Микола Мушинка

Пряшів, 30 січня 1999 р.

Вельмишановний пане Миколо!

В грудневому числі «Патріярхату» я прочитав Вашу зворушливу статтю про нашого спільного друга Ярослава Падоха. Прочитав я її кілька разів і довго не міг опам’ятатися. Дуже гарно Ви написали!

Я знав покійного не так добре як Ви та можу сказати, що від самого початку нашого знайомства посередництвом листування, він повністю завоював мої симпатії. Я поділяв не лише його високу працьовитість, діловитість і точність, але і його людяність. Без перебільшення скажу, що ні з ким із українських вчених в діяспорі я не співпрацював так інтенсивно, як з ним. А результати нашої співпраці були наявні. Від 1984 року, коли ми почали листуватися, я маю від нього понад сорок листів. Незабутнє враження зробила на мене перша зустріч з ним у Нью-Йорку, без сумніву, і завдяки Вам. бо Ви тоді взяли шефство наді мною і показали мені Нью-Йорк таким, яким би я його ніколи не побачив. Ніколи не забуду зустріч із ним на Союзівці, де ви зробили з мене, тодішнього кочегара, майже національного героя. Потім ми зустрічалися у Львові. Листувалися все рідше й рідше не тому, щоб забувати один одного, а тому що життя у 90-х роках так з нами закрутило- завертіло, що інколи ніколи було навіть привітання вислати…

Я б хотів про нього написати якусь ширшу вичерпну статтю та. на жаль, в мене занадто мало матеріялів. Чи не могли б Ви мені прислати ксерокопії якихось друкованих статтей про нього, або хоча би сказати, де вони друкувалися (до його життєвих ювілеїв)? А може в його архіві є життєписані спогади, автобіографії, бібліографії і т. п.? Я звертався в цій справі і до пані Ірини, та вона мабуть прибита горем і їй не до таких справ. Гадаю, що він заслуговує на якусь глибшу оцінку і я б хотів це зробити з нагоди першої річниці його смерти. Буду Вам дуже вдячний.

Може НТШ в Нью-Йорку, на чолі якого покійний стояв 13 років (до Л. Рудницького) готує збірник на його пошану. Я охоче взяв би участь в такому збірнику.

Міг би підготувати до друку його листи до мене з часу головування НТШ (1984-90). Листи дуже цікаві, а коментарі до них можу дати лише я.

Ваш часопис читаю з великим зацікавленням і щиро дякую Вам за його висилання. Від вересня до грудня м. р. я був в Україні. Дуже погана ситуація там, та Ви це самі бачили. Тішить мене, що і в таких складних умовах люди працюють!

Я підготував до друку 130 листів Патріярха Мстислава до мене. Все переписане на комп’ютері. Листи дуже цікаві (1968-1993). На жаль, коштів для видання нема.

Передайте мій щирий привіт пану Ракові, Рудницькому та іншим співробітникам НТШ.

З глибоким поважанням

М. Мушинка

* * *

Як член Української Католицької Церкви на терені Великої Британії мене дуже турбує факт що помимо цього що ми завжди молимося про конечність єдности нашої діяльности під оглядом нашого релігійного, політичного і громадського життя у нас цеї єдности нема. Тому наша молода українська держава терпить. Існує велика загроза що ми можемо цю нашу незалежну українську державу утратити.

На терені Великої Британії дальше нема ніякої діяльности чи то з боку нашої Української Католицької Церкви, чи з боку наших політичних і громадських установ, щоби прийшло до правдивої співпраці і братерської любови серед українців.

Українська Католицька Церква є поділена і можна замітити занепад нашого церковного життя. Наші священики діють у своїх парафіях самостійно, згідно з їх особистим сумлінням. Вла­дика є безсильний щоби допровадити до церковної єдности. Деякі священики і також сам Владика не споминають патріярха у Богослуженнях. Деякі священики під тиском вірних поминають Патріярха, але на мою думку не тому що вони справді піддержують ідею патріярхату, але щоб мати спокій у парафіях…

Лишається лише о. мітрат Микола Матичак і ще двох священиків, які справді піддержують і боронять ідею українського католицького патріархату.

Вірю, що нам належиться Патріярхат і ми повинні боротися за його визнання.

Ми повинні шукати приятелів серед єпископів Англійської Католицької Церкви, щоб вони піддержували ідею нашого Патріярхату на Соборах у Римі.

На превеликий жаль деякими нашими акціями ми зробили велику шкоду нашій Церкві і нашому народові. Ми знищили кількох українських священиків.

На терені Великої Британії існують дві громадські установи, які є під впливом двох Організацій Українських Націоналістів. Дотепер ці наші брати націоналісти ще не змогли знайти спільної мови і братньої любови, щоби спільно працювати для нашої Батьківщини. У наслідок браку єдности і співпраці між українцями с факт, що багато людей перестало брати участь у наших Богослужіннях і праці у наших громадських і політичних установах.

Старші люди у Великій Британії відходять, помирають, а молоді не займають їх місце у наших Церквах і установах. За цю сумну ситуацію ми усі будемо мусіли відповідати перед Богом і перед нашою Батьківщиною.

Остаюся з правдивою до Вас пошаною

Володимир К. Ленчик,
Велико Британія.

П. С. До висловлених думок бажаємо завважити. що на терені Англії немає поділу в УКЦеркві. Це що автор листа мас на увазі є різні думки до проблем у нашій Церкві, а це не можна називати поділом.

Редакція.

* * *

Вельмишановний пане Редакторе!

Спасибі за Вашу колосальну і дуже потрібну працю на ниві утвердження Патріярхату нашої УКЦ, єдності церкви і народу, єдності усіх християнських церков і української нації.

Спасибі за широкоерудовані, з глибоким проникненням в суть справи публікації. Маємо від їх читання велику користь і приємність. Дістаємо від того знання, впевненість, приплив життєвої енергії і прагнення до корисних дій. А цього так бракує зараз в Україні.

Хай щастить Вам у Вашій нелегкій, але прекрасній творчій праці.

Зі щирою повагою

Василь Головатюк,
лікар.

«Греко-католицький календар», що нині видає Товариство св. Кирила і Методія у Пряшеві, був колись одною з найчитаніших книжок русинів-українців Словаччини. Після відновлення Греко-католицької церкви в 1968 p., коли він виходив під редакцією о. Степана Папа (пізніше о. Маріяна Поташа), він друкувався українською мовою. Від 1990 р. кількість україномовних статтей на його сторінках понизилась на мінімум. В найновішому випуску — на 1998 рік українською залишилась лише його назва —«Греко-католицький календар». Ці два слова та назви місяців — єдині документи того, що календар був колись українським.

Правда, азбукою тут ще за традицією надруковано календарну частину за юліянським стилем, однак не по-українськи, а «кодифікованою русинською літературною мовою». Тут зазначені такі свята, як Переполовліня 50-цы, Паміятка Обновліня Храму Воскресіня Христова, Єротей свящмуч, Марина велмуч, Параскева препмучца, Симеон і Иоан препны, Трофім і Теофіл мучкы, Пантелеймон велмуч та інші. І ще є тут кириличні написи на репродукціях ікон. Те все! Мало? І за те спасибі!

В статті Яна Баб’яка Biskupi byzantskeho obradu (Єпископи візантійського обряду) наведені імена всіх греко-католицьких митрополитів, архиєпископів, єпископів, апостольських екзархів та адміністраторів світу (включно пенсіонованих) не за країнами (як досі), а за їх національністю. У кожного є дата народження, рукоположення й посвячення. Це цінний реєстр, з якого довідуємось, що сучасна греко-католицька церква у світі розподілена на чотири національні церкви: українську, румунську, рутенську (!) та словацьку.

Із списка виходить, що найбільше єпископів (43) в сучасності має Українська католицька церква. Як українці в реєстрі наведені: Кардинал Іван Любачівський, Любомир Гузар, Володимир Стернюк (помер), Василь Ігор Медвіт та Юліян Гбур (всі Львів), Софрон Дмитерко, Софрон Мудрий та Іриней Білик (всі Івано-Франківськ), Іван Хома (Рим), Михайло Колтун (Зборів), Павло Василик (Коломия Чернівці), Юліян Вороновський (Самбор-Дрогобич), Михайло Сабрига (Тернопіль), Михайло Бздель та Степан Сорока (Вінніпег), Лаврентій Д. Гуцуляк (Едмонтон), Ізидор Борецький та Роман Даниляк (Торонто), Северіян Якимишин (Ню-Вестмінстер), Корнелій Пасічний та Василь Філевич (Саскатун), Стефан Сулик та Володимир Паска (Філядельфія), Михайло Вівчар та Інокентій Г. Лотоцький (Чікаго), Василь Лостен (Стемфорд), Роберт Москаль (Парма), Іван Мартиняк (Перемишль), Федір Майкович (Вроцлав), Андрій Сапеляк та Михайло Микицей (Аргентина), Петро Стасюк та Іван Прашко (Австралія), Єфрем Кривий (Бразилія), Христо Пройков та Методій Стратієв (Болгарія), Анаргірос Принтесис (Греція), Михайло Гринчишин (Франція), Платон Корниляк (Німеччина), Михайло Кучм’як (Великобританія), Ерколе Лупінацці (Італія) та Сотір Феррара (Албанія).

