Михайло Демкович-Добрянський

Доповідь на Шостому Конгресі Мирян у Римі,
виголошена 23.ІХ.1987 р.

Як епіграф (мотто) для цієї доповіді беру слова апостола Павла з його першого послання до Коринтян:

«Благаю Вас, брати, ім’ям Господа нашого Ісуса Христа,
щоб не було розколів поміж вами» (1, 10).

Націотворча роля Церкви в Україні. Як це почалося? Перенесімось нашими думками до Києва 950 років тому, тобто до 1037 року. Це був рік, вагомий великими подіями в історії Київської Руси. Зокрема важливий факт: цього, 1037 року, в соборі Св. Софії пролунав маніфест про постання української (руської) нації. 1037 року в Києві мала місце подія, що її зараховую до найважливіших подій у нашій історії: посвячення собору Св. Софії.

У церкві на почесному місці, у крилосі, «цар наш» Ярослав із родиною. («Цар наш» — так називали Ярослава Мудрого його сучасники в Києві). У церкві зібралась уся київська рать, провідні люди русько-української держави, політична й культурна еліта — бояри, полководці, військова старшина, купці, духівництво — все люди освічені, які «наситилися сладости княжої», як говорить про них Іларіон, «синове Божії».

Головною частиною урочистости було «Слово» Іларіона, який пізніше став митрополитом у Києві, 1051 р. (Перший митрополит-«русин», так назвав його літописець). Тоді, в 1037 p., Іларіон — чернець-ієромонах, був пресвітером у Берестові, у літній палаті князя Ярослава.[1] Був одним з найближчих його дорадників.

Слово Іларіона ввійшло до історії під скороченою назвою «Слово о законі і благодаті».[2] Це перший оригінальний твір давньої української духовної літератури. І вже з цього погляду він заслуговує на нашу увагу. Ще більше заслуговує на увагу його зміст. Кожен дослідник, що займався «Словом» Іларіона, висловлюється про нього з найбільшими похвалами. Дехто називає Іларіона геніяльним мислителем. І з цим можна погодитися. Слово Іларіона ставлять — щодо літературних вартостей і сили думки — нарівні зі «Словом о полку Ігоревім». А «Слово о полку» прийшло 150 років пізніше. «Слово» Іларіона виголошене на церковній урочистості, — але це не церковна проповідь, а блискуча академічна промова.

«Слово» Іларіона — твір теологічний, написаний на високому рівні тодішньої релігійної думки. Одночасно це твір високою мірою національний, щиро патріотичний. Хоч як дуже ціню релігійний зміст «Слова», проте говоритиму про його національне значення. Бо релігійне і національне становить у «Слові» нероздільну єдність.

«Слово» Іларіона – це маніфест, що проголошує постання (народження) русько-української нації. Це фундамент цієї нації — аж досьогодні.

Така моя заява може бути незрозумілою, якщо не висвітлити історичного тла, на якому постало «Слово» Іларіона.

«Слово» було виголошене в Київській Софії 1037 p., 50 років після того, як «великий каган» (великий цар) Володимир підніс християнську віру до гідности державної релігії і встановив християнську Церкву на Русі-Україні.[3]

Того самого 1037 р. син Володимира князь Ярослав уклав угоду з візантійським імператором про Київську митрополію в юрисдикції царгородського патріярха. Дослідники ставлять питання: а що було в Києві до того часу? Одні приймають, що в Києві була митрополія, інші, що це було архиєпископство, те й друге — підлеглі патріярхові (автокефальному) в Охриді, в Болгарії. Охридський патріярх був незалежний від Візантії і втримував кращі стосунки з Римом, ніж з Царгородом.

Чимало традиційних поглядів про початки християнської Церкви в Україні треба нам перевірити. Наприклад, стара теорія про те, що Володимир прийняв християнство з Візантії, не дасться втриматись, хоч вона панує ще на Заході. Володимир не міг прийняти християнської віри від Візантії. За цим твердженням промовляє ряд вагомих аргументів.

Сьогодні щораз більше прихильників здобуває болгарська теорія. Першим виступив з нею російський історик Михайло Присьолков у 1913 р. Вона каже, що Володимир хрестився в себе вдома; ієрархію, духівництво та церковні книги одержав з Болгарії. Погляд Присьолкова рішуче підтримав український історик Степан Томашівський, за ним ряд інших наших істориків.

