Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Стати автором

Ніна ПОЛІЩУК

Іконописна школа монахів-студитів 1927 – 1939 років та її теперішнє продовження

Іконопис – невід’ємна частина життя та історії Церкви, зокрема чернецтва. Про іконописні майстерні в Києво-Печерській лаврі відомо з ХІІ століття; схожі іконописні осередки були при Спаському та Золочівському монастирях на Львівщині, у Почаївській лаврі на Тернопільщині, Густинському (ХVІІ ст.) та Хрестовоздвиженському (ХVІІІ ст.) монастирях на Полтавщині. Зрештою, рано чи пізно ледь не в кожному монастирі виникає потреба мати якщо не іконописну майстерню, то бодай одну людину, яка володіє технікою іконопису: якщо не для створення унікального твору, то хоча б для консервації або реставрації ікон. Загалом народні іконописні школи України формувалися як у співпраці з академічно вишколеними майстрами, так і шляхом копіювання і запозичення сюжетів давнього українського іконопису або західноєвропейського сакрального мистецтва. Особливо яскравим явищем став розквіт таких малих іконописних шкіл на території Західної України, у тому числі українських етнічних територій Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя. Достатньо буде згадати риботицьку, радрузьку, перемиську, самбірську, львівську, дрогобицьку, закарпатську…

Створення «Студіону» та іконописної школи монахів-студитів

Спостерігаючи тяглість автохтонної традиції українського сакрального мистецтва, можна зрозуміти логічність створення на початку ХХ століття іконописної школи при Святоіванівському монастирі Студійського уставу: вона стала ще одним кроком у розвитку нашого іконопису. По-особливому заохотив і підтримав цю справу Митрополит Андрей Шептицький, який одним із перших оцінив вартість українського сакрального мистецтва та щедро інвестував у його розвиток. За його ж ініціативи почали збирати відому збірку «Студіон» – колекцію ікон, стародруків і літургійних речей українського сакрального мистецтва від ХІV століття. Із 1917 року цією збіркою заопікувався рідний брат Митрополита, архимандрит студійського чернецтва, блаженний священномученик Климентій Шептицький, а вже у 1939 році її передали до фондів новоствореного Національного музею у Львові та до Музею Святоуспенської лаври в Уневі. Дослідженням знахідок у Національному музеї займався відомий співробітник Владики Андрея, мистецтвознавець Іларіон Свєнціцький, який також передавав свої знання заангажованим у цій справі монахам-студитам.

Митрополит Андрей Шептицький із монахами-студитами та дітьми-сиротами в Святоуспенській унівській лаврі
 

Паралельно зі створенням Святоіванівської лаври Студійського уставу у Львові в 1927 році була заснована іконописна школа студитів. За поділом дослідниці Ольги Войтюк, ця «робітня малярства церковних ікон», як її називав Андрей Шептицький, мала три періоди розвитку: 1927 – 1933 роки – створення іконописного осередку та школи при львівському студійському монастирі на вул. П. Скарги, 20-а (тепер Озаркевича, 2); 1933 – 1937 роки – переміщення школи до Унева; 1938 – 1939 роки – повернення іконописної майстерні до Львова. Тобто загалом школа та майстерня проіснували 12 років. Але й на цьому їхня історія не закінчилася (хіба що структурно), бо вихованці продовжували діяльність як іконописці та згодом мали власних учнів і послідовників.

Особливість навчання в іконописній школі студитів та зв’язок з бойчукістами

Отже, на запрошення архимандрита Климентія Шептицького в іконописній школі почав викладати Михайло Осінчук – представник неовізантійської течії в українському мистецтві. Цей напрям ще називають «бойчукізм» від імені її засновника Михайла Бойчука, який, до слова, теж був стипендіатом Шептицького. Серед загального опису курсу Осінчук навіть написав для Митрополита вимоги до майстерні: «1. Робітня для учеників; 2. Робітня для професора; 3. Робітня технічна; 4. Одна дуже чистенька кімната, в якій сохли б верніксовані ікони. Відповідна кількість шпалюг. Два столи двометрові. Шафа на ікони і на підручники. Диктові рисівниці. Кілька табуретів зі скляними плитами для тертя та розроблювання фарбів. Відповідна кількість потрібних утензалій: порошкові фарби, посуда, карук, крейда, вугіль, позлітка, золото, репарірки для жолоблення орнаментів на ґрунті, пензлі, агати до полірування золота, куранти до тертя фарбів, шпалі тощо».

У навчальній програмі іконописної школи студитів були такі предмети: рисунок вуглем, технічні підготування для ікони, копіювання ікон, вивчення орнаменту на основі орнаменту на іконах, спроби компонування стилевих орнаментів ікон, стінопис фресковий і темперовий. Ця програма та засвоєння практичного і теоретичного матеріалу були розраховані на два роки щоденних чотирьохгодинних занять. Але врешті-решт була укладена угода про заняття двічі на тиждень по дві чи дві з половиною години.

Зрозуміло, що Осінчук, як митець-візантиніст, навчав своїх студентів основ візантійського стилю сакрального мистецтва. У пізніші роки студенти також пробували себе в мистецтві різьби та скульптури.

Почалося навчання 4 листопада 1927 року. У перших лекціях брали участь монахи зі Святоуспенської унівської лаври: схимонах Вісаріон Лепкий, схимонах Філотей Коць, новик Анатоль Яблонський. Пізніше в різні роки приєдналися брати Михайло Висоцький, Домінік Шельонг, Іван Савицький, а також схимонах Мар’ян Пигель, єродиякон Христофор Куць, схимонах Ювеналій Мокрицький, брат Роман, єромонах Гелазій Семенюк. Цими даними науковці оперують завдяки вцілілим монастирським літописам студитів. У них записували тільки імена монахів та послушників обителей, утім не можна виключати вірогідності навчання в іконописній школі й світських осіб, якими опікувався Митрополит Андрей. Зрештою, з історії українського мистецтва початку ХХ століття дізнаємося, що таких митців на Західній Україні було чимало.

Цікаве й те, що в літописі монастиря Святого Йосафата у Львові, де діяла іконописна школа, Михайла Осінчука згадують як «бувшого старшину УГА». А рідний брат схимонаха Вісаріона Андрій Лепкий був випускником Академії мистецтв у Кракові та викладав у гімназіях Дрогобича.

Відомо також, що ще до початку заснування іконописної школи схимонах Гелазій, послушник монастиря Святого Йосафата, з 1926 року брав уроки малярства у відомого тогочасного іконописця і вітражиста Петра Холодного. Тобто мусимо розуміти, що створення школи не було випадковою подією: їй передували послідовні кроки Митрополита і його брата Климентія.

Період навчання під орудою Василя Дядинюка

Коли Михайло Осінчук із невідомих причин припинив співпрацю зі школою у 1929 році, його наступником у 1931-ому став Василь Дядинюк – автор альбому портретів «Володарі України княжої доби», виходець із Великої України, колишній старшина Армії УНР, який свого часу вивчав мистецтво в Парижі. До загальної програми навчання цей викладач додав обов’язкові щомісячні відвідини учнями Національного музею у Львові, щоби вони ознайомлювалися з оригіналами робіт, докладно досліджуючи техніку і стиль. Новий викладач працював за графіком чотири лекції на тиждень по дві години.

Із листа Василя Дядинюка до отця Климентія Шептицького від 14 вересня 1929 року дізнаємося, що їхня співпраця почалася з 15 жовтня 1929 року. Учні під проводом митця вивчали різні техніки іконопису: яєчна темпера, темперо-олія, суха і мокра фрески. Окрім повноцінного вивчення іконопису від етапу приготування дошки до готового виробу, Василь Дядинюк очолив у програмі «артистичний провід» із різьбярства, золотництва, емалі (зокрема емалі на Євангеліях) і книжкової мініатюри.

Під орудою нового викладача і за новою програмою учнів побільшало. Окрім згаданих уже схимонахів Вісаріона Лепкого і Філотея Коця, новика Анатоля Яблонського, приїхали з Унева: єромонах Ювеналій Мокрицький, схимонах Гелазій Семенюк, єромонах Олександр Мацейович, брат Михайло Висоцький і схимонах Мар’ян Пигель. У 1931 році до групи приєднався унівський рясофор Іван Савицький, який, на жаль, помер 19 квітня 1932 року.

