Митрополит Андрей

Слуга Божий Митрополит Андрей і катехиза

(Закінчення з листопадового і грудневого числа)

Катехиза й катехит є школою молитви! То наш обов’язок і третя ціль катехизи для злуки нашої з Богом при помочі молитви. Катехизою вчимо молитви і молитися. Так поступав Христос і за жидівським звичаєм уживав до цього в щоденних молитвах псальмів, в часі великих жидівських свят призначені були для молитви вибрані окремі псальми, а на хресті Христос говорив месіянський псалом 22-ий, про свої терпіння за гріхи світу. Митрополит дає мудру раду читати про молитву знаменитий твір св. Альфонса Лігурі, радить молитися при помочі роздуми й лишив гарне пояснення до молитви «Отче наш», і не поминає твір, який вчив його, вже в дитинстві, злуки з Богом при помочі молитви — «Наслідування Христа». Молитві «Отче наш», яку навчив нас сам Христос, Митрополит приписує велику силу для злуки нашої з Богом. Він каже: «Слова «Отченашу», це та духовна жертва, мила Богу через Ісуса Христа, яку й несвященики приносять. Хто лише кормиться євхаристійним хлібом, хто п’є чашу євхаристійного вина, цей в «Отченаші» входить у ту. Богові милу, зв’язь з Божеством, яка має безконечну вартість і безконечну силу та є прямо достойною Бога».[1] Це місце поучення Митрополита є доволі важке, але думка в нім єдина: молитва «Отче наш» є молитвою, в якій з волі Христа ми найтісніше лучимось з Богом, жертвуючи йому все і це, майже, подібне до Пресв. Евхаристії, в якій ми лучимось з Христом Богочоловіком і жертвуємо Його самого. Думка важка, але хто має досвід злуки з Богом у молитві, як це мали святі й мав напевно в своїх молитвах Митрополит, для того це питання не є важке в містичнім знанні, але у вислові, яким годі описати переживання такого найвищого степеня і св. Павло це потверджує.

У своїх закликах до дітей Митрополит стало їх просить молитися і пригадує їм все про молитву пам’ятати й з молитвою жити. Це дуже гарний засіб, коли ми просимо дітей про молитву й разом з дітьми за когось чи за щось молимося. Приклад треба все ставити в особі нашого Господа, який був найбільшим учителем молитви, жив у постійній злуці зі своїм Отцем і з молитвою віддав Йому свого духа на хресті.

Митрополит, говорячи «Про християнську школу для української молоді», так гарно говорить про молитву дітей, і при тім просить дітей, щоб молились за нього. Він пише: «Щодо себе, то не сумніваюся ані хвилини, що молитва невинних і чистих дітей більше значить у Бога ніж молитва нас старших, що в житті мали нещастя Бога образити. Невинні діти, освячені Божою благодаттю, такі беззастережно й усеціло Божі діти, що мають отвертий приступ до неба й до Бога. Тому й можуть із неба випросити такі небесні дари, на які наші молитви заслабі».[2] Вчім і виховуймо дітей про силу їхньої молитви, на яку вказував Митрополит, маючи на думці слова Господа про дітей: «Глядіть, щоб ви ніким з оцих малих не гордували: кажу бо вам, що ангели їхні на небі повсякчас бачать обличчя мого Отця небесного» (Мт 18,10).

Митрополит пише до дітей: «Передовсім, Дорогі Діти, ви з цього мого прохання, з цієї моєї бесіди зрозумієте одне: що християнська молитва це великий, могутній середник до осягнення багатьох дібр із неба, яких не можна осягнути без молитви. Зрозумійте одне, що молитва, це велика річ, велике добро, великий обов’язок і великий спосіб випросити собі те, чого треба».[3]

Звернути увагу треба на спосіб, яким Митрополит говорить до дітей: простий, безпосередній, наче б говорив до них справді, щирий, не вишуканий. То мова катехита.

Ще дуже замітна метода Митрополита, якої ледве чи який архиєрей в світі вживав. Митрополит заохочує дітей, щоб вони своє знання з релігії, з катехизму, вивчені в школі передавали своїм молодшим братчикам і сестричкам вдома, у сім’ї. Це могло в нас траплятися, коли батьки занедбували посилати дітей до школи, коли батьки з дітьми не ходили до церкви чи на лекції катехизму в церкві, коли діти втікали зі школи й інше. І митрополит каже: «Хто з вас потрапить свою сестричку чи братчика навчити ще далеко перед школою робити знак хреста на собі, себто хреститися й відмовити хоч би тільки Отченаш чи Богородице Діво, той зробить дуже велике й дуже гарне діло та буде мати велику заслугу в небі. А якщо вдасться котрому з вас піти хоч би маленький наперед та малій дитині піддати, бодай щось із тої думки, що Отченаш говоримо до Тата, що в небі мешкає, то таке діло буде ще краще й ще повніше».[4] 1 до оо. Катехитів: «Попросіть маленьких, менших від вас, щоб вони помолилися і раз, і другий, раз у тому наміренні, щоб для всіх наших дітей по всіх селах, по всіх присілках, то всіх хуторах, по всіх містах ми мали такі християнські своєрідні школи, щоб кожній українській дитині ми могли дати добре виховання і бодай ту науку, що кожній людині потрібна в житті».[5]

Злука з Богом і життя Божим духом осягається теж, коли живемо таїнствами історії нашого спасення, зокрема життям Ісуса Христа, зокрема Його терпіннями за нас, смертю і воскресенням. В тому так багато помагає нам наша Літургія і літургічний рік. Їх значення у вихованні ми так мало доцінюємо і з цього засобу так мало користаємо. А в нашій історії були довгі часи, коли Літургія була єдиним вчителем, катехитом, а при тому ікони, яких вживає Літургія. Ікони робили з наших родин справді домашню церкву, в якій наші бабусі при помочі ікон були єдиними катехитами. Митрополит мав візію великого катехита. В давнину, коли не було катехизмів і книжок для катехизи, ми мали літургічні книги, з яких нарід пізнавав Божу Мудрість. То були Псалтирі, Минеї, а вже в ХІ-му столітті мали ми своєрідну духовну книгу для релігійного виховання «Ізборник»[6]. Ось, хоч би така думка з нього, яка вчила, що то є церковний будинок, і які духовні користі маємо, коли йдемо на Богослуження: перебуваючи в церкві й беручи участь в Літургії. Про це теж гарно пише Митрополит і як тему до такої духовної роздуми вибирає страсний тиждень і момент в нашому житті, коли ми терпимо, коли Бог повинен би бути нам тоді такий близький: «Це просвічення розуму, це звернення серця до Бога… називаємо воскреснути з Христом надією і благодаттю. Ще не є час на дійсне воскресення, днесь ще час терпіння, час недуги; днесь ще мусимо в терпеливості очікувати воскресення мертвих. Але надія і Божа благодать підносить душу, очищує, освячує, просвічує і є причиною того, що й серед недуги дістаємо бодай щось з Христового воскресення. Тоді й спливає на нашу душу правдива потіха, правдива радість у Христі й навіть забуваємо на наші терпіння. А може хто з Вас зможе ще трохи піднестися вгору до Бога й до Ісуса Христа, бо хоч немічне тіло лежить на ліжку, благодать Божа душу підносить і веде Божими дорогами в небо. Можна з Божою ласкою не тільки тішитися серед терпінь, тішитися надією спасення. Божою благодаттю, очищенням душі, прощенням гріхів, поворотом до батьківського дому».[7]

Це той третій щабель релігійного виховання, про який вчить Митрополит і до якого в своїх цілях веде катехиза — злука з Богом у Його благодаті, коли справді стаємось богоподібними.

Високим вершком нашої злуки з Богом тут, на землі, є св. Причастя, в якому приймаємо у видимий спосіб невидимого Господа в нашу душу й наша особа стає помешканням Христа й Пресв. Евхаристії. По декреті папи Пія Х-го про причастя дітей, ця практика легко прийнялася в нас і ми її здійснюємо з великим успіхом для душ наших найменших. Митрополит радіє з тієї практики і до неї заохочує, цитуючи слова Декрету: «Ті, що занимаються вихованням молоді, повинні всіми способами старатися, щоб по першому Причастю хлопці приступали частіше до св. Причастя, а оскільки це можливо — навіть, і щодня, як цього Христос і св. Церква бажає та, щоб це робили з цілою побожністю, до якої здібна їхня молодість».[8] Над цим наші катехити повинні ще багато працювати.

З великою дбайливістю і своєрідною журбою напоминає Митрополит, щоб катехити виховували дуже пильно, щоб часами молоді люди не приступали до св. Причастя по святотатськи.[9] Засобом до цього є часта сповідь, якою очищуємо душу від усякого гріха. Митрополит в практичних деталях про те вчить, даючи парохам практичні поради, які важні є і по сьогодні.[10] З усього бачиться його велику дбайливість катехита.

Всі свої поучення про св. Причастя і Сповідь Митрополит спрямовує до тієї основної теми злуки з Богом і життя душі з Богом, до чого прямує третя ціль катехизи. Митрополит шукає теж і практичних засобів в такому вихованні. Він заохочує творити молодечі братства чи організації з такими високими духовними цілями. Митрополит радить закладати братства молоді Пресвятої Евхаристії або інші, що виховували б до близького життя з Пресв. Евхаристією. Успішними в нашій історії були теж Братства чи Організації молоді для окремого культу Богоматері. Митрополит має такі гарні слова: вчитись у Пречистої Діви Марії почитати Ісуса Христа в найсвятішій Евхаристії! «Або, якщо хочете, — каже Митрополит, — навчитись почитати Преч. Діву Марію, щоб Вона вас повела й навчила любови Божої і почитання Ісуса Христа у Св. Евхаристії».[11] Чудова думка для катехитів і при тім відчувається життя в домашній церкві у Прилбичах, де графиня Софія виховує малого Романа з Богоматірю, щоб він став великим катехитом Пресвятої Евхаристії серед свого народу і його молоді. Пробуймо це все здійснювати, чого у своїй катехитичній праці не встиг розвинути й здійснити Митрополит. Йому перервала ці виховні зусилля війна. Нехай нам не стоять на перешкоді ніякі пересуди вимог обряду, чи перешкод в екуменізмі. Великий Митрополит все те бачив і знав, але він знав теж цю велику ціль катехизи — зв’язок і злука з Богом через усі ті засоби, які нам лишив Ісус Христос у своїх сімох таїнствах, у таїнстві св. Церкви, у спілкуванні зі Святими, у житті Літургією із її засобами, з Його Матірю, яку лишив, щоб була нашою Матірю у частім св. Причастю. Ось, ще його слова варті уваги: «Мусимо конечно допровадити наших вірних до того пересвідчення стану Божої благодаті, яке Христос описує ядерним словом — «Будь готовий». Християнин, що не привик себе самого питати, чи не має тяжкого гріха й після упадку не думає повернути в стан Божої благодаті, є ще дуже примітивним християнином, себто мало свідомим правд Божого об’явлення. Сам той факт, що в якомусь селі люди є такими, дуже сумно свідчить про катехизацію, проповідь і сповідь священика. Це ж перша річ, до якої конечно треба допровадити вірних. Хто цього не зробив, нічого в парафії не зробив».[12]

Митрополит зі сильним наголосом вчить про часте св. Причастя і це повинно торкнути нас катехитів. Митрополит аргументує: «Така була практика в нашій Церкві, що в неділі й свята ввесь нарід, що був приявний на Службі Божій, приступав до Причастя. Це показує обряд, яким священик з чашею з Найсвятішою Кров’ю і Найсвятішим Тілом Христовим звертається до народу й усіх кличе: «Зо страхом Божим, з вірою і любов’ю приступіть». Не було б того обряду й того заклику, якби люди все були такі мало послушні на ради й заклики Церкви, якими вони є в наших сумних часах. У часах живої віри, в часах правдивого християнського життя ввесь нарід горнувся до св. Причастя і не бувало людей, які були б приявні на Службі Божій, а не причащалися».[13]

В рамцях тієї доповіді неможливо входити ширше у поставлену тему, бо й сама тема є дуже широка, як широка була діяльність Митрополита Андрея на кожному полі його душпастирської праці. Йшлося про те, щоб вказати катехизу Митрополита у відношенні до її основних цілей, які творять її основану — життя в Христі. Христос є центром історії спасення, Христос є центром історії людства і вселенної, він має бути центром життя особистого, сімейного, громадського, національного і всесвітнього в людині. Пам’ятаймо про його слова: «Без мене не можете нічого робити». А до своїх противників казав Він словами псальма (118,22): «Камінь, який відкинули будівничі, став наріжним каменем». І додав до тих слів: «Кожний, хто впаде на той камінь, розіб’ється; на кого ж він впаде, роздавить його» (Лк 20,17-18). Той наріжний камінь — то Христос, центр нашої катехизи.[14] Такою христоцентрично катехизою була катехиза Слуги Божого Митрополита Андрея.

