Михайло Косів

Листів, заяв, скарг, що стосуються міжконфесійних конфліктів, набралося в найвищих державних інстанціях уже не десятки, а сотні. Перечитуючи їх, складається враження, що вся наша Церква замість того, аби бути Домом Молитви, пристановищем страждущої душі, перетворилася в арену безперервних битв. Як правило, ці листи, заяви, скарги, апеляції, благання, плачі пересилаються для розгляду в нашу Комісію, оскільки питання законодавчого врегулювання стосунків держави і Церкви належать, відповідно з Регламентом, до компетенції Комісії Верховної Ради України з питань культури і духовності. Ми розглядаємо їх, керуючись статтями 5 і 8 Закону України «Про постійні комісії Верховної Ради України», які варто декому нагадати: «Основними функціями постійних комісій є: здійснювати конт­роль за дотриманням та реалізацією Конституції та законів України, інших нормативних актів Верховної Ради України, за відповідністю підзаконних актів Конституції та законам України, а також вивчати ефективність їх застосування».

«Постійні комісії з питань, що належать до їх відання, здійснюють контроль за виконанням Конституції та законів України, інших нормативних актів Верховної Ради України центральними органами державної виконавчої влади та місцевої влади…»

Почнім з типового прикладу. Виконання Закону «Про свободу совісті та релігійні організації». На адресу президента України Л. Д. Кучми га голови Верховної Ради України О. О. Мороза надійшло «Звернення» Управління Мукачевської Греко-Католицької Єпархії, підписане Єпископом-Ординарієм Єпархії Преосвященнішим Владикою Іваном Семедієм». Про що у ньому йдеться? Про порушення прав віруючих (на Закарпатті я почув гарне слово вірників) Української Греко-Католицької Церкви. Процитую деякі уривки його тексту: «До встановлення на Закарпатті радянської влади найбільшою конфесією була греко-католицька. яку сповідувала абсолютна більшість населення. Тут було майже 400 греко-католицьких церков та 365 священиків. Духовним центром греко-католиків був Ужгород з п’ятьма церквами, в т.ч. катедральним собором, єпископською резиденцією, богословською семінарією (вищий учбовий заклад), яка розміщалася в Ужгородському замку, двома учительськими семінаріями (чоловічою і жіночою), клясичною гімназією отців-василіян, церковними народними школами та студентськими гуртожитками.

З встановленням радянської влади на Закарпатті розпочалося нищення греко-католицької церкви з застосуванням нечуваних репресій. У 1947 р. державними каральними органами організоване вбивство українського греко-католицького єп. Т. Ромжі. Всі члени греко-католицької єпархіяльної Ради (капітули) були арештовані й засуджені. Всього заарештовано й засуджено до тривалих термінів позбавлення волі (в основному на 25 років) 127 греко-католицьких священиків. В 1949 р. Греко-католицька Церква на Закарпатті сталінським комуністичним режимом була ліквідована. Такий стан тривав 40 років (з 1949 по 1989 рік). За той час Греко-католицька Церква перебувала в підпіллі. Переважна кількість греко-католицьких храмів, у т.ч. і катедральний собор, були незаконно передані православним громадам Московського Патріярхату».

Та от, минулися часи комуно-фашистської тиранії і деспотизму. 23 квітня 1991 року Верховна Рада України прийняла Закон «Про свободу совісті та релігійні організації», який проголошував «подолання негативних наслідків державної політики щодо релігії і церкви» (стаття 1). а згідно зі статтею 17 культові будівлі «повертаються у власність релігійних організацій». Гадаєте — повернули? Звичайно, ні. Відібрали — враз, повертати виявилося не так просто. На одну споруду з’явилося по кілька претендентів, тому ще не всі громади захотіли одностайно повернутися в лоно своєї колишньої Української Греко-Католицької Церкви і порозділювалися. Тому 23 грудня 1993 року 17 стаття була грунтовно перероблена й доповнена, внаслідок чого її частина З тепер звучить так: «Культова будівля і майно, що є державною власністю може передаватися у почергове користування двом або більше релігійним громадам за їх взаємною згодою. При відсутності такої згоди державний орган визначає порядок користування культовою будівлею і майном шляхом укладання з кожною громадою окремого договору».

Внесені також зміни до пункту 6 постанови Верховної Ради України «Про порядок введення в дію Закону «Про свободу совісті та релігійні організації», якими передбачено порядок «повернення у власність чи передачу в безоплатне користування релігійним громадам культових будівель і майна з урахуванням (цитую повністю):

• прав релігійних громад, яким належали ці будівлі і майно на момент їх переходу у власність держави;
• «прав релігійних громад, які користуються цими будівлями і майном у встановленому порядку;
• вкладення коштів релігійними громадами у спорудження, переобладнання культової будівлі і тривалості користування нею;
• наявності у даному населеному пункті (місцевості) інших культових будівель та їх використання релігійними громадами відповідних віровизнань;
• інших суттєвих обставин у їх сукупності».

Як показує практика, всюди в Україні ігнорується перша і четверта частини постанови. Яскравим прикладом цього може служити «Заява» на ім’я нашої Комісії, яка надійшла із селища Ясіня Рахівського району Закарпаття: «Усі сім церков, що знаходяться на території Ясіня та присілків до 1948 року належали греко-католицьким громадам. Ми неодноразово зверталися у різні державні органи про повернення нам хоч одного приміщення церкви для задоволення наших духовних потреб. Та нашими проханнями нехтують, навіть місця під будівництво нової церкви нам не дають. Православні громади використовують усі культові споруди, а дві з них функціонують лише раз або два рази на місяць, але нам не передається ні одна».

І таких прикладів безліч. У нашій Комісії з цього приводу зібралися цілі стоси скарг і заяв, які наші співробітники Секретаріяту називають «папками сліз».

Не виконується також і вимога частини 3 статті 17 Закону «Про свободу совісті та релігійні організації» щодо почерговості богослужіння. Чому? Нещодавно я з подивом довідався про те. що відповідні працівники районних та обласних держадміністрацій, правоохоронні органи — аж до Вищого арбітражного суду України — користуються у своїй практиці не Законом, а роз’ясненням, розісланим якимсь чиновником із давно ліквідованої Ради у справах релігії при Кабінеті Міністрів України (за грубі порушення законності та однобоку заангажованість і ліквідованої), яке по суті перекреслює увесь Закон, бо в ньому (нам його передали) сказано, що «договори про почергове користування культовими будівлями з двома або більше громадами можуть укладатися лише відносно тих храмів, які у даний час не знаходяться у користуванні іншої громади». Але ж це абсолютне свавілля (а, може, й умисний розбій?) у трактуванні Закону! До того ж, трактувати Закон може сам законодавець (у даному випадку Комісія Верховної Ради України), виконувати — виконавча влада, а застосовувати — судова.

Під час моєї недавньої зустрічі з віруючими в Мукачеві мені передали із залу записку, в якій говориться, що «цим роз’ясненням Закон «Про свободу совісті та релігійні організації» фактично відмінений, бо всі храми знаходяться в чиємусь користуванні (переважно — православних). То як це розуміти? Що більше і вище? Закон чи роз’яснення?». Одначе, у Закарпатті курсує ще й інструкція заступника міністра Міністерства у справах національностей, міграції та культів (також уже не існуючого) п. Василя Середи від 1 березня 1995 року N 11/242, скерована на прохання начальника відділу у справах релігійних організацій по Закарпатській області О. О. Панова. в якій також стверджується: «Для проведення відповідної роботи на місцях, пов’язаної із застосуванням Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» щодо почергового користування храмами, повідомляємо, що почергове користування культовими будівлями може впроваджуватись… лише стосовно тих культових будівель, які є вільні або встановленим порядком вивільнені від незаконного чи не за призначенням використання їх».

Та неправда це! Про подібні правові нормативи (я їх запитував повністю) ані в самому Законі, ані в постанові про його введення в дію не сказано жодного слова! Не кажучи вже про те, що названа службова особа чинить грубе порушення Закону, даючи йому своє куце трактування і примітивне розуміння.

Важко навіть уявити, що в такому високоосвіченому краї, яким без сумніву є Закарпаття, державні органи керуються не державним Законом, який є обов’язковим для всіх, а якоюсь інструкцією якогось чиновника, яка цей Закон повністю перекреслює і відміняє. Тим часом хтось дуже вже активно провів «відповідну роботу на місцях», бо вищеназваний чиновницький опус у Закарпатті мають у своєму розпорядженні не лише представники влади на місцях, але й релігійні громади чи не в кожному конфліктному випадку. То чи треба дивуватися, що православна десятка села Сасів висилає голові сільської Ради ультиматум від 21 січня 1996 року:

«1. Згоди немає і не буде проводити богослужіння в приміщенні церкви з греко-католицькими вірниками.

Просимо по даному питанню нас більше не викликати, з нашої сторони явки не буде. Нами прийнято рішення остаточно». А голова сільської Ради пише на цій бумазі резолюцію: «Ознайомився. Взяв до відома. 13.02.1996 року». Після цього само собою напрошується питання: чи є у Закарпатті державна влада?»

Серед державних і правоохоронних структур України поширене також переконання, що православні громади мають право користуватися культовими будівлями, відібраними сталінськими посіпаками в греко-католиків, на основі договорів про оренду, які вони свого часу укладали з відповідними державними органами. Але таке тлумачення є протизаконним. Колишні договори про оренду укладалися на основі тодішнього «Положення про релігійні об’єднання в Український РСР», затвердженого Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 1 листопада 1976 року, в якому в ч. 11, п. 10 б, в, е, є, сказано: «Віруючі, що утворили релігійне об’єднання, мають право: одержувати в безплатне користування молитовну споруду і культове майно за Рішенням Ради в справах релігій при Раді Міністрів СРСР; користуватися для молитовних зборів спорудою (приміщенням), наданою їм окремими громадянами або виконавчим комітетом районної, міської Ради депутатів трудящих за договором оренди; укладати договори, пов’язані з управлінням і користуванням культовим майном; орендувати, споруджувати та купувати для своїх потреб будівлі у встановленому законом порядку». У наступних статтях «Положення» визначені умови користування культовою спорудою та підстави для розірвання договору про оренду: «Усі молитовні споруди, а також необхідне для відправлення культу майно, передане за договором віруючим…, є власністю держави і перебувають на обліку виконавчого комітету районної, міської Ради депутатів трудящих» (стаття 28). Особливо важливими для тодішніх умов діяльності релігійних громад були статті 29 і 30. Цитую: «Молитовна споруда і культове майно передаються в безоплатне користування віруючим, які складають релігійну громаду, на умовах і в порядку, передбачених договором» (ст. 29). Отже, договір передбачав умови, які встановлював орендодавець, тобто відповідний виконавчий комітет Ради, який діяв від імені держави (адже «молитовна споруда є власністю держави») і яких орендонаймач зобов’язаний був дотримуватися. Які ж це умови? Вони визначені статтею 30 «Постанови» «У договорі про передачу в безплатне користування релігійній громаді молитовної споруди і культового майна передбачається, що особи, які приймають споруду і майно в користування, зобов’язуються:

а) охороняти і берегти передане їм державне майно;

б) проводити ремонт молитовної споруди, а також нести витрати на їх опалення, охорону, страхування, сплату податків тощо;

в) користуватися культовим майном тільки для задоволення релігійних потреб;

г) відшкодувати державі шкоду в разі псування або недостачі майна;

д) вносити до інвентарного опису все культове майно, згідно з правилами, передбаченими статтею 36 цього Положення (вимога інвентаризувати новопридбані культові речі — М.К.);

е) безперешкодно допускати в будь-який час. за вийнятком часу, протягом якого проводиться відправлення культу, представників виконавчого комітету місцевої Ради депутатів трудящих для періодичної перевірки й огляду майна».