Напередодні Тисячоліття корисно буде нагадати про стосунок Володимира до Візантії. Ось що пише історик Церкви Антон Карташов:

«Князь Володимир боляче переживав на власному досвіді те, що він знав і від своєї бабуні Ольги, і від батька Святослава, і від приятелів — болгарських царів, а саме: образливий деспотизм греків. Він навіть після Корсунського миру і отримання руки принцеси Анни не хотів підпорядковувати Церкву Константинопольському патріярхові. В його плянах опорою та допомогою для нього виявилася споріднена мовою, залежна тоді від греків, автокефальна болгарська Церква з патріярхом в Охриді». — Так твердить Карташов.

Справи змінилися, коли імператор Василь II знищив (1014 р.) болгарську державу, скасував Патріярхат в Охриді, деградував патріярха Івана до чину архиєпископа. Незважаючи на це, Руська Церква далі втримувала зв’язок з Охридою. Але деґрадований патріярх Іван помер у 1036 р. На його місце Царгород призначив грека. І від того часу Охрида стає центром огречування болгар. Така Охрида втратила всяке значення для Руської Церкви і для Києва взагалі.

Ярослав, тепер володар усієї Руси[4], використав труднощі візантійського імператора й дістав від нього визнання митрополії в Києві. Таке визнання з боку наймогутнішої тоді держави світу було здобутком для Києва. Але Ярослав платив за це своєю згодою прийняти митрополита-грека з Царгороду.

Історик Дмитро Лихачов так оцінює угоду 1037 p.:

«Погоджуючись на митрополію в Києві, греки рахували на те, що митрополит, вибраний імператором із довірених йому греків, буде надійним агентом Візантійської Імперії і буде проводити політику повного підпорядкування Руси імператорові».

Згаданий уже Антон Карташов пише:

«Київський митрополит-грек вважав себе підданим свого базилевса, він його слуга, відряджений на закордонну службу».

А ось коментар Наталії Полонської-Василенко:

«Юрисдикція царгородського патріярха тягнула за собою політичну залежність від візантійської держави».

Історик Теофіль Коструба пише: грецькі митрополити в Києві проводили в життя у своїй митрополії ідеологію, ворожу національним інтересам української Церкви.

Наслідком угоди 1037 р. до Києва прийшов митрополит-грек Теопемт. Це означало «Канонічний переворот» у Київській Церкві (А. Карташов). Історик Церкви Микола Чубатий широко обговорює цей «переворот» і його наслідки: прихід візантійських греків до Київської митрополії означав глибокий струс не лише в церковному, але й у політичному сенсі.

Як тільки грецька ієрархія утвердилась у Києві, вона почала боротьбу з установами й порядками Охридської доби. Прийшли нові порядки і нова політика. Головна теза нової ієрархії: «усе, що було досі, — єретичне, його треба забути».

Справжня правовірність приходить до Києва щойно тепер. Мета нової політики (цитую Миколу Чубатого): «Поставити Церкву Руської держави в ряди послушних овець, а русинів у ряди підданих імперії Ромеїв» (тобто Візантії).

Степан Томашівський твердить:

«Візантійські греки були майстри в тому, щоб викликувати проти себе опозицію. Проти візантійського режиму бунтувались навіть властиві греки з Гелляди».

І в Києві вони швидко викликали опозицію. Ідейним провідником опозиції став пресвітер з Берестова, Іларіон, — каже Микола Чубатий.

Виникнув конфлікт між Ярославом і митрополитом у питанні канонізації святих. Справа — зокрема важлива для Київського володаря. Мати своїх святих — це робило молоду Церкву повноцінною і рівноправною з візантійською Церквою; це підносило й престиж володаря і держави. Ярослав зажадав від митрополита канонізувати свого батька Володимира та його бабуню Ольгу.

Уже до того часу Русь-Україна мала двох святих, Бориса і Гліба, князів-мучеників, братів Ярослава. їх канонізував охридський архиєпископ Іван.

Митрополит-грек відмовив канонізації Володимира та Ольги. Також не визнав святими Бориса, і Гліба. Та в їх справі дійшло пізніше до компромісу: митрополит провів свій акт канонізації Бориса і Гліба.