Кінець

^{[1] Там само, ст. 121.}
^{[2] Твори, 1983, ст. 80.}
^{[3] Там само. ст. 81.}
^{[4] Там само, ст. 81.}
^{[5] Там само, ст. 82.}
^{[6] «Церков же розоумівай небо соуште… тімже в церкви аки на небеси со страхом сто і яко пред очима самого Бога: исходя же не забивай что бі или что слиша». Изборник 1076 г., Москва 1965, ст. 173.}
^{[7] Твори, 1983, ст. 156.}
^{[8] Твори, 1978, ст. 465.}
^{[9] Там само, ст. 465.}
^{[10] Там само, ст. 466.}
^{11] Твори, 1983, ст. 166.}
^{[12] Там само, ст. 232.}
^{[13] Там само, ст. 270.}
^{[14] Там само.}

Як Відень відзначав пам’ять Митрополита Андрея у 1944 р.

У дні св. Андрея, 13 грудня 1944 p., вечером, відправлено торжественно у катедрі св. Стефана у Відні заупокійну Службу Божу з панахидою за бл.п. Митрополита Кир Андрея. Цю пропам’ятну Службу Божу о. д-р Мирон Горникевич, парох віденської парохії, в сослуженні о. крил. Лопатинського й о. дек. Мохницького. Дияконували: о. Ін. Лотоцький ЧСВВ і піддиякон Бринявський, асистували чотири греко-кат. богослови. Слід підмітити гарний спів дияконів, головно ж о. Лотоцького ЧСВВ за що йому окремо по Службі Божій дякували, та гра тулювали високі церковні достойники: кард. Інніцер, єп. Кампрат і пралат Вагнер. Церемоніярем був о. проф. Хомин.

Проповідь виголосив у німецькій мові о. Отто Маурер, знаний віденський проповідник. У ядерних і змістових словах накреслив він величну постать Покійного Митрополита, що не тільки словами, але й усім своїм життям був світильником христової Правди. Дальше проповідник вказав на аскетичне життя Митрополита Андрея, що не дбав про себе, тільки про інших, і щедрою рукою розділював свої родові та митрополичі маєтки, це був правдивий пастир повіреної собі пастви і брав живу участь у її житті. Накресливши коротко його великі задуми та діяльність над єдністю в Христовій Церкві, підмітив ще о. проповідник те, що Митрополит Андрей був направду слугою всіх і тим став дороговказом для тих, що стоять під прапором Христової Правди.

Службу Божу співав мішаний, спеціяльно для вшанування пам’яті Митрополита Шептицького зорганізований хор під орудою дир. Л. Туркевича. У склад цього хору ввійшли не тільки члени церк. хору при церкві св. Варвари у Відні, але й частина хору Української Православної Автокефальної Церкви, хор УAT «Січ», та багато наших визначних співаків і співачок, що перебувають тепер на терені Відня. Завдяки жертвенності та зрозумінню ваги хвилини численних, але, на жаль, не всіх одиниць успів дир. Л. Туркевич вивчити в дуже короткому часі Службу Божу Архангельського та пісні: «Ми таємно» і «Підіймемо ми Царя» Стеценка, «Достойно єть» Кошиця, і «Отче наш» (зі сольом О. Стецури) Новохатського. Крім того відспівано першу частину псальму Бортнянського «Вскую прискорбна єси» з участю солістів: Крацило, Туркевичівної, Пицка і Стецури.

Найвищими словами признання висказувались чужі достойники про спів цього хору, а це доказує, яким мистцем є у свойому ділі дир. Туркевич. Наша Служба Божа у св. Стефані, перша від 1924 р. і друга в його історії, залишила в усіх найглибше враження. При зорганізуванні цього хору, що при сьогоднішніх обставинах не було легкою справою, вложили багато труду та праці о. д-р М. Горникевич, голова Комітету для вшанування пам’яті Митрополита, д-р Б. Лончина, секретар Ділового Відділу при цьому Комітеті, о. д-р В. Ґавліч ЧСВВ член Ділового Відділу та м-р В. Стецура.

Панахиду відспівав мужеський хор УAT «Січ», скріплений співаками інших хорів, під орудою студ. К. Цепенди. Перед панахидою поставлено на відповідно прикрашеному тетраподі, прегарний портрет Покійного, роботи мистця Климка.

На Службі Божій були присутні: кардинал Інніцер, литовський архієпископ з Ковна, Сквірацкас, віденські єпископи — Кампрат і Зайдль, ген. вікарій пралат Ваґнер, деякі члени віденської Архієп. Капітули та багато духовенства обох обрядів, що заповнило призначені лавки та цісарську льожу. На почесному місці в цісарській льожі був присутній житомирський владика Леонтій зі своїм оточенням, що висказувався також дуже похвально про спів хору та ціле Богослуження. У перших лавках перед тетраподом сиділи члени Комітету для вшанування пам’яті Митрополита.

Слід підмітити, що церковні торжества у св. Стефані — це тільки перша частина з широкої програми, що її намітив Комітет, щоб вшанувати у Відні пам’ять незабутнього Князя Української Греко-Католицької Церкви.

Г-ч.

* Ця стаття була надрукована в «Краківських Вістях» під назвою «Відень у пам’ять Митрополита Андрея» (Заупокійна Служба Божа й Панахида
в соборі св. Стефана). Відбитку цієї статті переслав до редакції
Остап Д. Пицько з Нотінгаму — Англія. Щиро дякуємо.
Передруковуємо так, як ця стаття з’явилась.

Специфіка богослов’я Шептицького – вибрані моменти з перспективи сьогодення

Новизна поруч із несистематичністю

Шептицького звикли бачити видатним богословом, адже його слово, усне і писемне, мало кого залишає байдужим, проте він не був богословом у звичайному академічному сенсі, і фактично, якщо мовиться про певну частину його богословського спадку, то там багато такого, що сьогодні не буде найбільш актуальне. Проте в його богословських, чи радше душпастирських творах є надзвичайно актуальні наголоси і моменти. Крім того, ми все-таки поважаємо його як богослова, оскільки в цьому випадку натрапляємо на унікальну ситуацію: він – чоловік, який не раз писав речі майже самозрозумілі (якщо людина добре знає Святе Письмо, християнську спадщину тощо), але, пишучи їх, таки постійно виконував їх, і то в творчий спосіб. Саме тому постать Митрополита притягує увагу, в тому числі богословів: бути теоретиком у ділянці богослов’я набагато легше, аніж практиком. Тому богослов, який втілює теологічні «теорії», заслуговує на увагу.

У Шептицького все-таки є чимало творчого . Він, наприклад, робить новаторський крок в осмисленні питання убожества. Такі велетні, як Тома Аквінський, не наголошували, що євангельська порада убожества є порадою для всіх. Зазвичай писалося, що це – для духовної «еліти», для монахів. А Шептицький каже, що добровільна убогість, готовність відректися від земних благ – це фактично універсальне, може, не покликання, але універсальний ідеал для всіх християн. Це справді згідне не тільки з євангельським, а й із патристичним вченням. Митрополит Андрей, може, не розгорнув це вчення настільки, наскільки хотілося б, але сам практикував його. Навіть тоді, коли став єпископом, митрополитом, хоч і не мав обов’язку, жив так, як простий монах. На це варто звернути увагу, бо якби там не було, це була доба томізму і «коригування» святого Томи з Аквіну, це було щось нeзвичне.

Шептицький і творчо підійшов до визначення самої суті богослов’я. Класична дефініція богослов’я на Заході – це дефініція святого Ансельма Кентерберійського – fides quaerens intellectum – віра, яка шукає розуміння. А Митрополит писав, що богослов’я – це elevatio mentis ad Deum (піднесення ума до Бога). Знаємо ту класичну фразу, що молитва – це піднесення душі до Бога. Значить богослов’я – це піднесення ума до Бога? Це не тільки паралель молитві, це й те, що остаточна мета – зустріч із самим Богом, а не тільки розуміння. Не раз богослов’я потрапляє в кризу, адже в наших зусиллях усе зрозуміти, ми не раз тратимо той містичний вимір богослов’я, який випливає з того, що я зустрічаюся з живим єством, Творцем Всесвіту, який мене безмежно любить і посилає Слово, щоб воно поселилося між нас. Унаслідок тої зустрічі, того особистого досвіду я починаю щось писати про Бога. І роблю це не лише тому, що хочу щось збагнути, зрозуміти, а тому, що хочу стати учасником божественної природи. Нема сумніву, що нам «на християнському Сході» вдалося б трохи більше підкреслювати інтелектуально-філософський момент. Але в тій хвилині, коли ми забуваємо, що остаточна мета – єдність з Богом, богослов’я легко може стати дуже сухою дисципліною.

Важливо також зрозуміти, що Шептицький не був систематичним у своєму богословствуванні з простої причини – це не було його завданням. Митрополит Андрей перш за все був геніальним душпастирем і тому переважно писав ad hoc, тобто в нього часто була спрямованість на конкретний випадок, на вирішення конкретної проблеми. Найбільша систематичність проявляється там, де він дотримується «Суми теології» Томи з Аквіну. Наприклад, твір Шептицького «Божа мудрість» – це намагання осмислити, що означає діяти етично як справжній християнин у складних ситуаціях. Там Шептицький досить систематично розглядає ті питання, які для нього мають особливе значення. Там є система, бо він раз у раз цитує або перефразовує святого Тому. Через це «Божа мудрість» – твір доволі сухий і схоластичний, але Шептицький вдався у ньому до прискіпливого розгляду деталей моралі, бо перебував у обставинах, де нюанси різниць між правильною християнською поведінкою і неправильною були дуже малопомітні. Митрополит часто мусив зустрічатися з впливовими посадовими особами, і перед ним поставало питання, коли можна піти на поступки заради якоїсь більшої мети без того, щоби кривити душею, без того, щоби чинити якесь зло. Йому було важливо зрозуміти і вчити інших, коли компроміс переходить у сферу неетичної поведінки.

Інші особливі ідеї та наголоси

Цікавим був і підхід Митрополита Андрея до літургійної молитви та загалом до місця літургійного життя в християнській духовності. Отже, Шептицький бере ідеї, що кружляють у той час, і поширює їх у спосіб, який для нас сьогодні може бути досить цікавим, зокрема для інтелігенції, котра не раз має тенденцію дивитися на спільну літургійну молитву як на щось пієтистичне або таке, що добре для людей, які «не можуть інакше давати собі раду з життям», але не для інтелектуалів.

Яку ідею, наприклад, підхопив Шептицький для того, щоби поглибити її? Ще до Першої світової війни, ще заки літургійний рух став поширеним, Митрополит пише, що головне джерело християнського життя – участь у богослужіннях. Це може звучати дуже так обрядово, якщо не розуміємо, що саме Шептицький має на увазі. Для нього, очевидно, участь в богослужіннях – це не відбуття якоїсь церемонії заради того, щоби принести Богові «данину» (і, звісно, не для того, щоб виявити свою ідентичність чи просто «будувати спільноту», як не раз сьогодні видно). Митрополит розумів, що богослужіння – це подія, коли в особливий спосіб нам служить Бог (як він про це писав), а ми тоді у відповідь служимо Богові цілим своїм буттям. Тож участь в богослужіннях мусить мати життєві наслідки. Тогочасні автори Пій Х та Ламбер Бодуен (Lambert Beauduin) вплинули на Митрополита Андрея, і він розвинув їхні ідеї.

Митрополит у своєму богослов’ї був також цікавий тим, що старався звертати увагу на роль Святого Духа в християнському мисленні, хоча це був період, коли в богослов’ї Святий Дух, як то кажуть, був забутий. Шептицький звертає увагу на роль Святого Духа як того, хто дає динамічний стимул Церкві і християнам – кожному зокрема – розвивати своє мислення в творчий спосіб, щоби бачити та розуміти речі, які інакше будемо сприймати тільки дуже поверхово і шаблонно. Його твір «Дар П’ятидесятниці» не є великим, проте це чи не найкращий суто богословський твір Митрополита Андрея.

