Мирослав Іван Любачівський

З Днем Батька, вітаємо батьків і при тому бажаємо підкреслити, що батько і матір треба все любити і шанувати, це значить весь час, бо вони були для нас усім. Без них ми ніщо. Ось ці два дуже простенькі слова пов’язані з батьками — все й усім, були, є і запишуться незмінно глибокого змісту у яких немає початку, немає кінця. Це є ця неохопна бездонність, що вип­ливає з любови батьків до нас. Немає такої сили, яка б могла змінити, чи заступити ти Божі Закони, бо ж Божі Закони не підлягають жодним змінам. У Божих Заповідях говориться: «Шануй батька твого і матір твою, щоб тобі було добре і щоб ти довго прожив на землі». У цьому Божому законі не говориться про якийсь день, час, чи тим подібного, але про весь час, завжди. Ось цей один день, себто «День Батька», це додаток людський, щоби в якийсь особливий спосіб підкреслити цю любов, пошану і вдячність до батька. Тому то один день у році відведено окремо пошанувати матір і батька, себто зробити їм запляновану несподіванку. І треба сказати, що це вже стало навіть своєрідною урочистістю, загально людською традицією . Це добре.

Незаперечною правдою є, що батько і матір, це така суспільна клітина, яка не повинна бути розривною, бо вона творить, це найнижче й основне звено з яких складаються громади, парафії, суспільства і держави.

Якщо є здорові, сперті на Божих Законах, родини, тоді такими є, здоровими, суспільства і держави. Тому так важливо шанувати, плекати і любити членів родини, батька і матір, бо від них залежить наше життя. Звідти випливає ця особлива пошана і любов до батьків, а які для нас, як вже вище сказано є все й усім. Вони промощують нашу майбутність, щасливу майбутність. Тому ми в травні місяці, що є чудовим місяцем року, відзначаєм матір, а на День Батька, призначений місяць червень.

Журнал «Патріярхат» долучується і крім цього Божого «Шануй батька…» і до того людського надбання, підкреслення, традиції відзначення «Дня Батька» і складає доземний поклін, пошану і любов усім батькам, а зокрема тим про яких забули їх власні діти. З приводу цього заносимо наші щирі молитви до небесного Вітця і дякуємо Йому, Всевишньому, за всі блага і просимо, щоби наших батьків нагородив кріпким здоров’ям і довгим життям.

З цієї особливої нагоди вітаємо нашого главу Помісної УКЦеркви Блаженнішого Мирослава-Івана, як батька — Патріярха УКЦеркви, а також з нагоди його дня народин, себто з його 85-літтям багатотрудивого життя, яке сповниться 24 червня 1999 р. Вітаємо і складаємо наш синівський доземний поклін від всього українського патріярхального руху у розсіяні. Всевишній Триєдиний Бог поклав на його немічні плечі велике завдання — керувати кораблем УКЦеркви серед розбурханих хвиль на пост-комуністичному океані. Ми свідомі того, що це вагоме завдання. Просимо Всевишнього Господа Бога і Покровительку українського народу Божу Матір, щоби нагородили Вас, Блаженніший Мирослав-Іване кріпким здоров’ям і довгим життям, щоби Ви ще могли дальше успішно керувати кораблем нашої Церкви на славу Божу і добро нашої УКЦеркви та українського народу — української незалежної держави. Щоби Ви Блаженніший Мирославе дальше шукали шляхів до злагоди і замирення між різними конфесіями, що є на українських землях.

Також заносимо наші щирі молитви до Всевишнього Господа Бога за глав — патріярхів УПЦ КП, Патріярха Філарета, Патріярха Димитрія УАПЦ, щоб їх нагородив кріпким здоров’ям, довгим життям та допоміг їм знайти правильний шлях, що веде до цього Євангельського, — щоб усі були одно. Не забуваємо у наших молитвах і Митрополита Володимира (Сабодана) УПЦ МП, щоб йому Всевишній Господь допоміг побачити, що Московський Патріярхат, це не християнський шлях, але імперська політика. Молимо Господа Бога і Матір Божу, щоби Вам допомогли зустріти третє тисячоліття, як одна Христова Церква, яка буде служити для спасіння людських душ. Щоб зникла у Ваших працях, у Вашій кермі ненависть, злоба і диявольські пляни. Молимо Бога, щоби Ви мали відвагу і силу, як Христові керманичі у Божому винограднику і засудили зло. Подія, що трапилась у Маріюполі, де брати православні пішли силою проти своїх братів православних, проти Патріярха Філарета. Їх Святості Патріярхові Філарету висловлюємо наше глибоке співчуття і просимо Всевишнього, щоб Вам допоміг, після побиття, скоро видужати. Тим, що допустились того чину, хочемо вказати, що це не християнський шлях. Христос казав, що хто з мечем воює, той від меча гине. Молимо Бога, щоб вам допоміг замінити вашого меча, вашу ненависть на любов, яка все переможе. Любов, це шлях до спасіння.

Віримо у силу нашої молитви і напевно Всевишній Господь вислухає наших молитов, нагородить наших батьків кріпким здоров’ям і довгим життям, а главам наших Церков допоможе побачити, що одинокий християнський шлях, що веде до справжньої злагоди, це Любов, любов до Бога, любов до Христової Церкви, любов до свого народу, любов до своєї незалежної української держави — української батьківщини. Пригадаймо, Господь вислухав наших щирих молитов і наші жертви і послав нам вільну незалежну українську державу. Шануймо її.

М. Г.

З особливою радістю вітаємо Патріярха Мирослава-Івана з його вісімдесятліттям і водночас з його десятиліттям володіння на патріяршому престолі Києво-Галицької Митрополії Помісної Української Католицької Церкви. Ці дві ювілейні події завершуються у цьому 1994 році. Перша — це ювілей вісімдесятліття з дня народження Патріярха Мирослава-Івана, яке рівно сповниться 24 червня 1994 р. і друга — ювілей десятиліття на патріяршому престолі сповниться сьомого вересня 1994р., коли 10 років тому помер Патріярх Йосиф. Блаженніший Мирослав-Іван, як обраний коадьютор на Надзвичайному Синоді у 1980 році, автоматично перебрав осиротілий патріярший престіл. Обидві події в житті Ювілята є особливо визначальними і заслуговують на окрему увагу.

Треба сподіватись, що патріярша канцелярія у княжому городі Львові заініціює і подбає, щоб ці обидві ювілейні дати Патріярха Мирослава-Івана гідно, достойно і величаво відзначити. Це особлива нагода, з приводу якої належало розказати нелегкий пройдений шлях їх Святости Патріярха Мирослава-Івана, підкреслити його досягнення, як також віднотувати труднощі й неуспіхи, бо ж життя складається не тільки з погідно соняшних, але й захмарених днів.

Незаперечним залишається факт, що історія Церкви — це історія її мирян, священиків, ієрархії, а в першу чергу історії її глави. Жива Церква — це люди, миряни, священики і владики. Тому з приводу радісного ювілею вісімдесятиліття належить говорити про Ювілята — Патріярха Мирослава-Івана. З огляду на відсутність біографічних даних з юнацьких років, трудно буде подати докладніший шлях Ювілята.

