Митрополит Андрей Шептицький

Чим далі віддалюємось від дня смерти, відходу у по той бік, у Божі засвіти, Слуги Божого, князя Української Церкви, митрополита Києво-Галицького Андрея Шептицького, то наступила п’ятдесят п’ять років тому, 1944 р. в історичний день українського народу, яким є День Першого Листопада, що був символом незалежності! західної України, тим більше утверджуємо собі його незрівняну велич неперевершеного душпастиря у Божому винограднику Христової Церкви. Все більше і більше відкриваємо його, Андрея Шептицького, нові, нам мало відомі, неосмислені духовні світи, що спирались, від його юнацьких років до кінця земної мандрівки, на найбільшій Божій Заповіді Любові. Ця Божа Заповідь для Слуги Божого Андрея була незаперечною основою його багатотрудивого, відданого з посвятою душпастирського, прикладного християнського життя.

Це практично у житті молодого Романа-Андрея починалось від безмежної любови до Триєдиного Господа Бога, Неустаючої Помочі Божої Матері, до любови своїх батьків із самопосвятою любови своєї прадідної Церкви до якої він повернув, до свого знедоленого, опущеного і обкраденого українського народу. З тією самою любов’ю відносився до кожної людини, що є твором Всевишнього, без різниці на її національну, чи релігійну приналежність. Хтож може забути його благородну і благодійну допомогову і рятуючи працю? Ми знаємо, що Слуга Божий Андрей допомагав бідним студентам. Зокрема уможливлював нашим студентам мистецтва, студіювати закордоном, як бачимо з титульної сторінки, що Митрополит Андрей не тільки любив мистецтво, але і сам його творив. На жаль його мистецькі праці пропали, це одинокий твір, який зберігся.

Це він, Слуга Божий Андрей, у жорстокий час Другої світової війни, мав відвагу, з любови до ближнього, закликати — не вбивай. Це він, Слуга Божий Андрей при допомозі свого брата Архимандрита Климентія Студитського Чину та ченців того ж чину допомагав оціліти при житті хоч деяким жидам. Напевно не робив цього з економічних, політичних, чи будь яких інших розрахунків, але з любови до ближнього, що є твором Господнім. Чи багато таких було? Слуга Божий Андрей не чекав від нікого заплати, але вірно сповняв свій християнський
обов’язок. Можна б поставити питання, а чи виявили йому вдячність…?

А тепер на хвилину вдумаймось над унікальним життєвим шляхом Слуги Божого Андрея Шептицького, який прийшов на світ 29 липня 1865 р. у розкішних боярських палатах. Виростав і виховувався у польському патріотичному дусі, римокатолицькому обряді. Він же граф Роман Шептицький, перед ним, здібним і талановитим юнаком — юристом широко відкривались двері до карієри у державному житті Польщі. Граф Роман Шептицький покидає розкішне життя, повертає па лоно своїх предків і бере на себе важкий хрест суворого монашого життя Чину Отців Василіян. Від скромного з посвятою ченця виростає до Отця Андрея ЧСВВ, згодом до єпископа, а далі на митрополита Києво-Галицького, Князя на Святоюрській гірці у княжому городі Лева. Так, це Слуга Божий Андрей був подвижником єдности Христової Церкви, своєрідним предтечею сьогоднішного модного екуменізму, відомі Велеградські з’їзди.

Вище, зроблено тільки натяки на багатогранний життєвий, дуже глибокий християнський шлях. Але Слуга Божий Андрей є у нашому релігійно-церковному і національному житті неповторною унікальністю, яка ще посьогодні недосліджена. Знаємо, що вже від довшого часу проводиться беатифікаційний процес. На жаль по сьогодні невідомо, що в тому напрямі зроблено, а що ще треба зробити? Поза словами, що робиться, але нічого для цього не з’являється на книжковому ринку. До речі сьогодні є доступні архіви Слуги Божого Андрея, можна провести відповідну студію й аналізу його життя. Але і без архіву можна було більше зробити. Хоч би взяти до уваги лист Романа Шептицького до батька. Цього листа повторяємо вдруге у журналі Патріярхат. Він був надрукований в українській мові, перекладений з польської у листопадовому числі 1994 р. Поручаємо нашим читачам запізнатись із змістом цього листа і побачити у чому є особлива унікальність Романа Шептицького, а пізнішого Слуги Божого Андрея. Здається що не буде помилкою, що подібного випадку у історії Христової Церкви не було, бо лист до батька говорить про багато складних проблем, які випливали з невідкличного покликання Романа Шептицького не тільки до священичого стану, але повороту до уніятської, розумій Української католицької Церкви. Це не легко приходилось і батькам. Знаємо, що мати Романа скоріше пішла на прохання Романа, як батько, але треба запізнатись з змістом праці-споминів Софії з Фредрів Шептицької — «Мій син Митрополит Шептицький», яка з’явилась за опрацюванням Богдана Закремського у польській мові, а видало «Товажиство Пшияцюл Польоністикі Вроцлавськей». Спогади читаються з великим інтересом. Вже не раз була мова, що мовляв все є готове для того, щоби Слугу Божого Андрея було зачислено до лику святих, але чекають на чудо. Якщоб ті, що займаються справами беатифікації і стосовна комісія при Апостольській Столиці, запізнались з листом Слуги Божого Андрея до батька у якому він благає батька дозволу піти йому до манастиря Отців Василіян, а до цього ще долучити всі ці проблеми, які подає у своїх спогадах мати, Софія Шептицька, то можна прийти до незаперечного висновку, що життя — творчість і саме буття Слуги Божого Митрополита Андрея є чудом, якого ніхто не може заперечити. В цьому діяли ці вищі сили – Святий Дух. Читайте листа Слуги Божого Андрея до батька.

М. Г.

(Продовження з червневого числа)

А тепер моя інтерпретація: В Україні були ще живі традиції Володимира Великого і тих всіх ієрархів, які вводили у книги церковні службу перенесення мощей св. Николая Чудотворця з Мира у Барі. В Україні, так як і сьогодні, розумніші люди бачили тоді, що будучність народу в злуці зі Заходом, бо тільки ця злука в силі відмежити достаточно нарід від сусідів з півночі та північного заходу. Вони розуміли, що тільки релігійна зв’язь може забезпечити на майбутнє зв’язь з культурою Заходу, бо Захід не признає нас як своїх, як довго будемо у віроісповіданні зв’язані з Азією. І не маємо іншого способу нав’язати зв’язі з західньою культурою, як тільки за поміччю якогось безпосереднього зв’язку, що перескочив би найближчих сусідів зі Заходу. А таким зв’язком може бути тільки релігійна зв’язь.

Я міг би навести і більше подій, що загально признані, з історії Візантії. Але коли, панове, самі наводите такі факти з церковної історії…, «які свідчать, що до X стол., як і в часах вселенських соборів, римський патріярх уважався лиш одним зі вселенських патріярхів рівного з іншими. І коли він в X стол. відколовся від дійсної, по тодішнім і теперішнім поняттям соборної Церкви, — то з ним не пішов ні один з тодішніх вселенських патріярхів. Чотири їх лишилися вірними традиціям та постановам якраз вселенських соборів. І коли ці останні припинились, то ні один зі вселенських православних патріярхів не відважився завести якусь новоту, котра би не була ухвалена всіма останніми. Натомість римський патріярх, порвавши зв’язок із іншими в тій самій мірі, як і Римська Апостольська Церква, допустив цілий ряд новот, як догматичних, так і обрядових, уже не питаючись думки інших патріярхів». Однією з таких новот було між іншим і само проголошення, що ніби то чотири вселенські патріярхи відкололися від нього, а не він від їх, «і тому тільки він один являється вселенським патріярхом». «Таке трактування, — кажете, — явно перечить духу історії» (стор. 2-3).

Якби ми були прийняли запропоновані мною принципи або подібні, панове були би може інакше схопили чи представили історичні події. На таке загальне представлення, яке, панове, подаєте, мушу сказати, що цього факту не признаю.

Передусім мушу зауважити, що поділ Церкви на 5 патріярхів чи радше теорія 5-х патріярхів зачалася щойно в VІІ стол. Дальше, що ні один з патріярхів не називався «вселенським» крім одного царгородського.

Зрештою Візантійська Церква не була ніким признана «Апостольською Церквою». Бо перший єпископ Царгороду Митрофан є майже легендарною фігурою, а мав жити під кінець ІІІ ст. Далі треба ще завважити, що антіохенський, александрійський і єрусалимський престол, з котрих тільки два останні були апостольськими престолами, були досить неохоче приневолені визнавати якусь зверхність царгородського патріярха.

А тепер моя відповідь на наведені панами факти, які я не признав дійсними подіями.

Всі ми, так православні, як і вірні Католицької Церкви, визнаємо у символі віри — «єдину, святу, соборну і апостольську Церкву». А коли є Церква єдиною, то цілком правильно розумієте, панове, коли факт розділення двох Церков пояснюєте лише так, уважаєте за конечні і одиноко можливі об’яснення, що одна від другої, як, панове, кажете, — «відкололася». І я так думаю і признаю, що так є. Ніколи не можемо представляти тієї справи, як тільки так, що з двох суперечних понять про Церкву і з двох різних віроісповідань тільки одно є те, що відкололося, і одно те, від котрого відкололося.

Твердите, панове, що Рим відпав від Царгороду. А ми твердимо, що Царгород відпав від Риму. Доказуючи свою тезу, одна сторона другій слушности не признає. Звернім увагу радше на факт, на який всі погоджуємося, що Церкви розійшлися, а решту стверджень стараймося доказати. З обох сторін мусимо предложити свої докази і ці докази важитимемо, щоб побачити, на яку сторону перехилиться вага.

Скільки ж наведете, панове, текстів св. Отців, які доказували би, що Царгород уживав якогось судовластя над Римом і всіми западними єпархіями? А ми наведемо панам, як схочете, навіть й кількасот таких текстів, які доказують нашу тезу.

Скільки наведете, панове, Римських Архиєреїв, які признавали би зверхність царгородських патріярхів? А ми наведемо Вам принаймні кільканадцять царгородських патріярхів, що признавали зверхність Римського Престолу.

Скільки царгородських патріярхів наведете, панове, що самі собі приписували апостольську власть над цілою Церквою? А ми панам наведемо кількадесят Римських Архиєреїв перед IX ст., які собі приписували таку апостольську власть.

Скільки наведете, панове, Римських Архиєреїв, зложених з престолу царгородськими патріярхами? А ми наведемо бодай п’ятьох царгородських патріярхів, зложених з престолу Римськими Архиєреями.

Скільки наведете, панове, випадків, де Римський Архиєрей відкликувався б до верховної влади царгородських патріярхів у справах судових або з просьбою о поміч? А ми наведемо кільканадцять випадків такого відклику чи прохання у відворотному порядку.