Є ще інший цікавий момент. У 1960-их роках у Південній Америці кинули гасло «Перевага бідним» («Preferential option for the poor»). Але Шептицький жив цим задовго до Другого Ватиканського Собору. Як він це робив? Ще в перших його посланнях як єпископа Станиславівського, та й у ранніх роках митрополитування, чітко простежуємо бачення Шептицьким лідерства як служіння тим, що на маргінесі. Для нього це було суттєвим, і в цьому Шептицький був вірним послідовником тюбінгенської школи душпастирського богослов’я (вона наголошувала, що йти у народ і бути з народом є суттєвим). Усі сьогодні цитують Папу Франциска, що «пастир має пахнути вівцями». А впродовж цілого свого життя Митрополит Шептицький, перебуваючи серед зубожілого народу, ні разу, наприклад, не подбав про ремонт у митрополичих палатах чи покращення комфорту в них. Він був чутливим до питання «оптики», зокрема, коли народ бідний – стиль життя представників Церкви теж має бути бідним.

Готовність Митрополита Андрея стояти з народом була прискорена його бажанням максимально прислухатися до течій у Римській Церкві. Ще до Першої світової війни він намагається адаптувати мислення Папи Лева XIII про соціальні питання (його енцикліку «Rerum novarum») до потреб своєї пастви, беручи до уваги те, що Галичина була однією з найбідніших частин Габсбурзької імперії. Легко абстракціями писати про світ, але перед Митрополитом стояло завдання адаптувати ці нові ідеї до конкретних обставин: чи треба в конкретному випадку захищати право на профспілки, чи ні; як підходити до питання справедливої зарплати; як писати про ставлення землевласників до робітників і так далі, щоби були шанси на те, що багаті до цього дослухаються, і разом з тим, щоб народ сприйняв це органічно та з розумінням, що має право ставити різні вимоги без провокування класової ненависті. Отже, працівники мають право на протести, але як із церковної точки зору, з моральної точки зору оформити мислення про це, щоби в конкретних обставинах Галичини воно втілилося в мудрий спосіб? Зробити це була надзвичайна річ.

У цьому контексті бачимо, що для Митрополита Андрея душпастирювання є тотожним з місійністю. Його візія також дає натхнення дійсно бути там, де люди. Це звучить як аксіома, але ми покутуємо досі тим, що не раз розуміємо душпастирювання навпаки: я є тут, і ви приходьте до мене, до церкви. Крім того, Шептицький з першого моменту свого митрополитування дбав про те, щоби посилати священників і до Північної Америки, і до Бразилії, і деінде. Це виявляє його місійне мислення, побудоване не так на прагненні «здобувати нових членів для Католицької Церкви», як бути присутнім серед людей, що бідують, важко терплять і потребують духовної опіки. Він не опускав рук, коли йому римо-католицькі єрархи казали: «Ну, знаєте, це є латинська територія, і ви не маєте права тут пхатися». Митрополит різними способами боровся з цим. На жаль, мусив обережно писати на ті теми, але все ж вважав, що наші громади не тільки можуть, а й мусять розвиватися на так званих латинських територіях. Отже, він розумів універсальність помісності. Помісність – це не закриття в партикулярності заради того, щоб зберігати ідентичність або здобувати свої права. Це ділення унікальною спадщиною, яка повинна мати універсальне значення – ділення там, де ми перебуваємо з тими, з якими перебуваємо.

Є ще одна важлива річ, що промовляє до нас, наприклад, із послання «Не убий! » та інших творів і дій Шептицького в обороні покривджених. Ми ще навіть не доросли до пошани єврейської спадщини, яка в поведінці Шептицького відіграла досить велику роль. Він був готовий жертвувати своїм життям, життям монахів і монахинь, священників, які переховували євреїв під час Голокосту. Це радикальне учеництво, яке розуміє людську гідність в радикальний спосіб, розуміє важливість того, щоби переступати бар’єри, навіть коли є величезний суспільний тиск. Серед певних прошарків християн-українців можна відчути брак поцінування єврейської релігійної спадщини і катастрофи, яка сталася під час Голокосту. Однак Шептицький, як пізніше Іван Павло ІІ, дали нам приклад того, як треба ставитися до визнавців єврейської релігії.

Протоекуменізм і еволюція мислення

Застановляючись над доробком будь-якого автора, завжди цікаво ставити питання, чи цей мислитель розвивав своє мислення і яким чином. Після Першої світової війни Шептицький проходить цікаву еволюцію, зокрема з погляду екуменічного. Його позиція зазнає швидкого розвитку, що завершується по 1929 році, коли Пій ХІ видає енцикліку «Mortalium animos». Тоді Папа забороняє католикам брати участь в екуменічному русі. Щойно під час Другої світової війни Митрополит Андрей знову вільніше писатиме і діятиме в справі з’єдинення Церков, не переймаючись тим, чи якийсь кардинал із Конгрегації у справах віри стежить за ним. Тоді він стає знову дуже творчим у мисленні щодо з’єдинення Церков.

До 1929 року Шептицький був відкритий до того, щоби покладатися на відважних дорадників та співавторів у цій ділянці. Зокрема, це видно на прикладі знаменної статті «Психологія унії», яку для нього написав Лев Жіле – бенедиктинець, який згодом став студитом, а потім перейшов на православ’я (для єпископів чи пап багато речей пишуть їхні дорадники, а вже ми їх судимо по тому, що вони готові були підписати і чи готові діяти в тому дусі). Отже, Шептицький рухався у напрямі протоекуменізму, початкового руху для зближення Церков. І в згаданій статті він наголошує, що нам не йдеться про те, щоби навертати одиниці чи спільноти, але що праця для «з’єдинення Церков» у першу чергу означає бути свідками вселенськості та її мудрості серед тих, що в це не вірують і думають, що з’єднатися з Римом означає відректися від своєї окремішності. Кир Андрей постійно наголошував, що коли православний стає католиком, він нічого не відкидає, а тільки доповнює свою віру.

Прикладом того, що треба якнайбільше йти назустріч тим, що хочуть єднання, може бути те, що Митрополит Андрей ще до Першої світової війни не дивиться на обряд Російської Православної Церкви як на причину, що перешкоджала б з’єднанню. Якби людина хотіла дотримуватися традиції, притаманної цій Церкві, чому мусила б зректися її? У той час відбувалися дуже гострі дискусії про відповідні теми серед мирян. Обрядові питання були значно важливіші від питань глибоко богословських чи доктринальних. І от Шептицький каже, що може бути Російська Греко-Католицька Церква, яка в своїх літургійних практиках є така сама, як Російська Православна Церква; він каже, що це Російську Греко-Католицьку Церкву нічим не віддаляє від справжнього католицизму. Отже, Митрополит Андрей був пророком тієї ідеї, що латинство не є цілим католицизмом. Для нас це самозрозуміло, але якщо послухати, як сьогодні люди в західних країнах говорять, наприклад, про целібат, то нема найменшого сумніву, що для багатьох католиків латинська дисципліна примусового целібату, як і деякі інші аспекти римо-католицької практики, рівнозначна католицизмові. Вони навіть вважають, що східні католики ще не доросли до повноти католицизму. Шептицький успадкував від Велямина Рутського, Лева Кревзи, Іпатія Потія та святого Йосафата Кунцевича «пристрасть» добачати комплементарність (від лат. complementum – доповнення) там, де інші – ті, що були проти з’єднання – добачали конфліктуючі думки. Але, як уже мовилося, в той час багато офіційних кіл у Католицькій Церкві підходили до справи в інший спосіб.

Згадавши роки, коли Шептицький відчув тиск «згори», від офіційних кіл, слід звернути увагу на один момент атмосфери «інквізиції». Отже, в 1934 році чеський редемпторист Ян Гудечек на доручення Ватикану приїжджає до Львова на візитацію, щоби переконатися, чи дійсно Шептицький «готує свою Церкву до переходу на московське православ’я», як звинувачував його у цьому співбрат у єпископстві. Гудечек, зрозумівши, що це брехня, написав до Папи, що Шептицький є святим провідником, що він аж ніяк не готує Церкву до переходу на російське православ’я. Проте такі закиди і сам факт візитації зробили Шептицького обережнішим в унійних питаннях, тим більше що деякі його приятелі, молоді бельгійські, французькі чи німецькі священники, які цікавилися Східною Церквою, переходили на православ’я. Це дуже лякало Рим і деяких наших провідників. Тінь лягла на Шептицького, і через це він на певний час відступає від такого динамічного протоекуменізму.

І коли ми вже говоримо про еволюцію поглядів, то треба додати, що такий розвиток у мисленні Митрополита Андрея часто викликали кризові моменти, які пробуджували в ньому велику творчість. Зокрема, у посланні «Як будувати рідну хату», написаному під час Другої світової війни, читач знайде певну систематичність і мудрість, що старається крок за кроком відповідати на суттєві й актуальні питання державотворення. Тут Шептицький не тільки відходить від ідеї, яка домінувала раніше в Церкві, що монархія – це найкраща форма уряду, але також виразно критикує феномен москвофільства. Раніше Митрополит був досить нейтральним до цього явища.

Що є від Шептицького в Торонтському Інституті Шептицького?

Можна назвати кілька таких речей. Перше – це намагання вкорінювати наше богословствування у спільній молитві. Якщо Шептицький вважав, що головне джерело надприродного християнського життя – це участь у богослужіннях, то в нашому Інституті щодня є два богослужіння, до участі в яких ми заохочуємо студентів.

Другим є те, що ми бажаємо максимально зблизитися з православними. В нас є так, що вранці Літургію очолює греко-католицький священник, а Вечірню служить православний священник – на них учащають і православні, і католицькі студенти. Між нами є настільки добра дружба, що важко уявити собі, що існує якийсь церковний поділ.

Незважаючи на те, що наші сили слабкі (не маємо великого штату), ми пробуємо «йти в народ». Хоч дехто з науковців дивується з того, що ми їздимо на молодіжні табори, буваємо на забавах, на світських конгресах, коли є ще стільки невиконаної наукової праці. Ми вважаємо, що справжній богослов мусить відчувати екзистенційні турботи людського роду, розуміти актуальні питання. Адже богослов’я – це відповіді на ці питання, це «воплочення» Божого Слова для сьогодення. Богослов, який зсередини не розуміє кризу молодих людей, що переживають депресію, коливання у переконаннях і таке інше, не запропонує виходу із ситуації. Шептицький часто старався поєднувати духовність із самим богослов’ям, як ортопраксіс із ортодоксальністю. І ми так само в міру можливостей намагаємося поєднувати духовність і духовне осмислення з богословським осмисленням та практикою.

Як Шептицький не боявся ні Сходу, ні Заходу, так і ми. Наприклад, маємо одного з найбільш творчих, здібних викладачів богослов’я Браєна Бутчера (Brian Butcher). Цей чоловік, який не має ані краплинки української крові, зростав у канадській баптистській родині, а 22 роки тому прийшов до нашої Церкви, навіть їздив в Україну вивчати українську мову. У монографії Бутчера, яка отримала найбільшу похвалу видатного православного богослова Ендрю Лаута (Andrew Louth), простудійований літургійний обряд через призму феноменології французького філософа Поля Рікера (Paul Ricoeur). Це, власне, сутність нашого київського християнства: не боятися шукати розв’язків проблем, де б вони не були. Іноді воно не вдається, але Бутчеру в праці «Літургійне богослов’я після Шмемана» це вдалося. Автор прагнув просунути літургійне богослов’я ще на кілька кроків уперед, використовуючи ідеї французького протестанта, відомого мислителя в ділянці теорії наративу.

В нашому Інституті ми намагаємося дбати й про те, щоб у нас стажувалися люди з України, бо як Шептицький дуже дбав про своїх, то й ми хотіли б, наскільки можемо, робити це. Митрополит посилав студентів до різних наукових закладів західного світу, що принесло вагомі плоди. Надіємося, що з часом такі плоди появляться і в нас.