Так от, якщо релігійна громада, яка одержала за договором в оренду культове приміщення і майно, не дотримувалася цих умов оренди, то, згідно з статтею 41, цей договір міг бути розірваним: «У разі недодержання релігійними громадами договорів про передачу в безплатне користування молитовної споруди і культового майна (стаття 29) цей договір може бути розірваний».

Відразу ж за тим. як 1 листопада 1976 року цитоване «Положення» було прийняте Указом Президії Верховної Ради УРСР, відбулася сесія Верховної Ради (19 листопада 1976 p.), на якій цей Указ був затверджений. (Закон Української Радянської Соціялістичної Республіки «Про затвердження Указу Президії Верховної Ради Української РСР «про затвердження Положення про релігійні об’єднання в Українській РСР»). Таким чином. Положення стало Законом. Основні його принципи підтверджувалися і потім, уже й за моєї пам’яті. Так, 26 вересня 1990 року тодішній Голова Верховної Ради УРСР Л. М. Кравчук підписав ще один Указ Президії Верховної Ради УРСР, в якому стаття 41 набрала категоричнішого звучання: «У разі недотримання релігійною громадою договору про передачу в безплатне користування молитовної споруди і культового майна (стаття 29) або охоронного зобов’язання (в тому випадку, коли молитовна споруда є пам’яткою історії та культури) цей договір розривається». Отже: невизначеність «може бути розірваним» замінена категоричною вимогою — «розривається».

Аналогічні правові положення повторюються і в інших тодішніх законодавчих актах тодішньої держави. Але з веденням у дію Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23.04.91 р. — всі ці правові норми — СКАСОВАНІ.

Отже, їх немає, вони не діють, посилатися на них — значить не знати або свідомо порушувати Закон. Бо у постанові Верховної Ради України від 23 квітня 1991 року N 987-ХІІ «Про введення в дію Закону «Про свободу совісті та релігійні організації» встановлюється:

«5. Кабінету Міністрів Української РСР (тоді, у квітні 1991-го, Україна ще була УРСР, але потім, у 1993 році, у згадуваних уже змінах і доповненнях, ця назва була змінена на нову — Україна — М.К.) привести рішення Уряду України у відповідність із Законом «Про свободу совісті та релігійні організації»;

забезпечити перегляд і скасування міністерствами і відомствами України їх нормативних актів, що суперечать вказаному Закону; (Чи чують ті, від кого це залежить? «Перегляд і скасування». То чому вони цього не дотримуються? — М.К.);

• визначити порядок передачі релігійним організаціям культового майна…

6. Кабінету Міністрів України разом з Урядом Кримської АРСР, виконавчими комітетами обласних, Київської і Севастопільської міських Рад народних депутатів забезпечити відповідно до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» повернення у власність чи передачу в безоплатне користування релігійним громадам культових будівель і майна» (підкреслене моє — М.К.).
7. Рекомендувати громадським об’єднанням привести свої статути (положення) і програмні документи у відповідність з Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації».
8. Визнати такими, що втратили чинність з дня введення в дію Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»: Указ Президії Верховної Ради Української РСР від 1 листопада 1976 року «Про затвердження Положення про релігійні об’єднання в Українській РСР від 1 листопада 1976 року (Відомості Верховної Ради УРСР, 1976 p., Н46, ст. 420; Н48, ст. 450; 1981 p. Н38, ст. 629; 1990 p., Н42, ст. 582);

Закон Української РСР «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів Української РСР» (Відомості Верховної Ради У РСР, 1981 p., N 49, ст. 840) у частині затвердження Указу Президії Верховної Ради Української РСР від 9 вересня 1981 року «Про внесення змін і доповнень до Положення про релігійні об’єднання в Українській РСР».

Таким чином, усі законодавчі акти, які діяли в попередній державі — Українській РСР, — в тому числі й ті, на основі яких укладалися договори про оренду й передачу в безплатне користування культових приміщень, на сьогодні «ВТРАТИЛИ ЧИННІСТЬ». Чому ж про це не знають насамперед державні службовці та представники правоохоронних органів, які зобов’язані від імені нашої держави вирішувати питання про користування культовими спорудами? Зрештою, дійсно не знають чи їм з якихось причин вигідно вдавати, що не знають? Якщо перше, то як вони можуть вирішувати долі тисяч і тисяч людей? Якщо друге, то як вони можуть займати пости правоохоронців? Правовий нігілізм серед наших співгромадян — це справжнє лихо, та встократ більше лихо, коли такий нігілізм проявляють люди, обов’язком яких є стежити за дотриманням законів.

Адже ж сказано: всі попередні рішення Уряду щодо церковних питань привести у відповідність із нормами прийнятого закону і визначити порядок передачі (тобто, наново передати) всі культові споруди; визнати такими, що втратили чинність, усі попередні правові документи, які стосуються діяльності громад, у тому числі і права користуватися (чи володіти) культовою спорудою. Може, Міністерство юстиції нагадає, нарешті, нашим правоохоронним органам хоч би найелементарніше: потребу всього лиш дотримуватися Закону?

На зустрічах у Закарпатті вірники УГКЦ с. Вереця Виноградівського району передали мені записку, яку інакше як трагікомедію назвати не можна: «Ви кажете про почерговість богослужінь у храмах, що є державною власністю, а нам наші органи пояснюють, що храми передані православним за угодою з 1954 p. І цю угоду може розірвати тільки орган, який уклав цю угоду. То скажіть, де взяти той орган, якщо ми вже живемо у новій державі? Районні органи нам відповідають: ми не укладали угоди і не відмінимо її. І це основна причина, якою мотивують ці органи неможливість пографікового моління». І далі дописка: «Скажіть, най пояснять нам ті органи, де знайти ту угоду, бо в архівах її немає». Що тут робити? Сміятися чи плакати?

Можу привести приклади просто вбивчі про тупу сваволю рішень обласних і Вищого арбітражних судів. Так, 20.04.94 р. арбітр Вищого арбітражного суду України М. І. Остапенко виніс рішення щодо користування храмом у с. Утішків Буського району Львівської області, посилаючись на «договір найму майна», укладений громадою РПЦ із виконкомом Буської районної Ради народних депутатів 29.03.89 p., а тому: «Правовідносини за цим договором… зберігаються в повному обсязі і для релігійної громади УАПЦ, яка після введення в дію Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» у встановленому порядку зареєструвала свій статут 15.10.91».

Чекайте, чекайте! Чому правовідносини щодо договору про користування храмом «зберігаються в повному обсязі» тільки для тієї частини громади, яка, вийшовши з єдиної до 1991 р. РПЦ, утворила УГКЦ, не зберігаються ані на крихту! Та ж і ті, і ті мають однакове право на збереження своїх прав, тому і введений принцип почерговості, тому й скасовані усі попередні акти правовідносин щодо користування культовою спорудою. Якщо цього не знає (чи не хоче знати?), суддя, то… Тим часом, 10.08.95 р. у цій же справі суддя арбітражного суду Львівської області В. В. Онишкевич виніс цілком законне рішення про нечинність згаданого утішківського договору від 29.03.89 p., аби дати можливість укласти з кожною релігійною громадою (УАПЦ і УГКЦ) окремий договір на спільне користування храмом. Одначе, через два місяці (17.10.95 р.) заступник голови Львівського арбітражного суду Г. С. Гулик це рішення скасував, бо… Тут знову все пішло «на круги своя»: і роз’яснення Ради у справах релігій при Кабінеті Міністрів України від 23.03,94 р. як треба розуміти і застосовувати Закон «Про свободу совісті та релігійні організації», і про «умови договору», які «зберігаються у повному обсязі», і те, що попереднім «суддею не було враховано п. 4 договору оренди від 14.02.89 p., яким визначено умови розірвання договору». Отже, суддя Г. С. Гулик доходить висновку: «Приймаючи до уваги те, що матеріялами справи не доведено фактів порушення відповідачем умов договору, що мотиви, по яких позивач хоче розірвати договір суперечать п. 4 цього ж договору, правових підстав для задоволення позову не було. Рішення (попереднє — М.К.) підлягає скасуванню».

Та чи знають у Львівському і столичному арбітражних судах, що в нас тепер уже є Українська держава, що вона прийняла свої законодавчі акти, якими скасувала всі попередні договори оренди культових приміщень, а тому нікому нічого не треба доводити, шукати фактів порушень умов договору вони усі разом, гамузом — ліквідовані? Очевидно, не знають. (Або зацікавлені, аби не знати). А тому ось такі невтішні справи не лише в одному цьому селі з оптимістичною назвою Утішків.

То чи є надія, що наші правоохоронні органи нарешті втямлять: після прийняття Закону «Про свободу совісті та релігійні організації» з релігійними громадами наново укладаються нові умови користування, оскільки усі культові будівлі, націоналізовані державою, до прийняття цього Закону вважалися державною власністю. І про це у ст. 17, ч. 2 Закону сказано: «Культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балянсі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертається у власність релігійних організацій за рішенням обласних. Київської та Севастопольської міських державних організацій, а в республіці Крим уряду Республіки Крим». Там же, де релігійні організації розділилися на дві (або більше) конфесії, а культова будівля одна, то вона передається у почергове користування. Якщо ж релігійна організація не дотримується вимог статті 17 щодо почерговості, то, згідно з статтею 16, вона може бути знята з реєстрації і її діяльність припинена у судовому порядку.

