Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Стати автором

о. д-р Іван Дацько

Інтелектуальний осередок Патріярха Йосифа у 1970 – 1980-их роках

Зворушливою частиною «Заповіту» Патріярха Йосифа Сліпого є рядки, які він присвячує своїм найближчим співпрацівникам. Блаженніший не був сентиментальною людиною, але в своєму напутті дає вислів ніжності саме тоді, коли згадує цих близьких трудівників:

«Не був би я люблячим батьком і добрим пастирем, якщо б забув про своїх найближчих трудівників. Це ті духовні отці, монахи і сестри-монахині, які впродовж мого перебування на оцьому римському острові творили мою духовну родину. Вони слухали мене, як батька, вони трудилися разом зо мною, вони служили мені, їхньому Пастиреві, своїм знанням, своєю невтомною працею, вони молилися за мене і разом зо мною вони огортали мене своєю любов’ю; вони помагали мені і клопоталися за мене, коли я знемігся на старості літ. Вони ділили зі мною мою радість і мій біль, вони помагали мені нести важкий хрест В’язня Христа ради! Зі щирого батьківського серця дякую вам і благословляю вас своєю немічною десницею! І молю Всемогутнього Бога, в Тройці Святій єдиного, щоб Дух Святий вас освячував і просвічував, зберігав і окрилював у вірному служінні вашій рідній Українській Церкві!»

Втім по сьогоднішній день мало хто пише, а може, й не згадує про цих людей без яких – може – глава Церкви не зумів би здійснити всього того, що він доконав у своєму житті. Отож радо прийняв я пропозицію редакції «Патріярхату» написати свої спогади про інтелектуальний осередок, який діяв довкола Патріярха Йосифа, відколи він прибув до Рима в 1963 році.

Люди, якими оточувався Патріярх Йосиф, так чи інакше були «інтелектуалами». Вистачить згадати монахів Гроттаферратського монастиря, до якого Блаженніший прибув у лютому 1963-го, зараз опісля свого визволення. Серед італійсько-грецьких (чи албанських) ченців цієї обителі були й українські монахи, серед яких слід передусім згадати таких осіб, як отець Партеній Павлик, брат Йосафат (Іван) Курило і брат Йосиф (Іван) Лещишин. Отець Павлик – іконописець, мистецтвознавець, історик і богослов, який до смерті Патріярха співпрацював з ним, викладав в УКУ чи писав статті або рецензії до «Богословії». Брат Йосафат (Іван) Курило – визначний, світової слави реставратор, який уславився тим, що вирятував від повного знищення різні кодекси та стародруки доби Ренесансу, які були понищені під час повені у Флоренції 1964 року. Своєю чергою брат Йосиф (Іван) Лещишин став просто легендарний своєю гостинністю, праведністю (і бородою), був високої якості професійним друкарем. Це, властиво, були перші рідні «інтелектуали», з якими спілкувався Патріярх у перших днях відзисканої свободи.

Коли Патріярх Йосиф перейшов мешкати до Ватикану, то, крім сестервасиліянок, що його обслуговували, до найближчого кола належали саме співробітники архипастиря скитальців – архиєпископа Івана Бучка. Це отець Іван Хома, який остаточно став першим секретарем Блаженнішого, отець Мирослав-Стефан Марусин і пан Василь Лосічко.

Устаткувавшись сяк-так упродовж березня 1963 року в своєму приміщенні на Раlazzina dell’Arciprete у Ватикані, Блаженніший Йосиф розгорнув широку кореспонденцію зі своїми співробітниками, переважно молодшими, ще із львівських передвоєнних часів. Молодшими за нього не були отець-митрат Василь Лаба (1887 – 1976 рр. ), який тоді працював у Едмонтоні (Канада), і професор Микола Чубатий (1889 – 1975 рр. ), який мешкав неподалік Нью-Йорка в США. Це були, так би мовити, колеги його студій, одні з найближчих співпрацівників передвоєнної Львівської богословської академії. З ними глава Церкви почав основувати Український католицький університет, іменуючи отця Лабу проректором, а професора Чубатого – деканом правничого факультету.