На американському континенті до Української греко-католицької церкви увійшло багато переселенців із Закарпаття. Дехто з авторів сучасного календаря з тим аж ніяк не може зміритися. Один з них (Йозеф Сухий), посилаючись на словацького історика Й. Кірхбаума, пише, що переселенці із Словинок, Пороча та Завадки, вже в 1921 р. в канадській Альберті просили тамтешнього українського єпископа Будку, щоб їм дозволив у новопобудованій церкві вживати «slonencinu», тобто словацьку мову. Я не бачив наведеного документа, однак гадаю, що тут йдеться про явну спекуляцію. На мою думку, не могло бути, щоб переселенці із руських сіл Словинки, Порач та Завадка в 1921 році вимагали запровадження в східний обряд словацької мови. Під «словенчиною» вони напевно розуміли «церковнослов’янську мову», яка в усіх церквах вище названих сіл зберіглася по сей день. Той же автор висловлює великий жаль над фактом, що вихідці з тих трьох сіл сьогодні в Канаді знаходяться в Українській католицькій церкві, а не в Словацькій візантійській церкві.

До Румунської католицької церкви візантійського обряду в даному списку зараховано одинадцять єпископів-румунів (всі на території Румунії).

Третю групу становлять єпископи-рутени (Ruteni) їх тринадцять: Юдсон М. Процик (Пітсбург), Андрій Патакі та Михаїл Дудик (Пассаік), Георгій М. Кузьма (Ван-Ню), Василій Шотт (Парма), Іван Семеді та Іван Маргітич (Ужгород), Йосиф Головач (Онковці біля Мукачева), Славомір Міклош та Йоакім Сегеді (Загреб), Іван Лявинець (уродженець із Волового, Прага), Йоакім Гербут (Скоп’є) та Сілард Керестеш (Ніредьгаза). Немале здивування викликає факт, що всі три єпископи із Закарпатської України зараховані не до української, а до «рутенської» греко-католицької церкви, хоч єпископ І. Маргітич (як і майже все автохтонне східнослов’янське населення Закарпаття) вважає себе українцем. До рутенської церкви як бачимо, зараховані і всі греко-католицькі парафії Угорщини, в яких сьогодні немає ні сліду по якійсь рутенській мові. Всі вони повністю змадяризовані. Невже таким шляхом хоче йти і єпископ Семеді?

Чотири єпископи Греко-католицької церкви у реєстрі означені за словаків: Ян Фецьо та Михал Руснак (Торонто), Ян Гірка (Пряшів) та Мілан Хаутур (Кошиці). Якщо останні двоє досі били себе в груди, заявляючи, що вони є русинами, продовжувачами традицій своїх попередників Павла Ґойдича і Василя Гопка. то тут вони прилюдно продемонстрували, що не хочуть бути, ні українцями, ні русинами, ні рутенами, а … словаками.

Син політичного післявоєнного емігранта з України Іван Гірка, якого батько віддав на навчання до Руської початкової школи в с. Руська Нова Весь (бо в Абрамовцях, де він народився, була лише словацька школа), а потім до Руської гімназії та Руської богословської семінарії у Пряшеві, нині на весь світ засвідчує: «Я є словак». Його помічний єпископ (нині апостольський екзарх) Мілан Хаутур із руського села Велика Поляна, йому притакує: «Я – теж!».

Канадські єпископи (на відміну від американських) вже змінили назву своєї Греко-католицької церкви на Словацька католицька церква візантійського обряду. Є лише питання часу, коли це поіменування стане офіційною назвою і для Греко-католицької церкви Словаччини.

Ні єпископ Ян Гірка, ні екзарх Мілан Хаутур нині вже не таяться, що їх кінцевою метою є тотальна словакізація церковно-слов’янського обряду, який в нашому краї має понад тисячрічну традицію. Свідченням того є їхня офенсива, спрямована на зміну церковнослов’янської мови в літургії Івана Златоустого на словацьку мову. Вони добре знають, що словакізація обряду є останнім кроком до словакізації всього населення їхніх єпархій, і, знаючи це, ідуть на цей крок, лицемірно заявляючи що вони продовжують традиції своїх попередників Гопка, Гойдича, Духновича, Ґаганця, Бачинського та інших.

Греко-католицька церква на території нинішньої Словаччини (до Ужгородської унії 1946 р. — православна) завжди була руською (в нинішньому розумінні — українською) церквою. Всі дотеперішні єпископи вважали себе русинами, свято зберігали східний візантійський обряд, той самий, який мав місце на широких просторах Русі і який бере свій початок в історичній місії св. Кирила і Методія у IX столітті.

Теперішні владики Греко-католицької церкви Словаччини, з благословленням Рима, руйнують віковічні традиції й вперше за всю історію заявляють: «Ми є словаки!» «Наша церква є (або буде) Словацькою греко-католицькою!» Часи міняються.

Пряшів, 24 листопада 1996

Вельмишановна редакція!

Я є дуже радий, шо маю змогу одержувати Ваш дуже цінний і цікавий часопис, який уважно читаю не лише я, але й моя сім’я, студенти та друзі-пряшівчани.

В одинадцятому числі 1996 р. (с. 31) мене зацікавив лист анонімного відвідувача нашого міста і його думки щодо релігійного життя в ньому. На жаль, в листі є кілька неточностей, які я не можу оминути мовчанкою. Звертаю увагу на дві:

Автор пише, шо греко-католики у Пряшеві, мабуть, старанням кардинала Томка «дістали з Риму богословський факультет». Це – неправда. Греко-католицький факультет при Університеті ім. П. Й. Шафарика заснував негайно після «ніжньої революції» 1990 року Уряд Словаччини на державні кошти. Це — державний факультет, повністю утримуваний на кошти міністерства освіти Словаччини, а не на кошти Риму.

Автор правильно зауважив, що на Пряшівщині як і в сусідній Закарпатській Україні (Закарпатті) йде посилена асиміляція українського населення за допомогою греко-католицької Церкви. Щодо Пряшівщини, це так.

Щодо Закарпатської України — не зовсім. Та вже ніяк не можна погодитися з отаким висновком анонімного автора: «Магочі, Тамаш, Мизь будуть тріюмфувати і слушно. Не ми (американська еміграція — М.М.) їх переконали, що вони українці, а вони нас, що вони русини». Тут автор змішав «сіно з соломою», поставивши в один ряд ідеолога політичного русинства проф. Павла Роберта Магочі з найвизначнішим україністом Югославії проф. Юліяном Тамашом та найвизначнішим сучасним українським священиком і публіцистом Югославії о. Романом Мізем мабуть, лише на тій основі, що обидва вони пишуть бачваноруською літературною мовою, кодифікованою ще в 1923 р. найвизначнішим українським теологом Югославії Гавриїлом Костельником. Цю мову визнавали навіть такі діячі української культури, як академіки Михайло Грушевський, Володимир Гнатюк та митрополит Андрей Шептицький. Вона допомогла русинам Югославії зберегти їх національну самобутність. Не бути цієї «руської бешеди» русини Югославії давно би асимілювалися в чужому морі. Завдяки їй Греко-Католицька Церква в Югославії по сей день зберегла свій національний характер. І Юліян Тамаш, і Роман Мізь (уродженець Галичини) стоять на твердих українських позиціях. Перший (автор майже 40 книжок) очолює Асоціяцію україністів Югославії, другий (крім книжок) до літа 1996 р. видавав знаменитий журнал «Дзвони», в якому статті друкувалися теж українською літературною мовою. Слідами Р. Мізя йде і нинішній редактор «Дзвонів» Михайло Малацко. І Роман Мізь, і Юліян Тамаш (на відміну віл П. Магочія та Л. Медєшія) вважають русинів Войводини складовою частиною українського народа, і гордо голосяться до України, вважаючи її «матірною землею» русинів. Отже, ні в якому разі їх не можна звинуватити в політичному русинізмі, як це зробив анонімний автор на сторінках «Патріярхата».

