монашество

«Іди за мною» – із цих слів починався шлях апостолів. Заклик Христа стати і вирушити за ним щодня приєднує до Церкви-прочанки нових членів. Іти за Ісусом – це рішення-відповідь того, хто почув покликання. Саме про покликання я хотів би з вами поговорити.

 Дехто вважає, що покликання – це спосіб життя людини, її соціальний, як також і церковний статус. Обираєш ти: бути жонатим або безженним, вивчитися у семінарії і стати священником або лікарем чи вчителем, зрештою, бути мирянином чи вступити до монастиря. Слово «покликання» чомусь часто асоціюється з пошуком відповіді на запитання «як» (відповісти на нього – Ред.). Хоч коли ми звертаємося до слів Христа «Іди за мною», це «як» є зовсім тихим, ніби другорядним: «прийди і подивися», бо розуміння прийде потім. Та й про спосіб цього шляху Той, Хто кличе, подбає, лише йди. Покликання ніяк не є можливим без діалогу: хтось кличе когось, хтось комусь відповідає.

«Габіт не робить монаха» – це твердження я почув із уст старших співбратів, коли розпочав шлях богопосвяченого життя. Я приїхав в Україну 10 років тому з твердим бажанням стати монахом. І коли бачив співбратів у габітах – чорних, із білою колораткою на шиї та великою вервицею на поясі, то страшно бажав щонайшвидше завершити кандидатуру і почати новіціят, бо на початку новіціяту були облечини: чин одягання в монаший одяг. Але габіт насправді не зробить із тебе монаха, як, зрештою, й монаші обіти.

Це сьогодні ми (ченці та черниці) належимо до певних церковних структур, інститутів богопосвяченого життя: монастирів, чинів, згромаджень, а первісний монастичний рух не був структурований, без формаційної програми і тимчасових обітів. Це був рух мирян, які прагнули йти за Христом у радикальний спосіб, відкидаючи всілякі стосунки, речі, бажання і навіть помисли, які могли б завадити крокуванню за голосом Того, Хто кличе. Вони уподібнювалися до патріарха Аврама, про що писали Євагрій та Іван Касіян: «І промовив Господь до Аврама: Вийди зо своєї землі, і від родини своєї, і з дому батька свого до Краю, який Я тобі покажу» (Бут. 12, 1). Це називалося «йти у відречення», що означало залишити звичний спосіб життя, дім і родину та розпочати радикальний духовний шлях. Для багатьох слово «відречення» звучить негативно, як втрата чогось, однак для монахів відречення не було втратою, але здобуттям. Із тих часів змінилися обставини, змінився світ і спосіб комунікації, але незмінним залишився Той, Хто кличе. А це означає, що не затухнув шлях відречення.

Без відречення важко уявити монашество, як, зрештою, і саме християнство неможливо уявити без жертви Відкуплення. Ми, християни, бачимо в жертві Ісуса набагато більше, аніж несправедливе вбивство, приймаємо цю жертву і доторкаємося до початку нового життя, бо Він долає смертю смерть. У подібний спосіб монахи, коли складають обіти, часто використовують образ смерті: надягають мантію, яка символізує гріб, лягають хрестоподібно на підлозі храму, над ними співають поховальні стихири тощо. З одного боку, трагічний, незворотно сумний образ, а з другого, із християнської перспективи, образ надії та радості нового життя. Понад те, кожен християнин у Хрещенні торкається як смерті, так і Воскресіння: у водах хрещальних помирає стара людина і народжується нова – зодягнутий у Христа християнин.

Тому шлях відречення, яким іде богопосвячена особа, не є якимось відокремленим шляхом у Церкві. Це ми, християни, йдемо за тим самим Христом, тільки спосіб нашої ходи виглядає по-іншому.

