Мотря Фаринич

У грудневому числі за грудень 1998 р. була надрукована стаття Мотрі Фаринич під назвою «Чи справді проводяться щирі спроби до християнської єдности», яка була вміщена по правій стороні колонки. На жаль стаття не починається по правій стороні колонки, а по лівій і починається з 19 рядка з низу, словами: «Ось ці думки зродились у мене після прочитання…» Так іде до кінця колонки і переходить на праву. На жаль при монтажі сторінок переставлено рядки і тому вийшла дуже незручна неув’язка. Просимо вибачення у авторів Мотрі Фаринич і прот. Гр. Гусака, а також читачів.

Редакція.

Ось ці думки зродились у мене після прочитання різних статтей про Патріярший Собор, що відбувся ц.р. в Україні, у якому брали участь миряни, а особливо після прочитання статті М. Галіва в журналі «Патріярхат», за жовтень 1998 p.. під назвою: «Думки і спостереження з другої сесії Патріяршого Собору УКЦеркви. У статті є поставлене питання, яке я поставила у заголовок «Чи справді проводяться щирі спроби до християнської єдности?».

Думки зродились і я їх сію на аркуш на поживу всім, хто цікавиться долею рідного народу. І його зріння у Христі Ісусі.

Обзивайтесь миряни! Хтось колись вас почує!

Коли миряни стають лише мовчазними подавачами більших чи менших пожертв на потреби Церкви, це ознака нездорового церковного організму. І тому, це відрадне явище, що мирянам дають нагоду висловлювати свої думки. Кожна висловлена думка породжує в інших членів громади нову думку. Отож не треба говорити (як нераз чуєш): «А що я буду розсівати свої думки, як ніхто не хоче їх сприймати… І так з них нічого не вродить…». Ні! Воно зовсім не так! Ось подам один приклад:

Одного разу, один священик запитав одної бабусі: «розкажіть мені, як ви молитесь?». «Та я, отче, молюсь по свойому, вас не буде цікавити…». «Але ж ні, бабусю, мене дуже цікавить, бо я ще молодий і не маю життєвої практики та мене цікавлять молитви старших людей». «Ну, та… я… — якось несміливо заговорила бабуся, — про таке ні з ким не говорю, бо ніхто не хоче слухати…». «А я все ж таки хочу почути і може щось навчусь». «Ви, отче, хочете повчитись від мене, та ж ви такий розумний, ви так багато знаєте, а я… — і знову замовкла бабуся. Та той молодий священик не давав їй спокою, і вона таки заговорила. «Та я оце, так прошу Бога щоранку:

Господи! Наповни мене собою, щоб моє «я» не мало місця в мені.

Боже! Навчи мене жити у цім, людьми заплутанім, світі.

Господи! Подавай мені голос Твій в усяк-час. І дай мені слух, чути і розуміти Тебе.

Боже! Наповни мене духом такого милосердя, яке Ти маєш до мене.

Господи! Як я зможу віддячитись Тобі за всі Твої ласки, які Ти подаєш щодня мені!

Ісусе Христе! У Тобі безконечне джерело любови — дякую за кожну краплинку, яка мене відживлює…».

Бабуся не зупинялась, а молодий слухач усе карбував у своїм серці… Його цікавило, що хвора бабуся може йому сказати про свої молитви? Він думав, що почує скарги, нарікання, проклони і ще якісь негативи… А натомість, ота звичайна мирянка, подала йому великі скарби, якими він живився ціле життя. І на тих скарбах, на отих молитвах, творив чудові проповіді й сіяв у серця слухачів та не одного привів до покаяння!

Не нехтуймо думками звичайних мирян, прислухаймось до них і користаймо! В тих думках часто знайдемо зерна чудотворні! Особливо, в цей час, коли церковні єрархи закликають мирян до дії. Творім для них різні нагоди для висловлення думок. Заохочуймо, щоб писали, творили у часописах сторінку мирян, а тоді зберемо добрий урожай!

Без мирян не може бути Церкви!

Кожній людині призначено виконати якусь дію в Божому винограднику, щоб прославилось ім’я Боже! Тож завжди питаймо себе щиро, чи те, що я роблю принесе славу й хвалу Христу? Якщо так. то нехай нас ніщо й ніхто не спиняє, бо не спинить! Бо, коли ми будемо керовані Духом Святим наші дії матимуть здоровий урожай! Нехай усіх нас запалює до дії Дух Святий!

Тож учімся в Слові Божім, що Христос нам каже й те робім! І Церква наша при співпраці єрархів і мирян розцвіте диво-цвітом!

Чи ми, справді, шукаємо Христа? Чи виставляєм своє я? Ісусе Христе, змилосердись над нами і просвіти нас, щоб ми побачили, куди прямуємо.

Мотря Фаринич

О, Боже, всесильний, могучий

О, Боже, всесильний, могучий,
Даруй нам єдність та згоду,
Любов, надію і віру.
Розум, добро та свободу.

О, Христе, ми вдячні всім серцем
За жертву Твою за всі муки,
За любов до людей всього світу.
За рани й покалічені руки.

Український народ миролюбний
Шле до Тебе молитви й благання.
Дай нам силу небесну й відвагу
Йти вперед до мети без вагання.

Ми будуємо разом державу.
Миролюбну свою Україну,
Працюймо, молімся, пісню співаймо
Про славну червону калину.

