О. д-р Дмитро Блажейовський

(Закінчення з жовтневого числа)

Москва спрямовувала козаків на боротьбу за Церкву і віру, а не хотіла, щоб козаки воювали за волю України, бо воля України не була на користь Москві, і тому, як вирішив Мазепа, щоб козаки воювали за волю України, то Москва постаралась тоді про те, щоб у Глухові Мазепу викляв українець — Київський митрополит «рідної» Київської Православної (московсько-уніятської) Церкви Йоасаф Кроковський (1708-1718), а у Москві викляв українець — колишній префект Могилянської Колегії Стефан Яворський, що заавансував за своє вислуговування Москві на містоблюстителя московського патріярхату. Після першого викляття прийшли потім рік-річно виклинання Мазепи в Україні, а на Волині виклинали його ще між двома світовими війнами.

Якби чужинці, Лясота і Боплян, не записали і не описали дещо про Січ, то ми мало що знали б про козаків, бо козаки зайняті походами на Трапезунт, Синопу, Каффу і різними другими походами та війнами, ніхто з них за 200 літ існування Січі нічого не написав про Січ і тим самим до певної міри козаки, хоч їх було нераз тисячі на Січі, виставили собі сумне свідоцтво, що не дбали про свою історію.

Щастя, що по Хмельницькому знайшлося троє людей серед «городового» козацтва, що написали дещо про козацькі війни (Самовидець, Величко і Граб’янка), але це було вже по Хмельницькому і описи битв і різних фактів з-перед 30-50 літ і про другу Київську Православну Католицьку Церкву на багатьох сторінках цих козацьких літописів це часто чиста фантазія авторів, а не очевидців, що тепер написали чи описали. Добре, що бодай щось написали, але біда у тім, що скорше хтось не все описував. Поляки мають ряд історій і спогадів, а у нас через багато десятків років того зовсім нема!

Дещо написано духовенством, але не про козаків, хоч, як твердять москвофільські історики, козаки якраз за «рідну віру» і «рідну» Церкву боролися і завдяки козацьким шаблям різні митроносці і клобуконосці з того, очевидно, найбільше користали. Ця відсутність писання серед духовенства «рідної» Київської Православної Церкви про козацтво, а особливо очевидця тих часів, бувшого ректора Могилянської колегії і архимандрита Печерської Лаври, Інокентія Ґізеля, що в історії, на якій майже 100 років виховувалася московська еліта, навіть імени гетьмана Богдана Хмельницького не згадав, а потім виклинання Мазепи — це чорна невдячність українського духовенства тих часів і професорів Могилянської Колегії-Академії зглядом українського козацтва, а ще більше зглядом Мазепи-ктитора і благодітеля різних церков в Україні і навіть у самому Києві та на додаток благодітеля Могилянської Академії.

Досить часто московсько-уніятські та автокефальні (самоглавні) історики і журналісти пишуть і говорять про «Козацьку Церкву» і про великі заслуги козацтва для «рідної» Церкви, але не подають, що ця «рідна» Церква зробила для козацтва. Чи обставала ця Церква за козаками і, наприклад, що зробила «рідна» Церква, як поляки жахливо вимордували у 1637 році тисячі козаків, коли ті видали провідників і зложили зброю? — Вітала Потоцького в Києві з перемогою! Де був митрополит Косів під час Переяслава і яку раду дав? Навіть не знав! Де була «рідна» Церква, як під Полтавою на пару століть рішалася доля України? — Виклинала гетьмана Мазепу!

Нераз читаємо, що гетьман Сагайдачний воював з москалями, а ніколи не кажеться, в чийому інтересі проливав козацьку кров — чи не за спасибі? Що дістали козаки і Україна? — Нічого! Пишуть також історики, що Сагайдачний допоміг під Хотином полякам проти турків, а не подають, що дістали козаки і Україна за козацьку кров? — Нічого! Чия вина? Чи тільки поляків? Чи не є тут велика вина Сагайдачного, що виведено десятки тисячів козаків під Хотин на очевидну смерть, і козаки оборонили Польщу — за спасибі і їх самих, у великій більшості пігнано на панщину!

По Хотині Сагайдачний дістав королівського лікаря, а більшість з тих, що не згинула, пішла, частинно ще за життя Сагайдачного, на панщину! Без свитка паперу пішли під Москву і під Хотин, без свитка паперу пішли до Переяслава, без свитка паперу у 1764 році погодилися на ліквідацію гетьманства, без свитка паперу у 1775 році здали Січ. Мали б свиток паперу, була б якась підстава чогось домагатися. А так… Гетьмани, Гетьмани!..

