о. д-р Андрій Чировський

На цю тему 24 вересня 1993 р. доповідав на форумі Українського Патріярхального Т-ва в Нью-Йорку о. д-р Андрій Чировський. Доповідь відбулась у домі Наукового Товариства ім. Шевченка. Доповідача привітав і широко представив присутнім голова управи Патріярхального Т-ва Юрій Малаховський.

На вступі доповідач підкреслив, що говорити на тему поєднання Української Православної і Української Католицької Церков це може звучати утопічно, бо ж самі Українські Православні Церкви не є між собою з’єднані, а що тоді говорити про Українську Католицьку. Все це може звучати як побожні побажання або своєрідні чарування. Але знаємо, що в житті багато стається непередбаченого. Ми є безпосередніми свідками, як на наших очах воскресала наша ліквідована в 1946 році Українська Греко-католицька Церква, як Україна здобувала і проголосила свою державну незалежність. Це значить, що у Бога все є можливе, і можливе є екуменічне поєднання. У всьому треба доброї волі і то з двох сторін.

Знаємо, що Христова Церква до 1054 року була одною, а після того поділилась на західню Церкву — Рим і східню Церкву — Царгород, і кинули одна на одну клятву, у якій прожили довгі, довгі сторіччя, що згодом прикріпили собі прикметники «православ’я» і «католицтво». До речі, ці прикметники по своєму змісту не є собі суперечні, а радше доповнюючі.

Доповідач звернув увагу, що була така настанова, що католики підуть всі до неба, а православні єретики всі до пекла, а православні думали навпаки. Довгі сторіччя глави тих же Церков не зустрічались, значить, прожили в повній ізоляції. Але на цьому полі стався злам. Цей злам у першу чергу зробив Папа Іван XXIII, який вийшов з заскорузлої ватиканської ізоляції і нав’язав перші контакти з православним світом, зокрема з вселенським Патріярхом Атенагорасом. В цьому велику ролю відіграв Вселенський Собор Ватиканський II, якого ініціятором і творцем був той же Папа Іван XXIII, людина великого серця. Він робив усі спроби, щоб представники православного світу взяли участь у Вселенському Соборі Ватиканському II як спостерігачі. Хоч православний світ, а точніше на конференції Православних Церков, що відбулась на Родосі, було прийнято постанову не брати участи. На цій же конференції були представники московської патріярхії і голосували, щоб не брати уваги, але опісля того вислали на Вселенський Собор Ватиканський II своїх представників. Це був своєрідний поличник для Вселенського Патріярха Атенаґораса. Але розпочатий екуменізм не припинився. Пригадуємо собі історичний факт, як Папа Павло VI, який продовжував розпочатий екуменізм Папою Іваном XXIII, зустрівся з Вселенським Патріярхом Атенагорасом, які привітались поцілунком любови і знесли взаємну клятву. Це ж було велике досягнення, бо ж у клятві прожили довгі, довгі сторіччя і, здавалось, ще довгі сторіччя проживуть.

Отець Андрій звернув увагу на факт, що між Українською Православною й Українською Католицькою Церквами немає таких різниць, як римо-католицькою з православною Церквами, і вони могли спромогтись, щоб забути те, що було в минулому, але почати творити сучасне, бачити майбутнє і змагати до того євангельського — «щоб усі були одно». Богу дякувати, що вже деякі спроби зробила Українська Католицька Церква з Українською Православною Церквою, що є під юрисдикцією Вселенського Царгородського Патріярха Вартоломея. Тут було названо Владику Всеволода (Майданського), а також було згадано Митрополита Василя Української Православної Церкви у Канаді. Вже відбулись спільні конференції і зустрічі. Цей екуменізм не має на меті підпорядкувати одну Церкву другій, але співіснувати, співдіяти і творити спільну одність.

Доповідач підкреслив, що дехто наголошує, що є велике непорозуміння на тлі т.зв. «філіокве». Це магічне слово, яке ставиться, як непроходимий мур. Властиво, про що ж ідеться? Латинська Церква у символі Віри говорить, що Святий Дух походить «від Отця і Сина», тоді коли Православна Церква каже, що Святий Дух походить тільки «від Отця», оминаючи Сина. Чи справді це таке істотне? І для кого? Доповідач нагадав зустріч Вселенського Патріярха Вартоломея з Папою Іваном-Павлом II, разом клякнули і проказали Символ Віри, і Папа Іван-Павло ІІ поминув слово «і Сина», тільки сказав «від Отця». Нічого не сталося, а розв’язали складну непоборну проблему, списавши багато паперу й чорнила, доказуючи, що нібито філіокве є основа основ, а фактично для спасіння людської душі не має жодного значення. Отже ця «велика» перешкода вже усунена. Сьогодні Католицька Церква називає Православну Церкву — Церква-Сестра, себто рівною.

