Максим Германюк

Умови розвитку організаційних і структуральних справ нашої Української Католицької Церкви дуже специфічні й вагомі не тільки через певну реформу мислі у Вселенській Церкві, якої частиною являється наша Українська Католицька Церква, але й через її власні ускладнення внутрішнього і зовнішнього характеру. Специфічні вони тому, що належать до комплексу церковної політики на найвищому рівні, зазублюючись в аспекті конституційному із століттями прийнятими і практикованими централістичними засадами Вселенської Церкви, а в політичному аспекті з функціями силових відношень міжнароднього значення. Разом із зовнішними ускладненнями рівночасно формувалися й визрівали внутрішні, в душах і мисленні її духовних і мирянських кадрів. Усі ускладнення заключалися в конфліктності поглядів на суть, функцію, ролю й ідею нашої церковної організації, її структуральної стабілізації та існування й розвитку в майбутньому. Тому,  що дія нашого Єпископату була несистематична й нескоординована, у членів його панувала замкненість, через що болюче відчувався брак повної інформації, як також і тому, що куріяльні чинники Апостольської Столиці не змарнували ні одної нагоди, щоб не затирати слідів і доказів існування нашої Церкви в практичному й легальному аспектах, положення нашої Церкви було доволі загрозливим. Починаючи від декількох уже літ кожна корисна й обдумана ініціятива у нашу користь ліквідувалася в зародку, так що дійшло навіть до знаного кожному епізоду весною цього року, коли виїзд Верховного Архиєпископа з Риму до Канаду був практично унеможливлений. Кожне передчасне виявлення плянів натрапляло обов’язково на негайну торпедуючу реакцію одного чи другого відділу Римської Курії і життєві справи нашої Церкви ускладнювалися все більше. При тому можна було виразно спостерегти ще один стратегічний засіб куріяльних чинників, що доволі сподобався декому із наших, – це протягування справи на час, який аж ніяк не працював для нас на користь.

Серед такої непевності і песимізму, поглиблених листом Папи Павла VI про неможливість признання нашій Церкві патріяршого устрою, в дуже короткому реченці миряни дізналися про підготовку Верховним Архиєпископом посвячення відремонтованої церкви святих Сергія і Вакха в Римі, та про відзначення історичних церковних дат – 375-ліття Берестейської Унії і 325-річчя Ужгородської Унії. І в такій майже безнадії, без жадного запрошення й підготовки, як також і без фанфар і пропаганди, в середу 27 жовтня вирушив з Філядельфії один літак прочан до Риму, з ціллю бути присутніми на заплянованих імпрезах та оглянути при цій нагоді Рим, спеціяльно український Рим. Ця скромна група паломників, що не жаліючи свого часу ні гроша зібралася із різних віддалених міст Америки й Канади не усвідомляла, що вона може бути свідком чогось важливішого за нормальне обрядове посвячення церкви. А події саме так укладалися: не так давно Верховний Архиєпископ Кир Йосиф Сліпий разом із двома Митрополитами, Кир Амброзієм Сенишиним із Філядельфії та Кир Максимом Германюком із Вінніпеґу, своїми рішучими виступами на Папському Синоді в обороні нашої знедоленої Церкви на Україні і в опозиції до політики Ватикану супроти комуністичних країн здобули собі визнання у всього християнського світу; в цей сам час їх Блаженство гостював у себе високих достойників церковного й політичного світу, спеціяльно східніх патріярхів; відомо було також, що до Риму на посвячення церкви були попрошені усі наші Владики, та що між ними велись вже певний час зустрічі й розмови, а Папський Синод Католицьких Єпископів, що вже тоді добігав свого кінця, своєю тематикою, і вагомістю створював ідеальну нагоду для того, щоб Владики найбільш знедоленої і переслідуваної помісної церкви, Української Католицької Церкви, невід’ємної складової частки Вселенської Церкви, сказали перед світом їхнє слово в її обороні та поставили їхні тверді кроки для збереження її на майбутнє. Свідомість зважувала тоді значення кожного такого складового елементу витвореної ситуації, за, чи проти добра нашої Церкви, і опановувала почуття кожної присутньої тоді в Римі людини. Під час торжеств прочани й молились в тому наміренні, щоб довше уже така замкненість, невідоме, непевне не тривали, та щоб люба наступна година принесла щось цікавіше, важливіше. Лист Кардинала Війо, Секретаря Стану, в якому він покликаючись на листа Папи Павла VI пригадував нашим Владикам про те, що Верховний Архиєпископ не має авторизації скликувати Архиєпископський Синод, лиш звичайну Єпископську Конференцію, тяжив великим тягарем у душах наших людей, багато з яких готовили себе морально до негайного, і якнайрішучішого протесту. Цей лист, який притемнив своїм змістом усі гарячі надії прочан, друкуємо в перекладі по-англійському на іншому місці цього журналу. Він був доручений усім нашим Владикам окремим ватиканським післанцем. Не доручено його Верховному Архиєпископові.

