Митрополит Шептицький

Про суперечки довкола титулу митрополита Галицького

Австрійська Галичина

Наприкінці XVIII століття, не бажаючи в односторонньому порядку анексувати всю Річ Посполиту, царська Росія змогла заручитися підтримкою Пруссії та Австрії, кожна з яких погодилася приєднати частину польської території. Зустрічаються свідчення, ніби австрійська католицька імператриця Марія-Терезія мала сильні докори сумління з приводу вкрадених у польського короля територій. Проте щодо таких сумнівів її головний суперник і співучасник розподілу правитель Пруссії Фредрік ІІ глузливо зауважив: «Що більше вона ридає, то більше вона бере». Анексія завжди натикалась на несхвалення. Теперішні загарбники можуть використовувати політичну парадигму «визволення» або «поширення демократії», але у XVIII столітті все можна було пояснити династичними принципами. Князівства, герцогства і графства згаданої території просто передавалися з-під феодального панування одного правителя іншому. Росія, яка отримала більшу частину Речі Посполитої, змістила короля Польщі, а імператриця Катерина ІІ прибрала собі і своїм наступникам корону Польщі. Пруссія, своєю чергою, отримала кілька князівств на заході Речі Посполитої. Але на яких підставах гетерогенні частини південного сходу Речі Посполитої могли бути включені до австрійських земель? Імперському канцлеру князеві Венцелю-Антону Кауніцу було доручено знайти рішення. А оскільки Габсбурги були спадковими цісарями Угорщини з 1527 року, то Кауніц дослідив історичні домагання угорської корони. Завдяки експертній допомозі греко-католицького священика та історика Михайла Гарасевича, він зрозумів, що території, які потрапили під владу Австрії, більш-менш співпадають зі стародавніми руськими (русинськими) князівствами Галича та Володимира. У міру того, як монголи розширили свій контроль над києво-руськими землями, Галич перейшов під угорське панування від 1214 – 1221 років і був захоплений польським королем Казимиром Великим у 1349-ому. Під Польщею ця область була відома як Wojewódstwo ruskie (Князівство руське). Але з огляду на той факт, що Папа Інокентій IV у 1253 році надав королівську корону князю Данилові Галицькому, було прийняте рішення про те, що в Австрійській імперії ця територія може бути означена як Königreiche Galizien und Lodomerien (Королівство Галичини і Лодомерії). Під владою Відня Галичина перебувала аж до завершення Першої світової війни. Її західна частина разом із Краковом (який австрійці приєднали до Галичини у 1794 році під час третього поділу Речі Посполитої. – Ред.) була переважно польською, але на сході, в сільській місцевості, переважали русини, міські ж еліти були здебільшого польськими. Українці, які були насильно включені до Польської держави у 1920 році, не хотіли використовувати назву «Малопольща» (після приєднання галицьких земель до Другої Речі Посполитої вона отримала назву Małopolska Wschodnia. – Ред.) для позначення Львівського, Станіславівського і Тернопільського воєводств і далі називали цю територію Галичиною. Паралельно з цим існувала й Галицька греко-католицька митрополія, а митрополит Галицький вважався не лише релігійним лідером, але й національним (етнархом) провідником бездержавних українців. Зі свого боку польський уряд прагнув обмежити вплив Греко-Католицької Церкви, зокрема її предстоятеля – Галицького митрополита Андрея Шептицького.