Слід згадати, що, наслідуючи Митрополита Андрея, ми в Інституті своїми слабкими силами намагаємося піднести інтелектуальний рівень нашої Церкви. Донині ми в УГКЦ страшно терпимо, бо є брак серйозного зацікавлення богослов’ям. Можна багато говорити про історичний вимір того, як ми успадкували цю «недугу», але щоби процвітало богословствування, треба мати достатню кількість релігійної інтелігенції. Адже бути побожним замало, коли треба розумно відповідати на сумніви сучасної людини. Як уже згадувалося, є історичні причини того, чому ми покутуємо і до сьогоднішнього дня не маємо достатньо богословів: інтелектуальна праця вимагає спокою – і миру – щоби народ не мусив журитися виживанням. Прийде час, коли довготривалий мир дозволить вирости новим поколінням, які зможуть побудувати надзвичайне мислення, використовуючи базу тієї побожності, яка дуже поширена серед загалу українського суспільства. Тоді українці зможуть відіграти надзвичайну роль синтезаторів найкращого мислення Сходу і найкращого мислення Заходу для того, щоби зробити вклад в універсальне мислення. Ми в нашому Інституті Шептицького при Торонтському університеті (University of Toronto) віримо, що за допомоги Божої мудрості дійдемо до того, що люди, чи то в Бразилії, чи в Нью-Йорку, які шукають різних способів вирішення інтелектуальних питань, читатимуть твори людей, які мають своє коріння в київській традиції. Тоді ми, українці, будемо тим тішитися не тому, що це дає нам нагоду чванитися своєю мудрістю та ідентичністю, а тому, що українці, використавши дар, яким Господь наділив їх, прославляють Його тим, що служать всьому людству у вирішенні складних і важливих питань людської екзистенції.

о. д-р Петро Ґаладза, професор і директор Інституту східнохристиянських студій ім. Митрополита
Андрея Шептицького в Торонтському університеті

Про «Заповіт» Митрополита Андрея Шептицького

Працюючи з фондами ЦДІАУ у м. Львові, які відносять до періоду діяльності Митрополита Андрея Шептицького, я натрапив на один дуже цікавий документ, який вартий особливої уваги дослідників спадщини цього славного Мойсея нашого народу. Перебуває він у фонді №201, опис 5, справа 38. Його повна назва у архівному каталозі звучить так: «Звернення митрополита Шептицького Андрея до народу, написане на випадок його смерті або ув’язнення, про призначення Сліпого Йосифа своїм наступником. Чернетки» (далі «Заповіт». – Авт.). Документ цей датований 1940 роком. Очевидно, що він ніколи не був опублікований, але дуже чітко віддзеркалює тогочасні настрої самого Митрополита Андрея.

Історичний контекст написання «Заповіту»

На підставі таємних домовленостей між гітлерівською Німеччиною і Радянським Союзом (так званого Пакту Молотова – Ріббентропа), що були підписані 23 серпня 1939 року в Москві, 17 вересня того ж року Червона армія вторглася на територію Польщі. Уже 22 вересня польський генерал Лянгнер, перебуваючи у повному оточенні, був змушений підписати «Протокол про передачу Львова радянським військам». Щоправда, багато містян намагалися об’єднати зусилля, щоби боронити своє місто, але ці зусилля були безрезультатними перед великою воєнною машиною.

Про настрої населення, які панували у Львові в часі вступу Червоної армії до міста, можна судити зі споминів, що їх залишили свідки тих подій. Зокрема, знаний тоді священник і богослов УГКЦ Григорій Костельник, який став на чолі процесу її ліквідації радянським режимом у 1946 році, залишив такий спомин:

«Сонячний день, саме полудень. «Доблесна» червона армія в’їздила до Львова з Личаківської рогачки. Ми несміливо заглядали крізь вікна з будинків св. Юра на Городецьку вулицю. Несміливо тому, що червоноармійці тримали в руках готові до вистрілу рушниці з наїженими багнетами, спрямовані на кам’яниці… Їхали менші танки та авто з вояками. На деяких автах при красноармійцях пишалися місцеві підростки з червоними кокардами».

Зі споминів інших містян можна зрозуміти, що одні зустрічали червоноармійців як визволителів, а другі зі страхом очікували того, що буде далі. А й справді, лиха з цими непрошеними гостями не довелося чекати довго, особливо духовенству і вірним УГКЦ.

На самому початку свого урядування у Львові радянська влада закрила Львівську богословську академію та Львівську духовну семінарію, заборонила друкувати журнали на богословську тематику. Священникам заборонялося душпастирювати в лікарнях і науково-освітніх установах. Багато чернечих чинів і згромаджень унаслідок примусової націоналізації майна позбулися своїх домів, а їхня соціальна діяльність була цілковито заборонена.

Наприкінці 1940 року розпочалися арешти і розстріли духовенства УГКЦ. За даними, зібраними науковими працівниками музею «Територія терору», було ув’язнено або замордовано близько 32 священників, 33 заслано на каторгу до Сибіру. На парафіях у Львівській архиєпархії, яких тоді діяло 1267, залишилося всього 807 священників.

Радянська влада ще не наважувалася арештовувати єрархію УГКЦ, однак це було тільки справою часу. І якби не початок війни гітлерівської Німеччини з Радянським Союзом, ліквідація УГКЦ сталася б, безумовно, раніше. Восени 1939 року радянська влада дала чіткий сигнал Митрополитові Андрею, розстрілявши у Прилбичах його наймолодшого брата Станіслава-Леона разом із дружиною Ядвігою. Через це Митрополит, інші єрархи та провідники монаших спільнот жили в очікуванні гіршого лиха, а тому вирішили заздалегідь приготувати поручену їхньому проводу паству і забезпечити існування Церкви в умовах переслідувань.

У жовтні 1939 року Митрополит Андрей призначив екзархів для вірних візантійського обряду, що проживали на території Великої України і Росії. Преосвященний Миколай Чарнецький був призначений екзархом для Волині та Полісся, а отець Климентій Шептицький – екзархом для Росії та Сибіру.

А оскільки Митрополит Андрей перебував на схилі віку і в поганому здоров’ї, то потрібно було забезпечити провід Церкви відповідною єрархією. Через це він кілька разів пропонував як кандидата на свого наступника ректора Львівської богословської академії Йосифа Сліпого, але польська влада на підставі властивих їй повноважень, що виникали з конкордату від 1925 року, не погодилася на цю кандидатуру.

Політичні зміни, які зайшли внаслідок радянської окупації Польщі, відкрили перед Митрополитом Андреєм можливість висвятити бажаного для нього кандидата на єпископапомічника з правами наступника. І зробив він це 22 грудня 1939 року в присутності єпископів Никити Будки та Миколая Чарнецького, а також членів капітули. Однак з огляду на небезпеку, яка нависла, вирішив тримати факт єпископської хіротонії отця Йосифа Сліпого в тайні.

Рідний брат Митрополита архимандрит Климентій Шептицький був також дуже добре свідомий усієї небезпеки, яка нависла над УГКЦ у зв’язку з радянізацією Західної України, особливо Львова. І позаяк його проводу була в особливий спосіб поручена монаша спільнота студитів, він вирішив заздалегідь підготувати їх до можливих переслідувань з боку радянської влади.

13 червня 1940 року, в день празника Собору XII Апостолів, він написав до всіх монастирів Студійського уставу окреме послання, яке дійшло до наших днів під назвою «Посліднє слово». У ньому вже на самому початку глава Церкви стверджує, що пише на випадок свого вивезення з Галичини або смерті. На кількох сторінках подає чіткі рекомендації монахам, як вони мають поводитися в часи переслідування і що повинні робити після його закінчення. Наприкінці, прощаючись про всяк випадок зі своїми монахами, він пише:

«Коли Ви, дорогі мої Отці і Брати, будете читати це моє письмо, мабуть мене вже поміж Вами не буде; покликаний Всевишнім здати звіт з мого життя, буду вже, певно поза межами часу – в світі без віку (…) мене, нужденного і многогрішного раба Божого, спімніть часом, як ласка, добрим словом молитви».

Все сказане вище дозволяє нам зрозуміти атмосферу періоду першої радянської окупації і ситуацію, в якій опинився провід УГКЦ на чолі з Митрополитом Андреєм Шептицьким.

Характеристика «Заповіту»

Звернення Митрополита Андрея до вірних і духовенства, про яке мовиться, є надзвичайно цінним тому, що дозволяє зрозуміти його думки і переживання в період першої радянської окупації Галичини, а також погляди на майбутнє Церкви.

Кілька слів про цей документ. Його обсяг займає три аркуші, списані з обох боків. Текст першого аркуша – машинописний, на ньому є правки самого Митрополита Андрея. Другий і третій аркуші збереглися в рукописному варіанті, на них також видно редакторську працю Митрополита.

Немає сумніву у тому, що автором тексту був Митрополит Андрей. На це вказують як уже згадувані його особисті правки, так і стиль мови. Як відомо, станом на 1940 рік Митрополит Андрей дуже погано володів правою рукою, тому начитував текст своєму особистому секретареві. Той спочатку записував його від руки, а згодом друкував на машинці. Останній варіант ще раз переглядав Митрополит Андрей, і аж після цього готувалася остаточна версія, на якій Шептицький ставив свій підпис, печатку, а також вихідний номер і дату.

Якщо мовиться про «Заповіт», то він дійшов до нас у стані редакційного, але вже фінального етапу. Він не містить особистого підпису Митрополита Андрея. Про час написання «Заповіту» свідчить дата, яку бачимо на полях зворотного боку третього аркуша: «26. VII. 1940».

Рукописна частина документа містить основний текст, а також два додатки, позначені як «Картка А» і «Картка В». Вони були написані пізніше і мали бути додані до основного тексту. Почерк рукописної частини «Заповіту» належить особистому секретареві Митрополита Андрея отцеві Володимиру Грицаю (помер 8 травня 1976 року)¹. Це можна досить легко довести, зіставляючи текст «Заповіту» з текстами його особистих листів до Шептицького, які збереглися у фондах ЦДІА України у Львові.

Зміст «Заповіту»

Зміст «Заповіту» поділений на кілька частин. У вступній частині, що займає один абзац, Митрополит Андрей вказує на причини його написання, а також просить про його публічне прочитання Божому людові відразу після того, як він буде офіційно оприлюднений. Після цього Шептицький повідомляє духовенство і вірних про те, що 22 грудня 1939 року в празник Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії він висвятив на єпископа-помічника з правом наслідства отця Йосифа Сліпого. При цьому перелічує всіх тих, що були свідками цього, а також зазначає, що все це було зроблене з благословення Апостольського Престолу і що до Рима були переслані відповідні документи. Митрополит також називає причину, через яку не може оприлюднити факт єпископської хіротонії отця Йосифа Сліпого:

«Ми у Львові заховували посвячення Преосв[ященного]. Йосифа в тайні приготовуючися на переслідування зі сторони уряду СССР, який по нашій думці нехибно скорше або пізніше розгромить нашу Церкву. В часах такого переслідування, як те ми його очікуємо може бути для добра Церкви річею конечною, щоби гонителі не знали хто є зверхником єпархії».

Далі Митрополит Андрей переходить до характеристики особи свого наступника. Описує його з найкращого боку, перераховуючи при цьому усі його заслуги перед Церквою та архиєпархією, зокрема, в той час, коли він був ректором Львівської духовної семінарії та професором богослов’я. Але, мабуть, найбільш промовистими є слова, якими він характеризує нововисвяченого єпископа Йосифа Сліпого:

«Про нього можу сказати уживаючи слів св. Павла, що «не мав я нікого так однодушного» як Преосв- [ященного]. Йосифа тому маю певну в Бозі надію, що Преосв[ященний]. Йосиф довгі літа буде вашим душ пастирем-митрополитом і поведе вас Божими дорогами до вічного спасення».

І нарешті остання частина «Заповіту» Митрополита Андрея – найцікавіша, навіть пророча. Як відомо, справа єдності Христової Церкви була для нього головною метою життя. Він говорить про неї чи не в кожному своєму посланні. Українську Греко-Католицьку Церкву Шептицький бачив як апостола святої справи з’єдинення Церкви на Великій Україні і в Росії. Тому, пишучи свій «Заповіт» і бачачи незворотність переслідування Церкви радянським режимом, він із надією заглядає в майбутнє:

«Маю сильну надію, що Всевишній двигне нашу Церкву, наше духовенство і нарід, і дасть нам часи мирного і свобідного розвою христ[иянського]. католицького церковного й народного життя».

***

Висловлюю вдячність дирекції та працівникам ЦДІАУ у Львові за відкритість і сприяння в підготовці цієї статті! Нехай вона стане для дослідників та науковців ще одним стимулом для пізнання та дослідження глибини постаті та спадщини праведного Митрополита Андрея Шептицького!

о. д-р Юстин Бойко, студит

Текст «Заповіту»

(копія оригіналу і відчитаний варіант)

АНДРЕЙ ШЕПТИЦЬКИЙ БОЖОЮ МИЛІСТЮ І СВ. АПОСТОЛЬСЬКОГО ПРЕСТОЛА БЛАГОСЛОВЕННЯМ АРХІЄПИСКОП – МИТРОПОЛИТ ГАЛИЦЬКИЙ І ЛЬВІВСЬКИЙ, ЄПИСКОП КАМЯНЕЦЬКИЙ

МИР ВАМ І БЛАГОДАТЬ І АРХІЄРЕЙСЬКЕ БЛАГОСЛОВЕННЯ

Се письмо моє перечитаєте Вс[есвітліші]. Отці з проповідальниці в першу неділю по моїй смерти, зглядно в першу неділю по хвилі коли для який небудь причин я був би поставлений в неможности ніякої душпастирської праці в Єпархії, себто колиби я був ув’язнений, вивезений, або змушений опустити Львів.