Мирослав-Іван Любачівський народився 24 червня 1914 p., саме в рік, коли розпочалась Перша світова війна. Його родинне місце — це є Долина, Львівської области. Середню освіту закінчив у Стрию. З юнацьких років, маючи гарний голос — баритон, любив спів і музику. Після матури поступив на студії богословії у Львові, які закінчив з успіхом і 21 вересня 1938 року прийняв священичі свячення, які довершив тодішній Митрополит Києво-Галицький, Блаженніший Андрей Шептицький у Львові. Отець Мирослав-Іван після свячень поглиблює свої студії поза батьківщиною. Спершу студіює у відомому католицькому університеті в Іннсбруку, а згодом у Римі. Вибух Другої світової війни о. Мирослава-Івана застав поза межами України. Воєнний період о. Мирослав-Іван, не маючи можливости повернутись на батьківщину, дальше поглиблював свої богословські студії у Римі, які закінчив докторатом з богословії. Наш Ювілят мав усі дані займатись науковою працею, але, на жаль, до цього питання не було належного зрозуміння. Тому наша Церква є вбогою на богословські наукові праці.

В повоєнні роки в Західній Европі в той час перебували тисячі українців, які залишили батьківщину перед більшовицькими окупантами України. Велись заходи у напрямі переселення втікачів до позаокеанських країн, зокрема до США, Австралії і Канади. Треба було ці терени забезпечити і душпастирською опікою. В такому пляні о. Мирослав-Іван Любачівський у 1947 році переїжджає з Риму до США — Стемфорду, до Української Католицької Семінарії у Стемфорді, де стає учителем. Як звичайно, священики дуже часто не залишаються на тому самому місці, але все їх переносять на інші місця — парафії. Так о. Мирослав Любачівський стає сотрудником пароха у Гемтремку, штаті Мічіген, а згодом у Вілкс Бері — Пенсильванії, Мілвокі — Вісконсин, Клівленд — Огайо, Факс-Чейс біля Філадельфії і знову Стемфорд, у яких виконував різні функції сотрудника, духовного опікуна, викладача-професора. Отець Мирослав виконував свої обов’язки дуже уважливо, солідно і з посвятою.

Слід підкреслити, що о. Мирослав-Іван Любачівський був справді дуже відданий своєму душпастирському покликанню. Мабуть не виявляв своїх амбіцій зайняти почесні чи високі пости у нашій Церкві. Можна радше говорити про його особливу добросердечність і скромність. Мабуть номінація о. Мирослава-Івана Любачівського на митрополита Філядельфійської Митрополії була Божим Провидінням. Проголошення, яке сталось 21 вересня 1979 p., що о першій годині дня подало Ватиканське радіо, було великою несподіванкою, це сталось дуже нефортунно, без відома Паріярха Йосифа, напередодні українських святкувань у Римі. З приводу такого поступування зі сторони зорганізованого мирянського руху були зроблені різні протести до ватиканських чинників, не проти номіната, а проти такого поступування Ватикану. Свячення номіната Мирослава-Івана на митрополита відбулись не у Філадельфії, щоб оминути непередбачені несподіванки, але у Сикстинській каплиці, у Ватикані, які довершили Папа Іван-Павло II, Патріярх Йосиф і Митрополит Максим Германюк. Нововисвячений Митрополит Мирослав не довго сидів на митрополичому престолі у Філадельфії. 24 березня 1980 року відбувся скликаний Папою Іваном-Павлом II у порозумінні з Патріярхом Йосифом, у Секстинській каплиці, у Ватикані, Надзвичайний Синод Українських Владик, на якому обрано Митрополита Мирослава-Івана на коадьютора для Блаженнішого Йосифа. За короткий час свого митрополитства Блаженніший Мирослав-Іван Любачівський узаконив патріярші парафії у Вашінгтоні і Філядельфії св. Михаїла. Дуже скоро йому прийшлось покидати Філядельфію і поселитись у патріяршому дворі у Римі при церкві свв. Сергія і Вакха.

Цей стрімкий перехід з найнижчих щаблів душпастирської праці в Українській Католицькій Церкві до найвищого щабля — коадьютора, а згодом наслідника Патріярха Йосифа можна назвати справді Божим Провидінням. З перспективи часу можна сказати, що це були трудні роки утвердження Блаженнішого Мирослава-Івана. Мирянський зорганізований рух найбільше турбувало те, що у перші й пізніші роки свого високого становища у Римі Блаженніший Мирослав-Іван не став дійсним переємником дій і чину св. п. Патріярха Йосифа. Блаженніший Мирослав старався ввесь час держатись легальної точки зору Ватикану.

Після смерти Патріярха Йосифа, 7 вересня 1984 p., Блаженніший Мирослав-Іван автоматично став головою УКЦеркви. Провідні діячі мирянського руху, на чолі з сьогодні покійним д-ром Богданом Лончиною, їдучи на похорон Патріярха Йосифа до Риму, однодушно рішили, що з хвилиною смерти Патріярха Йосифа нашим Патріярхом є Мирослав-Іван Любачівський, і так будемо до нього звертатись, так будемо його величати і будемо давати йому нашу моральну і матеріальну допомогу. Таке саме було становище Крилосу на чолі з тайно висвяченим Владикою Іваном Хомою. Похорон­ними відправами св. п. Патріярха Йосифа займався Крилос, які проведено достойно, гідно, з усіма почестями. Крилос виявив себе на висоті, але згодом з різних менше і більше оправданих причин перестав бути тим допоміжним тілом для Патріярха Мирослава-Івана.

З того часу, коли Патріярх Мирослав-Іван перебрав у свої руки керму нашої УКЦеркви, досьогодні проминає десять років. Слід відмітити, що Блаженніший Мирослав-Іван прийшов на Києво-Галицький престіл після двох велетнів нашої Помісної УКЦеркви, Митрополита Слуги Божого Андрея і Патріярха Йосифа. Час, в якому довелось діяти Патріярхові Мирославові-Іванові, був особливо складний і блиснути після таких великих двох своїх попередників не було легко. Робив, що було в його силах. Неодноразово просив у Папи Івана-Павла II, щоб визнав Патріярхат нашої УКЦеркви. На жаль, Блаженніший Мирослав-Іван сам цього титулу собі не присвоїв і тим самим не вживав, незалежно від того, що мирянський рух неодноразово просив, щоб продовжував започатковане Патріярхом Йосифом. На жаль, під тим оглядом Блаженніший не пішов за покликом народу, як говориться «вокс популі, вокс деї», себто воля народу, воля Божа. Не зробив цього,будучи в Римі, як також не зробив після переїзду в Україну.

Треба відмітити, що під кермою Патріярха Мирослава-Івана наша Помісна УКЦерква, у деяких випадках, а в першу чергу у Вічному Місті Римі, гідно, достойно і величаво відзначила тисячоріччя хрещення Руси-України. Це справді були унікально-неповторні святкування. Ці святкування небуденної події — хрещення Руси-України відбулись у Польщі — Ченстохові. Це були справді радісні й незабутні події в історії нашої Церкви. Так Блаженніший Мирослав ставив поволі тверді кроки, як глава нашої УКЦеркви.

Тріюмфальним був приїзд з Риму Патріярха Мирослава-Івана до Львова в суботу, перед Вербною неділею, де тисячі, тисячі вірних його вітали. Вітав його собор св. Юра у Львові. Це були перші кроки Блаженнішого Мирослава-Івана на рідних землях. Патріярх Мирослав у Львові відзначив три роки свого побуту в Україні. Можна тільки жалувати, що за цих не легких три роки не поширив свого впливу на Київ і цілу Україну, не покликавши там до життя українські єпископства, і не відновив старої — історичної Києво-Галицької Митрополії. Для цього не треба шукати дозволу, бо це наше, і виключно наше, законне і природне право бути господарем на своїй землі, якщо хтось говорить протилежне — говорить неправду.