Вимога почерговості є вимогою не лише нашого державного закону, вона передбачена у Резолюції 7-го пленарного засідання Міжнародної змішаної комісії з питань теологічного діялогу, яка відбулася 17-24 липня 1993 року в м. Баламанд (Ліван) і. в якому брали участь усі релігійні центри світу, зокрема Константинопольський Патріярхат, Ватикан. Московський Патріярхат. У статті 28 цієї резолюції сказано: «Віра в таїнственну дійсність означає, шо потрібно визнавати всі літургійні обряди іншої Церкви… Це переконання вимагає, щоб за певних обставин полегшувати виконання обряду іншій Церкві, надаючи при цьому по домовленості свою власну церкву в розпорядження іншій, що дозволить почергово в різний час відправляти у тому самому приміщенні». Отже, якщо хтось хоче пояснювати неможливість почергових богослужінь В одному храмі канонічними перешкодами, то це також не відповідає правді. І богословські, і державні принципи в цьому питанні не протирічать один одному. Аби лиш була добра воля виконувати закони. І Божі, і державні. І така добра воля у багатьох населених пунктах уже приносить добрі плоди християнської злагоди.

На 1 січня 1995 року у нас було 819 храмів, у яких богослужіння проводяться почергово, отож, як той казав, процес пішов. Сьогодні немає іншого цивілізованого способу розв’язання міжконфесійних конфліктів, окрім визнання і послідовного впровадження принципу почерговості богослужінь у тих культових спорудах, які є державною власністю і. на які претендують дві громади. Нехтування цим принципом веде до приниження людської гідности і безправності значної частини наших співвітчизників.

Ми всі гуртом, і законодавці, і правоохоронці, маємо допомогти нашим ближнім зрозуміти цей принцип, маємо переконати їх, що іншого виходу із ситуації немає, тому треба дотримуватися вимог Закону.

Нарешті маю повідомити, що міркування, висловлені у цій статті, обговорювалися 10 квітня ц.р. на засіданні Комісії з питань культури і духовності і були одностайно схвалені. Це дає мені підстави ще раз покликатися на вимоги Закону «Про постійні комісії Верховної Ради України» (стаття 8. п. 6), де сказано: «Рекомендації постійних комісій підлягають обов’язковому розгляду органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування та об’єднань громадян, підприємствами. Про результати розгляду та вжиті заходи повинно бути повідомлено постійним комісіям у встановлений ними строк».

Виходячи з цього. Комісія ставить вимогу до Державного Комітету України у справах релігій:

1. Оскільки названий державний орган є правонаступником аналогічних попередніх структур, вимагаємо. аби він протягом місяця відкликав протиправне роз’яснення Ради у справах релігій при Кабінеті Міністрів України від 23.03.94 р. щодо застосування Закону «Про свободу совісті та релігійні організації», а також інструкцію заступника міністра Міністерства у справах національностей, міграції та культів п. Василя Середи від 1.03.95 p. N 11 242 аналогічного змісту.
2. Рекомендуємо Державному Комітету України в справах релігій протягом місяця розробити й затвердити заходи щодо неухильного дотримання Закону «Про свободу совісті та релігійні організації», постанови Верховної ради України про введення його в дію (із змінами та доповненнями, внесеними 23 грудня 1993 p.).

Коли йдеться про таку делікатну справу, як міжцерковні відносини, то не панове панови і різні посередники з своїм суб’єктивним розумінням, а саме державний Закон України має бути визначальним. А поки що, на питання, поставлене у заголовку цієї статті, життєва практика підказує лише одну — ствердну відповідь. Закон у дишло перетворили ті, хто мав неухильно його дотримуватися і виконувати.

Михайло Косів
член Президії Верховної Ради України,
голова постійної депутатської Комісії
Верховної Ради України з питань культури і духовності

Власне: чи віднайдемо? Бо колись ми її уже були знайшли, коли 988 року князь Володимир переніс учення Христа з Візантії у Київ, охрестивши Русь-Україну. Володимира ми визнали святим, його вчинок — рівноапостольним. Ікони з його зображенням знайдете в кожному українському храмі. От тільки Церкви Володимирового хрещення у нас немає…

Подія, про яку хочу розповісти, має без перебільшення історичне значення для українського Православ’я. А через нього — для всього українського народу. Тому про неї потрібно принаймні мати якнайновіші відомості. Те, про що говоритиму, знаю від безпосередніх учасників події (мав особисті розмови з ними у Нью-Йорку), а також з публікацій у газетах «Українське православне слово» і «Свобода» (Нью-Йорк) та квартальнику «Відомості Митрополії УАПЦ у діяспорі й Єпархіяльного управління у Великій Брітанії (Лондон). Розповідь доведеться починати з найпростішої інформації, бо наскільки мені відомо, українська інтелігенція (навіть ті, хто цікавиться церковними справами) її мало знає. А що вже говорити про мирян? Отже, почну з початку.

Сорок шість років тому (1950), розкидані по всіх просторах Америки, Українські Православні Церкви, кожна з яких мала своє управління (юрисдикцію), об’єдналися й утворили одну Митрополію. Незабаром при її проводі став світлої пам’яти Мстислав (Скрипник), добре відомий в Україні. Основне завдання, яке поставила собі ця Церква, полягало не лише у здійсненні духовної опіки над українцями в діяспорі, але й підготовці до майбутньої праці в Україні. «Ця об’єднана Церква ніколи не тратила надії, — читаємо в ювілейному Альбомі, виданому у її 60-річчя, — що вільна і незалежна Україна буде Христовим виноградником, опікуваним вільною і незалежною Українською Православною Церквою на чолі з ОДНИМ, як слід обраним, Патріярхом, позиція якого у світовому православ’ї не була б заперечувана ніким». Зауважте три кардинальні моменти у зацитованому тексті:

1. Сила українського Православ’я полягає в тому, аби на його чолі стояв один Пастир;
2. Цей Пастир має бути обраним «як слід», себто згідно з канонами Церкви;
3. Його легітимність не може піддаватися жодному сумніву.

Цей задум почав було здійснюватися, коли від 1990 до 1993 року почала формуватися одна Православна Церква в Україні й діяспорі, очолювана одним патріярхом Мстиславом. Блаженніший Мстислав відбув візит до Константинополя, де вів розмову із Вселенським Патріярхом аби Православна Церква в Америці, Австралії, і, звісно, Україні була визначена Єдиною Церквою — спадкоємницею тієї, яка одержала дар християнської віри від Візантії. Цьому задумові і цим старанням не судилося здійснитися: з одного боку, у розвиток подій втрутилися світські політики, в церковних справах некомпетентні, а, з другого, почали підривну діяльність усередині Церкви приховані провокатори їх чимало виплекала російська Церква вкупі з КГБ і вони діють по сьогодні. Патріярха Мстислава фактично було усунено від керівництва Церквою, почалися протистояння, незгоди, розбрат, які тривають досі.

11 червня 1993 року Святіший Патріярх Мстислав, огірчений останніми місяцями життя, відійшов у вічність. В Україні було створено дві незалежні Православні Церкви — УПЦ-КП і УАПЦ, кожна зі своїм патріярхом, поруч з третьою юрисдикцією, яка підлягає Московській Патріярхії. Можна собі уявити, як мають почувати себе у такій ситуації віруючі. І про яку консолідацію народу за таких умов може йти мова?

Во главі діяспорного Православ’я став митрополит Констянтин, який продовжив зусилля свого попередника.

3-4 грудня 1994 року Блаженніший Митрополит і Високопреосвященніший Архиєпископ Антоній на запрошення Вселенського Патріярха Вартоломія і прибули до Царгороду. На зустрічі обговорювалася ситуація, яка склалася з православ’ям в Україні. Зцитую уривок звіту про цю зустріч: «Його Всесвятість, духовний голова усього Православ’я, висловив свій біль стосовно ситуації Церкви в Україні, і також висловив не лише своє бажання, але й бажання Святого Царгородського Престолу, щоб єдність Української Православної Церкви в діяспорі і в Україні була здійснена якнайскоріше… Вселенський Царгородський Престол готовий стати активним у справах, які стосуються єдности Церкви в Україні, працюючи для здійснення цього бажання з Українською Православною Церквою в CШA і діяспорі, очоленої Блаженнішим Митрополитом Костянтином і його побратимами в єпископстві… Вселенський Патріярхат висловив свою готовність визнати і прийняти під свій духовний омофор усю нашу Церкву в США і діяспорі, залишаючи непорушними своєрідну ідентичність, статутну суцільність й адміністративну незалежність наших церковних структур.

Таким чином, наша Церква входить у повну спільність з родиною Православних Церков у світі, маючи, як наслідок цієї спільности, той потрібний світовий форум, на якому ОДИН ГОЛОС Української Православної Церкви буде всіма почутий. А почувши його, всі змушені будуть рахуватися з позицією нашої Церкви». Кожен, хто знає силу і значення християнсько-демократичних ідей у політиці сучасного світу, знає, що то означає: бути почутим і змусити рахуватися з собою через утвердження своєї національної Церкви.

Після констатації цієї принципової позиції Царгороду щодо Українського Православ’я в діяспорі, відбуваються події, які безпосередньо стосуються України. У січні минулого року Архиєпископ Антоній приїхав до Києва для переговорів з нашими духовними проповідниками. Відбулися зустрічі й розмови з Патріярхом УАПЦ Дмитрієм (Яремою) і Патріярхом УПЦ-КП Володимиром (Романюком). Обом керівникам було докладно зреферовано ситуацію, яка склалася щодо Українського Православ’я у Константинополі й запропоновано з’єднатися в Україні в одну Православну Церкву і діяти спільно з Церквою діяспорною, як у часи Патріярха Мстислава. Консультації були проведені також з усіма правлячими українськими православними ієрархами у світі. Одначе, до єдности Православ’я в Україні не дійшло. У Царгород єпископи діяспори, настоятелі чернечих манастирів, представники духовенства і мирян поїхали самі, без нас. Процедура поновного введення Української Православної Церкви до складу Вселенської Православної Церкви відбулася в суботу, 11 березня 1995 року у патріяршому храмі Св. Юрія Переможця (Змієборця). Сама процедура,як і все, що з нею пов’язане, були такими величними, зворушливими, урочистими, що нам, українцям, варто було б про це видати окремий збірник матеріялів. Тут же передам лише найнеобхіднішу інформацію.