Коли я вступив до Згромадження, мої давні знайомі з певним острахом слухали про те, що я маю складати якісь обіти: послух, убожество і чистота. Для них ці слова звучали страшно, мене навіть шкодували, тому чимало зусиль довелося докласти до того, щоб пояснити, що чернецтво зовсім не є кроком безнадії людини, яка не знайшла себе у житті, втратила будь-який натяк на радість і вирішила скоїти якесь «соціальне самогубство». Обіти я приймаю добровільно, свідомо, мені вони подобаються. Ось, для прикладу, послух ззовні здається добровільним рабством: ти складаєш цей обіт і попросту мусиш виконувати забаганки людей, які стоять вище від тебе на єрархічних сходинках. Для мене обіт послуху закорінений у довір’ї – до Бога і до Містичного Тіла Христа, яким є Церква. З причини духовної сліпоти ми не бачимо, наскільки щільними є наші зв’язки між собою. Знаком несокрушимої єдності Церкви є Таїнство Євхаристії: всі ми причащаємося Тіла і Крові Христа, і ця Його Кров тече по наших жилах. Ми, християни, є не просто формальними братами і сестрами, ми – єдинокровні. І коли Господь кличе до існування в своєму Тілі спільноту, то дбає про кожного її члена. Обіт послуху не є закликом для сліпого послуху – я не виконуватиму ніякого наказу або доручення, що спонукатимуть до гріха.

Для редемптористів (а я є членом Згромадження Найсвятішого Відкупителя) обіт послуху – це вияв однодумності у виконанні місії, до якої покликав нас Господь: голосити Велике Відкуплення.

Із великим здивуванням люди чують про обіт убожества чи нестяжательства, бо багатьох він провокує сприймати тебе як жебрака, інші ж вважають його лицемірним, бо не раз чули історії про «батюшок на джипах». Жартома я відповідаю, що ми в монастирях живемо за принципом комунізму: від кожного по можливостях, кожному по потребі. Насправді в спільнотах намагаємося жити за принципом сім’ї – з людьми, яких самі собі не вибирали, але які послані нам Богом. А Його вибір я вважаю кращим від своїх виборів, очікувань та уявлень. І ми ділимося хлібом і дарами, служимо один одному. Обітом убожества створюємо чергову можливість спільноті діяти як єдиний організм, бо, викидаючи зайвий мотлох із життя, набагато легше побачити людину.

Ледь не першою ознакою богопосвяченої особи, яку згадують люди, є її безженний стан. Вочевидь, тому, хто приміряє на себе роль ченця, стає ніяково, неприємно. Що тут скажеш? Це не для кожного. Але ті, котрі до такого способу життя покликані, в своєму покликанні знаходять радість, а не смуток. Ніхто нікого не змушує до богопосвяченого життя, у монастир ґвалтовно також ніхто не вводить, бо свобода вибору людини є священним даром Бога. Ти обираєш целібат, але не закриваєш серце егоїзмом. Навпаки, ти його широко відкриваєш, тому тебе називають братом, сестрою, матір’ю і отцем.

Історія богопосвяченого життя – це не історія людей, які складають обіти. В обітах виражається спосіб такого життя, але вони не є метою в собі. Покликання – це діалог, без якого ні обіти, ні габіт, ні прекрасний монастир не матимуть жодної вартості. Щойно ти втрачаєш відчуття перебування у стіп Учителя, і тебе захоплює буденність та підступає смуток, але звертаєш погляд на Нього, і народжується радість, ти почуваєшся на своєму місці.

Коли я складав вічні обіти, на них завітав один співбрат з Іспанії – старець, який дуже сильно полюбив Україну та українців. І після того, як я, тримаючи руку на Євангелії, прийняв обіти чистоти, убожества і послуху, а також обіт витривання в Згромадженні, він підійшов до мене зі словом привітання і сказав: «Цей шлях буде непростий, але він того вартий». Так воно і є.