Патріярх Мирослав-Іван провів Синоди нашої Церкви. Богу дякувати, йому вдалось об’єднати всіх владик і спільно співпрацювати. У своїй праці підходив до всіх питань, як також до діялогу з нашими українськими православними Церквами з великим зрозумінням і добросердечною настановою. Ні більше, ні менше Патріярх Мирослав у своє вісімдесятліття і десятиліття свого патріяршого владицтва провів успішно вагому працю для добра нашої УКЦеркви. З нагоди цих двох радісних ювілеїв бажаємо їх Святості Патріярхові Мирославові-Іванові у першу чергу багато кріпкого здоров’я, щедрих Божих ласк та успіхів у не легкій праці для добра українського народу, УКЦеркви й на славу Божу. На многі літа Патріярхові Мирославові-Іванові!

Микола Галів

Звертаємося в редакцію з проханням надрукувати нашого листа. Можемо сказати наперед, що він викличе у багатьох сердиті думки і навіть бажання не погодитися з нами. Одначе…

Днями канцелярія Мукачівської єпархії розіслала виготовлений нею «Протокол…» для загальних зборів мирян, у якому нав’язується їм готове і категоричне одномисліє «зверхніх» достойників Церкви широкому загалу вірників – про матеріяли Священного Синоду єпископів Української Греко-католицької Церкви від 16-31 травня 1992 року у Львові і проголосила таке, що, на наш погляд, пахне криміналом. Яке має право наша єпархія зводити наклепи на рішення Синоду і перекручувати їх зміст, подаючи як фальшивку?

Ставлячи підпис під таким «Протоколом…», мирянин чи член церковної громади стає в позу звинуватця або судді Священного Синоду. Аргументації, викладені у «Протоколі…», нагадують капеерівські методи закритих листів, коли чиясь думка згори мусіла виконуватися і видавалася за істину.

Згаданий взірець «Протоколу…» буквально пройнятий доказами того, чого не докажеш. З тексту ясно, хто складав: видає політична термінологія. Це — лжерусини Підкарпатської области Підкарпаття. Кожне слово свідчить, що «Протокол…» писали не духовні особи, а якийсь політикан. Саме той, хто виступає проти історичних рішень Синоду УГКЦ, і є заражений ідеями схизми.

У тексті наводиться історична неправда про те, що Мукачівська єпархія віками не належала до жодної митрополії, а прямо відносилася до Римського Престолу. Це вигадка, бо до 1771 року Мукачівська єпархія була тільки вікаріятом егерського угорського римо-католицького єпископа, а з 1771 року вже повноправна єпархія була підпорядкована естергомському угорському римо-католицькому архиєпископу і дотепер записана. Римська Столиця робила всі заходи, щоб Мукачівську єпархію приєднати до Києво-Галицької Митрополії, але їй перешкоджали політичні сили Австро-Угорщини, а зараз цьому на заваді місцеві політичні сили, що комфортно окопалися в коридорах «суверенної єпархії».

Смішним і абсурдним є твердження, що зараз введена і підтверджена свята Літургія з усіма її доповненнями «по-східньому, візантійському ортодоксному православно-російському обряду», в якому викинуті і заборонені всі набоженства, століттями набуті в нашій єпархії.

Як рожанець (вервиця), молебні до Пресвятого Серця Ісуса, до непорочного Серця Пречистої Діви Марії, Непорочне зачаття, празник Царя Христа та багато інших. Рішуче протестуємо проти деяких самозванців, які підбурюють народ, щоб під виглядом возз’єднання наших єпархій завести нам православно-російський обряд, збираючи підписи на всілякі фальшиві петиції.

Все це має одну мету: вбити черговий клин між греко-католицькими церквами, між вірниками одної конфесії через заведення в краї «православно-російського обряду» і лякати наївних і простодушних мирян. Це робиться для того, щоб зібрати якомога більше підписів.

Ще багато чого можна піддати сумніву в цьому документі. До речі, вірники не знають змісту канону 146 параграфу Кодексу Східньої Церкви, затверджений Святішим Отцем: «Територія Церкви, на чолі якої стоїть Патріярх, простягається на ті округи, в яких зберігається обряд, властивий тій Церкві, і Патріярх має законно набуте право заснувати там провінції, єпархії і екзархати». Однак слід додати, що на основі Канону 152 параграфу того ж Східнього Кодексу права Верховного Архиєпископа (а ним тепер є Блаженніший Кир Мирослав-Іван Любачівський) у всьому прирівнюється правам Патріярха. Від чого йде невігластво тих, хто скомпонував сумнозвісний «Протокол…» і хоче, аби інші його підписували.

Творці цього «Протоколу…» звинувачують у гріхах інших, звертаються з петиціями «до всіх вірників нашої многонаціональної єпархії, щоб виганяли з своїх домів всіх самозванців-агітаторів, які бродять нашими селами і заносять у громади та родини дух роздору, злоби і наклепів на законного єпископа-ординарія, на нашу єпархію».

Чи вписується така модель церковної автономії або суверенної єпархії в політику позацерковних сил, які обстоюють політику псевдомоделей краю, але під п’ятою чужинців. Візьмемо одну із деталей — «Епархія не терпить вивищення однієї нації над другою», на що натякає «Протокол…». Нам здається, що ряд єпископів займаються нецерковними справами. Чи треба словакізувати, мадяризувати та англізувати закарпатців?

Ще раз підкреслимо, що сумнівним видається цей «Протокол…». Йому не місце в сучасній історії Закарпатської Греко-католицької Церкви.

Євген Варіха
Клара Варіха
греко-католики м. Ужгород

Консисторії Української Автокефальної Православної Церкви, Банд-Брук, США

Львів, 12 червня 1993 року

З болем і з почуттям глибокого смутку сприйняв я вістку про відхід у вічність Святішого Патріярха Київського і всієї України Мстислава. Покійний був великим сином Української Церкви і народу, і Всевишній Господь благословив його довголіттям, щоб бути свідком відродження, знищення, вигнання і відтак відновленого життя України.

В імені всієї Української Греко-католицької Церкви я складаю її сестрі — Українській Автокефальній Православній Церкві найсердечніші співчуття, злучені з молитовними побажаннями, щоб нащадки покійного Патріярха йшли його слідами і працювали для освячення і єдности Української Церкви і народу, щоб сповнилися слова Христові: «І буде одно стадо й один пастир».

Українська Греко-католицька Церква завжди збереже живою пам’ять Його Святости, задля участи в працях Другого Ватіканського Собору, зустрічі з покійним Патріярхом Йосифом Кардиналом Сліпим у Бавнд-Бруці 1968 року і, врешті, Його участи у торжественному перепохованні тлінних останків нашого незабутнього Патріярха-Ісповідника у Львові 27-29 серпня 1992 року. Та найбільше пам’ятатиме Його історія як мужа Церкви, який змагався за єдність Церкви і українського народу.

Вічна Йому Пам’ять!

+ Мирослав-Іван, Кардинал Любачівський,
Глава Української Греко-католицької Церкви

Редакція окружними дорогами одержала листа Патріярха Мирослава-Івана, у якому він звертається до владик, отців, членів монаших чинів і мирян у церковних справах, а в першу чергу інформує, що логічно й нормально, що юрисдикція УКЦеркви розтягається на цілу територію української держави і на територію, де живуть вірні нашої Церкви. Це право нашої Помісної УКЦеркви. При цьому подає, що є вже затверджений плян побудувати Патріярший Собор у Києві на Львівській площі. Віримо, що українська діяспора цей плян будови храму піддержить морально й матеріяльно.