* * *

Олег Снилик

Небесний Царю

Небесний царю! Отче наш!
Ти, що у небі й на землі.
Нехай ім’я святиться Твоє,
І волі хай Твоєї закони промінні
Осяють серце вірою святою.
Ти все в премудрості створив.
Щоденним хлібом щедрість Твоя лине.
Ти вічність наша і надія.
І в справедливості прощаєш нам провини.
Як ми прощаєм нашим лиходіям.
Ми у спокусах дні і ночі
Знаходим охорону любви Твоєї,
Лукавому не дай нагоди
Гризню творить, в братолюбієм ідеї
Благослови Твій люд і веди до згоди.
Нехай святиться воля неба
Тепер і завжди і по всяк час.
Молитвою нехай міцніє віра в нас
І береже від болів і терпінь.
Бо Ти дорога наша і свята потреба. Амінь.

* * *

Олег Снилик

Благословенна ти в женах

Мерехтить авреоля злото-промінна
Твоєї скорбної і святої голови.
Із алябастром сяйного чола
Й лиця в покірності живої доброти.
І благородний смуток у очах
Відслонює глибінь і джерело любови
Твойого погляду цілющих благ.
Благословенна Ти в женах єси.

Думки на початку 1998 року
(Для всіх на спільне добро!)

Ось думка думку підганяє,
Ніби біжать на перегони, всі думки,
І просяться усі на аркуш,
Щоб дотулитись братів і сестер душ…
Щоб десь комусь, —
У серце кинути іскринку,
І розпалити вогнище любови!
Тож я їх всі ось тут вкладаю,
Й для всіх добра бажаю!
Може в кінці року цього,
Зійдуть в якомусь серці десь?..
І разом будемо радіти!
Та перше ж треба їх посіяти.
Не легко таке зерно сіяти.
Але, ще важче мовчати!!
Досить вже сліз нам і ридання!
Ними просякнута вже вся наша земля…
Досить проклонів нарікання.
Від них нам легше не стає,
А наповня ще більше гіркотою нас.
Бог дарував нам волі час!
І жде від нас він покаяння.
Досить вже пиячить до безтями!
І розкрадать державнеє майно.
Досить обману й аморалі.
Пора прийшла збудитись з кошмар сну!!
В наш нарід Бог сипнув талантів повну мірку
І глуздом неабияким нагородив нас Він,
Лише покаймось! І брат брата не гризім…
Зближаються вибори, єднаймо сили!
Єднаймо у любові, вірі і надії
З Христом ми можем подолати всі негоди!!
А мати-Україна так бажає між дітьми згоди…
Нехай Христос не буде лише традиційним на іконах,
Дозвольмо Йому жити й діяти в серцях!
Щоб ясним стало усім нам.
Що Кесарю, а що дасть Богу треба,
Щоб знайти балянс життя.
Народові на вічне, щасливе буття!
Без рабського хребта…
Коли Христа полюбимо всім серцем,
І Україну поруч ми поставим,
То наше я на своє місце стане,
Отеє я що таким барикадом є,
У розбудові нашої держави,
Тоді на брата брат зором любови гляне,
І тріснуть заздрости ненависти і пімсти всі окови,
Любов, цеж вічна й певна зброя є!
І цього, нам ніхто не зробить,
Це мусимо зробити ми!
У вільній нашій Богом даній волі, вибирати —
Любити, чи ненавидіти…
Розбратом натворили ми багато горя,
А Божа ж воля, щоб любити!
Дає нам Бог знову й знову нагоду —
Щоб могли успішно ми іспит здати!
Не хочу вірити, що не здамо!!!
Рука Господня все готова помагати.
Від нас залежить, чи ми уже навчилися в покорі —
До Нього прибігати і щиро помочі благати?..
Щоб дав нам мудрости, Державу будувати,
Йому на вічну славу, а Україні на вічне в щасті бути!!

Мотря Фаринич
Гамілтон, Канада. Січень, 1998 р.

* * *

Володимир Рожко
Луцьк, Україна, 1986 р.

Молитва

Молюсь за тебе, Україно,
Молюсь за рідну і святу,
За прадідівську нашу віру,
За нашу мову золоту.

Молюсь за тебе. Мамо рідна.
За твою долю і життя.
За тих молюся, що по тюрмах
Пішли за тебе в небуття.

Молюсь за тих, хто ще страждає.
За тих, зневірців, що зреклись.
Катам твоїм я все прощаю,
І ти їм, Господи, прости!

У Божій ласці і любові
Єднаймось, браття, вічне ми.
Хай сяє сонцем на Вкраїні
Любов і згода між людьми.

За Україну вислухай молитву.
Нас, Боже Праведний, прости,
А як ітимем на Голгофу,
Благослови наш Хрест нести.

В молитві щирій і любові
Єднає Божа ласка нас.
Охорони, Пречиста Діво.
Благослови, Нерукотворний Спас!

* * *

Я не мовчав

Я не мовчав,
і я не міг мовчати,
брехні я не терпів,
як тих, хто вмів брехати.

Я правдою світив,
у всі кутки темряви,
на світло виводив,
хто в світло кидав плями.

Так розум диктував,
і так веліла віра.
Кобзар нас так навчав,
чекала Україна.

Бог Слово мені дав
Щоб, ніби, факел нести,
щоб кожен з нас пізнав
як дух в собі піднести.

Щоб не боятися брехні,
і тої темряви страшної
за правду битися в борні,
здобути світло — ціль до волі.

І я втішаюся тепер,
воскресла віра, Україна,
за них то я терпів терор.
Казав брехлам: Воскресне віра!

Я не мовчав і не мовчу,
коли хто брехні розсіває,
я зразу брехні ті товчу,
й «вогонь» палю — нехай палає.

