Микола Хмільовський

20-21 жовтня 1995р. у Києві відбувся Всеукраїнський Православний Собор УПЦ-КП, на якому Предстоятелем обрали митрополита Філарета Денисенка, і 22 жовтня його було інтронізовано як Патріярха Київського і всієї Руси-України. Прокоментувати ці події, а також усе, що з ними пов’язано, ми попросили завідувача відділу Львівського музею історії релігії Миколу Хмільовського, котрий як гість брав участь у роботі Собору.

* * *

Перш за все, від імени директора музею Володимира Гаюка, науковців хочу подякувати тоді ще митрополитові, а тепер уже Патріярхові Філарету за запрошення на Собор. З часу його закінчення пройшло небагато часу, і тому дуже важко робити узагальнення, але вже нині вимальовується, що він може знайти гідне місце в історії Київської Церкви. Сам перебіг Собору — його організованість, розважлива атмосфера засідань, прикрим дисонансом у якій, правда, були заклики декого з нардепів до боротьби, апріорі підтверджують сказане.

А тепер по суті. Собор остаточно ствердив, а першою ластівкою в цьому був присвячений пасторальним питанням Синод єпископів УГКЦ 1994 року, що Церква в Україні стає «річчю-для-себе». Якщо з початку ,перебудови релігійно-церковне відродження було складовим загально-демократичного руху, а потім — національно-визвольного, то сьогодні Церква самоусвідомлює і самоконституює себе Христовою! Себто «еклезією святих», зібранням, яке покликане вести всіх сущих в Україні до спасіння! Про це чітко й однозначно було сказано і в доповіді патріяршого місцеблюстителя, і в підсумкових документах Собору.

Саме це визначило дискусію й рішення щодо місця й ролі Церкви в суспільстві, характер її стосунків з державою, проблем внутріцерковного життя.

Собор констатував, що нині Україна переживає глибоку кризу, першопричиною якої є подавлення і нищення комуністами духовного начала в людині. Це привело до моральної деградації мільйонів, а відтак — до розпаду соціяльних зв’язків, економічної розрухи. Свою місію Церква вбачає в духовно-моральному оздоровленні людини, суспільства в цілому. Було намічено цілісну програму дій, складовими якої названо християнське виховання дітей та молоді, душпастирювання в армії (у широкому розумінні це означає доступ Церкви до всіх «закритих» суспільних структур), нав’язування тісної співпраці з інтелігенцією. На останньому хочу зупинитись окремо. Цю тему порушив у своєму виступі гість Собору голова Клюбу греко-католицької інтелігенції м. Львова Іван Гречко. Предсідник Собору подякував за напімнення і наголосив, що відхід у ХVIII-ХIХ ст. інтелігенції від Церкви негативно позначився на інтелектуальному рівні церковного життя, нагадав він, бо ж при відсутності відповідальності! править анархія очікуваної свободи самовияву творчим людям. І сьогодні, в XX ст., пожинаємо плоди — духовну пустелю, соціяльні катаклізми, нищення природи. Тож, прихід до Церкви людей розумової праці є настійною вимогою дня, є запорукою, що Україна і світ у цілому таки започаткує 3-тє тисячоліття від народження Ісуса Христа.

Соборові отці підкреслювали, що для того, щоб намічене не лишилося словами і тільки, потрібно під означені пляни підвести належну матеріяльно-організаційну основу. Висловлено вимогу повернути Церкві все пограбоване більшовиками у неї рухоме й нерухоме майно, привести сучасні законоположення про церковну власність у відповідність з європейським стандартом, зокрема передбачити там, що пожертвування на Церкву не тільки фізичних, але іі юридичних осіб не оподатковуються, що загальноосвітні, загальнокультурні програми Церкви субсидіюються державою тощо.

Собор був свідомий того, що багато з проголошеного «не вписується» в сучасну, усталену з радянських часів, політико-правну традицію, і тому проблема стосунків Церкви і держави, надання їм цивілізованих вимірів зайняла помітне місце в соборових діяннях. Лунали голоси, що Україні потрібна Державна Церква, але ревнителів «синодального благочестя» осудив єпископ Адріян, котрий вказав, що людство довго б, перебравши всі можливі варіянти, йшло до принципового положення про відокремлення Церкви від держави, і сьогодні воно найоптимальніше регулює церковно-державні стосунки в цілому світі. На це пристали соборові отці, однак наголосили, що Церква не може бути відокремлена ні від суспільного життя, ні від України! Під час інтронізації Патріярх Філарет зазначив, що минулися ті часи, коли Церква була на побігеньках у держави, безвідмовно виконувала всі її забагання. Церква хоче і може мати з державою партнерські стосунки, себто вони повинні взаємно не втручатися у внутрішні справи одна одної, разом співпрацювати на благо України, її народу. Більше того. Церква не зрікається належного їй одвіку права й обов’язку «обличати» і «печалитися», себто відкрито виказувати «сильним світу сього» їх неправди і несправедливості, вступитися за скривджених. Зі свого боку, Церква зобов’язується бути духовним гарантом незалежності! України, брати активну участь у розбудові держави. Останнє може тлумачитися по-різному і тому потребує коментаря.

