Свіжий номер

Садочок, створений Революцією Гідності

Час ставати сильнішими

Стати автором

Люрд

Десять днів, що потрясли Францію й молодих українців, учасників незвичайного паломництва

Однією з найважливіших подій року, які відбувалися у Вселенській Церкві, безперечно, був 12 Всесвітній фестиваль молоді, який проходив цього разу в столиці Франції. Та й не лише в столиці. Подіями фестивалю жила вся країна. У ці десять серпневих днів звиклий ритм життя багатьох французів справді змінився. Хоч би тому, що десятки тисяч французьких сімей цей фестиваль молоді відчували через присутність в їх сім’ї гостя з будь-якого куточка нашої плянети. Лише наші двадцять шість автобусів зі Львова, які організувала молодіжна організація «Українська молодь — Христові», «розповзлися» по всій Европі: одні взяли курс на Прагу, інші — на Перемишль, ще інші — трохи північніше і повезли своїх пасажирів в усі куточки Франції. Нас було повно всюди: в суворій північній Нормандії, в південній Тулюзі й відпустовому містечку Люрд, що поблизу, на березі Атлянтичного океану і, звичайно, в Парижі. Нант, Рен, Ляваль, Лісн, Періго, Пуатьє, Кимпи, Аляксон (Си) — це провінції Франції, в яких перебували українські делегації перші п’ять днів фестивалю. А потім разом із французькими друзями, з якими встигли познайомитися на парафіях, де перебували, ми поїхали в Париж, який жив очікуванням чогось незвичайного.

З ЧОГО ПОЧИНАЄТЬСЯ ФРАНЦІЯ?

Найбільше враження на мене ця типова країна західного світу або, як ще колись її називали «зогниваючого капіталізму», справила своїми дорогами. Може, тому, що ще свіжими були враження від закінчення перед тим водійських курсів і навчання водійсько-каскадерської справи на наших вибоїстих дорогах. А, може, тому, що вони таки справді добрі. Здебільшого, платні. Вражає швидкість на автобанах, чистота доріг. А все інше — так собі. Країна як країна. Про Париж ми жартома говорили: «Ще не Київ, але вже до нього наближається…». А в кожному жарті, як відомо, є доля правди.

Франція багата історією, війнами і революціями, замками, палацами і мурами середньовіччя. Саме цією атмосферою хотілось подихати. Нашій делегації від Львівської Богословської Академії з цим якраз поталанило. Ми поїхали на захід Франції, в провінцію Пуатьє, і мешкали в містечках Партоне і Ньйорт, які забудовані, в основному, в тринадцятому столітті. Замки стали не лише об’єктом оглядин. Декому з нас довелось «надихатись» цією замковою атмосферою аж занадто. Мене щодня кликав на обід дзвін, вмонтований у замковій вежі. Ще двоє дівчат з групи теж мешкали в замку тринадцятого століття — невеликому, на двадцять дві кімнати. На обід їх і численне сімейство, яке складалося з військового офіцера, його дружини і дев’ятеро дітей, шкільного віку, кликав справжній мисливський горн. Така традиція була там п’ятсот і двісті років тому…

Жителі містечка Партоне зустріли нас дуже гостинно. Чекали на великій площі, де були накриті столики. Зустрів нас також мер міста й місцеві журналісти, які абсолютно так же ж, як це робимо ми, клацали фотоапаратами і запитували про наші враження, яких ще, властиво, не було. Правда, на другий день з газет всі дізналися про те, що в дорозі захворів водій і в Німеччині ми півдня міняли колесо. Інформація про те, що мешкатимемо в сім’ях по одному, шокувала всіх. (Ми ж вже попарувалися!). Настає цікавий момент: сторони, розділені столом, уважно розглядають одна одну. Вибирають вони. Ми є лише пасивними спостерігачами. Хтось згадав Кафу, невільничий ринок і Роксоляну…

Я майже першою покинула площу: «впала в око» якійсь поважній пані з багатими прикрасами і, що там діялося далі — не знаю. Потрапила якраз на вечерю. Величезна, як мені тоді здавалось з переляку, сім’я сиділа за столом перед величезним сірим будинком і чекала на мене. Й саме тому, що ми мешкали в сім’ях по одному, кожен з нас отримав максимум уваги і мав нагоду якнайбільше спілкуватися з французами. Ми гостювали виключно в католицьких сім’ях і, здебільшого, в багатодітних, тому відповівши кожному, бодай на одне питання, під кінець дня голова просто гуділа від вживання іноземної мови.

Наступний ранок розпочався Літургією в костелі святого Лоранса, де нас тепло привітав місцевий парох, запам’яталась прогулька середньовічним Партоне, де збереглись руїни королівського замку. Містечко багато століть було резиденцією французьких королів. Тут творили найкращі архітектори і митці, а найбільший міст в Партоне збудував Айфель. Бійниці, вежа зі старовинним годинником, середньовічні мури та брами, вузесенькі вулиці й будинки з тринадцятого-чотирнадцятого століть, в яких і тепер мешкають люди…

Ми мали нагоду добре оглянути й приатлянтичні сільські ланшафти під час шестикілометрової прогулянки до озера. Грушок на вербі там не бачили, а от, яблука на кущах, себто вирощування промисловим способом — картина типова. Був пікнік на березі озера і дискотека із тутешньою молоддю, про яку хіба, що можна сказати — це явище інтернаціональне. Французька молодь любить ту ж музику, що й ми.