Ми в «Старому краї» розрізняємо «народну руськість», тобто тяготіння до «братів за горами», до «Русі-України», від «політичного русинізму» — створювання штучного «русинського народа» на антиукраїнській основі. Першу підтримуємо, з другим боремося. Здається, що автор згадуваного листа не відчуває цієї різниці.

Ваш Микола Мушинка,

доктор філологічних наук, завідуючий науково-дослідним відділом україністики Університету ім. П. Й. Шафарика у Пряшеві

 * * *

Дорогий Пане Миколо Мушинка!

Щиро дякую Вам за Вашого листа, який надруковано вище. Тут бажаю вияснити справу цього листа, на який Ви відгукнулись, бо з Вашого листа випливає, що автор листа заховався, небажаючи підписатись. В дійсности так воно не є. Це не був лист до редакції, але виключно приватний, до мене. До речі, до листа була зроблена помітка й було сказано, що друкується без відома автора. Мені видавалось, що лист є багатоінформативний і варто запізнати з його змістом наших читачів. Це була моя помилка. Ви не знаєте скільки вже мені попало від автора листа за те, що я його надрукував… Я просив вибачення, бився у груди, каявсь, але непевний того, чи мені простив… А тепер, коли прочитає Вашого листа і скаже: бачте якого ви наварили пива. Тому, Дорогий Миколо, радше було бити й лаяти мене, місто ніби анонімного автора, бо в тому не його вина. Напевно, знову від автора листа попадеться мені.

Може воно й добре, що так сталось, бо деякі питання вияснились і поставлено крапку над «і». Запевняю Вас, Дорогий Миколо, що автор листа дуже сумлінний, подав вістки і думки для моєї особистої орієнтації, а я їх зайво надрукував. Звичайно, я не бажав нікому зробити кривди і тому за мою неувагу вибачаюсь. Окремо вибачаюсь перед Юліяном Тамашом, з яким я добре знайомий і о. Романом Мізем за мій нетактовний і непродуманий крок.

Микола Галів

 

Розкрито найбільшу таємницю з життя митрополита Йосифа Сліпого

Після смерти Патріярха УКЦ Кардинала Сліпого здавалося, що світ вже ніколи не довідається про цю таємницю, що вона назавжди залишиться «білим місцем» у йот біографії. Та сталося щось неймовірне. Науковий працівник Академії Наук України Олекса Мишанич (уродженець Закарпаття) знайшов у архіві КҐЬ дві судові справи Й.Сліпого з позначенням «совершенно секретно», з яких перша (1945-46) обіймає сім томів — близько гри тисячі сторінок, друга — одинадцять томів — понад дві тисячі аркушів допитів, свідчень, протоколів, актів та експертиз. До другої справи долучено ще шість томів рукопису наукової праці Й. Сліпого «Історія Вселенської Церкви на Україні» написаної в неволі. Про цю неймовірно цінну знахідку, яку без перебільшення можна назвати «знахідкою століття», О. Мишанич в 1992 р. подав інформації на наукових конференціях у Львові та Кракові, а нині ці його доповіді в Києві видано у поширеному вигляді окремою книжкою.

Це книжка, яку не можна читати без хвилювання. У ній на конкретних документах доведене знущання радянського «суду» над найвищим представником УКЦ і мужню поведінку Й. Сліпого перед цим незаконним «судом».

В книжці наведено десятки конкретних прізвищ учасників заздалегідь заплянованої розправи над Й. Сліпим та Греко-католицькою Церквою на Україні. Митрополита Сліпого майже цілий рік «допитували» (при тому з кожного «допиту» вели протоколи), намагаючись добитися від нього визнання своєї «вини» та відречення від нібито неіснуючої Церкви. Як виходить з тих же протоколів, Й. Сліпий ніколи не відмежовувався не те що від Церкви, але навіть від свого сану митрополита, вважаючи себе законним представником Греко-католицької Церкви на Україні. Навесні 1946 р. його засудили на вісім років таборів. Кару він відбував у найважчих . таборах Мордовії. За сценарієм КГБ це був достатній час для фізичної ліквідації непокірливого «ворога радянської влади». Та він… вижив. Після відбуття повного строку покараня радянська влада не відпустила його на волю, а засудила на довічне заслання в Сибірі, призначивши йому для проживання захолуєне село Кузьминку за гриста кілометрів від Красноярська. Звідти він висилав послання своїм священикам (тим, які залишилися вірними Церкві, і тим, які з різних причин відреклися від неї), писав наукові праці й релігійно-філософські трактати. Він листувався з органами влади про регабілітацію Греко-католицької Церкви тощо. Після смерти Й. Сталіна 1953 р. (яка співпадала з випущенням «на волю» Й. Сліпого) здавалося, що уряд СРСР переоцінить своє ставлення до Греко-католицької Церкви. На повістку дня виринула справа нав’язання дипломатичних контактів між Радянським Союзом і Ватиканом, яку Ватикан обумовляв регабілітацією Греко-католицької Церкви. Та Кремль не дуже розбирався в питаннях цієї Церкви і вирішив замовити в когось «експертизу». А хто міг написати кращу працю про цю Церкву, як не її найвищий представник – колишній професор богослов’я? В травні 1953 р. органи КГБ Йосифа Сліпого доставили в Москву, а там йому найвищі представники Міністерства закордонних справ запропонували, щоб він написав історію Католицької Церкви. «Але ж я можу таку історію написати лише з точки зору геолога!» «Нам це не вадить, пишіть, як хочете», – сказали йому і навіть обіцяли дати до розпорядження архіви та бібліотеки. Він щодня міг (під доглядом) працювати у московській Бібліотеці ім. Леніна, де перед ним були відкриті навіть спецфонди. Митрополит з великим ентузіязмом взявся за роботу, відчуваючи в ній Провидіння Боже. Він зібрав для своєї наукової роботи велику кількість фактичних матеріялів.

Однак вневдовзі ставлення Москви до Ватикану змінилося, і справа нав’язання дипломатичних контактів між ними перестала бути актуальною. Після трьох місяців його було відправлено на заслання в Сибір, на цей раз у «спецлікарню»-будинок для інвалідів у Моклахові над Єнісеєм, де він протягом п’яти років написав п’ять томів «Історії Вселенської Церкви на Україні». Перший том (після зняття з нього копії) він відправив у Москву, однак не дістав навіть підтвердження про одержання. Рукописи дальших томів він вже не висилав, однак з кожного дав зробити рукописну копію, переховуючи їх на різних місцях у різних людей. Згодом КГБ їх всі познаходив, а людей, що їх переховували, суворо покарало.

Та в 1958 р. закінчилася тимчасова «відлига», і знов запанував твердий курс по відношенні до «інакодумців», жертвою якого став і митрополит Сліпий.

Над ним було започатковано нову судову розправу. На цей раз йому приписали «антирадянську агітацію і пропаганду» і головним доказом вини висунули рукопис його «Історії Вселенської Церкви на Україні», написаний на замовлення керівних представників Міністерства внутрішніх справ СРСР. Всі «документи» в цій справі, опубліковані в праці О. Мишанича, нагадують неймовірну трагікомедію. Найвищому представникові Католицької Церкви закидають, що він, будучи позбавлений всіх людських прав, і живучи па сибірському засланні, «вел себя высокомерно», «чуждалея коллектива», «не участвовал в общественной работе и трудовых процессах», «организовывал систематическое моление є групой инвалидов в помещении бани, о чем стало известно дирекции, парторганизации и профсоюзной организации» (ст. 21). Щоб надати «судові» хоча би формальний вигляд законности, рукопис його «Історії Вселенської Церкви на Україні» та інших його творів було здано на експертизу людям, що не розбиралися ні в питаннях історії Церкви, ні в питаннях релігії, ні в питаннях елементарних етичних норм. їх прізвища разом з уривками з цих «замовлених» оцінок в книжці наведено. Ясна річ, що ці «експерти» встановили «антирадянський« і «антинауковий» характер праць Й. Сліпого, і його вдруге поставлено перед закритий «суд», на якому він знаменито боронив не лише себе, але й всю Греко-католицьку Церкву на Україні, вважаючи незаконною її ліквідацію в 1946 р.

Ось кілька фрагментів із виступів Й. Сліпого на допитах і перед «судом» (в перекладі із російської на українську мову):

«Експерти вважають, що все, не засноване на принципах матеріалістичної ідеології, є антинауковим і антирадянським, – говорив він передсудом.