Перше, Українська державність є для Київської Церкви безсумнівним благом, безцінним скарбом, оскільки лише в незалежній Україні можливий прихід у Церкву активного, діяльного, свідомого елементу, його зростання у Христі! Більше того, втрата Україною незалежності! робитиме реальність Київської Патріярхії досить таки сумнівною.

Друге, Церква розбудовує державу не так, як сьогоднішні владні чинники, що привели український народ до тотального зубожіння, і в страсі за содіяне збільшують чисельний склад правоохоронних органів до мільйонного рівня. Участь Церкви в розбудові держави — це передовсім, головним чином і в основному її християнізація! Це реально відгородить Україну від Росії-Евразії, відкриє їй шлях до входження в Европейський Дім, що і стане матеріяльною гарантією непорушності! української державності! А досягається це формуванням в Україні християнської громадської думки, творенням християнських суспільних організацій — політичних, професійних, молодіжних, жіночих, бізнесових, культурно-освітніх тощо, покладенням в основу українського правового поля християнських моральних цінностей.

І третє, найголовніше. Чи готові сьогоднішні владні структури змінити своє успадковане від більшовиків інструментальне ставлення до Церкви? Собор схилився до негативної відповіді. На підтвердження називалися події «чорного вівтірка» біля Св. Софії, а також залишення Собору владиками: Івано-Франківським — митр. Андрієм Абрамчуком, Тернопільським — архиєп. Василем Боднаруком, Вінницьким — архиєп. Романом Блажчуком, Хмельницьким — єп. Методієм Кудряковим. Не можу категорично стверджувати, що як перше, так і друге ініційоване чиновниками президентських структур, бо ж прямих доказів змови, на чому наполягав дехто 3’делегатів, немає, — та й навряд чи вони з’являться найближчим часом. Але факт поділу Київської Церкви на УАПЦ, УГКЦ, УПЦ-КП, УПАЦ; факт протистояння в Галичині греко-католиків і «галицької автокефалії» (УАПЦ), а на всіх інших теренах «київської автокефалії» (УПЦ-КП) і православних московської юрисдикції; факт постійного розігравання одних і тих же об’єднувально-роз’єднувальних комбінацій (то тільки в математиці з перестановкою додатків сума не міняється (1 + 2 чи 2 + 1, а все буде 3), в громадських же справах, зокрема і в церковних — переміна місць, колотнеча веде до падіння суспільного авторитету, дискредитує ту чи іншу — в означеному випадку автокефальну ідею — все це навіює різні думки, ставить більше запитань, ніж маємо відповідей. Безсумнівним для мене, однак, є те, що названі процеси, які безпосередньо націлені на самознищення Св.-Володимирового християнства в Україні, відбуваються не самі собою.

Безсумнівним є і те, як наголосив Собор, що серед православних усіх конфесій є добра воля до єднання, і якби було сприяння держави, то розкол Київської Церкви був би подоланий вже у найближчому майбутньому. Це кардинально оздоровило би духовно-моральну атмосферу, сприяло би виходу України із кризи.

У тому, що Церква в Україні сьогодні є важко хворою, нічого дивного немає. «Упадок релігії і упадок церковної організації, яка авторитет релігії береже та репрезентує, йде завжди в парі з розкладом державного, національного та товариського життя, з руїнницькою гризнею розбещених у своїм необмеженім індивідуалізмі одиниць — чого зрештою нам — українцям — не треба, на жаль, далеко шукати», — так писав Вячеслав Липинський 1923 року, так є і нині. Для того, щоб виконати свою місію — духовно-морально оздоровити Україну — Церква повинна оздоровити, очистити сама себе. Такі вагомі слова впали на Соборі. Шлях до цього, знову таки словами В. Липинського, один: «Відродження Українського православ’я, як відродження усіх інших проявів нашого життя, може наступити… через духове і організаційне відродження тих, — хто для цілого народу дані поняття витворює. В данім випадку, через духове й організаційне відродження українського православного духовенства». Про це багато говорили соборові отці й прийняли відповідне рішення.