Коли ж ідеться про наші Католицьку і Православну Церкви, то в нас є той же самий обряд, майже все є те саме, бо ж ми належимо до східніх Церков, тут ідеться в основному про поминання, що Українська Католицька Церква поминає папу, а православні поминають або Вселенського Патріярха, або московського, або нікого. І ці питання можна також унормувати і при добрій волі до початку XXI сторіччя можна здійснити. Треба тільки молитись і разом з молитвою діяти — працювати.

Справді доповідач о. А. Чировський розгорнув широку картину церковно-релігійних проблем у дуже проглядний спосіб, за що його слухачі нагородили довгими оплесками. Після цього відбулась коротка дискусія і на закінчення голова Ю. Малаховський щиро подякував доповідачеві за виголошену цінну доповідь, і молитовно закінчено зустріч з о. д-ром Андрієм Чировським.

М. Г.

Діяспора й матірна Церква

Крім канонічних питань щодо відносин між діяспорою і матірною Церквою, існують ще просто психологічні. Нормальні відносини між УГКЦ в діяспорі та матірною Церквою в Україні на протязі половини століття були зовсім перервані. Хоч відбувся коротенький синод в Римі в 1990 році, синод єпископів у Львові у травні 1992 р. — це перша нагода серйозніше застановитися над відносинами між діяспорою та материком. Можливо навіть, що саме слово «діяспора» не зовсім відповідає дійсності чи навіть потребам тих клітин УГКЦ, які знаходяться далеко від самої України. Поняття «діяспора» може включати розуміння далеко віддалених частин УГКЦ, які далі зосереджують більшість своєї уваги на батьківщину, на матірну Церкву в Україні.

Таке розуміння «діяспори» УГКЦ не відповідає дійсності в багатьох випадках. Українці живуть у США і Канаді вже понад сто років. У Південній Америці українське поселення також досягає століття. Хоч новіші українські емігранти в цих країнах далі часто зберігають «емігрантську свідомість», поважні частини членства УГКЦ у цих єпархіях вважає зв’язки з Церквою в Україні зовсім абстрактними, базованими на історичних даних, але не на живому співвідношенні. Цього не змінять ніякі спроби нащепити «емігрантську свідомість» людям, які або є з четвертого-п’ятого покоління, або з мішаних супруж, або неукраїнської національности, які з чисто релігійних (а не національних) мотивів приступили до членства в УГКЦ. Для цієї поважної частини вірних сама назва «Українська Церква» є часом проблематичною, бо вона вказує на не релігійні, а радше національні течії. Дійсно, є багато людей, які вважають, що УГКЦ — це Церква для людей української національности. Це можна почути нераз із уст як духовних, так і світських речників, які не здають собі справи з того, що таке твердження є властиво єретичним. Церква Христова не може себе обмежувати до єдиного народу — це не християнство. Тому, що Церква воплочується в культуру народу, серед якого працює, часом може виглядати, що ця Церква цілком ідентифікується з даним народом, навіть з його соціополітичними аспіраціями (так, очевидно, було з УГКЦ на протязі століть, і це дуже позитивна річ, бо вводить Церкву в щоденне життя народу). Та цей самий процес воплочення, який так зближує Церкву з народом в материку, рівнож відцалює діяспорні клітини тієї ж самої Церкви від її материка, бо Церква воплочується в нових обставинах.

Видно, що Апостольська Столиця, бачачи цю дійсність, рішила до певної міри через загальне канонічне право відокремити діяспорні єпархії УГКЦ від матірної Церкви, правдоподібно, щоб дати діяспорним клітинам свобідніше воплочуватися в нових обставинах. Тому рішення Синоду УГКЦ наразі не є автоматично правосильним для діяспорних єпархій. Все ж таки треба спитатися, чи таке ставлення справи зі сторони Апостольської Столиці умотивоване чисто бажанням дати діяспорним єпархіям знайти свій власний шлях до ефективної пасторальної дії. Не є виключеним, що в цьому також криється до певної міри патерналізм центру, бо властиво Апостольська Столиця не так надає діяспорі автономію в обличчі якогось сподіваного тиску зі сторони матірної Церкви, як вона застерігає собі чи радше куріяльним функціонарям владу над навіть дрібними питаннями життя діяспорних клітин УГКЦ. Чомусь часом тяжко повірити, що римські бюрократи краще розумітимуть потреби діяспорної УГКЦ, ніж загальний синод єпископів тої ж УГКЦ.