Переживаючи ці хвилини з жалем, неспокоєм, болем та нетерпінням зібрані в Римі члени Крайової Управи нашого Товариства, разом з представниками мирянських організацій Европи почали діяти у двох напрямах: внутрішньому й зовнішньому.

Оформлені заздалегідь делегації відбули негайно ряд авдієнцій з присутніми тоді в Римі нашими Владиками, під час яких обговорювано значення кожної події, яка відбулась, обдумано положення нашої Церкви серед усіх наявних позитивних і неґативних явищ, та ще раз основно висловлено Владикам невідкличне прохання створити єдність між собою й оформити організаційно помісність Церкви. В цей саме час були виготовлені і доручені Владикам індивідуальні письма, та окреме письмо до Верховного Архиєпископа. Опісля було виготовлене ще одне письмове становище представників організацій до Синоду, в якому ще раз запевнялося наших Владик про гаряче й рішуче бажання організованого мирянства відбути в цю історичну хвилину Архиєпископський Синод, який одинокий може бути гарантією єдности й помісности Української Католицької Церкви в майбутньому. /Гляди відділ «Документи»/.

В цілі запевнення наших Владик про те, що за ними і за їхніми акціями стоїть усе організоване мирянство, телефонами з Риму було зааранжовано висилку телеграм мирян і організацій із кожної країни до їхніх Владик про конечність ? Синоду Українських Єпископів і про повну підримку народу в цьому напрямі. Як можна було завважити, листоноша із площі Мадонна де Монті доручував адресатам сотні таких телеграм. Кожний Владика напевно зрозумів, що не тільки скромна група паломників у Римі, але й весь розкинений по світі народ не стоїть осторонь змагань за правопорядок у нашій Церкві, глибоко переживає ці трагічні хвилини і долучує свій голос до історичних подій у Римі.

Найінтензивніше й найуспішніше працювала комісія зовнішніх зв’язків і преси в складі: пані Е. Піддубчишин, проф. Л. Рудницький, проф. В. Маркусь, проф. М. Лабунька, проф. П. Біланюк та Ю. Карпінський. Зараз на другий день після прибуття до Риму від цієї комісії кожному учасникові Папського Синоду Єпископів було доручено пакет інформаційного матеріялу, що включав журнал «За Патріярхат» ч.18., переклад статті о. Дж. Малоні із того ж журналу по-французькому, листа Кардинала Війо від 29 жовтня цього року, копії голосів світової преси на тему Української Католицької Церкви і її положення, видрукований памфлет про положення нашої Церкви по-англійському, від наших громадських організацій у Великій Британії, та, згідно з вимогою протоколу, чемностеве супровідне письмо до кожного адресата. /Вправді неможливо було влаштувати доручення тих матеріялів Отцям Синоду в будинку нарад, бо там якось довідались про їхній зміст і адресантів. Але скоро знайдено й використано другу можливість – Синодальне Організаційне Бюро/.

Основну роботу ця комісія проробила на форумі інтернаціональної преси, радіо й телебачення, про що наші читачі мали нагоду переконатися у кожній країні їхнього замешкання. Вміле й достовірне подавання стосовних матеріялів зацікавило міжнародніх журналістів, які з повним довір’ям ставилися до наших людей, і вичікували нераз по шість годин на сходах будинку при Мадонна де Монті, щоб одержати й використати відомості про події в нашій Церкві. UP, AP, Reuter, DPA, Prance Press, ASCO видавали в цей час по декілька повідомлень. Ню Йорк Таймс писав про це п’ять разів. На руках референтки публікацій Крайової Управи, пані Е. Піддубчишин, знаходиться 164 публікацій на теми нашої Церкви від усієї столичної преси світу. Католицька аґенція зі зрозумілих причин не видала ні одного комунікату.