Щодо кожної з наведених точок можна би, а може й треба б правдивих розправ. Позвольте, панове, що на разі відложимо їх на пізніший час. Маю намір написати історію Царгородської Церкви на основі джерел самих тільки грецьких і візантійських істориків чи письменників; очевидно, може бути тільки мова про ядерне представлення або наведення ряду фактів чи текстів.

Мушу однак признати, що волів би я уникати всякої дискусії про історію. Я зійшов на неї, повинуючися тільки Вашій волі. По мойому більше матеріялу дає досліджування способу поступування і життя обох Церков або сказати б радше; шукання відповіді на питання, котра з двох Церков є подібнішою у свому житті і поступуванні до Вселенської Церкви перших десяти століть.

Твердите, панове, що Римська Церква допустилася «цілого роду новот, як догматичних так і обрядових» і уважаєте то за знак, що Рим відколовся від Царгороду. Об’єктивний дослідник мусів би спитати, чому саме Церква перших десяти століть так боялася усякої новоти, — чому, наприклад, на Вселенських Соборах поодинокі Архиєреї протестували проти нового проголошення якоїсь правди віри, тоді коли таке проголошення було, як здавалося, навіть потрібним для перестороги вірних перед якоюсь новою єресю? Наведіть, панове, будь ласка, бодай кілька текстів, де якісь церковні Отці або письменники не боялися усякої новоти. (Під новотою, очевидно, мусимо розуміти якусь нову науку, незгідну з дотеперішніми переданнями).

Кажете, панове, що Римські Архиєреї «допустилися цілого ряду новот так догматичних, як й обрядових, не питаючися думки інших патріярхів…» (З стор.).

Якщо йде про обрядові зміни, то запитаю, чи московский патріярх Нікон або київський митрополит Петро Могила, ці оба великі реформатори обряду і церковного життя, не впровадили ніякої обрядової новоти і чи при її введенні питали хоч би тільки східніх патріярхів, бо, думаю, що напевно не питали Римського Архиєрея? А щодо догматичних новот, то будьте добрі, панове, наведіть бодай одну науку, новопроголошену чи здефініовану Римською Церквою, яка була би противна традиції перших десятьох століть. Вдоволяюся наведенням з Вашої сторони бодай десятьох текстів середноважних Отців Церкви, які могли би доказувати, наче б то Церква перших десяти століть учила, що: 1) Нема і не повинно бути з Божої установи зверхного і видимого наставника цілої Церкви, 2) Що Римський Архиєрей не є головою Церкви і не має ніякого примату судовластя, 3) Що душі померлих не можуть терпіти ніяких кар в чистилищі, 4) Що Божий Син не має ніякої участи в походженню Св. Духа, себто що Дух Св. не походить ні від Отця і Сина, ні від Отця через Сина.

Якщо, панове, маєте ще якісь інші закиди проти поступування Римського Архиєрея, то прошу навести ті закиди і доказати на них. Щоби улекшити панам цю роботу, представлю ядерно закиди, роблені Римові цар городським патріярхом Керулярієм. Може котрийсь з тих закидів схочете, панове, піддержати.

На вступі однак того, на жаль, досить довгого каталогу мушу перепросити, що мимо волі, я все таки мусів доторкнутися тих догматичних питань. Оправдуюся тим, що, як кажете, найновіші догми Римської Церкви є нібито того роду, що не мають грунту ні в св. Письмі, ні в св. Переданні і на них не може погодитися сама психіка православ’я. Про ці питання кажете, панове, що вони «роз’ятрують пристрасті з обох сторін». Так говорили Ви, панове, спираючись на супозиції, що я в своїх письмах мав на думці повне з’єдинення Церков. А коли в дійсності мав я на думці передусім порозуміння, конечне для національної єдности й тільки в далекій перспективі згадував про з’єдинення та коли тепер вже про повне з’єдинення не може бути й мови, бо нам, греко-католикам, православні ніколи не забудуть ні своїх, ні закидів візантійської Церкви, то може, панове, за зле мені не возьмете, що з Вашої волі заговоривши про догматичні та обрядові новоти, введені Римом, я мимо волі мусів доторкнутися того предмету, що, як кажете, «роз’ятрує пристрасті».

Іще одна моя відповідь

(Продовження)

Позвольте, панове, що вернуся ще до Вашого закиду, що римський патріярх «допустив цілий ряд новот, так догматичних, як й обрядових».

Ніхто не оскаржував остріше Латинської Церкви, ніж робив це Михаїл Керулярій, царгородський патріярх. У свойому листі до Петра, патріярха антіохенського (П.Гр. т. 120, кол. 781-796), ось так представляє він страшні «злочини» латинян: Передусім оскаржує їх о жидівські практики, заховування шабасу і уживання прісного хліба до Евхаристії. А далі: їдження душеного м’яса — «нечистого м’яса». «Злочином», по його думці, й голення бороди, дозволи, давані на уживання м’яса навіть в перший тиждень Великого Посту, дозвіл їсти в п’ятницю яйця і набіл та уживання в пісні дні м’ясної омасти.

Єпископи латинські «грішать», уживаючи перстеня і беручи участь у війні. Відтак ідуть тяжкі «провини»: Додання до Символу віри слова «І від Сина», додання до «Слава во вишних Богу», згадки про Св. Духа, целібат духовенства, практика дозволу женитися двом братам з двома сестрами. Служби Божі, в яких сам тільки священик причащається, хрещення, уділювання одним зануренням, уживання соли в обрядах катехуменату перед хрещенням, непризнавання поклону св. мощам і іконам, непризнавання учителями Церкви Григорія, Василія і Йоана Золотоуста і т.п. Листа ще не повна…

«Людей, що виховані в таких обичаях, що мають стільки смілости, аби допускатися такої нелеґальности і неприємности, — чи ж можна уважати їх православними і класти їх в ряді добромислячих? Я думаю, що не можна. Хай ті, які уневиннюють їх, ділять їх долю; щодо нас, не завидуємо їм такого гарного товариства» (Кол. 789 і наст.).

Між цими закидами є, очевидно, й такі, що опираються на правдивих похибках. Такими є закиди про заховування жидівського шабасу, непризнавання мощей і ікон, непризнавання учителями Церкви трьох Святителів. Не знаю, чи поміж богословами православної східньої Церкви знайшлися б учені, які хотіли б тепер піддержати закиди Керулярія про інші надужиття латинян, себто про їх дійсні практики, які так обурюють Керулярія. 1 східня Церква має практики, відмінні в різних патріярхатах, і, здається, неможливе було б якенебудь порозуміння, наколи кожну, хоч й мало значну практику, відмінну від своєї, уважалося б за злочин. Одна практика латинської Церкви — целібат єпископів і вдівців був такою загальною практикою царгородської Церкви, що патріярх Йоаким дуже гіршився нашими священиками, що, повдовівши, женилися. Знаний зрештою є припис Трульського Собору.

Коли вже говоримо про нововпроваджені практики Церкви, то знаходимо українського письменника з ХVІІ ст. єродиякона печерського манастиря в Києві Леонтія, який укладає повніший спис «єресій» уніятів.

В свому письмі з р. 1608, виданому в II томі Актів Ю. і 3. Росії ст. 271-287, наводить таких «єресей» 34. З них наведемо деякі, додані до головних «єресій» папства, щодо походження св. Духа і чистилища.

По його думці єрессю є причащатися так, як латинники (нр. 7).
«Єресь єже по новому календару святити всь празники» (нр. 10).
«Єресь єретическіє свята святити» (нр. 11).
«Єресь єже поученіє творити по Євангелій на св. Литургіи» (нр. 15).
«Єресь єже погребати єретиків і по смерти их Бога молити» (нр. 16).
«Єресь єже во олтар єже єст святая Святих єретиков і простим людем входити позваляти» (нр. 20).

По думці спису Леонтія майже всіх православних противників Берестейської Унії треба би назвати єретиками. Одних з приводу зв’язків з социніянами, лютеранами і кальвіністами, бо, по думці Леонтія, єрессю є всяка зв’язь з єретиками і так: «з єретики посягати, куматися, брататися і свататися, їсти і пити. З єретиками книги видавати». З цього титулу князь Константин Острожський мусить бути признаний єретиком, бо мав одного зятя социніянина, другого лютеранина, а двох синів католиків-латинників. По думці Леонтія треба назвати і цілу українську Церкву єретицькою, коли при виборі митрополита Четвертинського відступила від Царгороду, а піддалася московському патріярхові. Николай Костомаров, під якого редакцією вийшов ІІ том «Актів южної і западної Росії», в нотці, на долині сторони, в обороні Леонтія висказує думку, що слово «єресь» ужите автором в обширнішому значенні, на означення обрядових відступлень і змін. Так не є. Дуже виразно Леонтій мав на думці єресь в значінні апостольських посланій. На це вказує передусім те, що ця єресь передається, як яка недуга, наприклад через товариство єретика при обіді. На це саме вказує і ненависть, з якою говорить про «папежскую віру» і про «проклятого папежа».

Якщо запитаємо про суд церковних Отців і взагалі про суд Церкви, щодо справи впроваджування новот до X стол., себто до хвилини роз’єднання східньої і західньої Церкви, розпочатого Фотієм, то треба розрізнити нові догми або церковні дефініції і нові практики, обрядові чи дисциплінарні. Церква, очевидно, уважала апостольську науку Божого Об’явлення за ненарушиму святість. Пояснення тієї науки, проповідання її ніхто в Церкві ніколи не уважав заказаною новістю; навпаки: всі єпископи і письменники Церкви старалися науку Божого Об’явлення так представляти, аби вона була християнам ясною та зрозумілою. Якщо йде про якунебудь науку, то річ ясна, що її представлення, пояснювання чи розширювання не є новотою, противною цій науці. Між поясненнями науки, Божого Об’явлення проявлялися і такі, що в суті речі зміняли науку, і таке розуміння, яке про цю науку мала Церква. Це вважалось вже за новість, якої годі було допустити. Ця новість показувалася деколи помилковою і була справлювана і самим автором і загальною опінією проповідників Євангелія, себто церковних Отців. Але знаходилися й новатори, які не хотіли поправити цього, що в них, в їхніх науках чи письмах осуджували інші, як противну Божому Об’явленню науку. Таку науку називали вже єрессю.