І тільки для високоосвічених священиків, котрі матимуть магістерські та докторські дипломи з богословія, котрі отримують на европейскому рівні знання з філософії, антропології, соціології, котрі будуть знавцями світової й української культур, слова про «діялог любови», а відтак — і «богословський», що були сказані на Соборі, залишаться не пустим звуком, а стануть програмою дій. Причому йшлося про діялог не тільки з православними (УАПЦ, УПЦ), але й з УГКЦ, як національною Церквою українського народу.

Християнська любов діяльна, і «діялог любови» — це не просто слова і побажання, це не просто толерантність і терпимість, це певні кроки й дії, що усувають «камені спотикання» на шляху до повної єдности. Нагадую перебіг «діялогу любови» між Римом і Константинополем, який розпочався 1958 року із взаємних привітань Римських пап і Вселенських патріярхів з нагоди різних свят. Потім було запрошено православні Церкви, як спостерігачів на II Ватиканський Собор (1962-65), далі була зустріч і «Поцілунок Миру» єпископів Старого й Нового Риму в Єрусалимі — і аж 1965 року спільно було знято взаємно кинуті в Константинополі 1054 року анатеми. Богословський же діялог розпочали 1975 року, і лише 1982 року було дано першу Спільну заяву — «Тайна Церкви і Євхаристії у світлі Тайни Пресвятої Трійці». Продовжується «діялог правди» і нині.

Чи ж такими довготривалими будуть і наші, українські «діялоги любови й правди»? Не беруся судити. Йдеться ж бо в нашому «домашньому» діялозі не так про догмати й таїнства, як про відновлення організаційної єдности; проходитимуть вони не в розрідженому «залізною завісою» світі, а в умовах пріоритету інтегральних процесів; розпочинатимуться наші діялоги не з нуля, а на доброму, наробленому сучасним екуменізмом підгрунті — все це обставини, що полегшуватимуть український діялог. З іншої сторони, відсутність єдности між православними, а також знаходження найчисельніших українських церков у силовому полі Риму й Москви — роблять саму можливість українського міжцерковного діялогу проблематичною. Єдине, що можна з певністю стверджувати, — наш «домашній» діялог матиме велетенський позитивний вплив на «великий», вселенський діялог між католиками й православними, бо ж небезпека повної втрати України для Сходу чи Заходу до безмежжя інтенсифікуватиме пошук взаєморозуміння між ними. Для України ж — лише означений діялог життєдайний! Згідно з визначеним Вячеславом Липинським мірилом вартости українського духовного і релігійного життя «він найбільше відповідає українотворчим… течіям нашої історичної традиції… Позитивними, — наголошує мислитель, — в історії Українських Церков: як в православ’ю, так і в унії, так в римо-католицтві і навіть в протестантизмі на Україні — треба вважати ці поодинокі історичні доби,чи ці особи та течії в поодиноких історичних добах, що поборювали денаціоналізуючу нас релігійну та культурну виключність, а виявляли натомість змагання до гармонійного наближення і зрівноваження на грунті українських цих різних християнських церков і культур».

Йшлося на Соборі й про мову, особливо педалювали цей сюжет «професійні вболювальники української культури». Не діло Церкви вчити українців їх мови — для цього є шкільництво, просвітянські організації. Натомість Церква зобов’язана дати всім сущим у Вкраїні етнічним групам точні, уніфіковані тексти Біблії, богослужебних книг їх рідною мовою, щоб вони могли пізнати науку Христа в найпитоміший спосіб Покищо найпоширенішою мовою богослужень є так звана церковно-слов’янська, яка має для багатьох ореол «священної». Насправді, вона не є, ніколи не була і не буде сакральною, оскільки християнство не знає такого поняття, лише мовлене у будь-який спосіб Слово Боже є святим! Не має вона і правдивого присмаку давнини, бо ж далеко відійшла відмови свв. Кирила і Методія,св. Володимирового хрещення і є по суті зросійщеною богослужебною мовою Московської Церкви 18 ст., що затрималась до наших днів завдяки синодальній цензурі. Реально – під цю пору в Україні — наявна богослужебна мова є анахронізмом.

Найоптимальнішим, що зберегло би зв’язок з традицією і водночас допомогло би відповісти на виклики дня, було би провести її виважене реформування, себто замінити незрозумілі для загал,у архаїзми сучасною лексикою, впровадити замість московської — київську вимову.