Далі святкування ішло по висхідній: фестиваль в Пуатьє з участю делегацій з 20 країн, спільна Mecca в катедрі Сант-П’єр, яка збудована в 12 столітті. Тут, у старовинному храмі, звучали молитви французькою, німецькою, англійською, іспанською, українською мовами. Час від часу звучали африканські мелодії і трохи незвично було йти до причастя під цей барабанний дріб. Але саме в такій обстановці, молячись із представниками двадцяти країн і всіх континентів, було відчуття нашої вселенськості, яке потім, в Парижі, ще більше підсилилося.

…Партоне залишали зі сльозами, взаємними. Як призналися нам французи, за цих кілька днів вони навчилися від нас багато чого. Вони зрозуміли, що наша молитва дуже сильна й наше бажання іти в ногу зі світом теж дуже сильне та, що ми їх дуже швидко переженем. Вони були шоковані тим, що в манастирі Кармеліток Босих в Ньйорті студенти ЛБА проспівали всю півторагодинну Літургію візантійського обряду напам’ять, не маючи жодної книжечки чи листочка паперу в руках. Були здивовані також добрим знанням іноземної мови студентів: англійської, якою добре володіли практично всі, й французької та ще багато чим. Вже там ми зрозуміли, що не зле виглядаєм перед світом.

ДОРОГА В ДАМАСК? Ні. В ПАРИЖ…

Вже там, на фестивалях в провінційних містах, в його організації, в справжній християнській любові, яку явили нам французи-католики, ми побачили і відчули щось важливе в житті. І вже по дорозі в Париж не один, хто може, й поїхав лише оглядати французькі музеї дешевим коштом, побачив те дивне світло, що явилось колись по дорозі в Дамаск апостолові Павлові, тодішньому Савлові, який раніше переслідував християн. Впевнена: ця дорога в Париж стане дорогою навернення не для однієї молодої людини, яка не їхала туди молитися, яка «сачкувала» з усіх організованих заходів. Як з’ясувалося, серед українців таких було небагато. Але оскільки «халява» — явище інтернаціональне і є нагода нею скористатися, то сучасний поляк, італієць чи іспанець таки нею скористається. Це питання, до речі, не раз порушували мої колеги-журналісти з інших країн на прес-конференціях в міжнародному прес-центрі. Архиєпископ Парижу кардинал Люстіже, який часто зустрічався з нами, доволі спокійно про це говорив і якраз нагадав про цю дорогу в Дамаск. Пройде час, роки, але й ці люди запитають себе: а що ж там було таке в Парижі того спекотного літа? Лювр, Версаль, Айфелева вежа, Мюлен Руж, переїздка нічною Сеною… Так, але попри все, там ще щось було. Ще були сотні тисяч людей на Марсовому Полі й якась дивна ніч на іподромі Лоншан в Булонському лісі.

Свою першу зустріч з Парижем не уявляла інакше, як вночі. Так і сталось. Париж зустрів нас, прочан, вечірніми сутінками, незчисленними вогнями, фестивальною ілюмінацією, миготливою реклямою. Але, ще за кілька кілометрів до столиці наші автобуси зупинили спочатку поліція, а потім молоді люди в зелених футболках та солом’яних капелюхах – волюнтери. На цій, останній зупинці перед Парижем, j нас повністю «обмундирували»: видали темно-сині торбинки з емблемою фестивалю та акредитаційні картки учасника фестивалю, які ми тут же заповнили, почепили на шию і мали носити всі дні фестивалю. А ще в торбинках були книжки – довідники паломника й білі нейлонові шарфики. Для чого? Про це ми дізнаємось потім.

ПРО ЩО ШУМІВ БУЛОНСЬКИЙ ЛІС?

Нас зустрів нічний парк «Рочільд», відома столична Булонь. Святкова ілюмінація, впорядковані доріжки, музика. Це вже все осучаснене й «підведене» під фестиваль. А ось, ці розлогі дерева… Вони ті ж, що були і сотню, і двісті років тому. Трошки моторошно стає від згадки про те, що ось, саме тут, проходжувалось колись поважне столичне панство, сюди виїжджала гуляти на каретах французька знать, тут зав’язувались романи: закохувались, освідчувались, плакали і стрілялись на дуелях… Можливо, й під оцим розлогим І дубом, де ми не всілись, а таки розляглись після цілоденного перебування в автобусі, вечеряти. Тут вперше отримуємо пакет і вечеряємо «шестіркою». Прямо на траві. Потім будуть центральні вулиці столиці, Марсове поле, а в складі «шестірки» — ліванці, філіппінці, італійці, французи. Цей короткий час обіду чи вечері — чудова нагода для знайомства, спілкування.

В Парижі ми мешкали по двоє й по троє в сім’ях і своїх господарів бачили, в кращому разі, після першої години ночі. Багато корінних парижан на ці дні виїхали зі столиці, вивезли дітей, залишивши лише одного в квартирі для прийому гостей. Траплялись й курйози. Двох студентів-семінаристів з нашої групи 24 серпня, в день нашої Незалежности, господарі навіть привітали. Зранку каже господар: «Я хочу зробити вам щось приємне. Маю вашу музику». І зазвучав гімн Радянського Союзу…

НАВІЩО АЙФЕЛЬ ВЕЖУ ЗБУДУВАВ?