Було б важним, якби читач цієї статті взяв до рук сьомий і восьмий томи «Творів Патріярха Йосифа», в яких опубліковані звіти про перше і друге десятиліття діяльності Українського католицького університету в Римі. Це дуже важні джерела для історії УКУ, де описано, як дійшло до оснування і розвитку перших структур цього університету – фактично першого інтелектуального осередку, з яким працював Йосиф Сліпий на волі. Управа університету складалася з кількох осіб: ректор – Блаженніший Йосиф, проректор і декан богословського факультету – отець-митрат Василь Лаба (жив постійно в Едмонтоні), декан філософічно-гуманістичного факультету – доктор Володимир Янів (жив переважно в Мюнхені), декан правничого факультету – доктор Микола Чубатий (жив у США).

Ці професори написали у звітах УКУ свої життєписи, з яких читач може побачити, скільки вони працювали на науковій, як рівно ж на громадській ниві.

Блаженніший був такий пройнятий ідеєю заснування УКУ, що вже 24 червня 1963-го (чотири місяці після звільнення) скликав перше засідання ректорату в своєму помешканні у Ватикані, а через рік – у монастирі «Студіон», що в Кастельґандольфо. Від 1966 року ці засідання проходили вже у власних приміщеннях на Via Boccea, 478. Йосиф Сліпий втішався чималим авторитетом при різних папських університетах та інститутах і часом консультувався з різними професорами цих вишів. Блаженніший любив перебувати в товаристві академіків, його запрошували на різні наукові конференції. До частих його гостей і консультантів належали передусім професори з Папського Орієнтального інституту, багатьох з яких він знав ще з передвоєнних часів. Серед них слід згадати такі імена: Вільгель де Фріс, Йосиф Ґілл, Йоганнес Гек, Іван Жужек, Миколай Ловковіц, Альфонс Раес, Ян Крайцар, Фелікс Беднарський, Корнеліо Фабро, Янез Водопівець, Луїджі Боліоло, Антоніо Піоланті, Сальваторе Ґарофало, П’єтро Кіокетта. . . І це лише кілька імен видатних римських богословів 1970-их років.

З Німеччини Йосифа Сліпого відвідували знайомі йому колеги: визначний догматик Мюнхенського університету Міхаель Шмаус і каноніст Клаус Мерсдорф – обидва експерти Другого Ватиканського Собору, як рівно ж Йоганнес Мадей і Юлій Тицяк. Що більше, Блаженніший Йосиф пропонував, а то й змушував їх дописувати до наукового журналу «Богословія».

Однак Йосиф Сліпий був свідомий того, що треба будувати університет саме на своїх людях – науковцях, українцях як старшого, так і молодшого покоління.

Сусідами УКУ тривалий час були українські салезіяни, які тоді провадили Українську Папську Малу семінарію. Сьогодні треба з признанням довести до відома українського загалу, з якою відданістю вони піддержували Український католицький університет і Йосифа Сліпого особисто. Можливо, це було завдяки впливу тодішнього ректора тієї Малої семінарії отця Степана Чміля – салезіянина, який не був науковцем, але справжньою Божою людиною, всеціло відданою Патріярхові Йосифу.

Сьогодні ми знаємо, і теперішній Папа Франциск із цим не криється, що отець Чміль мав великий вплив у Буенос-Айресі (Аргентина) на тоді ще юнака Хорхе Берґольйо, який свої гімназійні студії завершив у отцівсалезіян і в тому часі добровільно зголосився служити до східної божественної літургії саме отцю Степанові Чмілю. Папа Франциск навіть пригадує це своїм, зокрема українським, співрозмовникам.

Сам отець Степан Чміль не викладав в УКУ, а радше був духовником цієї установи. Але відомо, що саме він переконав своїх співбратів-салезіян допомогти Блаженнішому Йосифові розбудувати УКУ і скріпити його своїми викладами та науковими працями. Тут слід згадати таких отців, як: Іван Тилявський (літургіка, українська література), Роман Саба (італійська мова), Роман Мазяр (філософія), Володимир Гринишин (математика), Михайло Пришляк (історія філософії).