На ділі весь ентузіязм і сподівання прочан не були передчасні ані надаремні. Хоч уже в суботу 29 жовтня і неділю 30 жовтня усі вони знали, що в приміщеннях церкви святих Сергія і Вакха відбуваються наради єпископів, то без офіційного комунікату й без «необережного» вислову когось із наших Владик неможливо було знати щось про форму ані про зміст нарад. Щойно перший комунікат, який 1-го листопада в год. 7-мій вечером о. др. І. Хома прочитав по-українському, а пані Е. Піддубчишин рівночасно перевела по-англійському для присутніх журналістів, спричинив у всіх хвилю духового піднесення і сльози радости. /Усі комунікати – гляди відділ «Документи»/. Про цю хвилю вони напевно не забудуть до кінця свого життя. Наступні комунікати про обережні, але тверді кроки нашого Єпископату і про рішення Синоду облетіли блискавкою весь світ.

Що ж до конкретних осягів у Римі то ми, як організація мирянського загалу не тільки що радіємо, але й сміємо рахувати їх сповненням великої частини програми нашого товариства і резолюцій багатьох мирянських форумів. З певністю й радістю можемо бути свідомі того, що

1. Осягнено повну єдність Церкви на базі єдиної віри, традицій і обряду. За це ми молились, працювали й боролися.
2. Осягнено помісність Української Католицької Церкви на базі належних їй прав, силою і волею усього нашого Єпископату. Це було нашим найщирішим бажанням, і за це ми змагалися.
3. Осягнено внутрішню згоду нашого Єпископату, який усуненням непорозумінь скріпився морально й організаційно, ставши тим здібним до рішучих історичних кроків, навіть в обличчі скрайно негативних умов у Ватикані і зовнішньому світі. Це нас морально будує. Цього ми очікували довго.
4. Осягнено порозуміння щодо двох новосвячених Владик у Філядельфії. Хоч осягнено його дорогою внутрішніх договорень Єпископату і процедура залишиться таємницею, миряни мають доволі переконливих фактів щоб вважати цю справу закінченою. Треба лиш жаліти, що ця процедура не відбулася на початку травня цього року, коли на широко виявлене бажання загалу мирянства оба Номінати їздили до Верховного Архиєпископа до Риму.
5. Створено постійне Синодальне Правління нашої Української Католицької Церкви у складі п’ятьох Владик: їх Блаженство Верховний Архиєпископ Кир Йосиф Сліпий – доживотний Голова Синоду, Високопреосвященніший Архиєпископ Кир Іван Бучко, Високопреосвященніший Митрополит Кир Амброзій Сенишин, Високопреосвященніший Митрополит Кир Максим Германюк і Преосвященний Єпископ Кир Андрій Сапеляк.

Черговий етап активности нашого товариства, що тривав від IV-ro до V-ro Синоду, закінчився 1-го листопада. Нове положення вимагатиме’ від товариства перевірки його програмових засад, укладення нової чер- говости акцій та нового унапрямлення праці й акцій мирянства. Не є це метою цієї інформаційної статті заглиблюватися у програмові деталі товариства, лиш ствердити необхідність певної модифікації напрямних діяльности й методів праці товариства. Коли вже є зведена верхня форма будівлі, тоді дбається про виповнення її корисним змістом. Організоване мирянство мусітиме внести в цю ділянку основний вклад своєї позитивної праці. В об’єднаній і впорядкованій церкві крім нормального розвитку релігійного життя створиться краща ситуація для заспокоєння також і культурних та громадських потреб вірних.

Звичайно, не все стається раптово і несподівано. Це стосується і впорядковання нашого церковного життя. Ми вже мали IV-тий Синод. Із його постанов не здійснено нічого. І як багато треба було внести ще організованого зусилля, праці й матеріяльних засобів до скликання V-гo Синоду. При тому немає зараз виглядів на те, що небо над площею Мадонна де Монті ясне, та що там не збираються грізні хмари. Немає також певности в тому, чи гладко прийде здійснення схвалених історичних синодальних постанов, та чи усі ми, ієрархія, духівництво і мирянство встоїмось твердо на своїх позиціях під евентуальним напором куріяльних чинників. Знаємо, наприклад, що в деяких духовних осіб країн Европи існують сумніви що до того, чи був це Синод а чи конференція. Відомо також, що під час V Синоду і після нього багато наших Владик ходили до Східньої Конґреґації. /Не ходили туди Владики з Канади, Преосв. Іван Прашко з Австралії та Преосв. Ярослав Ґабро з Чікаґо/. Знаємо також, що позиція Владик під час візити у Східній Конґреґації не зовсім відповідала становищу Владик помісної церкви – членів і учасників її Архиєпископського Синоду. Трапилися також вислови деяких наших Владик перед кореспондентами чужої преси та перед Філядельфійським Кардиналом Крулем, /який заявив про це у своєму виступі на філядельфійському телебаченні 15 листопада цього року/, що вони не брали участи у канонічному Синоді а лиш у звичайному засіданні, у звичайній до нічого не зобов’язуючій конференції.