Й справді? Про це дискутувало не одне покоління французів. Й не раз критикували талановитого інженера за те, що є і, мабуть, ще на віки буде символом цього міста. Навіщо збудував? Він і сам не знав. І, здається, те, що стало його творчим інженерним злетом, одночасно стало причиною його життєвої трагедії… Він справді не знав, навіщо це зробив. «Але тепер, нарешті знаємо, навіщо пан інженер Айфель збудував свою вежу, — жартував Іван Павло II під час зустрічі з молоддю на Марсовому полі. — Для того, аби сьогодні могло відбутись це велике багатолюдне зібрання молоді».

Отже, ДЖІ-ЕМ-ДЖІ, дванадцятий Всесвітній фестиваль молоді, паломництво, проща з ціллю задуматись: а куди ж я, молода людина, яка житиме в наступному тисячолітті, йду? Яка є моя ціль в житті, які пріоритети? Темою цього фестивалю стали слова з Євангелія: «Учителю, де перебуваєш? Прийдіть і подивіться».

І йшли. Весь день, 19 серпня, столицю Франції в повному розумінні цього слова наводнювали різноманітні делегації з усіх куточків світу. Вони сходились до Марсового поля. Шуміли іспанці й голосно співали італійці, бриніли латиноамериканські мелодії і вибивав барабанний дріб різноманітних африканських племен. їх, африканців, тут було дуже багато й дуже різноманітних. Яких тільки дівчат і з якою кількістю косичок тут можна було побачити! Тут, на Марсовому Полі, на тій Вселенській Літургії з молодими людьми всього світу, які зібралися в ім’я Христа, відчувалося щось досить дивне. Як багато нас, християн, які ми всі різні і як ми розуміємо один одного тою інтернаціональною мовою молитви. Тисячі священиків під кінець Літургії понесли Євхаристійного Христа до всіх присутніх, а щоб вони не загубилися в тому вселенському натовпі, то кожен тримав голубу парасольку…

МОЛИТВА — це була головна ціль тієї, для багатьох далекої, подорожі, спільна молитва молодих християн усього світу наприкінці другого тисячоліття. І роздуми над сенсом життя, обмін думками. Зранку ми збиралися по різних церквах Парижа, де мали ранішню молитву. Потім роз’їжджались в місця катехизації, де мали нагоду подискутувати з ровесниками з різних країн. У п’ятницю всі ми пройшли Хресну дорогу, а наступного дня, в суботу, утворили тридцятисемикілометрове кільце Миру навколо французької столиці. Виявляється, це так просто взятись за руки і усміхнутись один одному…

Зі столичних фасадів в ці дні на нас дивилося двоє молодих людей: красива, виструнчена постать молодої дівчини (іноді вона була в монашому одязі) і глибоко в душу зазирав молодий чоловік. Перша — це свята Тереза з Лізьє, молода дівчина, яка пішла у вічність в той день, коли їй виповнилось двадцять чотири роки, але яку Католицька Церква проголосила святою. В п’ятнадцять років вона пішла в манастир. В своїй автобіографії писала: «Я відчуваю покликання вояка, священика, апостола, вчителя, мученика. Я хотіла б вчинити найбільш геройські діла. Я відчуваю у собі відвагу хрестоносця лицаря. Я хотіла б умерти на полі боротьби в обороні Церкви». Її подвигом була щира молитва, послух, жертовна праця. І цю молоду дівчину згодом Папа Іван Павло II проголосить Учителем Церкви. Дивно, правда? Але, щоб стати святим, не обов’язково йти в манастир. Приклад цьому — життя іншої молодої людини, яке обірвалось на сороковому році. Він мирянин, доктор права, викладав в Сорбонні літературу середніх віків і комерційне право. Організував мирянський харитативний рух. Зразковий чоловік і батько. На Літургії в Нотр-Дамі відбулася канонізація цього святого, тобто проголошення святим для всієї Вселенської Церкви.

Там поєднувалося щось дивне й несумісне. Я бачила як після відправи на Марсовому полі цілі натовпи кидалися в фонтани на площі Трокадеро, танцювали і казилися, вилазячи на спину один одному, а на фоні всього цього стояла темношкіра дівчина в білій, саме в білій монашій одежі, яка добре контрастувала з її темним обличчям і щиро-щиро молилася. Її виструнчена постать в тих вечірніх сутінках нічної столиці так нагадувала святу Тересу. Закарбувався в пам’яті одухотворений погляд двадцятишестирічного хлопця з Беніну, з яким познайомилася на Лоншан. Він ходив тим нічним іподромом, який жив очікуванням завтрашньої головної відправи і разом з тим, втомлений десятиденним перебуванням у Франції, тут же ж, під відкритим небом, засинав. Хлопець ніби щось шукав. І зрадів, побачивши запалену свічку, біля якої молилися дві дівчинки з Іспанії. Підійшов до них мовчки і підвів свій погляд до неба. То, може, тому Айфель вежу збудував? Щоб ми, час від часу, підводили свій погляд ввись, туди, у вічність. Щоб, пильнуючи наші земні справи, пам’ятали про молитву й про те, для чого живем. Для кого живем.