Тоді взявся Йосиф Ісповідник за всіх наших науковців «в розсіянню сущих». У Західній Європі це були отці: Іван Гриньох (Німеччина), Мирослав Марусин (Рим), Іван Музичка (Англія), Ісидор Нагаєвський (США), Петро Качур (Канада), Ігор Мончак (Рим, згодом Канада), професори: Олекса Горбач (Німеччина), Мирослав Антонович (Голландія), Михайло Соневицький (США), Михайло Тершаковець (США), Ярослав Рудницький (США), Богдан Казимира (Канада), Василь Ленцик (США), Богдан Лончина (США), Дмитро Бучинський (Іспанія), Петро Ісаїв (США), Василь Лев (США), Константин Кисілевський (США), Віра Селянська (Бразилія), Богдан Галайчук (Аргентина), Михайло Василик (Аргенти на) та й сам тодішній наш єпископ у Аргентині – владика Андрій Сапеляк. Уже з половини 1970-их років, прибувши до Рима з Інсбрука із докторатом з богослов’я, я також став викладачем УКУ, навчаючи історії догм, Вселенських Соборів, а згодом навчався на дияконських курсах і студіював моральне богослов’я.

У згаданих двох томах «Творів Патріярха Йосифа» можна перечитати довші життєписи згаданих професорів та уявити собі, скільки праці докладав Блаженніший, щоб зберегти живий контакт із ними. Цей контакт збільшився тоді, коли в 1970 році УКУ почав організовувати літні академічні курси в Римі, на які приїздили вже молоді люди з країн нашої західної діаспори. Наприкінці життя Йосифа Сліпого отець Іван Музичка організував дияконські курси, які були дуже успішними і на яких викладав архиєпископ-коадьютор Мирослав-Іван Любачівський.

Відновив Блаженніший Йосиф і діяльність Львівської духовної семінарії Святого Духа у формі Колегії святої Софії. Сюди прибуло чимало молодих і здібних кандидатів, які нині очолюють чимало провідних установ та несуть відповідальність у різних ділянках науки і в житті Церкви. Тут хочу згадати імена таких отців у хронологічному порядку: Іван Кротець, Рафаїл (Роман) Турконяк, Тарас Лончина, Ісидор (Іван) Васік, Евтимій Волінський, Гліб (Борис) Лончина – сьогодні владика у Великобританії, доктор Михайло Петрович, отці Андрій Онуферко, Андрій Фриїшин-Чировський, Михайло Кузьма, Петро Ґаладза, Борис Ґудзяк – донедавна владика у Франції, новопризначений митрополит Філадельфійський і президент УКУ, Михайло Димид та інші.

Це вже було радше молоде покоління, яке 20 років пізніше понесло насліддя УКУ Блаженнішого Йосифа до рідного Львова та всієї України.

Варто додати, що до оточення Блаженнішого Йосифа належали і монахи Студитського уставу. Тут в окремий спосіб слід згадати постать отця Антона Рижака, який був відповідальний за Андріївку – господарський відділ Львівської духовної семінарії, а з кінцем Другої світової війни до 1963 року душпастирював у Фландрії (Бельгія). Коли Патріярх Йосиф рішив відновити Студитський устав, отець Рижак зголосився до монастиря і був настоятелем «Студіону». То був праведний чоловік, якого Йосиф Сліпий дуже цінував і шанував. Він працював аж до смерті з подиву гідною жертовністю.

Іншим способом потрапив до оточення Блаженнішого отець Любомир Гузар, який втішався великою пошаною серед наших вірних у США. Після посвячення собору Святої Софії у вересні 1969 року він приїхав до Рима з наміром стати монахом-студитом, здобути докторат із богослов’я, відбути свій новіціят і жити згідно зі Студитським уставом. Однак він був надто знаний, і часто Блаженніший Йосиф доручав йому різні завдання, які були пов’язані з різними подорожами та візитаціями. Вступивши на новіціят у Бенедиктинському монастирі в Меттені (Баварія), він написав і оборонив свою докторську дисертацію про Митрополита Андрея Шептицького в Папському університеті «Урбаніяна». Професор-словінець – отець Янез Водопівець готував його на свого наслідника – професора фундаментального богослов’я та еклезіології. Отець Гузар був добрим професором, але водночас був свідомий того, що не зможе залишатися рівночасно добрим монахом та професором, і відмовився від професури. Але це не звільнило його від різних загальноцерковних обов’язків, і він навряд чи міг жити повноцінним монашим життям мимо того, що Блаженніший Йосиф іменував його архимандритом монахів-студитів, а отця Антонія Рижака – ігуменом.