Редакція

Христос Воскрес!

Львів, 27 квітня 1993 р.
93/784

Високопреосвященні й Преосвященні Владики!
Високопреподобні й Преподобні Отці!
Преподобні Ченці й Черниці!
Дорогі Браття і Сестри!

У Празник Стрітення Господа нашого Ісуса Христа, 15 лютого 1993 року Божого, у моєму «Зверненні до греко-католиків в Україні й на поселеннях» я напоминав, щоб ми просили Господа перемінити серця нашого народу й викорінити усяку ненависть та незгоду, щоб ми в злагоді могли спільно працювати для єдности Церков на землях нашої розлогої Батьківщини. Далі я напоминав, що нам треба просити, щоб рішення нашого Львівського Синоду були апробовані Святою Столицею та щоб був затверджений Києво-Галицький Патріярхат нашої Церкви, тим більше, що Святіший Отець Іван-Павло ІІ, Папа Римський, в присутності 28 єпископів Української Греко-католицької Церкви сказав: «Я вже не бачу жодної перешкоди до проголошення Патріярхату!». В тому часі Україна стала вільною, Церкву вже більше не переслідувано, дозволено греко-католикам реєструвати свої храми в Галичині й на усіх теренах Української Держави.

Сьогодні, в умовах незалежної Української Держави, нам не треба нікому доказувати, що наша рідна земля є нашою територією. Не тільки Галичина й Підкарпаття, але й Східня Україна та взагалі всі терени колишнього СРСР, де мешкають українці греко-католики, є нашою територією. До того ж, від хрещення Руси-України наша Церква була завжди в повній єдності з Вселенською Церквою, в тому і з Римським Апостольським Престолом. Тому, згідно з Паріяршим устроєм Києво-Галицького Патріярхату нашої Церкви та рішенням Львівського Синоду відновити Чернігівсько-Вишгородську епархію з осідком у Києві, якій підлягають усі парафії та вірні на Східніх, Центральних та Південних землях України. Здвигнемо в столичному городі Києві Патріярший Собор Української Греко-католицької Церкви.

Як Глава Української Греко-католицької Церкви піднімаюся, при Божій помочі, очолити це святе і конечне діло нашого Божого Люду в ім’я дальшого існування і розвитку нашої Церкви по всій суверенній території незалежної Української Держави й на поселеннях.

Закликаю, щоб для завершення цього святого діла всі наші Владики й вірні співпрацювали зі собою, стараючись у першу міру про добро нашої Української Греко-католицької Церкви і нашого Українського Народу. Бо, разом з’єднані, зможемо, якщо такою є свята Божа воля, перемогти всі перешкоди; а роз’єднані, як каже Святе Письмо, «Кожне царство, розділене в собі, запустіє, і кожне місто чи дім, розділені в собі самому, не встояться» (Мт. 12, 25).

Лише святою Молитвою і праведними ділами збережемо і запевнимо розквіт нашої многостраждальної Української Церкви і нашого многостраждального українського народу, бо Господь Бог сказав: «Просіть, і дасться вам; шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам. Кожний бо, хто просить, одержує; хто шукає, знаходить; хто стукає, тому відчиняють» (Мт. 7, 7-8).

Сподіємось, що тепер, коли з усіх сторін іде завзятий наступ на нашу рідну Українську Греко-католицьку Церкву, будова Катедрального храму в Києві стала б об’єднуючим фактором та піднесла б на дусі всіх українців-католиків. Ця будова була б продовженням і завершенням листа-прохання до Святішого Отця, підписаного всіма Владиками Першого Синоду Єпископів Української Греко-католицької Церкви на рідних землях у Львові про проголошення Києво-Галицького Патріярхату. Проект будови катедрального храму в Києві є послідовним наслідком рішення, прийнятого на Синоді минулого року у Львові 16-31 травня.

Під кінець, оцим листом звертаємось до всіх Владик в Україні й на поселеннях та до всіх вірних Української Греко-католицької Церкви молитись і усильно просити всемогутнього Бога, Творця неба й землі поблагословити своєю всесильною правицею наш вірний український народ та нашу Церкву святу, щоб ми всі, з’єднані разом, одним серцем і одними устами хвалили Його повсякчасно!

Благословення Всемогутнього Бога Отця і Сина і Святого Духа
нехай зійде на Вас усіх і перебуває з Вами назавжди! Амінь.

+ Мирослав-Іван, Кардинал Любачівський,
Глава Української Греко-католицької Церкви

Пишуть та питають мене наші люди, кажучи: наш перший Синод на рідних землях відбувся від 16-31 травня 1992 року. Від того часу пройшло вже майже 8 місяців, і ми сподівались, що рішення Синоду, які Ви разом з нашими єпископами схвалили, будуть апробовані найвищою церковною владою, та, на жаль, воно так не сталося! Чому ж так довго треба нам ждати на апробату, адже ж в тих рішеннях просилось про те, що нам, згідно з правом, належиться?

Остаючись без апробати рішень Синоду, що є конечні до існування й розвитку нашої Церкви, деякі наші вірні кажуть, що Господь нас не любить, бо відвернув від нас своє лице й не вислуховує наших благань. Вони подібно як колись ізраїльський народ, уосібнений Сіоном, кажуть: «Сіон сказав: «Господь мене покинув, забув мене Владика мій». На це Господь Бог відповідає: «Невже ж забуде мати своє немовля? Не матиме жалю до сина свого лона? Та хоча б вона й забула, я тебе не забуду. Глянь! Я записав тебе в себе на долонях, мури твої завжди передо мною» (Іс. 29, 14).

Чому так довго тягнеться той процес апробати Синоду? Найпершою відповіддю буде те, що наша Українська Греко-католицька Церква й народ були переслідувані довгих 46 років. В тому часі безбожницька комуністична влада старалась знищити не тільки нашу Церкву, але й увесь народу Галичині, подібно як це сталось в Україні в 1933-34 роках. Щоб привести до порядку справи нашої Церкви, треба все уважно й точно розважити, що тепер якраз Конгрегація для Східніх Церков старається зробити все, що можна, та на те потрібно багато часу! Подруге, досі в тих справах ми зверталися лише до людей, забуваючи, що перед Богом-Отцем маємо заступника нашого Спасителя Ісуса: «Таке довір’я маємо через Христа Бога, який примирив нас із собою через Христа й дав нам службу примирення. Бо Бог у Христі примирив собі світ, не враховуючи людям їхніх проступків, поклавши в нас слово примирення» (2 Кр. 5,18). З того часу:«Нема ніякого засуду для тих, що в Христі Ісусі. Бо закон Духа, що дає життя в Христі Ісусі, визволив нас від закону життя й смерти» (Рм. 8, 1).