о. Сергій Гончаров, редемпторист

Інтерв’ю з Блаженнішим Любомиром про монаше життя в діаспорі УГКЦ

Люди, які шукали Бога і бажали цілковито йти слідами Христа, віддавна йшли шукати Його в пустелі, зрікшись самих себе і світського життя. В історії християнства рух цих людей називають монашеством. Але то є не лише історичний факт – цей рух розвивається й сьогодні. І в наші дні є люди, які зрікаються себе, вступають у монастир i стараються йти слідом за Христом. Однак сьогодні обрати такий шлях для людини з Української Греко-Католицької Церкви в діаспорі дещо складно, оскільки поза Україною монашество пережило велику кризу і тепер ледве виживає. Монастир Успення Богородиці у Вудстоку, Онтаріо (Woodstock, Ontario), неподалік Торонто, де монахи з Унева оселилися після Другої світової війни, був нещодавно закритий. Намагання влити «нову кров» відродженого українського монашества в Канаді у монастирі в Оренджвіллі (Orangeville) не увінчалися успіхом. Англомовні монастирі УГКЦ, засновані переважно людьми, які навернулися до нашої Церкви, як, наприклад, монастир Преображення Господнього у Каліфорнії (Holy Transfiguration Monastery «Mount Tabor», Redwood Valley, California), ще малі і також пережили свої кризи. Навіть монастир Студіон у Кастель-Гандольфо (Castel Gandolfo) коло Риму, де жили монахи, які народилися або зростали в діаспорі, наприклад, архимандрит Любомир (згодом – Патріарх) і єромонах Гліб (тепер – владика у Великій Британії), на сьогодні зачинений. [1] Однак коли в інших Церквах у США і Канаді монашество поволі відроджується, то перед УГКЦ в діаспорі постає справедливе запитання: куди зникло наше монашество? Коли я почав ставити це запитання в різних колах УГКЦ у діаспорі, то мені вдалося віднайти багато слідів із життя нашого монашества на Заході. Так я почув про кількох священиків, які свого часу були послушниками в Студіоні і які трохи розповіли про свій досвід. Інші розказували про англомовну спільноту, може, навіть з десять чоловіків-послушників у Студіоні, яка молилася паралельно до решти монахів і мала свого «настоятеля» американця, який перед тим був афонським монахом, але повернувся до Католицької Церкви, в якій у дитинстві зростав, і знайшов випадково Студіон. Коли я одного разу попросив владику Гліба Лончину докладніше розповісти про життя монахів у Студіоні, то він порадив прямо питати про це Блаженнішого Любомира. У березні 2016 року, в першу суботу Великого посту, в мене з’явилася можливість поїхати до Блаженнішого Любомира у Княжичі, що поблизу Києва, і поговорити з ним не тільки про історію, але й про саму суть монашого життя. А саме про те, як він переживає своє покликання і як він це бачить в контексті цілої нашої Церкви. Сліпий старець прийняв мене в своєму домі зі своїм добрим молитовним духом. Блаженніший пригостив мене тортом «Кавалєрський» (при цьому він з гумором розмірковував над етимологією назви торта і перепрошував, що під час посту пропонує гостеві таке частування). Згодом Блаженніший почав відповідати на різні запитання, які стосувалися історії та суті життя в монастирі. Він дозволив записати нашу розмову і погодився відповідати на подальші запитання через е-мейл, які його секретар, отець Миколай, йому читав, а тоді надсилав мені його відповіді. Наша розмова містила чимало важливих думок для нашої Церкви, тож сьогодні, коли Блаженніший уже відійшов від нас до Небесного Отця, мені видалося важливим поділитися частиною з них із цілою нашою Церквою¹.

– Блаженніший Любомире, з того, що я читав, архимандрит Климентій мав формацію в Бойроні (Beuron), ви були в Меттені (Metten), а владика Гліб Лончина, професор Михайло Петрович мали формацію в Римі. Чому брати відбували формацію часом у студитів, а часом ні?

– Дозвольте я скажу дещо з історії. Є така річ, що отець КазимирКлиментій Шептицький був членом Сейму, був у успішним політиком, але я думаю, що не за намовою Андрея (Андрей не намовляв напевне) Казимирові прийшла та думка стати монахом. В кожному разі після смерті матері, яка померла в 1904 році, він покинув той шлях життя. Коли він вирішив іти до монастиря, то проблема була в тому, що студити в 1904 році були щойно тільки зорганізовані на Скнилові. Все було на стадії формації. А Климентій був людиною інтелігентною, вченою, дорослою, тому Митрополит послав його до бенедиктинського монастиря в Бойрон (селище у Німеччині). У тих часах, а це початок ХХ століття, монастир у Бойроні втішався особливо доброю славою. Був то дуже великий монастир, десь 400 людей. Кажуть, що архимандрит й половини з них не знав, хто вони є, бо 400 – це немале число. І там він якийсь час жив. Там дотепер є згадки про Казимира, коли ми питали – про нього пам’ятали. Пам’ятаймо, що бенедиктинці найкраще зберігають традиції «общежитія», життя в спільноті і взагалі поняття монашества як передусім людей молитви. Бенедиктинці не є активні, як редемптористи, наприклад, вони є люди, покликані до молитви, жити і працювати в монастирях.