Наприкінці навчального року в 1931-ому в літописі обителі Святого Йосафата записано, що Василь Дядинюк незадоволений успіхами учнів, а тому під питанням їхнє подальше навчання. Утім за домовленістю з ігуменом Климентієм викладач продовжив виклади з 15 вересня 1931 року. Навчання під орудою цього майстра тривало до 1933 року, тоді ж осередок іконописної школи переїхав до Унева, де брати передавали досвід іншим. З того часу школа діяла під назвою «Живописна», підтвердженням чого є документи про видатки «Студіону» на малярське приладдя і різного роду матеріали.

Жировицька Богородиця, студійська іконописна школа, 1930-ті роки

Творчий доробок студійської іконописної школи

Учні школи-робітні при «Студіоні» схимонах Філотей (Коць) та єромонах Рафаїл Хомин у 1934 році поновили копію чудотворної ікони Унівської Богородиці Одигітрії (1696 р.), про що засвідчує напис на її звороті. Зрештою, під час та після навчання в школі студенти працювали над реставрацією і систематизацією збірки «Студіону». Зокрема, у реставраційній майстерні працював єромонах Ювеналій Мокрицький, з постаттю якого ви вже мали нагоду ознайомитися у вересневому номері нашого журналу1.

Впродовж 1935 – 1936 років вихованці іконописної школи розписували монастирський храм Успіння Пресвятої Богородиці в Уневі. Над фресковими стінописами працювали вчитель Микола Дюк, єромонах Ювеналій Мокрицький, схимонах Філотей Коць, єромонах Рафаїл Хомин, єродиякон Христофор Куць, студент Академії мистецтв Іван Курах, брат Микола. У 1950-их цей унікальний твір неовізантійського українського мистецтва був замальований та обпалений. Реставраційні роботи стали можливі тільки в часи незалежної України. До слова, у 1950-их радянські посіпаки знищили й унікальний монастирський іконостас 1730 року (фото цієї втраченої пам’ятки з 1920 року можна знайти в одній із праць сучасного дослідника з української діаспори отця Петра Ґалазди).

Дослідник Володимир Вуйцик зазначає, що стінописи в Унівській лаврі не були єдиною монументальною роботою студитів. Під орудою схимонаха Філотея та єромонаха Рафаїла група іконописців розписувала Святоіванівський монастир у Львові, працювала в церкві села Борщів, а в 1938 – 1939 роках виконувала розпис мурованої церкви Різдва Богородиці (1914 р.) в Холоєві у передмісті Старики (тепер село Вузлове Радехівського р-ну Львівської обл.). Для цієї ж церкви майстри зробили іконостас, взоруючись на стилістику роботи Петра Холодного, яка вже була в цьому храмі. Консультантом робіт став візантолог Володимир Залозецький. На жаль, ці розписи та іконостас втрачені.

Також роботи вихованців студійської іконописної школи можна було часто зустріти в журналі «Ясна путь», який брати Унівської лаври видавали і друкували у власній друкарні в 1935 – 1939 роках. Окрім ілюстрацій до матеріалів видання, тут публікували репродукції ікон, намальованих братами. Графікою ілюстрували календарі «Студіону» в 1942 – 1943 роках.

Відомою скульптурною роботою братів був трираменний хрест, встановлений перед Унівською лаврою на честь 850-літнього ювілею Хрещення України-Руси, посвячений 2 жовтня 1939 року. Він був залізобетонний, дерев’яні форми для відливу зробив схимонах Мар’ян Пигель.

У 1937 році школа разом із багатою мистецтвознавчою бібліотекою переїхала до новозбудованого «Студіону» на вул. П. Скарги, 2-б у Львові, де успішно діяла до 1939 року. Зазначимо, що п’ятиповерховий будинок «Студіону» також був призначений для архіву Унії та бібліотеки, подарованої Митрополитом Андреєм. Зрозуміло, що з окупацією Львова «совітами» в 1939-ому дія цього мистецького осередку на попередніх засадах стала неможливою, як і, зрештою, звичне життя греко-католицького монашества.

Цікаво, що в 1942 році послушником у монастирі Святого Йосафата у Львові був всесвітньо відомий іконописець Юрій (Єжи) Новосільський, який у ХХ столітті здійснив реформу сучасного сакрального мистецтва, майстерно поєднавши дух візантійської ікони з модернізмом у формі та кольорі.

Вихованці іконописної школи студитів та їхні долі

Деякі випускники школи «Студіону» продовжували своє навчання за кордоном за сприяння Митрополита Андрея або інших меценатів. Наприклад, послушник Анатоль Яблонський у липні 1929 року залишив монастир, але продовжив заняття в іконописній школі, брав участь у мистецьких виставках, робив огляди сучасного українського мистецтва в пресі, а в 1930-ому продовжив навчання в Парижі як стипендіат Митрополита Шептицького. Пізніше став членом Асоціації незалежних українських митців (АНУМ) та Спілки образотворчих мистецтв. У 1931 році виконав стінопис для монастирської трапезної обителі отців-студитів у Львові за адресою: вул. П. Скарги, 2-а. Відомий нам доробок Яблонського складається з іконостаса для сестер-студиток у Якторові, стінописів для храмів отців-василіян у Лаврові, для монастиря сестер-василіянок у Суховолі та у Львові, два великі полотна в залі нарад Конгрегації Східних Церков у Ватикані, іконостаси для 18 церков у Галичині та на еміграції (дві ікони в митрополичій каплиці у Львові, у Якторові, Старих Бродах, Калуші, Володимирцях). Варто сказати, що іконописець не працював самотужки, а в команді з Михайлом Осінчуком і Павлом Ковжуном. Роботи Яблонського виходили за сакральну тематику. Він створював фольклорні композиції та історичні твори, зображення українських князів та гетьманів, працював з ілюстраціями і в техніці графіки. Із 1950 року Анатоль Яблонський жив і працював у Парижі, створивши кілька ікон для УГКЦ у столиці Франції, де й помер в 1954-ому.

Деякі учні «Студіону» продовжили свої студії та кар’єру за кордоном: єромонах Рафаїл Хомин навчався на богословських відділеннях Варшавського і Лювенського університетів, єромонах Юліан Мокрицький здобував освіту у Віденській академії мистецтв, схимонах Мар’ян Пигель переймав досвід у художньо-реставраційних майстернях Москви і Санкт-Петербурга.

До прикладу, єромонах Рафаїл Хомин реставрував храм у княжому Крилосі біля Галича. Окрім занять іконописом, був душпастирем у селах Галичини і тюремним капеланом, а в 1944 році став капеланом Старшинської школи УПА «Олені». Загинув у бою 25 жовтня 1944 року, потрапивши зі штабом (150 осіб) у ворожу засідку.

Єромонах Ювеналій Мокрицький відомий завдяки іконостасу для новозбудованого Патріархом Йосифом Сліпим собору Святої Софії в Римі. Він також працював для храмів і монастирів Італії, Бельгії, Англії, Австралії, США та Канади.

На долю схимонаха Мар’яна Пигеля випала відповідальність за збереження пам’яток українського сакрального мистецтва. Як працівник Львівського державного музею українського мистецтва, він неабияк переймався долею цінних експонатів українського іконопису ХV – ХVІІІ століть (їх у радянський час зберігали в приміщенні зачиненого Вірменського собору в непридатних умовах).

Спадкоємство і спадкоємці іконописної школи

Тепер постійно діюча виставка робіт вихованців міжвоєнної студійської іконописної школи розміщена в музеї Святоуспенської лаври в Уневі. Серед 28 експонатів – ікони, натільні та ручні хрести, плащаниці у виконанні єродиякона Христофора Куця, антимінси, кивот із церкви Святого Івана Богослова в Словіті.