Та все ж отець Любомир Гузар став одним із найважливіших співробітників і дорадників Патріярха Йосифа. Далі, в січні 1976-го, я став секретарем, а згодом канцлером Патріярха Йосифа, а отець Іван Хома – протосинкелом Львівської архиєпархії.

В межичассі приїхав до Рима зі США отець-доктор Дмитро Блажейовський, і саме отці Іван Гриньох, Любомир Гузар та Дмитро Блажейовський настоювали перед Блаженнішим відродити Львівський архиєпархіяльний крилос, чого він доконав 14 жовтня 1978 року. Дійсними крилошанами стали владика Іван Прашко, отці Іван Гриньох, Іван Хома, Дмитро Блажейовський, Любомир Гузар, Іван Музичка та Іван Дацько. Цей крилос поступово перебирав щораз більше відповідальності аж до 1992 року і діяв активно в першій фазі служіння Блаженнішого Мирослава-Івана кардинала Любачівського. Цих кількох слів про крилос далеко не досить для з’ясування обставин, у яких він діяв, але вже на їхній основі зрозуміло, що його відновлення лишиться важним рішенням Патріярха Йосифа. Завдяки цьому рішенню Блаженніший міг управляти Українською Греко-Католицькою Церквою аж до своєї смерті.

Хотілося б згадати і контакти Блаженнішого з різними українськими та іноземними мистцями хоч би тому, що сам Йосиф Сліпий був великим любителем мистецтва, а відтак, збудувавши собор Святої Софії, хотів його прикрасити шедеврами найкращих українських мистців. І тут вилонюються знову такі імена, як Святослав Гординський, Леонід Молодожанин, Григорій Крук, Петро Холодний-молодший, Михайло Мороз та інші. Мої зустрічі та розмови з ними лишаться незабутніми в моєму житті.

Всі ми дійсно творили, як любив повторювати отець Іван Гриньох, «Святософійську домашню Церкву», яку надихав і одушевляв Патріярх Йосиф. І з його духа печаттю, коли прийшла слушна година, ми повернулися в рідний край.

о. д-р Іван Дацько, президент Інституту екуменічних студій УКУ, член Спільної міжнародної комісії для богословського діалогу між Католицькою і Православною Церквами, довголітній секретар Блаженнішого Йосифа Сліпого

Етнархи поневоленого народу і речники України

Сьогодні термін «етнарх» відомий, але не надто вживаний. Він означає «правитель народу» від грецького έθνος – та αρχων – правитель. Серед українського народу цей термін поширився передусім після перших визвольних змагань 1917 – 1922 років, коли територію України прилучили до СРСР, Польщі та інших сусідів. Наш народ потребував особистості, яка бодай символічно перебрала б на себе функцію такого етнарха, і Бог дав його в особі Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького.

Жителі Західної України не відразу прийняли Митрополита як трибуна своїх церковних та національних стремлінь. Треба було йому словом і ділом доводити, що він повністю відданий служінню українському, а не польському народові, і так спростовувати побоювання. Окрім церковних починів, глава Церкви силою свого уряду та морального авторитету поступово домігся права українців на самовизначення, належний рівень освіти, визнання української мови тощо. Шукав підтримки своїх починів і серед церковних кіл західного світу, і то у важких часах понтифікату Папи Пія Х (1903 – 1914 рр. ).