Хай світло світить навкруги,
хай темряви ніде не буде!
Щоб не ховались вороги,
і хай до зла ніхто не йде.

За світло Богові хвала,
і Україні нашій — слава!
Що правду Божу берегла,
і в правді Божій її прослава!

І правдолюбцям по світах
синам і донькам України,
що відкидали брехні жах,
але жили для України!

Хай світло Боже сяє нам,
на неньку нашу Україну,
Бо сам Господь дав правду нам,
і скарб душі — це світло, віру!

26.08.1997 с. Ценів
о. Василь Ганішевський

У журналі «Патріярхат» за квітень 1997 р. читаємо: лист Митрополита Степана до парафіян парохії архистр. Михаїла в Дженкінтовн, Пенсильванія, та лист від Парафіяльної Ради до Митрополита і лист від п. В. Пушкаря та від редакції журналу, різні помічення і завваги відносно тої болючої і заразом дивної ситуації… Прочитавши таке, треба справді щиро помолитись, успокоїтись і аж тоді, пересортувати все з допомогою Божою, бо без Його помочі таке не можна перетравити… Те все не приносить добра в нашому суспільстві і є запитання, чи добре подавати все те на денне світло?.. Різні голоси йдуть від різних людей відносно вище-згаданого. На мою думку, на такі негативні події треба реагувати, не можна мовчати! Мовчанка не розв’язує проблем, а часто нав’язує ще більше… Є різні підходи до розв’язування різних проблем, мій є такий:

Коли кричить душа, приклони вухо!

Так кричить душа Митрополита Степана за правду, на основі церковних канонів і, парафіян душа кричить. Кричить під проводом свого патрона арх. Михаїла за свою правду… І не чують одні других… Бо у кожного своя правда, а нам треба приклонити вухо до правди.

То ж коли Митрополит Степан подає до відома всім у свойому листі, що: «на мої немічні рамена п’ятнадцять років тому покладено ярмо єпископства», то як це розуміти? Чи його присилувано? І слідуюче: як миряни можуть розуміти, ось таке: «Коли ж священик, не маючи повноваження (юрисдикції), дає розрішення гріхів, його розрішення є неважним, недійсним, хіба-що це відбулося в небезпеці смерти»? Значить, той самий священик заодно і важний, і неважний? Це ж дуже поважна справа! А звучить як шантаж… Люди читають таке і більше стають збаламученими. О, як нам треба прикладати вухо до Слова Божого!

Ми ж сьогодні всі маємо доступ до Св. Письма. Читаймо, купаймось у тій купелі слова Божого, а особливо, перед подаванням таких листів на денне світло… Коли в нас буде мирі Господній у душах, маєтки не будуть проблемою… Коли одні і другі глянуть на хрест з розп’яттям Христа і брат з братом одними устами і одним серцем з любов’ю, з вірою скажуть: ПОГЛЯНЬ НА ХРЕСТ І ПРИГАДАЙ, ЧИЯ ПРОЛИТА КРОВ НА HIM ЗА ТЕБЕ… (з мойого вірша).

І збагнем, дійсно збагнем, що то означає для нашого мирного і щасливого життя, для нашої співпраці між єрархами, священиками і мирянами, ми глянемо одні на других іншим зором. І побачимо одне другого в іншому світлі… Коли збагнем для кого ми служимо. Так, нам треба покаятись і обмитись Спасителя кров’ю, і подати брат-братові руку, і сісти на свої місця за круглий стіл, де центром уваги буде Христос! І розпочати діялог, не монолог…

Так, брати і сестри, ми мусимо серйозно брати християнську науку… Ми ж усі брати і сестри у Христі і кожний має свої завдання у христовому винограднику… Ми знаємо, що коли ми не діємо після дороговказу Христа, то нікуди не зайдем, хіба що в тупик! Христос же постійно нам пригадує устами апостолів, бо любить всіх нас!

Так, брати і сестри, на такі листи не можна мовчати! Вони говорять про крик наших неспокійних душ… В гарячому розумі немає мудрих думок, тож ідім до того Джерела, з якого б’є животворна вода, обмитися, напитися і просвітитися!

Висловивши своїх кілька думок відносно тої болючої для нас усіх справи, остаюсь з любов’ю в Христі до всіх вас!

Мотря Фаринич
Гамільтон, Канада, квітень 1997 р.

Богдан Мигаль

Христове Воскресіння!

Життя пливе і день за днем минає,
У вічність кане бистрокрилий час,
І ми весни з надією чекаєм
Й сердечно, від душі вітаєм Вас!

О український стомлений народе!
Щасливий час в історії настав:
На обрії зійшла свобода,
Гож будеш вільний серед всіх держав!..

«Христос воскрес!» — воскресла й Україна,
Найбільше чудо із усіх чудес!..
Й весь наш народ, немов одна родина.
Дав відповідь: «Воістину воскрес!»

Вже перед нами ясний шлях відкритий.
Хоч він трудний і повний перешкод.
Та ми уже воскресли й будем жити.
Бо свідоміший вже стає народ!..

Хай українська буде в нас держава.
Та українські серце і душа,
Хай Україні буде вічна слава.
Така сама, як Англії і США!..

У вічність кануть роки бистроплинні.
Нехай несе Вам щастя кожна мить!
Любов і вірність рідній Батьківщині
Завжди у серці свято бережіть!

Тож ми бажаєм Вашій всій родині
Благословення світлого з небес:
Хай буде вічна слава Україні!
Христос воскрес! Воістину воскрес!