Вже навіть у посинодальній дійсності кожний уважний громадянин спостеріг, що пастирське послання з нагоди закінчення V-гo Синоду Українських Єпископів не було прочитане в усіх наших церквах, а лиш в деяких. Виходить, що такого синодального доручення не було, або як і було, то деякі отці духовні дозволяють собі його ігнорувати. Також справа поминання імені Верховного Архиєпископа під час божественних літургій, згідно з його канонічним становищем, ще дальше не впроваджена у практику, і відбуття V-гo Синоду нічого тут не направило.

Усі такі явища ніяк не гармонізують із піднесеними настроями у мирян з нагоди історичних подій у Римі а радше диктують їм обережність. Можливо, що треба виждати, щоб розбурхане море нашого церковного життя затихло поволі, то тоді не буде в ньому місця на двозначні події. А тимчасом організоване мирянство мусітиме виявити ще глибше заінтересування церковним життям, подвоїти свою чуйність і дальшими зусиллями дати повну підтримку під розбудову щойно здобутої помісности. Воно мусітиме бути готове на дальші жертви і на дальшу мобілізацію сил для захисту й оборони здобутих позицій від всяких несподіваних ударів, звідкіля вони не походили б.

В рямцях Першого Світового Конгресу Вільних Українців 1967 року в Ню Йорку відбулися світові конференції складових його частин: науки, культури, ветеранів, кооператорів, жіночого та молодіжного рухів. Одною із них була конференція мирян, скликана Патріярхальним товариством та Українським Християнським Рухом. Конференція була успішною, численною, і репрезентативнішою з-поміж інших, коли рахувати участь в ній шіснадцяти священиків, втому й Президента СКВУ о. В, Кушніра, та провідних діячів мирянського руху з багатьох країв. Компетентними людьми теологічних наук та організованого мирянства поставлено на цьому високому форумові життєві справи єдности, помісности й самобутности Української Католицької Церкви у ясній і виразній концепції синодального устрою й завершення її структури патріярхатом. Хоч подія ця мала місце вже після Ватиканського Собору II, який своїми постановами привернув усі традиційні права і привілеї Східнім Церквам, то за конечність і слушність такої програми конференції мирян і на такому форумі промовляла гірка дійсність, що тих привернених прав не введено в практичне життя Східніх Церков тоді, ані сьогодні. За введення тих прав в життя треба було змагатися тоді, й тепер, з багатьох можливих церковних і громадських форумів, що було виразним і ясним імперативом для кожного церковного й політичного діяча. Наше товариство, яке взяло на себе ролю промотора змагань за права Церкви, може й не усвідомлювало собі тоді повної скомплікованости цієї проблеми, кількости своїх та чужих противників, і також далекойдучих пов’язань предмету його діяльности у сфері міжнародніх стосунків.

Глибоке нерозуміння цілі мирянського руху виявили тоді ці відповідальні за СКВУ політичні сили, які постановили його повністю зіґнорувати, справами Церкви «не займатися», не рахувати відбутої конференції мирян складового частиною СКВУ, не прийняти і не друкувати її матеріялів і не допустити її делеґатів до співвирішного голосу. Преса послушно елімінувала усі вістки про цю конференцію, затаїла її перед своїми й чужими, а мирянство перед римськими чинниками репрезентував тоді наш Митрополит А. Сенишин, опираючися власне на УККА і СКВУ. Тінь Митрополита налягла на СКВУ й з мирянського зібрання не залишилось нічого. Так встилізована політика СКВУ одержала благословення Митрополита, а він в заміну одержав апробату політичних сил СКВУ на церковну політику. Діячів мирянського руху усунено в тінь на їхні скромні позиції у не визнаній, не публікованій і нечисленній одній організації, з форуму якої вони були змушені зачати своїми скромними силами знова акцію за єдність і помісність Церкви.