Насамперед відбувся відповідний чин богослужіння, після якого кожен з восьми представників Константинопольської Патріярхії повторював щодо кожного з присутніх наших єпископів підтвердження: «Аксіос» (себто — Гідний). Після цього бібліотекар Патріярхії вписав імена наших ієрархів у Диптих-книгу приналежности. Вселенський Патріярх Вартоломій І поблагословив те, що сталося, після чого кожен з єпископів відслужив індивідуально чин свого повернення в лоно Вселенської Церкви. Як закінчувався чин богослужіння, зачитувалася патріярша грамота про титулярний статус цього ієрарха, визнання його призначення на єпископський Престіл, який він займав досі, а він, своєю чергою, зачитував свій лист згоди і вірности Патріярхові.

Наступного дня, в неділю, 12 березня, відслужена спільна Літургія Василя Великого, на якій здійснилося євхаристійне поєднання Українського Православ’я в діяспорі із Вселенським Православ’ям. У спільному богослужінні взяло участь дванадцять константинопольських митрополитів і єпископів на чолі з Патріярхом Вартоломієм І. Молитва «Отче наш» співалася українською мовою.

Таким чином, Українська Православна Церква знову повернулася до свого природнього історичного стану. Але, на жаль, превеликий, повернулася лише її частина, та, що поза Україною. Звертаючись із привітанням до присутніх, Патріярх Вартоломій І сказав: «Цей день… є великим в історіях Православ’я і Української Православної Церкви в діяспорі. Ви зробили довгу подорож, багато страждали, ви підіймалися на Голготу. Але ви також несли (зі собою) віру і рішучість Іова. Сьогодні ви повернулися додому, до Церкви-Матері і Церква-Мати не може стримати своєї радости, зустрічаючи вас, гідних синів і дочок тих прадідів, які прийняли хрещення Христа, принесене Царгородом до Києва, і вітаючи вдома після багатьох століть. Сьогодні біль і страждання зникли, і в церкві є велике зцілення. Сьогодні ви подолали Голготу і воскресли. Тепер знову ви вплетені в тканину канонічної православної церкви… Молимо вас продовжувати з відданістю вашу тяжку місію — надихати православне життя у ваших вірних і давати любов до нашої спільної віри, до своїх традицій, звичаїв і мови, і до цього всечесного Престолу святого апостола Андрія (що є ще в Україні)».

Дорогі земляки усіх християнських віровизнань! Адже ці слова треба знати. Вивчити на пам’ять і повторювати кожного разу, коли поміж нами виникають якісь міжконфесійні суперечки. Бо невже ми так і залишимося «славних прадідів великих правнуками поганими», й не станемо «гідними синами і дочками тих прадідів, які прийняли хрещення Христа, принесене Царгородом до Києва?» Не хочеться вірити, що ми назавжди загублені во злобі.

Братове — православні! Чому ви не просите своїх ієрархів та ієреїв не сваритися між собою, не виявляти одні до одних неприязнь та непримиренне неприйняття, чому ви їх не ублагаєте об’єднатися, аби і нам знову бути «вплетеними в тканину канонічної православної Церкви», стати часткою світового Православ’я, плекаючи «любов до нашої спільної віри, до своїх традицій, звичаїв і мови»? Кажучи про спільність віри, не маю на гадці, аби всі злилися в одну-єдину Церкву, позаяк це сьогодні неможливо, а виконую, заповіт Патріярха Йосипа Сліпого, висловлений у його Посланні «Про поєднання у Христі», в якому сказано, що навіть між Українськими Православною і Греко-католицькою Церквами немає «суттєвої догматичної різниці», а «розкол і поділ є піддержувані тільки зовні», а тому «нам треба всім станути на київській прадідній традиції». Якщо так розуміють можливості нашої релігійної єдности найвищі авторитети Греко-католицької Церкви, то що ж говорити про різні юрисдикції Православ’я, між якими не те, що «суттєвих догматичних», але й жодних, ну абсолютно ніяких, різниць немає, окрім амбіцій окремих ієрархів, які взаємно себе не сприймають. А терпить від того Україна. Та навчімся ж прощати один одному — не наше діло вершити суд там і в тому, де має силу Всевишній.

Нещодавно я мав щасливу нагоду брати участь (разом з академіком Ігорем Юхновським) у св. Літургії, яку відправляв Архиєпископ Української Православної Церкви Київського Патріярхату Високопреосвященніший Андрій Горак. І для мене абсолютно переконливою й доречною прозвучала у проповіді Владики апеляція до історії, пов’язаної з римським громадянином і легіонером Савлом, який переслідував перших християн, був причетний до каменування і загибелі першого християнського священномученика Степана, а згодом став одним із найглибших, найпроникливіших, найбезстрашніших проповідників науки Христа, став Апостолом Павлом. Якщо ми справді віримо у силу Євангелія, якщо сприймаємо за дійсну реальність Діяння Апостолів, то чому наші погляди звернені лише у біблійне минуле, чому робимо з Святого Письма мертву догму, а не свідчення Бога Живого, що проявляє свою силу «і нині, і повсякчас, і во віки віків»? Адже релігія не просто віра, це нормативи нашої щоденної поведінки, мірило наших життєвих учинків. Чому ж не користуємося цим мірилом сьогодні, осмислюючи діяння наших сучасників»? Чому лише осудження, а не розуміння і прощення проявляємо до одною лише Філарета, якого російське Православ’я (вкупі з КГБ) саме тому «здало»» що він став безповоротньо на шлях української свободи — і духовної, і державної?

… Відповідаючи на привітання Патріярха Вартоломія І, Митрополит Констянтин сказав: «Сьогодні більш інтенсивно, ніж колись, ми відчуваємо трагедію поділу всіх християн взагалі. Всі ми, православні діаспори, можемо тепер щиро радіти досягнутій єдності наших братів у спільній вірі. Загоєні не тільки болючі рани минулого, а й подано також приклад для наслідування багатьом деномінаціям і фракціям поділеного християнства… Ми переконані, що наш братній заклик буде почутий, взятий до уваги і здійснений іншими Православними Церквами з такою самою щирістю, з якою ми їх закликаємо. Нехай Пресвяте і Пречисте Тіло і Кров Христа, яких ми сьогодні радісно сподобилися причаститися зі спільної чаші віри, умиє усіх нас від скверни минулого». «Умийтеся! Образ Божий багном не скверніте!» — закликав нас ще в минулому столітті наш національний Пророк Тарас Шевченко. Умиємося? Очистимося від скверни минулого, накиненої нам чужині ями, чи так і ходитимемо заюшені брудом взаємної ненависти? Буде почутий заклик наших братів з-за океану тут, в Україні, чи таки залишимося й далі оглухлими від глупоти? Історія не простить нам нашого нинішнього нерозуміння її суті, бо не було ще такого сприятливого моменту для Української Церкви, який складається на світовій арені сьогодні.

Повернувшись із Константинополя до свого катедрального осідку в Савт Бавнд-Бруку (штат Нью-Джерсі) Митрополит Констянтин говорив перед зібраними священиками і паствою проте, що закордонне Православ’я «надто довго намагалося допомагати Україні з позиції власної слабости», але тепер ситуація змінилася. Визнанню Української Православної Церкви Вселенським Православ’ям ніщо тепер не заважає, необхідно лише однієї передумови: позбутися внутрішніх роздорів і розсварености. Блаженіший Констянтин сказав: «Згідно з думкою наших ієрархів в Україні і нас, ваших ієрархів, таке визнання мусить дати Церква-Матір Царгородська, а не Московська, яка сама є духовною дочкою Київської Митрополії».

Переді мною проект «Статуту Европейської Міжпарляментської Асамблеї Православ’я» (ЕМПА). До цієї міжнародньої організації Комісія Верховної Ради з питань культури і духовности послала свого представника — народньої о депутата Володимира Кулінича, але фракція комуністів, укупі з О.Морозом настирливо прохає туди другого секретаря ЦК КПУ Катерину Самойлик. їдуть на засідання Асамблеї і соціялістка Ніна Марковська. Проект статуту складений російською стороною і підтриманий Грецією. Власне, на основі релігійного альянсу між Росією і Грецією й була утворена ця Асамблея, а всі інші православні держави запрошені до неї найімовірніше для масовости. має ця міжнародня релігійна структура далеко не релігійні (чи, точніше, не лише релігійні) наміри. Процитую положення, в якому відразу визначена мета Асамблеї: «Всебічно використовувати роль Греції і Російської Федерації відповідно у Европейському Союзі і Раді Безпеки Організації Об’єднаних Націй з метою вивільнення й укріплення об’єднуючої сили Православ’я» (стаття статуту). Отже Греція буде представляти інтереси Росії в Европейському Союзі, а Росія інтереси Греції у Раді Европи ООН. Вже проглядаються спільні позиції Росії і Греції на Балканах, щодо подій в Югославії, на Кипрі і багато чого іншого.

Таким чином, у світі утворюється (уже утворилася) нова релігійно-політична ситуація, заснована мовбито на релігійних засадах, у якій Константинополь відсувається на задній плян. Натягнуті стосунки поміж Москвою і Константинополем склалися відразу ж після визнання останнім Української і Естонської Православних Церков. Доктор Неоніла Личик, яка була учасницею урочистостей у Константинополі, згадує у статті «Під омофор…» («Свобода», 12 квітня 1995 p.): «Довідуємося, що від московського патріярха прибули післанці, які хотіли зупинити визнання нашої Церкви». Константинополь на це не піддався. Константинополю необхідно на когось опертися у сучасній ситуації. Таким опертям для Вселенської Православної Столиці може бути Україна. Україні це також потрібно і, повірте, не лише з точки зору релігійних інтересів. Ось переді мною повідомлення агенства ЮПІ за 30 жовтня 1995 p., в якому передано інформацію про «Першу військову угоду між Росією і Грецією», де сказано: «Вперше у своїй історії, підписавши угоду про співробітництво у військовій галузі, Росія та Греція тим самим узаконили тісніші стосунки між членом НАТО і колишнім учасником Варшавського договору». «Угода відкриває нову сторінку у відносинах між Грецією та Росією і чудові перспективи для співпраці у військовій галузі», — сказав міністер оборони Павло Грачов.

«Угода передбачає поставки озброєнь з Росії, запасних частин, спільне виробництво озброєнь, їх модернізацію, а також технічне навчання», — повідомив грецький міністер оборони Герассімос Арсеніс.