НІЧ НА «КУЛИКОВОМУ ПОЛІ»

Хтось з моїх колег так влучно назвав іподром Лоншан на Булоні, де відбувались головні події Джі-ем-джі: нічні чування та Літургія з Вселенським Архиєреєм. Ще в суботу по обіді туди пішки направились усі, без винятку, делегації. До звичних атрибутів, які відрізняли нас від парижан, ще додались наплечники і спальні мішки. Хоч кожна делегація мала вже наперед визначений сектор, потрібно було поспішати, щоб зайняти вигідне місце; ближче до коридору, яким проїжджатиме Папа. Або, бодай, ближче до екранів, які в таких випадках є незамінні. На цю Літургію ще приїхали люди з усієї Франції, прийшли парижани. Хоч вони всі теж мали перепустки, скільки ж людей там було насправді в цю ніч, мабуть, ніхто точно не знає. На полі й в лісі, що його оточує, покотом лежали в спальних мішках сотні тисяч людей. Щоб пройти це поле впоперек, я затратила пів ночі. Вздовж не пробувала: на скільки то вух наступила б! А нічний іподром справді нагадував відому картину Васнєцова. Дивно якось і моторошно: ось тут, в тих спальних мішках, сонно дихає весь світ. А завтра він в любові заспіває хвалу Господеві.

Відбулась вечірня відправа з Папою, на якій він охрестив ще десять молодих людей з п’яти континентів. Вони, як і перші християни колись, одягнули при хрещенні білу одежу, а ми на згадку про своє хрещення тими білими шарфиками, що були в наших торбинках, утворили живу білу хвилю. А потім в нічних сутінках запалахкотіли свічки. Мільйон свічок.

ПАПА ЗБЛИЗЬКА ТА ЙОГО ОХОРОНА

Чому навколо особи Івана Павла II такий ажіотаж? Чому стільки людей їде за тридев’ять земель, щоб лише його побачити? Чому треба за добу наперед займати місце на полі чи стадіоні й годинами вичікувати тої миті? Ці питання виникали раніше й ще більше їх додавалась по ходу фестивалю. Тут, у Парижі, була моя перша зустріч зі Вселенським Архиєреєм. Маючи журналістську акредитацію, не дуже переймалася тим, як пройду усі ці коридори, поперев’язувані шнурками, бо вже відчула смак піднімання тих шнурків волюнтерами перед журналістами. На Марсове Поле нас, журналістів, відвезли автобусами, ще й у супроводі поліції на білих мотоциклях, які повключали сирени на всю свою потужність і таким чином зупиняли весь транспорт і перехожих. Нас провели по спеціяльному коридору на подіум, де вже мої колеги-телеоператори готували потужні телекамери. Поруч були тимчасові монтажні кабіни. Відчувалось всезагальне напруження, й ось, над Марсовим Полем, появився спочатку один вертоліт, потім другий і третій. Поблизу центрального підвищення побільшало людей в строгих чорних костюмах. Це був сигнал моїм колегам підійти до камер. Та пап-мобіль появився якраз не з того коридору, на який були націлені камери, а з протилежного. Виявляється: готується одночасно кілька коридорів для проїзду пап-мобіля, але яким саме він пройде — знає дуже обмежене число людей. Але, його наближення, мабуть, відчувається серцем. Я повернула голову саме туди, звідки лилось якесь дивне світло. Над головою цієї людини справді відчувається німб і від білої одежі ллється світло. Поїхав вглиб, піднявши руки, ніби обнімав нас усіх. Тепло і доброта ллється з його обличчя і безмежна батьківська любов, якої самому так бракувало. Матір втратив в дев’ять років, батька — в двадцять один. Може, й тому став глибше задумуватись над вартостями життя. Перший папа слов’янського походження, людина, яка вже увійшла в історію нашого століття. Якраз тим, що найбільше йде до людей, перевершивши кількістю своїх пастирських подорожей усіх попередніх пап. І зараз, хворий, не побоявся пуститись в цю дорогу на зустріч з молоддю. На екрані все не видно, бо приглушений кашель навіть в прямому ефірі можна перекрити, а коли надмірно трясуться руки — режисер дає загальний плян. Його несподівана поява, щира усмішка, жарти на тему Айфеля і батьківсько-напутнє «Добре спіть!» запам’ятається надовго.

Хвилюючі моменти я пережила на Літургії в Нотр-Дамі. Помолитися в оспіваному митцями усіх поколінь соборі Паризької Богоматері — це мрія, яка збувається не кожному. Молитися там на Літургії, яку відправляє Папа — це, здається, пощастило двічі. Сам собор вражає. Тут промовляють віки і вічність. Перший камінь був закладений ще в 1163 році, а завершилась будова в 1257 році. В цей день змінився, хіба що, його фасад, на якому був портрет Фредеріка Озанама.
В момент його канонізації з нього спало біле покривало. Орган собору в цей день, мабуть, переповів своєю особливою мовою всю історію людства, його падіння і злети.

В латинській Мессі перед причастям є момент, коли присутні вітають одне одного поцілунком, потиском рук і щирою християнською усмішкою. В Нотр-Дамі мені довелось вітатись з охоронцями папи, які навіть пішли не певні порушення й дозволили єдиному журналісту з України пройти на найближчий подіум. Наступного дня ми вже були «старими знайомими». А на Лоншан журналістів знову супроводжує поліція, в місті перекритий транспорт, змінено маршрут метро. Більшість станцій в сторону Булоні закриті. Проїжджаємо один ланцюг охорони, другий, третій. Здається, вся Булонь оточена поліцією і «зеленими волюнтерами» і жодна зайва душа туди не проникне. Подумки усміхаюсь: знали б ви, найвишколеніші в світі охоронці, що карточка «Надя Пастернак, Юкрейн» вже другий день висить на шиї американського студента Кріса Гарта, давнього знайомого, якого зустріла на сходах у Люврі. Він дуже хотів зустрітися зі студентами Богословської академії і бути з ними на відправах. Мені ж вистачало пресового посвідчення. І ще один американський Майкл став нашим Юрієм…