Передовсім Дорогі Отці і Братя повідомляю Вас, що з волі Христового Намічника св. Отця нашого ПІЯ XII о. Йосиф Сліпий, архідиякон Митроп[оличої]. Капітули є моїм наслідником. У хвилі моєї смерти зістав галицьким Митрополитом, Архієпископом львівським і Єпископом Каменця Подільського. Досі носив Преос[священний]. Йосиф титул єпископа сирійського; а зістав нами посвячений єпископом в празник Неп[орочного]. Зачаття Пр[ечистої]. Діви Марії р. 1939. У тій функції сосвятителями були Преосвященний Никита Будка, Єпископ патарський і бувший Ординарій для наших виселенців в Канаді і Преосв[ященний]. Николай Чарнецький, єпископ лебедівський.

Письма, себто Буллі, якими св. Отець номінували Преосв[ященного]. Йосифа моїм коадютором з правом наслідства є заховані в архівах Схід[ньої]. Конґрегації і досі неопубліковані. Ми у Львові заховували посвячення Преосв[ященного]. Йосифа в тайні приготовуючися на переслідування зі сторони уряду СССР, який по нашій думці нехибно скорше або пізніше розгромить нашу Церкву. В часах такого переслідування, як те ми його очікуємо може бути для добра Церкви річею конечною, щоби гонителі не знали хто є зверхником єпархії.

З документів, захованих в Римі кожний може пересвідчитися про дійсність того, а коли до Риму дійде відомість про мою † [смерть] номінація Єп[ископа]. Йосифа буде проголошена. Хоч оба Преосвящені і присутні при освяченю крилошани, себто пралати капітули Леонтій Куницький, Василь Томович, Олександер Ковальський і соборні крилошани о. Василь Лаба, Роман Лободич, Омелян Ґорчинський були свідками посвячення і на случай моєї смерти мають право і обов’язок то свідоцтво зложити так перед духовенством Архиєпархії перед Преосв[ященними]. Єпископами перемиским і станіславівським так, щоби ніхто в цілій церковній провінції не міг сумніватися, що дійсно так є як в тім письмі тверджу. Коли проте Преосв[ященний]. Йосиф Сліпий зістав після законів кат[олицької]. Церкви і нашої церковної провінції правно і законно галицьким митрополитом прийміть Його як свого пастиря і послухом Його душпастирській владі улекшіть Йому тяжку задачу, яку Боже Провидіння на Його рамя складає.

Преосв[ященний]. Йосиф Сліпий є від літ добре знаний духовенству львівської АЄпархії, бо через 15 літ повнив уряд ректора львівського духовного семінаря і яко ректор положив великі заслуги для цілої АЄпархії, а передовсім для духовенства для тих з Вас Вс[есвітліші]. Отці, які під Його проводом виховувались. Діло над яким з замилуваннєм жертвенно працював через усі ті літа з Божого допусту лежить в руїні, гранат в часі війни знищив цілком церков св. Духа, при ній заховувала цінна бібліотека Богословського Товариства знищена, преважний і прецінний семінарський музей і бібліотеки семінаря і Богословської Академії сконфісковані та перенесені, музей до Нац[іонального]. Музею, бібліотеки до університетської бібліотеки. То знищеннє діла над яким працював було для Преосв[ященного]. Йосифа тяжким хрестом, то його він приняв з підданєм волі Всевишнього і то без сумніву освятив і підніс його душу.

Преосв[ященний]. Йосиф буде працювати яко Ваш душпастир і отець приміняючися в цілім життю до приміру І[суса]. Христа, який життя Своє віддав за нас бідних грішників і терпів усі муки з любови до людей.

Kartha A.

26. VII. 1940

Коли до Риму дійде відомість про мою смерть св. Конгрегація схід[ньої]. Церкви оголосить номінацію Преосв[ященного]. Йосифа в актах S. Sedis [Святої Столиці]. Можливе, що й се письмо моє задержиться в оригіналі до хвилі оголошення, тому відкликаюся на свідоцтво обох Преосвящених спів святителів і на крилошан митроп[оличої]. капітули, які були при освяченню, прелатів капітули оо. Л[еонтія]. Куницького, Василя Томовича і Олександра Ковальського і соборних крилошан оо. Василя Лаби, Романа Лободича і Олексія Ґорчинського. Їх свідоцтво потвердить то, що у сьому листі оголошую. Сегодня також пишу подібне письмо до обох Преосвящених Єпископів-суфраґанів перемиського і станиславівського. Всі ті свідоцтва і письма, надіюся, вистарчать, щоби ніхто в цілій церковній провінції, а особливим способом в Львівській АЄпархії не міг сумніватися про дійсність номінації посвячення Преосв[ященного]. Йосифа.

Kartha B.

Маю сильну надію, що Всевишній двигне нашу Церкву, наше духовенство і нарід, і дасть нам часи мирного і свобідного розвою христ[иянського]. католицького церковного й народного життя.

Я пересвідчений, що з благодати Ісуса Христа Бога через наші жертви і все, що ми потерпіли, спасе тепер єще нез’єдинених наших братів. Між ними є на жаль таке множество неохрещених дітей, що виховуються без пізнання Бога і тільки нещасних жертв безбожницкої пропаганди. Вони вернуть до віри і до єдности катол[ицької]. Церкви і наша Церков пошириться на цілу Україну і на цілу Росію.

Я тих часів певно не дожию, але Преосв[ященний]. Йосиф приміняється у цілому житті у душпастирській своїй праці до прикладу Христа Спасителя, який життя віддав за спасення людей, поведе заступи Апостолів, який Бог нам дасть до довершення великого діла з’єдинення Церков.

Він поведе Вас усіх дорогами тої апостольської праці, що веде до побіди, за нарід, за з’єдинення Церков. До тої апост[ольської]. праці Ви усі покликані, одні яко апостоли, проповідники і душпастирі, другі яко жерці що у всепалення приносять на Божому жертвенику Тіло і Кров Христа Спасителя, а з нею своє життя і кров, інші вкінці яко молитвеники, що своїми молитвами, внутреними жертвами покори і умертвленя стягають на нарід Боже благословенство з Неба. Тих послідних участь в апостольстві не найменша, бо коли жнива великі, а робітників мало і ті, що є, ліпше зроблять, коли місто кидатися у працю, послухають ради Христа і підуть молити Всев[ишнього]. Бога, щоби прислав робітників на Свої жнива. Знаєте, Дорогі Отці і Братя, велику засаду душпастирської праці як і в праці для зєдиненя Церкви, яку я усе голосив, хоч замало сповняв життям, що першою і найважнішою справою житя є молитва, а перший і найважніший засіб душпастирської праці – жертва зі себе. Преосв[ященний]. Йосиф ділив зо мною усї думки щодо душпастирської праці і щодо зєдинення Церкви. Про нього можу сказати уживаючи слів св. Павла, що «не мав я нікого так однодушного» як Преосв[ященного]. Йосифа тому маю певну в Бозі надію, що Преосв[ященний]. Йосиф довгі літа буде вашим душпастиреммитрополитом і поведе вас Божими дорогами до вічного спасення. Про те Господа Б[ога]. днесь прошу і прощаючися з вами віддаю вас безконечній любові і милосердію Ісуса Хр[иста]. нашого Пана. Амінь. Амінь. Амінь.

Українці на Балканах і митрополит Андрей

(Продовження з грудневого числа 1993 р.)

Написав він цей свій нарис з ціллю, щоб спинити той рух пошуку за «кращою землею» в тодішній Боснії за Австрії, або, як він сам каже, що «визволило б від переселенського руху наш нарід, котрий думає, що там найде щасливу долю». Навіть сучасники не знали, серед яких лих опинились були наші люди в Боснії, а була це одна тоді австро-угорська держава, комунікація була не зла, функціонували поїзди і добре працювала пошта, у Відні діяли наші посли, були наші політичні партії (зокрема соціялістична, що так на словах боронила нашу бідноту в Галичині — славні радикали), справно працювала «Просвіта» та інші культурно-освітні Товариства («Просвіта», на жаль, не могла видрукувати цього нарису Гродського бо не мала грошей!). Сам брат Гродський — шляхетна людина, патріот, переживав щиро долю свого народу, навіть не усвідомлював собі, що його написаний нарис-спогад буде чи не єдиним документом про лихі дні поселення українців у Боснії. Не було більше нікого, щоб цей біль описати і утривалити його для історії.

Користаючи з цього, що маю цей нарис у руках, хочу подати короткий опис початків цього поселення українців у Боснії для науки і пригадки про його долю. Наука, щоб не придавалась ніколи більше, а спогад нехай викличе подив до всіх наших піонерів, що своїми мозолями і кістками будували шлях у майбутність своїх дітей, яким теж промощували вони напрям до України, щоб їй дати поміч у її змаганнях до вільного кращого життя на своїй землі, а її дітям, нащадкам науку, що її висловив св. Павло: «Коли святий корінь, то святе й галуззя. Коли ж деякі з галузок відламалися, а ти, будучи дичкою оливною, защеплений був між них і став співучасником кореня та оливкового соку, то не вихваляйся перед галуззям. А коли вихваляєшся, то знай, що не ти носиш корінь, а корінь тебе. Ти скажеш: «Гілля відчахнуто, щоб мене нащепити». Добре. Вони відламалися за зневіру, а ти стоїш завдяки вірі. Тож не несися високо, а бійся» (Рим. 11-21).

* * *

Терен бувшої Югославії у великій частині — то родюча добра земля (т. зв. Славонія-Бачка чи Войводина). Теж такою є північна частина Боснії. Балкани мали те нещастя, що були тереном, на якому кипіли часто війни, різні розрухи, криваві повстання і конфлікти. Через Балкани в Европу хотіли вдертися турки, яким замалою чимало корисною видавалась Мала Азія, яку собі здобули. Вони в Европу теж хотіли вдиратись і через Україну, але тут стрінули твердий спротив від козаків і Польщі. В цілості тактично це був знаменитий маневр, але його праве крило через Україну завело. На Балкани їм вдалося дістатися і дійшли були в неприготовану Европу аж до Відня, де їх остаточно розгромив польський король Ян Собєський, але рішальну ролю в битві під Віднем таки відіграли наші козаки, які, за свідченням папського нунція у Варшаві, єдині вміли битися з турками і варті були, щоб їм за те дати гроші на воєнний виряд, — писав той же нунцій. (На марґінесі: дуже прикро було читати гомілію Папи Івана-Павла II з нагоди битви під Віднем, і папа в цій гомілії віддає славу королеві, польському війську, а навіть по-лицарськи дає признання турецькій армії, а про козаків, які рішили битву, не сказав ні слова… А старий Матейко на своїм славнім образі, який є у Ватиканському музеї, ставить козаків у окрему видну групу не як тільки учасників, але й героїв-переможців!.. Здається, ніхто зі слухачів тієї гомілії і її читачів цього не запримітив… А винен хтось, що папі цю гомілію приготовляв і повинен був на це звернути увагу, папа всього знати не може…).

На Україні залишилось мало слідів по турецьких походах, а на Балканах вони залишили велику частину свого населення, яке живе спокійно і досі, зберігаючи свою магометанську релігію і традиції на християнській еропейській території, на якій проповідував св. Павло. Мусульманське населення жило тут мирно.

На Балкани почали мандрувати вже від ХУІІ століття приваблені гарними землями русини з Закарпаття і з сусідньої Мадярщини. Вони були ще найщасливіші, бо справді зайняли собі добрі землі і поселились на них тисячними масами в кількох осередках, які залишились їхніми й досі. То — Керестур, Коцура, Дьордєво, Вербас, Новий Сад.