Схимонах Йов у своїй майстерні в Унівській лаврі

Серед монахів-студитів іконописцями сьогодні є єромонах Орест Козак, схимонахи Йов Вадюк, Боніфатій Івашків, Дам’ян Мимрик і монах Іван Панас. Схимонах Йов працює в техніках станкової ікони, мозаїки, стінопису, опановує мистецтво випалювання смальти різної текстури, художніх орнаментів та оптичних ефектів. Схимонах Боніфатій та монах Іван працюють у техніках традиційного іконопису. Схимонах Дам’ян займається іконою, різьбою і витинанками (цього року побачила світ книга-альбом «Свою Україну любіть», де зібрані 147 витинанок). Єромонах Орест працює з іконою та стінописом (навчався іконопису у відомого сучасного грецького майстра Георгія Кордіса). Схимонахи Йов та Боніфатій здобули мистецьку освіту в Національній академії мистецтв у Львові. Схимонах Йов додатково вивчав принципи грецької техніки «чотири кольори» в єромонаха Ореста, а схимонах Боніфатій переймав майстерність від єромонаха Ювеналія в Канаді упродовж 1998 – 1999 років. Серед відомих сьогодні монументальних робіт сучасних іконописців-студитів слід назвати, зокрема, стінопис та іконостас каплиці пророка Іллі в монастирі Святого Михаїла Студійського уставу у Львові (група іконописців на чолі зі схимонахом Йовом, 2004 р.), розпис каплиці Воскресіння Христового монастиря Згромадження сестер-мироносиць у Івано-Франківську (виконав єромонах Орест, 2011 – 2012 рр). Схимонах Дам’ян вирізьбив кам’яний іконостас у Трапезному храмі Святого Антонія Печерського в Унівській лаврі. Схимонах Боніфатій розписав іконостас церкви Святого пророка Іллі в Дорівському монастирі студитів.

При монастирі Святого Михаїла Студійського уставу у Львові діє реставраційна майстерня, в якій працюють світські майстри та монахи, які допомагають за потреби. Наприклад, свого часу схимонахи Дам’ян і Боніфатій пройшли базовий вишкіл реставраційно-консерваційної справи під орудою знаного львівського реставратора Володимира Мокрія, який реставрував ікону Львівської Богородиці.

Початок діяльності науково-реставраційного осередку при монастирі у Львові сягає 1992 року. Тоді там починали працювати І. Паламаренко, О. Сойка, подружжя Мельників та Андрій Лінинський. Кураторами майстерні були провідні фахівці реставраційної справи у Львові Володимир Мокрій, Ярослав Мовчан та Володимир Вуйцик. Наразі реставраційна майстерня також діє при Унівській лаврі під керівництвом директора монастирського музею Миколи Толочка, який викладає у Львівському державному коледжі декоративного і ужиткового мистецтва ім. І. Труша.

Команда реставраційної майстерні музею Унівської лаври займається колекцією «Студіону». Саме тією, збірку якої зорганізував Митрополит Андрей і яка налічує близько півтори тисячі одиниць збереження. До речі, деякі вже відреставровані експонати з цієї колекції можна побачити безпосередньо в монастирському музеї та у храмі Священномученика Климентія Шептицького у Львові. Також майстри час до часу проводять реставрації пам’яток сакрального мистецтва поза музеєм і лаврою. До прикладу, зараз працюють над іконостасом дерев’яної церкви Благовіщення в Коломиї. Крім того, періодично організовують просвітницькі заходи – лекції, семінари, майстер-класи, що охоплюють тематику українського сакрального мистецтва.

За час незалежності України студити неодноразово намагалися продовжити традицію своєї іконописної школи. Їхні навчальні майстерні діяли у львівському монастирі Святого Михаїла в 1990-их під орудою відомого митця, професора Карла Звіринського, а в 2000-их працював іконописний гурток на чолі з єромонахом Орестом, де навчали іконопису і світських людей.

* * *

Ознайомившись з історією іконописної школи студитів міжвоєнного періоду, неважко переконатися, як одна з численних ініціатив Митрополита Андрея та його брата – архимандрита Климентія й досі має вплив на сьогодення УГКЦ. Годі уявити, яким було б сучасне українське сакральне мистецтво без спадку численних митців, підтримуваних Шептицькими. Та й узагалі, чи могли б ми впевнено говорити про унікальність давнього українського іконопису, якби не колекція «Студіону» і не створення Національного музею у Львові. Немає сумніву, що варто якнайкраще дослідити біографії учасників іконописної школи студитів, аби повніше розкрити історію УГКЦ у ХХ столітті, долі її вірних в умовах двох світових воєн і переслідувань тоталітарним режимом, а також довести тяглість української мистецької традиції навіть під загрозою смерті.

Ніна Поліщук

Життя релігійних громад ГУЛАГу: приклад служіння Йосифа Сліпого

«Я залишився тим, ким був, хоч зараз зробити нічого не можу»

(зі слів Патріарха Йосифа Сліпого до одного зі співв’язнів)

Закінчення. Початок у попередньому числі

Будинок інвалідів у Маклакові – гірше за табори

Коли перший таборовий термін ув’язнення Йосифа Сліпого закінчився, його скерували на заслання до будинку інвалідів у Маклакові Красноярського краю (майже 1000 км від Москви). Тут глава УГКЦ перебував із 1953 по 1958 рік. Про це заслання він згадував як про місце, гірше від табору. У таборі людина знає, чого очікувати, а тут, в умовах «майже» свободи він був оточений «стукачами», колишніми в’язнями, яких не міг стримати таборовий конвой. Патріарх пише про це місце не інакше, як про Содом і Гоморру (пор. Бут 13, 13; 19), «страшне і жахливе кубло», де смерть чигала щодня. Втім у Маклакові йому вдалося налагодити листування зі Згромадженням сестер милосердя святого Вінкентія, з родиною та іншими священниками. Звідси він надсилав свої пастирські послання. Не дивно, що все листування перевіряли і дещо потім збиралися використати для нових засудів.

На засланні у Маклакові Сліпому нарешті випала нагода попрацювати науково. Тут він продовжив працю над раніше розпочатою в Москві «Історією Вселенської Церкви в Україні». У пригоді стали давні записи і конспекти, дещо з літератури вдавалося отримати з місцевих бібліотек, дещо надсилали священники та монахині зі Львова.

Окремої уваги заслуговує душпастирське служіння митрополита у Маклакові, де, з одного боку, йому нібито не забороняли служити, а з другого – постійно шукали нагоди скомпрометувати. Наприклад, Йосиф Сліпий згадує, що на поселенні був 80-літній чоловік, який стежив за ним, чи, бува, не хрестить і не сповідає. Часом пристаркуватий шпигун долав відстань два-три кілометри, аби знайти зачіпку. Опісля ж брав участь у богослужіннях, які відправляв Сліпий, ніби нічого не сталося, бив поклони.

За описом зі «Споминів», служби в Маклакові виглядали так: «Було в домі інвалідів кілька наших побожних женщин і один мужчина, напівдяк, які в неділю вирятували одну велику залю, в якій прасували білля, і там ми співали Службу Божу. Приходило багато людей, около ста, але начальник дому інвалідів і його заступник-піяк, партійні, донесли МВД, і воно заборонило богослуження… І я міг правити тільки в себе в кімнаті, до якої приходило кілька осіб, якщо не було нікого вдома. Я тоді сповідав і причащав дуже багато, і хрестив».

Утім, зі слів Патріарха, у в’язниці чи таборі було набагато безпечніше, аніж у домі інвалідів. Уже навесні 1957 року, якраз під час Служби Божої, приїхало кілька автівок, щоб удруге арештувати 65-літнього «злочинця». Йосиф Сліпий щойно встиг спожити Святі Тайни і закінчити богослужіння.

Друге засудження і табір віруючих

Під час другого засудження Йосиф Сліпий виступив у суді (травень 1959 р.) з такими словами: «Я прошу суд взяти до уваги, що я не злочинець, а захисник греко-католицької віри[] Греко-Католицька Церква не заборонена, і тому служіння їй не являється злочином». Однак його знову засудили на сім років виправно-трудових таборів у Тайшеті (Іркутська обл..) та в Мордовії. Саме тоді він провів деякий час у табірному відділенні №7/1, що в поселенні Сосновка біля станції Явас.

Неформально це відділення називали «табір віруючих», бо з 1960 року тут відбували покарання засуджені переважно за релігійні переконання. До цього тут відбували покарання жінки з дітьми, котрі були народжені під час ув’язнення. Хрущовська «відлига» звільнила цих матерів, натомість треба було заповнити спорожнілий табір. Тож постановили звозити сюди усіх засуджених за «контрреволюційну діяльність» на ґрунті релігійних переконань. До цього табору також потрапляли українські націоналісти. Таким чином в’язнів хотіли ізолювати, щоб вони мали менший вплив на інших. Натомість вийшло навпаки, бо табірне відділення №7/1 стало своєрідним островом, де вірні підтримували одне одного на дусі та фактично розвивали екуменічний діалог між християнськими конфесіями.