Конфлікт щодо титулу

Польща, домігшись незалежності, консолідувала свою територію великою мірою завдяки зусиллям маршала Юзефа Пілсудського, який здобув владу внаслідок військового перевороту в листопаді 1918-го. З тих пір, як відбулися перші президентські вибори 1922 року, він діяв як тимчасовий глава держави. Проте після чотирьох років слабкого уряду, парламенту, фракційності та економічної кризи в травні 1926-го Пілсудський здійснив другий переворот, встановивши авторитарний, напівпарламентський режим, на чолі якого він був де-факто диктатором. Цей гібридний політичний експеримент виявився невдалим, і в червні 1930 року опозиційні партії закликали до скасування диктатури. Пілсудський вжив відповідних заходів: розпустив парламент, провів арешти, позбавив волі і катував членів опозиції, до якої ввійшли й українські парламентарі. Після вирішення питання з польськими опонентами він віддав наказ знищити й українську опозицію. У відповідь на напади на польських землевласників з боку ОУН Пілсудський влаштував масову контратаку у вигляді кривавої кампанії «пацифікації» чи «умиротворення». Поліцейські загони провели обшуки в сотнях українських сіл, зруйнували величезну кількість будівель, закрили чимало українських установ. Не оминула ця акція й національно свідоме греко-католицьке духовенство. Дії поляків викликали протести в усьому світі, у тому числі й осуд британського і канадського парламентів. У 1930 році Шептицький виїхав до Варшави, бажаючи особисто зустрітися з маршалом Пілсудським. Митрополит намагався переконати диктатора, що жорсткі заходи проти українців призведуть до ще більших симпатій до ОУН і до комуністичних радикалів. На жаль, у зустрічі йому було відмовлено, а режим зробив кілька провокаційних жестів проти митрополита, які базувалися на переконанні, що він стоїть за українською політичною опозицією. Перший інцидент стався, коли поліція зробила наліт на Митрополичий дитячий будинок в той самий вечір, коли Шептицький приймав польського примаса кардинала Гльонда. Згодом влада конфіскувала пастирський лист, виданий Митрополитом та спів’єпископами, через порушення положень Конкордату (угоди. – Ред.) між Польщею і Ватиканом. Це пастирське послання стало приводом для скарг з боку польської сторони у Ватикані, які стосувалися титулу Шептицького. 28 травня 1931 року посол Скжинський направив ноту кардиналу Пачеллі, держсекретареві Папи Пія XI, з приводу використання Шептицьким титулу митрополита Галицького, зазначаючи що, відповідно до статті IX Конкордату, титулом очільника греко-католиків є Архиєпископ Львівський грекокатолицького обряду і що використання іншого титулу має «виключно політичні цілі».

Походження титулу

Кардинал Пачеллі, своєю чергою, направив скаргу у відповідний відділ Ватикану – Конгрегацію Східної Церкви, але співробітники відділу не змогли з’ясувати юридичні нюанси цього титулу, оскільки Східна конгрегація була відносно новим відділом і її архівні матеріали не містили інформації далі, аніж за 1892 рік. Тому вже 16 червня глава Конгрегації кардинал Луїджі Сінчеро залучив до справи двох своїх радників – отця Кирила Королевського і монсеньйора Енріко Бенедетті (більше про цю особу ви можете прочитати в «Патріярхаті», №5 (438), 2013 р. – Ред.). Ось переклад доповіді Королевського, у якій він пояснив походження і використання означення «Галицький» в титулі глави ГКЦ:

«Русинська єрархія так званої Малої Польщі веде своє походження від Київської митрополії Константинопольського Патріархату. Це була єдина митрополія, до якої вони належали, після навернення русинів у християнство. Перший документ, в якому ми можемо отримати надійний список єпископів-суфраганів Києва, це запис Мануїла I Комніна, опублікований незабаром після 1170 року, в якому є одинадцять єпархій, серед яких і Галицька. Галич був підвищений до митрополичого рангу, можливо, вже у 1303 році, але точно у 1345 році на прохання місцевих князів, після того як Київський митрополит після завоювання і спалення Києва монголами відправився жити у Володимир на Клязьмі, а потім до Москви. На прохання митрополита Київського Теогноста і великого князя Московського Симеона це піднесення було анульоване візантійським імператором Йоаном VI Палеологом і підтверджене Патріархом Ісидором I у вересні 1347 року. /…/ Коли польський король Казимир ІІІ Великий завоював Галичину, він знову домігся від Патріарха Філотея у 1371 році того, що Антоній, єпископ Галицький, став митрополитом над усіма єпископами русинів у його володіннях. У разі відмови Патріарха король пригрозив перехрестити всіх русинів на латинян. Галич отримав у своє підпорядкування Холмську, Турівську, Перемишльську і Володимир-Волинську єпархії. Львівського єпископства на той час не існувало. Воно було засноване в 1540 році Київським митрополитом Макарієм II.