Цього разу броньований пап-мобіль появився з того коридора, на який були направлені камери журналістів. Найбільше здивувало те, що, попри всі ці охоронні заходи, шибки пап-мобіля відкриті. Папа Римський не сховався за склом від людей. Він відкритий, ось, поруч… І роблю несподіваний висновок: уся ця охорона, люди в чорному, поліція і сирени — це радше для нас, для нашої безпеки. Ці коридори — для уникання того «вавілонського стовпотворіння», яке є на кожній зустрічі з Іваном Павлом II. А він не боїться людей, іде до них і прощає тим, хто в нього стріляє.

ЯКЩО ЛЮДИНІ БРАКУЄ ЛИШЕ… ЗАЯЧИХ ВУХ

Найбільше, чого мені бракувало впродовж тих десяти днів — це заячих вух, а точніше — шапки із заячими вухами. Довгими, довгими. Так мої товариші швидше б мене знаходили в натовпі, бо в тій всій катавасії дуже бажано було не згубитися. Багато часу йшло на те, аби знову знайтися. Тому групи ходили, тримаючись за шнурочок. Ну, ще в’єтнамцям це пасувало, бо вони маленькі… Клали руку на плече один одному, прив’язувались шарфиками. Але найцікавішими були індивідуальні засоби розпізнавання, які всі, без вийнятку, викликали сміх, але були дуже доречними в такій ситуації. Дівчата з Гонконгу мали на головах обручі з двома прапорцями, які стирчали як ріжки. Добрий орієнтир — надувний шарф, прив’язаний на довгій нитці до шапки чи вуха. Здалеку видно. Пішли в хід шапки з розлогими оленячими рогами чи заячими вухами, прапорці заплітались у коси. Носили палиці з настромленими пляшками з-під води і чого тільки не придумували. Важливо усій делегації мати уніформу одного й дуже яскравого кольору: футболки, кепки, якісь галстучки. Усе це допомагає орієнтуватися.

Різні чудацтва там можна було побачити; єпископа, який прикрив голову білим шарфом, зверху притиснув його кепочкою і став подібний до мусульманського шейха. А ще виліз на стілець і заглядає: звідки ж то Папа появиться? Монахиня в кепочці, священик у рясі, а на голові — шапка-парасолька, яку на кожному кроці продавали місцеві негри-комерсанти. Словом, сміх збирав на кожному кроці. И це найбільше запам’ятається — мільйон усмішок, мільйон щасливих облич. Ці люди випромінювали радість. Ту, яка йде з глибини серця. Сюди, здебільшого, поїхали ті, які не перервали гріхом свій зв’язок із Богом і приймали Євхаристійного Христа під час Літургій. Тому, якщо хтось ще не знає, що таке християнство, то одним словом — це значить «радість». Це радість духовна, радість спасіння. Людина, охрещена й поєднана з воскреслим Христом, не сміє сумувати.

ЦЕ БУЛО ПРЕОБРАЖЕННЯ, ЯК НА ГОРІ ТАВОР

Осмислюючи все це, що відбулося в Парижі, мимоволі, задаю питання: а що ж, властиво, було? І пригадується подія не вельми масштабна в рамках того заходу, а доволі скромніша, але яка дає відповідь на це питання. В ній не брали участі всі делегації, лише ми, українці. Майже в центрі Парижу, на бульварі Сант-Жермен, є українська церква святого Володимира. Тут же — осідок українського єпископа Михайла Гринчишина, 19 серпня, на свято Преображення, ми прийшли туди на свою Літургію візантійського обряду. Посвячували квіти і фрукти, а потім було свято обжинок. Нас щедро пригощали старші пані-українки, які мешкають в Парижі та які завжди приходять до цієї церкви. А ще ми зустріли тут українців, своїх ровесників з Канади, Америки і з інших країн. Раніше лише вони, українці діяспори, представляли нас на подібних світових імпрезах. Цього ж разу ми були численніші.

Цього дня читалося Євангеліє про подію Преображення: як Христос взяв трьох апостолів — Петра, Якова та Івана, вийшов з ними на гору Тавор і відслонив перед ними промінчик свого божества, преобразився. Святий Матей про це писав:
«І переобразився перед нами: обличчя Його засяяло, і одежа побіліла наче світло». Вони були свідками його величі. Зізнавались, що це важко передати словами, це треба побачити і пережити. «Обличчя його засяяло і одежа побіліла, наче світло» — це саме можна сказати й про той момент появи серед нас намісника Христа на Землі. Про все побачене й пережите важко, як ніколи, переповісти словами. Просто, на Джі-ем-Джі я бачила славу Господню, я чула її мовами всього світу.

Надія Пастернак
Париж-Львів

Люрд і Український Люрд

В Україні ми мали свої скромні відпустові місця, де люди приносили свої болі, свої турботи й складали у стіп Пречистої. І не важне було, чи це Пацлавська Кальварія, чи Гошів, чи Зарваниця, чи Почаїв на Волині, чи Печерська Лавра у Києві.

