Опечалена Дружино, пані Лесю, та вся родина Покійного!
Жалібна Громадо!
Невблаганна смерть бл. п. мґра Михайла Хом’яка зібрала нас ось тут, щоб віддати йому останню прислугу й спільно, бодай скромними словами, пом’янути його. Ми свідомі, що немає слів, якими можна було б зменшити душевний біль по втраті дорогої і так близької нам особи. Зрозуміла річ, що найбільший біль переносять ті, кому він був найдорожчий, найближчий, себто його дружина, пані Леся, та його діти. Жорстока смерть забрала їм вірного мужа, щиро люблячого батька і дідуся. Словом, осиротила їх і нас з ними. Сталося це напередодні світлого празника Христового Воскресіння. Замість радісного привіту «Христос Воскрес», з яким мали б ми поспішити до нього при звуках великодніх дзвонів, ми, ті, хто його знав, годину-півтори тому попрощали його до болю сумним співом «Вічная пам’ять».
Сказав я: «Ті, хто його знав». Може, вірніше було б передати цю думку питанням: «А хто його не знав?» Здається, небагато є таких серед свідомої української громади в діяспорі, хто б його не знав. Знали його молоді учні-середньошкільники, бо їх він виховував. Знали й старші студенти. Його ім’я широко відоме в колах журналістів, науковців, численних провідників українського культурного, церковно-громадського, національного життя та в колах різних наших організацій. Як людина з енциклопедичним знанням, він був при тому дуже скромний. Щирий патріот, приятель усіх, хто заслуговував на його приязнь. Чесний, з глибокими моральними засадами. Ввічливий, радий кожному допомогти. Для усіх, хто бажав про щось дізнатись, мав час не тільки на коротку відповідь, але навіть на науковий виклад, покликаючись при цьому на наукові джерела.
Від ранньої юности життєвий шлях Покійного позначився обильними плодами ідейної, пильної, часто безкорисливої праці для добра української громади. Сміло можна сказати, що його життєвим девізом були слова нашого генія Івана Франка: «Кожний думай, що на тобі міліонів стан стоїть. Що за долю міліонів мусиш дати ти одвіт».
Так! Турбувався він безперебійно долею українських «міліонів». І як людина з великим почуттям відповідальности за цю долю, він ніколи не відмовлявся від обов’язків, які накладало на нього українське суспільство. Питання: «чому це я маю робити, а не хтось інший?» для нього не існувало. І коли ось сьогодні мені припав цей почесний, а разом болючо-сумний обов’язок пом’янути бл. п. мґра Михайла Хом’яка від Ради Українських Громадських Організацій за Патріярхат Помісної УКЦеркви Едмонтонської Єпархії, а посередньо і від Крайової Ради Канади та Українського Патріярхального Світового Об’єднання, хочу подати бодай два-три моменти з його життя, які мені, як його дуже близькому співробітникові на громадському полі особисто довелось пережити, на доказ того, як дуже він дорожив долею української громади.
Відомо нам, що під час побуту покійного в Сарселі біля Парижу він тяжко захворів. Для рятування життя мусів там таки піддатись доволі складній операції. Хоч хірургічне втручання врятувало життя, але повного здоров’я йому вже не привернуло. Проте, повернувшись до Едмонтону, він, хоч з підірваним здоров’ям, праці не покидає. Як людина обов’язку й чину, живо цікавиться справами української громади, зокрема питанням патріярхату УКЦеркви. Активно включається в ряди послідовників руху за визнання Апостольською Столицею патріярхату. І, не зважаючи на те, що хвороба вже його не покидала, хоч скрито, проте таки постійно посилювалась, даючи час від часу про себе знати сильнішими атаками на його тіло. В червні 1980 р. він приймає на себе головування Крайовою Радою, щоб рятувати загальне добро перед упадком. Це сталось на з’їзді Крайової Ради в Едмонтоні. Той, хто був на цьому З’їзді, знає всі обставини.
Це тільки один момент. А ось інший приклад. Як голова Крайової Ради Канади, він став одним із заступників голови управи Українського Патріярхального Світового Об’єднання.
На кінець листопада 1980 р. Блаженніший Патріярх Йосиф скликав синод владик до Риму. Перед синодом були чутки, що до участи в синоді будуть допущені й миряни. Проф. д-р Петро Зелений, тодішній голова УПСО, звернувся до голов Патріярших Товариств в діяспорі, щоб кожний з них особисто, або через делегата взяв евентуальну участь в синоді. Адже йшлось про відповідну репрезентацію мирян. І знов тоді бл. п. мґр Хом’як, хоч напівхворий, для добра загальної справи ризикуючи своїм власним здоров’ям, відбуває далеку подорож до Риму, щоб не пропустити нагоди участи в Синоді, якщо така трапиться. В поворотній дорозі ще й вступає до Сарселю, бо знає, що й там потрібна його поміч.
Це другий приклад жертвенної посвяти Покійного для добра української громади. І ще один момент.
В червні 1983 р. кінчався трирічний період осідку Краєвої Ради в Едмонтоні. На цей раз з’їзд делегатів рад за Патріярхат відбувся в Торонто. І знов, маючи вже дуже підірване здоров’я, мґр Хом’як, як голова Крайової Ради, хоч і був перевантажений щоденною працею редактора «Українських Вістей», також не ради заробітку, а з громадського обов’язку знаходить час, щоб опрацювати аж дві доповіді, й особисто їде на з’їзд та виголошує їх там перед делегатами. По повороті зі з’їзду здавалось, що він віджив. Він так радів успіхом того з’їзду. Та це тільки так здавалось. Його щире, патріотичне українське серце з кожним днем, з кожним ударом слабло. І нарешті пізнього вечора 16 квітня зовсім перестало битись.
Бл. п. мґр Михайло Хом’як відійшов від нас до небесних хоромів, по заслужену нагороду, за словами всечеснішого о. крил. В. Тарнавського. Тілом він помер, але пам’ять про нього буде жити серед нас у всі часи в його багатій духовій спадщині, в його ділах.