Козацький провід не дописав! Не дописав і церковний, а передше княжий. Бракувало традиції та історичної перспективи. Не осмислювалась фундаментальна основа рішень і потягнень — «рація стану» — цілість проблеми під кутом добра України на десятки і сотки літ та добра на десятки і сотки літ українського народу та Київської Церкви!

Без свитка паперу гетьман Богдан Хмельницький перед смертю мав просити, щоб московський патріярх Никон приїхав до Києва і благословив його сина Юрася на гетьманство (Пощо? Чи мусів просити?). Без свитка паперу гетьман Іван Брюховецький просив Москву, щоб прислала до Києва москаля на митрополита (Пощо? Чи мусів просити?). Без свитка паперу гетьман Іван Самойлович погодився на підпорядкування Москві Київської Церкви (Пощо? Чи мусів?). Без свитка паперу пішла Київська Церква за князів під владу Константинополя (Пощо? Чи мусіла?). Без свитка паперу (наперед) вибрали москвофіла на митрополита, який присягнув послух Москві (Пощо? Чи дійсно мусів?).

Історики часто твердять, що гетьман Сагайдачний вписався до Київського братства «зі всім військом запорізьким». Чи була при цьому якась нарада, не відомо. Мабуть, вписав на власну руку: «зі всім військом запорізьким» — вписав тільки фразу для реклями (і її безнастанно повторюють усі москвофіли), яка не означала нічого, бо він не вплатив вписового, ні якоїсь братської присяги не зложив, ні не платив якісь вкладки, що було у звичаю у братстві. Ніде не записано, що він, а особливо «все військо запорізьке» щось присягнуло і щось вплатило, ніде не подано, скільки їх приблизно було. Якщо дійсно вписалися, то сумнівне, чи це була велика користь для козаків і для України, бо радянські історики твердять, що це братство разом з іншими братствами допомогло до «возсоєдиненія» з великим братнім народом (московським). Отже київські братчики і інші братчики для добра «неньки» України ширили москвофільство серед козаків і настроювали їх до Переяслава і до поразки Мазепи і мазепинців під Полтавою.

Підноситься це, як позитивні потягнення гетьмана і всього війська запорізького на користь «одної рідної» Церкви, підтримуваної Істанбулом (і, до певної міри, Москвою), а на некористь другої — «рідної» Церкви — Київської Православної Католицької (всесвітньої), яку козаки чомусь не хотіли бачити, а яка була також українська і, не зважаючи на всі московські закиди, служила українському народові і охороняла його перед польонізацією, тоді як друга зовсім не боронила перед русифікацією.

Маємо і другий випадок зі всім військом, коли в Москві гетьман Брюховецький просив «зі всім військом запорізьким» прислати до Києва митрополита-москаля.

Інший приклад маємо, коли гетьман Іван Самойлович зі всім військом козацьким підтримав вибір на митрополита москвофіла Гедеона Четвертинського, а потім виправив разом з московським післанцем козацького післанця до Істанбулу з просьбою офіційно дати згоду на перехід Києва під Москву. Тяжко було б зрозуміти, як би він таку важливу справу зробив на власну руку, без згоди «зі всім військом запорізьким». Отже, це сумна сторінка в історії козацтва і «рідної» Церкви.

Чи не було це політичним московським, москвофільським, а тепер автокефальним історичним коником ціла історія з козацьких часів і пізніших, повторювана москалями і москвофільськими істориками та нині знову повторювана безнастанно автокефальниками (самоглавниками) про «велику» польську поміч Київській Православній Католицькій Церкві. Поляки часом брали в ХVІІ і ХVIII століттях в охорону Українську Православну Католицьку Церкву перед москвофілами — і істамбульськими та московськими уніятами,як ці їх деколи просили, головно у спорах за Церкви, але полякам зовсім не залежало на римсько-уніятській Церкві, бо її не хотіли зрівняти з польсько-латинською і не хотіли допустити українських православно-католицьких (греко-католицьких) єпископів до сенату, тоді як Москва цілою силою підтримувала, давала гроші і агітувала, а потім москалі зрівняли «рідну» Київську Православну Московсько-уніятську Церкву і допустили до усього та навіть до Святішого Синоду і на архиєрейські посади на московських землях, а поляки для ними (ніби!) піддержуваної Київської Католицької Церкви не зробили цього ніколи, а останньо ще їм Перемишльську катедру забрали і не віддали, хоч сам патріярх-отець-папа Римський просив. Навіть папи не послухали! Отже де тут таке «велике» польське піддержування і чим воно є з московською піддержкою на протязі століть, а потім Катерини II, Миколи І, Олександра II, а вкінці Сталіна і Брежнєва?