Я ніколи не вважав і не вважаю Католицьку Церкву реакційною і ворожою радянському ладові!.. Своїми рукописами я не спрямовував духовенство на створення католицького підпілля, як твердять експерти, бо вважаю, що Католицька Церква існувала і буде існувати до того часу, поки буде існувати її ієрархія та віруючі… Будучи переконаним католиком, я не можу визнати правильним те вчення, яке прагне створити суспільство без Бога… Греко-католицька Церква завжди підпорядковувалась Папі Римському і я, як переконаний католик і віддана йому людина, не можу зрадити його, оскільки він Папа Римський єдиний наслідник Христа-Бога на землі… Греко-католицька Церква єдина і вірна захисниця українського народу і, на мою думку, вона повинна існувати у всій Україні… Я вважаю себе до цих пір головою, митрополитом Греко-католицької Церкви. Я відданий Папі Римському і йому підпорядкований. Я хочу, щоб Греко-католицька Церква в Радянському Союзі була реставрована і щоб духовенство цієї Церкви було об’єднано…» (ст. 38-41).

Як пише О. Мишанич, «вся судова справа Й. Сліпого 1958-1959 pp. звелася до дріб’язкового вияснення шляхів рукописів Й. Сліпого – «Історії Вселенської Церкви на Україні» і пастирських посланій.

17 червня 1959 р. «справедливий» радянський суд засудив 69-річного митрополита на сім років покарання у виправно-трудових таборах.

Хоч цей жорстокий вирок був остаточним і не підлягав оскарженню, радянські судові органи ще кілька разів поверталися до нього не тому, щоб його зменшити, а тому, щоб «виправно-трудові» умови зробити такими, щоб засуджений їх не витримав. У зв’язку з тим, що Й. Сліпий, «відбуваючи покарання, на шлях виправлення не став», Судова Колегія Верховного Суду Української PCР 27 вересня 1962 р. під грифом «Таємно» надіслала в Лаготделєніє № 1 Мордовської АРСР, де в гой час утримувався Й. Сліпий, отаку «Ухвалу»: «Визнати Сліпого Йосифа Івановича особливо небезпечним рецидивістом га визначити йому для відбування покарання виправно-трудову колонію особливого режиму (або лагвідділення особливого режиму). Ухвала остаточна, оскарженню не підлягає» (ст. 58).

З такої колонії, як відомо, мало хто живим повертався. На щастя, судове свавілля над митрополитом Сліпим стало відомим на Заході. Дипломатичними каналами було порушено справу про його звільнення з табору. Та ж сама Колегія Верховного Суду УРСР, яка 27 вересня 1962 р. де факто засудила Сліпого на смерть, 23 січня 1963 р. його «помилувала», а через три дні він був уже на волі. Більше того, «великодушна» і «гуманна» радянська влада відпустила Й. Сліпого на постійне перебування у Ватикані, тому Ватикані, за зв’язки з яким він стільки страждав.

Друга частина рецензованої брошурки присвячена Берестейській Унії 1596 р. у наукових працях митрополита Йосифа Сліпого. Вона майже повністю побудована на рукописі вище згадуваної «Історії Вселенської Церкви на Україні». Тут О. Мишанич представив Сліпого як надзвичайного глибокого дослідника цієї чи не найважливішої сторінки історії Церкви на Україні. Митрополит Сліпий розглядав унію не як засіб латинізації Церкви, а як шлях до її національного відродження. Факт, що Греко-католицька Церква у Західній Україні до останніх днів залишилася українською, є переконливим свідченням того, що правда на боці Сліпого.

Нововидана праця проф. Олекси Мишанича відповідає всім критеріям наукового видання. Одночасно вона написана надзвичайно живою мовою, гак що і широкий читач прочитає її одним дихом, як зворушливу розповідь про долю людини, яка і в тих найгірших умовах залишилася вірною своїй ідеї. З рецензованої книжки виходить, що кардинал Йосиф Сліпий був і справді святою людиною, однак такою зобразив його не О. Мишанич, а матеріали КГБ. Тому ці матеріяли, перш за все «Історію Вселенської Церкви на Україні» треба видати друком і видати якнайскоріше. Та ще важливішою справою є перевидання і масове поширення на Україні книжки О. Мишанича «Митрополит Йосиф перед судом КГБ», бо голод по такій літературі сьогодні аж занадто великий.

(З приводу життєвого ювілею о. Маріяна Поташа)

В останньому часі на сторінках «Патріярхату» часто появляються матеріяли про Українську Церкву на Закарпатській Україні. І це добре.

Далеко менше ми знаємо про Церкву на Пряшівщині, яка ніколи в своїй історії не переживала таку глибоку кризу, як зараз. Вона розбила На два табори — греко-католиків і православних, причому це розбиття, підтримуване Владиками обох Церков, негативно впливає на віруючих. Згідно із державним законом про реституцію всі храми, які колись належали Греко-католицькій Церкві, без огляду на теперішніх їх користувачів, повинні бути повернені греко-католикам. Отаким чином, навіть у тих найменших селах православні (за допомогою державних субсидій) будують собі свої храми, що веде до неймовірних конфліктів навіть у окремих родинах. Крім того, Греко-католицька Церква на Пряшівщині пішла на повну словакізацію обряду. У більшості храмів і богослуження, і проповіді ведуться словацькою мовою, при чому обидва греко-католицькі єпископи підтримують цю словакізацію.

Греко-католицьких священиків української орієнтації у Пряшівській єпархії можна порахувати на пальцях однієї руки.

Одним з них є отець-василіянин д-р Маріян Поташ, який наприкінці травня ц.р. у своїй парафії Вишній Орлик, Свидницького округу, відзначив три ювілеї: 75-ліття з дня народження, 60-ліття монашества та 50-ліття священства. До них треба додати ще четвертий ювілей: 200-ліття від побудови храму Вознесення Ісуса Христа у Вишньому Орлику.

О. Маріян Поташ незвичайний священик. Прийнявши монаший чин на Закарпатській Україні, він у великій мірі спричинився до заснування манастиря оо. Василіян у Пряшеві, став вірним помічником, пізніше секретарем єпископа Ґойдича. В 1946 р. о. Маріян брав участь у заснуванні релігійного журналу «Благовісник» з дитячим додатком «Зоря». В 1950 р. манастир було ліквідовано, а о. Маріяна арештовано. Десять років він провів у в’язницях Чехо-Словаччини, але свою віру він не зрадив.

Вийшовши на волю, він чимало зробив для регабілітації Владики Ґойдича, замученого у Леопольдовській в’язниці. В 1969 р. він стояв біля колиски відновлення Греко-католицької Церкви на Пряшівщині та журнала «Благовісник». Після смерти о. С. Папа, він став його головним редактором, який редагує і по сей день. Він був і редактором «Греко-католицького календаря» та багатьох неперіодичних видань.

Після революції 1989 р. о. Маріян відновив у Пряшеві і монаші чини отців-василіян та сестер-василіянок (які тайно існували ввесь час). Нині о. Маріян — протоігумен цього чину у Словаччині. Він є одним з останніх священиків Пряшівської єпархії, який дбає не тільки про релігійне життя населення, але і про збереження його русько-української національности, що в нинішніх умовах не є легкою справою. Він — автор сотень статтей на релігійні та історичні теми. В найближчому часі мала би появитися друком його монографія про єпископа-мученика П. Ґойдича.

У святкуванні ювілею о. Маріяна взяло участь кілька сотень людей із Вишнього Орлика та навколишніх сіл, але й багато гостей із інших частин Словаччини. Урочиста Служба Божа, яку служив Генеральний Вікарій Пряшівської єпархії о. д-р Іван Ґойдош разом з десятьма священиками та монахами, відбувалася перед храмом. У своїй проповіді вікарій виправдав неприсутність Владики Івана Гірки, який з-за «невідкладних» справ не зміг взяти участи в цих урочистостях. Зворушливою була проповідь самого ювіляра, в якій він підкреслив тяжку долю національно свідомого греко-католицького священика на Пряшівщині в сучасності. Промовляли і представники Вишнього Орлика та дочерних парафій, а щирими словами привітала ювілята молодь. Характерно, що всі промови були виголошені по-українському (місцевою лемківською говіркою).

Після обходу навколо храму та мирування понад двісті гостей взяло участь в урочистому обіді в місцевому будинку культури. І тут гратулянти вказували на великі заслуги о. Маріяна в розбудові Греко-католицької Церкви у Словаччині та на його боротьбу за збереження русько-українського характеру цієї церкви. Із хвилюванням гості вислухали розповідь Яна Прокоповича із Снакова, Бардіївського окр., який в Леопольдівській в’язниці два роки (із дванадцятьох) сидів у одній камері з о. Маріяном. «Своїм оптимізмом, глибокою вірою, але й завжди веселою вдачею о. Маріян допомагав нам пережити цей грізний час, не дозволяв нам упасти у відчай, — сказав він — і за це всі співв’язні були йому дуже вдячні». Слід нагадати, що серед співв’язнів о. Маріяна були єпископи Ґойдич та Гопко, але і майбутній президент Чехо-Словаччини Ґ. Гусак та комуністичний політик Л. Новомеський.