По трирічному ув’язненні в Росії та виході на волю після Лютневої революції 1917 року Слуга Божий швидко здобув славу мученика-ісповідника, його вшановували як великого морального авторитета віруючі та невіруючі українського світу. Його приймали найвищі представники новоствореної Української держави в Києві: Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Дмитро Дорошенко, Євген Петрушевич та інші. Він став фактично першим благовісником єдності у відносинах із православним світом, зокрема російським. Митрополита розглядали як кандидата на першого патріарха України, але не стало часу, щоб це здійснилося. Західна Україна була прилучена до Польщі, а з тим розпочалися й утиски народу. Та навіть у такому, здавалось би, безвихідному становищі Митрополит Андрей, їдучи до Рима, Парижа, Версаля, країн Бенілюксу, США, Канади, Бразилії чи Аргентини, окрім виконання пастирських обов’язків, домагався пошанування основних прав свого народу.

Друга світова війна принесла ще більше лихоліть. Уже перша більшовицька окупація завдала краю неабияких ран, а три роки нацистсько-німецького панування хіба побільшили число ворогів української державності. Посилилися депортації, ув’язнення, терор, Голокост. Серед усього цього голос Митрополита був чи не єдиним, який звучав на захист гідності людини. Саме в тих роках Андрей Шептицький став могутнім моральним авторитетом, справжнім етнархом – речником вільної християнської України.

Останні місяці його життя позначені поразками і відступом німецьких військ, другою більшовицькою окупацією і перемогою СРСР над Третім Рейхом. Глава Церкви відійшов у вічність сім місяців перед закінченням війни і залишив велику спадщину.

Воістину Митрополит Андрей ввійшов у історію як найвищий авторитет всього українського народу, і хоч упродовж майже півстоліття радянська влада намагалася знищити цей авторитет, він відродився з хвилиною відродження свободи наприкінці 1980-их і початку 1990-их років. Однак до того часу Боже провидіння дало поневоленому українському народові і Церкві нового етнарха, яким став Патріарх Йосиф Сліпий.

Нелегко тому наступникові, попередником якого була велика особистість хоча б тому, що всі сподіваються від нього такої ж величі. Кожен порівнює і запитує, як вчинив би його великий попередник. Перед таким викликом стояв 52-літній Йосиф Сліпий, коли став митрополитом Галицьким і архиєпископом Львівським 1 листопада 1944 року.

Він був добрим священиком і солідним науковцем, якого знали в Україні й на чужині. Він не любив політики, проте був дуже свідомий своєї високої відповідальності перед історією і часто це повторював. Йому судилося перейняти керівництво паствою в тих часах, коли пересічній людині здавалося, наче все зруйноване і можна вижити лише за умови підкорення волі переможця. Митрополит Сліпий став главою Церкви не в котрійсь із західноєвропейських країн, де переможці (американці, британці або французи) вели свою політику в дусі справжньої демократії, свободи, релігійної терпимості та пошани людських прав. Україна 1945 року стала інтегральною частиною СРСР у час жорсткого сталінізму і безбожництва, коли топталися права всіх, окрім вождя, а того, хто не корився, чекало ув’язнення, заслання і смерть.

Така доля спіткала і Йосифа Сліпого. Його намагалися зламати, спокусити почестями і вигідним життям, але добрий пастир устояв на висоті свого завдання і з Божою поміччю подолав 18 років тюрем, гонінь та переслідувань.

У той же час одна частина вірних жила в неволі віросповідання, але знала, що глава Церкви живий, і молилася за нього, допомагала своєму митрополитові як могла, очікуючи кращих часів. Друга частина опинилася після 1945 року в західному світі, організувавши там свої громади, парафії, єпархії, різні товариства чи партії, однак силою фактів мала екзильний характер. Серед цих церковних та політичних установ викристалізувалися й окремі особистості церковного, політичного, культурного світу. Проте в так званому «вільному світі» не було людини, яка могла б промовити слово від імені вільного українства. Усі представники еліт тією чи іншою мірою діяли тільки на місцевому рівні. Однак усе змінилося 9 лютого 1963 року, коли до Рима після заслання прибув митрополит Йосиф.

Очікування, покладені на Блаженнішого українцями в західному світі, були колосальні, і він був свідомий того. Повторю: він не любив займатися політикою, але усвідомлював, що мусить говорити про долю свого народу з найвищими представниками світової політики, а рівночасно не занедбувати свої основні завдання як глави Церкви. Користаючи з тієї обставини, що він став всесвітньо відомою постаттю, окрім контактів з церковними достойниками, Блаженніший Йосиф нав’язує ділові, а то й дружні взаємини з провідними політиками Італії, які у той час були переважно вихідцями із християнсько-демократичної партії.