Восени 1960-го сюди звезли близько 450 в’язнів, серед яких дві третини становили єговісти, котрих за Хрущова переслідували особливо. Серед ув’язнених були баптисти, п’ятидесятники, католики, православні (старообрядці та послідовники Істинно-Православної Церкви). З метою перевиховання «вєрующіх» проводили спеціальні «політичні заняття», про які Йосиф Сліпий згадує так: «Треба було на них ходити та слухати нісенітниць малообразованих ідіотів».

Унікальною особливістю цього табору були молитви подяки та благословення під час трапез, а також дискусії на релігійні теми під час вечірніх прогулянок алеєю табору (пор. Рим 1, 17). Цю алею ще називали «алея монахинь», яку нібито заклали ув’язнені тут православні черниці, котрих потім розстріляли. Прогулянки також були доброю нагодою для лекцій і вишколу майбутніх священників – своєрідна таборова підпільна семінарія.

Серед греко-католицьких «викладачів» цієї семінарії були священники Степан Яворський і Степан Ревть. Навчання відбувалося переважно іноземними мовами (польська, німецька, латина), що було видом конспірації від таборових наглядачів і «доброзичливців». Серед учнів був і Григорій Цимбал з Донбасу, якого пізніше рукоположив на священника владика Володимир Стернюк. Імовірно, у викладах міг брати участь і Йосиф Сліпий, хоч, як він сам подав у «Споминах», старався не брати участі у спільних зібраннях. Але в цьому таборі йому вдалося написати кілька послань. Літургію тоді глава УГКЦ також звершував таємно.

Врешті-решт експеримент із перевихованням зазнав поразки, і вже у 1961 році табір почали розформовувати, розподіляючи в’язнів по інших таборах.

Шістдесятник Володимир Садовников у своїх записках «Від мордовських таборів до розстрілу білого дому» так згадував про Йосифа Сліпого в таборі віруючих: «Декілька разів я бачив, як він прогулювався по території табору. Це був солідний, старший чоловік з невеликою акуратною бородою, коли він йшов, то спирався на саморобну палицю. Невдовзі, приблизно через рік, його на прохання Ватикану відпустять на Захід. В таборі казали, що єпископ Сліпий дуже освічена людина і добре володіє кількома європейськими мовами».

Служіння архипастиря

Цікавим для глибшого дослідження є релігійне життя, а саме звершення богослужінь в умовах режимного таборового життя. Церковним уставом передбачено, що священник повинен звершувати літургію щонеділі (походить ще з апостольської традиції), на Воскресіння Христове, під час кожного з 12 великих свят, а також в окремі свята впродовж церковного року. Особливий устав мають монахи, які повинні звершувати богослужіння добового кола (Утреня, Часи, Вечірня, Повечір’я, Північна) та присвячувати молитві близько 8 годин протягом дня. І якщо за відповідних умов у мирний час ці постанови втілити реально, то як це здійснити на засланні, у таборовому бараку, де довкола не однодумці, а шпигуни чи недоброзичливці? У випадку Йосифа Сліпого на нього ще була покладена додаткова відповідальність – молитва за переслідувану Церкву, главою якої він був. У «Заповіті» Патріарх писав:

«Силу на цьому моєму хресному шляху В’язня Христа ради давала мені свідомість, що цим шляхом іде також зо мною моє духовне стадо, мій рідний український нарід, всі владики, священики, вірні, батьки і матері, малолітні діти, жертвенна молодь і безпомічні старці. Я не самотній! Надлюдську витривалість та якусь таємничу силу давали мені записані в моїй душі євангельські слова Христа: «Се аз посилаю вас яко овци посреді волков []І будете ненавидимо всіми імене мого ради: Претерпівий же до конца, той спасен будет…» (Мт 10:16-22). Як ніколи передше, розкрилася мені таємниця слів Христа: «І будете мені свідками…» (Дії 1:9)[…] Сьогодні я дякую Господу Богу, що дав мені ласку бути свідком і ісповідником Христа так, як це велять Його заповітні слова! З глибини душі дякую Господу Богу за те, що з його поміччю я не посоромив землі своєї, ні доброго імени землі своєї, ні доброго імени своєї рідної Церкви, ні себе, її смиренного служителя і пастиря».

Як уже згадувалося, літургію Йосиф Сліпий служив із пам’яті, сидячи або лежачи на койці, переважно вночі. Інколи, коли мав власну тумбочку, то Святі Дари зберігав там, тобто правив, сидячи біля цього «престолу», а дари діставав тільки на освячення та на саму Євхаристію.

Як згадано в «Споминах», у таборі на Печорі вдавалося служити навіть щодня. У цих літургіях брали участь владика Миколай Чарнецький та отець-протоігумен Василіянського чину Віталій Градюк, яких Йосиф Сліпий причащав. До речі, потім Патріарх згадає, що в якомусь із таборів владика Чарнецький багато сповідав. Він теж відправляв деяких охочих сповідатися до владики Миколая, бо за ним нібито був менший нагляд. Але й сам Сліпий інколи вділяв Таїнство сповіді, зазвичай поза бараками, подалі від шпигунів.

На великі християнські свята ув’язнені часом збиралися на спільні молитви – тоді просили богопосвячених осіб про благословення «святкової трапези». Про один із таких таборових Великоднів у Маріїнську Патріарх згадує: «Хлопці приготовили собі хліб, яйця і м’ясо та прохали, щоб я їм посвятив перед Пасхою. І після посвячення мене відвели до шпиталя». Це не минуло без уваги начальства, і Сліпого перевели до іншого, дальшого табору. А коли його одного разу посадили до карцеру, то він вирішив зробити собі восьмиденні реколекції, «щоб не гайнувати часу».

За час неволі митрополитові навіть вдалося вділити ієрейське руколоження отцеві Володимиру Марґітичу із Закарпаття. Це відбулося в 1960 році під час другого заслання в Мордовському таборі, де обидва відбували термін. Власне отець Володимир був представником тих, що здобули богословську освіту у «таборовій семінарії». Ще перед свяченнями він листувався з Патріархом, коли той був на засланні у Маклакові. Так Сліпий отримував інформацію про стан Греко-Католицької Церкви на Закарпатті.

«Ми Вас митрополитом не робили та й не можемо Вас заперечувати»

Повертаючись до початку статті, пригадую оте «не любив розказувати». Справді, багато було прикрощів і бруду в табірному житті, особливо якщо зважати на те, що людська пам’ять – це обмежений ресурс для зберігання інформації. Проте, виходячи з психології сенсу і богослов’я «життя разом» та пам’ятаючи про третій метод Божого Провидіння в історії, ми ніби перемістилися від теоретичного уявлення про життя релігійних громад в ГУЛАГу до його цілком предметного образу, який подає приклад служіння Патріарха Йосифа Сліпого. Блаженніший упродовж 22 років неволі стояв перед викликами арелігійності та псевдохристиянства, коли за удаваною релігійністю крилися лицемірство та підступність.

Промовистою є фраза одного генерала з Києва під час бесіди з Йосифом Сліпим. На його пропозицію щодо «налагодження контактів» із Ватиканом Патріарх запитав прямо: «Чи признаєте мене митрополитом, чи ні?». Відповідь була така: «Ми Вас митрополитом не робили та й не можемо Вас заперечувати». Генерал софістично відповів на запитання, але не думаю, що він міг зауважити потужний богословський підтекст, який підводить риску під цілим терміном ув’язнення та переслідування Йосифа Сліпого, а з ним і УГКЦ. Він залишався главою Церкви і в бараку, і в бушлаті, і серед бандитів на етапах, і будучи обпльованим у домі інвалідів. Його гідність не залежала від зовнішніх обставин, не трималася на широко розбудованій інфраструктурі чи єрархії Церкви. Він ніби постійно будував Церкву: спочатку всередині себе, на реколекціях у карцері чи під час Служби Божої на койці. Влада Патріарха йому була дана не від людей, а від Бога (пор. 1 Кор 15, 10-11), підтвердженням чого в особливий спосіб стало його табірно-етапне випробовування.