Невже комусь іще не зрозуміло, що у православному світі створюється нова релігійна вісь поміж Атенами і Москвою, посилена військово-політичним альянсом двох держав, які належать до різних (донедавна — непримиренно-ворожих) військово-політичних бльоків, і, що це дуже і дуже серйозно: адже ж величезні простори України з величезною кількістю релігійних громад (понад шість тисяч) належать сьогодні до Московської Патріярхії, а решта православних сваряться між собою.

Невже не зрозуміло, чому «наші» комуністи, які використовують будь-які засоби, аби знову затягнути Україну в російську політичну орбіту, стали раптом такими «побожними» і проявляють посилений інтерес до православних релігійних церковних справ, прагнуть закріпитися у Міжнародній Православній Асамблеї (у них взагалі хвороба на різні Асамблеї)?

Невже не розуміємо, куди нас втягують, і знову станемо іграшкою (розмінною монетою) у чужій грі? І невже не зрозуміло, що патріяршому Константинополю, як ніколи протягом усіх попередніх століть, потрібна незалежна Українська Церква, а Україні потрібен Константинополь? Якщо не зрозуміємо важливости нинішнього історичного моменту у цьому аспекті нашої долі, якщо прогавимо свої реальні можливості — потомки нам цього не простять. Господи, пошли нам розуму!

У цілому плян продуманий і складений добре. Тема «Місце Української Греко-католицької Церкви у Вселенській Церкві» є дійсно найактуальнішою. Структура визначених у пляні проблем для обговорення не викликає заперечень. Аби лиш вдалося розглянути те, що задумано.

Одначе, на мою думку, за два дні навряд чи вдасться затвердити сам плян проведення Собору, а вже на розгляд окремих визначених положень часу не залишиться зовсім. Таким чином, два дні для відкриття Собору — явно замало.

Розділ «ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ»

СТАТТЯ 4, п. І:

Треба прагнути до того, щоб у роботі Собору взяло участь більше делегатів. Адже це — школа виховання, процес активного становлення Церкви.

Визначити наперед, хто буде головуючим.

На стор. 5 зазначено, що Собор відкриває і закриває Верховний Архиєпископ.

Відразу визначити права і обов’язки головуючого.

Як формуються допоміжні служби, зокрема Секретаріят, Редакційна колегія.

СТАТТЯ 4, п. 2:

Серед гостей відразу окремо виділити Українську Православну Церкву (усі її юрисдикції).

СТАТТЯ 7:

Не продуманий такий підхід, згідно з яким «Католицькі організації, як такі, не будуть запрошені на Собор». Що мається на увазі? Якщо мирянські організації, то їх не так багато, але саме в них зосереджено найактивніших представників мирянства, які, до того ж, щось розуміють у церковних справах.

Розділ «ПОРЯДОК ДЕННИЙ»

СТАТТЯ 2: Питання Патріярхату буде обговорюватися на Соборі. Тому звідси треба викреслити твердженя, що його не буде.

Розділ «СТАТУТИ ДЛЯ ПЕРШОГО СОБОРУ ВСЕСВІТНЬОЇ УКРАЇНСЬКОЇ КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ»

Що тут означає «всесвітьної»?

Над назвою нашої Церкви треба подумати дуже і дуже скрупульозно. Українська Греко-католицька Церква стала фактично світовим явищем і вона є скрізь, де моляться Бої у греко-католики.

Назва Церкви випливає із загальної проблеми про її місце і ролю у Вселенській Церкві.

СТАТТЯ 2:

Те, що Собор є тільки «дорадчим» і його пропозиції «стають законом тільки після того, як вони будуть прийняті Синодом Єпископів і потверджені Верховним Архиєпископом», зводить нанівець його значення. Навіщо в такому разі Собор?

Або: навіщо взагалі приймати на ньому якісь рішення, знаючи наперед, що вони, властиво, не є ніякими рішеннями. А вже те, що «єпископи не беруть участи в голосуванні», надає роботі Собору несерйозного характеру.

Наперед відчуваю прикру незручність обстановки, коли священики і миряни за щось голосуватимуть, а єпископи будуть дивитися збоку (чи зверху) й думати: Ну, ну! Ви собі тут вирішуйте, а ми — там — побачимо, що з тим вашим голосуванням робити. Кому потрібно в Церкві таке протиставлення? Адже Церква — єдине тіло.

СТАТТЯ 4:

Механізм відкриття і закриття Собору, затвердження порядку денного і всі інші процедурні питання треба розписати чітко, за наперед продуманим сценарієм.

СТАТТЯ 8:

Чи означає процедура голосування, передбачена у цій статті, що єпископи не голосують?

Загальний висновок

Не відомо, як будуть обговорюватися питання, винесені на порядок денний: доповідь, співдоповідь, повідомлення, дискусії?

Щодо самої тематики Собору

Послідовність розгляду основної проблеми нашого «місця» у світі, мені імпонує. Вона збігається з моїм розумінням суті справи. Тільки ч. 11 «Аспект соціологічний» я назвав би «Аспект історичний». Поняття «соціології» — ширше, а, власне, соціологічних моментів у запропонованому проекті майже немає.

Не беруся судити про «Аспект богословський» — то справа богословів. Але, як мирянин, хотів би мати точні виміри поняття помісности і вселенськости нашої Церкви. Ці поняття, як на мене, мають бути виповнені конкретними правовими нормами, а не лише віровчительною свідомістю.

Розділ III. «Екуменічна місійність Церкви»

Коли йдеться про латинізацію обряду й адміністративно-історичної структури Церкви, треба точно знати, про що йдеться. Не конче записувати це наперед у пляні, але треба знати, до яких рішень можна прийти на Соборі.

У чому має відбутися «розмежування повноважень» між УГКЦ й Апостольською Столицею і «визволення від латинізації в спробі життя і мислення».

І. Аналіза соціологічна УГКЦ

Церква в Україні.

Церква в діяспорі.

Власне, аналіза дана історична, а не соціологічна, тому назву треба поміняти. І не лише тому. На соціологічний аспект ще прийде час потім.

Відмінності між «восточниками» і «западниками» полягають переважно у різному розумінні й тлумаченні літургійно-обрядових канонів. Тому треба створити Комісію, яка би займалася цими питаннями, навіть незалежно від Собору.

В обох розділах містяться положення, які мають частковий характер, а тому не варто їх давати в проспект тематики, що має принциповий, основоположний характер. Чи варто, наприклад, говорити на Соборі про ставлення діяспори до України і тому подібні справи?

Найважливішим тут є:

а)               проблема організаційної структури, дисципліни і послуху в Церкві;

б)              миряни в Церкві;

в)               що то означає: наша Церква є наслідницею Церкви св. Володимира-Хрестителя?

г)               основи «прадідної київської традиції» (Йосиф Сліпий), на яких Українська Церква знову може стати єдиною.

У цьому розділі відсутня одна з найважливіших проблем сучасного становища Церкви; наша Церква мас сама канонізувати своїх святих, як це робилося до 1596 року (що випливає з її помісности).

Аспект пасторальний

Найважливішими тут є дві останні точки (положення 58 і 59).

Назва Церкви — найосновніше. «Київський обряд», «Візантійський обряд» — такі назви не треба навіть дискутувати, вони не точні, адже Церква — не лише обряд.

Щодо назви «Київська Церква», то при всій її привабливій універсальності вона не відображає нинішніх наших реалій. Адже є вже Церква «Київського Патріярхату».

Окрім того, ми не можемо ні на мить забувати, що зміна назви Церкви — це революція у свідомості її пастви, і до цієї справи слід поставитися якнайобережніше, бо це може призвести до нових роздорів.

Дискутуючи над цим питанням, треба мати на увазі історичну перспективу: чи ми дійсно прагнемо і віримо в те, що Українська Церква може бути і буде колись єдиною? Що ми відродимо Церкву Свято-Володимирського охрещення, про що мовиться в документах Синодів і чого прагнуть наші миряни? Якщо так, то маємо врахувати цей аспект уже сьогодні у назву, яку треба тривалий час «обживати», аби люди могли до неї привикнути.

Світлої нам’яти Блаженніший Патріярх Йосиф Сліпий користувався назвою «Українська Церква». Обидва слова мають бути опорними пунктами у назві. А якщо потрібно шукати ще якихось визначень — уточнень, їх можна шукати спільно.

– Радію безмежно із тверджень, що міститься у пунктах 59-67: Територія УГКЦ є скрізь там, де живуть і моляться Богу українські греко-католики. Наша Церква сама творить для них парафії і єпархії, сама висвячує і призначає єпископів (Як це робили наші найбільші Душпастирі і Мужі — Андрей Шептицький і Йосиф Сліпий).

Визнання Патріярхату

СТАТТЯ 72;

Соборові, звісно, треба прийняти офіційне звернення до Апостольського Престолу в Римі про визнання Київсько-Галицького Патріярхату Української Церкви. Одначе, нам треба утверджувати у свідомості всієї Церкви усвідомлення того, що ми маємо самі, не чекаючи підтвердження, розбудовувати нашу Церкву на патріярших засадах. Усвідомлюю, що Церква не може у своїх діяннях послуговуватися мотивами політики (Церква — категорія духовна), але й нехтувати ними також не може. Наша Церква має усі підстави аби ставати субстанцією сильною і вольовою, аби змусити себе поважати, а не вічно випрошувати.

СТАТТІ 73-74;

Знову йдеться про територію. Це повторення попереднього. Таке трапляється і в інших розділах. Отже, проблематику треба клясифікувати чіткіше.

СТАТТЯ 77:

Якщо в основі «возз’єднання поодиноких Церков Київської традиції» ми поставимо необхідність перебування «в єдності з Римським Престолом та в приязних стосунках з Константинополем», то це не матиме успіху. Адже Українська Православна Церква діяспори вже взята під юрисдикцію Константинопольського Патріярха. Йдеться про те ж і щодо православ’я в Україні. Отже, це греко-католики можуть (і повинні) мати приязні стосунки з Царгородом, а православні прагнуть канонічного підпорядкування. Разом з тим, вони, православні, наскільки я знаю, в найближчому прийдешньому навряд чи визнають Рим і підпорядкуються йому.

Собор мав би запропонувати формулу екуменізму суто українського, виробленого на нашому історичному ґрунті. Елементи такого екуменізму (в контексті екуменізму світового, зокрема, Баламандської резолюції) уже проглядаються, їх лише треба обдумати й узагальнити. І Собор має дати цьому поштовх.