Рожище, квітень 1996 р.

Мирослав Кривий

Христос воскрес!

Христос воскрес. Воістину воскрес!
В ефір летить цей привіт,
Воскресні дзвони в церкву скликають.
Весь християнський радіє світ.

Христос воскрес, смерть переміг,
Воскресла віра людей в серцях.
Перемогла правда, засяло сонце (світло)
Назавжди щезли неволя й страх.

Христос воскрес, Спаситель світу.
Відкрив дорогу у вічне життя.
По цій дорозі сміло ідім.
Бо іншого шляху для нас нема.

У нашій вільній Україні
Усі святкують цей Радісний день.
Христос воскрес, Христос воскрес.
Дзвінко лунають звуки пісень.

Ольга Гриньків

До Емаус

Два учні Христові йшли до Емаус
Зневірені, розчаровані, прибиті.
Не знали, що принесе майбутнє.
Що будуть з ними робити.
І сумнів укрався в їхні серця:
Хто був цей Ісус? Месія?
Чому ж не боронився? Чому помер
У муках на хресті, де розбійник?
І ось з’явився їм Ісус,
Але вони Його не пізнали.
Розповіли про все, що сталося
І що воскресіння ще не діждали.
Вправді ангели казали жінкам,
Що Ісус живий та з Ним
Ніхто ще не стрічався
І розмовляючи дійшли до села
Й просили, щоб з ними остався.
При ламанні хліба розпізнали Його,
Але Він зник так, як з’явився.
Подорожні набрали до праці сил
І світ їм в очах прояснився.
Серця наповнилися щастям небес,
Вони стали сівачами Божого слова
Часто на камінних серцях,
Де з трудом приходила обнова.
Треба й нам іти на «Ламання Хліба»,
Тоді й нам відкриються очі.
Пізнаємо Бога і Його любов
І роз’ясниться темнота ночі.

Коли?

Коли настане мир на світі,
Припиняться війни на нашій плянеті.
Не будуть вбивати людей невинних,
Скажіть можновладці світу, мені?

Сотворив Бог вселенну: зорі, плянети,
На нашій Землі з’явилось життя,
Тварини, рослини та розумні люди,
Почалось природне, бурхливе буття.

Минали роки, минали століття,
Працювали люди, творили добро,
Не було ще воєн і кровопролиття,
Поки не з’явилось сатанинське зло.

Причина одна: боротьба за багатства,
Боротьба за владу, ненависть прийшла.
З’явилися армії та жорстока зброя,
Воєнноначальники, почалась війна.

Одні народи нападають на інші,
Усе руйнують, людей вбивають,
Жорстокість панує, забули про Бога,
І Божі закони часто зневажають.

Пора зрозуміти, що війна — це дикунство,
Всі спірні питання мирно рішати,
Вірувати в Бога, шанувати ближніх.
Турбуватись про добробут, чесно працювати.

Усім народам треба в згоді жити,
Працювати мирно у своїй державі.
Для добра народів, своєї країни,
Зупинити навіки всі війни криваві.

А мужам державним не слід забувати.
Про права народів та права людини.
Право на життя на нашій Землі,
Право для старого й малої дитини.

Хай процвітає мир на землі,
А люди в щастю й добрі проживають,
Хай буде добробут у кожній державі,
Хай народи світу Бога прославляють.

1996 р.
Мирослав Кривий
Підволичиськ

Катерина Собко, Львів

Христос Воскрес!

Христос воскрес.
Церковні дзвони скрізь дзвонять
І сповіщають радість цю,
Що Цар-Господь наш з мертвих встав,
Що страшну смерть Він подолав
І дар спасіння всім подав!
За це спасіння Він вмирав
У муках тяжких у ганьбі,
І кров невинну проливав
І гріхи наші обмивав.
В пекельну глибу Він вступає
Із аду страшного виймає
Наших прародичів предвічних,
І шлях їм світлий простеляє.
Радіє світ, радіють всі,
Бо вже прийшов кінець пітьмі.
Тож славмо Господа Христа,
На всіх язиках хай лунає
Прослава радісна оця,
І всіх і вся оповіщає
Ця звістка трепетна, свята!
І помолімся щиро всі
В покорі, злагоді, любові
І не чинім більше гріха.
Не раньмо серденька святого
Спасителя нам дорогого.
А жиймо в чистоті у мирі,
У святості і благодаті,
Щоб добрий приклад подавати,
Тим, хто ще не зміг Христа впізнати!

Богдан Мигаль

Надвечір’я

Спливають роки, мов весняні води,
Минає бистро молодість ясна.
Ось був світанок… Вже й сонце заходить
Вже й надвечір’я нашого життя…

Як блискавично весни різноцвітні
Нам у дитинстві майнули крилом.
Остались тільки мрії заповітні…
І все здається неймовірним сном.

Травень і червень бистро промайнули
В калейдоскопі різних кольорів,
Суниці ніжним запахом дихнули,
В душі бринять ще трелі соловів.

Гарячий подих липневої ночі
Овіяв душу нам літнім теплом,
І думка в юність повернутись хоче
В безмежній тузі за рідним селом.

Жнивами щедро радує нас літо,
Дарунки осінь несе нам рясні,
А я ніколи не можу забути
П’янкі весняні фіялкові дні…

Всі пори року по-свому красиві.
Але для мене найкраща — весна.
Бо дні дитинства згадує щасливі
І давні мрії юного життя.

Подумать тільки, як швидко минають
В житті людини в старості роки.
Згадайте друзів, яких вже немає.
Які на той світ уже відійшли.