Щодо ніби зміни «віри», то також це є «дуже» великий московський і москвофільський історичний коник, на якому москалі та греки, а також русинські істанбулофіли та москвофіли їздили та їздять безнастанно, бо ціла зміна полягала, кого у церковних відправах поминати, чи істанбульського, потім московського патріярха і московський Святіший Синод, чи римського патріярха. Щоб не допустити до поминання римського патріярха (бо походженням Св. Духа козаки не дуже інтересувалися), козаки мали б заключити Переяславську угоду і віддати москалям себе, український народ та Україну під їхнє панування. Чому проти цього поминання (бо різниць між двома Церквами, якихось інших важливих не видно), мали б були битися козаки і через це згадування гайдамаки порізали в Умані свяченими ножами українських студентів, а Ґонта, про що згадує Тарас Шевченко, своїх власних дітей?

Чи був розум битися за це і різати людей, студентів чи дітей? Питання, хто за цим стояв? Чи не стояв за цим той, хто на цьому найбільше скористав? Хто? І чи не стоїть він нині далі, щоб знову скористати?

Існує питання, що Україна і український народ зискали на цьому поминанні істанбульського, а потім московського патріярхів та вкінці на поминанні Святішого (московського!) Синоду, а тепер знову московського патріярха?

На це питання повинен би відповісти кожний, хто твердить, що козаки добре зробили, що вмішались у релігійну боротьбу. Вмішання є сумнівної вартости, бо ж це спричинило Переяслав і Андрусів, тому що цар виразно заявив що тільки задля «віри», яку козаки ніби не могли самі оборонити, бере Україну під свою «високу» руку. Москва допомогла оборонити «рідну» віру, якої духовенство брало з Москви гроші і, де могла, нищила Київську Православну Католицьку Церкву, яка була проти тої помічної «високої» московської руки, бо Москва досить скоро з’їла Україну, а при поминанні замість істанбульського патріярха, за якого козаки билися чи мали б проливати українську кров, поставила поминання московського і перепровадила залежність Київської Церкви з дальшого Істанбулу, з другого Риму, до близької Москви, до свого третього Риму і при великій помочі цієї «рідної» Церкви, піддержуваної Москвою і козаками, досить скоро зрусифікували Україну.

У національних справах «рідна» Церква, як організація, а властиво її провідне духовенство мали б мати вплив. Щоб оцінити вартість Церкви, то треба подивитися на її роботу і вплив.

Той вплив не завжди був християнський, національний і виховуючий. Ця Церква не видала нічого з національної історії, не виховала національно ні князів, ні боярство, ні козацької старшини, так що поголовно залишили свій народ і одні спольщилися, а другі змосковщилися, провадила війну не проти польщення, бо сама польщилася (Могила, Косів, Баранович і другі свої важливі праці писали і видавали по-польському), а проти другої також української (отже «рідної») Церкви і на кінець сама ця «Козацька»— «рідна» Церква змосковщилася. Отже яка вартість того духовенства і тієї Церкви?

Питання постає, де було «рідне» духовенство та український національний провід, що допустили до макабричної різанини в Умані — релігійної і навіть національної, бо різали українських студентів і безборонних українських дітей. Та ж існувала ще Січ! Де ж була Христова Церква і український церковний провід та українські християни, що допустили до свячення ножів і різанини освяченими ножами чужих і своїх? Та ж існувала Київська Митрополія, яку козацький гетьман Петро Конашевич відновив та за яку, як «рідну» Церкву козаки воювали, про що москвофіли так часто говорять, а яку гетьман Іван Самойлович допоміг прилучити до Москви, очевидно для добра тієї «рідної» Церкви (і само собою, для добра «неньки» України). Що робила та «рідна» Церква, як її духовенство посвячувало ножі?

В історії часто різні історики пишуть, що козаки по-геройському воювали за одну «рідну» Церкву, але не подають, що ми мали також другу «рідну» Київську Православну Католицьку Церкву, яку козаки, а часто також поляки, а потім москалі нищили.