Після смерті Антонія у 1380 році Галицька митрополія не мала єпископа, а згодом припинила своє існування. Галич перестав був навіть єпископським престолом. Але 1626 року католицький митрополит Київський Йосиф-Велямин Рутський, бажаючи отримати коад’ютора з правом успадкування, обрав єромонаха Рафаїла Корсака і отримав королівський дозвіл на номінацію його єпископом Галицьким /…/. Рутський бажав, щоби престіл Галича залишався об’єднаним з митрополією Києва в особі Корсака після того, як він стане митрополитом, поки не вибере собі коад’ютора, якому передасть титул Галицького. У 1632 році Корсак став і єпископом Пінським та незабаром почав згадуватися в документах тільки як єпископ Пінський. Митрополит Рутський помер 5 лютого 1637 року, і Корсак став його наступником, але сам раптово помер у Римі в 1640 році, не обравши коад’ютора. Як я знаю, Галицьке єпископство з того часу вже не згадується, але факт залишається фактом, що з 1631 року єпископський престіл Галича був об’єднаний з митрополією Києва.

Вся ця історія була повністю забута, а документи поховані під архівним пилом до того часу, коли з 1774 року почалися дискусії щодо утворення окремої від Києва митрополії для русинських єпархій, які перейшли під австрійське панування після поділу Польщі. Русинські єпископи Австрії клопотали перед Пієм VII про відновлення древньої митрополії Галича. Для того, щоб досягти цього, їм необхідно було довести древнє існування цієї митрополії, але обґрунтувати це, базуючись на декретах некатолицьких патріархів, було не надто вдалою ідеєю. Таким чином, вони посилалися на буллу антипапи Івана XXIII від 28 серпня 1412, за якою «antequam sedem Haliciensem transferret in metropolitanam sub invocatione Beatae Mariae Viriginis, tunc fuerat erecta (= Leopoliensis cathedralis ecclesia) ac deinceps ad simplicis episcopalis Ecclesiae statum redacta» (мовиться про перенесення осідку латинського архиєпископства з Галича до Львова. – Ред.)

Проте булла Івана XXIII не стосувалася русинського єпископства, а лише латинської єпархії. Така помилка могла бути зроблена лише через цілковите незнання історії, яке легко пояснити в цей період, або ж була звичайним лукавством австрійської імперської канцелярії і визначного русинського каноніста Михайла Гарасевича. Фактом є те, що, маючи на увазі об’єднання Галицького єпископства з Київським, яке справді мало місце у випадку з русинською Церквою і чого не було у випадку з латинською, булла Папи Пія VII Universalis Ecclesiae regimine від 22 березня 1807 року, яка відновлює русинську митрополію Галича, базується на буллі Івана XXIII, яка стосувалася латинських єпархій.

У будь-якому разі тут слід застосувати богословський принцип, згідно з яким навіть якщо догматичне визначення може бути історично або теологічно неточним, його суть може бути правильною. Тож у 1807 році Пій VII відновив русинську Галицьку митрополію і надав єпархії Львова архиєпископський титул, який вважався дуже старим, але насправді ніколи не існував як такий, а стосувався лише латинської архиєпархії. Тому стає зрозуміло, чому сьогодні митрополит Андрей Шептицький може підписуватись титулом Митрополита Галицького, Архиєпископа Львівського» /…/.

Він також підписується як єпископ Кам’янець-Подільський. Не зовсім зрозуміло, чи в середньовіччі у Кам’янці існувало русинське єпископство. Тільки в одному зі староруських літописів мовиться про єпископа Кам’янецького, якого він не називає. Некатолицька православна єпархія була заснована тут у 1798 році. Я бачив багато русинських документів, датованих раніше 1808 року, але навіть не пам’ятаю, щоб у якомусь з них титул єпископа Кам’янця використовувався для русинського єпископа Львова. Титул був введений у вжиток Михайлом Гарасевичем – великим колекціонером русинських документів, який присутній у промовах з нагоди першого митрополита Галицького, після відновлення митрополії Пієм VII, Антонія Ангеловича. З того часу всі митрополити також додавали цей додаток до своїх титулів.