В 1774 році вони побудували величаву і гарну церкву в Керестурі, яка стоїть досі. Оснувавши цілі села, вони могли вдержатись в окремішності, зберігаючи свою мову (діялект), традиції, обряд, а згодом могли організувати свої школи, видали свої шкільні підручники в русинській мові, численні календарі-альманахи, книжки, а навіть добре редагований свій тижневик та іншу літературу. Українцям з Галичини це чомусь не вдалося, і в Югославії українці були невідомі, русини були відомі і офіційно як меншина визнані. Українці прийшли на Балкани пізніше. В Галичині був голод на землю, вона була перенаселена, без індустрії, і землю, яку люди отримували по скасуванні панщини (1848), скоро по двох поколіннях поділили між своїх дітей. Одиноку розв’язку, яку давав віденський уряд, була тоді покищо еміграція, про яку писав з болем Іван Франко:

Гей, розіллялось ти, руськеє море,
Геть по Европі і геть поза море!
Бачили мури Любляни та Рєки.
Як з свого краю біг русин навтеки.
Генуя довго, мабуть, не забуде,
Як то гостили в ній руськії люде.
Як той нарід:
Спродував дома поля, господарство,
Вірячи байці про Рудольфа царство,
Дома покинувши землю родинну,
Гнався, щоб мрію ловити дитинну.
Сміливий у мріях, у вірі беззглядний,
В дійсності, наче дитина, безрадний.
Ані порадитись, ні побалакать, —
Знав він лиш гнуться та жебрать, та плакать…

Так почався наш ісход другої половини XIX ст. до Америки, Бразілії, Канади і Боснії. На жаль, австрійський уряд не цікавився деталями такої еміграції, і діло опинилось у руках несовісних агентів, які провадили це діло майже як колись з африканськими неграми. Неграмотні люди опинились на незнаних теренах, без знання мови, обставин, прав, діставали землю, яку щойно дуже мозольною працею рук треба було перемінити важким корчуванням на землю для сільсько-господарського та аграрного вжитку. Не бракувало і грабежів, різних ошуканців зі сторони автохтонів. В Бразілії, наприклад, всі наші люди вважались і записувались урядовцями як поляки, і так майже в щоденній мові осталось і досі. За бідним народом не було кому вставитися, амбасади і консуляти Австрії, виглядає, про те нічого не знали або долею своїх громадян зовсім не цікавилися. То не були амбасади сьогоднішнього стилю!

Боснія була під Туреччиною від 1463 року до 1878 року, коли зайняла її Австро-Угорщина. В Боснії жили серби, і турецьке ярмо над ними не було легке, і турецькі кривди були великі. Турки були панами в чужій землі. Культура сербів була дуже низька. Коли прибули наші люди з бідної Галичини, дивувались примітивному способові життя і господарки сербів, які тоді дещо навчилися від наших людей. Наприклад: сербські хати з дилів (дерев’яні грубі бруси, дошки) без вікон, посередині вогонь, і в хаті дим, без якого серб не міг вночі заснути… Молотьба збіжжя, як у Старому Завіті — копитами коней або ратицями корів, які топтали колосся і розтирали з нього зерно). Багато сербів зі страху жили ще по лісах в XIX столітті, коли турецьке ярмо щезло і прийшла Австрія. Почалася парцеляція «нічиїх» земель, яких було доволі. Очевидно, треба було землю купувати, і ціна була дуже низька (морг землі від двох до десять ринських). Турки залишали Боснійську землю і виїздили до Туреччини, тому продавали землю за півдармо. Також більші властителі земель, не маючи робітника, продавали землю охочим її мати. Хто приїхав купувати перший, той скористав, бо купував землю добру, готову до господарства. Такими щасливцями були німці, італійці, мадяри і чехи. Найпізнішими приїхали люди з Галичини і дістали землі погані або неужитки. Спочатку також уряд в Сараєво давав даром новим поселенцям 24 морги поля і 600 ринських (морг має майже півгектара). На початках траплялося і таке, що різні крутії брали гроші, оставляли землю, бо бачили, що треба буде нелегко працювати, і втікали, тому уряд стримав такі щиросердні дари. Наші галичани прийшли по всіх тих «бонандзах»-«добродійствах». Не помагали відраджування та правдиві інформації про Боснію. їздив туди і о. прелат Войнаровський, який займався пильно соціяльним питанням і справою поліпшення долі нашого селянства, і він відраджував їхати до Боснії. Нічого не помагало, гарячка на землю була висока.

Нераз думаю, чи тая фанатична любов до землі нашого селянина не руйнувала його часто. (Добре це схопила О. Кобилянська у своїй повісті «Земля», де це прив’язання до землі виявляє негативні прикмети, а не позитивні чесноти, як дехто думає). Ленін не розумівся на сільськім господарстві нітрохи і ледве чи коли ходив за плугом, але хитро знав про цю фанатичну любов нашого селянина до землі і потрапив її пропагандою використати, затемнюючи інстинкт того селянина і обіцяючи землю селянинові разом з волею! Сталін теж нічого про землю не знав, бо як революціонер спеціялізувався тільки в «революційній роботі» і тероризмі-експроприяціях, але хитро знав, яка сила є в любові до землі у нашого селянина, і вбив тую силу, винищуючи фізично того благородного рільника-господаря за те тільки, що тую землю так любив… То справді трагічні висліди тієї любови до землі у нашого селянина…

В 1898 році в містечку Прнявор у Боснії, яке брат Гродський називає «погана турецька діра», приїхала велика кількість наших галичан, які замешкали у простих будах, нераз по кілька родин в одній. Ані землі, ані праці не було. Почалось небезпечне безділля, пиятика, сварки, бійки, розпуста, а згодом вибухла малярія і тиф, які здесяткували тих перших нещасних шукачів землі. Першу землю, яку дали тоді нашим людям, був шматок землі на цвинтарі… Хоронили без священика, бо такого не було ще тоді там. Прнявор положений на «підскірній воді» і у викопанім гробі була все вода, і треба було дрючками і лопатами втискати домовину у воду, щоб вона не плавала і щоб могти її засипати землею… Пише брат Йосиф: «І не дай Боже видіти такий страшний похорон у Прняворі… А що діялося в серці наших людей на вид такого похорону — легко догадатися…» (ст. 29).

Незнання мови, високі ціни на товари щоденного вжитку, і ціни ті зросли і зростали з приходом нових людей, шахрайства довели до того, що деякі люди покидали Боснію і верталися в Галичину жебраками. Уряд давав дарові білети, щоб тільки спекатися непотрібних «гостей». Деякі шукали праці у нечисленних фабриках-заводах. Очікування на землю продовжувалося. Почалася жебранина. В 1901 році сараєвська влада дала нашим людям священика, і ним став о. Андрій Сеґеді з Бачки на Угорщині. До його приходу деякі ходили до православних сербських церков, інші жили без церкви.

По трьох роках такої біди і нужди нарешті почали власті прицілювати землю. Сталося це за старанням о. Сегеді. Кожному, хто зголосився, давали 24 морги. Але то були вже збідовані і заморені голодом люди, якими, як каже брат Йосиф, «вже колисав вітер». Нашим людям призначили найгірші землі з буковими і дубовими лісами. Чекали на кінець реєстрації, потім чекали на геометрів-мірників. На кінець позначено поділені паї серед лісів, яруг і проваль. Селяни-робітники в часі тих помірів від своїх колиб живились тільки грибами і ягодами. Геометр позначував числом, де ставити хату, як звати місцевості, місце на церкву, школу і помешкання для священика.

Оселі були великі, коли зважити, що кожний поселенець діставав 24 морги, а оселі мали по 100, 200 або й 300 плянованих господарств-хат. Простори великі, треба було їхати на своє призначене місце нераз два дні, блукаючи осінню болотами. Щоб їхати і купити все потрібне до будови якоїсь халупи, люди випродували рештки, що привезли зі собою. Постала тоді така жалібна пісня, повна трагізму у своїм змісті:

Воліла б мня моя мати на сьвіт не родити,
Ніж я мала зайти в Босну та по ній блудити.
Тут і орли не літали, бо не було чого.
Як то жажда бути паном приводить до злого… (ст. 44).

Терен був такий складний, що траплялося, коли чоловік вийшов у вільну хвилю, щоб поглянути і оглянути цілість своєї парцелі (24 морги!) і заблукав, його за три дні привели аж з Банялюки — 30 кілометрів від своєї садиби, так блукав! Перші садиби були буди чи халабуди, збиті з палів, поліплені болотом. Така буда була на півтора метра висока. Потім корчування і випалювання пнів, щоб здобути землю. Це тривало довго-довго, і брат Йосиф пише: «І хоч від тої хвилі (як почав чоловік будувати хату) минуло вже 8 чи 10 літ, то все таки не багато найдеться таких, що ходять вже за плугом по своїй ниві. Бо хоч буковий пень за два, три роки в землі вже збутвіє, і тоді можна єго легко викинути, но зате дубовий стоїть як дзвін по нинішній день» (ст. 51). Поля з пнями… Ледве можна було вижити з такого поля. В декого врожаю вистачало до Михаїла (тобто до 21 листопада), мало кому до Різдва, а зовсім мало було таких, що могли з того вижити по Різдві. Такі то були «передновинки». Навесні рвали молоде листя з буків, сікли їх, варили і їли… Земля не була врожайна. Одне добре було, що зі сербами наші люди жили в згоді і в мирі, серби і хорвати їм помагали.

Великою проблемою для наших людей, як і скрізь у світі на поселеннях, було мати свого священика і свою церкву. (Не думаймо, що зразу з емігрантами рівночасно їхали священики. До Америки, Канади сьогодні їхали б усі. Жонаті священики з родинами не могли вижити в таких недостатках, нежонатих не було, до найбільших поселень, таких як Бразілія і Арґентіна, їхали монахи). Рішили в оселі Дубрава будувати разом з поляками костел, бо, може, польський священик скоріше прийде в ці нетрі, як наш. Збудували навіть хату для священика, але баналюцький єпископ вислав їм священика-хорвата. Ні Служби, ні проповіді наші люди не розуміли. Почали писати до Львова до митрополита Андрея. Виявилось, що у Львові не знали, що в Боснії стільки наших людей опинилося, так вони дивно туди вибиралися і така була тоді парафіяльна інформація (бо чейже парохи в Галичині мусіли знати, що їхні люди вибиралися, продавши все, до Боснії. Наші священики ніколи не грішили солідністю писати листи, звідомлення, хроніки, статистики, інформації для єпископа). В додатку Львів не мав ніяких повновластей над тими людьми в Боснії, а належали вони вже до крижевацького єпископа, і ним був тоді Владика Юлій Дрогобецький. (Які все прикрі труднощі в душпастирюванні творять закони, канони і юрисдикції…). Наші люди того всього не знали і писали до Львова, закликаючи про поміч. До єпископа Дрогобецького писав митрополит Андрей, щоб вислав для наших людей свого священика, але Владика Юліян не вислав нікого і на величезний терен остався тільки один священик о. Сеґеді.

Описав я те все на основі спогадів брата Йосифа, щоб на цьому тлі побачити світлу постать митрополита Андрея і його пастирське серце і ум. Він особисто взявся помагати цьому нашому поселенню в Боснії зразу, як тільки вступив на львівський архиєпископський престіл в 1901 році.

(Далі буде)

Українці на Балканах і Митрополит Андрей

Українці в бувшій федеративній республіці Югославії, Боснії і Ґерцоговині відзначували в серпні 1990 року століття свого поселення в цій балканській країні. Був це ювілей радости зі сльозами. Обнімалась радість зі смутком, бо приємно було усім згадати своє столітнє існування у цій дивній країні, яку вибрали собі наші прадіди в сподіваннях, що найдуть у ній добру землю, добре й спокійне життя серед тоді добродушних сербів і чужих духом мусульман. Але й болісно було згадати важкі-преважкі роки, які пережили наші відважні шукачі щастя і долі на початках, та й пізніші тверді роки життя свого до такої міри, що за сто років не піднялось це поселення на якісь нормальні висоти національного, культурного і релігійного життя, а змаліло, розсипалося і живе скромно на тих перших здобутках своїх батьків-піонерів, а тепер вже третій рік живе воно у великій політичній і економічній непевності і навіть горі, коли тільки так скупо описати ситуацію прикрої війни, яка шаліє там і бере свої жертви.

Сталось вже це з різних причин, які досі ніхто там і серед нас не насвітлив та науково історично не з’ясував. Маємо по світі слабкі наші поселення, які пережили подібні свої лихоліття від своїх начал, як в Азії, Бразілії і Аргентіні, а в Европі, хоч би і у Франції. Серед них наше поселення у Боснії — це найбільш слабенька дитина нашої Батьківщини-України, яка змушена була висилати своїх дітей «у світ за очі» в пошукуванні за землею і хлібом.