Виникає питання, чи козаки добре зробили, що вмішалися у релігійні спори і підтримували одну українську Церкву, а нищили другу, також українську, та чи є сенс повторювати за москалями і москвофілами, як осяг козаків, що козаки підтримували одну Церкву, а нищили другу, також українську. Це вмішування не принесло Україні і українцям користи і слави, тому що на тім не скористали ні Україна, ні українці, а скористала Москва, бо козацтво знищила й Україну зрусифікувала.

Інше питання виникає, на яке нема відповіді, чи це було дійсно «рідне» християнство і «рідна» Христова Церква, що пішли на русифікацію та на різанину чужих і своїх святила ножі? Постає, рівночасно, питання, що варта ця Церква і це християнство та це духовенство?

Коли перси наступали на Грецію, то 300 греків стали в Термопілях, щоб їх стримати. Вислів: «Чужинче, іди і скажи, що ми усі полягли…» часто повторюють по школах, як приклад геройства.

Ми маємо також наші приклади геройства, але маємо і запроданство та навіть варварство.

В Буші сотникова жінка 1655 року, коли далі не було можливо оборонятись, висадила себе і жменьку оборонців у повітря, щоб не здатися полякам. Отже, «Чужинче, іди і скажи, що ми всі полягли»…

Під Крутами кількасот студентів стало проти наступаючих на Київ москалів. Повторилось геройство Термопілів. «Чужинче, іди і скажи, що ми всі полягли»…

Духовенство «рідної» Церкви, підтримуваної козаками, (і москвофілами та москалями), не здобулось на геройство і національною ганьбою покрило себе виклинанням Мазепи. Рівнож національною (і також великою релігійною) ганьбою покрило себе, якщо це правда (а про це пише Тарас Шевченко), що святило ножі на неславну уманську різню коло 17,000 безборонних людей (між ними кілька соток українських студентів), а Ґонта мав би свяченим ножем порізати своїх власних дітей. І вкінці національною ганьбою покрило себе, що спричинилося до неславного закінчення Січі.

1775 року москалі наступали на Січ. Чужинче, іди і скажи, що нас було 9,000 озброєних козаків. Ми послухали ради свого «рідного» духовенства і без одного пострілу неславно закінчили понад 200-літнє існування Січі…

Кінець

З розмислом друкуємо статтю о. д-ра Дмитра Блажейовського, у якій висунено інші, нові аргументи й історичний погляд від утертих стереотипів. Автор свідомо висуває новий і відмінний погляд на історичні факти козаччини, зокрема період Хмельницького, як також коліївщини. До речі, ці періоди у нашій історії дуже припорошені великим патріотизмом. На жаль, наші історики до цих подій не підходили аналітично. Про ці поодинокі факти також згадує у своїх спогадах Патріярх Йосиф під заголовком «Скарга перша і скарга друга», які він писав на вимогу комуністичних вождів-міністрів, які були надруковані у журналі «Патріярхат».

Варто тут нагадати й наголосити незаперечний історичний факт, що унію приймали київські владики. Західньо-українські владики прилучились до унії, без жодного примусу, сто років пізніше. Слід підкреслити, що наші брати-православні цього факту не знають або дуже часто не бажають знати. Майже ніхто не ставив собі питання ні в минулому, ні в сучасному, чому православ’я на західньо-українських землях, яке мало майже сто років піддержку козаків, не могло вдержатись?

До речі, Польща ішла більше назустріч православ’ю, як уніятам, що більше, останніх активно поборювала. Ці питання з перспективи майже чотириста років варто спокійно, без зайвих пристрастей, проаналізувати. Стаття о. Д. Блажейовського, яку друкуємо без змін і скорочень, незалежно від цього, що в ній є деякі повторення, дає поштовх до роздумів і застанови. Радо помістимо інші статті на цю тему.

Редакція

 * * *

Багато разів зустрічається в історіях про козаків, що вони билися за «рідну» Православну Церкву і «рідну» православну віру. Це особливо пишуть і говорять москалі і москвофіли. Тому, що другим Римом і центром тої віри був Істанбул, а третім Римом і центром була Москва, отже, козаки, коли билися за «рідну» віру, то билися, щоб втримати в Україні «рідну» Київську Православну (істанбульсько-уніятську чи московсько-уніятську) Церкву і «рідну» православну (істанбульську і московську) віру. Істанбул досить скоро відпав, то лишився для України третій Рим — Москва. Отже на козацькій українській крові за віру не скористали ні Україна, ні український народ, дещо Істанбул, а остаточно Москва.