Коли Климентій там побув якийсь час, десь коло 1910 року, може, пізніше, Митрополит його послав до Кам’яниці. Кам’яниця – то село в Боснії. Там Митрополит заснував монастир. Чому? Бо туди поїхала поважна група вихідців із Галичини. Щоби забезпечити їхню духовну опіку, Митрополит оснував там монастир, який він сам час до часу відвідував дорогою до Риму або з Риму. Туди він також послав на новіціят, чи вступну формацію, Фьодорова (майбутнього Екзарха для російських греко-католиків –Ред).

Митрополит купив там велику земельну посілість. Дуже цікавий підхід до справив нього був: він не помагав тим нашим емігрантам напряму, а купив виноградник, щоби люди мали працю і заробляли собі. І ця земля була при монастирі. Він існував до 1924 року, коли серби його ліквідували. Сьогодні там ще є сестри, але вже монастиря нема, є парохія.

В кожному разі, формація була частково в Бойроні, частково в Кам’яниці. На жаль, я не пам’ятаю точних дат, коли це було. Коли ж Митрополит повернувся із заслання, то в 1918 році передав студитам літню резиденцію митрополитів в Уневі. А отець Климентій стає там ігуменом. Блаженніший Йосиф приїхав у 1963 році до Риму. З Климентієм він був дуже близький, і Климентій просив його ще перед тим: «Як будете могти, помагайте студитам! ». Бо ніхто ж не знав, що і як буде. Коли Блаженніший у 63-ому році приїхав на Захід, то зараз же почав думати про відкриття монастиря у Римі – таку думку колись мав і Андрей. Ну, але проблема була у відсутності самих монахів. Тоді Блаженніший Йосиф запросив із Вудстоку (Канада) до Риму Ювеналія і ще двох або трьох, здається, Христофора і Лаврентія. Так почав існувати з 1966 року монастир Студіон.

У 1969 році нижчепідписаний (Блаженніший Любомир Гузар. – Ред. ) поїхав до Риму продовжувати студії. У 1970-71 році я писав свій докторат, працював дуже інтенсивно, хоча трошки їздив, збирав матеріали. Коли я приїхав до Італії, то жив на віа Боччеа (via Boccea), а коли закінчив навчання, то часто їздив до Студіону (на віа Боччеа було багато шуму і руху, а там було тихо, спокійно). Вже тоді я теж хотів бути монахом і навесні 1971 року про це сказав. Блаженніший був тим незадоволений. Чому? Бо він запропонував створити «Громади Святого Духа». Що то мало бути? Отже, якщо знаєте, у Вашингтоні є Католицький університет, створений на початку ХХ століття. Латинський єпископат створив його, щоб мати можливість своїх найкращих, найбільш талановитих кандидатів на священиків виховувати на університетському рівні. Довкруги того університету було коло 60 монастирів, різні-різні монаші чини виховували там своїх священиків. То навіть не так монастирі, як монаші доми, де жила група, яка ходила до університету. Там був також так званий «theological college». Це було місце, де жили єпархіальні священики, яких єпископи посилали на студії до Вашингтона. Хто цим займався? Цим займалася така не цілком монаша, а так звана «богопосвячена група», яка називалася «Священики святого Сульпіція». Хто вони були? Світські священики, які на коротший чи довший час посвячувалися, щоби виховувати інших священиків, і їм довірили цей «theological college».