Причин до непорозуміння між державною владою і митрополитом, властиво між Києвом і Царгородом, було більше. Дійшло до того, що Ярослав почав підготовлятись до війни з Візантією.[5]

Тут пора вказати на три важливі пункти в історії стосунків Ярослава з Візантією:

 Метою Ярослава було забезпечити собі якнайбільше незалежности від Візантії. А така політика мусіла викликати конфлікти з митрополи­том;

 Митрополит-грек мав, між іншим, завдання від Царгороду: дбати, щоб у Києві завжди була і діяла активно провізантійська партія. З другого боку — навколо Печерської Лаври згуртувалась партія національна, руська, по-сучасному — українська.

 З приходом грека-митрополита на терені Києва зустрілися дві концепції світового порядку: візантійська і русько-українська.

Візантійська концепція творилася впродовж довгого часу. За Ярослава вона вже мала широко розпрацьовану доктрину про струнко побудований ієрархічний порядок світу. У найстислішому викладі вона каже:

Імперія Ромеїв (Візантія) єдина здійснює і репрезентує християнську правовірність на цій землі. Імператор є наслідник Христа на землі. Він — голова вселенської Церкви. Усі християни є піддані його тотальній (церковній і політичній) владі. Нарід імперії, візантійські греки — Богом вибраний нарід, що має місію від нього: здійснимти візантійську правовірність у всьому світі, а в першу чергу серед варварських народів, що сусідствують з імперією Ромеїв.

З такою концепцією світопорядку прибув до Києва митрополит, який вважав себе місіонером царя Ромеїв у північній країні варварів. І, очевидно, почав пропагувати візантійську доктрину. (Микола Чубатий широко розповідає про нього і його наступників заходи в цьому напрямі).

Це був виклик Царгороду на адресу Києва. (Я прихильник історіософії Арнольда Тойнбі і користуюсь тут його схемою: виклик — відповідь). В особі пресвітера Іларіона Київ дав адекватну відповідь. Це — «Слово о законі і благодаті». Тут Іларіон дав творчу відповідь (знов черпаю з філософії А. Тойнбі: хто дає творчу відповідь на виклик суперника, здобуває над ним перевагу). «Слово» Іларіона в теологічній та історіософічній площині перевищувало віджилу доктрину візантійської імперії. Проти статичної доктрини Царгороду давало динамічну доктрину Києва: показувало візію грядучого світопорядку, в якому не має виправдання концепція одного вибраного народу з претенсіями панувати над усіма іншими. Проти цієї концепції «Слово» проголошує нову універсальну ідею: всі народи є рівні, бо Христос прийшов до всіх, і ніхто з них не потребує посередника до Христа-Бога.

Більшість дослідників трактують «Слово» Іларіона як твір теоретичної теології, твір не пов’язаний з сучасною для Іларіона дійсністю. Через те не бачать властивої цілі «Слова». Заради чого Іларіон виступив?

Іларіон не був анахоретом, який втікає від наземного життя, дбаючи тільки про спасення своєї душі. Іларіон як дорадник володаря великої держави перебував у гущі бурхливого життя, серед людей, які вирішували питання великої політики; і він мусів брати участь у вирішуванні важливих державних справ. Одною з найважчих була проблема русько-візантійських стосунків, що вже за Володимира були напружені.[6] Іларіона не можна ізолювати від цієї дійсносте. Він виступив зі своїм «Словом», щоб дати ідеологічну підбудову для головної мети Ярослава — підняти Києво-Руську державу на рівень Візантії. У суперечці між князем Ярославом і митрополитом-греком, як виразником візантійського імператора, Іларіон активно бере сторону Ярослава. Він проти Візантії, але робить це так майстерно, що йому не можна закинути ніякого «анти». І це розуміли його сучасники, що слухали його виступ у Софії.

Іларіон представляє історію людства від Мойсея, який дав Закон народові Ізраїля, до приходу Христа, який приніс Божу Благодать усім народам світу, і від Христа до хрещення Руси. Закон — це примус, а Благодать — Божа любов і ласка, і свобода.

Говорить Іларіон: «Відійшло світло місяця, а засіяло світло сонця, холод ночі уступив і сонячне тепло землю огріло». Так закон Старого Завіту зробив місце благодаті Нового. Христос приніс Божу благодать усім народам. З приходом Христа благодать стала змістом історії.

Розвиток від Старого до Нового Завіту — це біблійна історія людства. Але біблійними символами Іларіон викладає політичну історію: це перехід світу від системи одного вибраного народу до такого світопорядку, де всі народи є рівні.