За рік від створення СКВУ прийшов час на другий «історичний» момент, характеристичний словами – «ми тоже за патріярхат»… Усі сили від високої політики, що від церковних справ на першому СКВУ відхрестились, взялися нагло власне за церковні справи, бо на американську землю своєю ногою вступив Верховний Архиєпископ з Риму. Прийшла нагода на голосні привітання, заяви, авдієнції, знимки, концерти і навіть про большевицький паспорт забули. Відбулося усе те, що далеке від змісту, суті, від конкретної акції, зобов’язань, усе призначене лише на показ, на великий шум, розраховане на заспокоєння нераз невибагливої людської опінії паперовим славословієм. Заіснувала доба найбільшого в нашій еміґраційній дійсності обману з дизорієнтацією громади що до становищ її центральних організацій, політичних груп що ними керують, та Ієрархії, в руках якої практично й лежить ключ до розв’язки загрозливого церковного положення. Переставленням пропаґандивної машини СКВУ на патріярхальний концепт витворювано серед громади переконання, що усі організовані дії мирян у справах церкви повинні зупинитися, та що церковними справами повинні займатися лише церковні комісії при УККА та СКВУ. Підмінення незалежної мирянської організації такими комісіями було розраховане на подвійний успіх альянсу Митрополит Сенишин – СКВУ. СКВУ прагнучи до тотального опанування еміграційного життя елімінував би нашу організацію як цю громадську силу, яка розвинулася без його дозволу й контролі, а Митрополит упростив би собі справу з мирянством даючи ліцензію на це в руки СКВУ і його «координацій».

Це по формі. А по суті Митрополит маючи тих самих своїх людей у СКВУ й УККА мав би великі можливості обмеження такого мирянського руху й пристосування його до цілей його власної церковної політики. Це було проведене до певної міри в Ню Йорку, дня 29 січня цього року під час пленуму СКВУ. Мирянські вимоги, оформлені немічно так, щоб Митрополит апробував їх, пішли від комісії до координації, від координації до СКВУ, від СКВУ до «Свободи» й далі не було вже куди іти. Митрополит Сенишин дивився згори на цю комедію, а багато мирян ще й досі переконані, що це велика й відповідальна громадсько-церковна політика. Не було б у тому нічого поганого й роля СКВУ була б у кращому світлі, як би Митрополит Сенишин не вів своєї відривної «візантійської» церковної політики, а був льояльним членом Синоду Українських Єпископів і практичними акціями обстоював і творив єдність і помісність нашої Церкви. А тому, що практичні потягнення Митрополита Сенишина є проти єдности й помісности Української Католицької Церкви – УККА та СКВУ кооперуючи з Митрополитом виконують у цьому затяжному змагу шкідливу для Церкви й народу функцію. Комісії УККА та СКВУ діючи в порозумінні з Митрополитом у точно визначених ним рямцях не є виразником почувань і думок громади до Ієрархії, але стали виразником бажань Ієрархії до громади. Вони не можуть бути інструментом тиску громади на Владик,бо стали інструментом тиску Владик на громаду.

Коли не без натиску організованого мирянства дійшло до скликання Синоду Українських Єпископів в Римі 1969 року, Митрополит Сенишин виїхав скоро з Риму щоб не бути в ньому учасником. В слід за ним виїхали з Риму особи з проводу УККА та СКВУ не зареаґувавши ні одним словом на поведінку свого Митрополита. Під час візитації Кардинала Фюрстенберґа у Філядельфії в грудні 1969 року, яка була рівнозначною з уневажненням Синоду Українських Єпископів 1969 року як канонічної інституції, УККА та СКВУ не стали по стороні народу й не запротестували перед Митрополитом і Римом проти таких зневажливих актів, а стали проти народу, по стороні Митрополита Сенишина й на його аранжовку пішли з поклоном до Кардинала Фюрстенберґа. Під час авдієнції вони й поставили Кардиналові декілька провокативних питань з ціллю одержати на них шкідливі для наших церковних змагань відповіді й пустити їх у пресу.

Зростаюче занепокоєння й обурення суспільства на поведінку Митрополита Сенишина призвело до створення на СКВУ історії з долученням підпису Митрополита до постанов Синоду про патріярхат і стосовними комуністами піднесено цю подію до історичного значення. Задекляруванням з трибуни СКВУ «однодушної єдности» наших Владик, тобто явної неправди, придушено весь організований громадський натиск на Владик у справі правопорядку, бо, мовляв, усе вже є у правопорядку, та відтягнено справу на довше, тобто прогаяно ще один рік часу. Митрополит Сенишин виграв цей рік часу на СКВУ. Патріярхальне товариство програло його ганебно, бо час працює не для нього.

Заспокоївши людську опінію підписом Митрополит Сенишин використав цей виграний рік на послідовне заперечування прав помісности нашої Церкви й законности Синоду Українських Єпископів, конферуючи з ієрархами візантійського обряду на власну руку, вводячи зміни в літургії на власну руку і вкінці приготовляючи номінацію свого єпископа-помічника в порозумінні з протиукраїнськими чинниками Східньої Конґреґацігї, демонстративно без порозуміння із Верховним Архиєпископом.