Фактом є, що єпархії УГКЦ в далекій діяспорі за якийсь час дійдуть до того стану, що їм треба буде бути автономними в лоні УГКЦ, подібно як УГКЦ має бути автономною в лоні Вселенської Церкви. У відношенні до автономних Східніх Католицьких Церков Папа Римський зберігає далі певні далекосяжні права на інтервенцію в разі потреби. Можливо, що з часом Патріярх Києво-Галицький повинен подібні мати права у відношенні до Церков-дочок, які раніше були інтегральними частинами УГКЦ, але з бігом часу здобули свою автономію. Не можна уявляти собі, що ці дочки завжди будуть жити в одному домі з матір’ю. Вони дозрівають і мають власне життя, та все ж таки зберігають любов і прив’язаність до своєї матері. Це візія на дальше майбутнє. Під сучасну пору потрібна наразі досить сильна консолідація всіх клітин УГКЦ в світі, щоб скріпити цю церковну родину, яка так дуже потерпіла від переслідувань і насильної ізоляції останнього півстоліття. Та в недалекому майбутньому чекають ці преважливі питання діяспорної автономії.

У кожному разі, у вищезгаданій концепції діяспорні єпархії УГКЦ приймають членство у Вселенській Церкві не зовсім безпосередньо, але радше через свою матір — Києво-Галицьку Патріярхію. Тут виходить на верх ще раз оте преважливе питання назовництва. «Українська Церква» — це занадто вузьке поняття, яке не відображує найздоровшого розуміння еклезіологічної сутности Церкви. Воно також за вузьке для тих діяспорних клітин, які за якийсь час не будуть почуватися вже дуже «українськими» в національному значенні. Назва «Київська» або «Києво-Галицька Церква» багато краща як з еклезіологічної, так і з практичної сторони. Діяспорні Церкви (особливо митрополії) — це дочки Києва, Київська Церква, дочка Царгородської, яка є в певному значенні дочкою Антіохійської, яка є дочкою Апостольської-Єрусалимської.

Найбільшим доказом, що Київську Церкву треба вважати Патріярхією — це те, що ця Церква породила інші церкви-дочки. В часі поневолення матірної Церкви «виховувала» ці Церкви-дочки сестра Київської Церкви — Римська. Але ці Церкви-дочки є дочками Києва, а не Риму. Римська Церква як «найстарша сестра» в родині Христових Церков, має в разі потреби певні невід’ємні прерогативи супроти всіх других Церков, але це ніяк не зміняє факту, що діяспорні дочки Києва породила Київська Церква, а не Римська.

В обличчі вічности період чекання на визнання Київського Паріярхату зі сторони Апостольської Столиці напевно видаватиметься коротенькою хвилинкою. Та в сьогоднішніх обставинах, коли владики УГКЦ запевняють, що Святіший Отець Папа Іван-Павло II заявив, що це лише справа знайдення відповідного моменту, то кожний день дальшого зволікання зроджує глибоке здивування й огірчення серед Божого Люду. Чи не було б відповідним Синодові Владик 1992 р. зайняти чітке до цієї справи становище?

Критичні відносини між католиками й православними

Ще хіба в ХVІІ столітті відносини між католиками і православними в Україні стояли на такому низькому рівні, як сьогодні. Ненависть, нехристиянські напади (часом навіть фізичні) з обох сторін жахають і згіршують християнську душу. Синод Владик УГКЦ мусить на цю ситуацію зареагувати сильно. Неможливо є здисциплінувати духовенство чи мирян других Церков, але є можливо і є конечно, щоб УГКЦ привела до відповідальности духовних чи мирянських провідників посеред свого власного членства за збудження ненависти та за насильницькі акти супроти других Церков. Оправдання, що, мовляв, «вони не спиняють своїх, то чому нам своїх карати» є нехристиянське. УГКЦ мусить в публічний спосіб здисциплінувати тих своїх членів, які ширять ненависть до православних (УАПЦ і УПЦ). Тільки такі публічні конкретні напімнення на адресу винних дадуть загалові до зрозуміння, що ніхто не сміє в імені УГКЦ поширювати таку ненависть. Вже навіть загальні заклики до мирного співжиття і релігійної толеранції не вистачають. Треба страху Господнього посіяти в серцях ненависників. Очевидно було б добре, коли обидві Православні Церкви в Україні зробили б подібне. Може, треба дати добрий приклад.

Вартувало б створити дійсно справедливу безсторонню спільну комісію для розглянення всіх оскаржень в цьому відтинку. Та навіть без співпраці других Церков можна багато зробити, коли є дійсне бажання.