Блаженніший, який завжди був захоплений університетом, також вважав (і я вважаю, що абсолютно правильно), що нам потрібно мати кваліфікованих професорів і виховників. Але як це отримати? Блаженніший взяв за взір тих сульпіціанів і назвав це «Громада Святого Духа», написав статут. Наш університет в Римі, можна сказати, був уже в колисці, і Блаженніший мав таку ідею як виховувати кваліфікованих професорів для семінарій, які були би на рівні свого завдання. Ми сьогодні маємо дуже поважну проблему з тим, але я це не буду зараз розвивати. . . Одним словом, Блаженніший хотів, щоб я до цієї громади вступив. Але я йому сказав: «Пробачте, я не маю охоти, бо я хочу до монастиря студитів». Якраз тоді були реколекції, які провадив отець-редемпторист. Це було у Великому пості в 1971 році. Я йому до вуха шепнув, що хочу стати студитом, а він уже ввечері всім проголосив, що Гузар буде монахом.

Тоді Блаженніший таку штуку втяв: поїхав до примаса бенедиктинців у Римі на Аввентіно, і сказав, що має кандидата, якого хотів би послати до якогось бенедиктинського монастиря, щоби він перебув відповідний бенедиктинський новіціят. Блаженніший вже не хотів нікого посилати в Бойрон, бо Бойрон вже не був на тому рівні, що на початках, коли там був Климентій. І той примас йому каже: «Я пропоную вам малий монастирець у Баварії, в Меттені». Блаженніший написав до мене, що вони згодилися мене взяти. І так я потрапив до Меттена. Моя формація тривала там один рік, бо вони так домовилися між собою, але я вважаю, що мені треба було бути там щонайменше два роки. Сьогодні, дивлячись, так би мовити, через плече, мушу сказати, що то був дуже добрий монастир. Він був невеликий, там було десь тридцять монахів, двадцять п’ять з яких постійно жило в монастирі. Але там був дух! Ігуменом, здається, був пізніший кардинал Маєр (Cardinal Paul Augustin Mayer, OSB (23 травня 1911 – 30 квітня 2010)). Так я попав до бенедиктинців. Я дуже за це Блаженнішому вдячний! Мені здається, що я там багато доброго в них навчився.

– Які були зв’язки Студіону з іншими східними католицькими монастирями, наприклад, Гроттаферрата (Ґроттаферрата), Шевтонь (Chevetogne), Нідеральтайх (Niederaltaich)?

– Ніякі. Бо кожен з тих монастирів переживав кризу. Сьогодні Гроттаферрата вимирає, Шевтонь якось там «клигає», але це вже не той Шевтонь, що був за часів Шептицького. Нідеральтайх цілком зійшов на пси. Меттен знаходиться за десять кілометрів від Нідеральтайху. В тих вже часах – у 1971 році – природна річ була би для мене бути в Нідеральтайху, бо вони мали так звану «деканію» – підмонастир східної традиції, але примас абсолютно того не радив. Я пізніше відвідував той монастир. Ті люди були абсолютно змосковщені. Там був такий отець, який захоплювався Росією, їздив до Росії. А там росіяни так дуже гарно його приймали, як вони завжди приймають гостей, і зробили його патріаршим таксиархом. Коли я той монастир відвідував, то він мені тим хвалився. А я питаю: «Отче, чи ви знаєте, що то є таксиарх? То є «очі і вуха» ігумена, який доносить йому про те, що говорять і роблять монахи. Він був дуже тим розчарований.

Ми відвідували Гроттаферрату, радо спілкувалися одні з одними, але вже тоді цей монастир мав проблеми. А тепер, з того, що я чую, вони є практично на вимертю. Навіть Апостольська Столиця застановляється, що з тим усім робити. Сьогодні нема східного монастиря. Можливо є розв’язка у православних. І я над тим застановлявся. Рідко, але час до часу я відвідував покійного Митрополита Володимира (Сабодана. – Ред.). Довкруги нього була політика і так далі, але ми говорили про монастирі, про молитву, і я пригадую, як він мені казав, що дуже розчарований станом монашества в Російській Православній Церкві. Казав, що є лише кілька дуже автентичних правдивих старців у монастирі в Пскові, здається. Але назагал їхнє монашество сьогодні нічого собою доброго не представляє. Не тільки сьогодні, я маю на увазі тих 10-15 років, впродовж яких я говорив із Володимиром. Видно, в Україні також нема солідних монастирів. Чи є в цілому світі східний (католицький) монастир? Я не думаю. Я думаю, що треба було б починати наново. Як починати? Взяти Типікон і старатися жити за ним. Але все ж таки, думаю, не було би зле, може, на якийсь час піти або до монастиря бенедиктинців, тільки треба подивитися, чи є добрий, солідний, справжній монастир. І піти до них сказати, що ми потребуємо допомоги, з ними домовитися, що три, п’ять чи скільки осіб хочуть стати монахами, але бути в східній традиції.