Хоча у мене роки вже похилі.
Та не охота цей світ покидать,
І поки доля дарує ще сили,
Я буду пісню радісну співать!…

Рожище — 1984 р.

 

Бог дав нам весну, брати й сестри!

Подих весни в моє душі-віконце прилетів,
Вдихнувши чудодійний аромат,
Життям новим душевні струни обізвались,
З душі полилась пісня радісна!

О, Весно! Весно!
Яка ти пречудова пора року,
Й яку приносиш ти усім диво-науку,
Лиш треба нам душею вслухатися в твою дію…

Й полинула думками я, у мою Батьківщину
Бог Милосердний не залишив її, післав весну!
Прийшла довгождана весна,
Й комуни кригу розтопила!

Погляньте, брати!
Подивіться, як радіє наша мати,
Дітей пробуджених весняним клекотом сердець…
І хоч серця не б’ються в повнім згода — ритмі ще,

Та Мати знає родина її вже живе!
Знає, що Бог її не залишив,
Післав весну, будить дітей з летарґу сну!
Бог дав весну нам, брати й сестри!

А літо, осінь і зима будуть у нас такі,
Якими будемо ми всі,
У цій Богом дарованій порі…
Допоможи нам, Боже, серцем зрозуміти;

Що у сльозах нам горя не втопити,
Що в наріканні щастя не знайти,
І помочі чекаючи від інших, —
Це, не є вихід із біди.

Весняним подихом наповнюймо всі груди,
Нехай міцніє, кріпне все єство!
Весна нас кличе всіх до праці,
В надії на Бога, в любові у чеснім труді,
І подамо ми поколінню вічні плоди.

В вільній державі до праці відданої,
Благослови нас, Господи!

Мотря Фаринич, Гамілтон, Канада.

Василь Василашко

1933. Голодомор

У тридцять три
Розіп’яли Христа.
Розп’яли
У тридцять третім Україну.
Христос воскрес,
Вона — зійшла з хреста.
Я вірю в Бога
Й Україну!

Василь Василашко

За нас хрестилися дороги...

За нас хрестилися дороги
На перехрестях світових,
Коли ми від землі до Бога
Не піднімали голови.
За нас хрестилися дороги —
Тепер ми хрестимось за них:
За те, що нас ведуть до Бога,
А не до ідолів земних.

1993 рік
Коротко про Василашка Василя Федоровича: 1939 року народження, українець, журналіст, письменник, лауреат республіканської літературної премії імені Лесі Українки за поетичну книжку «Чи Україні ти син?» Головний редактор українського видавництва для дітей.

Дмитро Білоус Київ

До молитви абеткової

Ти — славлення Святого Слова,
до Господа святий порив.
То хто ж. Молитво абеткова,
в той сивий вік тебе створив?

Хто зажадав добра всім сущим?
Який звернувся чоловік
До Бога словом невмирущим
в далекий той дев’ятий вік?

Хто буквам дав могутні крила,
де в’язь прозора, як бурштин —
Чи був то Костянтин Кирило,
а чи Преславський Костянтин?

Але шляхи твої — найширші,
Йдеш у світи без перешкод,
зберігши в диво-акровірші
священний праслов’янський код.

І ми читаємо, завмерши,
в свої вбираємо серця
оцей слов’янський вірш найперший
і славим Вишнього Творця.

Коротко про Дмитра Білоуса: поет, перекладач, автор біля 40 книжок для дорослих і дітей. Лауреат Державної премії ім. Т. Г. Шевченка та літературної премії ім. М. Рильського.

На екуменічні теми тепер всюди багато різних думок і дискусій. Цією темою займаються всі ранги духовенства і мирян в різних віроісповіданнях. І це, вже дає нам знати, що діє дух — бажання поєднатись! Але, як це зробити, то вже інша справа… У кожного багато ще своїх: але… Та все ж треба радіти, що наші душі відчувають, що поміж християнами щось не гаразд!.. І оте не гаразд заставляє всіх рухати мозками! Значить, всі в пошуку за правдою! І це, на мою скромну думку, дуже добре, бо всі ми знаємо слова нашого Спасителя Господа Ісуса Христа: «Просіть, і дасться вам; шукайте і знайдете; стукайте і відчинять вам». Отож у кожній статті на тему екуменізму, завважуємо щирість, прохання, шукання і стукання…

Хоч, правда, кожний своїм шляхом, але відчувається, що справді пробує якнайкраще виявити своє бажання об’єднатись, і тому виявляє свої погляди. Тому я вірю, що нам треба добре подумати. Бо, якби ми не обертали справу поєднання, ми перше мусимо душею зрозуміти, що коли ми хочемо, щоб нас поважали люди, ми мусимо стати зрілими людьми! І перше — почати практикувати оці слова нашого Спасителя: «Тому й кажу вам: Усе, чого будете просити у молитві, віруйте, що одержите, — і буде вам так. І коли стоїте на молитві, прощайте, як маєте щось проти кого-небудь, щоб і Отець ваш, який у небі, простив вам провини ваші» (Марко 11:24,25).

А кому ж з нас не треба прощення Отця Небесного? Може то і є найбільший камінь спотикання по дорозі до єдности? Тому Господь і післав нам такого пророка як Тарас, який читав святе письмо не лише кожний день, а кожну годину, як він сам заявляє у своїх листах до друзів. Тому він так бажав, щоб його народ читав і думав, і був собою! Так! Я кріпко вірю в те, що коли б ми почали думати над тим, хто нас єднає, а не шукали за тим, що нас не єднає, ми б так довго не блукали в пошуках за правдою.

