Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Стати автором

Максиміліян де Фюрстенберґ

Українська церковна ребелія

Журнал «Аппрочес», (Наближення), виданий і редагований Амішом Фрейзером у Солтковст, Шкотляндія, у серії своїх додатків випустив памфлет польського автора Єнджея Ґєртиха під наголовком «Українська церковна ребелія», передруком з польського журналу «Опока» ч. 3.

П’ятдесят сторінковий памфлет Єнджея Ґєртиха своїми одинадцятьма розділами обіймає усю історію Української Греко-Католицької Церкви і її сучасне змагання до помісности.

У першому розділі під наголовком «Ку д’ета Кардинала Сліпого» автор памфлета передає найновіші події в УКЦеркві починаючи від посвячення церкви св. Софії, скликання Четвертого Синоду, до скликання П’ятого Синоду при нагоді святкування 375-ліття Берестейської Унії в листопаді 1971 року. Події, що сталися між тими двома датами, – заперечення Кардинала де Фюрстербреґа, відсутність в Четвертому Синоді Митрополита Сенишина, невдала спроба скликати П’ятий Синод в червні 1971 року в Вінніпегу та опублікування Патріярхальним Товариством листа Папи Павла Шостого стосовно створення патріярхату – описані з докладністю історичного спостерігача із польським націоналістичним і шовіністичним присмаком. Усі ці факти оспорюються автором на базі його інтерпретації постанов II Ват. Собору, внаслідок чого усі відомі нам кроки Верховного Архиєпископа називаються «ребелією» проти влади Риму. Негайно після введення терміну «ребелія» автор поспішив приписати усім цим актам політичне і націоналістичне підложжя й інтенції нашої ієрархії, які є менше церковно-релігійні, а більше політичні.

Вкінці цього параграфу автор заперечує легальне існування УКЦеркви й українського обряду взагалі.

В наступному розділі описується історію нашої церкви від часів Берестейської Унії, в яких вона проіснувала понад триста років як окрема галузь «польської церкви», в її «багатонаціональному характері». (Доказ – пастирський лист Митрополита Шептицького писаний по-польському). Автор зі «серцем» передає трагічну історію Греко-Католицької церкви під час розборів Польщі, насильне переведення її вірних на казьонне московське православіє, (котрий вже раз в історії?), і спеціяльно руїну її на Підляшші і Холмщині 1874 року. З питомим йому інтересом автор згадує ліквідацію церковно-слов’янської мови під час Наполеонської епохи, («на вимогу греко-католицької ієрархії»), та твердий руський рух, який складався із старо-руської та української частин. Статистикою 1931 року він доказує, що «український» рух не мав великої популярности в Галичині, бо перепис населення виявив 2,926,000 поляків, 421,000 жидів, 29,800 німців, 1,675,300 українців та 1,139,000 русинів.

В наступному розділі п.н. «Український рух» автор виявляє ґенезу постання змагань за самостійну українську державу у… масонстві. Покликаючися на різні жерела стверджує, що першу масонську льожу на Україні заклали Ян та Северин Потоцькі й Іван Котляревський. Царський уряд розв’язав її, але другі зорганізувалися підпільно і проіснували до двадцятого століття. Кирило-Методіївське Братство та Громада – це мали б бути побічні організації масонської слав’янської льожі. Куліш, Шевченко та Антонович, (останній «ренеґат-поляк»), проф. Грушевський («послідовник Антоновича»), Моркотун, і вкінці Симон Петлюра, («Ґренд Мастер»), – усі вони агенти слов’янського масонства. «Коли 1887 року Андрей Шептицький постановив стати греко-католицьким священиком», він відбув секретну поїздку до Київа, де мав зустрітися з Антоновичем, (масоном, звичайно). Це виглядає на імплікацію, що нитка масонства тягнеться і на наслідника Митрополити Шептицького…

Галицько-Волинська держава була на польській території, яку після її упадку знова забрала Польща… Козацтво держави не створило, а було лиш силою… Усі змагання до самостійности України – це лиш дуже туманні намагання об’єднання різних «рас» на мовній «рутенській» базі…

Наступний розділ відноситься до австрійських часів. Створення «п’ємонту», визначна роля Антоновича і Грушевського у відродженні Галичини, та польська опозиція, відзеркалені із чисто польського шовіністичного аспекту.

Після того іде розділ про створення греко-католицької церкви із двох частин: «польської частини й мадярської частини», і опис ролі в цьому Митрополита Андрея. Його трактується як «політичного єпископа», якого ціллю була національна українська церква. Тут автор приходить до цілевого знеславлення Покійного Митрополита, (цілево бо саме під час процесу його беатифікації), долученням до його діяльности розповсюдження підривної революційної літератури, зв’язків з німцями, довгої мовчанки в справі організованого вбивства поляків українцями – усім взятим з большевицького арсеналу. Кардинала Сліпого автор спочатку трактує поважно, як ісповідника, але опісля приходить до виявлення його політичних цілей у змаганні за патріярхат, при відсутності церковних. Усе ж таки, він протиставляє постать Кир Йосифа, як українця, його Великому Попередникові, якого він (автор) вважає поляком, (з польської родини), й таким, що «навіть добре по українському говорити не вміє» …

Дальше іде розділ про розвиток УКЦ на еміграції, при чому автор завидує, що вона зберігається окремою на базі її окремої церковної мови, традиції й окремої організаційної структури, й нарікає (по-шовіністичному) чому-то не створено якихсь «під-обрядів» для польського косьцьола в Америці, і також і для других національностей, (еспанців, італійців, ірляндців), та чому включено їх до католицизму «ірляндської марки».

Але, запевняє автор, «греко-католицькі вірні Північної Америки не сприймають ентузіястично патріярхальних плянів Сліпого, а ієрархія ставиться до них також цілком холодно й пасивно»… (Можливо, має слушність Єнджей…).

В наступних розділах автор Є. Ґєртих обговорює ситуацію вірних Греко-Католицької Церкви в Чехословаччині, Мадярщині, Польщі і Галичині. (Не в Україні!). Після тяжкого періоду гноблення вірні в сателітних країнах мають можливість відбувати свої релігійні обряди при латинських церквах, а на Пряшівщині цілком свобідно у своїх власних. Але тріюмфальне проголошення на «псевдосинодах» єдности «Церкви Сліпого» у всіх країнах було б провокацією для совєтського натиску проти цих тихих і не публікованих релігійних практик.

Повертаючися до радянської дійсности автор стверджує факти, що греко-католицьку церкву в Галичині зліквідовано терором, що менше як 10% священиків взяли участь у т. зв. синоді, (і жаден з єпископів), та що ця церква існує в катакомбах. Автор згадує відомі з преси факти коншахтів ватиканських представників з большевиками в справі полегшення долі католиків латинського обряду при цілковитій мовчанці про долю східніх католиків. Він все таки обстоює «осягнення можливого» політикою Ватикану. УКЦерква в СРСР є замордована. Латинська церква є толерована. Греко-католикам ніхто не забороняє ходити на богослужби до латинських костелів… Коли б не українізація церкви Шептицьким, то вона могла б бути толерованою на рівні з латинською, як на Литві, Латвії чи Естонії (!).

Сучасна політика еміграційної ієрархії іде виразно по бажанні націоналістів в напрямі осягнення самостійної України. Але чи можуть ієрархи запрягти їхню церкву до чисто мирянської політики – питає автор. «Як поляк, а тим більше як поляк одружений з мешканкою Львова, я є проти всякої самостійної України. А як би така постала – я боровся б проти неї»…

Нереальність політики Шептицького і Сліпого є в тому, що вони базують свої теорії на збройному поборенні Радянського Союзу і встановленні самостійної України. Ватикан плянуючи об’єднання католицької й православної церков, (а Російська є найбільша з православних), ніколи не буде реалізувати цієї ідеї на розгромленій російській нації. Сьогодні вже не існує 1917 рік… Пляни Сліпого не йдуть в парі з цією ідеєю.

Рахуючись з долею вісьмох мільйонів католиків в радянському Союзі Ватикан не може робити жадних пустих проклямацій, а мусить старатися тихою політикою поліпшити їхню дійсність. При тому він не забуде також і про три й пів мільйонів греко-католиків…

Закінчуючи пан Ґєртих стверджує, що сучасні покоління не пам’ятають уніятської церкви, а старше покоління вимерло. Рятуючи сучасних вірних їм треба запропонувати чим більше відвідувати латинські костели по містах Галичини, а Кассаролі повинен постаратися, щоб більше було для цієї цілі відкрито костелів, та щоб більше латинських священиків там допустити. Автор розуміє, й поділяє обурення уніятів такою пропозицією, як намаганням златинізувати греко-католиків, але тут вже не йдеться про питання існування високо-респектовної уніятської церкви, а лиш «про душі, їхню відданість Римові, і їхнє спасіння»…

В сучасних умовах відродження Української церкви й прихід українського патріярха з Риму до Львова – виключені. Спеціяльно церкви під керівництвом сучасного «синоду», єпископи якого коляборували з гітлерівською «Новою Европою», і спеціяльно церкви, що сильно маніфестує свою українську назву.

Замилювання очей

Під тиском вірних/мирян/ УКЦеркви наш естаблішмент напише час-до-часу письмо до вищих достойників у Ватикані в справі положення нашої церкви. Воно було б краще писати просити й вимагати у наших таки тут владик, а не в кардиналів із Східньої Конґреґації, щоб вони тиснули на Ватикан із кращим успіхом, але наш УККА уважає за більшу честь для себе контактуватися із людьми на височинах. А коли звідти прийде відповідь – все одно яка, тоді вона зараз на першій стороні союзової преси буде подана із похвалою для себе, мовляв, дивіться, нам відповідають, а з «патріярхальниками» то не хочуть нічого мати спільного.

І так, на письмо УККА, підписане Л. Добрянським, звернено до вже знаного неприхильного нам кард. Фюрстенберґа, префекта Східної Конґреґації, здецидованого противника нашої церкви, прийшла відповідь за два місяці через Апостольського Делегата у Вашінґтоні в лютім ц. р. там Фірстенберґ пише: «Призначення і дія Папської Комісії для перегляду Кодексу Канонічного Права для Східніх Церков не є в компетенції Священної Конґреґації для Східніх Церков».