Ситуація поселення українців у Боснії — це теж яскравий доказ і приклад, як сини одного народу не турбувалися чи не могли турбуватися долею своїх братів у тяжкій потребі. Призадумавшись добре і глибше, можна бачити, яким великим і важним питанням є питання духовної єдности народу, не тільки в плиткому змісті, що немає серед нього сварок чи політичних поділів, але коли є в ньому єдність, в якій, за св. Павлом, якщо один член терпить, цей біль відчуває ціле тіло і спішить помогти хворому членові. Очевидно, не було нам легко мати цю єдність вже від сумного ХVII сторіччя, в якому ми стали колонією багатьох сусідів і не були ми зібрані разом на всіх наших землях навіть в етнічну цілість аж до половини XX сторіччя, хоч і далі не мали ми ні державности, ні свободи. Як міг боліти долею Галичини українець Слобожанщини чи Херсонщини, коли мало що знав він про життя Галичини? Як міг боліти долею емігрантів у Канаді, Арґентіні чи Бразілії українець Чернігівщини, коли й не чув, що така еміграція існує і бореться з великими лихами і хижими «тубільцями», корчуючи праліси, загибаючи від різних хвороб, голоду чи й грабунків? Ми самі в Галичині, а згодом на поселеннях, не знали, хто з нас, де і як бідує!.. Кожний тихо вдоволявся своїм добром. Ми навіть різно переживали долю цілої України, коли вона опинилась під несамовитою майже ідеологією, яка принесла неволю духа і тіла, голод, терор, страхи, смерть і затруєння життя на багатій і родючій та веселій колись землі. (В Канаді т.зв. наші «прогресисти» переконували нас, що в такій на червоно підмазаній Україні жити стало щасливо…, хоч самі туди їхати жити не збирались). Богу дякувати, чимало ми зробили бодай нашим «криком» про це лихоліття, хоч так мало хто у світі прислухувався до цього нашого голосу розпачу і болю. Але скільки з нас і до цього крику та стогону нашого не долучувались й самі згубились у світі? Велике їхнє число… Так було і з долею деяких наших поселень, і це відбилось згодом на їхньому житті, духовості і єдності з цілістю народу. Приємно сьогодні чути, що їдуть ліки і різна допомога для жертв Чорнобиля від українців Америки, Англії, Канади, радіємо всі, що можемо слати десятками тисяч релігійної літератури від різних видавничих наших центрів. Донедавна про нас на чужині нічого не знали або говорили їм в Україні, що ми живемо як раби по буржуазних смітниках, облизуючи чоботи наших працедавців. Неможлива була будь-яка взаємодопомога. Богу дяка, що все це минуло, і, дай Боже, щоб не доводилось нам таке більше переживати, але щоб духовна єдність була в нас така, щоб наш національний організм сам регулював такі труднощі і працював справно в єдинодушності, усуваючи лиха, проганяючи шкідливі віруси, що хотять позбавити наш національний організм небезпек затруєнням чи й смертю якогось його члена, і то по всіх усюдах, де ми живемо.

Доля нашого поселення в Боснії ніколи не була щаслива і то від самих початків. І дивно, що нікому там не прийшло на думку при різних історичних нагодах покинути ці нерозвинені балканські землі. Такою нагодою була Друга світова війна. Залишили ці землі німці, що там поселились майже рівночасно з нашими людьми, зовсім теж покинули Югославію поляки, а наші люди залишились. Та чи було кому в нас таку думку подати? Як політично і національно ми були незорганізовані, що не вміли журитись долею поодиноких частин наших поселень, хоч, остаточно, знали про їхнє життя. Тай самі тії поселення в потребах чомусь мовчали, чомусь не робили розпучливих апелів, прохань чи закликів різного роду за допомогою: фінансовою, в літературі, в обороні, на міжнародньому полі (Галичина воювала за свої права в Союзі Народів «за Польщі»), щось вроді як галичани, зокрема Церква наша протестувала в часі голодомору в Україні в 30-тих роках на міжнародньому полі, чи в різних релігійних та асиміляційних труднощах.

Не було все те легко робити, не було кому, щось робилось, але все те кудись никло і не лишало відгуку. Один священик тепер апелює, щоб українців-католиків в Боснії прилучити до Львова юрисдикційно. Але ще так недавно тії ж священики хизувались тим, що вони в Югославії є Церквою суї юріс і не спішились бути однією Церквою — помісною, з нами усіма і хотіли жити осторонь, хоч їхні попередники тримали бодай духовний зв’язок і єдність зі Львовом, а потім і зовсім відізолювались і силою обставин, і самі своєю волею.

Болюче тепер дивитись на цю прикру війну в Боснії, в якій нічого не можуть чи не хотять порадити їй розумніші і сильніші, і не менш відповідальні від нас народи і держави. Минулого року в часі великого міжнароднього Форуму українців у Києві виникла думка, щоб українців з Югославії переселити в У країну. їхній делегат про це просив. Думка смілива і добра і не неможлива до зреалізування. Та наш уряд тепер у таких великих труднощах і такий безрадний, що й собі помогти не може. В майбутності Україна зможе теж боронити своїх емігрантів в різний спосіб. Але й так, скільки з цього схотіли б скористати і вернутися? Ми повільний нарід до рішучих і радикальних кроків.

Та був у тій сумній долі й ситуації наших братів у Боснії великий муж, що журився і дбав про це поселення. І робив свої старання так конкретно і успішно, хоч був у тому ділі сам один, ніхто йому в тому не помагав: ніяка політична партія Галичини чи наших центральних земель. А він журився. Цій справі хочу посвятити ці рядки тепер, коли долею українців у бувшій Югославії далі ніхто не займається. То був Митрополит Андрей Шептицький.

Наше поселення в Боснії незвичайно типове у тому, як воно самотужки серед великих труднощів пережило сто років. Його історія така, що можна з неї багато вчитись, зокрема з його початків. Маємо один гарний, майже документ, історію початків цього поселення, яка написана незвичайно щиро і докладно, без замовчувань, без вибілювань (що є типове для багатьох наших спогадів, а навіть історичних нарисів справжніх істориків…). Це нарис монаха-брата Чину св. Василія — Йосифа Гродського. Цей спогад появився друком у 1909 році у Львові. Той монах був сам особисто в Боснії два рази в часі тих сумних початків нашого там поселення, і післав його туди митрополит Андрей.

(Далі буде)

Митрополит Андрей – в оцінці польського дослідника

Станіслав Стемпєнь, редактор праць «Південно-східнього Наукового Інституту» в Перемишлі, добрий знавець українських проблем, помістив у першому томі праць під назвою «Досліди з історії християнства на етнічному пограниччі», а перший том має назву «Польща — Україна, тисячоліття сусідства».

Це опрацювання доповідей та доповнень до них, які були виголошені на Науковій Сесії, присвяченій 1000-літтю хрещення Руси-України, а яка відбулася 21-23 жовтня 1988 року в Перемишлі. С. Стемпєнь, крім вступних уваг, які насвітлюють взаємовідносини обох сусідніх народів на протязі віків, самі собою дуже цікаві та до певної міри унікальні, хоча не позбавлені деяких недокладностей.

Зате його основна праця — це «Релігійне життя української суспільности у Другій Річи Посполитій», як на чужинця, дуже влучна та вичерпна й позбавлена всяких ярликів. Саме із цієї праці наведемо деякі уривки думок автора, зокрема коли говориться про ролю та ідейно-політичні погляди Великого Митрополита Андрея. Ось уривок:

«На практиці умови, в яких доводилось працювати Греко-католицькій Церкві у відродженій польській державі, заставляли духовенство до частого вибору між льояльністю супроти держави, яку вони вважали не своєю власною, а солідарністю з народом, якого душпастирями були. Найчастіше вибирали другу альтернативу, по думці, що душпастир мусить дбати про добро своїх вірних. При тому були намагання отим народнім стремлінням надати характер, згідний з мораллю Церкви та з соціяльною наукою Католицької Церкви. На жаль, із розвоєм політичного життя, коли націоналістичний радикалізм став прибирати скрайній характер, не завжди можна було погодити добро народу із добром Церкви і християнської моралі…».

Тут автор наводить один знаменний приклад, коли Митрополит Андрей у своєму офіціозі «Вісті» за 18.8.1934 р. остерігає духовенство, щоб не важилось уводити в церкві політичні дискусії чи пропаганду. Ось його слова: «Коли душпастир підозріває, що замовлене Богослуження може служити політичній пропаганді, мусить відмовити таке замовлення на Богослуження. Бо надуживання релігії для політичних цілей — це святотатство…».

«Зате Митрополит Андрей, як теж більшість духовенства, піддержували загальноукраїнські постуляти. Греко-католицька Церква піддержувала вповні створення ЗУНР, а після її упадку митрополит в роках 1921 -23 розвиває дуже активну дипломатичну дію на терені Західньої Европи та Америки, яка обороняла українські національні постуляти. (Тут автор покликається на звідомлення польських дипломатів з Вашінгтону, Квебеку та Риму до Міністерства Закордонних Справ Польщі). Після повороту до Польщі ввесь час займав понадпартійну загальноукраїнську позицію, хоча не мав нічого проти, коли його духовні особи брали активну участь у діяльності УНДа. Прелат Л. Куницький був навіть одним з віцепрезидентів тої політичної партії…».

«Зате провідні діячі Греко-католицької Церкви рішуче виступали проти терористичних акцій, організованих ОУН. Ось уривок з листа митрополита до молоді весною 1932 року (тоді ще не було ОУН, але діяла УВО)…. «У вашій самопосвяті, що є зовсім природне у вашому віці, посуваєтесь надто далеко, так далеко, що ви готові посвятити не лише себе, але й других людей та всякі загальнолюдські вартості… А чуже добро, чуже щастя повинно бути святим не лише для християнина, але для кожної людини як такої. Нарушити це добро не дозволено нікому, бо навіть найвища ціль не може освятити злих вчинків… Чи гасла, які відбирають людині волю, можуть служити для здобуття свободи?..» Знову в 1934 році, після вбивства дир. Бабія, митрополит знову пригадав свої нагадування словами: «Злочин завжди лишається злочином. А святій справі визволення не можна служити закривавленими руками та злочинними вчинками…».

Того роду опінія польського дослідника про ролю та позицію Митрополита Андрея як супроти творення власної державности, так супроти зберігання християнської моралі серед своїх вірних — вповні заперечують всі оті напасливі та зловмисні інсинуації проти митрополита як ворога Польщі, як покровителя ОУН, чи як про людину, яка діяла на шкоду українському народові. Для нас він був князем Церкви та батьком народу. Для поляків — стіною, об яку розбивалися всякі їх пляни на винародовлення нас чи зведення до ролі бунтарів.

У справі присвоєння звання «Праведник світу» Митрополитові графові Андрею Шептицькому

Прем’єр-міністрові Ізраїлю Шимону Пересу,
Кнессет, Єрусалим

Шановний Пане Прем’єр-міністре!

Ми звертаємося до Вас з проханням у справі, що має величезне значення для збереження наших моральних цінностей. На превеликий жаль, вона прийняла небажаного політичного забарвлення. Річ іде про присвоєння звання «Праведник Світу» покійному Митрополитові графові Андрею Шептицькому, бувшому Главі Української Католицької Церкви. Таке звання присвоює спеціяльна Комісія при Яд-Вашемі не-євреям, які під час окупації Европи німецькими фашистами рятували євреїв. Ми змушені звернутися до Вас, пане прем’єр-міністре, тому, що на протязі 5 років усі наші намагання добитися позитивного рішення цього питання натрапляли на глуху стіну. Дозвольте коротко викласти Вам суть справи.

Всього на сьогоднішній день звання «Праведник Світу» удостоєні приблизно 1000 осіб. З них — 60 українців. Митрополит Андрей Шептицький врятував коло 400 євреїв; по всім статтям він заслуговує на присвоєння йому такого звання.

Але йому і його покійному братові, попечителеві манастирів архиєпископові Климентові Шептицькому це звання не було присвоєне. На останньому (сімнадцятому) засіданні Комісії у справі братів Шептицьких у вересні ц.р. директор Яд-Вашему д-р Іцхак Арад рішуче настоював на відкладенні вирішення цього питання щонайменше на рік. При тому він підкреслив, що це — єдиний випадок втручання його до роботи Комісії й дав зрозуміти, що не було б бажаним допитуватися про причини цього втручання. Виникає враження, що тут не обійшлося без «високої політики».

Ми не маємо в розпорядженні достатніх інформацій про мотиви Комісії і д-ра Арада. Не бажаючи займатися безпідставними здогадуваннями, ми обмежимося лише викладом своїх поглядів про шкоду, яку наносить престижеві Ізраїлю затягування в справі братів Шептицьких.