Під час обіду була зачитана грамота Папи Івана-Павла ІІ (писана по-українському), якою найвищий представник Католицької Церкви дякує о. Маріяну Поташу за досі виконану працю і бажає йому з нагоди трьох ювілеїв нових успіхів.

Під вечір, коли в залі, де проходили урочистості, залишилося лише кілька священиків, монахинь та богословів, прибув довго очікуваний єп. Іван Гірка. У своїй промові (виголошеній по-нашому) він дав високу оцінку ціложиттєвій праці ювіляра, назвавши його «терпителем за віру». Шкода, що така висока оцінка свідомого українського священика з уст найвищого представника Греко-католицької Церкви Словаччини була виголошена перед вузьким колом духовенства, а не перед широкими масами населення, які брали участь у цьому святкуванні. Правда, Владика Іван Гірка і тут не забув підкреслити, що Греко-католицька Церква у Словаччині не є національною, але «наднародньою». «Наша Церква хоче честовати кажду національність, до якої ся люди голосять», — сказав єпископ, чим дав до відома, що він надалі буде підтримувати словакізацію Церкви. Отець Маріян запевнив єпископа, що він, у силу своїх можливостей, буде й надалі працювати на релігійній і національній ниві, — «аби навернути Церкву і народ на той щабель, на якому вони були за єпископа Ґойдича, аби тото зло, що нас тепер трапить, — відійшло».

Життя о. Маріяна ніколи не було легким. Не є воно легким і зараз. Та він не піддається модним хвилям, а як і на початку своєї діяльности, запалює в серцях людей полум’я християнської віри й української національної свідомости.

Греко-католицький монаший чин отців-Редемптористів у Михалівцях на Пряшівщині був заснований ще у 1931 р. Спочатку він мав руську (тобто українську) національну орієнтацію, яка поступово змінювалася на словацьку, зокрема під час Словацького штату. Словацькою літературною мовою виходив і їх журнал «Місіонар» та інші релігійні книжки. Комуністична влада Словаччини у 1950 р. зліквідувала чин редемптористів (як і всі інші монаші чини), а їх манастир у Михалівцях (з величавим храмом, побудованим українським архітектом Володимиром Січинським та художньо оздоблений Йосифом Бокшаєм) передала Православній Церкві.

Після революції 1989 р. чин редемптористів було відновлено, а манастир у Михалівцях, разом з церквою, їм повернено. Ясна річ, що їх діяльність і надалі проводиться словацькою мовою та в словацькому національному дусі і в тих селах, де живуть русини-українці. З цього чину походить і нинішній помічний єпископ Пряшівської греко-католицької єпархії Милан Хаутур, про інавгурацію якого ми недавно писали у «Патріярхаті». Головна сфера діяльности редемптористів — боротьба за повернення православних («схизматиків») до лона Католицької Церкви.

У журналі «Місіонар» (1993, ч. 1, ст. 14-16) опубліковано статтю «Ставлення редемптористів до Підкарпатської Руси», в якій анонімний автор пише про невдалі спроби цього монашого чину запустити коріння у Виноградові (Севлюші), Ізі та Хусті, що у 30-40 роках нашого століття.

«А нині знову сондуємо ситуацію на Підкарпатті і шукаємо можливости, як там натривало запустити коріння», — пише автор і продовжує: «Я вже п’ять років утримую зв’язки з Підкарпатською Руссю посередництвом своїх добрих друзів в Мукачеві: бездітного подружжя Гудаків, які допомогли мені нав’язати стосунки з братами у Львові, де я був уже п’ять разів» (ст. 15).

На початку 1992 р. з ініціятиви ужгородського єпископа І. Семедія та пряшівського єпископа І. Гірки в Закарпатську Україну було відправлено місію редемптористів, яка в різних селах і містах діяла цілий рік. Описові успішної діяльности місії присвячено вищенаведену статтю. Редемптористи під час неї придбали нових кандидатів у монахи і монашки для свого чину, знайшли місце для постійних місійних станцій тощо.

Про перспективи редемптористів на Закарпатті автор пише: «Це прекрасні ідеали, і я переконаний, що при сприятливих умовах протягом п’ятнадцятьох років там могла би бути процвітаюча самостійна провінція, яка би могла думати і на місії та заснування манастирів також в Румунії, де є приблизно півдруга мільйона відсталих греко-католиків, яким також потрібна допомога».

Правда, автор свідомий того, що редемптористам не так легко буде покорити Закарпаття. Найбільшою перешкодою він вважає український фанатизм. Він пише: «Більшість Підкарпаття би хотіло приєднатися до ЧСФР. Та фанатичні Січові Стрільці, які в 1939 р. накоїли стільки лиха на русинському населенню і загрожують анектувати Східню Словаччину, навряд чи би залишили там працювати словацьких місіонерів, бо вони (Січові Стрільці — М.М.) є православними» (с. 16).

Те, що деякі інші високі представники Греко-католицької Церкви на Закарпатській Україні і Пряшівщині говорять лише пошепки, анонімний автор (один з учасників місії, мабуть, її керівник) висловив на повний голос. І добре, що так зробив! Нехай закарпатці знають, з ким мають до діла.

У зв’язку з тим я хотів би шановному авторові поставити кілька питань та висловити свої міркування відносно порушеної справи:

1. На підставі чого автор твердить, що більшість закарпатців би хотіла приєднатися до Чехо-Словаччини, коли при всенародньому референдумі в грудні 1991 р. 93% населення висловилося за те, що вони хочуть залишитися в рамках України?
2. Січові Стрільці — гордість української нації! В 1939 р. Карпатська Січ зі зброєю в руках захищала Карпатську Україну, очолювану прем’єром о. Августином Волошиним, перед угорськими загарбниками. Дві тисячі солдатів Карпатської Січі поставилося проти стотисячної армії (гортіївської) Угорщини. Більшість з них полягла на полі бою на рідній землі, а тих, які потрапили в полон, угорські окупанти страшним способом замордували. Майже всі січовики були греко-католиками. Та чим же вони провинилися перед населенням Закарпаття? Яких злочинів вони допустилися? Автор на ці питання не відповідає. Він знає, що Січові Стрільці були «українськими фанатиками», а це — тяжкий гріх. Автор чомусь не хоче знати історії. Кожний закарпатець міг би йому розповісти, що робили угорські фашисти, окупувавши Закарпаття у 1939 p., скільки десятків тисяч населення вони вимордували… Про це автор навіть не заікнувся. Це ж були мадяри, не «відсталі фанатичні українці»! Мадярські окупанти в 1939 р. зображували Січових Стрільців тими найтемнішими фарбами. Дивує, що їхню оцінку без застереження сприймають і словацькі редемптористи.
3. Та анонімному авторові не досить того, що він паплюжить пам’ять кращих синів Карпатської України, захисників рідного краю в 1939 р. Він говорить про сучасних січових стрільців, які ніби хочуть приєднати східню Словаччину до Закарпатської України. Тут він вдається до явної брехні і фальсифікації. Він забуває, що Україна є самостійною державою. А Українська Держава, як і кожна інша держава в світі, має свою регулярну армію. Січові Стрільці для неї — вже історія. Пройдений етап. Сучасна українська армія, як заявив міністр народньої оборони генерал Морозов на недавньому Світовому Форумі Українців у Києві, гордо голоситься до традицій козацької Запорозької Січі ХVІІ-ХVІIІ ст. і Стрілецької Січі XX ст. Та і він, і уряд України не раз заявляли, що Україна не претендує на жоден квадратний метр чужої землі. Але свою землю, отже і території «Підкарпатської Руси» (термін автора) вона буде боронити не гірше, ніж її боронили українські козаки й січовики. Так чому ж отець-редемпторист говорить явну неправду? Чому він лякає словаків Січовими стрільцями, які ніби збираються захопити територію Східньої Словаччини, коли він добре знає, що це брехня?
4. Авторові не подобається «український фанатизм». Та що таке «український фанатизм»? Це — нічого іншого, як любов до України, своєї батьківщини. Якщо свою батьківщину любить словак, чех, мадяр, француз, італієць це — патріотизм; якщо свою батьківщину любить українець, це «український фанатизм» (ще не так давно це називали «український буржуазний націоналізм», але авторові незручно вживати цей більшовицький термін). Чому така подвійна мірка на одне і те саме явище? На превеликий жаль, під впливом словацьких, російських, угорських та інших засобів масової інформації так думає не лише автор-редемпторист, але і значна частина громадськости.