Коли народній гнів знова дав про себе знати, СКВУ поспішив на поміч Митрополитові ще раз. Після невдалої поїздки делегації СКВУ до Риму, де в цей сам час перебував і Митрополит Сенишин, вжито ще раз випробувану минулого року методу з долученням підпису Митрополита. Скликано засідання Президії СКВУ, запрошено Митрополита Германюка, якого високий авторитет використано вже для цієї цілі вдруге, і проголошено комунікатом, що він «мав змогу познайомитися зі змістом письма» з минулого року. Верховний Архиєпископ Кир Йосиф Сліпий такої «змоги» й досі не мав.

Постає питання – як довго думає СКВУ чарувати українську громаду підписами Сенишина й не бачити що за тим криється добре зааранжована в Римі затія роздрібнити до решти нашу церковну організацію і позбавити її можливости мати свій зложений з українських єпископів провід, та що Митрополит Сенишин відіграє в тому першорядну ролю? Чи треба сумніватися в тому, що в Римі простудіювали формати наших громадських діячів до ниточки й переконалися, що вони готові творити запліччя для шкідливих акцій Митрополита Сенишина, присипляючи увагу народу комунікатами про «однодушну поставу наших Владик»?

Митрополит Сенишин має кращі від СКВУ дороги до полагодження: справ «патріярхату». Верховний Архиєпископ, Синод, міжєпископські зв’язки, або врешті сам його Митрополичий уряд міг би бути відповідним форумом проголошення зміни політики священству й вірним. Жадної із тих форм Митрополит не вибрав тому, що це був би легальний крок і зобов’язання до практичної церковної єдности. А заява СКВУ такої легальної сили не має, але зате добре відвертає увагу громади від діл Митрополита.

Запитатись треба у СКВХ – на кого розрахований черговий обман із долученням підпису Митрополита Сенишина до постанов Синоду, коли він сам не збирається його гонорувати?

Українські часописи подали своїм читачам вістку від Преосв. Митрополита Максима Германюка про підготовку Синоду Українських Єпископів у Римі. На пресовій конференції у Вінніпегу дня 3 жовтня цього року Преосв. Максим подав до відома свій ширший погляд на справу Синоду і на ті пекучі проблеми нашої Церкви, які повинні стати предметом нарад Синоду. У пресі не появилась на цю тему ще ні одна стаття, і жоден редактор не почувається до обов’язку дати цій справі якесь публіцистичне висвітлення. Навпаки! Навіть відомості із пресової конференції Митрополита Максима не дійшли читачів у оригінальному змісті, бо редактори «осмислили» їх по свойому, скреслюючи найважніші думки Митрополита. Для інформації наших читачів друкуємо їх тут.

«…Вінніпезький Митрополит сказав, що вже друкується офіційний переклад Служби Божої українського мовою.

Наша Церква відчула, що вона спільнота, і що тільки на цій базі може розв’язувати всі свої проблеми. Вона відчула, що нема якоїсь канадської, американської, бразилійської, арґентинської чи ще якоїсь, іншої Української Католицької Церкви, а що є одна Українська Католицька Церква в світі – в Україні і поза нею – і тільки в цій площині вона може діяти і жити.

…На перешкоді повної капіталізації відвідин верховного архиєпископа – сказав досадно Митрополит Максим – є наш глибоко закорінений у всіх колах сервілізм та неохота бути собою і почувати себе господарем у своїй церкві, у своїй спільноті, у своїх школах та установах. Українець, що має великі моральні скарби у своїй культурі воліє чомусь бігти за англосакським, латинським і яким хочете возом, замість самому мати віжки у своїх руках і самому кермувати своїми справами.» /Українські Вісті ч.42, Едмонтон./

Внаслідок кастрації інформації нашими редакторами читачі не мали змоги дізнатися про переклад Служби Божої українською мовою. Виходить, що впровадження української мови до св. літургії є справою, якою нашій громаді не треба займатись. Її увагу притуплюється щоби англійщення і денаціоналізація суспільного й церковного життя продовжувались без задержки.

Не є сьогодні вже таємницею, що у деяких наших церквах Служби Божі /крім освячення/ наші священики правлять англійського мовою. У філядельфійській Архиєпархії в 14 церквах священики ввели на власну відповідальність, або за тихою згодою свого зверхника, звичай відправляти одну св. літургію в неділі і свята англійською мовою. В наслідку такого тихого наступу на українськість і в наслідку так вихованих молодих священиків, які не знають або слабо знають українську мову велика частина української молоді зовсім не вивчає рідної мови. Це вже сьогодні не рідкість коли батьки комунікуються зі своїми дітьми по англійському в дома, на вулиці, під церквою чи в церковних залях, чи на відпочинкових оселях. Згідно з такою тенденцією сестри-учительки звертаються англійською мовою до дітей, які розуміють і в дома говорять по українському. Є навіть і практика, що члени церковного комітету – нові емігранти – говорять до свого молодого о. пароха по англійському навіть тоді коли він просить їх звертатись до нього українською мовою.