Внутрішнє Царство, яке Йосиф Сліпий будував від часу навчання в семінарії та свячень до 92 літ, не могло не перемогти зовнішнє мракобісся. Висловлюючись мовою монахів Сходу, внутрішнє ділання ми можемо простежити в усіх прикладах життя ув’язнених християн: чи то православних, чи католиків, протестантів, навіть єговістів. У кожного був свій шлях, бачення і метод, проте всі вони не відхилялися від спільного курсу – per aspera ad astra («крізь терни до зірок»). До речі, це гасло Йосиф Сліпий обрав для свого єпископського герба ще до початку переслідувань. Для ісповідників віри ХХ століття ув’язнення в таборах і тюрмах було радше нагодою для вправляння у чеснотах і поштовхом до мученицького наслідування Христа водночас. У зовнішній неволі вони залишалися вільними внутрішньо, роблячи зусилля сприйняти дійсність як спонуку на духовну віднову, а не причину для нарікання на тяжку долю вічно переслідуваних релігійних громад.

Уже під час другої розмови з київським генералом Йосиф Сліпий вимагав від імені Католицької Церкви бодай мінімальної свободи для богослужінь, навіть мовилося про дозвіл на богослужіння в таборах.

«Чи моє звільнення означає повернення свободи Греко-Католицької Церкви так, як було рішено в Москві?» – таке сміливе та справедливе запитання Йосифа Сліпого свідчить про твердість духу і про те, що колишній в’язень ніколи не був колишнім Патріархом. Різниця лише в тому, що у певний момент життя Блаженнішого літургія та все архиєрейське служіння сконцентрувалися не у видимому храмі чи на печатках і підписах під важливими документами, а у Внутрішньому Царстві. Патріарх називав час у таборах втраченим, але чи це дійсно було так, як гадаєте?..

Ніна Поліщук

«Я залишився тим, ким був…»

16 вересня 1984 року, на дев’ятий день по смерті Патріарха Йосифа Сліпого, святий Папа Іван Павло ІІ виголосив у Вінніпезі проповідь про главу УГКЦ, назвавши його «ісповідник віри». А дев’ять днів перед тим Папа скасував свої візити і приїхав до собору Святої Софії Премудрості Божої в Римі, щоб на колінах помолитися перед новопреставленим достойником Церкви…

Я хотіла полегшити собі написання цієї статті, коли у 2017 році ми з Інститутом історії Церкви УКУ черговий раз їхали на науковий симпозіум про Йосифа Сліпого до Вінниці. Тоді я запитала отця-доктора Івана Дацька: «Отче, а що Патріарх Йосиф розказував про своє перебування в радянських таборах?». Отець Іван, якому випала доля бути останнім особистим секретарем Патріарха, тоді відповів коротко, щось на кшталт: «Ой, не питайте мене того, він не любив про то розказувати, завжди смутнів». Що ж, легший шлях виявився недоступним, але ця коротка ремарка про «не любив розказувати» допомогла мені ще більше оцінити розповіді про ув’язнення, етапи та життя в таборах, які Патріарх надиктував при укладенні своїх «Споминів». Оповідь про ці події займає майже третину його мемуарів. Ще одна вагома річ – однією з умов його звільнення, яке стало можливим за домовленістю трьох (!) найбільш впливових на той час держав – СРСР, США та Ватикану, була зобов’язаність Патріарха мовчати про його життя в таборах, недопустимою була й відкрита антирадянська позиція. Тому дослідники черпають інформацію з листування Патріарха Йосифа із сестрою Меланією Куциною (Згромадження сестер милосердя Святого Вінкентія (1953–1963 рр.)), з пастирських послань архіву цього ж монастиря (1953–1958 рр.) та зі судових справ 1945 – 1946 і 1958 – 1959 років. Ще одним джерелом інформації є свідчення та спогади співв’язнів та сучасників Йосифа Сліпого, зібрані особистим секретарем Патріарха отцем Іваном Хомою та збережені в Римському архіві УГКЦ.

Богослов’я в історії та сенс терпіння

Із 92 років життя понад 20 Йосиф Сліпий провів у неволі. Перший раз його арештували в 53 роки, тобто левова частка життя митрополита пройшла на волі. Понад те, це була воля науковця, єпископа, ректора семінарії, богословської академії, людини, яка здобувала освіту в Австрії, була активним учасником різноманітних наукових товариств. Натомість після 53 років цьому достойнику запропонували альтернативу: камера замість митрополичих палат, бушлат замість архиєрейських риз, місячні етапи в товарних вагонах з лайливими бандитами замість феєрій до європейських культурних столиць. У християнські свята – карцер, а пишність літургії в бароковому катедральному соборі Святого Юра збереглася у швидкому мовчазному богослужінні на койці в оточенні шпигунів та донощиків. Цей список паралелей можна продовжувати, але залишмо це на кінець.

Мені було цікаво побачити, як людина проходить крізь принизливі шарніри ГУЛАГу і радянської системи, зберігаючи власну гідність і, що більше, повагу до оточення. Як допомагає людині вистояти віра в Бога, її християнська ідентичність. Як на цьому шляху поводиться християнин. Як діють мирянин, монах чи монахиня, священник. У нашому випадку – як діяв глава Церкви. Хоча, як ми можемо прочитати в «Споминах», тільки «свої» чи урядовці називали Йосифа Сліпого митрополитом. Здається, найвищий титул, який він отримав від простого люду в образі «проступника-малолєтки» – це «о, ти, батюшка, центровой».

Перед зануренням у факти та цитати хотілося б, щоб ми сприйняли описану історичну дійсність не просто як перелік дат, імен, подій, а спробували після описового та аналітичного методу звернути більше уваги на третій метод дослідження історії, який уперше в українській історіографії був описаний Блаженнішим Любомиром Гузаром. Це думка про те, який Божий задум і Провидіння стоять за кожною історичною подією. У нашому випадку треба мислити про те, як поневолення в таборі скріплювало внутрішню волю християн, і чи скріплювало. Як ці безконечні етапи та ув’язнення зміцнили Патріарха, і чи зміцнили.

Віктор Франкл писав, що в таборі виживають ті, що мають внутрішню свободу, чітко усвідомлюють сенс життя і знають, що їх чекають на волі. Пастор Дітріх Бонгоффер звертався до прикладу Христа, якого теж переслідували, і наголошував, що в ув’язненні й таборах спасительний сенс має так зване богослов’я «життя разом», яке можливе всюди, де є люди. Йосиф Сліпий, гадаю, перебував десь на межі між суто психологічною стійкістю та всюдисущим богослов’ям, яке було дуже зрозумілим і прикладним більшу частину життя на волі, проте вимагало адаптації в умовах тотального терору.

Цей текст буде насичений цитатами самого Патріарха. Подаватиму свідчення, покликаючись переважно на «Спомини». Хотілося б передати щонайбільше слів самого Йосифа Сліпого, бо важливе не тільки те, про що він казав, але й те, які слова добирав, як висловлював свою думку про 18-річний період свого життя, що його вважав утраченим. Та втрачене в людини не є втраченим у Бога (пор. Мт 19, 26).

Особливості ув’язнення Йосифа Сліпого

Під час першого ув’язнення 11 квітня 1945 року, коли митрополит Йосиф Сліпий був арештований з усіма греко-католицькими єпископами, які перебували на той час на території Західної України у складі СРСР, після тривалих допитів, безсоння та фізичного виснаження наступника Андрея Шептицького намагалися схилити до зречення від присяги Римському престолу. Та Сліпий відповів незгодою. Не схилила його до такої співпраці з радянською владою і пропозиція посісти Київську митрополію. Терор і катування посилювалися, як і витривалість та твердість духу Йосифа Сліпого. Радянські спецслужби не гребували методами: його звинуватили в антирадянській діяльності, приписуючи співпрацю з німцями, з націоналістичним підпіллям і врешті-решт почали поширювати чутки, що насправді митрополит є незаконнонародженим сином свого попередника Андрея Шептицького. Утім такі «сценарії» самі себе дискредитували.