Зустрічаються різні варіанти титулів митрополита Галицького. У пастирському посланні 1840 року Михайло Левицький, пізніше кардинал, вживає титул Metropolita Ruthenorum unitorum Haliciensis, Archiepiscopus Leopoliensis Episcopus Camenecensis. У іншому посланні 1841 року (старослов’янською мовою), яке я маю в себе, він використовував титул Архиєпископа і митрополита Львівського і Галицького для русинів у єдності з Римською Церквою. У 1855 році він підписав пастирський лист так: Metropolita Haliciensis, Archiepiscopus Leopoliensis, Episcopus Kamenecensis. І всі його наступники, включаючи митрополита Шептицького, робили так само.

Тому це не вперше, коли митрополит Шептицький використовує титул митрополита Галицького. Він робив це, коли писав пастирські листи на загальні теми, адресовані або всій церковній провінції, або русинам Канади.

Тепер переходжу до питання розслідування. Той, хто об’єктивно читає пункт В статті IX Конкордату 1925 року, розуміє, що в ньому мовиться не про титули – це радше простий список єпархій трьох обрядів у Польщі відповідно до французької термінології, яка є мовою Конкордату. Якби це було не так, було б необхідно заборонити русинському єпископові Перемишля титулувати себе єпископом Перемишля, Сянока і Самбора, що є давньою титулатурою, проте останні два міста не з’являються в Конкордаті. У всьому світі єпископи використовують більш-менш довгі титули, в яких містяться зниклі чи історичні осідки. Такі назви ніколи не перераховуються в Конкордатах, тому що останні мають відношення до географічних реалій, а не до титулів.

Чи вживання титулу митрополита Галицького має політичний зміст? Насправді не думаю, оскільки в нього не було ніякого такого змісту ні в 1902 році, ні в наступні роки. Тому вважаю, що ця [скарга] – це просто виверт, щоб досадити Шептицькому. Ситуація митрополита дуже сумна!..

У даний час галицька русинська церковна провінція напряму підлягає римському понтифіку, але не як його не була частиною Римського Патріархату). /…/ Це справжнє автономне архиєпископство з патріархальною юрисдикцією. Хоча в даний час воно має тільки одну церковну провінцію, і відповідно до правил Східної Церкви, одного прекрасного дня може отримати й інші підпорядковані собі провінції.

Кир Шептицький є одночасно Архиєпископом і митрополитом: як Архиєпископ він очолює автономну Церкву. Крім того, він має вікарну церковну провінцію Галича з двома єпископствами у Перемишлі й Станіславові, подібно до того, як це мали архиєпископи Охридські чи як архиєпископи Кіпру, чи як древнє єпископство Нової Юстиніани, що зникло.

Таким чином, точним титулом Шептицького, навіть коли він пише до всієї церковної провінції, має бути Архиєпископ Львівський, митрополит Галицький. Немає необхідності згадувати про єпископство в Кам’янці, тому що в східній термінології, коли єпископство зникає, то більше не згадується. Але про все це не знав каноніст Михайло Гарасевич, як і теперішні русини».

Королевський пропустив ще один титул, який використовувався принаймні одним Галицьким митрополитом. У 1856 році митрополит Левицький написав листа, оголосивши про своє піднесення до кардинальської гідності і розпочавши його так: «Michael Lewicki, Dei et Apostolicae Sedis Gratia Sacrae Romanae Ecclesiae Presbyter Cardinalis, Metropolita Haliciensis, Archiepiscopus Leopoliensis, Episcopus Kamenecensis, Sacrae Caesareo-Regiae et Apostolicae Majestatis actualis intimus Consiliarius, insignis Ordinis Leopoldi Magnae Crucis Eques, Rengorum Galiciae et Lodomiriae Primas, Sacrae Theologiae Doctor etc. Venerablili Clero saeculari et regulari ac fideli populo Hierarchiae Metropolitanae ritus gr. cath. Haliciensis et Archipraesuleam Benedictionem! » (Гарасевич, Annales, с. 1181). Можливо, Гарасевич винайшов і титул примаса Королівства Галичини і Лодомерії, оскільки його немає в інших офіційних церковних чи державних документах, які стосуються Левицького.