Традиція прощ із постом, жертвою та фізичними невигодами увійшла в нас у релігійно-церковне життя. І коли ми опинились на чужині, почали шукати подібних відпустових місць, де б могли з довірою очистити свою душу від вільних і невільних гріхів та зачерпнути віднови духа.

Отець Василь цю душевну потребу відчув і почав свою акцію створення у Люрді такого тихого закутка для наших зморених щоденними клопотами душ, які б хоч в манюсінькій мірі нагадували наші відпустові місця. Він потрапив на щасливу думку створити український Люрд, щоб став ближчим серцю наших людей.

Дещо про самий Люрд

Не будемо переказувати історії появ Божої Матері та пов’язаних з тим гірких та світлих хвилин. Це знає напам’ять кожний паломник до Люрду. Згадаємо лише, про саме положення місцевости, що нині розрослася до готелево-шпитального містечка із 20 тисячами населення, що в більшості живе з обслуги паломників.

Мальовниче положення між стрімкими, але ще не високими горами Піринеїв, над річкою По — створює не лише гарний настрій, але й надає Люрдові туристичних вальорів, як вхід у високі Піринеї. Із поблизького містечка Тарбес добра залізнична сполука на північ до Тулюзи, на схід до Марсейлу і на захід до Біяріцу над Атлянтиком. Нині Люрд — це всесвітньої слави відпустове містечко. Річно прибуває тут до 6 мільйонів прочан з усіх кінців світу. Приїздять християни, але теж чимало визнавців інших релігій, щоб наочно побачити Люрд і запізнатись з чудесними оздоровленнями, які йдуть уже у тисячі випадків. Щорічно прибуває тут 30 до 40 тисяч хворих на візочках чи милицях, з яких дехто повертається додому здоровим.

Щорічно приїздить біля 1,000 лікарів, в більшості скептики, щоб доказати, що виздоровлення наступило не чудесно, але за природніми спонуками. Більшість тих лікарів мусять розводити руками, бо інших, крім чудесних, оздоровлень не можуть дошукатись.

Про неприродні виздоровлення

В Люрді тепер діє окрема комісія лікарів-спеціялістів, які протоколярно стверджують усі відмічені випадки оздоровлення.

Як це в дійсності виглядає? Відомо, що коли людина зломить кість, то на нормальне зростання потрібно найменше одного місяця та постійного лікарського догляду. У Люрді занотовано багато випадків, що зламана кість зростає або зразу, або через кілька годин. Зростає до тої міри, що рентген не виказує сліду перелому.

Оздоровлення наступає найчастіше під час полудневої процесії та благословення хворих Святими Дарами. Зразу оздоровлений відчуває гострий біль, який поволі зникає, і хворий відчуває благородну полекшу, а лікарі стверджують цілковите видужання. Паралітики, що роками були приковані до крісла чи візочка, встають і ходять без опори. Невилічимі недуги, як задавнена туберкульоза, інфекція нирок, всякі боляки, що не гоїлись роками, — зникають.

Передумовою вилікування є глибока віра і молитва самого хворого або когось іншого, що за нього молиться.

Перші чудесні оздоровлення сталися у 1858 році. Придворний цісарський лікар, сам невіруючий, був свідком, як полум’я свічки обпікало пальці Бернадети Субіру протягом 10 хвилин, коли вона була в екстазі. Коли ж потім оглянув попечені пальці, то, крім сажі, не знайшов ніяких опіків шкіри ні кінцівок. А відомо, що полум’я свічки виділяє температуру до 900° Ц, що спалює навіть кість за 10 хвилин.

Подібного оздоровлення зазнав в тому ж самому році син імператора Франції, Наполеон ІІІ, який дворічною дитиною був у стані агонії, що від народження був паралітиком.

Про всякі виздоровлення чи у висліді благословення Святими Дарами, чи купелі у Люрдській воді можна списати десятки книг. Найважливіше, однак, є те, що невіруючі лікарі після наочного перевірення оздоровлень приходять до одного висновку — чудо.

Ще одне цікаве. Люрдська вода є звичайна гірська свіжа, без всяких хемічних домішок. Як літом, так і зимою температура однакова: 10° — 11° Цельсія. У купальнях її міняють раз на день, увечері. Помимо того, що у купальнях купаються тисячі хворих на всякі випадки інфекційних недуг, не занотовано ні одного випадку, щоб хтось з купальників заразився інфекційною недугою.

Як працює лікарська комісія у Люрді?

Хворі, які прибувають до Люрду, повинні мати свою медичну картотеку. На місці комісія спеціялістів перевіряє стан хворого. Коли ж трапиться випадок одужання, ця сама комісія ще раз провіряє й списує протокол. По рокові часу одужаний повинен поновно з’явитись перед комісією, і щойно тоді западає рішення «Не знаходимо ніякого лікарського оправдання на одужання…».

Документацію оздоровленого відсилають до канцелярії єпископа Тарбес, а він пересилає до Міжнароднього Медичного Бюра у Парижі.

Провіривши ще раз всі дані, Міжнародна Комісія пересилає до Епархіяльної Канцелярії, з якої походить виздоровлений. Ця остання інстанція потверджує або відкидає проголошення чуда.

Як зродився Український Люрд?