Треба якнайскоріше подолати таке ставлення до України і світлих сторінок її історії і нарешті усвідомити собі, що Україна вже не є колонією, а вільною державою, визнаною цілим світом.

5. Автор і не таїться, чому словацькі редемптористи із Михалівців так завзято боряться за заснування свого манастиря на Закарпатській Україні, хоч манастирі редемптористів знаходяться і в Галичині (їх заснував ще перед Першою світовою війною митрополит Андрей Шептицький, і вони, ясна річ, були і є українськими). Він боїться, що молоді закарпатці, вислані на навчання і новіціят в Галичину, би «цілком сплинули» з тамтешнім оточенням (розумій поукраїнізувалися) і на Закарпаття вже більше не повернулися. «Рим був би правдоподібно на їх боці», — з жалем констатує автор. Тому, на його думку, так важливо мати на Закарпатті свій манастир.

І він вірить в успіх місії словацьких редемптористів на Закарпатті. Свою статтю він закінчує словами: «Коли не вдалися наші дотеперішні спроби (заснувати манастир редемптористів — М.М.) у Виноградові, Ізі та Хусті, може молитви о. Мусила, о. Дюрканя та о. Міню нам зараз допоможуть знайти дорогу до так тяжко випробуваних братів на Підкарпатті».

Не важко догадатися, якою буде національна орієнтація новоствореного манастиря словацьких отців-редемптористів на Закарпатській Україні. Закарпатці, будьте на сторожі!

Три роки тому з ініціятиви тодішнього посла польського парляменту Володимира Мокрого було засновано Фундацію св. Володимира у Кракові.

Фундація в центрі міста (поряд з історичним Вавелем) найняла запущений будинок з 36 кімнатами і з величезними труднощами й немалими коштами від жертводавців Польщі і багатьох країн світу взялася за його генеральну реставрацію. Нині вже 80% робіт над реставрацією закінчено, і Фундація має прекрасні простори для своєї діяльности.

А діяльність Фундації і справді гідна подиву. Вже зараз при ній успішно працює Центр науки і культури, який влаштував уже кілька міжнародніх наукових конференцій, зняв документальний фільм про концентраційний табір Явожно, комплектує солідну українознавчу бібліотеку, архів, тісно співпрацює з Ягелонським університетом.

Наприкінці листопада Центр науки і культури влаштував «Дні української культури» в Яґелонському університеті, що в них поряд із студентами-україністами цього університету (яких зараз нараховується 45), взяли участь студенти-україністи з усіх університетів Польщі, а теж численні групи студентів з України, Росії, Литви, Башкірії та Чехо-Словаччини (з Праги та Пряшева).

Існує при Фундації теж Галерея українського мистецтва, в якій відбулося кілька тематичних виставок. Найвизначнішою з них є виставка ікон ХV – XIX ст. із знищених українських церков у Польщі, які чудом збереглися перед знищенням й були відреставровані спеціялістами.

Фундація св. Володимира у Кракові видає і свій альманах під назвою «Між сусідами». Перший 56-сторінковий випуск цього альманаху Управа Фундації (В. Мокрий, Б. Зінкевич, М. Ясінська, Т. Венгринович та І. Кривуцький) видала наприкінці 199І р. Він відкривається фрагментом дискусії міжнародньої конференції «Незалежницькі прагнення українців у XX ст.» та є тут і звіти-інформації про дальші конференції, влаштовані Фундацією, — «Українська політична думка XX ст.» та «Життя і творчість Богдана Лепкого».

Цікавими й цінними є статті про краківського друкаря Швайпольта Фіаля (Ю. Гаврилюка), про україністику в Ягелонському університеті (В. Мокрого та Б. Зінкевич-Томанек), про українське питання в польському парляменті (В. Мокрого), матеріяли першого з’їзду об’єднання лемків у Польщі, що відбувся у Сярах біля Горлиць у листопаді 1991 р. Делегати з’їзду, між іншим, звернулися до лемків цілого світу із закликом протидіяти політичним тенденціям, спрямованим на сепаратистичне признання русинами статуту окремої народности. «Є це дуже шкідлива діяльність, і делегати з’їзду засуджують її», — говориться у «Зверненні».

З рецензій, опублікованих в альманасі, на увагу заслуговує огляд книжки О. Плеченя «Дев’ять років у бункері» — про УПА на Закерзонні. Є тут і публіцистичні статті, і вірші — разом тридцять цікавих матеріялів українською і польською мовами.

Другий випуск альманаха «Між сусідами» (Краків, 1992) видано вже на 100 сторінках.

Він відкривається передовою про потребу шукання шляхів взаємного порозуміння між поляками й українцями. Центральною темою альманаха є матеріяли про згадувану вже виставку українських ікон. Інформаційну статтю про виставку подано українською, польською і англійською мовами. Тут же подані промови на відкритті виставки В. Мокрого, митрополита краківського Ф. Махарського, бувшого міністра культури України Лариси Хоролець, представника України у Польщі Т. Старака та серію вітальних листів і відгуків відвідувачів.

Під рубрикою «Живі в нашій пам’яті» опубліковано статтю про митрополита Іларіона (Огієнка) та передруковано його статтю «Чудотворна ікона Матері Божої з Корчмина». Ювілейну статтю присвячено і Леву Гецу (автор Т. Філяр). Цінні документи про найновішу боротьбу польських лемків за свої національні й політичні права містить матеріял В.Шлянти «Лемківський календарій». В розділі «Краківська україністика» подано цікаві автопортрети його провідних викладачів В. Вітковського, В. Лужного, Г. Стрельчука, Є. Пали, А. Фаловського, Б. Зінкевич-Томанек та В. Мокрого.

Дуже добре, що упорядники залучили до альманаху і статті студентів-україністів. Вони становлять окремий розділ «Зі студентських зошитів», а є їх дев’ять. Деякі прозраджують, що у Кракові виростає нове покоління ентузіястів.

І в другому випуску переважають польськомовні матеріяли. Обидва випуски багато ілюстровані.

Альманах «Між сусідами» є достойним спадкоємцем «Українського календаря», який протягом довгих років був найвизначнішою книжкою українців Польщі і перестав виходити через брак грошей на його видання. Він добре репрезентує не лише Фундацію св. Володимира у Кракові, але і всю українську громаду Польщі.

Якою буде дальша національна орієнтація Греко-католицької Церкви Чехо-Словаччини?

29 лютого 1992 р. у м. Пряшеві (Чехо-Словаччина) відбулася незвичайна подія — посвячення в єпископи Греко-католицької Церкви о. Милана Хаутура.

На Пряшівщині (як і на Закарпатській Україні та в Галичині) споконвіку жили русини східнього обряду. Згідно з деякими історичними даними, частину закарпатців похрестили святі Кирило і Методій, їдучи з Візантії у Велику Моравію у 863-864-х роках. Первісна релігія населення Пряшівщини — православна, від 1646 р. (Ужгородська унія) — Греко-католицька (уніятська). Юридично населення Пряшівщини належало до Мукачівської єпархії на Закарпатті. В 1816 р. було створено окрему Пряшівську єпархію, яка існувала до 1950 р.

Греко-католицька Церква на Пряшівщині завжди була вогнищем плекання не лише релігійної, але й національної (руської) свідомости. Релігія східнього обряду (який повністю зберігся і після запровадження унії з Римом) тут автоматично ототожнювалася з національністю. Русини ісповідували «руську віру», Тобто ту саму, яка домінувала «на Русі» — в У країні і Росії. В 1950 р. комуністичний уряд Чехо-Словаччини (який прийшов до влади 1948 року) за вказівкою з Москви зліквідував Греко-католицьку Церкву, а всіх віруючих проголосив православними. Останній греко-католицький єп. Павло Ґойдич загинув у в’язниці, а його помічник — єп. Василь Гопко в середині 60-их років повернувся із в’язниці з підірваним здоров’ям і незабаром помер.

Весна 1968 р. принесла волю і греко-католикам. Влада Дубчека відновила Греко-католицьку Церкву, однак радянські танки її знов придушили. До листопадової революції 1989 р. греко-католики були легально визнані, однак не сміли мати ні свого єпископа, ні богословських семінарій,навіть колишні греко-католицькі храми юридично належали не їм, а Православній Церкві, яка формально була автокефальною, однак в дійсності підпорядкованою Москві. Московський патріярх був для неї найвищим авторитетом.