На час визволення глави УГКЦ прем’єр-міністром Італії був Амінторе Фанфані (1908 – 1999 рр. ), і саме з нього почалося знайомство Патріарха з іншими держчиновниками. Однак найбільше входив у італійський політичний світ Блаженніший Йосиф через особу Джуліо Андреотті (1919 – 2013 рр. ). Відтак слідують такі імена, як Альдо Моро, Франческо Коссіґа, Маріяно Румор, Джузеппе Сараґат. Ще доки жив президент США Джон Ф. Кеннеді, головно за посередництва Нормана Казинса, який відіграв ключову роль у його визволенні, Блаженніший Йосиф мав опосередкований зв’язок із тодішньою адміністрацією президента США. Після вбивства Кеннеді цей контакт послабився, але відновився в середині 1970-их і впродовж 1980-их років.

Коли Блаженніший став кардиналом, його контакти з державними мужами посилилися, він брав участь у різних зустрічах, прийомах, перемовинах, передусім із амбасадорами тих країн, де жили українці. З 1968 року глава УГКЦ тричі об’їздив місця поселень своїх вірних на різних континентах і зустрічався з представниками урядів Канади (прем’єром П’єромЕліоттом Трюдо), США, Венесуели, Колумбії, Аргентини, Бразилії, Парагваю, Австралії та Нової Зеландії. У 1969 році відбулася його візитація у Західній Німеччині. Крім зустрічей із кардиналами (Юліюс Депфнер, Йосиф Фрінґс, Йосиф Геффнер), відвідини президента Німеччини Ґустава Гайнеманна, канцлера Курта-Ґеорґа Кіссінґера, прем’єр-міністра Баварії Альфонса Ґоппеля, відвідини рідного дому Конрада Аденауера поблизу Бонна і служіння панахиди над його гробом. У 1970 році – відвідини Франції, де відбулася зустріч у Єлисейському палаці з президентом Жоржем Помпіду. Далі була Австрія та зустріч із президентом Францом Йонасом, канцлером Бруно Крайскі та очільником Відня Бруно Мареком. 18 вересня 1976 року Блаженніший молився на могилі Джона Ф. Кеннеді, після чого зустрівся у Білому домі з президентом Джеральдом Фордом. Фотохроніка усіх цих візитів доступна нам із «Благовісника» за 1968 – 1977 роки.

Коли Патріарх Йосиф став старшим і більше відчував тягар своїх літ, то зі своєї резиденції у Ватикані та приміщень УКУ писав різні меморандуми до президентів, зокрема Джиммі Картера і Рональда Рейґана. Найвідомішим став виступ Йосифа Сліпого на трибуналі в Римі у 1977 році, де він на весь світ заговорив про мучеництво своєї Церкви і потоптання прав народу.

Але передовсім Блаженніший Йосиф був главою своєї помісної Церкви і дуже скоро усвідомив надважливу роль екуменічного діалогу для майбутності всієї Церкви України. Тут знову постать Йосифа Сліпого є направду пророчою. Бо сьогодні, коли стільки старань докладені задля отримання Томосу українським православ’ям, встановлення автокефалії Української Православної Церкви, ми забуваємо, що 30-40 років тому Патріарх Йосиф склав чіткий план: Церква України повинна повернутися до первісної єдності, яка була після Хрещення Русі.

Ув’язнення і позбавлення основних людських прав було обставиною, в якій Йосиф Сліпий не міг дати волю еклезіологічній чи екуменічній мислі. Однак після звільнення, коли щедрий приятель Блаженнішого отець Веренфрід ван Страатен попросив викласти думки письмово, Йосиф Сліпий заговорив про екуменізм мучеників: «Коли ми застановляємося над місцем і значенням Української Католицької Церкви на лоні Вселенської Церкви, треба нам говорити про возз’єднання всіх християн. Єдність у Христі мусить бути знову встановлена, і глибоку рану роз’єднання у Містичному Тілі треба гоїти. Другий Ватиканський Собор дає нам це за завдання. У Східній Европі над цим завданням працювали вже століттями, від часів Берестейської Унії починаючи […] Сьогодні ведеться з чималим завзяттям так званий екуменічний діялог, але, на жаль, він обмежується до вузького кола вищого духовенства і знатоків» (Церква Мучеників – Kirche in Not / Ostpriesterhilfe, №2, Königstein, Березень 1981, 14).