Михайло Косів

Мирянські організації вже висловили свої міркування з приводу цієї події у спільній Заяві, що була опублікована у травневому числі журналу «Патріярхат» і в дещо переробленому й доповненому вигляді в газеті «За вільну Україну» (Львів) від 25 травня 1995 року. Тут хотілося б уточнити лише деякі аспекти.

Заповіджений на 1996 рік Собор буде першим за ціле останнє століття (попередній відбувся у 1891 році). Чому так сталося, пояснювати, очевидно, не варто, бо довелося би довго перечисляти, що пережила за це століття Україна і наша Церква. Тим часом маємо тепер «Кодекс канонів Східніх Церков» (1991), у якому регляментується усі сфери життєдіяльности Церкви, в тому числі й проведення Соборів. Глава VIІ (канони 140-145) Кодексу так і називається: «Патріярший Собор». Тут, зокрема у каноні 141, читаємо: «Патріярший Собор повинен скликатися принаймні раз на п’ять років, а також кожний раз, коли за згодою постійного Синоду або Синоду Єпископів патріяршої Церкви патріярх вважає це корисним».

Хтось може заперечити: офіційно наша Церква покищо не увінчала патріяршим вінцем, позаяк Ватикан не затвердив її патріяршого статусу. У такому разі застосуємо канон 172-й. Цитую; «У митрополичій Церкві свого права Собор повинен проводитися згідно з приписами канонів 140-145 і скликатися принаймні щоп’ять років; те, що там сказано про патріярха, стосується митрополита».

Отож, у цьому питанні маємо внести ясність раз і назавжди: Собори у нашій Церкві повинні відбуватися принаймні раз на п’ять років. Варто нагадати і про те, що у Соборах беруть участь миряни, згідно з Кодексом — по два представники від кожної єпархії. Сподіваємося, що надалі ритм церковного життя увійде у свою, визначену приписами, колію, але тепер, після столітньої перерви, набралося так багато пекучих проблем, що можна й розгубитися: які питання внести насамперед?

На мою думку, насамперед має бути усвідомлене становище нашої Церкви під сучасну пору. Хто ми є? Яка наша роля і місце у світі? Що це означає — бути греко-католиком і знаходитися поміж світовим православ’ям і католицизмом? Що являє собою на сучасному етапі історичного розвитку догматично-обрядовий синкретизм, синтеза церковних традицій, що склалися на Сході і Заході? Світоглядна формула, запропонована львівським ученим Іваном Паславським, що Рим — це теза, Візантія (Константинополь) — антитеза, а Київ — синтеза, здається мені найоптимальнішою відповіддю на поставлене питання. Але ж запропонована формула потребує широкої проробки на конкретному матеріялі — суто богословському, історичному, правовому, обрядовому. Щодо останнього, то ми не можемо спокійно спостерігати за тим, що у нас по суті розвивається два протилежні обрядові напрямки — східньої і західньої орієнтації, які подекуди вже конфліктують між собою. Те, що для самої віри не має принципового значення, має значення для багатьох віруючих, наших співвітчизників. Часто саме через те, як, скажімо, приймати святе причастя — стоячи чи навколішки (до того ж з дзвіночком) — розгоряються гострі суперечки і протистояння. А текст Св. Літургії, який кожен священик читає на свій розсуд? На моє глибоке переконання, Свята Літургія має бути канонізована у двох варіянтах: адаптованому до сучасних мовних вимог церковно-слов’янському (давньо-руському) і сучасному українському варіянті.

Не будемо торкатися аспектів богословських, це справа теоретиків-богословів. Залишимо й історичний аспект, тому що «Берестейські читання», які проводяться тепер в Україні до 400-ліття Берестейської і 350-ліття Ужгородської уній, заповнюють цю прогалину.

Здобутки проробленої у цій царині роботи осягнемо, коли будуть опубліковані збірки доповідей, виголошених на читаннях, але вже зараз очевидно, що вона є значною. Одначе, мені здається, що насвітлюючи історичну ретроспективу, маємо рішучіше переходити до осмислення сучасного стану нашої Церкви. Маємо усвідомити, на яких правових засадах ми уклали унію, себто союз Української Церкви з Римом, і що з цих засад (чи умов, артикулів) діє сьогодні, а що через об’єктивні суспільно-політичні обставини (чи власну нашу слабохарактерність, невимогливість, нерішучість) ми втратили. Тільки відразу хочу застерегти наших рідних доморощених скептиків, які при подібних обставинах безнадійно махають руками: навіщо ви, мовляв, людей дратуєте — то все вже пропало. А один добродій, священик із-за океану, пише мені, що Булля Папи Климента VIII з 1596 року, яка є найосновнішим (канонічним) документом Берестейської унії, — сьогодні вже не діє, бо то було давно і неправда. Хочу з цього приводу ще раз нагадати положення «Кодексу канонів Східніх Церков», де відразу ж у вступному розділі (канон 4) сказано: «Канони Кодексу не скасовують і не змінюють угод, укладених або затверджених Святим Престолом з народами та іншими політичними спільнотами, через те ці угоди понині продовжують мати силу, хоч би навіть суперечили приписам самого Кодексу».

Панове! Адже це саме те, що нам сьогодні слід збагнути! Угоди, укладені або затверджені Святим Престолом, діють. Діють Берестейські Артикули і Булля Папи Климента VIII «Децет Романум Понтіфіцем еос« від 23 лютого 1596 року, отже маємо-таки вертатися до джерел, ми зобов’язані наново утвердити правові засади діяльности нашої Церкви в контексті правових норм Берестейської унії. Без цього наша Церква далі існувати й розвиватися не може. Бо хіба може Церква виконувати свою апостольську місію, коли немає визначености, де і серед кого вона це робить? Отож маємо повести мову про єпископські свячення і територію нашої Церкви. Так от, Булля надає Києво-Галицькому Митрополитові назавжди повне і необмежене право рукополагати й затверджувати єпископів від імени Апостольської Столиці на всіх землях, які входять до складу Києво-Галицької Митрополії — тобто на території всієї сучасної України. Ще раз підкреслюю: це право є вічним, раз і назажди даним. Цитую: «З повноти влади Апостольської Столиці установлюємо і наказуємо цим нашим розпорядженням, яке має стати назавжди зобов’язуючим, наступне: якщо трапиться після цього, що яканебуть з їхніх катедральних Церков або єпископських столиць (у Буллі перераховані Престоли: Володимирський і Берестейський, Луцький і Острозький, Київський і Галицький та всієї Руси, Полоцький і Вітебський, Перемишльський і Самбірський, Львівський, Холмський, Белзький, Пінський, Турінський — М.К.) буде позбавлена втіхи пастиря або стане опорожненою в якийнебудь спосіб, той, хто буде вибраний або призначений до вищезгаданих церков, позбавлених утіхи пастиря або опорожнених згідно з їх звичаєм, або в дозволений спосіб, може і повинен бути затверджений або введений в уряд вищезгаданим архиєпископом митрополитом Київським і Галицьким теперішнім або тим, що займатиме тоді те становище, з повноваженням і від імени Апостольської Столиці і (тоді також) має відбутися чин його хіротонії… Відносно цього ми признаємо і надаємо оцим листом повну, достатню і необмежену владу і уповноваження так єпископові, вибраному або призначеному в той час, як і тодішньому архиєпископові митрополитові». Отже, влада висвячувати і призначати єпископів була дана нашій Церкві «повна, достатня і необмежена» і цим правом діяти на всій території наша Церква користувалася протягом всієї історії аж до наших днів. Але ось найсвіжіший приклад: у журналі «Патріярхат» за липень-серпень до нас дійшло повідомлення, що Апостольська Столиця надіслала листа за підписом Папи Івана-Павла II на Закарпаття, в якому «рутенську» Католицьку Церкву на чолі з Владикою Семедієм вітається з 350-річчям Ужгородської Унії. То виходить, що на Закарпатті уже визнаються дві Греко-католицькі Церкви — одна належить до єдиної УГКЦ на чолі з Блаженнішим Мирославом-Іваном, а інша «рутенська» (русинська) підпорядкована безпосередньо Римові.

А чи знають у Ватикані, що то за народ — русини (чи рутенці) на Закарпатті і скільки їх там взагалі є? Чи знають, що опитування населення у цій області виявило всього кілька десятків оригіналів, які назвали себе русинами? Адже «русинство» — це політична акція наших недоброзичливців, а не етнічна чи релігійна приналежність. Та й чи знають у Конгрегації для Східніх Церков нашу історію? Адже згідно з Ужгородською унією Українська Церква на Закарпатті належала до Київської Церкви Володимирового хрещення.

Й отаке діється в Україні. А що говорити про питання «територій» УГК Церкви в Угорщині, Румунії, Словаччині, а також в інших державах Европи й Америки. Там живуть українські греко-католики, є греко-католицькі церкви, парафії і єпархії, одначе їх приналежність до єдиної Церкви, під зверхністю єдиного архипастиря, під нинішню Патріярха Мирослава-Івана Кардинала Любачівського — це залежить від їхньої доброї волі, тому що це не є «територія» нашої Церкви. Звісно, ми не претендуємо на те, аби когось насильно заганяти в лоно нашої Церкви — потрібно лише зняти перепони, потрібна добра воля: хочете — то будь ласка. А, може, й пастирська підтримка потрібна, чому б ми на неї не мали розраховувати? Тим більше, що питанню території присвячена глава VIII «Кодексу канонів Східніх Церков», у якій канон 146 підказує вихід: «Територія Церкви, на чолі якої стоїть Патріярх, простягається на ті округи, в яких зберігається обряд, властивий цій Церкві, і патріярх має законно набуте право засновувати там провінції, єпархії, а також екзархії».

Отож — треба мати «законно набуте право засновувати провінції і єпархії»? Що це означає — «законно набуте право»? Що робити нам, українцям, яких недоля розкидала по всьому світу, коли в країнах нових поселень наші співвітчизники живуть великими громадами? У таких випадках, підказує канон 146, Синод Єпископів має «подати належно обгрунтоване прохання про усунення сумніву або про зміну границь до Римського Архиєрея, який один має право автентично вирішувати сумнів або видати декрет про зміну границь».