В роки Катастрофи у євреїв було дуже мало правдивих друзів. Данія, Болгарія та Фінляндія — це країни із числа окупованих Німеччиною та країн, що були союзниками її, які не депортували євреїв на смерть у газових камерах.

Євреї в Ізраїлі та в інших країнах з вдячністю згадують ім’я Рауля Валленберга, шведського дипломата, що рятував євреїв. І поки існує хоч мала крапля надії, що він живий і знаходиться в радянському ҐУЛазі, ми не перестанемо вимагати від уряду СССР вісток про його долю. У справі Валленберга Ізраїль займає керівну позицію.

Відмовляючись чинити подібно у відношенні до Митрополита Шептицького, ми виявляємо чорну невдячність. Справа навіть не в тому, що ми зневажаємо світлу пам’ять Андрея Шептицького та його брата. Справа не в образі мільйонів українців в Україні і на поселеннях, для яких Митрополит Андрей Шептицький — символ у боротьбі за відродження Української Католицької Церкви, незаконно скасованої радянським урядом в 1946 році, та за національне відродження. Відмова признати його Праведником Світу була б сприйнята як прояв українофобії, що, в свою чергу, викликало б реакцію антисемітизму. Навпаки, признання його Праведником Світу могло б покращати ставлення українців до євреїв — на Україні, в цілому СССР та на поселеннях.

Домагаючись позитивного рішення у справі братів Шептицьких, ми не ставимо перед собою будь-яких політичних цілей. Разом з тим, ми розуміємо, що признання Митрополита Андрея Шептицького Праведником Світу матиме і політичні наслідки. У розмові з Я. Сусленським у 1982 році покійний Патріярх Української Католицької Церкви кардинал Сліпий дав зрозуміти, що признання Митрополита Андрея Шептицького Праведником Світу прискорило б причислення його до святих Ватиканом. Сприяння Ізраїлю у цій справі набагато покращили б відносини між Ізраїлем та Ватиканом. Звичайно, це покращання відносин дуже небажане для уряду СССР. Недарма ж у радянських тюрмах та концтаборах перебуває так багато сіоністів та українських націоналістів. Недарма ж влада постійно нацьковує українців проти євреїв і навпаки. І цілком ясно, чому СССР так злісно паплюжить Митрополита Шептицького та тих, хто захищає його добре ім’я. Зовсім недавно до Яд-Вашему з Києва був надісланий наклепницький фільм про українських націоналістів.

Пане прем’єр-міністре! Вам відоме тяжке положення євреїв у Радянському Союзі. Допоможіть же їм заручитися дружбою та зрозумінням серед українців. Ваше втручання у справу присвоєння Андрею Шептицькому та Климентові Шептицькому звання «Праведник Світу» прискорило б її рішення. Наш нарід завжди пам’ятав тих, хто допомагав їм у тяжку годину!

Ми готові особисто освідомити Вас або Вашого представника з додатковими даними та подати необхідні матеріяли.

З повагою

Правління Спілки єврейсько-українських зв’язків
Яків Сусленський — голова спілки

(Переклад з гебрейської мови)

Митрополит Андрей до української молоді

Вітайте у Львові!*

Ви з’їхалися, щоби доказати свою вірність і відданість Христові-Спасителеві.

Як Митрополит, сердечно Вас усіх тут вітаю, тішуся дуже тим з’їздом, що всьому світові доказує, як Ви, наша Молодь, прив’язані до Ісуса Христа, до св. віри наших батьків, до св. католицької віри і до св. Католицької Церкви.

У Львові відновите приречення вірности Христові. Це приречення Ви складали вже у день св. Хрещення через хресних родичів. Це приречення Ви відновляли у кожній св. Сповіді, з приводу Місії, яка в неодному з Ваших сіл відбувалася. Так торжественно, так прилюдно, при стільки свідках Ви цього приречення ще не складали. Нехай та хвиля глибоко запишеться у Вашій пам’яті! Будьте до смерти вірні цьому приреченню! Прирікаючи вірність Христові, Ви наново приймаєте обов’язки зглядом Його св. Церкви й прирікаєте свято і вірно, по-християнськи виповняти обов’язки Ваші зглядом Українського Народу.

Ніхто Вас не змушував прибути до Львова на те свято. Ви добровільно і свідомо пішли за запрошеннями Ваших духовних отців і тих світських щирих католиків, які своїми заходами й трудами причинилися до уладження того великого торжества. Ці запрошення одобрив та повторив і я. Ви їх послухали і торжественно віддаєте Христові Спасителеві Ваш поклін богопочитання і щирої вірности.

У сповненню того доброго діла Ви мусіли побороти не одну перешкоду, бо у сповненні добрих християнських діл усе треба поборювати багато великих труднощів. Деякі люди представляли Вам ріжні небезпеки й хотіли в Вас вмовити недовір’я до св. Церкви. Вони боялися того, що люди звичайно політикою називають, думали, що політики захотять того релігійного свята вжити для своїх цілей. Вони голосили, що сама св. Католицька Церква має якісь політичні цілі, до яких хоче Вас затягнути. Вони були у блуді. Можу Вас усіх запевнити, що св. Католицька Церква на нікого ніколи не накладає обов’язку якоїсь політики. Політика змінна, може бути кожної днини інша. Обов’язки св. віри і християнсько-католицької моралі незмінні — вічні.

Та католицька мораль дозволяє на всяку політику, непротивну Божим законам,— але ніякої політики ніколи людям не накидує. І ми, Ваші душпастирі у парохіях, і я, Ваш зверхній душпастир, ніякої політики ніколи Вам не будемо накидати. Досить з нас, коли будете до вмерти вірні Христові,— досить з нас, коли по-християнськи, по-Божому сповните Ваші обов’язки зглядом родителів, рідні, зглядом Українського Народу.

Нинішній день хай буде для Вас пам’яткою на ціле життя! Хай буде початком кращого, вищого, більше християнського, більше Божого життя! Хай буде початком нового,— святого життя!

Стоячи над гробом, старець, що через ціле життя цілим серцем Вас любив, як батько рідні діти любить, бажаю Вам на цю дорогу обильного Божого Благословення!

БЛАГОДАТЬ ГОСПОДА НАШОГО ІСУСА ХРИСТА
І ЛЮБОВ БОГА Й ОТЦЯ І ПРИЧАСТЯ СВ. ДУХА
НЕХАЙ БУДЕ ЗІ ВСІМИ ВАМИ! АМІНЬ.

+ АНДРЕЙ, МИТРОПОЛИТ

* Заклик Митрополита з приводу з’їзду «Українська молодь Христові»,
Львів, 6 травня 1933 р.

Про синод в 1929 р. у Римі

Статтю передруковано з деякими скороченнями з Вістей з Риму

Синод 1929 року був першим синодом, на якому були присутні Владики, яких паства находилась поза межами рідної території в ХХ-му столітті. Хоч і попередньо вже частина вірних нашої Церкви опинилась в Югославії, але всетаки ці вірні були в рямцях одної політичної території, тодішньої Австро-угорської імперії. Зв’язок із Львовом був запевнений і конечний. Еміграція наших людей до заокеанських країн і не без труду створення для них юридичне оформлення витворило нову проблему їхнього зв’язку із своїм матірним пнем. Перший єпископ для Америки, Еміграція наших людей до заокеанських країн і не без труду створення для них юридичне оформлення витворило нову проблему їхнього зв’язку із своїм матірним пнем. Перший єпископ для Америки, Кир Сотер Ортинський, ЧСВВ., номінаційною буллею був цілковито підчинений латинській ієрархії, тим самим відтятий від зв’язку із Львовом, помимо цього, що всі старання і духовну опіку давав своїми подорожами, листами і допомогою львівський Митрополит — тоді Андрей Шептицький. Хоч справу із правами Кир Сотера Ортинського по численних протестах частинно Апост. Столиця направила, історія із територіяльністю і пов’язаною із нею юрисдикцією остала по сьогодні спірним питанням в змаганнях за одність нашої Церкви.

Синод 1929 року є яскравою подією, що тую одність нашої Церкви в Україні і на чужині ілюструє і потверджує. Історія того синоду цікава. Почалась вона з’їздом наших архиєреїв 29 листопада 1927 року у Львові. Головним мотором, або як його називає хронікар «спірітус мовенс» того з’їзду був крижевацький єпископ, Кир Діонізій Няради! Він — ієрарх першої нашої громади поза межами рідної території хотів, щоб такий з’їзд усіх наших Владик відбувся! Приїхали тоді до Львова такі єпископи: Никита Будка з Канади, Василь Такач із ЗСА,(Петро Гебей з Ужгороду, Павло Ґойдич із Пряшева, Діонізій Няради з Крижевців, Кирило Куртев з Болгарії і наші галицькі тодішні Владики. Хронікар тієї події пише так: «Де ж були би мадяри позволили /за Австрії!/ гр. кат. єпископам з Пряшева і Ужгорода приїхати до Львова на спільну конференцію всіх наших Владик?!» А дальше пише із захопленням: «По всіх краях розсипані Церкви лучаться в один орґанізм, координуються, зближуються серцем, духом, своєю конструкцією, плянами на будуче… Ахилева п’ята, найтяжча рана унії — розсипаність і нескоординованість Церков — зачинає сцілятися…» І ще дальше: «Слава і честь всім тим, що потрудилися для здійснення цього великого діла, якого унія ще не зазнала, а яке при божому благословенню обіцює красшу будучність для нашої Церкви.»

Так мріяли тоді! Об’єднання нашої Церкви по всіх закутках землі принесе кращу будучність… Чи так сталося? До сьогодні йдуть старання цю єдність поділеної Церкви створити, щоб льокальні Церкви /на взір латинського права/ у формі екзархатів злучити в цілість з одним проводом, і перешкоди не лише не зменшились, збільшились. Як розчарувався б хронікар 1927 року, коли б бачив нашу дійсність і труднощі до цього, щоб наші Владики з’їжджались, як тоді до Львова. А він писав тоді ще і таке: «Сеї життєвої єдности, яка збирає розсипані сили, найбільше недоставало греко-католицьким Церквам через усі віки. Алєа якта єст! Понад історичними провалами перекинено міст, що має нас получити в одно тіло і в одну душу. Всі все знайдуть у тому сполученню — знайдуть те, чого їм не достає: одні признання й заохоту, инші масу вірних, инші поборення упереджень, знов инші взір і плян для праці, а всі знайдуть подвоєння життєвої сили для праці на добро і славу нашої св. Церкви.»

Не входитимемо в подробиці нарад з’їзду. Вони були дуже позитивні і творчі. Рішено тоді за два роки стрінутись знову, а потім що п’ять років. І так за два роки, 21 до 29 жовтня в 1929 році, відбувся цей перший синод наших Владик в двадцятому столітті. Його називають знова за латинською термінологією «конференцією». Він відбувся в Римі. Хронікар знова не находить слів радости у зв’язку із тією подією, що мала б на його думку великі тоді ідеї єдности Церков Сходу і Заходу, і він каже: «А щоби се осягнути, мусить вона /наша Церква/ сама в собі як найкрасше зорганізуватися, мусить об’єднати усі розкинені частини і поодинокі єпархії, що досі жили, чи починають жити своїм власним життям на шкоду цілости, і таким чином створити одну, міцно зорганізовану цілість, єдну внутрі і на зовні під зглядом літургічним, обрядовим і дисциплінарним. Се було і буде найголовнішим завданням таких конференцій.» Читаючи це, не здається, що це писане тому 50 літ! Цілих п’ятдесят літ не лише не покращали ситуації, а погіршили її і змагання за тую єдність в наші дні не принесли її, а навіть принесли заяви відокремлень чи й боротьбу із кпинами проти помісности, проти власного патріярхату, що єдино був би остоєю такої єдности на майбутнє.

Приїхали на синод в Римі: Митрополит Андрей, Кир Григорій Хомишин, Кир Йосафат Коциловський, Кир Григорій Лакота і висвячений тоді Кир Іван Бучко, Кир Петро Гебей і Кир Павло Ґойдич із Закарпаття, Кир Діонізій Няради з Югословії, Кир Константин Богачевський з Америки. Не приїхали: Кир Такач з Америки і Кир Ладика з Канади. Предметом нарад були: єдність обряду, літургія, церковна дисципліна, безженність духовенства і фінансові справи.

Подія, що її ювілей 50-ліття будемо відзначувати цього року, 20 вересня в Римі, варта такої згадки, бо вона є першим свідком нашого бажання бути одною Церквою неподіленою континентами, ні кордонами, ні територіями.

Рубрики

Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Митрополит Андрей

Рубрики

Підпишись на нашу розсилку