«Слово» Іларіона мало свій актуальний підтекст. Його слухачі могли розшифрувати цей підтекст цілком легко. Він говорив їм, що візантійський імператор із своєю концепцією (як я з’ясував її вже раніше) хоче зупинити еволюцію історії; хоче заперечити Божий порядок світу, той порядок, що його приніс Христос, коли сказав своїм апостолам: ідіть і навчайте всі народи, з наголосом на «всі». Тим самим він проголосив нову правду, Божу правду: всі народи є рівні, всі вибрані, не один візантійський, а всі народи світу вибрані й покликані прийняти Божу Благодать. Всі рівні перед Богом і рівні між собою. Отже й Русь є рівна Візантії, є з нею рівноправна.

Іларіон стає речником «нових народів», очевидно й руського народу. У «Слові» він говорить: «Казав Господь (Христос) — не вливайте нового вина в старі міхи. А це означало: давайте нове вчення новим народам, тоді обоє збережуться, нове вчення і нові народи. Нове вчення — це Христова Благодать; вона поширилась по всій землі і дійшла до нашого руського народу».

Іларіон — у найвищому захопленні, вишуканими риторичними засобами висловлює радість, що «благий Бог і до нашого руського народу прийшов».

Говорить Іларіон:

«Хвалить похвальними голосами Римська країна Петра і Павла, бо через них увірувала в Ісуса Христа, Сина Божого, Арія, Ефез і Потма хвалять Йоана Богослова, Індія — Тому, Єгипет — Марка. Усі краї та міста почитають своїх учителів, які навчили їх православної віри». (Характеристичне для Іларіона: Рим називає на першому місці, а Царгорода (Константинополя) не згадує). Далі говорить Іларіон:

«Похвалімо же й ми, по змозі нашій, того, хто сотворив великі і дивні діла, нашого вчителя і володаря, великого кагана нашої землі Володимира, внука старого Ігоря, а сина славного Святослава, які свого часу володіли мужністю і хоробрістю, відомі в багатьох країнах землі, і сьогодні їх славлять за їх могутність. Бо вони панували не в убогій і не в невідомій землі, а в Землі Руській, яку знають і про яку говорять на всіх чотирьох сторонах світу. Він славний від славних, благородний від благородних народився — каган наш Володимир»…[7]

Усе, що йде далі у «Слові», це шедевр красномовства, величавий гимн — похвала великому каганові Володимирові, його синові каганові Ярославові, Руській Землі, зокрема Києву. Виложити цього тут не можу, бо я зіпсував би естетичне враження Іларіонового гимну. Його похвала Володимирові — це поема-молитва. Її мав би читати мистець слова.

«Словом» Іларіона захоплювалася творча еліта Київської Руси. Воно було дуже популярне. Його вплив сягав і поза Україну, до Болгарії, Сербії, на Московщину. Доказом його популярносте е факт, що до нашого часу дійшло понад 50 списків «Слова».

«Слово» дало ідейний фундамент для першої нашої держави. На цьому фундаменті оформилася русько-українська нація. Іларіон перший у нашій літературі зформулював основні націотворчі поняття: Руська Земля, руський нарід і господар цієї землі, каган-цар. Територія, населення, влада — їх єдність дає націю. В цьому сенсі «Слово» Іларіона — це маніфест про постання української нації, точніше — її першої формації, руського народу, а все це на ґрунті християнської релігії та Київської Церкви.

«Слово» Іларіона — перший оригінальний твір стародавньої русько-української літератури. Воно визначило ідейний напрям цієї літературної доби. Це дух русько-українського патріотизму. Найвиразніше це віддзеркалилося в літописах. У головному літописному творі цієї доби, в «Повісті временних літ», слова «Русь», «руський», «Руська Земля» згадані 270 разів. «Повість»— особливо патріотичний твір.

Яку ролю відіграла релігія і Церква в формуванні й збереженні української нації — тема важлива, але в нас ще не вивчена.

Русько-українська нація була в Київській державі. Церква і держава створили цю націю. Двісті років Київської держави — від королеви Ольги[8] до Ізяслава II (внук Володимира Мономаха) — двісті років великої незалежної і могутньої держави. Двісті років — досить часу, щоб оформилась і закріпилась русько-українська нація. Цих двісті років продовжує до трьохсот років Галицько-волинська держава, що була інтегральним продовженням Київської держави. Чому не збереглися ні та, ні інша?

Але залишимось при двохсот роках. Після Ізяслава II (помер у 1154 р.) починається занепад, розклад і упадок.