Лінґвіцид – мововбивство – є нашою білою смертю. З нею боряться в Україні, і з нею треба боротись і в країнах нашого поселення на чужині. Українська спільнота – її провідники, владики, священики, молодь, а передовсім батьки мусять зрозуміти, що відчуження від рідного слова – це замах на українську родину, культуру, церкву, націю. Потурання іґноранції українського слова, пристосовування себе до зовнішности і промовчування систематичної денаціоналізації серед громади й навіть у Церкві – це фактори, які заставляють українську пресу промовчувати або викривляти думки Митрополита-патріота і відвертати увагу громади від її життєвих справ.

Це не тільки проблема невідповідно вихованих молодих священиків, безпринциповости й іґнорантства української преси, але передовсім проблема відповідальности голов родин, батьків-виховників молодого поколінна, через невиконання обов’язку яких наші наступні покоління можуть стати, як сказав Іван Франко, погноєм для чужих·

І що з того, що Служба Божа буде написана українською мовою?

Хто ж її зрозуміє?

МИТРОПОЛИТ МАКСИМ ГЕРМАНЮК:

«… Наш український нарід переживає сьогодні один із найтрагічніших моментів своєї історії. І в цю грізну добу Боже Провидіння посилає нам людину не з бажанням володіти, не з претенсіями наказувати, але своїм прикладом заохочувати. На його руках і ногах, на його тілі є близни від ран, незатерті сліди терпінь за віру і нарід. Боже Провидіння хотіло, аби його устами промовило терпіння, аби ми, Українці мали щастя бачити Українську Церкву під Вашим патріяршим проводом. Час уже надходить, коли ми зможемо привітати Вас на патріяршому престолі свобідної України…»

Із проповіді на Торжественней Соборній Архиєрейській Божественній Літургії в Торонто:

Преосв. КИР ІЗИДОР БОРЕЦЬКИЙ:

«… Сьогоднішний день для нас – це Зелені Свята, які святкуємо на згадку зіслання Святого Духа на Апостолів, які після того нічого не боялися. Сьогодні на нас сходить Святий Дух. Ще так недавно наш Архиєрей був на каторзі. Ми молилися за його рятунок. Господь вислухав наших молитов. Сьогодні радіємо всією душею та дякуємо Господеві…

… Волею Божого Провидіння, Ісповідник приїхав на Ватиканський Собор. Він – муж Божого Провидіння. Він пізнав причини нашої слабости і наших невдач та запропонував Отцям Собору організаційне завершення Української Католицької Церкви Патріярхатом. Цього ще досі не сталося, але тільки формально, бо для нас, Українців католиків, наш Патріярхат уже існує і ми маємо щастя сьогодні вітати між нами нашого Патріярха.

Блаженніший Отче, ведіть нас до відновлення нашого життя, ми підемо за Вами!»

 Зі слова на Ювілейному Бенкеті Торонтонської Єпархії:

Преосв. КИР ІЗИДОР БОРЕЦЬКИЙ:

 «… Ми, Ваша Еміненціє, лише тому просили, щоби по скільки терпіннях по скільки стражданнях і журбі за долю нашого українського народу і нашої Церкви, ми хотіли – як найліпші і найвірніші діти своїм батькам, а в тому випадку ми нашому батькові, нашому патріярхові – зробити з цього приємність … І, Ваше Блаженство, ці Ваші слова виходять з уст і душі освячених вогнем терпінь, подібно як Господь велів свому ангелові освятити і очистити вогнем уста пророка, заки він зачав пророкувати. У перших віках християнства, в часі переслідувань за Христову віру, декого Господь зберігав від мученичої смерти тільки на те, щоб вони повнили Божу волю і щоби вони доконували великих діл, яких інші не могли виконати. Ми бачимо у Вашій особі такого Ісповідника, якого Господь зберіг в чудесний спосіб, післав нам поза межі Батьківщини, Батьківщини скривавленої, мученої, щоб Ви усунули з-поміж нас незгоду, принесли мир, взаємну любов, та тому, щоб нас споїли в один церковний моноліт, щоб наша Церква росла, процвітала і молодшала.