Патріарх Йосиф на власні очі бачив, як серед страждань і переслідувань християни єдналися, усвідомлювали, що вони передусім терплять Христа ради, а не через свою конфесійну приналежність. Пригадаймо, скільки надій ми покладали саме на цей екуменізм мучеників. Про нього голосно заговорив і святий Папа Іван Павло ІІ під час візиту в Україну у 2001 році, згадуючи в особливий спосіб постать Йосифа Сліпого.

Під час Другого Ватиканського Собору Сліпий побачив, скільки всього змінилося в Церкві та в розвитку богословської думки з часу його неволі. Усвідомив, що колегіальність єпископів є основною ознакою структури Церкви. Зрозумів настанову Церкви з екуменічного питання. Блаженніший вів діалог навіть із нелегкими співрозмовниками – таким як митрополит Ленінградський Никодим († 1978 р. ), з грецькими православними богословами. Однак не міг прийняти до відома факту, що дехто з так званих «екуменістів» заради поступу діалогу з Російською Православною Церквою вважав східних католиків перепоною для екуменізму, а то й навіть був готовий ними пожертвувати задля «добрих взаємин» із православ’ям. Екуменізм – це служіння правді, тож він має бути оснований на справедливості та любові. Сліпий це дуже чітко говорив Папі Павлу VI, кардиналам Авґустину Беа і Янові Віллебрандсу. Згодом повторював це Папі Івану Павлу ІІ: «Діалог любови повинен продовжуватися, але не коштом Східних Католицьких Церков».

Сліпий старався довести українцям – православним і греко-католикам, що порозуміння можливе. Підчас своїх перших відвідин української діаспори в Канаді та США у 1968 році він поїхав до Саут-БаундБрука (духовний центр українського православ’я в Америці), щоби відвідати митрополита УАПЦ Івана Теодоровича і тоді ще архиєпископа Мстислава Скрипника, і привселюдно заявив: «Ми такі православні, як ви католики». Це вислів, який ми часто повторюємо донині.

Але найчіткіший образ своєї екуменічної візії для Київської Церкви Йосиф Сліпий дав 3 червня 1976 року в короткому, але значущому екуменічному посланні «Про Поєднання в Христі» (див. о. Іван Гриньох, Послання Патріярха Йосифа Про Поєднання в Христі, у Богословія, т. 41, кн. 1-4, Рим 1977, 7-72). Воно для нас осталося як особливе напуття1.

Патріарх Йосиф відійшов у вічність 7 вересня 1984 року і в Заповіті залишив нам екуменічне напуття: «Ставайте всі в обороні прав Української Католицької Церкви, але бороніть права Української Православної Церкви, так само жорстоко знищеної чужим насиллям! Бороніть також інші християнські і релігійні громади на українській землі, всі бо вони позбавлені основної свободи сумління і віровизнання та всі терплять за свою віру в Єдиного Бога! […] Найближчими нам по вірі і крові є наші православні брати. Нас єднає традиція рідного християнства, спільні церковні і народні звичаї, спільна двотисячолітня культура! Нас єднає спільне змагання на самобутність рідної Церкви, за її Повноту, якої видимим знаком буде єдиний Патріярхат Української Церкви! […] Моліться, працюйте і боріться за збереження християнської душі кожної людини українського роду і за весь Український нарід і просіть Всемогучого Бога, щоб Він допоміг нам завершити нашу тугу за єдністю і наші змагання за церковне з’єдинення у здвигненні Патріярхату Української Церкви! » (Заповіт Блаженнішого Патріярха Йосифа. Благовісник Патріярха, рік ХVІ-ХХ, кн. 1-4. Кастель- Ґандольфо 1980 – 1984, с. 279).