Крім того, зневага до титулу єпископа Кам’янця-Подільського ставить Королевського в незручну ситуацію, бо коли він сам був прийнятий під канонічну юрисдикцію митрополита Шептицького, то був приписаний до єпархії Кам’янця, яку митрополит Андрей використовував як юридичний прецедент для місійної діяльності в Російській царській імперії. У будь-якому випадку це була одна з недіючих єпархій, перерахованих в надзвичайних таємних правах, наданих Шептицькому Папою Пієм X у 1907 році.

Монсеньйор Бенедетті додав від себе цікаву історичну інформацію:

«Після того, як князівство Галицьке було захоплене поляками, всі грецькі єпископи незабаром були вигнані, а їхні монастирі зайняті латинськими єпископами. (Gregorio XI Id. Febr. 1375. ) Пізніше, враховуючи те, що Галич був далекий і незахищений, митрополичий осідок перенесли до Львова (за Івана XXIII, 28 серпня 1412 р. ). Православні русини втратили свої власні єпископства і перейшли під латинського митрополита Галицького та Львова, який здійснював свою юрисдикцію через вікарного протопресвітера, призначеного для нього православним митрополитом Київським, який додав до свого власного титулу «Галицький». Але, беручи до уваги труднощі, з якими стикалися православні священики, щоби витримати тривалу подорож до Києва задля висвячення, Сигізмунд I, король Польщі, 1539 року відновив грецьке єпископство у Львові «ut a Metropolitano suo Kioviensi ad dignitatem Vladicatus insignitus, possit. . . omnia quae ad ritum fidei eorum pertinere videbuntur administrare. . . nei distretti Haliciensi Leopoliensi, Camenecensi, Snyatinensi, Trembowliensi…». Звичайно, постання цього єпископства не можна вважати канонічним, але його нелегітимність не змінює факту його існування. Таким чином, нинішнє русинське єпископство Львова, Галича і Кам’янця виникло за Сигізмунда I. Із документів, датованих початком XIX століття, дізнаємося, що кожен єпископ Львова титулувався просто як єпископ Львівський, Галицький і Кам’янець Подільський. На Синоді в Замості (1720 р. ) Атанасій Шептицький підписав акти відповідно до формули «Athanasius Szeptycki Episcopus Leopoliensis, Haliciensis et Camenariensis Podoliae».

Відповідь Ватикану

Отож, 6 серпня 1931 року папський нунцій в Польщі Франческо Мармаджі висловив думку про те, що титул Шептицького є легітимним, незважаючи на будь-яку плутанину щодо його походження, і що Конкордат не має права змінювати такі назви. А ще нунцій зауважив, що титул примаса Польщі не зазначений в Конкордаті, не дивлячись на його використання архиєпископом Гнєзна. У розмові кардинала Сінчеро з Пієм XI 25 серпня на основі досліджень Конгрегації Папа попросив передати Шептицькому (з тим, щоб уникнути конфліктів із польським урядом) ніколи не використовувати титул митрополита Галицького самого по собі – лише після титулу Архиєпископа Львова.

Наступник Шептицького, який боровся за визнання Греко-Католицького Патріархату, Йосиф Сліпий на своїй печатці мав напис «Патріарх Києво-Галицький і єпископ Кам’янецьПодільський». Коли Українська Греко-Католицька Церква вийшла з підпілля, виникло певне напруження між Львівською єпархією, оскільки її глава став одночасно Верховним Архиєпископом Львівським і митрополитом Галицьким, та Івано-Франківською єпархією, на території якої є місто Галич. З поверненням осідку глави УГКЦ до Києва в 2004 році титул митрополита Галицького був знову об’єднаний з титулом митрополита Київського. У 2011 році єпископські осідки у Львові та в Івано-Франківську підвищили до рангу митрополій, а в 2015-ому виокремили Кам’янецьПодільську єпархію в складі Тернопільської митрополії.