Слово «єресь» взяте від Апостола Павла. Воно означає самовільний вибір наук. Коли чоловік має про науку Божого Об’явлення відмінну думку, ніж всі інші, — думку, якої Церква не одобряє, а яку він наперекір церковним учителям боронить і проповідає, тоді зачинають його називати «єретиком». І як такий осуджений він розсіяною по світі Церквою, себто проповідниками Церкви, єпископами та богословами; наука його визнана противною Божому Об’явленню. Єретик може одначе свою науку (бо він її «бере» («гайро»), — звідси — єресь) так проповідати, що знаходить приклонників і непокоїть вірних, бо зачинають сумніватися, яка в дійсності Божа наука, чи та, яку проповідує наватор, який і сам може бути єпископом. — Тоді всі єпископи повинні порозумітися і докладно здефініювати, як треба пояснювати науку Божого Об’явлення. В цілі цього то порозуміння з’їжджаються на Собор, який називається «вселенським», коли єпископи з цілої Церкви на нього з’їжджаються завізвані до цього центральною церковною владою, якій в тому напрямі уділяє своєї помочі римський імператор чи царгородський васілєвс. Такий Вселенський Собор не додає нічого до первісної, апостольської науки, тільки дефініює, вирішує, що треба науку апостольську так, а не інакше розуміти. Можуть це пояснення висказати й якимсь новим словом. Так, наприклад, перший Вселенський Собор в Нікеї ужив слова: «гомоузіос» — «єдиносущний», говорячи про природу Божого Сина Ісуса Христа. Слово було нове, але наука була апостольською наукою, що містилася в надхнених Богом книгах і в святому усному переданні.

Новатори, що хотіли розширити дійсно нову науку, могли і Вселенському Соборові закинути уживання нового слова. І могло так скластися, що Собор не кінчив боротьбу з єретиком, а тільки вказував християнам на Божу науку і єресь новаторів. Поміж Отцями Церкви могли бути різниці; воно і природно було, що такі різниці були, як довго не усталилося поміж всіми значення кожного слова. Нераз треба було довгої праці учених богословів, Церковних Отців і Вселенських Учителів, заки усталилося уживання якогось богословського терміну в якомусь сталому значінні. Так наприклад це слово І Нікейського Собору «усія» (сущність) могло бути уживане на означення сущности одної в многих особах, наприклад, людська сущність чи природа, Божа сущність, одна в трьох особах. Але це слово могло бути уживане й на означення сущности одиниці і могло мати таке саме значення, як особа. Різне значення, в якому поодинокі школи або церковні учителі уживали цього слова, ставалося причиною непорозуміння між ними. — Довгі дискусії церковних учителів стреміли до того, щоби науку Божого Об’явлення оборонити перед новим фальшивим її розумінням через усталення богословських і філософічних термінів, які б новим словом описували б і пояснювали б стару незмінну віру.

Так то всі Отці уникали, боялися і перестерігали перед новістю науки, а шукали нових слів, які стару науку якнайліпше висказували б. Так змагалися людські уми над цілим рядом єретицьких і заказаних новот, щоби цілим рядом конечних новот у дефініції боронити стару апостольську віру перед новаторами, а заразом об’яснювати її християнському народові. Такою була історія усіх перших Вселенських Соборів. Так Церква дефініювала Божество Христа (перший Собор); Божество Святого Духа (другий Собор), богоматеринство Марії (третій Собор), дві природі злучені в одній особі (четвертий Собор) і т.д.

А всюди, при кожній повстаючій новій єресі, треба було нової дефініції й оборони старої науки. При цих змаганнях йшло всім церковним учителям про ненарушеність апостольського Передання і Божого Об’явлення та про поборювання гордости людського ума, що не хоче покоритися об’явленій правді, а самовільно цій правді протиставляє свої упередження. (…)

Зберігається мову і правопис оригіналу:
А. Шептицький, «Письма-послання (1939-1944 pp.)», Львів 1991.

У травневому числі під цим заголовком надрукували листи Слуги Божого Митрополита Андрея до української віруючої православної інтелігенції і лист до всіх високопреосвященних і преосвященних православних архиєреїв в Україні і на українських землях. Також надрукували дві відповіді Архиєпископа Краківського і Лемківського Владики Паладія і Екзарха України, Митрополита Волинського і Житомирського Владики Олексія.

У цьому числі друкуємо лист — відповідь української віруючої православної інтелігенції і на відповідь, відповідь пояснення Слуги Божого Митрополита Андрея. Цікаво, що відповідь української православної інтелігенції с далека, далека від відповідей самим тоном і змістом, двох православних владик. На жаль, вони не збагнули великого духа Митрополита Андрея, його неперевершеного і щирого стремління до того євангельського — «щоб усі були одно». До речі, Митрополит Андрей дав влучну свою відповідь на листа. Вважаємо, що ці питання актуальні і сьогодні, і варто собі пригадати ці проблеми, з понад п’ятдесятлітньої давнини, бо дуже часто зловживається становище Митрополита Андрея до цих важливих проблем, вириваючи поодинокі слова чи речення з контексту, що не дає повного образу.

Редакція

квітень 1942 р.

До Його Високопреосвященства Митрополита Андрея Шептицького

ОДВЕРТИЙ ЛИСТ

ВИСОКОПРЕОСВЯЩЕННІШИЙ ВЛАДИКО!

По думці Вашого листа, виданого в березні ц.р., що українська інтелігенція має висловитися в справах з’єдинення українських Церков, беремо на себе сміливість забрати голос, щоб висловити декотрі погляди тієї частини православної інтелігенції, котра є поінформована в справах віри і не є байдужа до форм, у яких має відродитись наша Православна Церква.

Справа церковної Унії є ще занадто знана майже всім верствам нашого народу, як недавня помірно й досить визначна доба нашої історії. Треба одверто признати, що ця доба є одною з найсумніших в нашій минувшині й щодо кількости слів та прокльонів, спричинених нею, — то до неї можна порівняти хіба добу панщини. Цього доказом є уся наша досить багата епічна література, в якій у тій чи іншій ролі фігурує Запорізька Січ. Не заперечує цього й наша історична література. Тому пропаганда церковної унії мусіла би в першу чергу якось розраховуватися з цим чинником, яким безперечно будуть послуговуватися оборонці православія.

Далі по думці всіх пропагаторів унії — ця остання не має бути з’єднанням обох Українських Церков — Греко-католицької та Православної у той спосіб, що обидві підуть собі назустріч до півдороги, але, навпаки, це має бути приєднання Української Православної Церкви до Церкви Вселенської, як це одверто сказано у Вашому, Владико, листі. Отже, приєднання до Церкви Римо-католицької, експонентом якої на Сході Европи все було польське католицтво. Як воно репрезентувало Римську Церкву — цього свідками є безліч пам’яток подвигів христолюбивого польського духовенства — зруйнованих, замкнених та перероблених на польські костьоли православних церков на Холмщині та Волині в pp. 1937-38. Цих пам’яток так багато, що це аж примусило Вас, Владико, піднести свій голос в обороні нечуваного на XX вік переслідування православія одвічним його ворогом — польськими ксьондзами. А Апостольський Римський Престол у своїй християнській ревності пішов так далеко, що в особі свого офіційного представника — варшавського нунція порадив Вам, Владико, гамувати Вашу взірцево-шляхотну оборону покривджених братів.

Усе вищесказане є реальні об’єктивні факти, котрі ніяк не сприяють пропаганді унії на українськім терені — вже занадто яскраво вмістилася Римська Церква у свідомості православних українців. І перед тим, ніж закликати їх до приєднання до Вселенської (Римської) Церкви, пропагатори унії мали би працювати, щоб повищі крикливі факти бодай змягчити якимись іншими вчинками й потягненнями.

Повідомлення, що Греко-католицька Церква вертається назад у своїх обрядах до текстів «першого уніята» — Ісидора мали би православним українцям заімпонувати й збудити в них більшу охоту до унії, але це якраз не імпонує так само, як і сталі закиди, що українське православіє має забагато московського намулу. Коли порівняємо це наше православіє з Церквами східніми, котрі не були під московським впливом, то переконаємось, що той намул не такий уже страшний, і позбавитись тих чисто зовнішніх обрядових незначних подробиць буде багато легше, ніж Греко-католицькій Церкві відкинути такі характеристичні для усієї Римо-католицької Церкви прикмети, як целібат та багато іншого. Це зрештою внутрішня справа обох Церков і суттєвого значення для унійної акції не матиме.

Православна інтелігенція мусить сказати своє слово, своє пояснення простому народові, зокрема що до з’єднання зі «Вселенською Церквою». Ми не можемо і не сміємо закривати очей перед фактами в церковній історії. Якраз ті факти свідчать, що до X ст., як і в добах вселенських соборів римський патріярх уважався лиш одним зі вселенських патріярхів, рівних з іншими. І коли він у X ст. відколовся від дійсної, по тодішнім і теперішнім поняттям, соборної Церкви, — то з ним не пішов ні один із тодішніх вселенських патріярхів, чотири з них залишились вірними традиціям та постановам якраз вселенських соборів. І коли ці останні припинились, то ні один із вселенських православних патріярхів не відважився завести якусь новоту, котра би не була ухвалена всіма останніми. Натомість римський патріярх, порвавши зв’язок із іншими, в тій самій мірі, як і Римська Апостольська Церква, допустив цілий ряд новот, як догматичних, так і обрядових, навіть уже не питаючись думки інших патріярхів, і, між іншим, ту новоту, що проголосив, наче б від нього відкололись чотири вселенські патріярхи, і тому він один являється вселенським патріярхом. Таке то трактування цього питання явно перечить духу історії і з ним ні в якім разі не може погодитися православна інтелігенція, бо вона має усі підстави бути переконаною, що українська Православна Церква ніколи не віддалялася від Вселенської Православної Східньої Церкви, тому й нового якогось з’єднання не мусить шукати. Бо в розумінні всіх православних Вселенською Церквою є та більшість (чотири вселенських патріярхи), яка лишилась вірною усім постановам вселенських соборів, а не та меншість (один римський патріярх), що не хотіла бути рівною з останніми в дусі соборів і від них відійшла як в догматах, так і в церковній практиці.

Греко-католики цією свідомістю історії у православних цілком нехтують і, закликаючи до «з’єднання» з Римською Церквою, обіцяють, що їм будуть полишені усі обряди й інші особливості Православної Церкви. Ці обіцянки були колись дані нашим православним предкам, коли їх насильно притягали до унії на всіх просторах Правобережної України. Коли б вони були дотримані, то пощо й куди б вертались сьогоднішні греко-католики зі своєю обрядовістю і богослужбовими текстами, про які так старанно подаються вістки? Але припустім, що в наших сьогоднішніх обставинах дані православні за «з’єднанням» обіцянки католики дійсно щиро би хотіли дотримати. Чому, одначе, католики думають, що православні такі наївні й такі церковно неграмотні, що їм цілком вистачить, коли їм полишать їхні обряди й що вище них думка й сумління православія не сягає? Чому католики не хотять усвідомити, що з багатьма найновішими догматами Римської Церкви, що не мають грунту ані в Св. Письмі, ані в Св. Переданні, — якраз не може погодитися сама психіка православних? Що практики католицької Церкви-держави на протязі її історії сильно хитають уявою православних про непогрішимість. Питання цього характеру не мали б чіпати саме пропагатори унії, бо вони роз’ятрюють пристрасті з обох сторін, нікого ніхто не переконає й до порозуміння і спокою, якого так потребує український нарід, це не наближає.