У розвідці вживається термінології, яка виглядає одиноко правильна і ясна: «Київська Православна Церква». «Київська», бо всі старовинні Церкви звуться після їхніх осередків, і Київ був осередком нашої Церкви, а «Православна», бо всі українці вірять, що вони правдиво — православ’ять Бога, отже їхні Церкви звуться тому православними.

Наш обряд повинен називатися «Київським обрядом», бо Київ був (і повинен бути) його центром. «Уніятськими» звуться наші Церкви, бо були (і деякій) у залежності (в унії) з Римом, або Істанбулом, або Москвою, отже були (і є) римо-уніятські, або істанбульсько-уніятські, або московсько-уніятські. Уживається назви Істанбул, бо це назва вже понад п’ять соток літ і всюди пишуть, що Хмельницький виправляв послів до Істанбулу.

Царгород — це не наша назва, а болгарська, бо як Болгарію греки окупували, то у Константинополі (теперішньому Істанбулі) був для болгар цар (а не для нас). «Автокефальні» Церкви по-українському — це «Самоглавні» Церкви (автос — сам, кефале — глава). Католицька Церква — Всесвітня Церква. «Вселенський»— це теперішній титул істанбульського Патріярха цілої Туреччини і грецької діяспори (а не Греції, яка автокефальна і має свого автокефального архиєпископа). Цей титул сам собі взяв, як був патріярхом трьох римських провінцій.

Козаки деколи проливали українську кров в інтересі «рідної» Київської Православної (істанбульсько-уніятської, а по 1686 році московсько-уніятської) Церкви ї її проводу чи треба чи не треба, а провід тої «рідної» «Православної» Церкви про них зовсім не дбав і дуже тяжко назвати цю Церкву «рідною», бо була від 1620 року в більшості москвофільська. Сумний факт, отже, і той, що це не була взаємна любов між «рідною» Київською православною істанбульсько-уніятською, а опісля Московсько-уніятською Церквою і козацтвом.

Провідники тієї Церкви від 1620-1686 pp. брали безнастанно з Москви гроші і не цікавилися козацтвом. Згадують в історії, що митрополит цієї Церкви, Йов Борецький висловився дуже гарно про козаків. Деякі з єпископів не подають своєї думки про козаків, а інші, як Могила, Косів і Ґізель ставилися до козацтва не дуже то позитивно.

Назагал нема документів, що провід Церкви обставав за козаками перед поляками і цікавився козаками. Факт, що митрополит Сильвестер Косів про Переяславську угоду не знав, це сумне свідоцтво незацікавлення митрополита і його оточення козацькими справами і долею України. Тяжко зрозуміти, як міг Іннокентій Ґізель, ректор Могилянської Колегії (1646-1650), ігумен Київського Миколо-Пустинного манастиря (1650-1656) і архимандрит Печерської Лаври (1656-1683) у «Синопсії», своїй історії, що була близько сто літ підручником історії в Московщині, не згадати навіть про існування імени Богдана Хмельницького. Рівно ж тяжко зрозуміти, як міг Лазар Барановський, колишній ректор Могилянської Колегії (1650-1656 і архиєпископ Чернігівський 1657-1693) просити Москву, щоб його Москва призначила адміністратором Київської митрополії, і Москва його призначила (1659-1661), хоч жив Київський митрополит Діонісій Балабан (1657-1663), залежний від Істанбулу, якого підтримували козаки. Крім цього архиєпископ Баранович попросив Москву, щоб його єпархію Чернігів вилучити з-під юрисдикції Києва, а приєднати прямо до Москви, отже відділити Чернігів від Києва і від Гетьманської України. По таких виступах і виступах ряду інших митроносців і клобуконосців ледве чи може хтось назвати «рідною» Церкву, якою керували ці люди і за яку козаки, як твердять так дуже москалі і москвофіли, проливали свою кров. Та Церква, за яку мали б битися і часто намовлені чи маніпульовані Москвою і українським москвофільським духовенством, билися, виклинала гетьмана Мазепу і допомагала москалям русифікувати український народ. Вона існує понині і донедавна нищила Київську Православну Католицьку (Всесвітню) Церкву при помочі Сталіна і Брежнєва, а нині хоче продовжувати нищення на спілку з автокефальниками!