До останньої війни наші прочани відвідували Люрд зовсім приватно або як члени групи місця свого тимчасового перебування на Заході. Перша організована група прочан-українців прибула 1948 року. З того часу у базилиці Непорочного Зачаття за головним престолом від сторони органів прикріплено наш національний прапор із написом (по-французькому): «Царице України, молися за нас». Ліворуч від сповідальниці ч. 9 є вмурована пропам’ятна дошка з написом (по-французькому): «Люрдська Божа Мати — хорони Україну», як дар вуглекопів з Бельгії. На тій самій стіні, лише внизу, знаходимо таблицю з 1955 року: «Мати Божа, дякуємо Тобі за опіку та просимо Тебе, моли Бога за український нарід» — М. Бабчук. Біля захристії є напис з 1958 р. від УХР: «Люрдській Непорочній Діві — Терпляча Церква». Зліва від входових дверей є образ Божої Матері Белзької — як дарунок від поляків.

У Музеї Місійному довгий час була приміщена виставка Мовчазної Церкви. У вестибюлі тої виставки був такий многозначний напис: «Мої уста є замкнені — щоб краще сконцентруватись, мої руки є зв’язані, щоб можна було краще молитись, моя душа є готова більше терпіти, моє серце є зранене, щоб більше любити».

У вестибюлі перед виставкою можна було заграти платівку у своїй рідній мові, в якій пояснювалось ближче про ціль та зміст виставки. Фреквенція була дуже велика.

У родинній хаті Бернадети на її ліжку хтось з наших прочан з Тулюзи поклав вишиваний рушник з написом: «Ще не вмерла Україна», а на другому рамені: «Борітеся — поборете».

Заходами українців з Великої Брітанії 1962 р. у каплиці Бернадети (колишня в’язниця) було уміщене пояснення в українській мові і надруковано по-українському молитву до св. Бернадети.

У Вертепі з 200 чудовими фігурами, серед різних коляд світу можна почути й українські коляди та щедрівки із платівки, яку привезли прочани з Англії.

Крім української каплиці в базилиці, прикрашеної вишивками та нашими іконами, у 1982 р. здвигнено чудову, стилеву маленьку церковцю, якої золоті бані видніють над цілим Люрдом. Церква присвячена Успенню Божої Матері як пам’ятка 1000-ліття хрещення Київської Руси.

Біля церкви гарні забудування для гостей та сестер, які постійно доглядають церкву, та прочан. У підвалах церкви, у їдальні на стінах виписано імена жертводавців по країнах.

Сусідню вулицю названо офіційно «Українська вулиця». А напроти, через дорогу затишна і привітна оселя «Веселка», в якій наші прочани знайдуть не пише пристановище на час прощі, але й смачні наші традиційні страви.

Наша церква Успіння Пресвятої Богородиці

Як іззовні, так і внутрі це шедевр (у мініятюрі) візантійського стилю. Проєктував архітект М. Німців, а розмалював відомий іконописець з Польщі маестро Новосельський. Іззовні церковця притягає око всіх прочан, тому, коли немає наших прощ, то в церкві постійно гостюють чужинці, любителі східнього мистецтва. Зате внутрішнє розмалювання для наших людей трохи незвичне. Забагато чорного кольору, риси святих строгі, не поблажливо усміхнені. Зразу були навіть нарікання через те незвичне розмалювання інтер’єру. До малювання достосовані дерев’яні частини та стилізоване важке металеве оковання. Тепер, крім звичайних літніх прощ, до Люрду восени прибуває більше прочан саме на празник Успення, щоб разом з неструдливим парохом, а часто теж із єпископами зложити подяку за вислухані наші молитви та за поновну можливість молитись у Гошеві, Зарваниці, Почаєві чи у Печерських церквах.

І на закінчення

Нині у Люрді завдяки жертвенності прочан і повній посвяті пароха о. Василя Прийми — Україна не є вже екзотикою. Її знають і єпископи, і священики, що відвідують Люрд, а теж усі перекупки з квітами чи готелями.

Так Люрд став для нас, емігрантів з України, малою Україною у Піринеях. Напевно тепер, коли кордони в Україну відкриті, число паломників до Люрду поважно змаліє. Але для нас Люрд — залишиться тим центром, де ми кріпили свою віру, де ми єдналися в молитві за нашу уярмлену Церкву, де ми своїм співом у процесіях у рідній мові привертали увагу всього світу до нашої України. Тож, хто не зможе поїхати відвідати наші марійські місця в Україні, напевне не забуде нашого українського Люрду, де ми зазнавали стільки ласк, де ми заносили наші молитви у стіп Непорочної Діви за нашу Церкву й за нашу Батьківщину.

В. Ґоцький

Паломництво до Люрду

В половині жовтня повернулася до Львова група з 27 паломників до Люрдської Матері Божої, організована Клюбом української греко-католицької інтелігенції у Львові.

Паломницький автобус подолав трасу довжиною біля 7,000 км. і перетнув кордони Польщі, Чехо-Словаччини, Австрії, Німеччини та Франції. Французький відтинок паломницької траси був найдовшим — біля 1,200 км. — і пролягав з північного сходу від міста Штрасбург до містечка Люрд, що на крайньому південному заході Франції. Відпустове містечко Люрд знаходиться в Піринейських горах на кордоні з Еспанією і має славу як признаний у світі найбільший центр паломництва Вселенської Церкви до чудотворних місць, зв’язаних з культом Марії — заступниці всіх християн.

Поминаючи враження від хоч і поверхового знайомства з такими містами як Відень, Зальцбург, Мюнхен, Штрасбург, Ліон, Авіньйон, Тулуз та французьким узбережжям Середземного моря, паломників з України найбільше вразила і наповнила гордістю за свій народ, за свою Церкву наша видима українська присутність у цій пречудовій відпустовій місцевості в далеких Піринеях.