Бачите, коли я говорю про добрий монастир, скажімо, про бенедиктинський Меттен, то він нічого не мав східного, але був добрим бенедиктинським монастирем. Добрий монастир! Там можна людей добре виховати. Це те, що ми робили в Студіоні в Римі. Пам’ятаймо таку невеличку річ. Унів, Митрополит зібрав студитів, ті студити були дуже добрі хлопці, але там не було вчених студитів, тому там такий великий вплив мали такі отці, як Петерс (Johannes Peters), Зайдель (Antonij Seidel), німці, які прийшли вже з певною богословською формацією. На мою думку, то були дуже гарні люди, з якими дуже трудно працював отець Климентій і тому дуже часто попадав майже в шал. Чому? Він навіть написав послання про це. Що було в Галичині? Прийшли редемптористи, добре підготовані місіонери, були василіяни, добре підготовані після Добромильської реформи, а зі студитів сміялися: «От, дурні хлопи». І ті «дурні, бідні хлопи» конче хотіли бути священиками, щоби з них не сміялися, але вони не збагнули (хоча отець Климентій старався їм то втовкти в голову), що їхнє покликання – це не бути душпастирями, а тільки бути монахами, людьми молитви, глибинної інтенсивної молитви. Сьогодні, на жаль, студитів тяжко переконати, щоби вони перестали кожний робити докторат, бо то не є наше покликання бути докторами. Бо що з того, що він доктором став? З того жодної потіхи нема.

Унів і наше монашество в цілому до сьогодні терпить від того, що ми не мали часу розвинути, поглибити

нашу монашу традицію. Чому я те все згадую? Як іще жив покійний Йосиф Сліпий, він дуже часто мене посилав в різні частини світу з різними справами. А коли він помер, я почав жити в монастирі більш стало. Отець Антоній, брат Макарій і я – ми почали дуже серйозно студіювати східну традицію монашества. Відвідували добрі латинські монастирі, щоби придивитися, що і як вони роблять. Брати відвідали Шевтонь просто з візитом. Макарія я послав до православного монастиря на місяць. В Англії був такий дуже добрий (може, і тепер ще є) монастир, який мав дуже добру репутацію. Ми робили заходи, щоб вивчити традицію. Пізніше, коли я переїхав до Риму, помагав у літургійних питаннях отцеві Рафаїлу (Турконяку. – Ред.). Сформувалась групка монахів. Я вам щиро скажу, друга частина 80-их і початок 90-их років – то, на мою скромну думку, була золота доба монастиря в Студіоні, де ми направду дуже інтенсивно і серйозно вивчали східну традицію і взагалі монашу традицію. Ми багато речей тоді робили літургійно і так далі. Я не бачу іншого розв’язку сьогодні, тільки треба знайти охочих людей, які би того шукали. Шукали де? В літургійній традиції і в монашій традиції. А що ми своєї не маємо, то мусили б трошки позичати, наприклад, від добрих бенедиктинців.

– Ви говорили про літургійне життя і згадували, що треба просто взяти Типікон і ним жити. Я придивлявся до того Типікона пофранцузьки, який видали у 60-их роках. Якщо брати до уваги, що свідчили і писали про життя студитів в Уневі, про всі ті чини – «таксиархи», «канонархи», а того в практиці ніколи не було, мені так здається. Так як Митрополит Андрей брав малий чи великий катехизм Теодора Студита чи Іпотипосіс (Υποτύπωσις) і просто перекладав з грецької на українську, і просто давав цей приклад. Але тоді в практичному житті, мені здається, була прогалина між теорією і практикою. В такому випадку, який Типікон ви би порадили?