У своєму листі Ви показуєте, Високопреосвященніший Владико, на великі користі, які православні придбали би від приєднання до Римської Церкви, й згадуєте про ті різні сили, якими диспонує ця остання, й які могли би стати в пригоді при відбудові Української Церкви. Щодо користи взагалі, то вони є дуже неясні й спірні. Щодо сил, котрі є в розпорядимості Католицької Церкви, то вони завжди працювали на некористь православія, інколи прикриваючись різними християнськими гаслами, а частіше цілком одверто, навіть брутально. Приклад — практика з православним населенням у бувшій Польщі за благословенної толеранції Римської Курії. Ці сили й тепер заворушились в надії, що в хаосі й пустелі духовного життя на Україні, котрі створили більшовики, можна буде дещо придбати й для Католицької Церкви. Таке поступовання по відношенню до нещасної Української Православної Церкви вважаємо неделікатним і дуже далеким від засад християнської моралі. Зараз на Україні йде о те, щоб відродити в людей релігійні почування взагалі, нагадати їм про силу, яку дає молитва й єднання з Богом, дати їм вчасну духовну підтримку й потіху, яку може зорганізувати лише Христова Церква. А для успішнішої праці й скорішого досягнення мети є найкраще використати те коріння, що в народі ще залишилося, будувати на тих фундаментах, що приховані під руїнами знищеної більшовиками Церкви. І тут саме була б найкраща нагода іншим християнським Церквам прийти православним на поміч і не дуже показувати на зовнішній інтерес в тім, чи ця поміч буде дуже дорого наперед заплачена тою чи іншою формою «з’єднання». Інакше кожна така «поміч» внесе до нашого церковного безладдя ще більше жалісного ферменту й до втомлених, виснажених грудей борців за відродження українського православія засіє ще й огірчення з враження, що декотрі приятелі, прикриваючись іменем Христа, хотять використати хвилі їхньої слабости й одчаю, щоб відірвати від них тих вірних, що поволі вертаються до християнської свідомости. Розуміється, що вирішувати питання взаємовідносин нашої Православної Церкви з іншими Церквами або лише їх обмірковувати є компетентні лише наші православні ієрархи. Підносимо свій голос лише тому, що ці наші ієрархи знали, що в своїй діяльності на відновленні нашої Православної Церкви та в захисті її чистоти й звичаїв вони можуть завжди опиратись на нашу віруючу інтелігенцію. Кожна небезпека, яка нашому православію загрожує, розворушить приспану активність нашої інтелігенції, й вона буде завжди готова дати несвідомому простому народові відповідні пояснення.

Бо український нарід видав багато мучеників за чистоту й непорушність православної віри в добі страшних переслідувань за першої унії, ще більше борців впало за віру Христову за доби більшовицького божевілля. Видасть він і надалі певних оборонців прадідівської віри й традиції, котрі будуть тим завзятіші, чим більше будуть наступати на православіє його зовнішні вороги.

Але щиро приєднуємось до Вашого, Високопреосвященніший Владико, бажання працювати для якнайбільшого порозуміння і згоди між Церквами Греко-католицькою і Православною в дусі християнської любови в твердій надії, що Ви своїм високим авторитетом забороните, аби деякі гарячі пропаґатори унії допускались у своїй ревності й відданості Риму вчинків, які б нагадували добу трагічного релігійного розбиття українського народу й боротьби за унію в ХVІІ столітті.

(Підписи)

Від ХVІ сторіччя Росія була постійним притягаючим тереном для різного рода місіонарів, паломників і «туристів», що не лише цікавились її духовістю, християнським життям і Церквою, але й хотіли лишити в ній свій слід, вплив чи й якусь переміну. Протестанти і кальвіністи із сусідньої Польщі і Литви висилають своїх проповідників і міністрів (служителів), щоб зискати Росію для Реформації; латинська Церква в Польщі по своїй швидкій перемозі над протестантизмом спалахує жаром ревности навернути Росію до католицької єдности і робить в тім напрямі постійні спроби при різних нагодах; греки ідуть в Росію вчити її обряду і просити милостині; Україна з Києва висилає і дає стало своїх вчених, щоб просвічувати свою бувшу колонію з часів Володимира усім тим, що присвоїли Київ із Заходу, головно у схолястичній богословії. В XIX сторіччі в екуменічних цілях Росію починають навіть відвідувати англікани.[1] Усі тії «путешествія» продовжувалися до Першої світової війни і залишили в російській Церкві і богословії різні впливи, ферменти і навіть кризи, хоч сподіваних вислідів з намірів тих «місіонарів» не було багато, коли не враховувати Берестейської Унії на теренах України в ХVІІ ст., якої Церкву вже тоді Росія собі привласнювала.[2]

Митрополит Андрей Шептицький належить теж до того великого ряду «паломників», що відвідували Росію, хоч його мотиви були в дечому інакші в часі його відвідин і побуту в Росії і стали вступом до його короткотривалої праці в Росії в 1914-1917 роках. Тією діяльністю став він предтечею екуменічного руху XX ст. на Сході, маючи в ньому досвід з першої руки.

Їде Роман Шептицький перший раз в Росію в 1887 році. Причин тієї поїздки було кілька. Дід Романа Шептицького перейшов на латинство і тим вступив у польський табір. Батько Романа відкрив йому його дійсне русько-українське походження, розказуючи про свій славний рід Шептицьких на основі родинних портретів, які висіли в родинному домі графа у Прилбичах. Ці портрети і коментарі батька торкнули вражливу уяву Романа. Перед ним були його великі предки на галицькому митрополичому престолі: Митрополит Лев (1748-1778) — будівничий собору св. Юра у Львові і сумежних будинків; Атанасій Шептицький (1713-1746) — єпископ Перемишля, а потім Львова; Варлаам Шептицький — архимандрит Унева, 1668 р. і потім єпископ Львова — перший з родини Шептицьких — уніят. Це минуле з портретів і оповідань батька зродило в молодого Романа бажання піти слідами прадідів і вернутись до свого народу і своєї Церкви і стати їм на службу в священичому і монашому чині.[3] Постійними гостями в його хаті були єзуїти, від яких Роман довідувався про їхнє велике бажання навернути Росію, де працювали вже єзуїти-росіяни з добрими зв’язками з католицькими науковими колами в Парижі. Такими були Іван Гагарін, Іван Мартинов, Євгеній Балабін і Павло Пірлінг. їхні наукові праці, журнали, полеміка, катехізми для Росії були поважними екуменічними здобутками і славою єзуїтів.[4]

Вже як студент хоче Роман побачити Україну і Росію, хоче побачити широкий горизонт східнього обряду поза Галичиною. Батько радий цьому, бо вважає, що повна зустріч із східнім обрядом і його ситуацією поширить думку Романа про християнство, життя і світ^ Роман вже раніше думав про Україну і Росію.[5] Його відвідини дали йому багато, головно із зустрічей з істориком Володимиром Антоновичем в Києві і російським філософом Володимиром Соловйовим в Москві. Ця візита молодого Романа мала на нього вплив, бо коли рік пізніше вступив він до манастиря оо. Василіян, мріяв там, — про це є твердження сучасників — щоб поїхати в Росію і там працювати для унійних цілей, а коли це не буде можливе, поїхати до Болгарії і там працювати для з’єдинення.[6]

То були мрії молодого Шептицького, з яких згодом в пізніших роках зродився в нього той непогамований ентузіязм до праці для з’єдинення, для здобуття російського православія для церковної єдности.

В молодості це була іскра, потім з неї розгорівся в душі Романа вогонь, який кидав його навіть на ризиковані кроки, творив в ньому великий оптимізм, що таке навернення Росії є близьке і треба для цього кинути всі свої сили. Була б корисна студія молодости Митрополита, щоб в ній знайти генезу тієї іскри і того так щирого запалу для праці в ділі екуменізму. То був запал стилю св. Павла, і тому може видаватись для багатьох незрозумілим чи навіть парадоксальним.

Та перша візита майбутнього Митрополита на Україну і в Росію мала ще й той вплив, що він поїхав до Росії вдруге, вже як Митрополит в 1908 році інкогніто, а ще пізніше, не по своїй волі, в 1914-1917 роках.

І

Коротко треба згадати про ситуацію російської православної Церкви й інших віровизнань при кінці XIX ст. разом з культурною і духовною атмосферою того часу, а головно з екуменізмом в Росії, наскільки ця коротка і вузька тема дозволяє для її вступу.

Російська православна Церква йшла кроком, що його подав своїми реформами цар Петро І (1672-1725), в яких сумну ролю відіграв і наш земляк Теофан Прокопович, і ця Церква опинилась в помітній кризі в XIX ст., яка разом з кризою інтелігенції, економічною і політичною, зближалась до більшовицької революції. Церква ще грала велику ролю в житті народу й держави, хоч своєю наукою, проповіддю, вишколом священиків була далека від пекучих проблем життя. Росіяни любили і цінили високо обряд і його красу. Церква для них була спільнотою, яку творили богослуження, а не правною структурою. Вона мала 63 єпархії, сто тисяч священнослужителів, мала 58 семінарій і чотири академії із сильним впливом схолястики у навчанні завдяки впливові Києва.[7] З тих шкіл повиходили також майбутні російські революціонери, як Чернишевський, Добролюбов і Нечаєв. Церквою керував Синод з оберпрокурором, Церву піддержував простий народ, що горнувся біля її Літургії. Західній спостерігач так характеризує цю відданість народу Церкві й православію: «Російський селянин, мабуть, єдиний в Европі, що шукає перлу євангельської притчі і шанує руку, що її йому подає. Він любить хрест, а чейже в тому сущність християнства. Він не тільки носить його на своїх грудях, дерев’яний він чи з міді, але постійно держить його в своїм серці».[8]

Російська інтелігенція під впливом західньо-европейських течій приготовляла заміну царатові і відчужувалась від Церкви через її повну відданість монархії і залежність від царату. «Росія все була землею, де сильно відчувалось присутність і Божества, і темних сил».[9] Духовне відродження починається з початком XX ст., хоч противні сили царатові й Церкві вже були готові до перевороту всього життя в Росії. Те духовне відродження починається теж під впливом Заходу; між тим був і вплив католицької Церкви. Питання духовного зближення до католицької Церкви порушив глибоко Володимир Соловйов — можна б сказати — перший російський екуменіст. З ним стрічався Роман Шептицький. Соловйов мав зв’язок з хорватським єпископом Штросмаєром. Але це не був екуменізм. Російська Церква твердо стояла на позиціях свого православія і його месіянізму і в своєрідний спосіб реагувала в полеміках на старання протестантів і католиків для її «навернення». Католикам відповідали богословськими аргументами (головно в еклезіології) протестантів,а протестантам — католицькими доказами.[10] Соловйов потерпів за свої екуменічні ідеї.