Про присутність же державної мови в Київській Церкві повинна потурбуватися держава. Вона зобов’язана здійснити нормативне (академічне) видання Біблії, богослужебних текстів сучасною українською мовою, законодавчо закріпити обов’язковість одного із богослужень державною мовою в усіх зареєстрованих в установленому порядку релігійних об’єднаннях тощо.

І на завершення про вибори Патріярха. Митрополит Філарет Денисенко тричі — у 1990, 1993, 1995 pp. був Патріяршим Місцеблюстителем і врешті майже одностайно (160 голосами з 174-х) був обраний Патріярхом Київським і всієї Руси-України. У подячному Слові владика Філарет точно визначив патріярше служіння яко Хрест. Нам, простим смертним, не дано досягнути Його висоти, але ми маємо можливість і повинні домагатися цього. Не тільки сила, але й наша слабість з нами на цьому шляху. Саме так я сприйняв 2 листопада слова Владики-Патріярха на УТ-1, що «діялог любови» й «богословський діялог» не означають досягнення єдности з греко-католиками, а тільки становлення атмосфери довіри, толерантности. На першому етапі, може, й так, але по суті зазначені діялоги не мають обмежень, вони мають за мету лише одне — досягнення повної єдности! Інакше чи варто й починати город городити…

Львів, листопад 1995 року

Микола Хмільовський,
завідувач відділу Львівського музею історії релігії

Сьогодні Україна є посттоталітарною, посткомуністичною, постатеїстичною країною, що задеклярувала перехід до відкритого суспільства і правової держави. А ось переходу до загальнолюдських пріоритетів у духово-моральній сфері навіть не проголошено, що ставить під сумнів не тільки виконання, але й щирість двох перших деклярацій. 20-те століття відкрито явило світові, що атеїзм є нічим іншим, як прикритою формою буття культу зла і насильства, який реалізує себе в обожненні вождів, партій та держави, а відтак з необхідністю вироджується в пряму апологію нігілізму і розпаду.

Реальністю є нині, і мабуть так буде й надалі, бо ж єдність розмаїття є однією з констант суспільства і природи, буття, загальнолюдських цінностей у формі світових релігійно-етичних систем — християнства, ісляму, буддизму, юдаїзму, індуїзму тощо. І якими би сильними не були євразійські почування деяких українських державних чинників, думається, що ні практика мусульманського обряду суннат, ні пошана до голомозості буддистських бонз, ні пієтет перед пейсами юдейських рабинів, ні трепет перед священними коровами ведизму не приживуться в Україні. Нам залишиться те, що визначено Богом, природою, історією, нашими предками, врешті-решт — тисячолітня християнська традиція.

На цьому можна було би поставити крапку, але свідоме культивування певними силами в Україні вірусів розкладу й хаосу, а також наш дивовижний талант з простого і ясного робити незрозуміле й незнане дозволяють поставити тут лише …, і тільки наявність у цій ситуації двох заінтересованих сторін Церкви і армії, точніше релігійних організацій і збройних формувань України, ініціює продовження розмови.

Згідно із міжнародніми угодами про права людини, Конституцією та Законами України віруючі не можуть бути обмежені в задоволенні своїх релігійних потреб у тій мірі, у якій це не порушує права інших людей. Сказане стосується і тих віруючих, котрі служать у збройних формуваннях. Церква ж не тільки вправі, але й у відповідності зі своїм покликанням зобов’язана надати душпастирську опіку своїм вірним, котрі перебувають у закритих суспільних структурах. Крім того, ті ж законодавчі акти говорять, що не повинні чинитися перешкоди, відбудовуватися закриті зони у ширенні релігійної науки серед людей, що також є одним з найважливіших покликань Церкви. Сьогодні релігійні організації в Україні поступово здобувають повноту своєї спасительної місії, що і зумовлює їх неослабний інтерес до розгортання душпастирської та місійної роботи у збройних формуваннях.