Що ж Спаситель нам каже в нашому скрутному положенні? Він каже нам молитись і просити Господа Бога, воднораз же запевняючи, що будемо вислухані: «Просіть, і дасться вам; шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам. Кождий бо, хто просить, одержує; хто шукає, знаходить; хто стукає, тому відчиняють» (Мт. 7. 7, 8). Про ту готовість Христа Бога вислухати тих, хто Його просить, говорить Святе Письмо в багатьох місцях, наведу лише кілька: «І все, що просите в моє ім’я, то вчиню, щоб Отець у Сині прославився. Вчиню, коли будь-що проситимете в моє ім’я» (Ів. 14. 13, 14). «Істинно, істинно кажу вам: Чого б ви тільки попросили в Отця, він дасть вам у моє ім’я. В ім’я моє досі ви не просили нічого. Просіте ж — і ви одержите, щоб радощів ваших було вщерть» (Ів. 16. 23, 24). Якраз тих радощів нам зараз дуже бракує, бо з різних сторін чуємо лише про утиски, про напади на нашу Греко-католицьку Церкву, а поміч від нікого не приходить! Про нас також, здається, говорить Святе Письмо: «Блаженні засмучені, бо будуть утішені. Блаженні голодні та спраглі справедливости, бо вони наситяться» (Мт. 5. 5, 6). Ми засмучені переслідуваннями та тією несправедливістю, яка нам від наших сусідів приходить.

Христос каже: «Блаженні ви, коли вас будуть зневажати, гонити та виговорювати всяке зло на вас, обмовляючи мене ради» (Мт. 5, 11). А нас переслідують, зневажають, гонять та виговорюють всяке лихо не лише вороги, але навіть наші брати по крові заради того, що ми греко-католики, отже заради Христа Господа.

Про що нам треба просити? Просити треба найперше, щоб Господь перемінив серця нашого народу й викорінив усяку ненависть та незгоду, щоб ми в злагоді та любові могли спільно працювати для єдности Церков на землях нашої розлогої батьківщини. Далі, нам треба просити, щоб рішення нашого Львівського Синоду були апробовані, бо ми рішали лише про ті речі, які є конечними для існування нашої Української Греко-католицької Церкви, щоб вона могла свобідно існувати й розвиватися. Те все просимо під умовою, якщо такою є Божа воля. Для нас просимо тільки про ласку годитися з Божою волею, якою б вона не була! Знаючи, що Господь Бог є нашим найкращим Батьком і тому найкраще знає, що потрібно, щоб Греко-католицьку Церкву вдержати та щоб вона якнайкраще розвинулася.

Далі просимо про проголошення Патріярхату нашої Церкви. Знаємо, що Святіший Отець Іван-Павло II Папа Римський не був проти Патріярхату, бо в присутності 28 наших єпископів Української Церкви сказав: «Я вже не бачу жодної перешкоди до проголошення Патріярхату!». В тому часі Україна стала вільною, Церкву вже більше не переслідувано, ба що більше, дозволено було греко-католикам реєструвати свої Церкви в Галичині й на теренах Української держави. Вірні греко-католики взялися за працю і в короткому часі зареєстрували лише в Галичині й на Підкарпатті та на східніх теренах України 2530 церков і каплиць. Отже, вже була в нас територія. То правда, що не було досить священиків, щоб усі ті храми обсадити, бо тоді було тільки 1166 отців. Але в нас у Семінарії є 350 питомців, з яких минулого 1992 року висвячено 81 священиків. Цього, 1993 року, вже висвячено 6, а ще 94 питомці Семінарії ждуть свячень.

При іншій нагоді св. Отець сказав:«Вони,тобто греко-католики, були вірні Церкві, були вірні мені, отже й я мушу бути вірний їм». Тут була мова про визнання Патріярхату. Це визнання не є якоюсь вигадкою чи незаконним домаганням, але це є рішення II Ватиканського Собору. На ньому вирішено, що партикулярні «конфесії», тобто помісні Церкви східнього обряду, мають кермуватися своїми правами. Вже є Кодекс права для Східніх Церков, у якому найважливішим правом є визнання Патріярхату, який є завершенням структури Східніх Помісних Церков.

Дивною нам видається одна річ, а саме, що нам на наших рідних землях треба доказувати нашу територію, хоч від хрещення Руси-України наша Церква була в повній єдності з Вселенською Церквою, в тому і з Римським Апостольським Престолом, бо розкол почався щойно за Керулярія 1054 року. Святий Володимир Великий охрестив Русь 988 p., тобто 66 років перед тим. Офіційно ми ніколи не відлучалися від Риму. В Києві перебували наші митрополити аж до Ісидора, який, будучи учасником Собору в Флоренції, підписав рішення того собору. Берестейська Унія 1596 р. була лише возз’єднанням нашої Церкви, а не якимсь новим актом. З того виходить, що наша Церква була завжди в злуці з Апостольским Престолом і Київ та Східня Україна були нашою територією. Дивною для нас є та вимога доказування, що наша рідна земля є нашою територією, під час коли інші католицькі конфесії, які прийшли й зайняли деякі місця на ній, того обов’язку не мають. Та ми все таки наведемо історичні докази, що не тільки Галичина й Підкарпаття є нашою територією, але й Східня Україна та взагалі всі території бувшого СРСР, де мешкають українці греко-католики.

Ми просимо Господа, щоб рішення нашого Львівського Синоду були апробовані, бо ми рішали лише про ті речі, які є конечними для існування нашої Української Греко-католицької Церкви, щоб вона могла свобідно існувати й розвиватися. Просимо про все те під тією условиною, якщо такою є свята Божа воля. А для себе просимо про ласку від Нього завжди годитися з Його волею, якою б вона не була. Знаючи, що Господь наш всевідучий, небесний Батько знає краще, чого нам потрібно, щоб наша Церква вдержалася і якнайкраще розвинулася.

Просимо, щоб добрий Господь допоміг нам усунути всі блуди, хиби й пороки, які зі своїм приходом на Україну приніс нам безбожний комунізм і, відходячи, залишив їх нам, як сумну спадщину. Благаємо, щоб навернув наших людей, які втратили свою прадідівську віру, щоб вони повернули до святої Вселенської Церкви, так щоб згідно з Божою волею було одне стадо і один пастир.

Благаємо, щоб наші владики всі разом співпрацювали зі собою, стараючись про добро нашої Української Греко-католицької Церкви. Бо разом з’єднані, можемо при Божій допомозі перемогти всі перешкоди, а розділені, як каже Святе Письмо: «Кожне царство, розділене в собі, запустіє, і кожне місто чи дім, розділені в собі самому, не встояться» (Мт. 12, 25). Тим же, що бажають нам зла, кажучи, що краще було б, якби наша Церква перестала існувати, бо вона є перепоною до злуки Сходу зі Заходом, відповідаємо: Господь не хоче нищити діла своїх рук, але бажає, щоб, усе жило, як виходить із Його слів у пророка Єзекиїла: «Клянусь, як от живу я, в слово Господа Бога — я не бажаю смерти грішника, бажаю, щоб він відвернувся від своєї поведінки й жив. Відверніться, відверніться від вашої лихої поведінки! Чому б вам умирати, доме Ізраїля?» (Єз. 33, 11). Коли ж Господь не хоче нас нищити, але своєю опікою піддержує, то значить, що має для нас особлившу ціль. Чому до тої мети вибрав нас, Що стільки літ каралися й були слугами, а то й невільниками могутніх сусідів, виходить ясно зі слів Святого Письма: «Бог вибрав немудре світу, щоб засоромити мудрих, і безсильне світу, щоб засоромити сильних — і незначне світу та погорджене, щоб знівечити те, що було, щоб жодне тіло не величалось перед Богом» (1 Кр. 1, 27). Тому й вибрав нас, хоч і невідповідних до такої великої місії, на яких дивилися сусіди, до такої важливої мети, щоб навернути Схід, як це також можна виснувати зі слів Святого Письма, де кажеться: «Камінь, яким знехтували будівничі, став головним на розі. Від Господа це сталось і дивне воно в очах наших» (Пс. 117, 22; Мт. 21, 42; Мк. 12, 10; Лк. 20, 17). До тієї місії своїм пророчим словом призначив нас Папа Урбан VІІІ; «Вами, мої русини, сподіюсь навернути Схід». То чому ж дає нам Господь і далі терпіти? Господнє Провидіння бажає, щоб ми, очистившись, із усіх наших хиб та пороків, стали гідними місіонерами, які не силою, ані надзвичайною мудрістю, але покорою, терпеливістю і братньою любов’ю приєднували роз’єднаних братів наших, спасалися самі й допомагали й їм спасатися, згідно зі словами: «Вашим стражданням ви спасете душі свої» (Лк. 21, 19). Всім тим, які все ще уважають, що ми негідні такої високої місії, відкажемо словами пісні на Повечір’ї: «З нами Бог, зрозумійте, народи, і підкоріться, бо з нами Бог. Могутні, підкоріться, бо хоч переможете, то все таки будете переможені, бо з нами Бог!». А Господь, як запевняє, є з усіми тими, «що їх зневажають, гонять та виговорюють усяке лихо на них, обмовляючи Христа ради» (Мт. 5, 11).