Такий аргумент подається тільки дітям, або тим, що не думають. Коли комісія для кодексу канонічного права не збирається вже через кілька років і через те гальмує праці інших комісій, а в тім і Сх. Конґреґації, то чому ж отой префект не звернеться до неї із більш чи менш рішучим жаданням зібратися і дати йому потрібні вказівки. Це ж належить до його обов’язків, бо це внутрішня справа самої курії. А може і сам Фірстенберґ радить комісії не збиратися, щоб в міжчасі зміг зламати силу і авторитет УКЦеркви?

Коли архиєпископ Казаролі їхав до Москви на наради, які закінчилися якоюсь домовою між СССР і Ватиканом, то дав відповідь кореспондентам, що його турбує доля римо-католицької церкви в СССР. І ані словечком не згадав про журбу Ватикану за тяжку долю Української /Греко-/ Католицької Церкви і її вірного Римові Клиру та ув’язненого архиєпископа Величковського. Це, зрозуміло, викликало сильне обурення серед вірних цеї Церкви в цілому світі. Не міг тут вже мовчати і УККА. І знов вибрав найлегшу дорогу: написати листа до Державного Секретаря Ватикану, кард. Війо. Прийшла відповідь подібна до відповіді кард. Фірстенберґа; може він її і писав, бо в його руки положена доля УКЦеркви. Цим разом відповідь прийшла через ще нижчі руки, а саме через канцлера кард. Кука в Ню Йорку. І тут точно і коротко написано так: «Високоповажаний Докторе Добрянський! Апостольська Столиця просила мене повідомити Вас, що кардинал Війо отримав Вашого останнього листа відносно жалюгідного положення українців католиків в Совєтськім Союзі. Мене просили запевнити Вас; що ця проблема є під великою увагою Апостольської Столиці, яка слідкує зі сталою увагою за дуже тяжким положенням українців католиків на їх рідних землях».

Подаючи зміст цього листа, «Свобода» із 17 квітня ц.р. дала йому такий наголовок: «Апостольська Столиця висловлює стурбовання положенням українців католиків в Україні».

Хто думаючий вичитає зі змісту листа із Ватикану якесь стурбування? Та ж у листі виразно пишеться, що Ватикан слідкує. А відомо, що різні уряди стало слідкують по різних державах що там діється. Або, що ж нам із римського стурбування, коли вже так хто хоче натягати справу? Ми очікували чинної піддержки Ватикану. Коли і де теперішній Ватикан запротестував проти переслідування нашої церкви у підземелі і проти ув’язнення її владики за виконування священичих обов’язків – не чого іншого. Навпаки преса щораз частіше виносить думку, що нашою церквою торгують, що її вже відписано большевикам, щоб поліпшити долю римо-католицької церкви, чи за якісь інші обіцянки Москви, яких вона ніколи не виконає.

Коли вже люди із проводу УККА не добачають в цих обох листах цинізму ватиканських авторів відповідей, коли не застановляються над їх змістом, то повинні це зробити їхні редактори, які таки повинні щось трохи думати, а не йти сліпо за проводом естаблішменту і замилювати людям очі: Фірстенберґ добрий, але якась там Комісія гальмує його, або, УКЦерква в Україні є під великою постійною увагою Ватикану. До чого це служить, як не до приспання уваги мирян і піддержки внутрішніх неприхильних нашій церковній самоуправі сил!

Участь голови СКВУ, УНС і проче й проче, Й. Лисогора, і чільного В. Фронту, Л. Футали, в бенкеті на честь монс. Стаха, саме в часі демонстрації мирян під будинком В. Фронту, де відбувався бенкет, за відмову приняти єпископське свячення із невластивих рук, як також участь голови УККА, проф. Добрянського, в бенкеті по свячені двох нових владик, яке опротестовували тисячі мирян із цілої Америки, приводить думаючого до переконання, що таки наші головачі підписали перед кількома роками лист до Риму, звернений своїм змістом проти створення патріярхату під проводом Верховного Архиєпископа Й. Сліпого, про що писав у прилюднім запиті д-р. О. Дерій, і на який то запит не було ніякої відповіді.

І ці люди ще мають відвагу взивати нас – Товариствр за Патр. Устрій УКЦеркви – перейти на «громадську базу» вступити до їхньої Церковної Комісії, чи іншими словами – піддатися під їхню юрисдикцію і робити те, що вони там ухвалять.

Упадок проводу УККА і цілого естаблішменту був видний вже з давніших часів, та на жаль не багатьом. Бо лиш через замилювання очей вдалося сучасному проводові УККА лявірувати між двома противними силами внутрі нашої Церкви і коштовними поїздками до Риму й до нічого не зобов’язуючими заявами прикриватися перед очима народу. Це окозамилювання призвело навіть до того, що численні люди, опинившися в опозиції до політики УККА назад вирішили піти в його ряди, щоб там боротися за його покращання. Сьогодні вони вже боряться проти проф. Л. Добрянського через його участь у бенкеті двох новосвячених єпископів, але безуспішно, як це можна було передбачити.

Та на жаль, ця наука УККА як і моральна й матеріяльна піддержка нашого естаблішменту коштує нас забагато. Ми стратили сприятливі обставини й багато нагод які супроводили творення нашого патріярхату кілька літ тому назад.

«Церква в небезпеці»

Яких чотири роки тому звернувся до мене мій приятель, великий прихильник Т-ва за Патріярхальний Устрій, із зазивом включитися до акції цього руху. Цього листа збув я мовчанкою. Виглядало мені тоді, що до усіх наших політичних сварок і незгод долучується ще одна – релігійна, де майже завсіди першу ролю грають особисті амбіції і боротьба за владу і впливи. Думав, от ще один старокалєндарник /між іншими до яких і я належу/.

Діткнув мене виступ кард. Фюрстенберґа 1969 p., де він вимагав з’єднатися нам з американською латинською Церквою.

Обурив мене лист кард. Тіссерана, в якому він заперечив взагалі існування української нації.

Але врешті змусив мене до перевірки мого підходу до руху за Патріярхат лист нашого Владики Шмондюка, в якому він домагається реєструвати нашу Церкву у стейтових властей на «/українсько/-візантійську діє цезію», із виразним вимаганням, що назва «українська» мусить бути у дужках, отже лишень тимчасова.

У цім домаганні я бачу три головні застереження:

Ставлення української назви у дужки, це лиш доказ почуття меншевартости.

Офіційне форсування «візантійської» назви нашої Церкви вказує на дволичність наших американських владик, які у всіх своїх святочних чи оказійних зверненнях розпинаються за Українську Католицьку Церкву, не уживаючи ані в одному випадку назви «візантійської», а на ділі нехтують нею.

Форсування «візантійської» назви покривається із домаганням кард. Фюрстенберґа – латинізації нашої Церкви.

У висліді тих сумнівів поїхав я 4-ого квітня на маніфестацію проти способу іменування о. Стаха єпископом до Філядельфії, де зібрав деякі матеріяли. І щойно тоді відчинилися мені очі. Я побачив, що рух за Патріярхальний Устрій це не якась церковна проблема, але самооборона українського народу проти послідовної і підступної акції Конґреґації для Східних Церков цілковитого знищення не лише нашої Української Церкви, але навіть і нашого імени і з виразним наміром цілковитої асиміляції нас із чужим нам середовищем.

Щоб краще зрозуміти наші теперішні церковні проблеми треба вглянути дещо в історію нашої Церкви. Як відомо, 1596 р. Берестейською Унією частина нашого народу з’єдналася із Римом під умовою, що задержує свою самоуправу, вибір єпископів, творення єпархій, задержує свої звичаї і обряди, дозвіл на жонатих священиків – іншими словами, задержує свою Помісність.

Одначе вже в короткому часі частину тих прав перебрала собі Конґреґація для Поширення Віри, а опісля спеціяльно створена «Конґреґація для Східних Церков», де верховодять у більшості італійські прелати, як префект кард. Фюрстенберґ і секретар архиєп. Бріні.

Для них наша Українська Церква була завсіди сіллю в оці, здається, головно з огляду на право висвячувати жонатих на священиків. На їхню думку це впливало деморалізуюче на їхнє священство.

Не могли вони багато вдіяти у тім напрямі на наших землях і тому звернули свою увагу на нашу еміґрацію, розпорошену, і тому легшу до опанування. І так кард. Сінцеро, секретар Східньої Конґреґації, у свому листі від 23 липня 1934 р. до єп. Ткача Уніятської Церкви у Пітсбурґу, покликаючись на декрети з 1924 і 1929 р., наполягав на встановлення целібату для священиків Східнього Обряду в Америці й Канаді. Він писав: «тому, що в ЗСА існують специфічні умови для рутенської народности, вона репрезентує там еміґрантський елемент і меншість, то ця меншість не може претендувати на збереження своїх звичаїв і традицій, які йдуть у розріз із звичаями і традиціями католиків у ЗСА, а тим самим є ліпше мати менше священиків, які могли б бути джерелом глуму і насмішок для більшости американців-католиків.»

І ця підривна акція Східньої Конґреґації триває далі. Їхній теперішній префект, кард. Фюрстенберґ, висловив те саме домагання 1968 р. до нашої делегації з Чікаґо, а опісля, 1969 p., у Філядельфії, що саме дало спонуку до маніфестації проти нього.

Що ця підривна акція триває дальше, то найкращим доказом можуть бути події у нашій богословській семінарії ім. св. Йосафата у Римі, яка є на удержанні Східньої Конґреґації і проваджена Василіянами.

Весною 1967 р. 9 питомців виступили із семінарії у наслідок конфлікту із ректором через брак попертя ректорату у змаганнях Верховного Архиєпископа за здобуття самоуправи Української Католицької Церкви.

Дня 1-го лютого 1968 р. прийшло до другого зудару, де 28 питомців запротестували проти листа о. Іваняка, в якому цей ображував Верховного Архиєпископа. Ректор протест відкинув. Тоді питомці написали листа до кард. Фюрстенберґа, як до свого префекта, і відповіді не одержали. Двічі висилали вони до нього своїх представників, але Фюрстенберґ їх не прийняв. Врешті вислали вони листа до папи. Але і цей лист залишився без відповіді. Тоді один із питомців дістався до папи з якоюсь групою паломників і вручив того листа особисто.

Фюрстенберґ зажадав слідства, щоб викрити особу, яка вручила листа. Деякі питомці твердять, що їх переслухувано по 30 годин під яскравим світлом, отже методами славнозвісної Інквізиції, чи совітського НКВД.

Виновника не викрито, і тоді 27 питомців одержали ультимат: або покаятися, або виступити. Виступили 24, і 12 із них перейшли на теологію до Інсбруку. Опісля 7 із них повернули до Риму для роблення докторату. Одначе їм відмовлено висвячення.