1989 р. викликав революцію і в цій області. Вже через кілька тижнів після 17 листопада Пряшівська греко-католицька єпархія одержала свого єпископа. Став ним Ян Гірка — перший випускник Пряшівської руської гімназії, заснованої єп. Ґойдичем 1936 р. Населення чекало, що він піде слідами своїх попередників і в національній області, тобто буде прищеплювати русинам любов до їх мови, національної культури, традицій тощо. Ці сподівання не виправдалися. Нововисвячений єпископ (якого, до речі, за дорученням Римського Папи Івана-Павла ІІ висвятив не український кардинал Греко-католицької Церкви Мирослав-Іван Любачівський, а словацький римо-католицький кардинал Томко) пішов по шляху явної словакізації Греко-католицької Церкви.

Він кілька разів заявив, що йому, як словакові, близькі й русини, часто свої проповіді виголошував і виголошує «по-руськи» (тобто місцевою говіркою української мови), однак досі з його уст ніхто не чув заяви: «Русини, плекайте свою рідну культуру, будьте горді за свою рідну мову і не піддавайтеся словакізації!». А така заява з уст найвищого сановника Церкви конче потрібна!

Треба по правді сказати, що більшість із понад 300,000 греко-католиків Словаччини, а саме південні області Земпліна та Шариша (райони Михалівці, Вранов, Гуменне, Пряшів), — пословачилися ще в минулих століттях. Сьогодні вони і в домашньому побуті користаються словацькою мовою (шарисько-земплігською говіркою). Первісна руська мова досі збереглася у понад двісті населених пунктах північно-східньої Словаччини (округи Снина, Меджилабірці, Свидник, Бардіїв та Стара Любовня).

Виходячи з того факту (як і з великого кількісного складу єпархії), назріла реальна потреба розділити Пряшівську єпархію на дві частини: словацьку та русько-українську або надати пряшівському єпископові помічного єпископа, який би дбав про потреби русинів-українців північно-східньої Словаччини. Були і реальні пропозиції на кандидата на такого єпископа. Найбільше шансів мав настоятель чина Василіянів у Чехо-Словаччині о. Маріян Поташ (1918 р. народження), колишній близький співробітник єпископа Гойдича і його співв’язень.

Папа Іван-Павло ІІ вирішив інакше. За допоміжного єпископа монсеньйора Івана Гірки він іменував досі мало відомого 34-річного священика Милана Хаутура.

Хто такий Милан Xaутyp? Походить він із с. Велика Поляна Гуменського округу (недалеко кордону з Україною). І його батько, і мати — русини-українці. Виростав він у рідному селі, одному з небагатьох, яке у 50-их роках не перейшло на православ’я і в часі переслідування Греко-католицької Церкви залишилося без священика.

Вже під час навчання в Гуменській гімназії він таємно вступив у монаший чин Редемптористів. В 1976 р. його було прийнято на навчання до Римо-католицького богословського факультету свв. Кирила і Методія у Братиславі. Після п’ятирічного навчання М. Хаутура було висвячено на священика-монаха. Душпастирські обов’язки він виконував в основному в українських селах: Калинові, Меджилабірцях, Красному Броді, Шмиговці, Шариському Ястраб’ю та інших. В кожному з них він нав’язав тісні контакти з молоддю, що було не до смаку представникам тоталітарного режиму. Його часто переводили з місця на місце, але це лише зміцнювало популярність молодого священика, який захоплювався модерною музикою, залюбки грав у футбол, волейбол, займався туристикою і брав участь у різних змаганнях. В 1990 р. о. М. Хаутура було іменовано віцепровінціялом конгрегації Отців Редемптористів східнього обряду в ЧСФР. Сам він немалою мірою спричинився до активізації цього монашого чина. Йому вдалося «відвоювати» у православних колишній манастир редемптористів у Михалівцях, заснований у 1931 році і ліквідований у 1950 році. До речі, величавий храм цього манастиря на початку 30-х років побудовано в давньоукраїнському стилі за проектом українського архітектора Володимира Січинського (1894-1962).

Посада віцепровінціяла була пов’язана з частими подорожами за кордон, зокрема у Ватикан, і, без сумніву, вплинула на його призначення у сан єпископа. Та головну заслугу на іменуванні о. Хаутура єпископом мала рекомендація єп. Гірки, який сам обрав собі помічника, а папа римський лише затвердив його вибір. Згідно з кодексом Римо-католицької Церкви єпископом може бути нежонатий священик, старший ніж 35 років. Милана Хаутура було призначено до цієї функції ще перед досягненням цього віку. Отаким чином він став наймолодшим католицьким єпископом у Европі, а мабуть і у світі.

Висвячення о. Милана Хаутура на єпископа відбулося справді величаво. Проходило воно у найбільшій спортивній залі м. Пряшева, розрахованій на десять тисяч місць. Заповнена вона була до останнього місця, а багато людей усередину так не потрапило. Значну частину учасників святкування становили віруючі тих сіл, в яких діяв о. Хаутур. Лише священиків, монахів та богословів було майже півтисячі. В передній частині спортивної залі було споруджено підвищену площадку з імпровізованим вівтарем та іконами, на яку засіло кілька десятків високих церковних достойників з різних країн світу. Були тут представники Ватикану, тридцять єпископів із Чехо-Словаччини, України, Угорщини, Югославії, Польщі, Німеччини, Франції, США та Канади. Кожен з них урочисто поклав руки на голову нового владики.

Акт посвячення, супроводжуваний Літургією Івана Золотоустого церковно-слов’янською і словацькою мовами, виконав пряшівський єпископ Ян Гірка разом з апостольським нунцієм Джіованні Коппою із Ватикану та єпископом Михайлом Руснаком із Канади. Співав поповнений хор пряшівського катедрального храму св. Івана Хрестителя під керівництвом диригента Мірошая. Україну на святкуванні представляв єп. Іван Семеді з Ужгороду, Українську Католицьку Церкву в діяспорі — єп. М. Гринчишин з Парижу. Дуже тепло пряшівська публіка привітала єп. Руської Греко-католицької Церкви в Югославії С. Микловша, який їздив у Пряшів ще в часі, коли тут Греко-католицька Церква знаходилася поза законом. У святкуванні брали участь і високі представники словацького уряду на чолі з міністром парляменту В. Обергавзером, представники інших християнських Церков, включно з євангелицькою. (Лише представника Пряшівського православного епархіяльного уряду, який знаходиться лише кілька кроків від греко-католицького епархіяльного уряду, на посвяченні не було).

Понад трьохгодинний церемоніял інтронізації єп. Хаутура у прямій трансляції передавала словацька телевізія, так що цю урочисту подію оглядали мільйони людей в усій країні.

Прийнявши єпископський жезл, мітру, ризи та інші інсиґнії (золотий хрест та золотий перстень), новопосвячений єпископ виголосив словацькою мовою урочисту промову, в якій закликав віруючих до послушности своєму єпископові. Щирими словами (виголошеними рідною мовою) він подякував віруючим тих сіл, в яких він виконував душпастирську діяльність, а теж рідній матері і батькові: «Ви сьте ня виховували так, — сказав він, — жеби Христове слово було в моїм серці певно. Я хочу Вас попросити: зістаньте зі своїм сином-єпископом і надалі».

Отже русини-українці Чехо-Словаччини мають свого єпископа, єпископа із власних рядів, наймолодшого єпископа у світі. Від нього у значній мірі буде залежати, якою буде дальша національна орієнтація підпорядкованих йому віруючих. Досі він не висловився, чи піде шляхом своїх попередників на єпископському престолі — від Бачинського по Гойдича і Гопка, або шляхом дальшої словакізації Греко-католицької Церкви та її обряду. Русини-українці покладають на нього великі надії. Хотілось би вірити, що він їх виправдає.

Микола Мушинка

Перша Служба Божа о. Йосафата

Басрівці — невеличке село в Левоцьких горах на Пряшівщині, засноване в середині 14 століття. Із самого початку заселення тут жили русини-українці: до 1641 р.— православні, пізніше — греко-католики.

9 травня ц.р. тут відбулося велике свято, в якому взяло участь кілька тисяч людей. Виходець із села отець-василіянин Степан Луцак у місцевій церкві св. Михаїла відслужив свою першу Службу Божу.

Нововисвячений душпастир пройшов складний життєвий шлях. З дитинства в нього був потяг до релігії, що в умовах тоталітарного комуністичного режиму було неабияким «гріхом». Заради того він не потрапив ні у гімназію, ні в іншу середню школу, а закінчив фахове училище і став кельнером у ресторані. Щоденне спілкування із злодіями, п’яницями, проститутками утвердили в ньому віру в Бога, і він твердо вирішив стати монахом-місіонером.