Молімо Господа, щоб рішення нашого Синоду були апробовані, якщо такою є воля Господа Бога. Воднораз же звертаймось до Пречистої Матері Божої, якій в опіку передав нашу Церкву й наш народ князь Ярослав Мудрий, щоб Вона вимолила в свого Сина Ісуса Христа милосердя й ласк для нашої Української Греко-католицької Церкви й нашого народу. Бо Він ніколи не відмовляє проханням своєї Матері, коли Вона заступається в Нього за своїх грішних дітей.

В тому наміренні прошу щодня відмовляти «Отче наш», «Богородице Діво» та «Слава Отцю…». Прошу також не забувати відмовляти вервицю-чотки, про що Пречиста всіх просить. Вона ж в нагороду за те вимолить для нас кращу долю в свого Божого Сина, який може зробити все, що тільки захоче. Про це знаємо з чуда, що на наших очах учинив без проливу крови, визволивши нашу Церкву від переслідування, а нашому народові даючи вільну Церкву й самостійну Українську Державу, щоб винагоро­дити вірних греко-католиків за переслідування й страждання протягом довгих 46 літ. Так само й тепер вислухає наші щирі й усильні молитви, пошле нашій Церкві всі ласки, потрібні для її існування й розвитку.

Благословення Господнє на Вас, Того, благодаттю і чоловіколюбієм завжди, сьогодні й повсякчас і на віки віків. Амінь.

+ Мирослав-Іван, Кардинал Любачівський,
Глава Української Греко-католицької Церкви

Дано у Львові при Архикатедральному Соборі св. Юра
у Празник Стрітення Господа нашого Ісуса Христа
2/15 лютого 1993 р.Б.

Всесвітлішому Духовенству, Преподобному Монашеству
і всім боголюбивим вірним Української Греко-католицької Церкви
і всьому Українському Народові
мир у Господі і наше архиєрейське благословення

«Світися, світися, новий Єрусалиме, слава бо Господня на тобі возсіяла»
(Ірмос 9-ої пісні утрені Пасхи)

ХРИСТОС ВОСКРЕС!

І

У Світлий Празник Воскресення Христового у всіх наших храмах торжественно виголошується Пролог Євангелія св. Івана Богослова: «В началі було Слово, і Слово було в Бога, і Слово було Бог. Воно було споконвіку в Бога» (Ів. 1, 1-2). Це «в началі» грецьке єн архі, перекликується з першим словом Святого Письма, староєврейським берешіт, як читаємо на початку Книги Буття: «В началі сотворив Бог небо і землю» (Бт. 1, 1). А св. Іван, вказуючи на ролю Предвічного Слова в дії сотворення світу, продовжує: «Все через Нього сталося, і без Нього ніщо не сталося, що постало» (Ів. 1, 3). Не припадково, але з богословським розмислом наша Церква стрічає Воскреслого, вказуючи на «начало». З одної сторони, глядимо на початок світу, на коріння нашого існування на землі, на першого Адама і на його упадок. З другої, бачимо Христа Воскреслого — новий початок, нове сотворення, Нового Адама, який відкриває нам райські двері для співіснування з Богом навіки.

Перші появи Христа пов’язані із світлом: «На світання першого дня тижня прийшла Марія Магдалина та інша Марія навідатися до гробу. І ось великий зчинився землетрус — ангел бо Господній зійшов з неба, приступив, відкотив камінь і сів на ньому. Вигляд його був неначе блискавка, а одежа, як сніг, біла» (Мт. 28, 3). Коли на Таворській горі Божественний Учитель переобразився перед своїми учнями і показався у своїй славі, значить, об’явив їм Воскреслого, то «обличчя його засяяло, наче сонце, а одежа побіліла, наче світло» (Мт. 17, 2). А св. Іван Богослов, роздумуючи про Воскреслого Господа, пояснює: «В ньому було життя, і життя було світло людям. І світло у тьмі світить, і тьма його не обняла» (Ів. 1, 4-5). На іншому місці знову ж читаємо: «Я світло світу. Хто йде за мною, не блукатиме у темряві, а матиме світло життя» (Ів. 8, 12). Це Світло, яке в Христі Воскреслому об’явилось людям, в дійсності є вічне, несотворене Світло від Світла, Споконвічне Слово, Божий Син, який став одним із нас, жив на землі, навчав, страждав, помер на хресті… і воскрес!

II

Коли ми знову цього року стрічаємо з радістю Світлий Празник Воскресення Христового, треба нам замислитись над тим, що це Світло для нас означає, яке Воно має відношення до нашого життя. Як ми розуміємо заклик Пасхальної Утрені: «Очистьмо почуття і побачимо Христа, неприступним світлом воскресення сяючого» (Канон Пасхи, Пісня 1). Чи ми справді беремо собі до серця слова Божественного Учителя, коли Він нам говорить: «Нехай світить світло ваше перед людьми, щоб вони, побачивши ваші добрі діла, прославляли Отця вашого, що на небесах» (Мт. 4, 15).

Ми в тропарі Пасхи співаємо: «Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав і тим, що в гробах, життя дарував». Отже, Воскресення — це перемога життя над смертю, добра над злом, любови над ненавистю, світла над темрявою. І коли ця перемога Христа є повна, остаточна і вічна, вона на землі проявляється і здійснюється постепенно, в часі і просторі. Кожне покоління стає учасниками пасхальної перемоги в даному історичному моменті, кожна людина вглиблюється з року в рік у великому пасхальному таїнстві.

Подумаймо про недавнє минуле нашої Церкви і нашого народу. Після довгих років переслідування і підпільного існування Українська Греко-католицька Церква віджила і відновлює свою діяльність на рідних землях. Це правдива перемога Воскреслого, перемога Світла над темрявою! З другої сторони, усі, що трудимось для добра нашої Церкви, чи це батьки, які є першими і найважнішими учителями віри, чи це священики і монахи, монахині, катехити, добрі і чесні робітники та професіоналісти, як і ми, Ваші Архиєреї-Душпастирі, усі розуміємо, скільки ще праці й труду потрібно, щоб дійсно Світло Христового Євангелія просвічувалось скрізь на наших землях і в нашому житті. Христова перемога була й є остаточною. Питання тільки, хто бажає бути по стороні Переможця, а хто ні? Із розкладом Радянського Союзу з його безбожною ідеологією постала нова незалежна Українська Держава. Чи вона вдержиться і буде розвиватись на християнських началах, залежатиме саме від нас, що віримо в Світле Христове Воскресіння, від нас, християн. І тут варто призадуматись, над чим треба нам ще в цьому році і в майбутньому потрудитись.