За словами Карла Ясперса, «Людина — це не просто істота, котра керується інстинктом, не просто місце перебування розсудку, але така істота, котра в зростанні ніби виходить за свої межі. Її сутність не вичерпується тим, що може служити предметом фізіологічного, психологічного чи соціологічного дослідження. Вона є співучасником всезагального, що тільки і робить її саму собою. Ми називаємо це ідеєю, оскільки людина є дух, називаємо це вірою, оскільки вона є екзистенція. Людина не може жити без віри. Навіть нігілізм, як протилежний полюс віри, також існує лише в своєму ставленні до можливої, але заперечуваної ним віри».* Може першими в Україні відчули й пережили це офіцери й генерали. Армія, яка тримається виключно на примусі, мертвіє і розвалюється. Щоб бути живою, вона повинна бути одухотвореною вірою. Це добре знали більшовики, і не випадково серцевиною армійского буття було виховання у військовиків готовости добровільно, а не тільки за командою, віддати життя в боротьбі за побудову комунізму — ілюзії, що була піднята до статусу вічної категорії. Сьогодні ідея комунії для всіх стала тим, чим вона завжди була у своїй суті сурогатом правдивої віри. Спроба замінити комуністичну ідею національною — нічого не дала та й не могла дати. Без заміни фундаменту дана конструкція виявляється простою підміною, яку тут же, на наших очах, перетворюється у плин життя. І лише покладання в основу новозавітнього: «Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх» (Ів. 15, 13), — зумовлює перехід у нову реальність, до життєздатних Збройних Сил живої У країни, яку у взаємодоповненні витворюватимуть Церква, Нація та Держава, мільйони людських «я», просвітлених вірою в живого Бога.

Щоб взаємодія Церкви і Армії в Україні із стадії інтенсій перейшла в комунікацію, потрібно виконати декілька вступних умов. Перше, зняти десятиліттями вибудовувану більшовиками стіну відчуження між Армією та Церквою, розрядити атмосферу психологічної несумісности між священослужителями і військовослужбовцями, а відтак переходити до творення симфонії, в основі якої лежатиме розуміння, що Церква і Армія покликані до одного й того ж, до подолання хаосу і підтримання порядку. Різниця ж у засобах досягнення мети — переважно духових чи насильницьких, становитиме основу їхньої успішної співпраці. Розпочати доцільно із введення в програму військово-навчальних закладів курсів релігієзнавства, державно-церковних стосунків, релігійно-церковного життя в Україні, а в програму гуманітарної підготовки сержантів, солдат гуманітарної сфери збройних формувань України повинна бути категорична заборона пропаганди зла, насильства і нігілізму серед військовиків. Якщо цього не зробити, то матимемо таку сув’язь «синьо-жовтих» замполітів із «червоними» батюшками, такий сімбіоз марновірства і скепсису, демонології та правдивої віри, що сьогоднішній директорсько-приватний бізнес в Україні виглядатиме верхом порядности та цивілізованости.

Наступним кроком буде кадрове забезпечення душпастирської опіки. На перших порах здійснювати її будуть спеціяльно підібрані парафіяльні священики (пастори). А згодом постане проблема творення інституту капелянства. Думається, що на той час Україна визначиться у своєму християнському менталітеті, закріпить його конституційно, а також буде готова перейти до професійних збройних сил. Але вже сьогодні потрібно розпочати підготовку капелянів у спеціяльній Духовній Академії. Доцільно також запровадити інститут капелянства у військових навчальних закладах, у правоохоронних органах, у всіх військових формуваннях, де немає військовиків строкової служби.

Покладення правдивої віри у фундамент духово-гуманітарної складової збройних сил із необхідністю веде до переорієнтації підготовки довійськовиків. Не йдеться тільки про те, що донедавна називалося військово-патріотичним вихованням, а про всю систему освіти в Україні. Бо ж не може так бути, щоб десятилітнє шкільне навчання, наскрізь просякнуте матеріялістичним розумінням природи і суспільства, не залишило ніякого сліду в душі юнака, і він, вже як вояк, із належною увагою та повною довірою сприйме пастирське повчання про те, що служба в армії є акт служіння Господу, що любов до Бога і людей є нероздільними. Тільки гуманізація навчально-виховного процесу, необхідним моментом якого була декомунікація, деатеїзація останнього, у підсумку стане тим підмурівком, на якому реально зростатиме взаємодія Церкви і армії в Україні.

І останнє. У травні 1994 року у Львівському музеї історії релігії під егідою Національного інституту стратегічних досліджень та Наукового центру гуманітарних проблем Київського військового гуманітарного інституту МО України відбувся симпозіюм «Духовно-гуманітарні проблеми розбудови Збройних Сил України». За рекомендацією симпозіюму була започаткована Міжцерковна рада в справах душпастирської опіки в збройних формуваннях, і тепер від нашої волі та вміння залежатиме, щоб із Божою поміччю завершити розпочату роботу.

Микола Хмільовський
завідувач відділу Львівського музею історії релігії

Львів, 1995

* Ясперс Карл. Истоки истории и ее цель. Ясперс Карл. Смысл и назначение истории. Из-во полит. литературы, 1991. с. 227.