Слідство тривало понад рік. Цю річну атмосферу Патріарх описав так: «Ув’язнення ніччю, тайні судилища, безконечні допити і підглядання, моральні і фізичні знущання й упокорення, катування, морення голодом; нечестиві слідчі і судді, а перед ними я, безборонний в’язень-каторжник¸ «німий свідок Церкви», що знеможений, фізично і психічно вичерпаний, дає свідчення своїй рідній мовчазній і на смерть приреченій Церкві[…] І в’язень-каторжник бачив, що і його шлях «на краю землі» кінчався приреченням на смерть!»

Після винесення вироку – 8-річного ув’язнення в таборах – Йосифа Сліпого ще два місяці тримали в камері-одиночці, бо сторона обвинувачення хотіла домогтися найвищої міри покарання: смерті або 25 років позбавлення волі. Згодом, коли у 1953-ому до табору приїхали забрати Сліпого на переговори до Москви, навіть полковник держбезпеки погодився, що засудили невинного і «прибрали як митрополита».

«Етапом далі»

«Вони тривожилися, що я маю великий вплив, хоч я всюди старався оминати стрічі і зв’язки, щоби нікого не наражувати на підозріння і неприємності, але то нічого не помагало, – згадує в «Споминах» про свої табірні роки та часті етапування вже літній Патріарх. – Кожний етап – це страшний хрест Божий, і саме описування його – то величезна мука. Серед бандитів, серед голоду і холоду, без можливости полагодити свої навіть найконечніші потреби, знущання конвоя, грабежі і тому подібне. Найгірше дошкулюють «малолєтки», але й між ними знайдеться ще не зовсім здеправований хлопчина і щось поможе».

У перший період заслання Йосиф Сліпий не перебував у одному таборі більш ніж півроку, його постійно посилали на етапи – боялися, щоб він не налагодив контактів із ув’язненими чи таборовою адміністрацією. Ще одна причина – виснажити уже й так вимученого старшого чоловіка, інваліда, який все одно мусив виконувати таборову роботу, навіть уночі.

Маршрут пересилок Йосифа Сліпого по країні ГУЛАГ упродовж двох термінів ув’язнення (1946 – 1953 та 1959–1963 рр.) був такий: Новосибірськ –Маріїнськ (главу УГКЦ розподілили в найбільш бандитський барак Сиблагу) – Печора (Печерлаг – найгірший табір після Колими і Норильська) – Інта – Дубровлаг (стара назва – Потьма) – Київ, тюрма на Короленка – табори в Іркутії та Мордовії. «Ніколи не забуду тої сцени, знаною в лягерах під назвою «етапом дальше», – надиктовуючи свої спогади в Римі, Патріарх згадає страшні антисанітарні умови, не менш страшні «антисанітарні» душі днювальних, пересильних, слідчих, злочинців і багатьох зрадників та шпигунів, які чекали його на кожному етапі, у кожному таборі… «Усе начальство робило вражіння катів, випашених в лагєрах, циніків, садистів, позбавлених всякого людського почуття».

Товарні вагони, у яких перевозили людей з табору до табору як худобу, переважно пускали коліями вночі, щоб не створювати транспортних колапсів. Нерідко такі «табірні вагони» залишалися на одній станції тижнями. Наприклад, під час однієї з пересилок Йосиф Сліпий разом зі співв’язнями залишався на станції у Москві близько трьох тижнів. Думаю, нема потреби зайвий раз наголошувати, яким було це перебування у вагоні, повному людей, серед яких були і маленькі діти. Брак їжі, відсутність місць для особистої гігієни, цькування з боку конвою, якому теж не хотілося простоювати зайві дні…

В одному з етапів Йосифу Сліпому зламали палицю, шукаючи коштовностей, інші рази забирали одяг, відкрито знущалися, але в його спогадах немає жодного кривого слова на цих катів, ніякої злості у відповідь. Доповнюють портрет Патріарха спогади його співв’язня у Маріїнську (Сиблаг) Михайла Іллящука, які були опубліковані в журналі «Патріярхат» у 1990 році:

«Риси його обличчя в моїй пам’яті затерлися, та залишилося в мене від нього загальне враження мужньої краси. У зовнішньому вигляді Сліпого, в його манері поведінки, в спілкуванні з арештантами не було нічого святенського, релігійного, ніякого показного лицемір’я великомученика, який постраждав за віру Христову. Він був простий зі всіма, і нікому не прийшло в голову, що до арешту ця людина займала високе суспільне становище. І у відношенні його до лагерного начальства не було в нього ні гордовитості, ні погорди, як в озлобленої важкої особи, яка-то колись користувалася великим авторитетом, владою і впливом, а тепер з волі ворогів утратила всі почесті».

Показовим є той факт, що коли в одному з таборів начальство намагалося влаштувати випадкове вбивство Йосифа Сліпого у тюремній бійці та хотіло намовити на цю справу одного кавказця, той відмовився. Цей вчинок свідчить, що в’язні здебільшого поважали митрополита, який не цурався їх, не поводився зверхньо, а навпаки – намагався розрадити кожного, хто з ним зближався. Але й тут не бракувало юд.

Шпіонаж та підіслані «доброзичливці»

Йосифа Сліпого постійно намагалися скомпрометувати, аби продовжити термін чи зробити умови перебування строгішими. Особливо цей негласний тиск посилився під кінець його третього засуду – перед 1963 роком. Провокації зазвичай були «релігійного спрямування».

У Печорі одна вірменка приносила заслаблому владиці гарячий настій із березових гілок, що був як ліки. Але й ця «добродійка» потім виявилася шпигункою і провокувала Сліпого. Просила охрестити дитину одного «опера», мовляв, батьки таємно шукають священника, потім казала, що когось треба поховати, а як нарешті виявила бажання сповідатися, тоді Йосиф Сліпий відправив її до владики Миколая Чарнецького, на якого в таборі звертали меншу увагу.

«Був там один протоієрей з Полтавщини, чиста худобина, без совісти. Найперше розповідав мені про автокефалію Липківського (…). Опісля він прийшов до мене до сповіди, але я йому сказав, що він православний, то нехай іде до православного священика. Як йому не повелися ті провокації, то він з ягняти перемінився у вовка. Вслід за тим поставили ще інших наглядачів, і я не міг вже правити Служби Божої. Тоді я правив сидячи, в себе на ліжку».

За Святі Дари Патріархові служили родзинки, які присилали йому в посилках, і таборовий хліб. Узагалі тема тайних богослужінь у таборах заслуговує окремого дослідження. Згідно з уставом священнику потрібно звершувати певну кількість богослужінь упродовж тижня, в неділі та свята. У таборах начальство часом могло закрити очі на богослужіння у великі християнські свята – Різдво та Великдень, але щоб відправити щоденну чи недільну літургію, треба було подумати не тільки про хліб і вино (родзинки) на освячення, але й про місце і час, коли можна привернути до себе найменше уваги. Часто священники звершували літургію, сидячи чи лежачи на своїх койках. Наприклад, отець-редемпторист Михайло Винницький служив божественну літургію лежачи. За престол йому служили власні груди, а футляр від окулярів за дароносицю. Для блаженного Василя Величковського літургійним посудом і водночас престолом була бляшанка з-під консерви.

У той же час радянські посіпаки так намагалися скомпрометувати Йосифа Сліпого, що подекуди їхні дії та пропозиції були геть ірраціональними. Про один із таких шпигунських логічних конфузів Блаженніший згадує: «Раз підіслали до мене одного православного священика, що був дневальним в якомусь бараці, це знак, що з їх прихильників. Він мав Святе Письмо по-російськи, і я його просив, щоб позичив мені, але він не хотів. Коли вже кінчалися вісім літ кари, тоді провокації ставали щораз більше настирливі. Саме десь при кінці 1952 року або на початку 1953 року підіслали того самого православного священика. І він зачав мене намовляти, щоби утворити релігійний гурток. Я, вислухавши його, в дуже таємний спосіб предложену, пропозицію, сказав йому: «То ви не хотіли мені позичити Святого Письма прочитати, а хотіли б закладати тайний гурток». І він попросту втік сей час від мене та вже більше не зближувався».