В другій половині 60-х років Греко-католицька Церква на Пряшівщині вийшла з підпілля. Уряд навіть легалізував її, однак після окупації Чехо-Словаччини радянськими військами в 1968 р. вона знов стала переслідуваною Церквою. Всі монаші чини були суворо заборонені і продовжували свою діяльність таємно. З одним з таких таємних монаших чинів, був чин Отців-Василіян, очолюваний о. Маріяном Поташем (який тількищо повернувся з довгорічного ув’язнення), нав’язав стосунки і Степан Луцак. Після кількарічних випробувань, в 1972 р. його було таємно прийнято у монаший чин василіянів під іменем Йосафат.

Згідно з тодішніми законами прийняттям до монашого чину можна було людину засудити на кількарічне ув’язнення, тому про постриження в монахи не знала навіть його рідна мати. Бути монахом в умовах комуністичного терору було справжнім геройством. Степан Луцак не міг жити в манастирі, бо всі манастирі були скасовані. Він мусив важко працювати, інакше його могли б засудити й ув’язнити за тунеядство (дармоїдство). Та він суворо дотримувався статуту монашого життя отців-василіян, готуючись до священичого покликання. Вставав уранці о 4-5 годині, виконував встановлені молитви, поспішав на Службу Божу, потім на роботу, а, після роботи, 2-3 години присвячував духовній самоосвіті. І так щодня, повних 18 років!

Всі його спроби потрапити на богословський факультет (римо-католицький, бо греко-католицького не було) закінчились невдачею. Одною з причин, чому його не приймали, була його тверда національна самосвідомість. Він завжди вважав себе русином-українцем, послідовно говорив рідною мовою і захищав східній церковно-слов’янський обряд перед словакізацією. Обдарований прекрас­ним голосом, він не оминав жодного отпусту на Пряшівщині. Знали його в Красному Броді, на Буковій Гірці, в Чирчі, Лютині, Левочі і на пряшівській «Кальварії». В усі ці місцевості він ходив з процесіями, співаючи релігійні пісні. На місці він зосереджував навколо себе віруючих, проповідував Слово Боже і співав. Не раз за цю свою ініціятиву був переслідуваний не лише органами державної безпеки, але й церковною владою.

Наприкінці 1991 року його давня мрія сповнилася: Степана-Йосафата Луцака було посвячено у священики. До речі, дар священства він прийняв не на Пряшівщині, де зараз проходить посилена словакізація церковного обряду й населення взагалі, а в Івано-Франківську на Україні.

У першій його Службі Божій брало участь кільканадцять священиків із навколишніх сіл та всі монахи і монахині чину василіян, який вже зараз діє легально і має свої манастирі (жіночий та чоловічий) у Пряшеві. Здається, що василіяни є в сучасності єдиною греко-католицькою церковною організацією, яка голоситься до національних традицій своїх предків. Жоден з пряшівських єпископів в цій небуденній урочистості не брав участи. Не приїхав теж ніхто із запрошених римо-католицьких священиків. Службу Божу прекрасним співом супроводжував об’єднаний церковний хор «Майдан» із недалекого села Литманова.

Спочатку процесія з церковним хрестом і хоругвами вибралася до рідної хати Степана, де він попрощався з мамою (батько вже не живе), братами та сестрами. Було то зворушливе прощання із благословенням, сльозами, урочистими промовами та церковними піснями. Багато в чому ця церемонія нагадувала народне весілля. Як і на весіллі, кожного з гостей було оздоблено «пірками» з барвінку. Перед процесією дружки на спеціяльних підносах несли символи священства: Євангеліє, чашу і тернову корону.

Служба Божа (церковно-слов’янською мовою) відбувалася при імпровізованому вівтарі перед церквою. Зворушливу урочисту промову виголосив провінціял чину василіян у Чехо-Словаччині о. Маріян Поташ. Він розповів про важкий життєвий шлях нововисвяченого душпастиря, нагадавши про тяжкі часи, в яких жила Греко-католицька Церква під час тоталітарного комуністичного режиму.

О. Йосафат у своїй промові подякував рідній матері (яка сиділа на урочистому місці перед імпровізованим вівтарем) та отцям-василіянам за релігійне виховання та закликав розсварених односельчан до єдности і взаємної релігійної толерантности. Тут же він дав своє перше Причастя і священиче благословення присутнім. Мало котре око при його проповіді і благословенні залишилося сухим.

Після Служби Божої нового священика привітали односельчани, представники сусідніх сіл. Імпровізований престол був завалений квітами.

Хочеться підкреслити характерну деталь: ні під час Служби Божої, ні під час урочистого обіду не прозвучало майже жодного словацького слова. Всі промови були виголошені рідною українською мовою.

Баєрівчани довго не забудуть цього величавого свята — перше цього роду у понад 600-річній історії села. Якщо Греко-католицька Церква на Пряшівщині буде мати більше отаких національно свідомих священиків, як о. Маріян Поташ і його палкий послідовник о. Йосафат Луцак, вона збереже свій національний характер. Але в цьому вони мусять мати підтримку церковної влади — єпископів Івана Гірки та Мілана Хавтура.

Отже, Пряшівщина має нового священика, священика, який буде дбати не лише про релігійне але й про національне виховання віруючих. Дай, Боже, щоб отаких священиків на Пряшівщині було більше!

Микола Мушинка

В словацькій газеті «Виход», що виходить у Кошицях, замість комуністичної газети «Виходословенске новини», 17 вересня опубліковано цікаві спогади отця-василіянина Маріяна Поташа про ексгумацію тлінних останків греко-католицького єпископа Павла Ґойдича, що помер у в’язниці 17 липня 1960 року, після 12-річного ув’язнення і був похоронений на Леопольдівському цвинтарі під числом 681.

Отець Маріян Поташ разом з іншими однодумцями, довідавшись про могилу єпископа, п’ять разів ставив на ній хрест з іменем Преосвященного Павла Ґойдича, однак члени Держбезпеки (КҐБ) п’ять разів виривали і нищили ці хрести. В період празької весни 1968 р. брат єпископа Степан добився дозволу на ексгумацію тлінних останків єпископа, однак разом із дозволом він одержав сувору заборону перепоховати його у Пряшеві. Згідно з офіційною постановою тлінні останки найвищого представника греко-католицької Церкви можна було поховати на любому місці, лише не у Пряшеві і не у Пряшівській єпархії, яку він очолював і де була жива пам’ять про нього.

Про розвиток дальших подій о. Маріян пише: «В листопаді я вибрався у Міністерство внутрішніх справ і добився письмового дозволу на ексгумацію та похорон. Про попередню заборону перепоховання у Пряшеві я не сказав ні півслова. Ми замовили машину, купили труну, здійснили ексгумацію і тілесні останки єпископа ще в той же день перевезли у пряшівську катедральну церкву, переповнену віруючими, де відслужили першу Панахиду. Коли люди довідались, що тлінні останки єпископа-мученика є вже у Пряшеві, їздили туди автобусними екскурсіями з цілої східньої Словаччини. Це, однак, місцевому начальству не подобалось. Мене разом з тодішнім деканом отцем Гіркою, нинішнім єпископом, покликали в окружний комітет, де нам дали сувору догану: мовляв, єпископ Ґойдич не сміє бути похоронений у Пряшеві. Тоді я їм показав дозвіл з міністерства внутрішніх справ, який їх здивував і збентежив. Нам сказали: «Ми би погодились із похороном у Пряшеві, якби йшлося про звичайну людину». Я не витримав і заявив: «Невже ж єпископ собака? Невжеж в нього мертвого, вже раз похованого у Леопольдові, немає ні стільки прав, як у звичайної людини?»… «Ми змушені почекати на нову резолюцію Міністерства внутрішніх справ…», — сказали нам.

І ми чекаємо цієї резолюції по цей день… В 1972 р. я звернувся у відповідні органи із заявою про його і мою судову регабілітацію. Відповіді не одержав. Тепер я звернувся вдруге. Своєї регабілітації я вже добився. Папери вже маю на руках. Його ще ні. Чекаю на вирок суду. Вірю, що це не потриває так довго, як резолюція про перепоховання його тлінних останків».

До речі, о. Маріян Поташ, який працював разом з владикою-мучеником, а після ліквідації Греко-католицької Церкви був теж ув’язнений, зібрав чимало матеріялів до біографії єпископа Ґойдича і вже кілька років тому написав об’ємну книжку про нього, яка мала вийти до 100-річчя його народження у 1988 році. І досі вона залишається в рукописі. Чому?

Пряшів 23.9.1990

Микола Мушинка