о. д-р Атаназій МакВей

Ледь не сто літ минуло відтоді, як я вперше почула про Митрополита Української Греко-Католицької Церкви графа Андрея Шептицького. Бачила його фото: прекрасне обличчя, велична постать та й по всьому. Навіть не снилося мені тоді, що побачу його зблизька, ба навіть пізнаю особисто. Кожен рядок тепер має ціну, бо таких людей вже надто мало залишилося на світі. Як не дивно, перша дія відбувалася в колишньому Петербурзі.

За часів Першої світової війни, коли російське царське військо 1914 року окупувало Галичину і, зокрема, Львів, Митрополита за його патріотичну поведінку вивезли у Московщину до якогось кляштору і там інтернували. Так називалося те, що з ним було зроблене. Він перебував там разом із єпископом Юриком.

Коли сталася революція (лютнева 1917 р.), інтерновані мали повертатися на свою батьківщину. От у першу чергу українську колонію в Петрограді зацікавила доля Митрополита. Старше громадянство вживало якихось своїх заходів, щоби його зустріч відбулася найурочистіше, і здобуло дозвіл зустрічати його в царських покоях. А ми, студентство, мали в цьому також брати участь. Мене і Миколу Чечеля (пізніше секретаря Центральної Ради) делегували на це.

Поїзд приходив уранці. Ми стояли на пероні. Я – з маленьким букетиком весняних квітів, куплених за студентські копійки. Вагон підійшов, і я побачила величну постать Шептицького. Коли він ступив на східці, кинула йому під ноги оці весняні квіточки. Потім старші громадяни повели його у царські покої.

Митрополит спинився в польського кардинала, який очолював католицьку парафію в столиці. Згодом ми довідалися, що Митрополит захворів, і нас із Чечелем вирядили його відвідати. Самого його ми тоді не бачили – нам тільки передали його подяку за турботу.

Через якийсь час українська громада влаштувала в залі на Невському проспекті урочистий концерт на честь звільненого. То був початок березня, і з квітами на півночі було туго, але ми все ж таки їх роздобули. Зі мною було дванадцять дівчат, всі – у білих сукнях. Ми стояли вздовж мурованих сходів, якими мав іти до залі Митрополит. . . Коли він наблизився, я кинула йому під ноги квіти, те саме мали зробити решта дівчат. Але тут сталося несподіване: Митрополит простягнув мені руку. Складна ситуація, адже я студентка, розуміється, для даного часу – атеїстка, а руку треба поцілувати. . . А з другого боку, я Митрополита мало що не обожнювала. . . І що робити? Аж раптом мене осінило – я міцно стиснула простягнуту руку. Шептицький усміхнувся. Мабуть, йому ще такого ніколи не траплялося. І так він далі стискав по-товариськи рученята усім дівчатам. А коли ввійшов до залі, йому гримнув хор якусь величну пісню.

Потім студентство запросило Шептицького на свою вечірку – на чай. Він прийшов, я сиділа біля нього, були присутні Чечель, Андрієвський, Пилипчук (міністр шляхів), Струтинські… усі наші активісти. Під кінець він звернувся до мене і сказав, що тепер моя черга відвідати його у Львові. Я променіла від гордощів і свято прирекла це зробити. А далі – Жовтнева революція, Центральна Рада, Скоропадський, Петлюра, виїзд до Версаля… Але не доїхала – зупинилася у Відні. Там зустрічалася зі Степанівною, з Коновальцем. Там вся українська громада чогось навчалася. А на Вкраїні вже були большевики… Не пам’ятаю вже, у якій справі я була в посольстві у Відні, але знову зустріла там Митрополита Шептицького: виходив із кабінету з якоюсь духовною особою. Впізнав мене, усміхнувся привітно і чомусь познайомив мене зі своїм супутником. Як виявилось, то був папський нунцій у Варшаві – архиєпископ Дженоккі.

Через кілька днів я почула, що в церкві святої Варвари (греко-католицька церква у Відні) має відбутися Служба Божа за участі Митрополита. Казали: «тиха» Служба Божа. Що воно таке, я знала тільки теоретично.