Думаю, до слів Етнарха, Патріарха і Пророка Йосифа Ісповідника не потрібно додавати нічого. Сорок років тому він усе це написав, і цього нам слід дотримуватися сьогодні: і православним, і греко-католикам. Єдність у Христі з одним патріархом на чолі, у рівночасному сопричасті з Церквою матір’ю в Константинополі та з Римським Апостольським престолом. Такою була Церква Києва за святого Володимира, за Ярослава Мудрого, за митрополита Іларіона, такою вона повинна відродитися сьогодні на початку ІІІ тисячоліття.

Безумовно, на шляху від молодого священика до патріарха, а згодом етнарха у Йосифа Сліпого відбувся серйозний розвиток богословської, еклезіологічної та екуменічної мислі. Від богослова-неосхоластика і томіста, який не одразу сприйняв повністю поняття колегіальності єпископського збору, постав основник новітньої еклезіології рівночасного сопричастя Київської Церкви. Вся його праця від кінця Другого Ватиканського Собору була спрямована на визнання помісності, синодального і патріаршого устрою нашої Церкви. Його слова «Будьте собою! » є неначе зачаттям тієї еклезіології, над якою доведеться працювати Папі Франциску і всім екуменістам та богословам доброї волі без різниці віровизнання – чи вони католики, православні, англікани, чи протестанти. Випрацювання еклезіології сопричастя, а для нас, українців, візії рівночасного сопричастя з Церквою-матір’ю Константинополя і з Церквою Верховного апостола Петра є викликом і завданням для всього молодого українського християнського покоління.

о. д-р Іван Дацько, президент Інституту екуменічних студій УКУ, член Спільної міжнародної комісії для богословського діалогу між Католицькою і Православною Церквами, довголітній секретар Блаженнішого Йосифа Сліпого

Скликання 1-го Всеукраїнського релігійного форуму в Києві

Львів, 24 жовтня 1991 року — Представники всіх релігійних конфесій, що діють на Україні, були запрошені на зустріч для обговорення важливих питань міжконфесійного співжиття, шляхів та можливостей співпраці. Ця зустріч відбулася в Києві 23 жовтня цього року з ініціятиви Голови Верховної Ради України Леоніда Кравчука. Нагадаємо, що це вже третій подібний міжконфесійний діялог. Йому передували два попередні, котрі відбулися протягом останніх кількох тижнів. Вони скликалися за ініціятивою Голови Народньої Ради українського парляменту академіка Ігоря Юхновського.

За особистим дорученням Глави Української Греко-католицької Церкви Блаженнішого Мирослава-Івана Кардинала Любачівського українських греко-католиків представляли на цій зустрічі Генеральний вікарій і Канцлер Львівської Архиєпархії о. д-р Іван Дацько та Віце-Канцлер Львівської Архиєпархії о. Михайло Стахнів.

У діялозі брали участь Глава Української Православної Церкви Московської юрисдикції митрополит Філарет, Голова республіканської ради Євангельських Християн-Баптистів пастор Яків Духонченко, головний раввін юдейських общин Яків Блейх та інші представники від Реформаторської Церкви, Союзу Вільних Церков Християн Євангельської Віри, Адвентистів Сьомого Дня, а також від мусульман Криму.

Під час зустрічі домінувало розуміння необхідности у якнайближчому часі вжити конкретних заходів щодо співжиття усіх релігій, котрі мають своїх вірних у нашій країні, заради розвитку релігійного життя і збагачення духовности народів України.

Представники всіх релігійних конфесій прийняли «Звернення до Глав Християнских Церков, Мусульманських Мечетей, Юдейських Громад та інших об’єднань, релігійних організацій, що діють на Україні». У «Зверненні» учасники зустрічі виступили з ініціятивою скликання 1-го Всеукраїнського релігійного форуму в м. Києві 19-20 листопада 1991 року і закликали Глав усіх релігійних конфесій, віруючих та мирян підтримати цю мирну ініціятиву. Під час зустрічі створено міжконфесійний робочий комітет підготовки 1-го Всеукраїнського релігійного форуму за участю представників всіх віроісповідань.