Ніхто не може заперечувати те, що потрібно заглядати в церковні архіви, в історичні події церкви, але також не сміємо забувати, що, коли занадто будемо перегортати лише архіви, то порохи можуть нам не дати вільно дихати… Аджеж історію церкви на протязі століть творили люди, а люди, як ми знаємо, є всі помильні. Ми можемо багато начитатись про різні канони і вивчити їх усі напам’ять і написати чимало нових, та коли таки поміж нами не буде діяти дух любови. милосердя і прощення, то ми будемо лише заходити в якесь заворожене коло, з якого не буде виходу… Ми всі стараємось використовувати ювілеї різних історичних подій, щоб якось доказати хто прав, а хто винен і, по відзначеннях, замість єдности зростає знову напруження, хоч наверсі кожний старається якось то все притушувати… Як ту справу ми б не обертали, то приходимо до того самого висновку, що не знаємо, як поєднатись? Хоч усі дуже добре знаємо, що формули ніякої іншої ніде нема, як лише в дороговказі Христа! Ми всі дуже добре також знаємо оці Його слова: «Я — виноградина правдива, а мій Отець — Виноградор. Кожну в мені гілку, яка не приносить плоду відрізує Він. А кожну, яка вроджує плід, він очищує, аби ще більше плоду давала» (Йоан 15:1,2). Знаємо, та чомусь не питаємо: а якою гілкою я є? Який мій плід? А який наш плід мас бути? Христос нам ясно показує в нагірній проповіді: «Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне» (Матей 5:1-13). І читаймо уважно аж до кінця, від 1 до 13, і тоді дійсно питаймо себе: чи в нас такі овочі? Я певна, що коли в наших душах будуть такі плоди, про які Господь говорить, то нам зовсім не буде проблемою зрозуміти оті Його слова: «Щоб усі були одно». Він же Голова Церкви. Він наш Наставник і Посередник, Він є Альфа і Омега! І якщо ми справді у це віримо і Його любимо всім своїм серцем, то та любов буде ключем до дверей правди!

Нераз з душі лине до Бога такий запит: Господи! Чому усе так ясно об’явлене нам Тобою, стає таким скомплікованим для пас? А після того запиту, у думку прилітає звідкись ось таке: Може нам буде легше потрапити на дорогу єдности, коли ми, незалежно до якої конфесії чи віроісповідання належимо, пічнемо щодня отак молитись: Господи наповни мене собою, щоб моє «я» не мало місця в мені… Допоможи мені любити брата з іншого віроісповідання так, як Ти його любиш. О, Милосердний! З Твоїм приходом на землю Отець подав золоту, нерозривну нитку єдности і Ти її своїм апостолам передав, щоб нею ткали на землі Царства Твого взір! Який Ти, Господи, подав у їхній духа-зір, щоб точно могли бачити, як ткати! Допоможи і нам усім прозріти й тканину взору того, духом своїм узріти. Зішли нам мудрости, о, Христе!

І всім побажаю відваги і терпеливости у пошуках за правдою! Не біймось обмінюватись думками, кожна думка породжує думку! Господь нам допоможе, аджеж, це є Його воля, щоб ми були поєднані Його Святим Духом!

Мотря Фаринич
Гамілтон, Канада

«Радо помістимо відмінні думки на порушені теми». Такий заклик читаємо в журналі «Патріярхат» за квітень 1996 р. відносно статті «Нестроєніє в Українській Православній Церкві» автора Івана Гречка — Львів, у тому ж числі поміщеної. Звичайно, порушені теми у вище згаданій статті не можуть читача залишити обоятним. Тут зразу ж таки треба подякувати редактору Миколі Галіву за його відвагу порушувати такі і їм подібні теми на сторінках журналу. Бо ж справді, не глядівши правді в вічі, якою гіркою вона б не була, не можна ані прозріти, ані душею зріти… А в тій вищезгаданій статті направду є дуже гірка правда! Зразу після прочитання прийшли мені думки нашого мудреця Г. С. Сковороди:

«Блаженний той, хто святість серця, себто своє щастя. не сховав у ризу, але у волю Господню».

«Тільки та людина може бути працівником для встановлення Царства Божого на землі, яка вірить у Бога і закон його — любов до ближнього».

Не можна збудувати словом те саме, що розвалювати ділом. Це означає давати правила до будови корабля, а будувати телігу. Без святого життя не можна стати провідником (Євангелії), хіба мавпою його».

Правда! Подумала я. Але ж зразу появився у думці докір Спасителя: «Чому дивишся на скалку в оці брата, колоди ж у власному оці не відчуваєш!» (Лука, 6:41).

Ну, і стає інша правда перед очі, як ми можемо бути прикладом для православних братів, коли в нас в УГКЦ стільки неполадків?.. Ось хоч би таке: чому коли Патріярх Йосиф Сліпий підписувався Патріярх, його більшість єпископів і священиків називали «самозванець». Чому не поминали його як патріярха? Він знав усі наші канонічні приписи і гордо ставив свій підпис, піднімаючи свій нарід і Церкву на належне місце! Чому, коли миряни об’єдналися в патріярхальнім русі за благословенням св. п. Патріярха Йосифа, лише кілька єпископів й священиків прилучилося? Чому??? Чому й досі патріярхальний рух ігнорується, а наш кардинал Мирослав-Іван Любачівський не бажає, щоб його поминалося у часі літургічних відправ як Патріярха? Чому?