Маленька охайна церковця, людей обмаль. Стала в куточку і придивляюся, власне – прислухаюся. Я не надто сентиментальна, особливо за молодих років. Але тут була потрясаюча річ: я почула, як людина розмовляла з Богом. Так, саме розмовляла. Не було відомих мені завивань православного клиру. Просто я побачила постать неймовірно гарного чоловіка, що не молився, а власне розмовляв із Богом. Колись я знала напам’ять «Мойсея» І. Франка. Так ото саме, мабуть, той Мойсей розмовляв із Богом. Аж мороз мені по шкірі пішов… Ніби атеїстка, колишня студентка, змалку байдужа до релігії. Але тут я відчувала, що був присутній Бог, а він, оцей чоловік, розмовляє з Ним. Отакої…

З того часу минуло чимало років. Скільки й чого тільки не забулося, а того присмерку в маленькій церкві святої Варвари і українського велетня-Пророка не зможу забути до самого скону. Ну а потім все пішло шкереберть (потім Н. Суровцова повернулася в Україну, була арештована, далі – табори, заслання, Колима. – Ред.). Тридцять років мого життя еліміновано з дійсності (. . . )

Смерть Сталіна повернула мене з Колими на Вкраїну, в Умань. Власне, вже не мене, а жалюгідні рештки. Я намагалася працювати на громадських засадах в Уманському краєзнавчому музеї. Туди якось приїхали львівські етнографи-науковці. Після оглядин «Софіївки» я запросила їх до себе на чай, а вони мене – відвідати Львів.

Одного ранку я не пішла до музею, а завернула до церкви святого Юра. На сходах сиділо безліч жебраків. В храмі могили не видно. У старости, який продавав просвірки, запитала: «Скажіть, будь ласка, де могила Митрополита?». «Чаво?» – почула у відповідь і побачила типове московське обличчя та ще й із бородою. Відколи-то греко-католики так добірно стали цвенькати на «общєпонятном»? … Потім натрапила на глухого діда. Відчула що треба конспіруватися. Почимчикувала до бабці, що була поруч, і повторила запитання про могилу Митрополита, але вже не так голосно. «А якого?» – хитро спитала вона. Але й я не з дурних, адже закінчила дипломатичну школу. «Та нашого», – уточнила. Бабця оглянулася навкруги і забелькотіла: «Не показують. У сутеренах (підвалі)». Ось і відвідала Його Екселенцію. Сповнила обіцянку, дану йому понад сорок років тому. Це було десь у 1960 році. Потім довідалася про все, що відбувалося у Львові з УГКЦ: про псевдособор, про арешти священиків, про те, що вони стали працювати фельдшерами, етнографами, фотографами…

Написано в Умані у серпні 1983 р.

Надія Віталіївна Суровцова (18 березня 1896 р. , Київ – †13 квітня 1985 р., Умань) – українська громадська діячка, журналіст, автор мемуарів, редактор іншомовних видань Міністерства закордонних справ УНР, перекладач, за фахом історик, доктор філософії. Здобула гімназійну освіту. До 1917 р. навчалася на історико-філологічному факультеті Петербурзького університету, брала активну участь в українському студентському житті. Після повернення до Києва працювала в Українській Центральній Раді. Активна діячка Селянської спілки, співробітниця київської газети «Трибуна». 1917 р. редагувала іншомовні видання Міністерства закордонних справ у Києві. Під час Гетьманату — співробітниця секретаріату Міністерства закордонних справ. 1918 р. емігрувала до Австрії. Закінчила філософський факультет Віденського університету. Працювала викладачем у Віденській сільськогосподарській академії. Брала участь в роботі жіночих організацій, зокрема Міжнародної жіночої ліги миру і свободи, була делегатом на конгресах ліги у Відні, Дрездені, Гаазі, Амстердамі, Парижі та Вашингтоні. Після повернення в Україну 1927 р. була арештована органами ГПУ, засуджена і заслана в табори ГУЛАГу. Лише 1954 р. звільнена. Після реабілітації жила в Умані, займалася літературною і громадською роботою. Померла в Умані у 1985 році.