В імперії існує і діє латинська польська Церква навіть з коштовними церквами-костелами в державних центрах, і їй не вільно займатись справами християн східнього обряду. Рим намагається мати добрі зв’язки з російськими царями, підписує з ними конкордат в 1847 році, коли цар Микола І був в Римі і був у папи на авдієнції. Ішлось тоді про польське питання і польську католицьку Церкву в Росії. Римська дипломатія була проти польських революцій, бо польські революційні діячі перешкоджали дипломатичним взаєминам і своєрідній місії польської Церкви на російських теренах. Польща і польські революціонери були перешкодою для взаємин між Ватиканом і Москвою. Рим хитається перед питанням, чи розділити національне і церковне питання в Польщі.[11] На коронацію царя Александра ІІ Рим висилає делегацію з поздоровленням для царя. Великі зміни для латинської Церкви в Росії принесли закони царя Миколи II взимку 1904-1905 року про релігійну рівноправність всіх віровизнань в імперії,[12] хоч латинська Церква не була переслідувана. Всі ті настрої могли вказувати, що грунт для екуменізму в Росії стається пригожий. (В загальному вважалось на Заході, що єдиною перешкодою для екуменізму в Росії є тільки царат, тому з його упадком навіть в Римі вірили, що прийшов пригожий час для праці над з’єдиненням).

Не так щасливою була т. зв. уніятська Церква. В 1838 році єпископ Сємашко перейшов зі своєю паствою на православіє. Канонізація св. Йосафата в 1867 році не була приємним актом для Росії.[13] Росія не могла стерпіти існування католицького східнього обряду. З приходом на Петровий Престіл папи Лева XIII відносини між Римом і Росією кращають.[14] В російській Церкві, зокрема по смерті «твердого» оберпрокурора Победоносцева, наступає також ряд реформ, якими вона стає більш свобідною від керми державного естаблішменту.[15] То був, властиво, час обнови російської православної Церкви, про який глибоко мріяв В.Соловйов і вважав, що та обнова потрібна всім Церквам, латинську включаючи.[16] Серед деяких російських інтелігентів починають назрівати течії християнського мислення як реакція на сильні ферменти анархізму, нігілізму і марксизму, якими та інтелігенція захоплювалася в другій половині XIX ст.,[17] хоч ця християнська реакція була слаба проти лявіни, яка почала котитися на імперію і на її Церкву. Ті важні переміни в житті православної російської Церкви та імперії були відомі на Заході, хоч в дусі того часу поважно не оцінені, знав про них і Митрополит Андрей через свої знайомства. Виглядає, що Митрополит дивився на можливості з’єдинення з духовної точки зору,зважуючи духовну кризу в Росії і шукання там дійсних духовних вартостей (як, наприклад Соловйов, під впливом якого міг бути Митрополит), а не розраховував на з’єдинення, що було зумовлене політичними подіями чи перемінами, як це було з різними формами актів з’єдинення в минулому. За такою думкою Митрополит є справжнім екуменістом, що не числить на кон’юнктури, а бачить потреби душі, до якої відносяться слова Христа до Никодима: «Вітер віє, куди хоче, і шум його чуєш, але не відаєш, звідкіль приходить і куди йде. Так воно з кожним, хто родиться від Духа» (Ів. З, 8). Це теж дуже важний пункт в екуменічній праці Митрополита і помагає він зрозуміти не один вислів чи крок Митрополита в майбутньому на тлі політичних перемін, які виглядають Митрополитові другорядними. Мислення Митрополита є євангельське, просякнуте Духом істини, що «змагається добрим змагом віри»(Т. 6,12)

Закони про релігійну рівноправність («веротерпимость») могли помогти уніятській Церкві в Росії, могли також сприяти екуменічним старанням прихильників української унії, хоч інакші пляни мали про те польські екуменісти , яких екуменізм стає типовим латинським прозелітизмом.[18] В деяких росіян був ентузіязм до екуменізму, і про це знав Митрополит Андрей, що познайомився з молодим Леонідом Фйодоровим, майбутнім його російським католицьким екзархом.Фйодоров так думав: «… російський нарід знає про релігію, загально беручи, дуже мало…, руські підуть за визначною людиною; щоб дійти до тієї цілі, конечно треба дати народові ясне і об’єктивне представлення про науку Церкви, розкрити головні точки історії роз’єднання, показати справжнього духа католицької Церкви».[19]

В той час (1907) відбулась також поважна екуменічна подія — перший Велеградський Конгрес, і в ньому брав участь Митрополит Андрей. Це були в дальшому з’їзди католицьких богословів для питання взаємовідносин між православним Сходом і католицьким Заходом. Терен — Чехія, був русофільський. Публікації були в латинській і російській мові. Митрополит Андрей у своїм, наче програмовім, слові звернув увагу на дві справи: а) Конгрес не є якоюсь місійною підготовкою, щоб готовитися в похід на російську Церкву (як це думали російські богослови), а об’єктивний і всесторонній досвід над спірними питаннями між Сходом і Заходом; б) поляки думають, що Конгрес — то якась нова панслов’янська затія для панслов’янських ідей, а не для справ з’єдинення. Конгреси не мають політичних цілей, як це закидується. Ця увага є важною, бо потім Митрополит стрінеться постійно з закидами про «політику». В Конгресі брав участь інкогніто Леонід Фйодоров, і для його подорожі помагав йому Митрополит.

Митрополит Андрей мав зв’язки з російськими конвертитами, чи, іншими словами, уніятами, між ними з о. Олексієм Зерчаніновим, який відвідав вперше Митрополита в 1905 році, а приступив таємно до католицької Церкви в 1896 р.[20] Він не міг дістати ніякої юрисдикції від польського митрополита в Петербурзі Симона Козловського[21] і, як католик, не дуже скриваючись, служив у своїй православній парафії своїм людям. В 1907 р. о. Зерчанінов просить Митрополита Андрея: «Осмілююсь я недостойний турбувати Ваше Високопреосвященство цею доповідною запискою, як мого безпосереднього начальника в справах віри, для питання канонічного встановлення греко-католицької єпархії в Росії для католиків греко-католицького обряду з правом його повної свободи, згідно з існуючими тут місцевими звичаями, які не перешкоджують єдності католицької Церкви».[22] О. Зерчанінов подає число російських католиків 90-тих років: «Кілька священиків і коло 1000 вірних, головно в столицях і більших містах, які прийняли католицьку науку з латинським і греко-католицьким обрядом». Це були головно члени російської аристократії, які зачисляли себе до польської, французької і німецької національности.

Митрополитові потрібно було виразних повновластей від Апостольського Престолу, щоб можна було діяти. Митрополит мав канонічно право дії на малій частині російської імперії. Це була майже призабута Кам’янець-Подільська єпархія, що була злучена з Львівською митрополією, але була в межах Росії. Як Владика тієї єпархії, Митрополит мав обов’язок взяти під свою пастирську опіку всіх російських католиків східнього обряду. Цей факт став основою усіх душпастирських і екуменічних старань Митрополита в Росії. Виникло тоді перед Митрополитом питання, як можна б працювати для з’єдинення: проповідувати нез’єдиненим в різній формі правду про Христову одну Церкву і тією проповіддю здобувати осіб; можна б, однак, створити зразу ієрархічну скромну будову серед нез’єдинених і тоді при помочі діялогу і атмосфери взаємного довір’я і зрозуміння постепенно іти до порозуміння.[23] Цю другу дорогу вибрав Митрополит, як дорогу, якою творились перші християнські громади. Трудністю, однак, було те, що перших конвертитів з браку ієрарха брали під свою опіку латинські єпископи, а їхні пляни з’єдинення були радше скеровані до абсорбування християн східнього обряду в латинський. Митрополит старається добути в Римі для себе потрібні повновласті.

В лютому 1907 року Митрополит їде до Риму, реферує своє правне становище в Кам’янець-Подільській єпархії і просить повновластей для вірних східнього обряду в цілій російській імперії. Одержує від папи Пія X відповідь: «Утере юре туо».

О. Зерчанінов просить Митрополита в травні згаданим вже листом, щоб Митрополит став для греко-католицької російської громади ієрархом. Митрополит без зволікання пише грамоту до о. Зерчанінова і встановляє його своїм намісником для душпастирства Кам’янець-Подільської єпархії і всіх інших греко-католицьких єпархій в російській імперії.[24]

В лютому 1908 року Митрополит був знову в Римі і здобув від папи ряд підписаних папою документів, щоб мати усі повновласті на письмі.

Папа Пій X підписав, хоч сказав, щоб Митрополит держав це у секреті і не користувався тими правами аж «поки прийде час, коли вони вам послужать».[25]

Того ж 1908 року восени Митрополит їде до Росії інкогніто з пашпортом свого приятеля-адвоката, подібного до нього. Тим разом Митрополит був знову в Москві, Петербурзі і в Києві, наражуючись, очевидно, на поважні небезпеки.[26] Ціль поїздки була наладнати зв’язки з особами, зокрема церковними, що були схильні приступити до з’єдинення з Римом. Це були перші позитивні успіхи Митрополита на російському терені в справі з’єдинення, що й захопило Митрополита в цім екуменічнім ділі, хоч принесло йому чимало оскаржень з різних сторін і навіть в Римі[27]. Це був, отже, початок дії Митрополита в Росії разом із стараннями дістати на це повновласті з Риму. Він їх одержує у вже згаданих роках, потім потверджені знову в 1909, 1910 і в 1914 роках. Фотокопія документу з повновластями з датою 13.3.1914 року збереглася. В ньому кажеться, що Митрополит одержує «права і повновласті переводити організацію і адміністрацію Східнього Поєднання в Російській імперії».[28] Тоді теж (в 1914 році) папа повторив знову: «Прийде час, коли ваші повновласті придадуться і коли ви зможете їх застосувати».[29] Але Митрополит свої повновласті вживає таємно, згідно з дорученням папи. В Петербурзі постає перша католицька парафія східнього обряду, Митрополит в часі своєї поїздки переговорює навіть з деякими російськими єпископами, посилає нагадування до о. Зерчанінова, який не виправдав сподівання Митрополита на своїм пості.[30] Події пішли, однак, іншим руслом з вибухом світової війни.