Справу патріярхатів вияснив Другий Ватиканський Собор, який при участі 2700 владик дня 21 листопада 1964 р. видав Декрет «Про Католицькі Східні Церкви». У цьому Декреті в Арт. 5 признається заслуги Східніх Церков для добра Вселенської Церкви і усталюється право полагоджування їхніх проблем згідно з їхніми «усталеними законами».

Арт.6 взиває заховати їхні літургічні обряди і їх усталений спосіб життя, і робити зміни лише у випадку конечних організаційних уліпшень їхньої Церкви.

Арт.7 до 11 обговорюють патріярхальну систему і вияснюють права і чини патріярхів.

Для нас українців важний арт. 10, який усталює, що всі зарядження Собору відносно патріярхів відносяться рівно ж до Верховних Архиєпископів. А кард. Сліпий був признаний Верховним Архиєпископом дня 23 грудня 1963 p., і він має право:

–        Іменувати єпископів;

–        Закладати нові єпархії;

–        Скликувати Синоди;

–        Перевіряти літургічні книги.

Арт.11 стверджує, що патріярхальний устрій є традиційний для Східніх Церков і Собор гарячо поручає творення нових Патріярхатів, які, одначе мусять бути затверджені Собором, або папою.

Саме на підставі рішень цього Декрету Верховний Архиєпископ почав старання про створення Києво-Галицького Патріярхату і скликав Синод усіх українських Владик, який тривав від 29 вересня до 4 жовтня 1969 р. На Синоді прийнято для нашої Церкви патріярхальну систему, і вислано до Святішого Отця відповідне письмо, яке підписали усі наші владики, за вийнятком митр. Сенишина.

Ще в часі нарад Синоду, дня 3 жовтня, митр. Германюк вручив підписану петицію секретареві стану, кард. Війо. Цей, після прочитання петиції заявив, що створення Українського Патріярхату в теперішній час є неможливим із наступних причин:

  1. Створення Українського Патріярхату загострило б переслідування Української Католицької Церкви в Україні, та що Українська Католицька Церква під теперішню пору не має своєї власної території;
  2. Таке рішення перешкодило б екуменічним контактам з Московським і Константинопольським Патріярхами;
  3. Це пошкодило б відношенням Совєтського Союзу із Ватиканом.

Так доля Патріярхату була пересуджена ще перед закінченням Синоду, і то на базі наївних причин.

Відносно переслідування Української Католицької Церкви, то Вона ж і так була вже вповні зліквідована. Вже 1946 р. арештовано 11 єпископів, 2 Апостольських Візитаторів, 2951 священиків. Усі наші Єпископи згинули, за виїмком двох, а саме: Верховного Архиєпископа Кир Йосифа і пряшівського єпископа Кир В. Гопка, якого врешті Східня Конґреґація скинула, а на його місце назначила словака – Гірку!

У справах політичного відношення Ватикану до Совєтського Союзу, то кард. Війо потвердив те, чого ми усі боялися. Задля сумнівного діялогу з атеїстичною Москвою, Ватикан жертвував п’ять мільйонів українських католиків. Як знаємо із хроніки, 1965 р. відвідав Ватикан зять Хрущова – Аджубей, 1967 р. президент СРСР Подґорний, 1969 р. митр. Нікодим, 1970 р. Ґромико, і усі ці відвідини відбулися під загальним зрозумінням, що т.зв. Львівський Синод 1946 р. є важним, визнаним, і в наслідку того ніде в політичних акціях Ватикану не згадується вже про нашу Церкву на Україні. У ватиканському річнику 1971 року вже скреслено навіть титул львівського митрополита Блаженнішому Кир Йосифові Сліпому. Другою вимогою такого екуменічного діялогу мала б бути практична ліквідація нашої Церкви на еміґрації включенням і асиміляцією її в кожній латинській церкві кожної країни перебування наших вірних.

Протягом п’ятьдесяти років Росії не вдалося знищити нашої Церкви ані вирвати її із душ наших вірних, онищили лише форму, але зміст нашої віри нарід плекає далі. А Ватиканові можна зложити признання за те, що він доконує те, чого безбожницька Росія не могла доконати за пів століття: руйнує духа нашої віри латинізацією і асиміляцією.

Насувається цікаве питання: хто у Ватикані веде політику? Одну із відповідей можемо знайти у статті проф. Чубатого, поміщеній у «Свободі» від 15 квітня ц.р. Він подає там цікавий приклад із архиєпископом Мальти. Свого часу Папа зарядив, що ієрархи, яким минуло 75 років і не чуються вже на силах, повинні уступити. Тому, що цьому архиєпископові минуло вже 75 років, він звернувся до Папи з проханням дозволити йому працювати дальше, бо вірні його люблять, а він ще чується на силах до дальшої праці. Папа дав свою згоду. За два тижні архиєпископ одержав листа на урядовому папері папської канцелярії із повідомленням, що його звільняється, і що за два тижні приїде його наступник. Хто листа підписав, проф. Чубатий не хотів подати. Подав лиш ініціяли «Б». Їде архиєпископ знову до Риму і розвідується, хто є цей підписаний «Б». Показується, що це якийсь урядник папської канцелярії. На авдієнції у Папи без жодних труднощів одержав знову дозвіл на дальшу працю, а на запитання, що йому робити із тим листом, Папа відповів: «Сховайте собі на пам’ятку».

Наводжу цей приклад цілево, бо часто прихильники руху за Патріярхальний Устрій зустрічаються із закидами, і то нераз із проповідальниць, що вони комуністи, ворохобники, що хочуть відірвати Церкву від Риму, і т. п. Ніхто з нас проти релігійних доґм не виступав і не виступає! Виступаємо лишень проти неправних і для нас скрайно шкідливих і кривдячих потягнень поодиноких можновладців Ватиканської Курії, потягнень, які із релігією і вірою нічого спільного не мають, а противно, є цілковитим запереченням підставових християнських засад.

Кард. Фюрстенберґ взиває нас перестати займатися політикою, а більше молитися. І ми обіцяємо, що ми це радо зробимо, але під умовою, що монсіньйори Фюрстенберґи, Тіссерани, Кассеролі і Компанія, із Сенишиним включно, дадуть нам добрий приклад, закинуть свої обскурні політичні інтриґи і перестануть торгувати нашою Церквою із найзавзятішими ворогами Вселенської Церкви.

Нам закидають, що ми хочемо відступити від Католицької Церкви. Це властиво мрія частини нашого клиру, яка сподіється, що «горстка», як вони кажуть, бунтівників відійде і вони далі зможуть творити свою візантійщину на руїнах нашої прадідівської віри.

Дорогі Миряни! Противно! Ні один із нас не сміє відступити. Нашим обов’язком є держатися своєї Церкви і рівночасно боронити свої права, які нам належаться, а які чужі і ворожі нам сили хочуть відібрати і використати для своїх обскурних політичних цілей.

І дивна тут роля нашого митр. Сенишина. Після повороту його із другої сесії Ватиканського Собору і після іменування митр. Сліпого Верховним Архиєпископом, отже до певної міри зверхником над іншими нашими владиками, почали ширитися всякі неприхильні поголоски відносно Верховного Архиєпископа:

Чому Він не говорить про перебуті тортури?

Чому Він не критикує Сов. Союзу?

Що Сов. Союз не випускає нікого без причини!

Та, що Він є совєтським аґентом.

Мені самому тоді один Василіянин заявив, що краще було б, якщо б Верховний Архиєпископ був залишився на Сибірі, ніж мав приїхати до Риму. На моє питання, чому? – я не одержав відповіді.

З нагоди ювілею Філядельфійської Митрополії митр. Сенишин пише Верховному Архиєпископові, що не може його запросити, бо це осіння пора і усі готелі зайняті. Не знаю тільки, у котрому готелі удалося йому примістити кард. Фюрстенберґа?

Канцелярія Верховного Архиєпископа закинула митр. Сенишинові, що цей замість взяти участь в Українському Синоді, брав участь в Американському Візантійському Синоді. Канцелярія митр. Сенишина цю вістку заперечила стверджуючи, що Візантійського Синоду не було. Як спритно схватився митр. Сенишин за помилкове ужиття слова синод, замість конференція, і цією помилкою зробив у пресі великий шум, щоб тим шумом заперечити другі ствердження канцелярії Верховного Архиєпископа і прикрити свої чорні діла. Справді митрополичий вчинок!

У нашій боротьбі за права й збереження нашої віри й наших традицій ми послуговуємося різними кличами, які відображують певну програмову суть. «За Патріярхат» – це програма максімум, яка має забагато противників своїх і чужих, але це наше право, і формально патріярхат нашій Церкві признаний. «За Помісність» – це цілий ряд адміністративних функцій, які дають Церкві певний незалежний статус, творять її окремою в одній цілості. «Церква в Потребі» – відзеркалює конечність вдержання і збереження усіх моральних складових частин Церкви, як також і програма матеріяльної її підбудови.

Кидаємо новий клич – «Церква в Небезпеці»! Кличемо усіх щирих мирян, які колись гідно боронили свого імені «Греко-католик», чи «українець», наражуючись на грубі небезпеки й невигоди від сторони «моцарства польського», що прийшла пора не з меншою посвятою і енергією стати на оборону «Церкви в Небезпеці»!

Авдієнція в Кир Йосифа Шмондюка

Відмовляючи зустрічі з представниками мирян довший час Єпископ Йосиф Шмондюк аж на посередництво стемфордської поліції погодився привітати в своїй резиденції представників мирян 12 травня, 1971 року. Це сталося на кілька днів перед демонстрацією у Стемфорді, яка вже була тоді зголошена на поліції.

В складі делеґації були пані і панове: Р. Осінчук, В. Палідвор, М. Галів, Я. Щербанюк, Е. Піддубчишин, від Приятелів Укр. Кат. Університету М. Клячко, а від студентського Комітету Ю. Карпінський і Р. Купчинський. Разом з Єпископом Шмондюком був ще о. Монастирський, а у коридорі весь час була присутня чужа людина, не в мундурі.

Голова делеґації др. Р. Осінчук представивши присутних з’ясував сучасну церковну проблематику, ролю в ній організованого мирянства, та попросив, щоб Преосвященний сам зайняв становище до неї і також дав можливість висловитися кожному із делегатів. Він вказав на давні історичні права нашої Церкви, підтверджені декретами II Ватиканського Собору, схвалені «всенародним плебісцитом» під час тріюмфальної поїздки Верховного Архиєпископа по теренах Америки, та підписами 17-ти Єпископів на Синоді 4 жовтня, 1969 року. Так, продовжував Р. Осінчук, створився і діє зобов’язуючий усіх – ієрархію, священство та мирянство – самоуправний патріярший устрій Української Католицької Церкви з найвищими її органами: Синодом Єпископів і Головою Синоду – Верховним Архиєпископом.