Тут у 1982 р. силами і коштом українських греко-католиків збудована пречудова церква Пресвятої Діви Марії, увінчана п’ятьма позолоченими банями, що стилево нав’язують до козацького барокко. Стінопис інтер’єру виконав всесвітньо відомий маляр-візантист з Кракова Юрко Новосільський, а іконостас малював не менш відомий в світі маляр Петро Холодний (молодший) — син Петра Холодного (старшого) — автора знаменитих вітражів Успенської церкви у Львові. Ввесь архітектурний ансамбль нашої присутности в Люрді — церква, прицерковна домівка, готель — це твір архітектора Мирослава-Данила Німціва — родовитого перемишлянина, тепер громадянина США.

Церква, що знаходиться на Руе де’ль Україне (вулиця України), є архітектурною домінантою цілого Люрду: її видно зі всіх боків цього затисненого горами містечка. Крім того, вона є мистецькою атракцією для всіх паломників (а їх річно буває 5 мільйонів осіб), що стікаються сюди з цілого католицького світу. Самовідречений і жертвенний отець Василь Прийма, родом з-під Перемишля, довгі роки тут трудиться на ниві Христовій як парох, а рівно ж, в силу політичних обставин, був і є неофіційним амбасадором і пропагатором української національної ідеї в чужинецькому світі.

Тому наша церковця завжди заповнена паломниками не тільки українцями, які, відвідуючи славний марійський Люрд, з цікавістю довідуються і знайомляться з окремою гілкою Вселенської Церкви українсько-візантійського обряду. Крім суто української церкви в цьому відпустовому місці українці греко-католики мають свою окрему каплицю в головній латинській катедрі Люрду. Запрестольний образ в каплиці виконав відомий мистець до 1944 року львів’янин, а тепер громадянин Детройту Михайло Дмитренко. Це ще одна мистецька атракція для чужинців-паломників, а гордість для українців у Люрді.

Хочеться висловити бодай кілька думок з приводу. Отже паломницька подорож, що тривала 14 днів, була б неможлива без матеріяльної і, розуміється, моральної піддержки і заохочення зі сторони католиків Австрії і Франції. Власне в таких випадках можемо доцінити і усвідомити собі нашу приналежність до Вселенської Церкви: в католицькому світі ми — свої між своїми.

Тому, з приємністю і з вдячністю згадуючи всіх чужинців-католиків, що всіляко сприяли і допомагали нашій подорожі і перебуванню в святому Люрді, з гіркотою і дивним почуттям незаслуженої кривди згадуємо неприхильне ставлення до нас греко-католицького пароха о. Мирона Мольчка в «українському» Мюнхені.

Натомість не знаходимо слів похвали і щирого подиву до християнської щирости і українського патріотизму настоятеля греко-католицької станиці в Маквіллері, що біля Штрасбургу — о. Павла Когута. Маквіллер — це вже (в засаді німецькомовна) Франція — Ельзас. Тут трудиться понад 40 років о. Павло, збираючи в розсіянні сущих українців, яких доля закинула у північно-східню Францію. Про нього якщо писати, то тільки у суперлятивах. Після Мюнхену всі ми переконалися, що для о. Павла постуляти «Сім діл милосердя для тіла», а саме 2-й «Спрагненого напоїти» та 4-й «Подорожнього в дім прийняти» — це не лише риторичні фрази, виголошувані з амвона до вірних; для нього — це кодекс, це повсякчасна християнська постава стосовно ближнього. Його напутнє пастирське і патріотичне батьківське слово стало для нас духовним дороговказом на всю подальшу дорогу до Марійського Люрду, як рівно ж і на зворотню дорогу, а крім того, напевно, на все подальше життя для кожного з нас — паломників. Цей самовідданий подвижник і трудар на ниві Христовій та національній заслуговує вже нині великої монографії, бо він дивізійник, патріот і великого калібру душпастир.

Такі світлі постаті, як о. Павло Когут, о. Василь Прийма, що всеціло віддали себе на служіння Богові та Україні, тепер печаляться тільки одною печаллю: вони старіються, літа беруть своє, а хто по них прийде для продовження української справи у тих греко-католицьких оазах, які вони довгими роками тяжким трудом, але з великою любов’ю творили для утвердження доброго імени України серед чужинців. Проте не тратять надії, що от леда-день ними зацікавиться Церква-Матір у Львові і подбає про те, щоб наш доробок на заході Европи не пропав марно, а примножився. Але чи так буде? Наразі вони не бачать зацікавлення та якогось руху в цьому напрямі зі сторони України.

Дякуючи Богові за відбуту прощу, на закінчення хочеться сказати, що подорожні враження та молитовні досвідчення і пережиття нашої паломницької групи в Люрді заслуговують на окрему велику публікацію. Український християнський народ, в якому утвердився культ почитання Пречистої Діви Марії ще з княжих часів, мусить подбати про наші люрди, фатіми та ченстохови в марійських місцях на Україні. Святих марійських місць у нас не бракує. Потрібна тільки добра організація паломницьких рухів та містерій, а також, по-цивільному сказавши, відповідна рекляма через засоби масової інформації не тільки в українській мові. Та ці справи лежать виключно в компетенції нашої Церкви.

Львів, жовтень 1992

Іван Гречко,
Голова клюбу української греко-католицької інтелігенції