Це заширокий вступ до властивої теми, але ним хочу якнайкоротше вказати на найважніші чинники, факти й події, що попередили діяльність Митрополита в ділі з’єдинення в Росії в трьох роках 1914-1917. Митрополит приготовляється наче до цих років, і важними чинниками в тій підготовці є:

1. Палке бажання Митрополита Андрея працювати для з’єдинення в російській імперії єдино з глибокого переконання про Христову Єдність Церкви, без жодних політичних намірів.
2. Митрополит уважає, що основою праці для з’єдинення буде створити зразу католицьку ієрархію на російському терені, тому, користаючи з цього, що одна з його єпархій (Кам’янець-Подільська) знаходиться на терені імперії, номінує свого заступника о. А. Зерчанінова для всіх католиків східнього обряду.
3. Щоб почати належно свою працю, потребує Митрополит ширших повновластей. Наполегливо про це старається для майбутности і одержує їх в Римі усно і на письмі.
4. Російський грунт стає сприятливий для праці над З’єдиненням, головно по зміні законодавства в Росії про релігійну толеранцію. Сприяє тому також криза в духовості російської православної Церкви і криза російської інтелігенції, хоч та інтелігенція в дусі того часу схиляється радше до ліберальних і лівих ідеологій для повалення царату.
5. Митрополит має ясну програму праці для з’єдинення, в якій важливим є збереження східнього обряду в повній його ідентичності, без ніяких домішок, або за словами Пія X: «Нек плюс, нек мінус, нек алітер».
6. В Петербурзі постає маленька церква і католицька громада росіян східнього обряду з двома священиками: Зерчаніновим і Дейбнером. Урядової легалізації немає для них від царського уряду.

(Далі буде)

* Передрук з «Богословії» 47 (183)

[1] Прот. Георгій Флоровский, Пути русского богословия, др. вид., Париж 1981, ст. 30 і слід., ст. 61.

[2] Там само, ст. 31.

[3] Jan Tokarski, Metropolita Szeptycki, «Na Antenie» (Mówi Rozgłośnia Polska Radia Wolna Ewropa) n. 34 (1035), 1966. München, p. II. Іван Рудович, Митрополит Андрій Шептицький у збірці «В честь 50-тих роковин уродин і на пам’ятку три літної московської неволі Митрополита А. Шептицького», Філядельфія 1917, ст. 10-11.

[4] Carlo Gatti – Cirillo Korolevskij, I riti e le Chiese Orientali, vol. I, Genova 1942, p. 838 ss.

[5] Диакон Василій, ЧСВ, Леонид Федором, Рим 1966, ст. 18; Cyrille Korolevskij, Metropolite Andre Szeptyckyj 1865-1944, Rome 1964, p. 25 ss.

[6] Jan Tokarski, op.c. Ціллю тієї першої подорожі молодого Шептицького певно було побачити можливості навернення Росії, бо в листі з Москви 12.11. 1887 він пише мамі: …«а все таки мене не збирає охота залишатися тут надовго; хотілось би побачити лише те, що найважливіше й чимскорше втекти, залишаючи св. Катерині це тяжке завдання, яким було би навернення москалів. Але воно прийде! Це відчувається і його можна сподіватися »… Софія з Фредрів Шептицька, Молодість і покликання о. Романа Шептицького, Вінніпеґ-Торонто 1965, ст. 99.

[7] Н. Зернов, Русское религиозное возрождение XX века, Париж 1974, ст. 52-60.

[8] Н. Зернов, цит. те., ст. 68. Цитата з A. Leroy-Beaulieu L’Impirc des Tzars, Paris 1898, vol. IІІ p. 44-45.

[9] H. Зернов, цит. тв., ст. 69.

[10] Там само, ст. 60.

[11] К. Н. Николаев, Восточний обряд, Париж 1950, ст. 37-43. Поляки з частиною духовенства з острахом і невдоволенням дивилися на зближення Риму з царатом. Поет Адам Міцкевіч зірвав з Церквою через ці зближення… Там само, ст. 28,33.

[12] Н. Зернов, цит. тв., ст. 79. Були намагання накинути полякам в імперії російську мову в деяких Богослуженнях, замість польської, але це не вдалося. К. Н. Николаев, цит. тв., ст. 25.

[13] К. Н. Николаев, цит. тв., ст. 40: «Таким образом з кафедри Петра борьба с православием обозначается как путь к святости». Як поводились урядові кола навіть з російськими уніятами, див. опис життя російського священика Алексея Зерчанинова у творі Диакона Василія, ЧСВ, Леонид Федорое, ст. 62, нота 28.

[14] Це бачиться з обміну листів між папою Левом XIII і царем Александром II 1878 р. Див. К. Н. Николаев, цит. те., ст. 41.

[15] Н. Зернов, цит. тв., ст. 81: «Потік нового життя показався сильнішим; стіни, які він (Победоносцев) воздвигнув кругом Церкви, захиталися під ударами бувших виконавців його волі».

[16] С. М. Соловьев, Жизнь и творческая еволюция Владимира Соловьева, Брюссель 1977, ст. IX: А. З. Левитин-Краснов, «Соловьев и современная Россия».

[17] Сергей Булгаков, Героизмь и подвижничество, «Віхи», Москва 1909, ст. 68-69: «Изь противорҍчій соткана душа русской интеллигенціи, какъ и вся русская жизнь, и противорҍчивыя чувства въ себ возбуждаеть… Рядомь съ антихристовымъ началомъ въ этой интеллигенціи чувствуются и вьісшія религіозныя потенцій, новая историческая плоть, ждущая своего одухотворенія… Интеллигенція отвергла Христа, она отвернулась отъ Его лика, исторгла изь сердца своего Его образ, лишила себя внутренняго свҍта жизни и платится, вмҍсте съ своєю родиной, за эту измҍну, за это религіозное самоубійство».

[18] До 1905 р. хто відпав від православної віри, підлягав переслідуванню і мав труднощі в громадянських правах (конфіскація майна, висилка за границю та інші кари). Див. Диакон Василій, ЧСВ, цит. тв., ст. 48, нота 21. Новий закон каже, що той, хто відпав від православної віри, «не подлежит преследованию».

[19] Диакон Василій, ЧСВ, цит. тв., ст. 56.

[20] Там само, ст. 62, нота 28.

[21] В одному з листів до Риму Митрополит писав про того митрополита в Петербурзі, коли описував положення російських греко-католиків: « Роłоżenie ich straszne, bo nie mają przewodnictwa a Metr. K. na całej linii szkodzi. Jak tak dalej pójdzie to bez herezyji zostaną heretykami, a przy najpełniejszej uległości dla Stolicy apostolskiej szyzmatykami». Лист зі Львова 31.XII.1910. Архів Постулятури, т. IV, ст. 201.

[22] Диакон Василій, ЧСВ, цит. тв., ст. 83, нота 37.

[23] Там само. ст. 79.

[24] Текст грамоти Диакон Василій, ЧСВ, цит. тв., ст. 83-85.

[25] Там само, ст. 88. Політика Столипіна загострила зв’язки Росії з Ватиканом Про уділені повновласті див. Диакон Василій, ЧСВ, цит. тв., ст. 86-87. Також: Sonya A. Quitslund, A Prophet Vindicated, New York 1973, p. 86.

[26] Дехто думає, що Митрополит їздив в Росію вдруге інкогніто в 1912 році. Про те писало «Новое Время» ч. 12977, 29.4.1912 p., ніби два тижні по тій подорожі. Див. «Церковний Восток», IV вип. 1912, Львів, в статі «О недостойной клеветҍ», ст. 223-228. Автор статі, священик Львова, заперечує цю поїздку. Немає інших докладних відомостей про те. Див. Володимир Дорошенко, Великий Митрополит, Йорктон, Саск. 1958, ст. 9.

Cyrille Korolevskij, op. c., p. 192. Королевський мабуть через помилку подає дату поїздки Митрополита в Росію, 1907. В творі Carlo Gatti – Cirillo Korolevskij, I riti e le Chiese Orientali, дата є 1908. Cfr. ст. 888. З листування Леоніда Фйодорова бачиться, що поїздка була в осені 1908 р. Див. Диакон Василій, ЧСВ, цит. тв., ст. 117.

[27] Див. Володимир Носик, Нездійснена подорож Митрополита Шептицького до Риму в 1917 році, «Intrepido Pastori», з рукопису. Вийде друком в 1984.

[28] На першому документі, що його подав Митрополит папі до підпису Пій X написав «Placet». Архів УКУ Рим.

[29] Диякон Василій, ЧСВ, цит. тв., ст. 88. Виглядає, що всі ці документи, що відносяться до діяльности Митрополита в Росії збереглися у Львові і досі, бо їх цитують совєтські публіцисти. Документи находяться в Центральнім Державнім історичнім архіві УРСР у м. Львові, ф. 201, оп. 4 в, спр. 660, арк 10. Так подає П. А. Петляков, Уніатська Церква — ідейний ворог трудящих, Львів 1976, ст. 11.

[30] Диакон Василій, ЧСВ, цит. тв., ст. 88. Митрополит напоминає о. Зерчанінова, щоб пильно беріг чистоти обряду: «Православний, присуствующий на Вашей службе, не должен заметить во внешней форме ни малейшей перемены. На это письмо прошу Вас ответить мне и сообщить обо всем, что с Вами происходит». Цит. тв., ст. 106 і слід.

Під такою назвою у німецькому тижневику «Ді Цайт» була надрукована стаття за 5.VІІ. 1985 p., яку друкуємо в українському перекладі. Назва цієї статті у німецькій мові звучала: «Айн Ґайліґер Абентоєр». Автором статті є німецький історик-журналіст Ганс-Якоб Штеле, який довгий час був кореспондентом у Римі.

До речі, ці питання, думки і всякі неправдиві вигадки під тією ж самою назвою були раніше, ще перед надрукованням статті в «Ді Цайт», передані через Південно-німецьку радіостанцію у Гамбурзі 28 лютого 1985 р. Ця радіопередача викликала велике обурення, зокрема серед українців у Німеччині, про що переважно писала українська преса, яка виходить у західній Европі. Щойно після цієї української реакції Ганс-Якоб Штеле свій манускрипт для радіостанції оформив у статтю і надрукував у «Ді Цайт».

Слід відзначити, що автор статті Штеле дуже добре зорієнтований про деталі життя і творчість голови Української Католицької Церкви, Слуги Божого Митрополита Андрея. Він же на запрошення організаторів конференції, присвяченої Слузі Божому Андреєві, що відбулась наприкінці 1984 року у Торонто — Канада, брав у ній безпосередню участь. Як знаємо з пресових звідомлень, цю конференцію організував проф. Павло Маґочий,і вона пройшла з добрим успіхом. Крім цього, Штеле видав кілька праць, одна з яких «Вогін штоєрт ді Ватікан?» (себто «Куди прямує Ватикан?»), була широко реферована і рецензована в українській пресі. Отже, не можна сказати, що Штеле не знає дійсних фактів.