Восени 1991 р. Владики УГКЦ в Україні видали заяву, в якій згадується про потребу спільної комісії з православними, яка мала б опрацювати загально прийняті тексти декотрих головних молитов, щоб католики з православними могли спільно молитися. Цю ініціятиву треба піддержати та поширити. Немає сенсу, щоб в українській мові існували три (або більше) офіційні тексти. цих самих відправ! Всі літургійні тексти в українських Церквах треба узгіднити. Спільна літургійна комісія могла б піти куди дальше — робити рекомендації в справах не тільки текстів, але й рубрик, пропонувати літургічну реформу і т.д. Ми повинні стреміти до засадничої літургічної однообрядности між католиками і православними Київської Церкви. Очевидно, рівночасно треба сильно попрацювати над обрядовою однообразністю між різними вітками УГКЦ в Україні, де ще далеко від згоди. Можливо, що це справи такі емоційні, що їх нелегко розв’язати, та старатися треба. А здорова, холоднокровна наука в дусі молитви може нераз подолати і екстремну емоційність.

Коли Українські Церкви розпочнуть між собою правдивий екуменічний діялог? Тут ходить не про спільні молебні чи панахиди в національні свята, але про науково обгрунтовану дискусію над суттєвими питаннями, які роздирають вже століттями Тіло Христове, а особливо Київську Церкву. Між запеклістю фанатика, який тільки вміє полемізувати з другими, і індиферентизмом (наївним чи цинічним), який твердить, що то властиво не важне, що хто вірить, є широке поле для праці тих, які бажають знайти правдиве поєднання в Христі. Як і на літургічному відтинку, так і тут ключевою є наука (але наука в молитовному дусі, не гордовита). Треба знайти людей, які вже готові до участи в такому діялозі, а рівнож треба вишколювати вже тепер майбутніх екуменістів. Екуменічний діялог треба розпочати на неформальному, а відтак на зовсім формальному рівні не тільки з Українськими Православними Церквами, але й з іншими, а особливо з Царгородською Патріярхією.

В останніх двох роках в міжнародньому офіційному екуменічному діялозі між Римом і Православними Церквами дуже багато говориться про унію та уніятські Церкви. Дуже дивує те, що найбільша Східня Католицька Церква, УГКЦ, оскільки відомо, не зайняла публічного становища до цієї справи. Пропозиції, які обговорюються на тому форумі, часом для Східніх Католицьких Церков дуже небезпечні. Синод УГКЦ повинен зайняти офіційне становище до документів цього міжнароднього діялогу, які опрацьовувалися у Фрайзінґу і Арріччія в минулих роках. Не можна дозволити, щоб дискусії про дальшу долю УГКЦ велися без сильної участи УГКЦ.

Інші Греко-католицькі Церкви

Довкруги України знаходяться інші, дещо менші Греко-католицькі Церкви: в Румунії, Мадярщині, Словаччині та інші. Є багато дечого, що в’яже всі ці Церкви з УГКЦ. Не найменша зв’язь у переслідуванні, які ці Церкви зазнали. Існує багато спільних потреб, багато можливостей до співпраці. УГКЦ, як найбільша з цих Церков, повинна подати ініціятиву для такої співпраці. Чи не було б добре запросити представників-обсерваторів цих Церков на Синод Владик УГКЦ? Добре було б створити спільне Греко-католицьке Богословське Товариство та інші об’єднання. Сьогодні всі ці Церкви яскраво відчувають потребу взаємної допомоги, вийшовши з півстоліття лихоліть.

Існує ще багато інших ділянок, до яких треба буде ієрархії Київської Патріярхії поставитися серйозно в майбутніх роках. Я старався в цій статті підкреслити декотрі важливі моменти, які випливають з конкретних можливостей і вимог даного моменту напередодні першого Синоду Владик УГКЦ у незалежній Україні.

На довшу мету вважаю необхідним піднести питання: чи, може, не наспів вже момент, коли треба б відбути Собор УГКЦ, у якому якусь ролю відіграли б не тільки Владики (які, очевидно, мали б рішальну власть), але й духовенство та миряни? Тут мова не про собор як одноразову «імпрезу», але про консультативний і законодавчий процес, який поступово включав би всі відтинки Церкви від парафіяльних товариств до парафій, єпархій і митрополій. Дехто боїться, що Люд Божий не готовий на щось такого. Приготовім його. Дехто боїться, що це якось підірвало б авторитет ієрархії. Маймо довір’я до Духа Святого!

Одна річ певна: якщо двадцять і кілька членів Синоду Владик УГКЦ старатимуться все вищезгадане (та багато інших справ) виконати самі, тоді чи можна очікувати великих успіхів? УГКЦ завелика. Проблеми надто складні. В нових обставинах і при новій динаміці життя УГКЦ по всьому світі треба знайти спосіб, щоб включити талановитих духовних і світських осіб з-поза ієрархії та маленького кола довірених. Це нічого не відбере від Синоду та його авторитету, а, навпаки, скріпить його. Так нам, Боже, поможи, в Трійці Святій Єдиний, і всі святі!