Сьогоднішня Україна є посттоталітарною, посткомуністичною, постатеїстичною державою. Криза в Україні є продовженням розпаду радянського суспільства, в основі якого лежить глибока духова руїна. Спроба реалізувати в земних умовах ідею комунії закінчилася закономірним крахом. Замість ідеального суспільства ми отримали тотальне нищення людини і природи, а культ насильства, культ партії і держави привів до моральної деградації мільйонів. Переважна більшість населення, а стосовно еліти й абсолютна, є якщо не переконано атеїстичною, то невіруючою. Звідси й естетизація мислення й буття, що є формою буття сучасної демонології, звідси й незбагненна постійність у возведенні на п’єдестал все нових кумирів, звідси й абсолютизація скепсису й критицизму в світобаченні й світорозумінні, що є проявами невіри в сучасному світі. Більше того, за словами Карла Ясперса, «демонологія, обожнення людини і нігілізм так тісно пов’язані одне з одним, що одна форма повної невіри тут же викликає іншу».

Духовний вакуум не в змозі заповнити ні ідеї демократії та суспільства споживання, ні ідеї націократії та державотворення. Всі вони мають інструментальний характер, є часово й просторово обмеженими. Людина ж по-справжньому живе лише у Вічності. Принципово протистоїть невірі лише правдива віра, невід’ємною складовою якої є визнання трансцедентного, буття Бога. «Людина, — пише К. Ясперс, — не може жити без віри. Навіть нігілізм, як протилежний полюс віри, також існує лише в своєму ставленні до можливої, але заперечуваної ним віри». Більш приземнено, словами, що точніше окреслюють духовну ситуацію сучасної України, про це сказав Конрад Аденауер: «Комунізм не можна перемогти ні воєнним, ні економічним, ні культурним шляхом. Його може перемогти лише переконане християнство».

Отже, нашою метою і в стратегічному і в тактичному плянах є християнська Україна. В тактичному — бо лише в країні, де переважатимуть християни. Християнсько-демократична партія України (ХДПУ) має шанси стати впливовою політичною силою, прийти до влади. В стратегічному — бо лише християнізація України є запорукою збереження і зміцнення незалежної, демократичної європейської України, оскільки правдивий християнин завжди був, є і буде законослухняним і національно свідомим громадянином України. Суспільство невіруючих приречене на анархію, що й маємо, а відтак на тоталітаризм і втрату незалежности. Це один бік справи, а з іншого — Европа ніколи не прийме до себе України ні атеїстичної, ні мусульманської, ні будистської, ні юдейскої, ні забарвленої в якісь інші євразійські тони. Лише християнська Україна як її Схід, як її забороло перед Азією е прийнятною для Европи. Для України ж лише європейська перспектива є гарантом її незалежности, а відтак і її демократичности.

Отут і починаються складнощі. Серед викликів, що нині постали перед Україною, два вже названих — загроза тоталітаризму і колоніялізму, закорінені в минулому, третій же — необхідність вестернізації — пов’язаний з майбутнім. Усі сущі в Україні прекрасно розуміють, більше того, твердо знають, що лише на шляхах модернізації можуть бути «зняті» — відійдуть у морок небуття, виклики минулого. То чому ж ми тупцюємо на місці? Чому вже четвертий рік ярмо колоніялізму з нами? Думається, справа тут і в тому, що перед Україною відкривається нині два шляхи на Захід — один через Росію-Евразію (за словами «последнего евразийца» Л. Гумільова та й перших також, поняття СССР і Евразія, Росія і Евразія є тотожними, бо ж, як за межами Росії немає Евразії, так і всередині Евразії нічого, крім Росії, немає) ліберал-демократа «гаспадіна Владіміра Жіріновскаво», а другий — через Европу християно-демократа «гера Гельмута Коля». У першому випадку перед вестиме лібералізований Донбас, у другому — «п’ємонтну» ролю мусить взяти на себе християнізована Галичина. Перше звичне, більше того, «знайоме до болю», можна й надалі перебувати у напівдрімотному стані, і все станеться, — колію ж бо до «первопрестольной» за три століття таки добряче виїздили… Щемить душу, однак, родова пам’ять — так вже було! Бо ж закарбовано довіку, як онуки й правнуки славних лицарів ставали козачками в «старшого», — і все тому, що поміняли «далекі й чужі» Падую й Верону на «свої і близькі!» Москву і Петербург (облегшення шукали!— латина непотрібна і харч дешевший). Друге ж так манить, так хочеться, щоб нащадки стали правдивими господарями у рідній хаті, що аж сниться, як до Києва, майже як за Ярославових часів, уся Европа так і суне, щоб породичатися, сватами стати, на біду хоч би й кумами. І дзвони гудуть, гуляє «золотоверхий», — а зі сну серце калатає, голова обертом йде… Та ж потрібно зі світу ілюзій перейти до реального життя, відмовитися від безглуздих спроб побудови на берегах Дніпра земного раю, а відтак заходитися у Вірі, Надії й Любові здобувати Царство Боже, на землі ж братися до мозольної праці, і не на день-другий, а на роки, довіку! Головне ж, злодійство «прекратить» і не брехати — а як же жить тогда?!