Незаперечним фактом є, що деякі гетьмани, маніпульовані Москвою і москвофілами, хотіли навіть тотального знищення Київської Православної Католицької Церкви, щось як Сталін і Брежнєв хотіли і тотально нищити, але не змогли.

Тотального знищення вимагали Конашевич, (на ложу смерти!), Хмельницький (у Зборові), Виговський (у Гадячі). Хоч виглядає, що ці гетьмани були визначнішими гетьманами, однак не виглядає, що були визначнішими політиками, і питання є, чи взагалі були політиками та чи обхоплювали цілість українського народу. Сагайдачний помагав полякам, поміг полякам дійти під Москву і поміг полякам стримати турків під Хотином. Що дістала Україна і український народ за козацьку кров? Україна продовжувала далі свою неволю, а український народ і навіть козаки надалі мали панщину.

Що дістали українці за те, що піддержували Хмельницького у 1648 році? Він відступив, без потреби, з Галичини у 1648 році і віддав галичан полякам на знущання і на палі. У Переяславі віддав Україну москалям. І від москалів козаки дістали опісля будову Невського каналу, де гинули тисячами, і ліквідацію гетьманату та Січі, а Україна — цілковиту русифікацію.

За брак політичного розуму Шевченко осудив Хмельницького. («Ой Богдане, Богданочку, коли б я була знала!..»). Щодо Виговського, то він розпочав в Україні період «руїни». Козаки його скинули, а поляки розстріляли. Гетьманська політика не була добра для українського народу! То не була добра й релігійна! На їхній політиці, і національній, і релігійній, скористала Москва. їх релігійну політику, виглядало, завершили Сталін і Брежнєв, але Київська Православна Католицька Церква перетривала у катакомбах. Тепер, виглядає, діло Москви і Сталіна та Брежнєва хочуть продовжувати і завершити для добра «неньки» України деякі автокефальники, що говорять в Галичині про якусь «козацьку» Церкву! Яку «козацьку»? І це ще на додаток в Галичині (!), яку Хмельницький у 1648 році віддав полякам на знищення — виглядає, щоб могли в жорстокий спосіб саджати на палі українців-галичан! В чиїм інтересі отже роблять автокефальники свою релігійну — «місійну» працю в Галичині та хто цим керує?

Москва не так завоювала Україну, як радше купила, бо її релігійно і національно та політично занархізувала за допомогою своїх платних агентів, а потім з малим опором зайняла. Це було за козацьких часів і це було в 1918-1920 роках. Це саме може (не дай Боже!) повторитися. Розгардіяш на церковнім полі і творення різних Церков та їх воювання між собою і творення стількох різних партій, які теж воюють між собою, — не конче ворожить про державний підхід і державний розум українців, які вже два рази — за козацьких часів і після Першої світової війни, не зуміли поставити на першому місці добро України і українського народу та зрозуміти, що треба працювати для об’єднання, бо «в єдності сила народу», і замість працювати для об’єднання, роблять все можливе для роз’єднання.

Як козаки билися і «проливали свою кров» за «віру», що особливо підносять московські і москвофільські історики, то билися і шаблями, доказуючи походження св. Духа та кого треба поминати по українських церквах. Ледве чи для України і українського народу має таке важливе значення, від кого Св. Дух походить і як мається дійсно справа у Божій родині, щоб за це варто було воювати, і питання є, чи було розумно проливати за це українську кров!

Друга справа, за яку мали б битися козаки, це була справа, котрого патріярха споминати для добра «неньки» України і українського народу по українських церквах, чи істанбульського (грецько-турецького), чи римського (італійсько-західньоевропейського), чи московського, та котрий з них мав би мати владу в Україні. Питання було і є, котре поминання було б корисніше для України та українського народу та для його самобутньости і для українських міжнародніх зв’язків.

Як вмішались козаки, то справа скоро перехилилася в бік Москви. Вже гетьман Петро Конашевич пропхав на митрополита галицького москвофіла Йова Борецького, що заявляв Москві єдність «віри і проісхожденія» та висилав до Москви єпископів і писав листи з промосковськими заявами та про якого його рідна сестра написала, що він вірно служив Москві. Тридцять і кілька літ опісля Богдан Хмельницький бажав, щоб його сина благословив на гетьманство московський патріярх. Його син Юрась, як гетьман, погодився (1659), щоб Київська митрополія була під Москвою. Гетьман Іван Брюховецький (1663-1668) просив Москву, щоб до Києва прислано митрополита-москаля. Остаточно на прохання не тільки Москви, але і козацького гетьмана Івана Самійловича (1672-1687) Константинопольський патріярх відпродав Київ Москві (1686).