На превеликий жаль наші Владики не виявили повного зрозуміння до таких важливих проблем Української Католицької Церкви, що рахуються на історичну міру. Деякі з них мовчали і мовчать досі, другі навіть протидіяли Синодальним постановам у правному, організаційному і літургічному аспектах. Відомо, що Митр. Сенишин не був присутнім на Синоді, а після нього діяв поза відомом Верховного Архиєпископа запрошуючи на ювілей десятиліття Митрополії Кард. Фюрстенберґа, змінюючи правила великоднього посту, та впроваджуючи на власну руку англійську мову там, де її не конечно треба було. Владики не спромоглися на якусь гідну реакцію на образливі виступи Кард. Тіссерана, Архиєпископа Касаролі, а тверді спроби Кард. Фюрстенберґа принизити нашу Церкву невизнанням нашого Синоду, і суґестією відбуття лише конференції Єпископів, без жадного формального значення, вони затаїли перед мирянами. Вони, Владики, дальше продовжують бути послушними Східній Конґреґації, тобто чужій владі, замість виявити льояльність і респект до власної влади: до Синоду Українських Єпископів та Верховного Архиєпископа Кир Йосифа Сліпого. Мовчанка наших Владик на постійне втручання Східньої Конґреґації до внутрішних справ нашої Церкви після того, як вона згідно з законами стала церквою помісною, доводить Церкву до катастрофального упадку, і дозволяє Східній Конґреґації на її дальші незаконні виступи проти нашої Церкви, як ось номінація аж двох єпископів-помічників без консультації і порозуміння із Верховним Архиєпископом, або Синодом Єпископів. Це вже не тільки юрисдикційний конфлікт, а це просто нанесена обида нашій Церкві і народові.

Так як постанови нашого Синоду викликали колись велике піднесення і одушевлення серед народу, так ці останні кроки Ватикану викликали спонтанний спротив, гнів, образу, і вимоги мирян від Товариства негайної організованої протестної акції. Тому,що нас наші Єпископи називають часто «бунтівниками», заявив голова делеґації, то наш мирянський рух, зорганізований шість років тому і репрезентований Товариством за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви ніяк не думає бунтувати проти когось, але твердо стояти в обороні прав нашої Церкви і допомогти нашій Ієрархії сповнити засади самоуправи Української Католицької Церкви, єдности та ієрархічного завершення підвищенням Верховного Архиєпископства до гідности Києво-Галицького Патріярхату.

В дискусії забирали голос усі присутні делегати. М. Галів ствердив, що нема чого додавати до вже сказаного, лиш те, що акцію, яку веде наше товариство повинні вести наші Єпископи. Серед інших народів ці справи веде Ієрархія та священство. На жаль у нас того немає, і силою обставин за це діло взявся мирянський рух. Бесідник відмічує й це, що сам мирянський рух, очолюваний Крайовою Управою Товариства, свідомий того, що він не може бути вирішним у розв’язці тих питань про які йде мова, лише допоміжним чинником, але не мало важливим.

М. Галів дальше висловився, що не варто тепер говорити в площині хто винен за таку ситуацію, бо така розмова може нас лише віддалити. Натомість більш корисно буде ствердити існуючий стан, вказати на небезпечні феномени що є більш загрозливими як дехто думає, та знайти вихід і спосіб що зробити, щоб такий стан направити.

Преосвященний Йосиф у поденервованні переривав дискусію, мішав мову українську з англійською, застановлявся, а деякі факти ігнорував. Його відповідь можна схопити в ось таких точках:

  1. Наш Синод не схвалив нічого. Єпископи підписали петицію до Папи і чекають на відповідь.
  2. Наша Церква не має жадної самоуправи. Він не знає які права має Верховний Архиєпископ.
  3. Папа – у нього – є найвищим чинником у релігійних і адміністративних справах нашої Церкви. Він дав порівняння відношення Американської Конференції Єпископів до влади Папи.
  4. Папа не має часу усім відати, і тому у його імені діють всякі конґреґації. Запевняє, що Кард. Фюрстенберґ є приятелем нашої Церкви, про що він заявив йому під час візити 1969 року.
  5. Папа має навал справ, і проблеми нашої Церкви не є в нього перші.
  6. Нам треба молитвою і релігійним життям заслужити собі у Папи патріярхат.
  7. Ми повинні вчитися із його послань, в яких він неоднократно виявив своє позитивне становище до нашої Церкви.
  8. Він – Преосвященний – є також за патріярхатом, але він, знаючи що Папа має цю справу на увазі – чекає, і радив усім спокійно чекати.
  9. Папа наіменував двох нових єпископів, і це законно. Він буде брати участь у свяченні і буде говорити святочне слово.
  10. Він є за скликанням частіших єпископських конференцій для полагодження різних церковних справ. Як Блаженніший скличе конференцію – то він поїде. На Синод поїде лиш тоді, коли він буде скликаний за дозволом Папи.
  11. На справу ініціятиви священиків за патріярхат – не дав жадного коментаря, але він, як єпископ, є проти такої акції.
  12. На заввагу про це, що наша Церква заслужила собі на гідну відповідь Папи, /Купчинський покликався тут на численні жертви на Україні/, Владика сказав, що Папа не мусить рахуватися з тим, що хтось стратив життя, бо якийсь нарід зложив багато жертв. /Слід поденервовання/.
  13. Його не інтересують жадні закиди вірних проти Митр. Сенишина. Можуть собі іти з ними до Папи, чи Конґреґації, або навіть до Верховного Архиєпископа. Одначе він у всьому радиться із Сенишиним.

Др. Осінчук навів факт, що коли по довгих відмовах Кард. Фюрстенберґ прийняв делегацію з Чікаґо в особах покійного вже проф. Б. Попеля, та др. Вітковського, то він їм сказав, що Ватикан має вже досить клопоту з малими церквами. Тому вони повинні вже вливатися в римо-католицькі церкви на місцях.

На авдієнції не дійшло до жадного вияснення поставлених справ, ані Преосвященний не подав ясно свого становища до помісности нашої Церкви. В 10-тій годині вечера він вже не бажав робити якихсь підсумків зустрічі, але не попращавшися з ніким – вийшов.

Чому?

Оцінювати питому вагу й доцільність проведених дотепер маніфестацій і демонстрацій українсько-католицької спільноти на терені Злучених Стейтів Америки – річ дуже складна, в першу чергу тому, що немає ще належного часового ретроспекту в цій справі. Коли б навіть хтось піднявся до цього завдання, то автор не мав би сили звільнитися від емоційного підходу до справи, якої саме походження є у великій частині нашого мирянства суто емоційне.

Натомість дуже на місці, а навіть дуже побажаним є насвітлити обставини, на тлі яких ця емоційність проходить, та постаратися вловити в існуючому стані головні причини того, що сталося і діється на наших очах. Для цього не потрібно часового ретроспекту, а навпаки, важливим є – і то навіть дуже – бути наочним свідком причинових явищ. Пересічний маніфестант – це людина глибоких релігійних і національних почувань. Перші й другі так тісно зі собою пов’язані, що творять один нерозривний духовий і світоглядовий комплекс. Це ж є вислідом нашої дуже славної колись, а останньо аж надто трагічної історії й всенародної традиції.

Кожна, навіть найменша позиція його індивідуальної та громадської окремішности – це дорогоцінний для нього симптом його загального життя й він є готовий боротися за неї з найбільшою особистою посвятою.

Шлях специфічно українсько-київського християнства – незалежного ані від Сходу, ані від Заходу – перейшовши еволюцію берестейської унії з Римом і відновлений постановами ІІ-го Ватиканського Собору, творить головну базу його теперішньої ментальности й дії. Український обряд його католицької віри становить для нього дорогоцінність – тим більше, що він переживає якраз найбільш трагічний час свого бездержавного існування. Тому він так гарячо обстоює те, що – на його думку заступає йому також його державу.

Безперечно, що скрайно ліберальні настрої сучасного покоління не є йому чужі, але вони не мають рішаючого впливу на спосіб його думання й зовнішних виявів. Замість іти в русло такого модного тепер атеїзму й анархії, він далі в суті речі є великим консерватистом, тримається кріпко своєї Церкви й обряду, бо тільки там він видить під цю пору можливість знайти тверду остою свого індивідуального «я».

І в такій атмосфері духовости й реального життя падуть у свідомість українського мирянина слова ватиканських представників – мовляв: «Українці, забудьте про те, хто ви були, а включайтеся в денаціоналізаційне русло й вливайтеся масово в ряди латинсько-церковного життя» /Кард. Фюрстенберґ/, або: «Забудьте про своє історично-національне ім’я, навіть і про свою сепаратну церковну Ієрархію, бо те все не має ніякого обосновання у вашій минулій історії!» /Кард. Тіссеран/, або: «Ватикан є побудований на одності, бо одним був Христос і одною є Христова Церква!» /Кард. Кроль/.

Цілий трагізм такого наставлення міститься в тому, що в ролі екзекуторів становища Священної Конґреґації Східніх Церков виступали й виступають самі наші Владики – одні свідомо, другі може несвідомо – не звертаючи найменшої уваги на цілком виразну волю чи дорадчий голос величезної більшости нашої мирянської спільноти, не шукаючи навіть нагод чи плятформи для найдення спільної мови пастирів із паствою. Коли цього немає, то чи дивно, що єдиним місцем для посередних діялогів Владик з мирянами залишилася чужа вулиця?

Коли українська релігійна спільнота зрушилася з обуренням проти такого нехтування наших давно вже набутих національно-релігійних прав, то одинокою відповіддю тих же Владик було освідчення, що ця справа належить виключно до компетенції вищої церковної Ієрархії, а не мирян, яких завданням – на їх думку – є бути безоглядно послушним і аплявзуючим чинником їхніх дій…

Появляються навіть такі дивоглядні заяви, як твердження, що: «Ви вже перестали бути українцями, а стали візантійськими слов’янами» /о. монс. Лостен/, або: «Це вже не є ваша катедра, але папська» /о. монс. Федорович/ і т. д.

Під адресою маніфестантів упали образливі закиди: «вулиця… комуністи… ґрупка дисидентів…» і інші.