– Французький, бо це оригінал. Чому його? Митрополит хотів мати потвердження Римського Апостольського Престолу, тому він мусив бути мовою, яку вони розуміли. В 1937 році отець Климентій повіз той французький Типікон до Риму. Оповідав мені отець Ювеналій (Мокрицький. – Ред. ) як він прийшов раз до кардинала Тіссерана і каже: «Та ще в 37-ому році привезли наш Типікон, а ви ще не затвердили? ! ». Тіссеран подивився на отця Ювеналія і каже: «Бачите на моєму столі робочому ваш Типікон? ». Пізніше я дістав через монсеньйора Ріцці копію копії того Типікона, який отець Климентій завіз до Риму. Нема найменшого сумніву, що за 20- 30-ті роки (я дуже ставлюся обережно) Унів не зумів зрозуміти, поглибити монашу традицію, після дуже довгої перерви. Пам’ятайте, що студити десь, може, ще за козацьких часів були діючими, а пізніше прийшли отці-василіяни, які, на жаль, дуже-дуже златинщилися. Цей розвиток не відбувся через те, що бракувало відповідного інтелігентного складу людей, монахи були дуже ревні, добрі селяни, але щоби відродити традицію, то цього було замало. Отець Климентій, як мені розповідав брат Лаврентій, часто «вибухав», бо брати дуже часто поводилися не помонашому, не так, як він старався їм прищепити. В Студіоні навіть такі отці, як Ювеналій, Христофор, Лаврентій та інші, не були носіями випрацюваної традиції. Дещо вони вже мали, а дещо ми мусили надолужити. І ми почали дуже серйозно вивчати, щоб знати, що ми повинні робити. Не сміємо вдавати, що Унів – то був ідеал. Далеко не ідеал, але ідея була живою (про відновлення типово східного монашества в УГКЦ. – Ред.), поки впливав Митрополит. На жаль, його вплив не був настільки сильним, і в певний момент отець Климентій покинув Унів і пішов помагати братові. Це послабило їх, а пізніше прийшли більшовики і німці, все розігнали.

Я приїхав у 1990 році, коли брати ще не жили разом, а осібно, і отець Севастьян (Дмитрух. – Ред.) повіз мене до тих монахів, які ще були з довоєнного Унева. Їх було десь десять, може, більше, вони всі молилися, вони всі були людьми молитви. Дуже побожні, ревні. Їхня біда була та, що вони страшно прагнули бути священиками, але тільки тому, щоби з них не сміялися василіяни і редемптористи, бо то такі великі пани, вчені люди, а тут собі «хлопи» з Унева. Не було легко, і не треба на ці справи закривати очей.

– Ви згадували цей період в Студіоні в Римі від 85-го до 90-го року приблизно, той золотий вік. Чи ви якось робили записи тих досліджень? Чи з тих записів можна було б зробити висновок сьогодні про те, який монастир є добрим і відповідним, щоб у ньому робити формацію?