Отже, кінець-кінцем, завдяки козакам виграє патріярх-отець-«папа» московський і усталилось на кілька століть поминання московського «папи» чи патріярха та його власть, а з нею русифікація в Київській Церкві і майже по всій Україні, бо більшість України опинилася, при козацькій помочі, під владою московського патріярха.

Досить тяжко добачити в цьому підпорядкуванні Київської Церкви Москві «велику» користь для добра «неньки» України та українського народу. Також трудно вихваляти втручання гетьманів і козаків у церковні спори і піддержку однієї Церкви як «української» та підпорядкування її Москві, а руйнування другої, котра також була українська, вправді залежна від далекого 1-го Риму, (який національно не нищив не-італійців), але незалежна ні від близького московського патріярха, ні від близького варшавського архиєпископа-примаса, які не мали над нею влади і не могли ні русифікувати, ні польщити. Може тому, що ця Церква була незалежною-«мазепинською» і стояла за самобутність України і її народу, то її нищено і то деколи українськими москвофільськими руками.

Давніше і теперішнє говорення та писання про боротьбу козаків за «рідну» Церкву і про «великі» заслуги козаків у цій справі зовсім не приносить козакам, а особливо її гетьманам великої патріотичної слави, бо втручалися в українські релігійні спори і спровадили на Україну москалів, які підпорядкували собі Київську Православну (істанбульсько-уніятську) Церкву і козаків та Січ зліквідували, а Україну у великій мірі, при помочі Церкви, зрусифікували.

Козаки до Хмельницького боронили народ перед татарами і воювали з поляками самі, а потім разом з татарами проти поляків, а врешті проти поляків разом з москалями. Козаки часто воювали за одну Київську Церкву і їй помагали, а другу Київську Православну Католицьку Церкву(греко-католицьку) нищили, хоч ця також була українська. Чи був це сенс? Як її нищили, то майже без сумніву з доручення москалів і москвофілів, бо була здецидовано «мазепинська»-антимосковська (і антипольська). Москва мала у тому користь, щоб усіх українців взяти під свою «опіку» і завести до спільного «котьолка», а українці православні католики (греко-католики) тієї опіки і того спільного «котьолка» не хотіли.

Поляки хотіли, без сумніву, обі Церкви спольонізувати. Частинно їм це вдалося, бо перетягнули на польське цілу родину князя Острозького, перетягнули князя Ярему Вишневецького і багато інших і то просто з Православної-Істанбульської Церкви до польсько-латинської, а митрополити Могила і Косів свої важніші праці написали по-польському та також львівське братство, ніби оборонець «рідної» Церкви, писало свої протоколи по-польському. Де ж була ця «рідна» Церква і де були козаки, що на це не звернули уваги? Мовчали! Чому?

З польської (і латинської мови) по своїх школах «рідна» Київська (українська) Православна Церква перейшла на московську. Яка була реакція на це козаків-оборонців і пропаґаторів тої Церкви? Ніяка! Чому?

Польщі і козаків не стало, то тоді Катерина II (Шевченко зве її «суча дочка») допомагала «рідній» Київській Православній (московсько-уніятській) Церкві, а другу Київську Православну Католицьку (римсько-уніятську-греко-католицьку) нищила. Це саме робили Микола І і Олаксандер II та навіть Сталін і Брежнєв. Всі вони допомагали московській (Руській) Православній Церкві в Україні, а другу — київську (греко-католицьку-мазепинську) як могли, так нищили. Чому? Бо була (і є) антимосковська і антипольська — була і є) мазепинська, а Мазепу і мазепинство Москва і москвофіли «чомусь» «не любили» (і ще не люблять!). Вправді, дехто скаже, що по Першій світовій війні постало аж 4 самостійні автокефальні (самоглавні) Церкви, а у діяспорі є дві і тепер в Україні є більше, ніж одна, а вони ж самостійні, отже мазепинські. Біда тільки в тому, що вони воювали (і ще воюють) між собою, чинили і чинять розгардіяш та два рази в Україні (по Першій і по Другій світових війнах) розплилися у московському морі. Отже, може, тому й не знати, хто та у якій цілі їхню «місійну» працю і акцію проти Київської Православної Католицької (всесвітньої) Церкви підтримує.