Ставлю питання: Хто довів до того, що справа Помісности Української Католицької Церкви опинилася на вулиці? Чи ті, що відмовляються спокійно обмірковувати цю справу з мирянами, чи ті, що є змушені виявляти свої почування в мирних маніфестаціях і демонстраційних виступах чи голодівках? Хто довів і далі продовжує доводити до повної відчужености між Ієрархією й мирянами?..

Термін «ґрупка дисидентів» стоїть у разючій суперечності з реальними фактами: тисячі маніфестуючих мирян. Самі церковні круги розуміють це дуже добре, коли якраз тепер починають творити ідентично тої самої назви мирянський рух з маленьким додатком «в єдности з Папою…».

Чи ми, українські миряни, а зокрема ті, що зорганізовані в патріярхальних комітетах, є проти єдности з Папою й Апостольською Столицею? Чи кожна маніфестація чи демонстрація на терені Америки не кінчиться многолітствієм і молитвою за єдність з Апостольською Столицею? Чи будь яке потягнення Централі патріярхальних комітетів іде в розбіжності з повищим принципом?

Чи майже вся наша церковна Ієрархія не була замучена за залізною заслоною якраз за ту єдність? Чи не повмирали й не вмирають ще й тепер мученичою смертю сотки наших священиків і тисячі мирян-вірних якраз за цю ідею, за єдність з Апостольською Столицею? – Маймо ж відкриті очі й дивімося на реальне життя так, як воно пливе!

А може повищий додаток до новотвореного «мирянського» тіла в «єдності з Папою» має на цілі сказати, що миряни-патріярхальники наставлені на зірвання з Папою – з Апостольською Столицею? Якщо так, то це якась просто диявольська суґестія, накидувана нам силою нашою власною Ієрархією!.»

Так, ми не любимо такої політики Ватикану, яка хотіла б торгувати живим організмом, що ним є ще Українська Католицька Церква – для якихось політичних, і то дуже проблематичних цілей! Таку політику будемо поборювати силою всього нашого переконання про її шкідливість для нашої й для цілої Вселенської Церкви!

Якже могутньою й величавою на фірманенті повищих подій являється постать їх Блаженства Верховного Архиєпископа й Кардинала Йосифа Сліпого, аскета-святця, що має за собою 18-літню совєтського типу каторгу. Як захоплюючою є його велика Ідея Помісности Української Католицької Церкви з Патріярхатом на чолі, – вслід за приверненням нам усіх прав, гарантованих Берестейською Унією з 1596 р. і чотирма дотеперішними Синодами.

Це не тільки ідея, відважно боронена на II Ватиканському Соборі, але й ухвалена тим же Собором – це теж дія, зреалізована на IV Синоді Української Католицької Церкви в Римі в 1969 р. у формі конституції, підписаної всіми нашими Владиками – з тим, що один Митрополит твердить, що він прилучився до цього історичного значення документу трохи пізніше.

Отже?!..

Дорогі Владики, не відхиляйтеся вже із раз обраного шляху, вибраного Вами самими, а йдіть простолінійно до історично виправданої мети: повної помісности Української Католицької Церкви під проводом Вашого й нашого мирянського Патріярха в особі їх Блаженства Верховного Архиєпископа й Кардинала Йосифа Сліпого. Нехай хоч Він буде тією постаттю, зісланою нам Провидінням Божим у добу нашого історичного лихоліття, біля якої зможе об’єднатись наша церковна Ієрархія і наш мирянський світ!

Тоді не треба біде мотивувати заголовного запитання цеї статті «Чому», бо всі миряни згуртуються під Вашим проводом в єдності між собою, в єдності з Вами й в єдності з Апостольською Столицею для хвали Господа й добра нашого обездоленого Українського Народу.

Документи нашої доби

Dr. Mary Klachko
423 West 118th Street
New York, N.Y. 10027
Dear Madam,

I received your letter of June 29, 1970 and your booklet. I read both, the printed text perhaps not so completely, because I did not find anything new in it.

You suppose that the people created the patriarchates. But it is not so according to the ecclesiastical history and law. The titles of “patriarch” and “patriarcate” were created in the first centuries of our era by ecumenical councils. It is true that the Russian patriarcate did not begin with an ecumenical decision, only in 1589 came out the title. But in Russia nobody thought to divide the ecclesiastical body, keeping the unity as defined by the Princes of Velikia, і Malia, і bielikia Rosii. There is none historical base for special titles to be given to the dioceses of Kiew and Halych.

Ukraine is not a traditional term, also in political history. The name appeared in the days of Mazeppa. But it disappeared soon. Ruthenians in Austria-Hungary took it in the last decades of the nineteenth century, but nobody out of limited circles gave attention to it. Your ancestors had a national name “Rusini”, that the Occidental authors translated correctly in “Rutheni”.

Political excitement will damage your catholic community, as it did already. I wish your hierarchy would understand it and give more attention to the progress of the religious life. That is the only important affair.

Respectfully yours in Christ,

Переклад:

Дорога Пані,
Я одержав Вашого листа від 29 червня, 1970, і Вашу книжечку. Я прочитав обидвоє — друкований текст не так може комплектно, бо в ньому я не знайшов нічого нового.

Ви думаєте,що це народ створив патріярхати. Однак згідно з церковною історією і /канонічним/ правом це не так. Титули «патріарх» і «патріархат» були встановлені у перших віках нашої ери вселейськими coборами. Правдою є, що російський патріярхат не постав в наслідок рішення вселенського собору, лише 1589 року появився це титул. Але в Росії ніхто не думав ділити церковного тіла, вдержуючи єдність, як вона була визначена князями Великої і Малої і Білої Росії /підкреслення в оригіналі/. Немає жадної історичної бази для того, щоби єпархіям Києва і Галича давати якісь особливі титули.

Україна не є традиційним терміном також у політичній історії. Ця назва появилась за часів Мазепи. Але вона скоро заникла. Рутенці в Австро-Угорщині приняли її в останніх десятиліттях 19-го століття, але ніхто поза малими кругами /людей/ не приділював цьому уваги. Ваші предки мали національне ім’я «русини»,що його західні автори переклали правильно як «рутени».

Політичне стимулювання пошкодить Вашій католицькій спільноті, що властиво вже сталося. Я бажав би, щоби Ваша Ієрархія зрозуміла це і присвятила більше уваги розвиткові релігійного життя. Це є одиноко важлива справа.

З пошаною до Вас у Христі, Евген Кардинал Тіссеран.

* * * * * * * * * * *

His Excellency
The Most Reverend Stephen J. Kocisko, D.D.
Archbishop of Munhall
54 Riverview Avenue
Pittsburgh, Pa. 15214
U.S.A.

Your Excellency:

In pursuance of the letter of this S. Congregation, dated November 28, 1969, in which I acknowledged receipt of the letter dated the 4th of the same month, sent by Your Excellency and the two suffragan Bishops of Passaic and Parma. I am writing to inform you that His Eminence, the Secretary of State, shares the opinion of this 3. Congregation that a reassuring reply is to be given.

Should it ever result that a Kievan-Galician Ukrainian, Patriarchate be erected, which, on the other hand, is up to this moment a mere proposal, it would not bring with it any change in the juridical status of the Ruthenian Hierarchy of the United States, which with the recent erection of an Ecclesiastical Province of its own, has thus received a new confirmation of its independence from the Ukrainian Rite and of its direct dependence upon the Holy See.

With sentiments of highest esteem and every best wish,

I am
Yours sincerely in Christy
Maximilian Card, de Furstenberg Prefect

Переклад:

До Його Ексцеленції
Високопреосвященнішого Владики
Степана Й. Коціска, доктора Богословії,
Архиєпископа Мунгольського
Ріверв’ю Авеню
Пітсбург, Па., 15214- ЗСА
Ваша Ексцеленціє:

Згідно з листом цеї Св. Конґреґації від 28 листопада 1969 року, в якому є ствердження одержання листа від 4-ого цього ж місяця, що його вислали Ви, Ексцеленціє і два владики-суфраґани з Пасейку і Парми, я бажаю повідомити, що Його Еміненція, Секретар Стану /роз. кардинал Вільйо, прм. перекл./ також заступає погляд цеї Конґреґації, що Вам тре ба дати заспокоюючу відповідь.

Якщо б коли-небудь сталось таке, що створено Київсько-Галицький Український Патріярхат, що з другого боку до цього часу є лише пропозицією, то це не потягне за собою жадних змін у юрисдикційному статусі Рутенської Ієрархії в ЗСА, беручи під увагу, що зі створенням окремої Церковної Провінції, цим було стверджено її незалежність від Українського Обряду, а безпосередню залежність від Курії.

З висловом найвищої поваги і найкращими побажаннями Ваш в Христі
Максиміліян Кардинал де Фюрстенберґ, Префект
Офіційне число документу 388/69

* * * * * * * * * * * * * * * * *

Намагання деяких кругів Мунгольської /Пітсбурґської/ Церковної Провінції запевнити їхню неприналежність до Українського Патріярхату знайшли свій вислів у створенні нібито організації, що має за ціль поглиблювати розкол внутрі Українсько-візантійського обряду, тобто ширити ворожнечу між мирянами цього обряду. Ця псевдо-організація прийняла назву: «Комітет для Етнічного Визволення в ЗСА». Цей Комітет звернувся в повищій справі до Папи Павла VI з проханням допомогти їм у їхньому ділі скермованому на розбиття внутрі Католицької Церкви. Подаємо точний переклад цього письма на українську мову:

Святіший Отче!
Ми, американці Візантійсько-католицького обряду, парафіяни Мунгольської Архидієцезії в Пенсильванії, Па, ЗСА, уклінно предкладаємо документальну заяву з якої є очевидним, що ми ідентифікуємо себе з «Американсько-Візантійським Католицьким Обрядом».

Сильна українська етнічна група з успіхом впливає на Рим в тій цілі, щоб Святіший Отець проголосив Патріярхом Кардинала Сліпого. Якщо Кардинал Сліпий стане Патріярхом, наш нарід, після всякої правдоподібности буде наражений на експлоатацію під нумеричним та фінансовим оглядом та буде підпорядкований під владу та юрисдикцію Українського Патріярха. Це може статись, якщо не буде закріплена офіційна назва: «Американсько-візантійський католицький обряд».

Ми також молитовно благаємо, щоби з нашої ідентичности був усунений термін Рутенський, що зараз вживається в Мунгольській Архидієцезії в Пенсильванії. Рутенський – в нашому розумінні є вислів рівнозначний з «український». Рутенський – це є термін вжитий в цілі втихомириння.