І стоїть державний Київ, чухає потилицю, думу думає. І, як той Буриданів осел, ніяк не зробить вибір.

То ж вирішальним стає питання, де, чи в Галичині, чи в Донбасі рівень пасіонарної напруги виявиться вищим. Одного разу державницькі устремління Львова взяли гору над союзівською інерцією Донецька, то ж, може, і вдруге Галичина спроможеться зіграти ролю «П’ємонту» і таки потягне Вкраїну в Европу?! Але для цього їй самій з християнізованої потрібно стати християнською!

Росія-Евразія приймає Україну такою, яка вона є нині, тобто ніякою, такою собі «річчю-в-собі». І не тільки в духовному пляні, оскільки сама є такою ж, постатеїстичною, але й в національному — також. Більше того, Росія-Евразія докладе максимум зусиль, щоб до решти нівелювати національне обличчя України, робити її тотожною собі і в цьому — багатонаціональною, точніше безнаціональною, російсько-євразійською. Европа ж прийме до себе лише українську Вкраїну! Тут спрацює як те, що в основу Европейського Дому було покладено ідею Европи, Вітчизни, так і рух «нових правих», що нині розгортається в європейських країнах. Покликані до життя викликом денаціоналізації, що досить чітко визначилася в останні роки, вони ставлять перед собою завдання виробити механізм захисту самобутности національного єства головно, в духовно-гуманістичній сфері, не відмовляючись, проте, ні від демократії, ні від соціяльно-орієнтованої ринкової економіки, ні від інших завоювань европейського Дому, ні, зрозуміло, від Самого Спільного Дому.

У Росії-Евразії ідеї «нових правих» скоріше всього започаткують нову бурю, новий смерч, новий танок смерти. Так вже було з ідеями соціялізму, які в Европі привели до становлення системи соціяльного захисту населення, на просторах Сходу — натомість маємо мільйонні жертви комуністичного експерименту. Думається, тут спрацьовують глибинні алгоритми буття. В Европі — ритми зростання, де новина не заперечує минулого, а накладається на нього, доповнює його, де відбувається постійний пошук істини, де в сьогоденні сходиться минуле і майбутнє. На Сході ж — в казані буття одвіку і довіку зі всього і про все вариться одне — каша, мішанина, там істина міняється, правдивою ж є найновіша, в минулому там — діяння богатирів і радість для живих. Схід пам’ятає, Европа ж — не забуває. Сьогодні, у відзначенні 22 січня, ми пам’ятаємо і Акт злуки 1919 року, і проголошення УНР в 1918 році. Забуваємо, однак, що тоді в Бересті Україна за визнання заплатила непоправиму ціну, по суті підписала собі смертний вирок. Під тиском обставин, від незнання чи, може, лихий попутав, але вона пішла на союз із Німеччиною, і тим самим із табору потенційних переможців з неминучістю опинилася серед переможених. Лихий і нині нами водить, — там же, у Біловезькій Пущі, з рук переможених ми отримали визнання, і чимдалі вже дужче і дужче щось темне й незрозуміле тягне Україну в прірву забуття, черговим кроком у чому може стати оформлення стратегічного партнерства з Росією-Евразією. То ж — ні нейтралітету! З ім’ям Живого Бога до живих! Всеперемагаюче Життя — ось кредо України!