Ставлення до апостазії. Альтруїзм

Хоч Йосиф Сліпий ставився однозначно несхвально до тих, що підписали перехід на православ’я, проте такий його підхід базувався радше на розумінні та співчутті до відпалих, аніж на злості. Звичайно, серед «підписантів» були й такі, що свідчили проти нього на суді, але про них він відгукується радше з жалем, аніж зі злістю (пор. Лк 22, 61-62).

Під час допиту на наказ слідчого дати інформацію про священників, які підписали православ’я, Блаженніший проявляє гумор: «Я відповів, що я їх собі не пригадую, тому що всіх священиків у цілій митрополії було звиш 3000, бо мої зізнання могли б їм ще більше пошкодити в їхньому нещастю. Я казав лише, що вони під терором перейшли на православіє, а так само відбулася і вся імпреза Львівського «собору».

Життя в таборах ГУЛАГу не було легким для сильних і здорових, не кажучи вже про старшого чоловіка. Важка праця, погане харчування, непридатні умови для життя та постійне психологічне напруження накладали свій відбиток на здоров’я Патріарха. Смерть Йосифа Сліпого не була вигідна КДБ, натомість напівсмерть, тобто знесилення організму, ще й як. Навіть якщо ув’язненого обстежували і виписували рецепт, ліки давали не завжди. Був такий випадок, коли Йосифа Сліпого виписали зі шпиталю з високою температурою:

«Вранці начальник-лікар сказав мені, що мусить мене виписати зі шпиталя, хоч я мав 38 горячки, дизентерію і страшне ослаблення. Був це приказ «опера» – уповноваженого, і на це не було ніякого рекурсу. І так вони завжди зі мною робили за весь час каторги… навіть із запаленням легенів і 39 горячки».

Священників чи монахів у таборах можна було легко відрізнити за спокійною поведінкою, неконфліктним ставленням до людей (пор. Мт 11, 29). Не дивно, що постать Патріарха Йосифа виділялася, і в’язні часто здогадувалися, що він має духовний сан. У «Споминах» також записане звернення до Сліпого одного зі співв’язнів: «Я тут вже місяць, в тому бараці, недалеко від вас, і бачу, що поряд інші люди добре до вас відносяться. Ви ніколи з ніким не сваритеся, а передусім не чув я ніколи з ваших уст лайки».

Ще один зі спогадів, який доповнює портрет в’язня зі статусом глави Церкви, залишив дисидент Авраам Шифрін, який перебував із Блаженнішим в одному з таборів Мордовії:

«Митрополит виглядав велично навіть у своїй арештантській одежі. Його поведінка примушувала навіть вартових солдатів ставитися до нього ввічливо. Спокійний, висококультурний, він сидів у радянських таборах, [] у тому кип’ячому казані «злодійської каламути» уже друге десятиріччя [], тримався непохитно і старався не бути тягарем нікому, а допомагати іншим[] Його уважливість та ласкавість приваблювала до нього людей».

У таборах, окрім шпигунів, були справжні доброзичливці, які всіляко намагалися допомогти вже літньому чоловікові. Багато хто з них навіть не підозрював, що Йосиф Сліпий не лише священник, але й глава переслідуваної тоді УГКЦ, але деякі все ж знали. У «Споминах» Патріарха читаємо:

«…Я присів на якусь лавку та й, прибитий, молився і думав, що в тому положенню робити. Тоді приступив до мене і заговорив, збудивши мене немов зі сну, один молодий наддніпрянець, кажучи: «Ви мене не знаєте, але я вас добре знаю. Я приніс отут горня горохової зупи»[] імени він свого не подавав».

«Коли я йшов рано голодний і ослаблений через лягер, вибігла напроти мене якась худа, інтелігентна жінка 50-60 років, встромила мені якийсь чорний разовий підпалок (пляцок) і ложку масла. «Ви мене не знаєте, але я вас знаю», сказала і зникла[] це була немов з’ява».

Цікавим є й спогад Патріарха про лікування у табірного дантиста з Миколаєва: «Знаєте, чому я вам лікую зуби? Я, трохи здивований, відповів: «Може у вас ще дещо українського почуття?» А він на це: «Так, але і ще інша причина. Коли вас провадили до мене, то побачив вас, працюючи на подвір’ю, директор Петербурзького (Ленінградського) Ермітажу (найбільшого царського музею) і сказав до мене: «Якщо можете що допомогти Митрополитові, то поможіть, я вас прохаю. І тому я взявся направляти ваші зуби».

Ніна Поліщук

Закінчення в наступному числі

В тіні ікон. Життя отця Ювеналія Мокрицького

Син столяра, якого покликав Христос

Народився Йосиф (таким є світське ім’я отця Ювеналія) 16 жовтня 1911 року на Тернопільщині, у селі Хлопівка (сьогодні Гусятинський район). Його батько працював столяром. У сім’ї було четверо братів та четверо сестер, троє з них теж присвятили своє життя Богові, ставши черницями. Ще змалку Йосиф мав хист до малювання. На талант хлопчика звернув увагу місцевий священник, який розповів батькам про іконописну школу при монастирі Студійського уставу у Львові. Саме він і відправив здібного юнака до отця-студита Андрія Абрагамовича у Карпати, де Йосиф міг поліпшити слабке здоров’я та водночас познайомитися зі студитами, до яких невдовзі поїхав послушником.

Коли 18-літнього Йосифа батьки привезли до славнозвісного Унева, архимандритом монастиря був рідний брат Митрополита Андрея Климентій Шептицький. 19 червня 1929 року хлопець вступив до обителі, а з середини жовтня почав навчання в іконописній школі при Святоіванівській лаврі Студійського уставу у Львові.

Повністю текст читайте у паперовій версії журналу.

Сучасна ікона в сучасному світі: одкровення у фарбах, або Онтологічна потреба у вічному серед тимчасового

Селфі, сторіс, онлайн-трансляції, колажі, меморіс – зображення буквально переслідують сучасну людину, яка, зрештою, і не втікає. Ми хочемо зберегти, законсервувати кожен міліметр, кожну секунду нашого життя. Не знаю, чи ще колись люди були настільки залежні від зображення, як у ХХІ столітті! Зображення можуть викликати естетичне задоволення, мати якусь інформативність, провокувати різні почуття – від любові до ненависті чи заздрості. Рідко кому вдається виробити стійкий інформаційний імунітет до щоденних тонн і доз зображень. Зазвичай ми бездумно, не зупиняючись, гортаємо стрічку новин, просто скролимо, щоб якось відволіктися. Сучасній людині важливо відволікатися – такий принцип роботи клік-пам’яті. Проте також важливою залишається потреба зупинки на чомусь стабільнішому, якщо не сказати – вічному; на чомусь, що може існувати довше за одноденну сторіс у інстаграмі чи бути настільки важливим, щоб залишатися в пам’яті пристрою, навіть коли у пам’яті йогоостанні гігабайти і метри інформації. Ця потреба не продиктована модою часу, вона глибша, закладена в самому сенсі буття людини, наділеному унікальною якістю – вічністю. «Вічна частина» людини зажди прагнутиме вічності в зовнішньому світі. Як відшукати вічне у візуальній культурі чи антикультурі ХХІ століття? Чи може вічність давати актуальні відповіді на запитання сучасності та її постійні дедлайни-реченці? Якщо вічність дорівнює стабільності, тоді як у ній може вміститися усе нестабільне та бентежне інформаційне середовище людини ХХІ століття?

Якщо я скажу, що відповіді на ці запитання ми шукатимемо в сучасному сакральному мистецтві та іконі, то дехто може здивуватися. Але що вам вартує спробувати і довіритися цьому текстові буквально на 30 хвилин?

У всезнаючому Ґуґлі, до якого прибігають усі спраглі правди за будь-якої нагоди, слово icon виводить у перші ряди маленькі емблеми-іконки різних соцмереж чи програм. Ці зображення лаконічні й мінімалістичні, вони не мають нічого спільного з іконою, яку ми звикли бачити у храмах. Але водночас цікаво спостерігати, що сучасна ікона також тяжіє до мінімалізму, лаконічності з елементами наїв-арту (дитячого мистецтва). Що це? Невже сакральне теж може бути модерним? Так! Навіть більше: в сакрального таке покликання – бути модерним, авангардним, щоби випереджати свій час у напрямку до вічного, щоби показати людині верховенство Бога над усіма тимчасовими модами і тенденціями, які є всього лиш віддаленими та нечіткими відображеннями Його величі. Сакральне мистецтво завжди промовляло до людей їхньою мовою ще задовго до того, як Мартін Лютер почав хвилю перекладів Біблії національними мовами, задовго до Другого Ватиканського Собору, який узяв курс на людину та відкриту Церкву.