Наші провідники не визнають цієї загрози, а якщо і є свідомі правдивого стану то вони неспроможні реагувати затіям етнічної групи. Тому, ми, миряни, звертаємось до Вашої Святости з проханням взяти цю, справу до уваги та почати вірогідну документацію.

Ваша Святосте! Ми не користувались Східньою Конґреґацією в цій справі тому, що вона є упереджена до нашої справи. Наш сумний досвід доказує, що вони /Архиєпископ М. Бріні/ не додержує слова.

Ви, Ваша Святосте, одинокий є в силі дати нам СПРАВЕДЛИВІСТЬ, МИР ТА ВІРУ.

На Ваш авторитет ми надіємось,
Комітет для Етнічного Визволення

* * * * * * * * * * * * * *

Голова станової організації священиків – Товариства Св. Андрея в Америці – о. Володимир Андрушків ініціював відзначення дня Помісности Української Католицької Церкви серед духовенства, Наша Управа вислала йому з цієї нагоди листа. Стосовні документи подаємо у відписах.

С.І.Х.
Дня 20 вересня, 1970.

Всечесніший і Дорогий Отче!

Наближається день 4. жовтня 1970 – перша річниця Четвертого Архиєпископського Синоду Владик Української Католицької Церкви і з цієї світлої нагоди звертаюся до Вашої Всечесности, як голова станової організації священиків Товариства Святого Андрея в Америці з просьбою відсвяткувати «Цей день єгоже сотвори Господь» в особливий спосіб відправивши Св. Літургію в духовій сполуці зі страдальною Церквою України і Її вірними у всіх поселеннях вільного світу та єдности з нашими Владиками, з Первоієрархом Української Католицької Церкви Блаженнішим Верховним Архиєпископом Йосифом Сліпим в наміренні скорого завершення Української Католицької Церкви Патріярхатом.

Ваша Всечесносте, прошу ласкаво вплинути, щоби «Цей День» відбувся по деканатах, спільно з кондеканальними отцями, а як це не буде можливим,то в рямцях своєї парафії з відповідною проповіддю.

Дуже прошу повідомити мене про Ваш успіх «Дня», а це не лише для рекорду Товариства Св. Андрея, але й для священичої солідарности та нашої єдности. Подаю до відома Вашої Всечесности, що 28 травня: і 28 липня цього року відбулися з’їзди священиків нашої митрополії в цілі обновлення станового Товариства Св. Андрея, де порушено актуальні справи, як справу літургійної одности в наших єпархіях, як рівно ж переведення в життя постанов Синоду Українського Єпископату в трьох Єпархіях Америки.

Вашій Всечесності відданий в Христі Господі о. Володимир Андрушків.

Ню Йорк, дня 6 жовтня, 1970.

* * * * * * * * * * * * * * * * * *

До Товариства Св. Андрея
на руки Голови Всч. о. Володимира Андрушкова Коговз, Н.Й.

Всечесніший Отче!

З радістю вітаємо оснування Товариства Св. Андрея і пересилаємо щирі побажання скорого і сильного росту.

Ми надіємося, що Ваше Товариство зуміє гідно захищати Ваші станові інтереси. Рівночасно очікуємо, що Товариство Св. Андрея причиниться передовсім до обнови й витворення зрозуміння серед свого членства для його виїмково відвічальної ролі в хвилині «бути чи не бути» нашої Української Католицької Церкви.

Вам, Всечесніші Отці, не грозять ні Сибір ні Колима, ні тортури в казематах КҐВ, і мирянство очікує від Вас мужньої постави в змаганні за належні права нашої Церкви – за переведення в життя постанов Синоду Єпископів Української Католицької Церкви від дня 4 жовтня 1969 року, про помірність Української Католицької Церкви і завершення: її Патріярхатом.

Нехай Ваша однозгідність натхне наших Єпископів запалом і відвагою постояти за наші права і захистити власні Синодальні рішення.

З християнським привітом,
др. Зиновій Ґіль, голова
інж. Ірена Колтонюк, секретар

Чим живуть миряни?

Сучасна управа нашого товариства має скомпліковану ситуацію, в якій приходиться плянувати і проводити акції на користь помісности нашої Церкви. Акції мирян, які вже може й надоїли декому, будуть і на дальше однобічним «голосом вопіющого во пустини», доки лише вони самі, миряни, діятимуть в цьому напрямі. Координація громадських і мирянських організацій могла б дати лише ширше форум і більшу спаяність таким акціям, але все ж таки це ще буде лише один голос, голос цивільних людей до справ церковних, якими своїм законом приписаним порядком рішає Ієрархія.

Одначе й голос мирян, коли він пролунає компетентно, в належний час і в належному місці, може мати поважніший результат. Про це тепер час і подумати. Громадські збори й петиції – це вже найширше у нас практикована метода і до неї адресати уже призвичаїлися. Вже більше шести літ підписуємо резолюції, кожного разу схвалені з льояльністю Святійшому Отцеві і нашій Ієрархії та з проханнями здійснити на ділі нашу церковну єдність, але вислід з того мабуть дуже малий, якщо не противний. Деякі наші Впр. Владики, спеціяльно з європейського терену, не погоджуються з нашими мирянськими акціями, і нераз дають вислів свому незадоволенні. Другі Впр. Владики, хоч не виступають проти, то навіть добрим словом мирянам не поможуть. До речі – якщо петиційна акція мала б якось продовжуватись, то радше до наших Владик.

Святкування днів помісности, що було схвалене на останньому засіданні управи товариства, і що вже реалізується різними нашими відділами, принайменше по більших скупченнях вірних, може бути трохи оригінальніше, тому що воно відбувається вже в порозумінні з прихильним цій ідеї священством, що ці свята мають уже подвійний характер – церковну частину, /торжественну літургію із проповіддю до цієї теми/, і мирянську, /збори мирян із по можності мистецького програмою/, і тому що цього рода імпрезне заключається вже у прошенні чогось, а у льояльному акті ствердження певного церковного законного положення.

Друга акція – масове висилання заготовлених др. Богданом Смиком листівок до двох найвищих Ієрархів Римської Курії, Кардинала Вільйо і Кардинала де Фюрстенберґа, /шкода що від цієї акції відмовився Координаційний Комітет Громадських Акцій за Патріярхат у Канаді/, означають поновний вияв льояльности українських мирян Синодові Українських Єпископів і піддержку усіх попередніх акцій мирян в тому напрямі. Одначе й це промине, як проминули й попередні акції. Як відомо, помочі від наших американських Владик не було тут жадної. Не вдалось також досі одержати їхньої згоди на зустріч із делегаціями мирян для обговорення цих справ, і це велика шкода. Відомості про те, що наші священики Філядельфійської Архиєпархїї мали б бути під натиском не брати участи в жадних святкуваннях днів помісности, які б громадські комітети їх не ініціювали, як також і не дати церковних приміщень на прилюдні виступи Мати Марії ЧСВВ і пані Е. Піддубчишин не створюють надії на покращання відносин між Владиками і мирянськими організаціями.

Через такі невідрадні умови внутрі і через натиск від Східньої Конґреґації ззовні, який має свою давню легальну дорогу через Апостольського Делегата у Вашінґтоні, Архиєпископа Люїджі Раймонді, серед провідних мирян виринула думка, /яка знаходить щораз ширше одобрення серед членів управи/, щоби пізною осінню цього року з’їхатись декільком сотням вірних до Вашінґтону, зібратись перед палатою Апостольського Делегата і там ще раз вручити заздалегідь приготовані меморіяли, /ще раз меморіяли!/, із підкресленням великої серіозности ситуації. Є надія, що знайдуться з десяток наших священиків, щоби очолити цю місію.

Якщо б і ця, як дехто схильний називати її, остання петиційна акція пройшла безслідно, тоді в жовтні наступного року, під час Синоду Католицьких Єпископів, повторити її в Римі перед палатою Святійшого Отця. На це ще знайшлися б у нас засоби й охочі світські та духовні особи.

Одначе центральною силою нашої Церкви на внутрішньому і на зовнішньому форумах є таки наші Владики, і при їхній добрій волі усі акції мирян мали б краще значення. /А може їх зовсім не потрібно було б!/.

Справа в суді

Декотрих мирян, що мають добру пам’ять, інтересує судовий позов трьох філядельфійських мирян Митрополитом А. Сенишиним, який бур зроблений саме рік тому, напередодні минулорічної демонстрації проти політики й присутности Кардинала Максиміліяна де Фюрстенберґа у Філядельфії. Рік проминув без жодних судових розправ, без слідства, та без жодних повідомлень у такій цікавій справі. Тому зацікавлені ставили зі званим немало листовних і особистих запитів про вияснення.

На ділі справа ця не могла мати більшого значення або розголосу тому, що вона була ініціатором позову розрахована на цілком короткий і нетривалий ефект, а не на дійсне шукання справедливости, чи примінення судових законів до дій, які відбувалися в той час. Обмеженість цілі позовника була очевидна з того, що за текст летючки, видрукованої і розповсюджуваної із Клівеленду – він, маючи прізвища причасних до неї людей – не потягнув до відповідальности їх, лише зробив відповідальними три особи з Філядельфії. А вже це, що спеціяльний судовий післанець доручив оскарженим судове оскарження 24 години перед заповідженою демонстрацією, зрадило всі наміри позовника.

Безпідставність і безнадійність позову виявилась щойно тоді, коли позов не злякав ініцїяторів демонстрації і вони не відступили від своїх плянів. Хоч після демонстрації позовник стратив весь інтерес у позові, то його правний заступник намагався витиснути з нього все, що можливе. Насамперед він пропонував, щоб пізвані прийшли до митрополита і заявили, що вони не бажали його ображувати… Коли цього йому відмовили, то він, зволікаючи, домовлявся про зустріч пізваних з позовником. І коли вже така зустріч була домовлена на день 17 лютого, 1970 р., то один день перед тим він її відмовив, мотивуючи, що така зустріч може вийти дуже «гарячою».