У першій мірі нехай кожний і кожна з нас бере відповідальність перед Богом, Церквою за свою щоденну працю. Це основне для нашої розбудови і закріплення як Церкви, так і Держави. Ми, християни, покликані бути світилами чесної і відданої праці, свідомі, що це «Бог сотворив небо і землю» і усе справді є Його власністю, не нашою чи навіть народу. Рільник нехай пам’ятає, що він у всьому залежить від Бога. Так поступали наші предки, які любили свою землю, яку звали Матір’ю. Наш селянин завжди шанував свою землю, а плід, що з неї дістав, шанував молитвою: «Хліб наш насущний дай нам днесь». Чим би я не займався, старатимусь так працювати, щоб можна було кожного вечора стати безсоромно на молитві перед Богом і подякувати Йому за пройдений день. У всьому пам’ятаймо Слова Божого Євангелія: «Хто чинить зло, ненавидить світло, тож і не йде до світла, щоб не виявились діла його. А хто правду чинить — іде до світла, щоб виявились діла його, сподіяні бо вони в Бозі» (Ів З, 20-21).

Поруч із чесною працею ми покликані свідчити здоровим моральним життям. На заваді стоять різні пороки, багато з них спричинені минулою системою, яких треба поступово викорінити із нашого суспільства: корупцію, крадіжі, шахрайство, хабарство, фізичні напади, алькоголізм і наркоманію, вбивства, подружню невірність. До цього нас заохочує Апостол народів, коли він пише: «Ніч проминула, день наблизився. Відкиньмо, отже, вчинки темряви й одягнімся у зброю світла» (Рим. 13, 12). А особливу увагу треба звернути на вбивства невинних ненароджених дітей, на аборти, так поширені в колишніх соціалістичних країнах. Є найгіршим гріхом, щоб віруюча жінка допустилася такого злочину, а коли греко-католик лікар чи медсестра співпрацює в такому злочині, згідно з наукою Католицької Церкви їм загрожує екскомуніка — виключення з Церкви. Заохочуємо Ієрархії інших Церков України в цьому питанні бути з нами солідарними, щоб зберегти цілі покоління дітей від голокосту передчасного похоронення по смітниках України.

Коли згадуємо інші Церкви України, треба нам замислитись над нашою спільною місією нести Світло Христового Євангелія до усіх жителів української землі. Тут найбільше на перешкоді стоять дальші міжконфесійні тертя. Нетолерантність між християнськими Церквами тільки може підривати вірогідність нашої благовісті. Положення Ієрархії Української Греко-католицької Церкви було і завжди буде тим самим — визнаємо право всіх конфесій діяти свобідно і без перешкоди на території України. Та крім цього заохочуємо усіх до дальшого екуменічного діялогу, щоб справді дух братолюбія міг у нас панувати. Особливо відчуваємо зв’язок із тими Церквами, які разом з нами походять від Володимирового Хрещення. Будемо шукати порозуміння і співпраці з усіма, які змагаються, кожний із своїх позицій, до поєднання Церкви так, як це було за Володимира Великого, в повній Євхаристійній Єдності зі всією Вселенською Церквою. При цьому завважуємо, що не можна дивитись на питання екуменізму вузькими українськими очима, а треба призадуматись над місією наших Церков у питанні єдности цілої Христової Церкви. І тут справді ми могли б стати «Світлом для світу» (Мт. 5, 14).

III

Із княжого города Львова та з Святоюрської гори наші Великодні побажання радости і миру линуть до всіх Вас, на Україні і на поселеннях, від Північної і Південної Америки до Австралії і Нової Зеляндії, від Західньої Европи до Владивостоку, до всіх, які себе вважають дітьми рідної Української Греко-католицької Церкви, і до всіх, які сьогодні вітаються переможним привітом: «Христос Воскрес». В особливий спосіб наші думки линуть ще раз до вірних греко-католиків у Боснії і Ґерцоґовині та інших країнах колишньої Югославії. Заохочуймо Уряд України, мимо економічної скрути, яка існує в нашій державі, зужити всіх своїх впливів, щоб захистити наших братів-українців на Балканах перед постійною життєвою загрозою. Ми молимось, щоб Господь Миру вже нарешті запанував у цьому зболілому краю, щоб минули скоро дні темряви й настали дні світлі й радісні.

Вітаючи Вас із празником Пасхи Христової, заохочуємо Вас ходити відважно в Світлі Воскреслого Господа, бо «коли хтось удень ходить, то не спотикається» (Ів. 11, 9). А Великдень, «Це день, що його створив Господь, возрадуємося і возвеселімся в нім» (Пс. 117, 24)! Нехай світла перемога Пасхи Христової просвічує кожному життєвий шлях. Хай Світло Воскреслого Господа перебуває завжди з усіма Вами. Амінь. Христос Воскрес! Воістину Воскрес!

+ Мирослав-І. Кардинал Любачівський
і Ієрархія Помісної Української Греко-католицької Церкви

Дано у Львові при Архикатедральному Соборі Святого Юра
у Празник Благовіщення Пречистої Діви Марії
25 березня/7 квітня 1993 року Божого.

Високопреосвященні і Преосвященні Владики! Всесвітліші Отці!
Преподобні Ченці і Черниці! 
Високодостойні Представники Влади! 
Високоповажані Представники Дипломатичного Корпусу!
Шановні Гості Києва!

Віддавши хвалу Господеві на Володимирській Гірці перед пам’ятником хрестителя Руси-України Великим князем Володимиром і помолившись за єдність Церкви і народу та подякувавши Господеві за дар волі, свободи і незалежности для нашої батьківщини — України, зібралися ми всі тут разом за нашим древнім літургічним звичаєм при трапезі любови.

Ціль нашого поновного прибуття до нашої столиці Києва — загально відома: освятити землю під будову майбутнього Патріяршого Собору Української Греко-католицької Церкви.

Вже два роки добігає, відколи наша Держава стала незалежною, і стільки вже часу минуло, відколи я неодноразово висловлював на руки Президента нашої Держави і його представників палке бажання Української Греко-католицької Церкви мати свій власний храм у Києві. Дивно це є, що досьогодні ми, як друга найбільша конфесія України, що наша Церква, яка дала стільки доказів своєї вірности українському народові і справі незалежности, не дочекалася ще сьогодні свого власного храму в столиці України. І це діється тоді, коли одержують приміщення, виділяються землі різним релігійним громадам і організаціям, які або чужі, або мало чим причинилися для створення нашої державности. Отож користаю з цієї нагоди, без будь-яких почувань гіркоти і жалю, висловити це, що я заявив усно і на письмі Президентові Леонідові Кравчукові і всім чільним представникам Уряду України ще 23 травня 1991 року: «Ми очікуємо, як Церква українського народу бодай один греко-католицький храм у столиці України — Києві. Слід пам’ятати, що Берестейське Поєднання 1596 року підписував Київський Митрополит і владики центральних земель України, що Видубицький манастир був відбудований греко-католицькими вірними. Тому і Главі цієї Церкви належиться окрема резиденція в Києві з відповідною канцелярією і приміщеннями для полагодження зв’язків і різних справ, які належать до Української Греко-католицької Церкви». Оцю мою заяву, шановні присутні, я поновлюю сьогодні ще раз і роблю це в присутності нашої ієрархії, представника Святішого Отця в Україні і вас усіх тут присутніх.