Тепер про опертя на власні сили. Звичайно, можна українське сало їсти наодинці, для певности ще й позакривати вікна-двері, а щоб жаба не дусила, що хтось десь їсть щось ліпше, то горілочку хлистати до ізволу… І нормальок, кайф забезпечений! А що у будь-яку хвилину будь-який заморський продукт може виявитися смертельно небезпечним, черговим унаочненням чого стало падіння «залізної завіси»: не прийшло року після запровадження «гласности» і зі всього «величия» («великий советский народ, великая советская культура» тощо) залишилася в Москві одна велика булька — то це не про нас, ми інші?.. Можна їсти сало і в компанії злиднів, і балдіти з того, як вони голодними очима зазирають у вічі, як один поперед одного підбирають крихти зі столу. Але при умові, що ти там — найсильніший! Якщо ж там буде інший «старцюй», то він просто-напросто присвоїть сало, і стане воно неукраїнським, що й відбувалося впродовж віків, і перетворилося «Московское царство» в «Российскую империю», а корінна, внутрішня, серединна Русь, по-грецьки Мікра-Росія, стала Малоросією, а відтак — «какой-то окраиной»… А можна прийти зі своїм салом в коло статечних господарів і переконати, вмовити їх, який-то славний, корисний і поживний продукт, і коли вони його розкуштують, ще й віддарують своїм питомим, то матимемо найкращу сатисфакцію у світі — радість співучасте у переломленні хліба. Що і ствердить, що українське сало є не останнім продуктом у світі, а український народ таки є «вільним серед вільних», «рівним серед рівних».

По-іншому, лише у спілкуванні з іншими людина самоусвідомлює себе як особу, поза суспільством вона скочується до тварного буття. Так само нації-держави як соціяльні організми лише у спілкуванні з іншими самоусвідомлюють себе Суб’єктами історії, стають «річчю-для-себе», виробляють своє національне «я», відстоюють свої національні інтереси. Лише у взаємодії окремішність структуралізується, кристалізується, поза — вона деформується, розмивається, дезідентифікується. Безпосередньо у світове товариство, і то з певними застереженнями, інтегруються такі гіганти як США, Китай, Індія, Японія, Росія. Всі інші, серед них і Україна, змушені входити у світ опосередковано, через регіональні структури. І саме там, через відторгнення і притягання до найближчих сусідів, відбувається самоідентифікація нації-держави для себе і тим самим означення для світу.

Резюме. Не йдеться нині про вибір між Европейським чи Російсько-Евразійським Домом, оскільки Україна була і є покищо в Росії-Евразії, в Европу ж її ніхто і не просить. Йдеться про те, що московський розбій в Чеченії перекреслив на найближчі десятиліття, а, може, й довіку, саму можливість становлення СНД як союзу «вільних і рівних». Вона стає Російсько-Евразійським союзом, де є вожак і стадо — і більше нічого, де потрібна сила — і нічого більше. В цих умовах перед українською елітою гранично гостро постала проблема вибору. Духовну ситуацію розпаду, що нині переживає Україна, інші посткомуністичні країни, детально проаналізував видатний християнський мислитель та історик Арнольд Тойнбі. Він зазначає, що виходу із кризи суспільство шукає на шляху архаїзму, футуризму, усамітнення, переображення. Так і нині в Україні «крайні ліві» сповідують повернення до СРСР, до всевладдя «руководящей и направляющей». Можливістю переможного ривка вперед, успіхом у боротьбі за першість у стаді з вожаком надихають натовп «крайні праві». Вистрибнути із сьогодення у майбутнє чи минуле можна, але не безкарно, і плата тут завжди одна — війна! Усамостійнення, тобість усамітнення, служіння в спокою і тиші Духовній У країні, пізнання і виховання майбутнього спасителя, правителя-мислителя шукають вибрані, ті, для кого правдивої України в наявній Україні вже чи ще немає. Усім же сущим в Україні — все це десь! Їм своє робити, себе і сім’ї годувати, то ж на просторах світу — без «кравчучки», як без рук! І лише духовне Переображення здатне захопити мільйони, трансформувати негативну енергію будови земного раю в позитив пориву до Небесного Вітця. Воно й проблеми взаємовідносин України з Европою, Росією-Евразією перенесе в іншу площину, зформулює по іншому. Не вихід України із СНД, що нині не є реальним, отже і не актуальним, а духовна сепарація від Росії-Евразії шляхом її християнізації. Це є сьогодні можливим, і від нас залежить, чи стане воно дійсним завтра. Сам же процес актуалізації Христової благовісті в Україні творитиме підмурок і напрямну, на яких вона через Чорноморський союз, інші проекти реально вростатиме в Европейський Дім вже нині. Чи це означає, що метою ХДПУ є християнізація України. Ні, звичайно! До цього покликана Церква Христова, ХДПУ ж лише намагається, щоб її місія проходила в найоптимальніших умовах. Але це вже тема окремої розмови.

Микола Хмільовський,
завідувач відділу Львівського музею історії релігії,
член Головної ради Львівської організації ХДПУ

Львів, 1995 р.