Чому Папа Іван-Павло II так ніби щиро біля труни св. п. Патріярха Йосифа заявляв, що він, мовляв, боровся за справедливу справу, а вже 11 років, як Блаженніший в Бозі спочиває і 4 роки, як УГКЦ вийшла з підпілля, а про патріярхат і чути не дуже то хочуть! Чому?.. І так без кінця у нас тих чому??? Ось тим трьом єпископам, яких Патріярх Йосиф за всіми канонічними правилами УГКЦ висвятив (одного з них уже Господь покликав до себе) чомусь не дозволили бути діючими?.. Хіба ті всі «чому» можна перерахувати.. (Вже визнано, Ред.).

Отак, дорогі брати і сестри, перед нами стають живими пророцтва нам Богом даного пророка Тараса Григоровича : «Її окраденую збудять». Ось сучасний образ України і наших церков. Обікрали її вщент! Зробили душу її пусткою і збудили… Глядівши на її вікові рани, а їх безліч усюди, нераз хочеться несамовито крикнути: «Брати! Брати!! Брати!!! Докорами ж один одному ран не залікуємо, а ще більше роз’ятримо»… І знову в думці не дають спокою Тарасові слова: «Свої діти гірше ката її розпинають!».

А все ж у тому сумному усьому я чую клич Христа! «Прийдіть до Мене всі втомлені і обтяжені, і я облегшу вас!» (Матей 11:28).

Так! Я вірю, що Він нас кличе: «Прийдіть до мене, всі українці! Католики, православні, протестанти, ви всі поранені життям, прийдіть і перше: «Вгамуйтесь і пізнайте, що я Бог, що вознісся на землі між народами» (Пс. 46:11).

Прийшла нам пора вгамуватись у Його мирі і відпочити від тої гарячки розбрату! Господь нас тримає у своїй руці і веде нас уже століттями, ми мусимо у це повірити! Бо інакше нас уже давно б стерли з лиця землі. Він нас веде до побіди, постійно пригадуючи нам, що: «Думки бо мої — не ваші думки, і дороги ваші — не мої дороги — слово Господнє» (Ісая 55:8).

Скільки у Нього милосердя до нас! А чому ми не хочемо бути милосердними одні до других? Якщо ми справді християни, то мусимо серцем почути Його: «Ідіть отже і навчіться, що значить: Я милосердя хочу, а не жертви» (Матей, 9:13).

О, як багато нам треба щодня учитися у Його віковічній школі! Треба вірити, що хто йде з Христом, у того й побіда! Не лише Бога на лозунги ставити і гарно відбувати різні церковні паради, а діяти в тій вірі, щоб наша віра молодому поколінню могла на ділі оце передати: «Ті колісницями, ці кіньми, а ми ім’ям Господа Бога нашого сильні! Ті похитнулися й упали, ми ж стоїмо! Тримаємось міцно! (Пс. 20:8, 9).

Пригадаймо одні другим оці слова апостола Павла: «Христос нас визволив на те, щоб ми були свобідні. Тож стійте і під кормигу рабства не піддавайтеся знову» (До Галатів, 5:1).

«Дбаймо отже, запопадливо про те, що веде до миру та до взаємного збудування!» (До Римлян, 14:19).

Отож, хочу вірити, що такі теми заставлять нас чесно себе запитати: чи ми справді є діючими християнами під кожним оглядом, чи ми лише номінальними є??? Бо християнські засади є найпевніші і найкращі, але їх треба практикувати щодня, інакше наша віра буде мертва… А з мертвою вірою далеко не зайдем. І це та правда усім нам, на яку треба чесно відважно глянути, до якої б конфесії ми б не належали то: «З Богом жартувати не можна. Що хто посіє, те й жатиме» (До Галатів, 6:7).

Нам ні Рим, ні Москва, ні Візантія не дасть на це відповіді, мусимо брат з братом знайти дорогу до миру, а дорогу знаємо — Христос є та єдина Дорога Правди і життя для усіх. Нам треба лише дати собі щирий запит, чи справді ми хочемо тою дорогою іти? І дати чесну відповідь. Вже таки прийшов для нас той час, що християнство — то не є лише гарні традиції народу, а що то є наше «бути чи не бути»!

Мотря Фаринич
Гамілтон, Канада

Під таким кличем Патріярхальне Товариство в м. Гамільтоні — Канада, роздавало стяжку в 10-у річницю відходу у вічність св. п. Патріярха Йосифа. Зібрані пожертви призначено на фонд висилки журналу «Патріярхат» в Україну. Роздача стяжок і Панахиди були відправлені в церквах: св. Духа, парох о. мітр. Роман Ганкевич, св. Миколая, парох о. Степан Хміляр, та в Бурлінгтоні, в церкві св. Покрови, парох о. Р. Цурковський.

Виголошено відповідні проповіді. Спільна збірка була переслана на фонд в сумі 293 ам. долярів.

В парафії св. Духа після Панахиди відбулись поминальні сходини, на яких голова Товариства П. Копачівський виголосив коротку, але змістовну доповідь, а о. мітр. Р. Ганкевич доповнив цікавими спогадами про віддану послідовну до кінця життя діяльність Блаженнішого Патріярха Сліпого. Наводилось дещо із «Завіщання…», що пригадало присутнім про великі подвиги і незламність духа борця за Христову правду і за права Української Католицької Церкви.