Степан Томашівський відтворив і пригадав нам наступний факт: за одне сторіччя, з половини XII ст. до половини XIII ст., на Київському престолі змінилось 47 князів, з того 35 князів сиділи на цьому престолі менше одного року. Це означало: сто років безупинної внутрішньої боротьби.

Поруч цього поставлю інший факт: за двісті років Київської Руси домонгольської доби (від 1037 р. до нашестя татар 1240 р.) були 22 митрополити на Київському митрополичому престолі, з них два русини (Іларіон і Клим), а решта — візантійські греки.

Чи є якийсь зв’язок з цими фактами? Залишаю вам подумати.

Український нарід належить до тих народів, що в них релігія і національність найтісніше поєднані. Не маю тут часу проходити крізь сторіччя — одне за одним. Нагадаю ХVІ і ХVІІ сторіччя. Вони дають особливо багато документів, що ілюструють цю пов’язаність релігійного і національного. Безліч історичних джерел показують, що боротьба за національні права були одночасно й боротьбою за права Руської Церкви. Це говорить за те, що Церква оформлювала національну свідомість. Церква зберігала націю, коли не стало держави.

Кінець ХVІ сторіччя приносить Берестейську Унію. Тут на історичні факти лягла важка верства пропаганди, головно з інспірації московської. І досьогодні історія унії не очищена від цього пропаґандивного намулу. Досі безкритично повторяємо вигадку, що прийшла з Москви, мовляв, «поляки накинули нам унію».

А тимчасом такий поважний історик, як Дмитро Дорошенко, заслужений для Української Православної Церкви, стверджує: «Унія врятувала Галичину від національної смерти». «Унія була заборолом для галицьких українців проти польонізації». Унія формувала русько-українську націю в тих областях, де вона збереглася. Треба би сказати більше про націотворчу ролю Унії, та мій час кінчиться.

Серед чинників, що впливають на творення і збереження нації, Церква стоїть на першому місці. Передумова нації — це єдність даної людської спільноти. Церква щодня нагадує нам Христову заповідь «да всі єдино будут». Євангелист Іван записав молитву Христа до Господа Бога. Христос молився: «щоб усі були одно, як Ти, Отче, в мені, а я в тобі, щоб і вони були в нас об’єднані» (17, 21).

[1] Деякі дослідники висловлюють сумнів щодо цієї дати, але більшість істориків приймають цей рік.

[2] Повна його назва: «Слово про закон, що через Мойсея був даний, і про благодать та істину, що прийшли через Ісуса Христа; і про те, як закон відійшов, а благодать та істина всю землю виповнили, і віра на всі народи поширилась і на наш нарід руський; і похвала кагану нашому Володимирові, що нас охрестив, і молитва до Бога від усієї землі нашої».

[3] Цілковито поділяю думку о. д-ра Ігоря Мончака, яку він обґрунтував у своїй доповіді на Четвертому Конгресі Мирян у Римі: епохальним актом Володимира 988 р. було створення Церкви, церковної організації в Києво-Руській державі, організації з повноцінною ієрархією. Саме це треба наголошувати в популяризаторській літературі про 1000-ліття. І треба говорити про тисячоліття Церкви і відзначати саме цей акт. Християнство приходило в Україну впродовж кількох сторіч із різних джерел. Хрещення Києва у Дніпрі було в цьому процесі тільки епізодом, а створення Церкви розпочинало нову добу.

[4] Брат Ярослава, Мстислав, що володів лівобережними князівствами, за винятком Переяслава, основник Тмутороканської Руси, помер 1036 p. І Ярослав об’єднав під своєю рукою всю Києво-Руську державу. М. Присьолков гадає, що тоді Ярослав прийняв гідність володаря всієї Руси.

[5] Це був останній похід Руси (1043) проти Візантії. Ярослав програв війну. З приводу цієї війни візантійський автор Міхаїл Псьол (Пселлос) записав у своїй Хроніці: «Це варварське плем’я було завжди скажено вороже і шаліло ненавистю проти Царства Ромеїв».

[6] Імператор Василь II, який відомий з титулом «Болгаровбивець» за знищення болгарської держави, прагнув покорити й Русь. Та з Володимиром йому не пощастило.

[7] Каган — слово тюркського походження, каган — цар, титул хозарських володарів, також болгарських царів.

[8] Чужинці називали Ольгу королевою, а ми деградували її до княгині.