Цим ми хочемо тільки підкреслити, що Штеле свідомо писав неправду. Тут тільки йдеться про те, чим це було подиктоване, хто стоїть за цим? Яка була ціль його виступів? Коли ж ідеться про винищування євреїв, то німцеві найменше пасує писати про ці речі, а зокрема вказувати пальцем на інші народи тоді, коли провідники його, німецького народу, що визначували долю не тільки Европи, але й цілого світу, були архітекторами знищування в першу чергу євреїв, але також багатьох інших народів, а серед них і українського. Ми не бачили і чули, щоб хтось, хоч один, серед німецького народу голосно став в обороні безпомічних і сказав так, як Слуга Божий Андрей — «Не вбивай», який сам чимало переховував євреїв у своїх палатах та по манастирях.

Штеле написав багато півправд і неправд так, що необзнайомленому німецькому читачеві важко розібратись, що є правдою, а що — ні. Ось Штеле повторив один неправдивий факт, який свого часу також був поширюваний у нашій пресі, що, мовляв, у похоронах Слуги Божого Андрея брав участь сам Микита Хрущов. Це є чиста вигадка, яка не має свого покриття і не відповідає правді. Про це вже не раз згадувалось у нашій пресі. Це також говорить, що хтось, поруч інших ходів, постачав Штеле відповідними інформаціями. До таких треба зарахувати факти Штеле, що, мовляв, українці безпосередньо після відходу більшовиків вимордували 7 тисяч євреїв і помордували польських професорів, у чому навіть замішано Митрополита Андрея, що є чистою неправдою. Якщо б справді Штеле був написав з незнання чи з несвідомости свою статтю, то після протестів з української сторони він мав нагоду зробити поправки до статті й вибачитись. Цього він не зробив і не зробив також тижневик «Ді Цайт». Щойно 27 грудня 1985 р. «Ді Цайт» надрукував в колонці листів чотири листи, які спростовують і заперечують статтю Штеле. Нижче друкуємо переклад статті Штеле.

Редакція

АНДРЕЙ ГРАФ ШЕПТИЦЬКИЙ МІЖ МОСКВОЮ І РИМОМ –
СИМВОЛІЧНА ПОСТАТЬ СХІДНЬО-ЕВРОПЕЙСЬКОЇ ІСТОРІЇ

«Ми вже маємо досить роботи, щоб вдержати його за рясу! Що сталося б, коли б його зроблено кардиналом?» — спитав, зідхаючи, в Римі державний секретар папи до амбасадора віденського цісаря навесні 1914 р. Він мав на думці українського католицького Митрополита галицької столиці, архиєпископа Андрея графа Шептицького. «Було б краще, якби він привів до порядку власну хату, замість мріяти про навернення Росії, але Шептицький є ідеалістом, який піддається своїм ілюзіям», — зауважив австрійський дипломат в одній розмові у Ватикані.

Дійсно, у бурхливому, майже пригодницькому житті цього князя Церкви (1865-1944) відображуються не тільки його власні марні надії, як на цісаря Франца-Йосифа, аж до останніх, на Йосифа Сталіна. Також згубна вибухова суміш ідей та ідеологій, національних сподівань і націоналістичних плутанин, що не тільки у східній Европі так часто непокоїли наше століття, сполучуються у постаті цього мужа, який навіть війну Гітлера спершу неправильно розумів як національно-визвольний чин, щоб вкінці пізнати, що «німецький режим може є ще гіршим лихом, ніж ним був більшовицький».

Коли Шептицький народився у хутірському замку в Галичині, тоді ця «Західня Україна» належала до габсбурзької багатонародньої держави, а велика Україна — до царської Росії, здобич обидвох великодержав, у наслідок поділу польського королівства (яке колись сягало до Чорного моря). Як сільське населення у Галичині залишилося переважно українським, так і вища верства, а особливо шляхетські землевласники, спольонізувалися.

Тому було для старого графа Шептицького шоком, коли його син Андрій раптом не захотів бути більше поляком, але бажав, як його предки, стати українцем, ба навіть вступити до католицького чернечого чину, не латинської, але «уніятської» (зв’язаної з Римом) Церкви слов’янського обряду. Ця (Церква) відділилася в 1596 р. від московського православного патріярхату і підчинилася папі, одна її самостійна позиція внутрі римської Церкви була постійно оспорювана як політично, так і релігійно: поляки хотіли її часто тільки визнавати як середник до денаціоналізації українців, папи — як перший ступінь цілковитої католизації, а православне духовенство, для якого всяка зміна віровизнавання була заборонена, бачило в ній хитрий інструмент римо-католицької і польської підривної діяльности, тим більше, коли цей інструмент дістався в руки романтичного містика, як Шептицький, який 1901 p., маючи 36 років, став митрополитом і архиєпископом Львова.

Вже під час своїх студій у Кракові й Бреславі він поїхав до Москви та із російським філософом релігії Соловйовим мріяв про здійснене у «взаємодії любови» возз’єднання слов’янської та римської релігійностей. Об’єднати 30 мільйонів українців, що від тисячі років ніколи не мали власної держави, і через них примирити велику Росію із дійсно «ортодоксальною (правовірною) папською Церквою — це була ідея, яка зачаровувала Шептицького, електризувала; він відважно порівнював її перспективи з «впливом, що мали ідеї німецької єдности Бісмарка або ідея матеріялізму Карла Маркса та її вплив на хід історії».

Перший вдаваний сигнал до дії приходить в 1905 р. із Петербургу: цар видає толерантний едикт, який дозволяє громадянам від 21 року життя стати католиками. Шептицький штурмує Папу Пія X, який після деякого вагання надає йому в лютому 1908 р. далекосяжні повновласті, навіть включно до інсталяції єпископів і творення єпархій в російській імперії. Однак, ці повновласті повинні бути задержані у «суворій таємниці» і застосовані щойно тоді як прийде «догідний момент». Папа не здогадується, що завзятий митрополит вже за кілька місяців буде діяти на власну руку.

Переодягнений як торговельний представник, під фальшивим прізвищем і з пашпортом заприсяженого адвоката, що його бородате лице схоже до його власного, їде Шептицький до Києва, Москви і Петербургу, організує — майже як змовник — католицьких симпатиків, також таких, які не відважуються вийти із релігійного підпілля, бо вони є державними урядовцями. «Він свистав на наші закони і переступив приписи, які регулюють кожне подорожування римських священиків, та був взагалі одним із найнебезпечніших римських агентів», — так обурювався з поліційною ментальністю, яка пережила всі зміни режиму, російський звіт із 1914 р. Аж тут і вибухла вже Світова війна, у якій Шептицький нібито вбачав несподівану можливість.

Вже два місяці після першого кривавого зудару між австрійцями і росіянами в Галичині, у меморандумі цісареві Францеві-Йосифові він себе запропонував прямо таки як постачальник воєнної мети: «Тепер йдеться про те, щоб радикально цілу Україну «по можливості» відділити від Росії» і призначити в Києві уніятського Патріярха (очевидно його самого). Його нещастям було лише те, що не австрійці захопили Київ, але росіяни насамперед зайняли Львів.

Тут малощо допомогло Шептицькому, що він по-соломонівському проповідував молитися за вояків по обох сторонах, «бо ж ми всі є братами».

Царська поліція знаходить в резиденції митрополита нариси його рекомендацій віденському цісареві і арештовує князя Церкви 18 вересня 1914 р. Роки до деякої міри комфортабельного — домашнього арешту в Курську і Суздалі його зовсім не знеохочують: «Не думайте, що я попав у розпуку! Після війни ворота Росії широко відчиняться — розумієте?» — пише він генералові єзуїтів до Риму обхідними шляхами.

А до папи також пише: «У вищому змислі, ніж всякому політичному, буде російська імперія лежати до стіп Вашої Святости. Я прошу більше у моїй справі не інтервеніювати…».

Не застрашуючою для Шептицького є революція, яка назріває, вона лиш окрилює його старі надії звільнення. Чотири дні після петербурзького повстання, у березні 1917 p., він не спішиться повернутися до своєї єпископської столиці у Львові, але їде до центру гураґану. За день перед відреченням від престолу царя — і один місяць перед захопленням влади Леніним — він прибуває до Петербургу, що незабаром зватиметься «Ленінград», опісля їде до Києва і думає використати розвал державної Церкви для побудови російсько-католицьких і одночасно українсько-католицьких церковних структур.

Три місяці пізніше він старається дістатися до Риму, щоб одержати на своє діло папське благословення, однак Ватикан не хоче; ще не закінчена війна, її вислід, особливо на Сході — непевний. Ось так Шептицький їде врешті додому, до Львова — через Відень, де останній цісар «за вірність Церкві й державі» вішає йому на шию Великий Хрест ордена Леопольда. Але вже розпадається габсбурзька держава і сам Шептицький підхоплює негайно ту лебедину пісню у дворянській палаті у Віденській державній Раді: «Новий революційний принцип самовизначення народів проломлює віджилі приписи і застарілі державні договори».

Звичайно, короткотривалою була «Українська Народня Республіка», на яку надіявся Митрополит; совєтокомуністи і польські націоналісти силою поклали їй кінець. Не українцям, але полякам вдалося із спадщини збанкрутованих монархій заснувати власну державу. Понад 5 мільйонів українців, в тому 3 мільйони уніятських католиків, стали польськими громадянами, також і львівський митрополит, якому з цим важко було погодитися, хоч він славив гармонію своєї «польсько-української родини». Правда, він піддержував тільки помірковану українську опозицію, а не радикальних націоналістів, які протиставилися насильницькій варшавській польонізаційній політиці часто не менше насильно.

Проте, коли в липні 1938 р. у східній Польщі було спалено 130 православних церков, а цілі українські й білоруські громади були змушувані побоями до переходу на латинсько-католицький обряд, він розпачливо протестував: «Хто це зважився у католицькій країні, перед очима папського нунція і численних католицьких єпископів Вселенської Церкви, завдати такого удару?!».

Так, як мало Митрополит міг сумувати за тією Польщею, яка впала в 1939 p., так само мало й він передбачував, що цей упадок прийде через Другу світову війну, яку німецький диктатор Гітлер в союзі із своїм смертельним ворогом Сталіним викликав, поділивши з Совєтами Польщу. Знову вмаршували російські солдати до Львова, і знову Шептицький пов’язував з цим відважні сподівання. Ще того самого дня, 17 вересня 1939 p., поділив він негайно увесь Совєтський Союз — аж по Сибір — на «екзархії», себто католицькі адміністраційні округи східнього обряду. Ректорові своєї духовної семінарії, Йосифові Сліпому (помер 1984 р. в Римі як кардинал) він потайки уділив єпископські свячення і призначив його для Києва — усе це без відома папи, а чи навіть Совєтів, які Митрополита не чіпали і взагалі ще виступали обережно: тільки п’ятьох із двох тисяч священиків його дієцезії було арештовано, а деякі старшини Червоної Армії хрестили потайки своїх дітей, так звідомляв Шептицький обхідними дорогами до Риму і думав, що, не зважаючи на «диявольську манію» комуністичного режиму, саме тепер розкривається родюче поле місії: «Ми мусимо бути готовими проповідувати в Кубані й на Кавказі, в Москві й у Тобольську», — поучував він у квітні 1940 р. свій клир. Однак, до цього не дійшло навіть тоді, коли несподівано спалахнула нова обманлива надія.