Місяць вересень приніс багато споминів. Управа Товариства складає сердечну подяку отцям, як рівнож всім помічникам у кожній згаданій вище парафії за прихильність і щиру співпрацю. При спільній співпраці можна завжди мати гарний успіх! Спасибі! Нехай оці слова із завіщання: «Будьте свідками Христа в Україні і всіх країнах вашого поселення, аж до краю землі і до краю вашого земного життя!». І «патріотизм і дбання про добро своєї нації вважались все за Богом дані обов’язки» живуть завжди у нашій пам’яті та кличуть нас до стійкості! у боротьбі за правду!

Мотря Фаринич

(Кілька думок в рік родини. Березень 1994 р.)

У світі модерного темпу життя,—
В родинах часу нема разом помолитись,
Щиро, усердно у Бога поради шукати щодня,
Щоб в Його світлі просвітити уми —
Щоб бачити добре усі в родині могли;
Як треба взаїмно служити,
Як одне другому провини прощати і забувати…
Як в Божій любові щодня крокувати.
Там, де на розмову із Богом часу нема,
Відступає Бог звідтіля —
А без Бога ж, що людина якась досягла?..
Правда ж це, правда свята!
Що де Бога нема — роздор там буяє,
Мир і радість зникає,
Напруження струм все зростає,
Зчиняється шум, передвісник родинної бурі…
Нема терпеливости вислухать і зрозуміти,
В домашнім бюджеті стають неполадки,
Бо кожний щось хоче купити собі,
Хоч без того й 100 років можна б щасливо прожити.
Довги добавляють турбот непотрібних,
Разить кожного в домі такому кожна дрібничка, —
Тоді одне або друге тікає,
Інше алкоголем біду заливає;
І так; наповняються розводами суди,
А часто через сварки і бійки лікарні й в’язниці…
Справді! Це є час родинної пропасниці…
А діти! О, діти, оті найдорожчі Божії дари родини —
Зростаючи у тім кошмар-страху,
На всі свої проблеми шукають відповіді на вулиці…
А вулиця учить їх всього, тільки не того,
Що робить життя життям.
Гірка це правда, але вона правда!
І їй треба глянути сміло у вічі!
Загляньмо відважно у вічі лихові тому!
Скриваючи його, вдягаючи маски різнії на нього,
Людина не направить нічого,
Лиш ранами глибшими і пекучішими наповнить родинне єство.
Так!!!
Де в родинах у центрі життя Бога нема,
Де погоня за всяким дочасним добром
До нестями вимучує ум і дух присипляє,
Не сподіваймося там здорового плоду
Для поколінь нашого роду…
Нехай же цей рік родини
Спонукає щиро глянути кожного на правду оту
І породить у кожного жажду
До Бога щодня прибігати
І щиро, покірно Його благати;
Допомогти завернутись із блудних доріг,
Вирватись з кліщів модерного світу,
Що пастки отруйні розставив на кожному розі.
Чи справді часу нема?!
Розмовляти з Богом щодня І слухом усім прислухатись —
До вічного СЛОВА-ЖИТТЯ,
Щоб вже тут, на землі
Стало Царством Божим наше родинне життя!
Чи справді??? Нема… Часу…
А час, це ж для нас дар від Бога!
А що ж ми з ним робим?
«Царство Боже прийде непомітно», ані не скажуть.
— Ось воно тут! Або там! —
Бо Царство Боже є між нами».(Лука 17; 20, 21)

Мотря Фаринич

(У 60-ту річницю штучного голоду в Україні, на вічну пам’ять братам і сестрам)

Я бачу очі, —
Піп з того світу вістку посилають,
Не до пімсти, о, ні, не до пімсти вони закликають, —
Братів і сестер своїх,
А до покаяння, усіх безумних…

У тих очах є така мука,
Що коли б глянули оті,
Що голодом їм зір згасили,
Коли б глянули…
Із страху усі б вони подуріли!..

Не треба пімсти, очі без слів кажуть;
Лише розказуйте про ту жах-правду,
Усьому світу розкажіть!
А правда сама знає, як боротись з супостатом.

Розказуйте! Показуйте!
Й несіть у світ оту любов,
Що на хресті, —
У передсмертних муках з хреста промовляла,
Отця неба і землі благала: Отче! їм прости!..

Лише любов така у силі буде вічно воскресати!
Не треба пімсти, ні!
Вірте, сестри! Вірте, брати!
Лиш так ми будем вічні!

Я бачу очі і читаю з них,
Що хочуть передать для всіх оце,
Що пімста убиває життя-духа
А прощення вирощує любов, —
Смерть, над якою не має сили…

Пройшла коса, косила, не питала,
Чого вона по Україні так безумно ввихалась-гуляла…
Чия рука її тримала й направляла в усі кути-куточки…
Падали від неї народу українського сини і дочки,
Старі і молоді, і цвіт-України діточки!..
Усі ж з арени світової дивились і мовчали…
Мовчали! І тепер не дуже то про те бажають говорити.

Та очі жертв невинних із того світу поглядають,
У наші душі заглядають
І благають братів і сестер жить в любові
Й перемагати зло добром!

Вдивляючись у тії очі,
Гак хочеться молитись щиро-щиро
І дякувати Богові Всевишньому за те,
Що він народові моєму стільки ласки подає…
Витримувати такі муки і знову в світі розквітати!

Ні! Вони марно не загинули!
Їх очі, наші ліхтарі, дорогу правди щоб узріти…

Я бачу очі і з них читаю:
Роби добро і не чекай заплати.
У тім є щастя овоч, що сам Господь благословляє
І душі відживляє, наповнюючи радістю і миром своїм їх
Щоб вічно жив народ!
Щоб цвіт його ніс Богу славу.

Мотря Фаринич