Адвокат пі званих /якого оплатили члени Відділу Т-ва за Патріярхальний Устрій УКЦ і прихильники/ не був задоволений таким зволіканням справи противною стороною, бо кінчався приписаний законом реченець підготовчої оборонної процедури, /«депозитенс»/ і зааренжував тоді переговори із адвокатом противника без участи сторін. У висліді таких переговорів адвокат позовника пропонував відтягнення справи зі суду за ціну писаної заяви пізваних про те, що вони не годяться з грубими й неправдивими виразами, які ображують Митрополита. Жоден із пізваних такої заяви не хотів підписати, по-перше тому, що вони не мали жодного відношення до цієї публікації, а по-друге тому, що такі публікації поширювались як реакція на поведінку й політику Митрополита. Після консультації з Управою Відділу Т-ва пізвані доручили свому адвокатові подати другій стороні таке:

  1. Нічого позовник не одержить від пізваних, хіба їхні підписи на документі про закінчення справи.
  2. Пізнані вимагають негайного відтягнення зі суду справи з фальшивими обвинуваченнями.
  3. Пізвані вимагають від позовника звороту їхніх коштів.

На це не було жодної відповіді і заключне зволікання справи позовником триває до сьогодні. Правно це зволікання пояснюються тим, що позовник може залишити свій позов завішеним у облаках і заставити його вмерти «природньою» смертю без шкоди для себе й пізваних. Коли в нього немає моральної сили визнати цей стан за програну, то може вважати це виграною.

Пізвані ж мають право змусити противну сторону до розправи на суді, /або до відтягнення фалшивих обвинувачень перед самою розправою/, але це має коштувати додаткових 600 долярів. Обвинувачені вирішили, що ці гроші могли б бути краще зужиті на стипендію богословам, щоб виховати молодих розумних священиків нашій Церкві, замість того, щоб розраховуватись з Владикою…

Подорож кардинала Фюрстенберґа по Америці у насвітленні Східньої Конґреґації

На двадцяти густо надрукованих сторінках бюлетеню «Сервіціо Інформаціоні пер ле Кієзе Орієнталі /СІКО/», ч. 324, рік 24, 31 грудня 1969, подано звіт із сумної слави поїздки кард. Фюрстенберґа по Америці в грудні минулого року.

Берете в руки цей бюлетень Конґреґації, що призначений для інформації церковних установ та окремих прелатів в Римі й поза Римом, і дивуєтеся прецизності, а одночасно неправдомовності такої інформаційної служби. В Америці недавно йшла дискусія про те, що урядові кола контролюють деякі інформації, головно щодо В’єтнамської війни. Гостро критикувалося ролю деяких референтів преси і з того виник закид, що існує оправдане недовір’я до офіційних джерел інформації. І в нас українців іноді підноситься закид, що існує «кредибилити ґеп» щодо інформацій, подаваних офіційними установами.

Та все це ніщо у порівнянні до перфектности у подаванні вісток Східньою Конґреґацією в Римі. Не лише брак об’єктивности у насвітленні чи подаванні фактів характеризує цей звіт, але й цинічна неправдомовність авторів цього нібито поважного бюлетеню.

Нагадаймо також сумної слави пресову конференцію, яку дав кард. Фюрстенберґ у Нью-Йорку. У двох засадничих точках римський кардинал провинився проти правди. Він заявив, що сумнівається, чи демонстранти в Філядельфії взагалі були католиками, та сказав, що ця акція була керована з-закордону. Чи джерелом цих інформацій був один наш єрарх, який досі спеціялізувався в називанні осіб, незгідних з його політикою, комуністами чи «в’єт-конґами», нас це не обходить. Є фактом, що і Ватиканські достойники публічно говорять неправду. Це він також заявив, що відбутий восени минулого року Синод Українських Єпископів не був синодом, а був лише «мітінґом» без всяких законодавчих і виборчих прав.

А тепер перейдім до звіту в «СІКО», де імовірно один із супроводжаючих кардинала монсеньйорів дає нам лекцію своєрідної «журналістичної об’єктивности й етики». Увесь звіт, це славослів’я римському достойникові й тим, що його приймали. З нього ми довідуємося кілька важливих фактів, які для повнішого зрозуміння місії Фюрстенберґа в Америці важливі.

Ось кілька тих фактів:

Префекта Східньої Конґреґації запрошував і організував його поїздку митр. Сенишин. Це йому залежало на звеличанню свого торжества. Це він різними дорогами вистарався, щоб «високий гість» одержав титул «спеціяльного висланника Святішого Отця». Ніколи на десять-ліття якоїсь митрополії не прибуває «спеціяльний висланник». Але, видно, на цей раз саме цього треба було і філядельфійському митрополитові, і кардиналові-аристократові. В їх обопільному інтересі було штучно роздути малий ювілей, піднести престиж єпископа-диссидента й протиставити свої святкування успіхові Синоду Українських Католицьких Єпископів, на якому цей малий владика голосно абсентувався. І для цього обидва прелати разом з іншими однодумцями в Курії домовилися навіть до того, щоб престиж Вселенського Архиєрея надужити для їхніх дрібних комбінацій.

Довідуємося також із «звіту», що за тією місією Фюрстенберґа стояли наші Василіяни в Римі. Вистачить тільки поглянути у звіті на список прізвищ тих, що вітали й прощали на летовищі в Римі «високого» достойника: Отці Василіяни з Генеральної Курії, Мати Генеральна Сестер Служебниць, ректор і група семінаристів з Колеґії св. Йосафата /усі ці відомі з свого негативного ставлення до рішень Синоду і помісности нашої Церкви/ та словак о. Фальтин /також людина, що не бажає добра нашій Церкві, але спеціялізується в східніх питаннях/.

Вітали на римському аеропорті після повернення кард. Фюрстенберґа такі особи: монс. Юрій Миляник, підсекретар Східньої Конґреґації, голова бюра монс. Джілардоне, архимандрит А. Великий, ЧСВВ, о. М. Ваврик, ЧСВВ і о. ректор Я. Химій, ЧСВВ. Усі українці, за вийнятком Джілардоне; усі відомі з свого негативного наставлення до Блаженнішого і прихильники митр. Сенишина. Цікаво, що не були тут ані мароніти, ані мельхіти, хоч і їх візитував в Америці кард. Фюрстенберґ. /Особливо помпезно вітав там римського кардинала мельхіт-диссидент, проекзарх Джадза, мельхітський василіянин-сальваторіянець, ставленик Східньої Конґреґації, якого згодом мельхітський патріярх з Синодом Владик усунули/. Прощали і вітали префекта Конґреґації лише наші рідні диссиденти в Римі.

Особливо захоплююче згадує автор звіту перебування кард. Фюрстенберґа в отців Василіян в Ґлен Кові під Нью-Йорком. Там на прийнятті панувала «атмосфера гарячої врочистости». Протоігумен М. Когут мав піднести тост для Східньої Конґреґації, якій побажав успіхів латинською формулою «віват, флореат, крескат».

Що «спеціяльний висланник Папи» приїхав до Америки з певною місією, видно з того, що він говорив публічно. /Ми не знаємо, які він мав розмови з українцями й неукраїнцями у закритих кабінетах/.

Українцям в Чікаґо він з’ясував свою теорію життя східніх церков у діяспорі. Ця теорія відома вже з його попередніх висловлювань до українців на тему, як високий кардинал уявляє собі життя і майбутнє Української Церкви поза межами України. Він склав признання і висловив «задоволення з апостольської праці, виконаної пожертвою священиків, служителів Церкви на добро своїх вірних» /мабуть ішлося тут про ту працю, яку виконали чікаґівські священики для розбиття цієї колись зразкової великої церковної громади!/. А далі, він «заохочував їх продовжувати своє служіння, завжди шукаючи збереження єдности і згоди, та пристосовуватися до вимог країни, в якій вони діють».

Не треба довго розкушувати цей ребус, щоб якслід зрозуміти кардинала, про яке «пристосування» йому йшлося. У наших умовах, ми знаємо, що мав на думці римський достойник – зривати зв’язок з Матірньою Церквою, відриватися від свого пня і національного характеру. Іншими словами, чимскорше асимілюватися й латинізуватися… Не припадок, що префект Східньої Конґреґації вибрав собі для такої заяви якраз Чікаґо.

Знов же що інше сказав кард. Фюрстенберґ зібраним священикам Мунгалської митрополії /закарпатської/ 12 грудня 1969 р. Він тоді заявив, що «з організацією митрополії рутенська Церква в Америці досягла зрілости та стабільности, які її захоронять від евентуальних зовнішніх втручань». Не легко догадатися, які «втручання» мав на думці покровитель східніх Церков. Це було виразно звернено проти ідеї нашого патріярхату та проти евентуального включення закарпатських єпархій греко-руського обряду до спільної помісної східньої Церкви.

Фальшиво подає цей звіт і про авдієнцію в кард. Фюрстенберґа делегації УККА. Нам відомо з преси, що ця делеґація пред’явила гостеві меморіял з виразним ствердженням, що УККА, репрезентуючи всю українську громаду в ЗДА та висловлюючи її бажання, підтримує постанови Синоду Єпископів з жовтня 1969 р. та прохає разом з Синодом Святішого Отця про піднесення Верховного Архиєпископства до гідности Київсько-Галицького Патріярхату. У висліді прочитаного експозе голови делегації УККА Й. Лисогора відбулася ще розмова, в якій окремі члени делегації висловлювали свій погляд та ставили запитання в дусі меморіяалу.

Про це все немає й словечка в офіційному звіті Східньої Конґреґації. Але для точности передаємо увесь стосовний текст:

«В суботу 6 грудня в 11-ій год. в залі митрополичої резиденції кардинал Фюрстенберґ прийняв на авдієнції одинадцятьох із чотирнадцятьох делегатів Українського Конгресового Комітету Америки /УККА/. Під час сесії, яка тривала більше, як годину, кардинал відповідав на всі різні запитання, що їх ставили делегати, після того, як його привітав та виголосив вступне експозе президент Й. Лисогір.

Так була зреферована візита представників УККА в кард. Фюрстенберґа і їх заходи для встановлення патріярхального устрою. Це варта мати на увазі усім майбутнім кандидатам на подібні авдієнції.

Але вершком дезінформації авторів цього звіту є їх опис філядельфійських святкувань. На двох з половиною сторінках римські монсеньйори описали до подробиць усе, процесію, Службу Божу, бенкет, його програму; вони згадали усі прізвища головних учасників, не забули навіть описати погоду. Але промовчали той факт, що кард. Фюрстенберґа і його філядельфійського протеже зустріли маси мирян не з словами привітань, але протесту. Кардинал і його монсеньйори захоплювалися красою катедри /про це багато написано/, але не бачили тих усіх болем і слізьми написаних транспарентів: «Митр. Сенишин, не руйнуй нашої Церкви», «Кардинале Фюрстенберґ, руки геть від нашої Церкви»… Автори звіту тільки бачили дві і пів тисячі вірних, що виповнили катедру «в побожному наставленні». А далі дослівно на­писано так: «Телевізійне влаштування короткого засягу давало можливість слідкувати за різними фазами Богослужби усім тим людям зовні, які не мали можливості зайняти місця в катедрі і були виставлені на важку пробу безоглядної погоди».