Стінописи римських катакомб, які створювали християни перших століть, пояснювали, що Христос віддав своє життя за всіх нащадків Адама і Єви, як міфічний пелікан розриває собі груди, годуючи своїх дітей; що християнський Бог має силу, яку не могли собі уявити язичники та жерці Зевса/Юпітера. Тільки ця сила не в насильному пануванні, а в любові, що воскрешає однією вірою в неї. У Ренесансі Богородицю в іконах одягали як царицю чи королеву, щоби показати, що вона – цариця цариць. Барокові ікони показують нам пишне Небесне царство, величне небесне воїнство, яке нічим не слабше від найбільших завойовників, а Царство їхнє (і наше, християнське) нічим не гірше, навіть набагато величніше, аніж найкоштовніший інтер’єр маєтків тогочасної знаті. У добу Реалізму, чи в пізній період Нового часу, ми дивуємося людськості Христа, Марії чи особливо поширеного тоді образу Бога Отця. У цьому, мабуть, теж була своя потреба, бо саме в той період розвиваються філософські течії, які на тлі трагічних і революційних подій в історії людства заперечують існування Бога та його всемогутність. Тому іконописці майже на підсвідомому рівні відчувають, що Бога треба максимально наблизити до людини – буквально очі в очі, щоби вона відчула Його близькість на тілесно-візуальному рівні. Потім приходить буремний Модерн із усіма красотами та несподіваними образами й пошуками. І знову сакральне мистецтво, або радше присутність сакральної тематики в модернізмі, не замовкає, а проповідує Євангеліє ось уже друге тисячоліття. Так, це проповідництво своєрідне, так, воно подекуди провокативне, а подекуди геть суперечливе. Тим краще! Воно не залишає в підступній формі спокою, коли людина стає самовпевненою чи впевненою у своїх переконаннях більше, аніж у тому, Хто їй ці переконання вклав у розум. Таке мистецтво змушує думати, воно стоїть на межі канону і відображення особистого містичного досвіду творця, в нашому випадку іконописця.

Як бачимо, ікона, яка завжди була сучасною, намагалася пояснити християнство для вчорашніх язичників (Рання Церква) чи атеїстів (Церква ХХ століття) їхньою мовою, і тут не було жодного богохульства, а тільки та сама євангельська любов. Такий педагогічний і водночас катехитичний метод називають інкультурацією, коли незнайоме в певній традиції пояснюють символами, асоціаціями питомої культури, ніби прищеплюючи новий об’єкт. За цією схемою сакральне мистецтво, як невтомний місіонер, працює для кожного нового покоління. Так воно промовляє до нас і сьогодні. Отже, якими є слова сучасного українського сакрального мистецтва?

Мінімалізм, лаконічність, зосередження на центральній події в сюжеті, вкраплення національної культури і прочитання сучасних подій в євангельському контексті. Сучасна українська ікона почала відроджуватися відразу після здобуття незалежності України. Тоді митці одночасно шукали себе і притаманну нам традицію. Натомість новий виток відбувся після подій Євромайдану в 2013 – 2014 роках. Той час дав дуже «калорійну» поживу, аби малярі почали не просто шукати себе в іконі, а взялися активно мислити та осмислювати те, що відбувається в країні. Згадати хоча б шопку на Майдані, виконану Романом Зілінком, Сашком Бриндіковим та Остапом Лозинським в унікальному стилі, який дає друге дихання гуцульській народній іконі на склі. Або звернутися до численних виставок та благодійних аукціонів Лева і Михайла Скопів та інших митців, які порушували богословську тему «Церкви войовничої», де головними були образи архангеліввоїнів, Покрови Богородиці та Спаса Нерукотворного, якому служив за убрус український прапор.

Тут варто зауважити, що сакральне мистецтво виконує свою функцію тоді, коли майже дидактично вказує людині: євангельські події – це не якась дуже далека історія, а події, що повторюються в житті кожного. Тому якщо було десять повторів і одне правильне рішення, то нерозумно множити помилки, маючи всі козирі у руках. Що більше, в сакральному мистецтві центральною є людина, а якщо глибше – людина в контексті історії спасіння, яку об’являють нам Старий і Новий завіти. Ікона нагадує сучасному користувачу інтернету та споживачу соцмереж, на чий «образ і подобу» він/вона були створені і до чого покликані. Тому-то промовляти тут легше лаконічно й мінімалістично, у загальних рисах, але в повних сенсах, інколи шокуючи, як-от Розп’яття на кулінарній дошці авторства Наталі Русецької.

Цікаво простежити, що українська традиція сакрального мистецтва вирізняється вільним (але не свавільним) поводженням митців з каноном та усталеними приписами. Якщо взяти, до прикладу, народну ікону – це суцільне експериментаторство, де німби святих можуть бути зеленими, а сюжети з різних Євангелій чи сцен із житія святих цілком природно «уживаються» на одній площині. І це не означає, що кожен експеримент може стати частиною церковної традиції. Просто така свобода в сакральному мистецтві дозволяє пересічним людям наблизитися до тайнодійства і бути його учасниками, що дуже важливо в духовному досвіді, навіть якщо це несвідомі дії. Окрім того, людина «по той бік ікони», тобто молільник чи звичайний глядач, зупиняється біля незвичного чи шокуючого образу і починає мислити, обурюватися чи дивуватися, шукаючи сенси та пояснення. Це теж добрий показник, бо тоді маляреві вдалося вирвати звичайного перехожого з його стрічки новин, де «іконки» не мають жодної життєдайної функції, вирвати до космосу вічності, де одна ікона може містити в собі життя на цілі покоління.

Єжи Новосельський, модерний іконописець, автор відомого іконостаса в каплиці Люблінської духовної семінарії та в храмі УГКЦ у Люрді, який прийшов до ікони через сучасне модерне мистецтво, стверджував, що відродження іконопису стало можливим саме завдяки розвитку абстрактного мистецтва. Бо цей напрямок дозволяв передати інший вимір поза реальним, а також не боятися виявити внутрішній досвід. У якийсь момент, можна сказати, сакральне допомогло переосмислити сучасне мистецтво, яке могло зайти в чотири стіни без виходу, адже мистецтво без змісту приречене на самознищення. Мета справжньої творчості – катарсис, тобто переродження, очищення душі. Новосельський казав у добу тоталітаризму й атеїзму: «Я хочу творити цінності, які не можуть загинути, які можна буде реконструювати в інших умовах».

Отож, сакральне мистецтво та ікона – це не лише подразники зорових відчуттів, це духовний досвід і того, хто творить, і того, хто споглядає, а це вже набагато вищі форми пізнання, аніж просто відчуття. Ікона, а не іконка (!), про яку ми згадували на початку, допомагає людині зупинитися якісно, тобто не просто скролити, а уважно вдивлятися і бачити ознаки та живу присутність вічного в щоденному, щохвилинному, проминальному, бачити нескінченне у скінченному. Коли одне із завдань ікони – містити в собі протилежне, то що вже казати про новаторство чи модерність у сакральному мистецтві? Новаторство і нетрадиційне мислення лежать в основі сакрального мистецтва. Узяти хоча б роки іконоборства – ікону забороняли саме тому, що вона претендувала, в очах іконоборців, на «ув’язнення» святого та божественного. Насправді її місія, як і місія сучасної ікони, полягала в тому, щоби відхилити завісу Євангелія і таємниці воплочення Бога в людину, чим також підкреслити обожнювання земної матерії та земного життя взагалі. І це кажу не я – на цьому наголошував святий Іван Дамаскин.

Мистецтво має особливе покликання – розвіювати темряву. А сучасна ікона в сучасній Україні покликана дати усім «втомленим та обтяженим» (Мт., 11,29) тверду впевненість у тому, що страждання та випробування не можуть бути вічними. Вічною є любов Бога до людини та всього сотворіння. Любов усе перемагає (1 Кор., 13).

Ніна Поліщук