Виглядає, що як козаки будь-коли воювали в церковній справі, то воювали на користь Москви, яка за допомогою своїх платних агентів, українських і грецьких митроносців і клобуконосців, розагітовувала їх і маніпулювала ними, щоб ставили вимоги про тотальну ліквідацію Київської Православної Католицької Церкви на користь Української московсько-уніятської, (що опісля Катерина II, Микола І, Олександер II і Сталін та Брежнєв у великій мірі зробили, бо місцями її цілковито знищили).

(Далі буде)

Заходами о. д-ра Дмитра Блажейовського появилась збірка Українських Релігійних Вишивок, які для видання приготовила Нуся. Збірка вишивок появилась більше року, але невідомо з яких причин вона не знайшла належного відмічення, хоч на це вповні заслуговує. Ось цією заміткою хочемо проломити мовчанку цінної появи українських вишивок, які складаються на багатство окремішности Помісної УКЦеркви. Ця поява вишивок є наслідком потреби відпорошити і запрезентувати наші церковні мистецькі скарби.

В замітці «Від Видавництва», о. Д. Блажейовський підкреслив, що коли він організував парафії на Заході Америки тоді він відчув брак узорів релігійних вишивок. Він бажав щоби нашу Церкву в середині улаштувати в українському дусі, відмінною від латинської, але йому бракувало взорів української релігійної вишивки, Після цього його думка не покидала, щоби таку збірку релігійних вишивок видати. Бажання, здійснити цю ідею, на протязі довгого часу, не покидало о. Дмитра Блажейовського. В першу чергу була трудність зібрати і випрацювати найкращі зразки релігійних вишивок. Після деяких зусиль і старань о. Д. Блажейовському вдалось здійснити свою ідею і видати, приготовлені Нусею, вишивки в 1979 p., в Римі. Збірка складається з шести ікон: Київська Святософійська Богородиця — Оранта з одинадцятого століття, Вишгородська Богородиця, яка була біля Києва у Вишгороді, але в 1115 р. Андрій Боголюбський її забрав з Вишгороду і примістив у Владімірі, а зараз знаходиться в Третяковскій Ґалерії, Римська Українська Богородиця, якій приписується кілька чуд, Покрова, Ісус Христос Вседержитель, це копія мозаїки розміщеної у Св. Софії в Києві і окремо є фраґмент Київської Святософійської Богородиці — Оранта, що була згадана на початку. Всі ці зразки ікон є подані в кольорах та відповідно розчисленні для практичного вжитку. Крім цього окремо подано від 1 до 10 зразки вишивок хрестиком на обруси та ручники до церкви також випрацьовані в кольорах. До збірки є залучений трираменний патріярший хрест, що його вживали по наших церквах поки не замінено хрестом московського зразка. Подано хрест складний з чотирьох трикутників, який часто ставили на могилах поляглих вояків. До збірки додано два відмінні зразки Покрови і Оранти, які мають служити для кращого практичного опрацювання. Також долучено до збірки різні відмінні зразки обрамувань. В цілому збірка включає одні з кращих зразків української іконографії. До збірки подано інформації, які треба вживати кольори і марку ниток.

Це справді цінний подарок для поширення мистецької вишивки по наших церквах, який є одним з виявів нашої української церковної ідентичности. Тепер треба подбати, щоби ці зразки ікон знайшли своє практичне застосування, щоби вони появились по наших церквах на коругвах та церковних обрусах. Треба не тільки відпорошувати, але й плекати наші церковні традиції тут в діяспорі, бо там атеїстична Москва робить все можливе, щоби якщо не затерти всі сліди нашої релігійної традиції, то собі присвоїти. Українська діяспора під тим оглядом може багато зберегти, але цим повинні також зайнятись наші парафії. Якщо взяти до уваги що по наших церквах встановляються коштовні мозаїки то варто також подумати, щоби по наших церквах були коругви з українськими іконами. Тут слово і діло за нашими отцями парохами, які мають для цього всі можливості. Напевно знайдуться охочі, які будуть готові виконати такі вишивані мистецькі твори.

О. д-р Дмитро Блажейовський, видаючи виготовлені праці Нусі здійснив благородне діло за що йому належить подяка і признання. Збірку Українських Релігійних Вишивок можна набути по деяких наших крамницях або замовляти безпосередно в о. Дмитра Блажейовського в Римі.