У Вашій особі ми бачимо символ нашої Церкви, яка разом з Вами пережила жорстокі переслідування, але вона також в чудесний спосіб буде звільнена, вона воскресне до обновленого, освяченого терпінням життя…»

 З привітання Верховного Архиєпископа у Вінніпегу»;

МИТРОПОЛИТ КИР МАКСИМ:

 «…Ви, Ваше Блаженство, приносите нам у руках страдальця духа тієї України, що володів за Володимира Великого, що невмируща і своїми багатотисячлітними скарбами культури дивує постійно світ. Ви, Емінеціє, дорожили цими скарбами і заплатили за них своїми терпіннями. Обіцяємо Вам зберегти те, за що Ви так дорого заплатили 18 роками свого найкращого життя. Ви скріплюєте нас і пригадуєте нам, що ми маємо бути подібні до Вас».

 СЛОВО-ПРИВІТ МИТРОПОЛИТА КИР МАКСИМА НА IX КОНГРЕСІ УКРАЇНЦІВ КАТОЛИКІВ КАНАДИ

Ваше Блаженство! Преосвященні Владики! Світла Президіє! Світлий Конґресе! Боже Провидіння у своїх плянах рішило з одної сторони дуже тяжко досвідчити нашу Українську Католицьку Церкву і наш український нарід. Але з другого боку в цій історії досвіду наша Церква записує золотими буквами, може найкращі сторінки з історії цілої Вселенської Церкви. А ці сторінки – це геройські подвиги наших ісповідників віри, наших мучеників і героїнь. І сьогодні, Ваше Блаженство, наш Найдорожчий Гостю, ми всі в Канаді, ціла наша розлога Митрополія, безмежно радіємо, що можемо в Вашій особі відчути ту велич нашої Церкви і нашого народу, відчути ввесь біль, усі страждання тієї Церкви і того народу, але заразом читати в Ваших очах, почути у Ваших словах ту надію світлої перемоги. Бо Ви, Блаженніший, приносити нам якраз того духа в своїй особі. Ви є той, що перейшли шлях страждання, але Ви є одночасно той, що перейшли його переможно. Я вітаю Вас, Найдорожчий Гостю, на цьому ж конґресі. Ми відчуваємо, думаю, що не помиляюсь, якщо кажу ми, але особисто я відчуваю і я певний, що це загальне почування нас усіх: Боже Провидіння хотіло, щоб цей конґрес, як Ваше Блаженство сказали: мозок всього думаючого українства нашої Церкви в Канаді, нашого народу, щоб ми могли під Вашим світлим проводом закріпити, ще більше відновити – я сказав би – цю дію одности цілої Української Католицької Церкви, де б вона не була /бурхливі овації/: і цієї Церкви, що страждає і кривавиться на рідних землях, і нашої Церкви, що з ласки Божого Провидіння розвивається свобідно в Канаді і нашої Церкви в Америці, в Бразилії, в Аргентині, в Австралії, у Франції, в Англії, в Німеччині, по всіх країнах в світі. Щоб ми, як раз при допомозі цього Конґресу, тих наших провідників конґресу зуміли на майбутнє, ніколи більше не розв’язувати проблем нашої Церкви з точки зору нашої парафії, нашого загумінку, нашої провінції, нашої дієцезії, але з точки цілости нашої Церкви, з точки одности нашої Церкви /бурхливі овації/. В усіх проблемах, зв’язаних з цілістю життя тієї Церкви – одність обряду, одність духовости, одність звичаїв, одність літургічної мови з участю інших мов, одність дисципліни, одність Проводу, бо тільки тоді наша Церква зможе бути одна, велика, діюча в усіх країнах, де вона живе /бурхливі оплески/. Вірю Блаженніший, що Ви якраз своєю присутністю зможете нам допомогти, щоб ми вернувшись додому, зачали там де ще може не зачали, або продовжували там, де ми вже зачали, щоб ми могли так розглядати всі наші справи. А тоді наш Найдорожчий Гостю, з ласкою Божого Провидіння, з благословенням Вашим, нашого Ісповідника віри, і з тяжкою мозольною працею всієї нашої Української Церкви і спільноти у вільному світі, ми діждемось радісної хвилі: бачити ВАС Патріярхом Української Помісної Церкви /бурхливі овації/. Цього зі щирого серця Найдорожчий наш Гостю, Ви побажайте і нам і нашому народові і Церкві. А вас, дорогі делеґати /-тки/ прохаємо, щоб ви стали силою тієї великої, святої ідеї в нашій Канаді і поза Канадою. Слава Ісусу Христу·! /Невмовкаючі оплески/.

У СИНІВСЬКОМУ ПОКЛОНІ ВАМ, ВЛАДИКО