Читаєш, і смійся або плач не так з глупоти, як із безмежного цинізму, так авторів цього звіту, як і їх наставників… Вони, у своїй підлості і безсоромності до того договорюються, що свою поразку, пониження і повну прогру представляють як тріюмф навіть коштом тих півтора тисячі людей, що під дощем протестували проти багряноносного гостя. О темпора, о морес!..

Чи варта після цього цитувати ще місця із цього звіту про те, яке послання читав Фюрстенберґ у церкві, вихваляючи митр. Сенишина і його «віддане священство та побожних вірних» за їх співпрацю з митрополитом. А всесвітно відомо, як виглядає та співпраця автократа із його зраненими священиками та до краю зболілими вірними. Не варта нагадувати й те, що на бенкеті римський кардинал назвав себе «приятелем усіх, а в особливий спосіб українців…» Після такої заяви можна лише одне сказати: Бережи нас, Господи, від приятелів, бо з ворогами якось дано собі раду…

А далі цей «приятель», як подає офіціяльний звіт, щоб рятувати свій престиж в Римі, запропонував вислати телеґраму Святішому Отцеві з бенкету, що на ньому за звітом було 500 осіб. Це число зігнаних обіжниками делеґатів парафій, і священиків, за які платили з парохіяльних кас, замість сподіваних півтори тисячі бенкетуючих з нагоди 10-ліття філядельфійської митрополії, найкраще свідчить про успіх ювілею, на який аж треба було «папського висланника». Ми вдячні, що цей провокаційний ювілей проти єдности і помісности нашої Церкви поголовно збойкотували наші Владики з Канади.

Читаючи цей двадцятисторінковий, густим друком писаний звіт, довідуємося ще багато іншого. Тут є кілька згадок про погоду, про чудові краєвиди, про ланчі, диннери й бенкети в честь кардинала і про американські міста, що їх римський гість оглядав «бай найт». Але ні в одній із своїх промов кард. Фюрстенберґ підчас своїх «дуже зайнятих днів» не згадав ані в українських, ані в закарпатських, ані в мельхітських чи маронітських середовищах про плекання їх обряду, традицій, прив’язання до культури батьків. Не згадав він ні слівцем ані про Первоієрархів тих Церков; їм ніде не підношували многоліття, їх іґнорували ювілейники. Не іґнорували свого Первоієарха лише ті під дощем тисячні маси, які прийшли сказати тверде слово кардиналові де Фюрстенберґові і його звеличникам: Годі руйнувати разом із поневолювачами України рештки нашої Помісної і Рідної Церкви·

В. М.

Найближча ціль – помісність!

Під кінець Синоду Українських Католицьких Єпископів що відбувся у вересні й жовтні минулого року Митрополит Вінніпеґський Кир Максим Германюк зреферував становище ватиканського Секретаря Стану, Кардинала Вільйо, /подане в ч. 1 (12) нашого журналу на стор. 5·/, так: «…тепер не є можливо піднести нашу Церкву до гідности Патріярхату з трьох причин:

  1. Причини церковного порядку: це викликало б більше переслідування нашої Церкви в Україні, – і, ми не маємо території…·
  2. Причини екуменічного порядку: це перешкодило б екуменічним контактам з московським і константинопільським патріярхами.
  3. Причини порядку політичного: спротив зі сторони Радянського Союзу».

Префект Священної Конґреґації для Східніх Церков Кардинал Максиміліян де Фюрстенберґ, даючи інтерв’ю журналістам в ЗСА й відповідаючи на запитання делегації УККА, справами патріярхату не займався /згідно з його заявою – це справа Святішого Отця/, зате здецидовано зайняв становище до Синоду Українських Єпископів: відмовив Синодові права на icнування та старався звести його значення до звичайної Єпископської Конференції.

Логічним продовженням становища згаданих вгорі двох інституцій Римської Курії було ще одно письмо Східньої Конґреґації до наших владик від 4-го квітня цього року, в якому було повідомлено про відсунення Святішим Отцем справи Українського Патріярхату на майбутнє, ще раз заперечено Синод Українських Католицьких Єпископів та пропоновано скликати нову єпископську конференцію. /Поручалось не поширювати змісту цього письма, щоби не викликати гострої реакції мирян/. В місяці квітні проголошено також становище Східньої Конґреґації до справ Східніх Церков, в якому було сказано, що над дотичними постановами II Ватиканського Собору працює правнича комісія від вислідів праці якої залежатиме спосіб примінення їх в практичному житті. Тим можна частинно пояснити «відложення» справи Українського Патріярхату, про що мова у письмі Східньої Конґреґації до наших владик. Стільки про зовнішні справи нашої церковної політики.

На внутрішньо-українському відтинку слід відмітити дві конкретні події, що мають пряме відношення до розвитку церковних справ: долучення підпису Філядельфійського Митрополита Кир Амврозія Сенишина до прохання про підвищення Верховного Архиєпископства до гідности Патріярхату, і створення координації громадської акції за Патріярхат. Хоч обі справи мають свій політичний зв’язок, то для кращої чіткости обговоримо їх окремо. /Стаття про координацію: «Координація акції мирян за Патріярхат» стор. 11 цього журналу/. У своїх акціях Товариство за Патріярхат Української Католицької Церкви завжди підкреслювало найвищу ціль – що нею є патріярхат. Коли в результаті наших акцій та екуменічної політики Римської Курії ми осягнули «відложення» справи патріярхату, то дальші акції організованого мирянства і ієрархії повинні зосередитись над помісністю, єдністю й автономією Церкви, як посереднім етапом до патріярхату. Хоч підпис Митрополита Сенишина від 10 квітня відноситься лише до патріярхату, який письмом Східньої Конґреґації від 4-го квітня цього року перерішено на певний час /мабуть Митрополит Сенишин про це знав/, то всетаки не можна знецінювати цього кроку Митрополита й в других аспектах церковної політики – а саме в змаганні за помісність. Хоч досі в церковному житті Американської Митрополії ще не багато змінилось, і ваги підпису Митрополита Сенишина в діях єпископату також ще не відчувається, то його слід оцінювати позитивно й треба шукати може за дальшими, сильнішими виявами позитивної й активної єдности єпископату в змаганні за осягнення помісности. Солідарність Митрополита Сенишина із «Днем Помісности Української Католицької Церкви» у Торонті, Канада, дня 21 червня 1970 р. і його письмове благословення створюють прецеденс, і при добрій волі усіх заінтересованих у першу річницю Синоду Українських Католицьких Єпископів можна буде зорганізувати такий «День Помісности» у Філядельфії, і спільно з ієрархією, священством та організованим мирянством, почати здійснювання помісности нашої Церкви з вірою, що усі небезпеки належать до минулого. Цій безпосередній цілі нічого не повинно перешкодити. Треба лише бути обережним, щоби дрібні справи чи особисті амбіції не звели усіх замірів нанівець.

Офіційна дорога зложення підпису Митрополита Сенишина насторожила декого з мирянських діячів оправдано. Однак нам видається, що до пози­тивного полагодження церковних справ треба виявити ще так багато доброї волі, вирозуміння, терпеливости й коректности, що на капіталізування цієї події ще дуже завчасно. Тому не на часі є спроби капіталізування що їх вже знаходимо у пресовому звідомленні про нараду представників Президії СКВУ з Митрополитами Української Католицької Церкви в Канаді і ЗСА, в «Комунікаті» СКВУ від 10 квітня, у «Виясненні Президії Секретаряту СКВУ» від 9 травня ц. р., чи також нерідко у виступах поодиноких діячів Секретаряту СКВУ. При збереженні скромности і маючи нашу найвищу ціль на увазі, слід було б пригадати, що зорганізований у нашому Товаристві мирянський рух, який не мав вступу на Перший СКВУ, був добре зорганізований ще перед 10-тим квітнем, коли теперішня Президія СКВУ його до такої організованости «покликала». Можна також відважно ствердити, що ніде в культурному світі політичні чинники до церковних справ не вмішуються, а залишають їх церковній ієрархії і мирянам. Хочемо бачити, щоб в майбутньому так було і в нашому політичному світі.

Добра воля – це передумова всякого успіху й треба жаліти, що її так мало було досі в нашій церковній політиці. Наше Товариство ніколи не приписувало собі інших цілей або «заслуг», як лише вироблення опінії і психологічний натиск на свої і зовнішні церковні чинники в обороні Церкви перед її роздрібленням і облатинщенням. В стосунку до наших владик наше Товариство стосувало вправді натиск публичної опінії, але завжди підкреслювало льояльність під умовою, що в церковній політиці заіснує пошана до прийнятих в Статуті цілей Товариства. Тому коли йдеться тепер про помісність, яку так з успіхом продемонстровано в Канаді, то наше Товариство не приписує собі завеликих прероґатив а стверджує, що це є виключно роля наших владик, і це є їхня компетенція. Наше Товариство, в координації з другими церковними й громадськими товариствами буде широкою і твердою базою для акції наших владик, коли вони будуть об’єднані для одної цілі, або інстументом сильного зорганізованого натиску, коли вони будуть роз’єднані. Широко розгалужений і зорганізований мирянський рух є запорукою, що такий натиск в будучому не послабне. Бо коли по сьогодні Конґреґація для Східніх Церков іґнорує духові й релігійні потреби спеціяльно національний їх аспект українського мирянства, то чи можемо собі дозволити, щоби те саме робили наші, українські владики?

Коли владики поклали свої підписи під Постановами Синоду Українських Єпископів, а не мають відваги їх здійснювати то мусять рахуватися з реакцією їхніх вірних. Голословні твердження, що усі владики є за патріярхатом саме тоді коли він «відложений» не вистарчає і нас не задоволить. Треба послідовно здійснювати кожну постанову Синоду на дорозі до патріярхату – до помісности. Не можна деклярувати перед народом того, чого він бажає, а рівночасно промовчувати ганебні письма Східньої Конґреґації й чекати на те, щоби час якось те все наладнав.

До практичної помісности нічого не стоїть на перешкоді. Треба тільки єдности думки і доброї волі у кожного із наших владик, чого весь нарід від них очікує. Наш інструмент, це сильний, організований натиск на тих наших владик, що в змаганні за найвищу ціль, нездицидовані, кволі, та хромі. Миряни подбають про те, щоби серед владик не було зайвих зволікань.