Ви напевно погодитеся зі мною, що цей постулят писався для народів, які в основному компактно проживають на своїй етнічній території. А як, ще раз запитую, бути з нами, котрі, за словами Шевченка «розлізлися поміж людьми»? Це може вирішити Римський Архиєрей, як сказано повище, але чи то наш Синод Єпископів надто слабо просить, чи хтось нам стає на заваді — справа залишається невирішеною. А звідси — наша церковна роз’єднаність, бо — навіть внутрішні чвари, конфлікти, брак дисципліни й обов’язковости. А тому неминуче насуваються сумніви, глухе внутрішнє невдовлення, болісні запитання, серед яких — найосновніше: як далі має розвиватися наша Церква?

Не можу погодитися з тим, що поняття «територія Церкви» механічно зводиться лише до географічного смислу. Територія для будь-якої Церкви — це категорія насамперед (і перш за все) — духовна. Церква живе, існує, діє там, де живуть її вірні. Інакше губиться її апостольська сутність і призначення. Ми ж не можемо знехтувати наукою Учителя: «Де двоє чи троє із вас збереться в ім’я Моє, там Я посеред вас». Сповнюючи цю науку Спасителя, маємо сказати: територія нашої Церкви простягається скрізь, де живуть українські греко-католики.

Ще на першому Львівському Синоді Єпископів після відновлення УГКЦ в Україні(16-30 травня 1992 року) було прийняте звернення до українського народу, в якому мовиться: «Ми відчули не тільки єдність нашої Церкви в Україні і на поселеннях, ми відчули і тугу за єдністю усіх наших Церков. Бо Українська Церква, хоч сьогодні так розділена, а має вона всі історичні і богословські основи стати знову одною. Нас єднає спільне Київське походження, Свято-Володимирське благочестя, візантійський обряд, одна народня мова і одна спадщина християнської віри, поставлена на джерельних її основах Святого Письма, Літургії традиції Святих Отців Церкви».

Пам’ятаю, з яким ентузіязмом сприймалася тоді ця заява. Але минає час, варто б уже від деклярацій переходити до конкретного діла, а якраз його і немає. А самі лишень миряни, окрім доброї волі, ентузіязму і підтримки, можуть сказати мало, якою має бути та наша спільна Українська Церква Свято-Володимирського хрещення. На жаль, екуменічні рухи до повного поєднання у вірі, які тепер охопили буквально ввесь християнський світ, не торкнулися покищо України. Обминають нашу землю озонні вітри християнської любови, миру, злагоди. Видається, комусь цього дуже хочеться.

Підсумовуючи, хочу виділити найосновніші, на мою думку, проблеми в життєдіяльності нашої Церкви напередодні ювілеїв унії і Патріяршого собору:

1. Обрядова ідентичність нашої Церкви, канонізація текстів св. Літургії.
2. Місце УГК Церкви у світовій церковній структурі.
3. Правові засади діяльності! нашої Церкви в контексті Берестейських актів унії.
4. Богословські засади і можливості відновлення (чи створення заново) єдиної Української Церкви Володимирового хрещення.

Михайло Косів
Співголова Світового Християнського Конгресу

Стаття друга

у попередній статті йшла мова про рух до повної єдности у вірі, який відбувається сьогодні у християнському світі і з якого Україна покищо випадає. Ще одне болісне для нас питання: ставлення до Української Церкви московського й ватиканського офіціозів. Мені не раз доводилося говорити й писати на цю тему, зокрема в статті «Вернімося до джерел» («Патріярхат», квітень-травень 1995), тому тут скажу лише коротко: численні факти свідчать про те, що адміністрація Римської Курії й Московського Патріярхату ставиться до нас неприхильно. Чи є потреба при тому ще раз застерігати, що маємо розрізняти Рим як Апостольську Столицю, як уособлення Вселенської Церкви Христової і, власне, церковну адміністрацію — канцелярію нинішньої бюрократії, яка не є нічим ліпшою від бюрократії світської, у тому числі й російсько-імперської, виплеканої на шовіністичній тріяді: «самодержавне, православне, народность». Для аргументації цього твердження наведу кілька конкретних фактів: Рим не визнав (не надав) — й так виглядає, що й не надасть — Українській Церкві патріярхального статусу на чолі з Патріярхом Києво-Галицьким і всієї Руси-України, навіть позбавив архиепархію УГКЦ юрисдикції на багатьох теренах, де проживають вірні, що привели до роздрібнення, а відтак і відчуження поміж собою окремих єпархій у різних державах, та навіть у нинішній незалежній і соборній Україні. Греко-католиків обмежують територіяльно лише до Галичини, а щодо поширення апостольської місії на території усієї нинішньої України — кажуть зась. Це вони на нашій вітцівській землі диктують нам свою волю. Навіть наших Мучеників, Страстотерпців, Ісповідників Віри, визнаних у всьому світі як ідеал святости, досі не канонізовано й не увінчано вінцем святих.

Так само наївними й нездійсненими є наші сподівання, що Московська Патріярхія, яка в основному продовжує русифікацію України, надасть колись Українській Православній Церкві статус справжньої автокефалії, себто добровільно відпустить її на волю. Дехто з священиків цієї конфесії відверто заперечує не лише право на самостійне існування Української Церкви, але й самої української держави, проповідуючи «єдиную и неделимую тысячелетнюю православную Русь», себто Росію. Тим часом глибокий розкол роз’єднав українське незалежницьке Православ’я, створене свого часу тими ж московськими кагебістськими агентами. Якщо «особова справа» архиєпископів тих Церков вирішується на злюмпенізованих («партійних») зборах, то що вже говорити про душевну витонченість віри. Крім того, у середовищі православія з’являються перші прояви саме релігійної нетерпимости, ворожнечі, а то й ненависти на грунті віри. Це ще тривожніші симптоми, аніж запекла боротьба за церковні споруди. Ось переді мною «Православний протикатолицький катехизис», виданий в Івано-Франківському наприкінці 1994 р. з благословення Владики Андрія, Митрополита Галицького, керуючого Івано-Франківською єпархією Української Православної Церкви Київського Патріярхату. Це не є оригінальне видання, а передрук агітброшури, що вийшла друком у Харкові 1916 року. Зверніть увагу на дату: час Першої світової війни. Російське православ’я вело її по-своєму — розпалюючи релігійну ненависть до західнього католицького світу. Так от, цю, кажучи словами Шевченка, «московську блекоту», поширюють нині наші українські церковні незалежники, аби лише вдарити якнайболючіше по своїх. Заключна частина цієї брошури, в якій войовничість середньовічного ортодоксального примітивізму осучаснена від імени Православ’я Київського Патріярхату, — це взагалі не предмет нормального людського діялогу, а матеріял для розгляду з точки зору 66 статті Кримінального Кодексу, яка передбачає кримінальну відповідальність за насаджування расової, міжнаціональної і релігійної ненависти. Оцініть самі взірець «богословських» повчань «Православного протикатолицького катехизису»:

Чи можна православним ходити для молитви в католицькі храми і відвідувати католицькі відпусти?

Не можна, ні в якому разі: «Якщо хто піде на свято варварське чи єретичне, — заповідається в Номоканоні, — і з’їсть в той день з ними від них пожертвування за душу їхню, нехай не причащається роки (7-ме правило святого собору в Анкирі). 64-те правило св. Апостолів карає тих, хто помолиться в церковних єретиків чи на їхніх зборищах: «священика позбавити сану, а мирську людину відлучити». А 10-те правило св. Апостолів нам велить: «якщо молиться з відлученим, якщо і не в церкві, але в домі, нехай і цей буде відлучений».

Чи можна православним вступати в шлюб з католиками?

За церковними правилами не можна. 72 правило Шостого Вселенського Собору велить: «не добре є православному чоловікові брати жінку єретичку і з єретичним чоловіком одружуватися жінці православній. Якщо ж і відбудеться шлюб, то він є нетвердим, і таке беззаконне співжиття нехай буде розірваним».

І ця лявіна сектантської нетерпимости виливається на голови збаламучених людей, які схильні вірити кожному слову священика! І, до речі, хто ж «відлучений»? Адже відлученою і неканонічною вважають саму Церкву Київського Патріярхату. Це позиція не лише Московського Патріярхату, але й усього світового Православ’я. То вони б уже хоча мовчали. Бо, власне, по-справжньому відлученими і позбавленими сану своєю церковною владою, під юрисдикцією якої вони на той час перебували, є первоієрархи їхньої Церкви.

Тим часом у названому, з дозволу сказати, «катехизисі», католиків називають поспіль єретиками і навіть відмовляють їм у праві називатися християнами. Виявляється, увесь католицький західній світ — нехристи, і єдиний вихід для цих людей — «прийняти істинну віру», себто перейти в УПЦ-КП — їх при тому обіцяють навіть не перехрещувати, а прийняти «третім чином, тобто через засудження єресі і покаяння» (стор. 36-37 названого видання).

До речі, від київських патріярхальників дістається не лише католикам, але й патріярхальникам московським. У листі до Верховної Ради Тернопільське крайове братство св. Апостола Андрія Первозванного з УПЦ-КП закликає законодавців «на державному рівні вирішити проблему однозначного пріоритету Української Незалежної Церкви Київського Патріярхату», а якщо цього не буде зроблено, то вони готові «стати на історичний шлях вирішення релігійних проблем козацьким способом».

Але ж бо не залишаються в боргу і православні з Московського Патріярхату. У зверненні до Президента й Верховної Ради України Чернівецько-Буковинська єпархія УПЦ-МП закликає «не допустити кровопролиття», яке буцімто має неодмінно статися, якщо буде дозволене почергове богослужіння у храмах УПЦ-МП і УПЦ-КП. До заяви доданий «Протокол зборів прихожан Свято-Миколаївського храму» від 5.02.1995 p., на якому було присутніх 1274 чол. (Збори у православних стали звичним явищем керування Церквою).

Протокол складений за всіма правилами канцелярського документу (мов би йдеться не про Дім Молитви, а колгоспну клуню): яке питання слухали хто виступав, що ухвалили. Цитую: «Ігумен Герасим роз’яснив прихожанам апостольські правила про збереження чистоти віри (зокрема 10-е апостольське правило) та правило № 6 лаодикійського собору, № 33 цього ж собору, які наголошують на недопущенні одночасного, спільного або почергового служіння православної церкви з єретиками. Хто молиться з відступником, відлучається від Церкви. Отже, на цей раз чернівецько-московські патріярхальники називають «відступниками» й «єретиками» таких же православних, як і вони, але київської орієнтації. І для осягнення своїх замірів також притягають у спільники святих апостолів! Бідні святі апостоли! Кого із знавіснілих хохлів мають слухати? Одначе, не надто надіючись на допомогу небожителів, 236 клириків тієї ж Чернівецько-Буковинської єпархії, які поставили підписи під спільною заявою до Президента і Верховної Ради, погрожують, що «наведуть порядок» у церковних справах «своїми силами, а відповідальність буде нести влада». Що ж, це вже серйозніша погроза, бо йдеться не про якісь там історично-козацькі анахронізми, а про цілком реальну силу, яка готова піти на «защиту русскоязычного населення и святого православия» будь-куди. Розгул московського фашизму в Чечні, де з жорстокою методичністю знову вбивають маленький гордий народ на очах усього світу, — страхітлива лекція для всіх.