«Більшовики не мали жодної причини нас щадити — нас, про яких вони не без підстави припускали, що ми всі очікували помочі від Німеччини», — писав Шептицький 30 серпня 1941 р. до Риму — 2 місяці після того, як гітлерівські армії напали на Совєтський Союз і зайняли Львів та великі частини України. Жодним словом не повідомляє Митрополит про те, що Совєти у Львові у навечер’я свого відступу повбивали тисячі українських в’язнів, що тоді українці в німецьких уніформах зігнали і змасакрували 7 тисяч жидів, а одна СС — Айнзац Группе повбивала усіх польських університетських професорів, яких вдалося схопити. Той же Шептицький став тимчасом сам співдіячем політичної трагікомедії.

Українські політики, напівсерйозно підтримувані офіцерами німецької військової розвідки (Канаріс), проклямували 30 червня 1941 р. через «Радіо Львів» незалежну національну державу під проводом Ярослава Стецька і за «згодою і благословенням» Митрополита . 75-літньому (через параліч прикований до крісла на роликах) князеві Церкви було промовчано, що це спритне, нападоподібне «заснування держави» не лише, що не відповідало бажанню Гітлера, але, навпаки, тільки перешкоджувало його плянам: про ніяку українську сателітну державу не думав диктатор, тим більше із співучастю Церкви, а тільки виключно про свою колоніяльну загарбницьку війну. Вже після 6 днів розв’язано «Українську Національну Раду», міністрів заарештовано. Шептицький телеграфічно благав уряд Райху в Берліні не злегковажити «щирими симпатіями» у цієї української нації, яка «від 1918 р. провадить криваву боротьбу проти польської і більшовицької держави». Однак, непохитно Гітлер розпорядився 1 серпня 1941 р. прилучити «староавстрійську» Галичину зі Львовом до польського «Генералгубернаторства» (під проводом Ганса Франка у Кракові), а в Києві не призначив ні голови держави, ані Патріярха, але одного з найбрутальніших своїх Ґавляйтерів, Еріха Коха, «Райхскомісаром України».

Але й це ще не протверезило Шептицького; чотири тижні пізніше, 30 серпня, писав він до Риму: «Ми приневолені підтримувати німецьку армію, яка визволила нас з-під більшовицького режиму, щоб вона цю війну, яка — дав би Бог — раз назавжди усуне атеїстичний комунізм, могла довести до успішного кінця». Тепер ніби є нагода розділити сталінську «великоросійську державу» на поодинокі національні держави, сказав Шептицький до німецького губернатора Дистрикту Карла Ляша — таке пригадує собі сьогодні 79-літній Людвіґ Льозаккер, що тоді, як 35-літній СС-Штурмбанфюрер і шеф цивільної адміністрації, був при тому присутній. Льозаккер, який пізніше через свою суперечність з окупаційною політикою, був здеґрадований, чув відповідь Ляша: «Я помічаю, що Церква думає знову ще про вічності, ми думаємо коротше, з нині на завтра…».

Бездушно і безсовісно обходився Ляш з територією виключно як з об’єктом господарського визиску, але також і особистого збагачення (через що СС-райхсфюрер Гімлер наказав у 1942 р. його без присуду розстріляти). Дещо поміркованіше поводився його наступник, СС-Брігаденфюрер барон фон Вехтер, який походив з Відня і хотів нав’язати до староавстрійських методів панування.

Мабуть цим заохочений, підписав Митрополиту лютому 1942 р. листа до «Його Ексцеленції, Фюрера Адольфа Гітлера», щоб пожалітись за «недопущення українців до збройної боротьби проти їхнього відвічного ворога». Листа до Гімлера, в якому він протестував проти вбивства жидів, навіть близько його резиденції, велів Шептицький зформулювати німецкому монахові, архимандритові Йоганнесові Петерсові і вкинути його у Берліні до поштової скриньки (!).

«Я Митрополитові, який був фальшиво поінформований, налив чистого вина про націонал-соціялізм» (тобто сказав всю правду — прим. перекладача), — пригадує собі Петерс, кремезний 80-літній старик, що походить з Вестфалії і сьогодні живе в Баварії. Петерс був до свого арештування львівським гестапом, в кінці 1942 p., дорадником Шептицького і — таємним кур’єром. Ось так доставив він з фальшивим папером, у цивільному, папському нунцієві у Берліні листа, що його Шептицький написав 29 серпня 1942 р. до Папи Пія XII по-французькому:

«Сьогодні цілий край є однозгідний в тому, що німецький режим, мабуть, ще у більшому ступені, ніж більшовицький, є лихий, ба, майже чортівський. Число убитих жидів в нашій малій країні напевно переступило 200,000… У Києві протягом кількох днів страчено 130,000 мужчин, жінок і дітей… Безперечно, є поміж керівними урядовцями також порядні люди, деколи навіть і добрі католики, але велика більшість є без віри, без справедливости і допускається неймовірних зловживань. Сільське населення трактується як негри у колоніях… Це є просто так, немов би банда божевільних або скажених вовків кинулася на бідний нарід… Ця система брехні, обману, грабунку, карикатури всіх ідей цивілізації та порядку… куди вона допровадить нещасний німецький нарід?..».

Пій XII не відповів на цього листа, але також Шептицький тільки дуже приглушено давав знати про свій протест громадськості. Його вимогу правного, законного поступування німецька цензура викреслила у його пастирському посланні, однак про заповідь «Не вбивай» вільно було йому дуже суворо наказувати, бо вона відносилася також до кривавих партизанських боїв, що 1942-43 р. перекидуються на Галичину і загрожують тилові німецького фронту. Від поразки під Сталінградом знаходять більше відгуку окупантські функціонери, які заступаються за «елястичну» політику. Генералгубернатор Франк, який ще до 1942 р. чванився у Львові «Ми є герренфольк!» («народ панів» — перекл.) сповіщає в 1943 р. під час своїх відвідин: «Вислів «герренфольк» мусів би бути заборонений!». А губернатор Вехтер своєю пропозицією добивається створення української «СС-Шюцендівізіон (стрілецька дивізія — перекл.) Галичина». 70,000 молодих людей зголошуються, щоб бути знищеними вже безнадійно загибаючою німецькою воєнною машиною. І це за згодою Митрополита, який у своїй палаті ховав жидів, а найменував тільки п’ятьох військових священиків (єдиних у Ваффен СС!), ба, навіть велів відслужити своєму коадьюторові, єпископові Сліпому, польову Службу Божу для Дивізії СС. Може тому, що він робив собі нові ілюзії про тактичну зміну курсу німців і їхні вигляди на перемогу?

Шептицький уявляв собі, цілком серйозно (без жартів — перекл.), що ця СС-Дивізія є нібито «національною армією, яка після неминучої поразки Німеччини могла б запобігти хаосові й анархії в Україні, аж поки прийдуть регулярні совєтські війська». Таке сказав він одному старому знайомому, французько-українському публіцистові Всеволодові Фредерикові, про якого він не знав, що той був німецьким агентом, який звітував про це до Берліну:

«Митрополит вірить, що англоамериканці на Заході візьмуть верх, однак, тільки на короткий час, бо кінцева перемога більшовизму є певна… Німеччина є гірша, ніж більшовизм… Один молодий чоловік признався йому на сповіді, що він в одну ніч замордував 75 людей… Усього-на-всього Митропо­лит примирився з тим, бачити Европу збільшовизованою…».

Так само понуро звучало навесні 1944 р. прощальне слово Митрополита до його синоду: «Величезними кроками зближаємося до катастрофи, якої наш нарід ще ніколи не пережив… Вона загрожує нам як висновок нашої власної поведінки…». Але ще й це не було епілогом трагічного життя. Ледве здобули совєти Львів 27 липня 1944 p., знову ж не зачіпаючи Митрополита на Святоюрській горі, Шептицький закликав усі парафії, щоб вони до 1 грудня зібрали «принайменше 500 рублів для поранених і хворих Червоної Армії й переслали їх до митрополичої консисторії, яка передасть їх Червоному Хрестові». Як останній спротив долі, справляє враження лист, якого адресат, мабуть, своїм власним очам не вірив, коли він читав: «Увесь світ схиляє перед Вами голову… Ви поновно об’єднали Західню Україну із Великою Україною… Ця світла подія збуджує у нашій Церкві надію, що вона, як і увесь нарід під Вашим проводом у СССР, матиме повну свободу праці і розвитку. — так писав Шептицький в половині жовтня до Йосифа Сталіна до Москви.

Два тижні після цього, 1 листопада 1944 p., помер майже 80-річний Митрополит — не отруєний розлюченими співробітниками, як це пізніше твердила совєтська пропаганда, але у наслідок грипи. В урочистій процесії за відкритою домовиною ішли слідом десятки тисяч вірних до крипти катедри і почесна чота Червоної Армії. Також український секретар партії на прізвище Хрущов мав бути присутнім. Сталін використовує цю побожну зовнішність для свого престижу на Заході. Новому Митрополитові Сліпому ще дозволено доставити до Москви пожертву в рублях і повідомити про це на поштовій картці Ватикан. Півроку пізніше його і всіх єпископів Української Католицької Церкви арештують за «діяльність у користь німецьких окупантів». У березні 1946 р. розв’язує «синод» без єпископів унію з Римом і ухвалює — за благословенням Сталіна — поворот до московського патріярхату. Римський беатифікаційний процес Шептицького, у 50-тих роках був двічі перерваний через протест польського примаса Вишинського і щойно польським папою знову урухомлений…

У особі львівського Митрополита поховано символічну постать східньоевропейської історії.

Також її помилки, ті побожні й ті політичні?

Треба побоюватися, що деякі переживуть і це століття…

* * *

Від перекладача:

Переклад зроблений майже дослівно, щоб можна легше порівняти його з німецьким оригіналом, а також, щоб подати точний хід думок Г. Штеле. На цьому потерпіла дещо українська літературна мова, українська синтакса й пунктуація.

Однак, для легшого цитування німецького оригіналу, для тих, хто не володіє німецькою мовою, вигідніше буде мати вірний переклад, щоб легко знайти відповідне місце у німецькій статті.