І саме цей факт, що ми зібралися тут так чисельно разом, свідчить про це, що ми бажаємо помогти нашій Владі виконати це рішення. З почуттям справжнього зворушення ми спостерігали, як творився цей комітет по будові нашого майбутнього Патріяршого Собору тут у Києві. До нього, як знаєте, входять представники різних віровизнань: православні і греко-католики, віруючі і невіруючі, владики, священики і миряни, українці з України і з поселень. Всі ми наче інтуїтивно відчули, що слід поставити цій аномалії кінець, і що Греко-католицькій Церкві належиться мати бодай один гідний храм у Києві і слід здвигнути на гідному місці свій Патріярший Собор.

Отож, з цієї нагоди, без того, що вичислятиму всім тим, що докладали, докладають чи докладатимуть своїх зусиль для цієї цілі, я бажаю висловити нашу якнайсердечнішу подяку. Бажаю ще раз запевнити всіх присутніх, головно представників нашої Влади, що цей наш Собор має саме збирати усіх нас, має об’єднувати всіх нас у братній любові, у плеканні тих почувань єдности Церкви і народу, про які так вдумливо поучали великі наші попередники: Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький і Блаженніший Патріярх Йосиф Сліпий. Ми сьогодні молилися на Володимирській Гірці за цю єдність, щоб між православними і католиками України дійшло до справжнього братнього екуменічного діялогу для остаточного досягнення нашої мети — єдности Церкви в Україні в одному стаді і під одним пастирем.

Завтра відслужимо Божественну Літургію в Кирилівській церкві*, і хочу вірити, що це буде початком того, що наші вірні у нашій столиці вже матимуть свій постійний храм для богопочитання. Я закликаю наших православних братів та сестер не боятися нас і перебороти пересуди минулого, які були побудовані нашими противниками упродовж невідрадної нашої історії. Нас далеко більше єднає, ніж роз’єднує, ми не бажаємо нікого поглинути, ми хочемо лише взаємно краще пізнати себе і збагатитися. Це є дух цього справжнього екуменізму, про який нас навчає II Ватиканський Собор і якого так бажає наш Вселенський Архиєрей Папа Іван-Павло II. Як Церква, ми є на світі не для того, щоб нам служили, але «щоб послужити і дати життя своє, як викуп за багатьох» (Мт. 20, 28). Якщо ми розглядатимемо присутність Церкви в дусі служіння, а не володіння, то багато непорозумінь розв’яжеться у майбутньому. І врешті, хочу ще раз запевнити вас, що Українська Греко-католицька Церква завжди стоятиме в обороні основних людських прав свого народу. Сини і дочки нашої Церкви давали і дають доказ своєї вірности волі, свободі і незалежності України. На тих позиціях ми стоятимемо завжди. Бо, як поучав нас Слуга Божий Митрополит Андрей — у народі наша сила. Отож у тому наміренні за живу присутність Греко-католицької Церкви в столиці України, за здвигнення нашого Патріяршого собору, як вислів вдячности благодітелям і ктиторам нашого Патріяршого Собору з України із поселень, за волю, свободу L незалежність українського народу я підношу свій тост.

І сотвори Господи многая і благая літа!

* На жаль, Св. Літургія в Кирилівській церкві, як було узгоджено з офіційними державними чинниками, не відбулась, бо православні демонстранти загородили вхід до церкви, про що була інформація у попередньому числі журнала «Патріярхат»

Редакція

Висловлює щиру подяку за пожертву на потреби Української Греко-католицької Церкви в Україні $3,600.00 і засилає найкращі побажання і запевнення молитов, щоб Всевишній дарив Вас і Ваші родини і надальше багатством своїх благ і благодатей та сторицею винагородив Вас за Вашу пожертву!

Нехай Триєдиний Бог у Тройці Пресвятій обдаровує Вас своїми ласками, даючи Вам силу й охоту поступати в святості й любові до Нього. БЛАГОСЛОВЕННЯ ГОСПОДНЄ НА ВАС!

+ Мирослав І. Кардинал Любачівський
Дано у Львові при Архикатедральному Соборі Святого Юра
Дня 28 серпня 1992 р. Б.

Слава святій, єдиносущній, животворящій і нероздільній Тройці, Отцю і Сину і Святому Духові, що ми дочекалися цієї щасливої історичної хвилі перенесення тлінних останків святої пам’яти Патріярха Йосифа Кардинала Сліпого з Риму до Львова.

Повертається правда і справедливість, направляємо кривду безбожної комуністичної системи і лихоліття минулого та клонимо наші голови перед одним із найбільших синів українського народу.

В цих найближчих днях ми сповнимо волю Великого покійника, яку він висловив у своєму Заповіті словами: «Поховайте мене в нашому патріяршому соборі Святої Софії у Римі, а як воплотиться наше видіння і востане на волі наша Свята Церква і наш український нарід, занесіть мою домовину, в якій спочину, на рідну Українську Землю і покладіть її у храмі святого Юра у Львові, біля гробниці Слуги Божого Андрея».

Мало хто з нас міг подумати ще вісім років тому, коли навіки замкнув свої очі покійний Патріярх, що в цьому ювілейному році століття з дня його народин, ми сьогодні сповнимо його волю. Але Божа всемогучість сильніша за будь-які людські міркування, і Всевишній Господь дає нам наявний доказ цієї своєї сили. Перед півтора роками повернувся Глава Греко-католицької Церкви до свого престолу у Львові, а сьогодні переносимо прах його попередника на належне місце його вічного спочинку…

Це для нас наука, що добро завжди перемагає над злом, і правда, справедливість та любов пануватиме серед нашого народу.

Сьогодні ми будемо нести домовину з тілом Патріярха Йосифа по всьому Львову так, як носили тіло покійного Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького під час його похоронів у листопаді 1944 року. Ми будемо зупинятися на тих місцях, де найбільше проявив себе у своїй діяльності й праці Патріярх Йосиф. Не втішався довго Львів своїм улюбленим архипастирем за життя, нехай побачить його хоч на коротко по його смерті…

Подякувавши Богу, ми висловлюємо щиру подяку виконавцеві волі покійного Патріярха — о. ректорові Іванові Хомі, церковним достойникам, державній владі України, головно міністру оборони, членам екіпажу літака повітряних сил України, представникові президента по Львівській області, обласній і міській владі Львова, Діловому Комітетові для гідного звеличення цього торжества, співв’язням, членам родини — всім Вам висловлюємо велике Спасибі!

Колись старозавітній праведний Йосиф, якого брати продали в Єгипет, на своїй смертній постелі сказав: «Я вмираю, але Бог напевно навідається до вас і виведе вас із цього краю в край, що про нього клявся Авраамові, Ісаакові та Яковові… Як Бог навідається до вас, ви заберете звідси мої кості» (Бт. 50, 24-25). А по довголітній єгипетській неволі ізраїльський народ дійшов до обіцяної землі, то «кості ж Йосифа принесли з Єгипту» (Іс. Нав. 24, 32).

Так і ми приносимо на рідну землю нашого новозавітнього праведного Йосифа.

Нехай пізнає і почитає його Львів і вся Україна. Нехай іде його слідами наш народ. Нехай пам’ять його зберігається з роду в рід. Амінь.