А що ж ті, хто перебуває наверху правоохоронної піраміди — ті, що зобов’язані забезпечувати суспільний спокій і порядок у державі! Ви щонебудь знаєте про ці наміри? Чи ви просто вичікуєте: чим то все скінчиться, бо 65% релігійних громад України втягнені в міжконфесійні конфлікти, і сиплються не лише погрози, йде справжня війна проти закону й законносте, культивується ненависть між людьми однієї віри. Тривогою з приводу релігійної ситуації, що склалася сьогодні в Україні, перейняті ті українські ієрархи, які справді відчувають своє покликання служити Богові, народові, Україні. Розповідаючи про ситуацію в регіоні і конкретні факти порушення конституційних засад, єпископ Харківський і Полтавський УАПЦ Ігор Ісіченко запитує у листі до Комісії Верховної Ради з питань культури і духовности: «Чи має Українська держава силу й намір змусити не УПЦ-МП чи КП, а руйнівні політичні сили, що за ними стоять, шанувати принцип рівноправности громадян різних визнань, чинне законодавство України?». Наразі питання залишається суто риторичним.

В інтерв’ю газеті «Киевские ведомости» (10 березня 1995 р.) Митрополит Володимир (Сабодан), критикуючи Закон України «Про свободу совісти та релігійні організації» за положення про почергові богослуження, каже: «Для веруючого человека храм — это святая святых, и превращать его в клуб — одни зашли, другие вышли — безнравственно». Хто з віруючих буде справді заперечувати, що храм — це не просто «культова будівля», а святиня? Але ж святиня будується і освячується як Дім Молитви в ім’я Бога і когось із Його святих Угодників конкретною Церквою (тією, що пишеться з великої літери), то чому ж московські православники зайшли в українські храми, відібрані в Української Церкви російським самодержавним і комуністичним режимом, і вважають їх своїми? Хіба ж не аморально привласнювати чужі святині? Чому «своїми» святинями православні вважають греко- католицькі храми, побудовані тією Церквою і відібрані у неї енкаведистами вкупі з Московським Патріярхатом в 1946 році? Не кажу вже про те, що Московський Патріярхат, до якого належить Владика Володимир Сабодан, підписуючи баламандську резолюцію Богословського Діялогу, підтримує почергові богослуження в храмах. Що ж виходить: одну політику проводимо для світу, а іншу — для власної Церкви?

За роки існування комуністичного режиму релігія тотально витравлювалася із свідомости людей. Були винищені разом з церковнослужителями Українська Автокефальна Православна Церква в центральній і східній Україні і Українська Греко-католицька Церква в західній Україні, а їхні храми передані Московській Патріярхії. У людей були відібрані їхні святині. І цілий народ, і окрема людина, піддані репресії з боку тоталітарної тиранії, мають право на регабілітацію і репресовані Церкви з поверненням їм їхніх храмів. Не сумніваюся, що на таку регабілітацію наша держава мусить таки колись зважитися, і вона відбудеться. Але навіть тоді, коли це станеться, питання про спільне користування храмами не відпаде, навпаки, стане ще актуальнішим. У Німеччині мені доводилося бачити собори, які увінчуються хрестом, над яким є ще зображення півня — сакральні знаки католиків і протестантів, бо обидві релігії тут шануються однаково.

Україна не може залишатися осторонь світового екуменічного процесу, що прямує до повної євхаристійної єдности християн поміж собою. Не можемо ми стояти впоперек цієї дороги, інакше — як, у якому вигляді постанемо перед світом? У образі заюшених ненавистю невігласів і дикунів? Ні! Маємо наново вчитися християнскої терпеливости і взаємної любови. Мусимо дотримуватися Закону. Закону Божого і державного.

Особливо «зворушливо» звучать апеляції декого з ревнителів православ’я до лідера соціялістів, голови Верховної Ради О. Мороза із скаргами на своїх братів по вірі, але з сусіднього храму, які звучать здебільшого як примітивно завуальовані доноси. Та цур їм — не будемо ятрити душу. Наведу лишень вимогу Патріярха Київського і всієї України Дмитрія та Архиєпископа Львівського і Галицького Петра до О. Мороза з вимогою: «Просимо ще раз повернутися до перегляду Закону України «Про свободу совісти та релігійні організації». Така необхідність перегляду диктується тим, що виробити нові критерії до вирішення спірних питань стосовно усіх майнових спорів між релігійними організаціями, виходячи передовсім з демократичного принципу переважаючої чисельности громад». Всечесним духовним отцям невтямки, що принцип «більшости» в справах релігії не має нічого спільного ані з християнською мораллю, ані, тим паче, з демократизмом — адже це принцип тоталітарного більшовизму, руйнівні наслідки якого ми нині переживаємо.

Отаку бурхливу мозаїку церковно-релігійних пристрастей маємо сьогодні в Україні. Вдумуючись у наведені повище документи, читач міг порівняти і переконатися: як контрастує вона із тим, що відбувається сьогодні у світі. За таких умов, якби навіть сталося чудо, і Ватикан чи Константинополь, чи Москва увінчали б нашу Церкву повною автокефалією з патріяршим вінцем, це, на моє переконання, механічно, само собою, не привело б нас до єдности. Запізно. Руйнівні процеси у Церкві (як і в політиці взагалі) зайшли надто далеко. Зовні нас тепер уже ніхто не порятує — маємо рятуватися самі. Знаю, як болісно це усвідомлювати тим, хто прив’язаний до тих чи тих релігійних центрів. Адже весь запал мирянського руху наших кревних братів і сестер, розсіяних по далеких світах, зосереджений саме на ідеї дарованого Патріярхату. Ідея відродження єдиної Києво-Галицької Митрополії, як основи нашої церковної єдности, була провідною зорею в житті, діяннях і писаннях Митрополитів Київських і Галицьких — Йосифа Веньямина Рутського, Петра Могили, Андрея Шептицького, Йосифа Сліпого. Маємо нині відродити їхні ідеї й розбудувати структуру єдиної Української Церкви на патріярших засадах на всій території України і по всіх землях світу, де лише є українці-християни й існує Українська Церква. Наша Церква має стати фактором світового існування, поступово, але органічно входячи в контекст світової церковної структури. Ми можемо зіграти в ній помітну ролю. Нам не потрібно ні від кого й ні від чого відрікатися, відколюватися, нам немає потреби з кимось сваритися, ані зрікатися нашої власної церковної історії, якою б вона не була. Ми часто не були суб’єктами дії у найважливіших історичних поворотах долі, а ставали об’єктом чужоземних експериментів, але завжди прагнули втриматися і вижити, тому і мусіли пристосовуватися. Сьогодні ми маємо шанси стати знову єдиною могутньою Українською Церквою. І якщо це станеться, нам не залежатиме на тому, чи хтось офіційно увінчає нашу святиню патріяршим вінцем, чи ні. Ми станемо самі собою — і цього наразі досить. Тому, опираючись на принципи, вироблені світовим екуменічним рухом, маємо і ми прагнути до єдности поміж християнськими Церквами в Україні. Адже всі ми за своїм походженням, історичними джерелами, обрядом, релігійними почуваннями належимо до Володимирової Церкви. Ми прийняли світло Христової науки в 988 році, коли християнство не було розділено між Західніми і Східніми напрямками, помимо боротьби за верховенство і сфери впливу, яка вже тоді точилася (церковні первоієрархи — це також люди). Ще і ще раз хочу повторити: ми, українці, не брали жодної участи в церковному розколі 1054 року, тому й відповідати за його наслідки не можемо. Для нас однаково своїми є і Константинополь, і Рим. А тому маємо повернутися до того стану в нашій Церкві, який утвердився у нас через Володимирове хрещення. Яким він був, цей стан, нехай скажуть богослови й церковні історики.

Чи це можливо? Сьогодні мої заклики виглядають нездійсненними, майже фантастичними. І все ж іншого шляху в нас немає. Яким буде цей процес, якими конкретними ділами треба наповнювати його вже сьогодні — в цьому має виявитися наша спільна думка і воля.

Українські ієрархи і священики самі цього не зроблять, чимало із них навіть думки не повернуть на цей спасенний шлях, не кажучи про конкретні кроки.

Поки що одна лише Українська Греко-католицька Церква продовжує свої екуменічні зусилля, заявивши про це у Пастирському Зверненні Блаженнішого Мирослава-Івана Кардинала Любачівського «Про єдність святих Церков», яке закінчується словами, сповненими оптимізму і надій: «Мури розподілу між Церквами не сягають аж до неба». Натомість прикладів протилежного характеру аж надто багато. Ось, скажімо, спільне освячення води, що відбулося на площі Ринок у Львові 19 січня цього року в день хрещення Господнього в ріці Йордані. Це традиційне в Україні всенародне дійство викликало радісне піднесення в душах кількох десятків тисяч його учасників — адже молилися спільно представники трьох християнських Церков, і хворобливо-злісну реакцію «зі сторони». В архипастирському зверненні Харківського Митрополита Никодима (Руснака), яке читали у церквах цілої єпархії, львівська акція названа «лукавим сговором», котрий нібито «является прямим предательством святого Православия нашего украинского боголюбивого народа», а «ссылка на слова «экуменическое отношение» между Церквами в наше время обозначает новое отступничество от веры своего народа».

Свят-свят. Так і хочеться сказати слідом за Шевченком: говорить про боголюбивий народ, а «по московськії так і чеше».

Тернистий шлях нам стелиться, надлюдьських зусиль треба докласти, аби перебороти середньовічне невігластво в нашій Церкві, нетерпимість серед віруючих співвітчизників. Але ми маємо стати на цей шлях — насамперед українська інтелігенція, а відтак і всі миряни. Маємо закладати вже нині підвалини нашої майбутньої християнської спільноти, сіяти зерна віри, що дадуть сходи в потомних поколіннях, мостити дорогу, що приведе до омріяного храму.

Михайло Косів,
голова Комісії Верховної Ради з питань культури і духовности