– Ми шукали відповіді в добрих монастирях. Я вам дам приклад щодо літургійного порядку: минає перший тиждень Великого посту, як, згідно з нашою традицією Київської лаври, мав би цей тиждень виглядати? Понеділок, вівторок, середа, четвер – читаємо Канон, а Літургію Напередосвячених Дарів служимо перший раз щойно в п’ятницю. А ми під час посту майже щодня правили Літургію Напередосвячених Дарів, в неділю освячували стільки частичок, щоби на цілий тиждень було, і старалися, щоби якнайчастіше можливо було служити Літургію Напередосвячених Дарів. Не тільки в середу і п’ятницю, як на парохіях, а кожного дня. Читання Псалтиря під час не тільки Великого посту, а взагалі, читання Святого Письма і так далі, різні додаткові читання, не конче зі Святого Письма, на Утрені, на Вечірні, там, де сідальні тощо, читання під час обіду-вечері. То все в монастирі треба було відчути. Ми старалися дуже докладно, настільки, наскільки могли, дотримуватися приписів, наприклад, відкривати-закривати Царські ворота і так далі. Я коли був у монастирі, дуже любив усе літургійне дійство, бо в монастирі воно все має своє місце. Дивіться, на парохії Літургію Напередосвячених Дарів правлять вранці – нонсенс. За кілька тижнів будуть великі поклони, правда? Ми їх правили в четвер вранці, бо це Утреня, не в середу ввечері, як на парохіях. Ми старалися літургійний порядок дослівно зберігати. І знаєте, воно прекрасно є! Все стає на своє місце. Ніхто не править Вечірню вранці чи Утреню ввечері. Все на своєму місці, у свій час. Якщо так є, то воно все дуже природно відбувається. Щиро вам скажу, я сьогодні цілковито втратив контакт з літургією, бо то треба практикувати. Ми старалися, і то так прекрасно виходило! Раз на тиждень ми брали Полуношницю, в першій годині ночі сходилися і правили Полуношницю. Прекрасно! Це треба пережити. Тут (в Княжичах – Ред.) ми відправляємо різні Богослужіння, але часто не в свій час. У монастирі наше ціле життя було побудоване на молитві, а все інше робилося потім. То є монастир! З великою радістю ми ці Богослужіння відбували. Це було відчутно. І якщо хтось хоче справжній молитовний монастир, а справжній монастир мусить бути молитовним, то треба велику увагу приділити літургійному порядку, молитві, духовним читанням. Я дуже радий, що маю нагоду про це все сказати. Над цією темою варто застановитися.

– А те, що ви на початку говорили про розчарування Патріарха Йосифа, коли ви не хотіли вступати у Чин Святого Духа і пішли до студитів. Але ви не бачили, що одне не викреслює інше, в сенсі, що студити мають вчитися, але це не повинно бути пріоритетом?

– Викреслює. Про що мені йдеться? Я був викладачем у Папському університеті, і мене типували (спонукали. – Ред.) трошки на професора. Але як довго я не міг цілковито посвятитися науковій праці, не було сенсу робити якісь заходи. Монах – то не є працівник, то є людина молитви. Дивіться, є отці-редемптористи, є василіяни. Дуже гарно – вони ідуть у світ за людьми, вони є місіонарі. Ми, монахи, працюємо, ми не є ліниві, молимося і працюємо, але перш за все ми молимося. Василіяни і редемптористи моляться, коли можуть, а ми працюємо, коли можемо, а молимося, коли треба. Друга річ – наш Типікон каже: вісім годин праці, вісім годин молитви, вісім – відпочинку. Ми переконалися на підставі власних порівнянь, що більшість, назвімо так, контемплятивних, молитовних монастирів, десь приблизно шість, і півгодини працює, робить те, що треба, щоб заробити на життя. Найважливіше те, що ми не йдемо до людей, – люди приходять до нас. Ми повинні мати гостинні доми, повинні їх приймати, вони мають приходити до нас вчитися молитися, радитися, але ми сидимо вдома, а не гуляємо по світу.

Що сталося дуже прикре? Час переслідування. Монастирі розв’язано, і треба подивляти тих побожних добрих людей, які відважувалися ставати священиками в той час. То було небезпечно і дуже трудно, але вони були людьми, які посвячувалися і працювали. Але що сталося? Ми перестали жити монастирем. Наші отці тепер, як я кажу, багато з них роблять в Римі докторати і самі не знають чому. Що то є римський докторат – доказ, що ви висиділи в Римі п’ять років, і більше нічого. То не є наукова праця. Може, то показує, що вони могли би робити наукову працю. Скільки вони написали книжок? Маємо стільки людей, які поробили в Римі докторат, а скільки продукції з того, скільки книжок?!

На чім полягає монашество? Монашество полягає на вірі, що світ потребує молитви. Маємо в Україні сьогодні поважні труднощі: політичні, економічні, воєнні – які хочете. Час до часу, коли маю нагоду, пригадую нашим братам: «Браття, нас ніколи не буде багато, але ті, що є, – ми молимося і нашою молитвою ми служимо Україні. Не треба, щоб ми бозна-куди ходили і щось робили. Сиди вдома і молися. Це наше служіння Україні».