(Продовження з листопадового числа)
В цьому документі вперше впало слово, що всі Церкви насамперед мусять мати свої устрої, свої проблеми, тому що вони живуть своїм власним життям, мають свою традицію, яку цей декрет надзвичайно вихвалює, що вона цінна, що вона свята і т.д. Але коли б наші надії спирались на тому, що нас так похвалили, і коли б ми прийняли це за щире слово, то пам’ятайте, що в документах історичних, якщо брати і проконтролювати — скільки таких гарних слів впало із церковних уст і з високих політичних достойників. Скільки їх паде і нині. Берім завжди такі слова дуже обережно і дуже стримано. Треба пізнати, що за тим криється.
Наші владики написали і просили: «Піднесіть нашу Церкву до ранги Патріярхату». Не вийшло з того нічого. Але в декреті є сказано, що Патріярхат може створити тільки Синод або Папа. Скажу Вам, що це формулювання є надзвичайно дивне, це латинське формулювання. Якщо йдеться про латинську Церкву, де існує в патріярхаті західнім, то, очевидна річ, що той патріярх заходу в даному випадку єпископ Риму, є патріярхом заходу. Він має право зрезигнувати з частини своєї влади над тою великою Церквою, яка є на всіх континентах — Африка, Азія, Европа, Америка Північна, Південна, Австралія, де лиш хочете. На місяці ще нема. Нас там викинули б.
Отже той Патріярх може спокійно сказати: «Створім собі тепер Патріярхат в Німеччині. Чому ні? І нехай та Німеччина створить в рамцях нашої християнської традиції закони для своєї Церкви, хай вона править і хай той Патріярх має владу над цілою німецькою країною. І створім такий патріярхат у Північній Америці для латинської Церкви — чому ні? Це є великий католицький світ, але хай правиться своїми законами. Я зрікаюся з тої влади, яка вирішує дуже важливі, але місцеві справи». То має право все зробити і зректися Патріярх Заходу — єпископ Риму. Як ми можемо вимагати від патріярха Заходу, щоб він творив нові патріярхати Сходу? Я думаю, що тут є маленька омана.
Я сам не любив історії, бо нас учили, що треба запам’ятати дату народження і смерти кожного папи. Я запам’ятав собі з історії факт, який вияснив мені професор, що так виглядало, я так вивчив, що свого часу було так, що треба було владу в світі представляти у формі «X». А «X» має два осередні пункти і, казали, в одному пункті є цісар, а в другому папа. Я собі то запам’ятав, а дат я собі не запам’ятовував, але якось мені вдалось перейти навіть з дуже добрими оцінками.
Але хай мене справлять, бо я не знаю, бо мій професор не навчив мене, чи в історії був випадок, щоб папа створив будь-який патріярхат? Так, створив в Єрусалимі. Є Патріярх Єрусалимський латинського обряду. Створив його свого часу, як противагу до тих патріярхів східніх церков в Єрусалимі, які там були. Це в противагу до різних Патріярхів східніх церков. Треба було, щоб той латинянин, що там знайшовся, як певне чуже тіло, щоб він був у ранзі патріярха, але він не мав влади. Дали рангу, але не дали влади. От ця різниця між патріярхами Сходу і патріярхами Заходу. До нині існує у Венеції патріярх — Венеційський Архиєпископ має титул патріярха. Патріяршої влади він не має, то що ми розуміємо, і в Лісабоні, в Португалії, існує патріярх, але він влади також не має.
Вас здивує, чому я це говорю. Бачите, я хотів би вам сказати, якщо ми боремося за Патріярхат, то ми не боремося за титул. Прошу то собі добре запам’ятати. Ми боремося за цілість того великого змісту, що скривається за тим, що ми схопили, як певне гасло боротьби за патріярхат. За тим гаслом міститься багато змістовніше слово Помісність Української Церкви. Помісність, я хочу вам сказати, що це не значить тільки територія. Це значить традиція, історія, мова, звичай, фолкльор, архітектура, богословська мисль, канонічне право, літургіка в стислому значенні, церковні книги, власне правління, власна можливість іменування, вибирання, висвячування в ім’я тої Помісної Церкви власних Владик. Це є вагоме слово, коли ми скажемо його зміст. І я хотів би, щоб це вам було ясно, що ми боремося за щось дуже важливе.
Я знаю, бо я тепер об’їздив країни, і скажу вам, що я зустрінувся з тим, скажу де, в нас це ще не впроваджено, але в церкві св. Миколая в Торонто я перевів може найкращі духові реколекції, які я там давав, бо там мене слухало понад тисячу людей. Цілий тиждень я їх мучив своїми духовними науками. При кінці вони пішли до сповіді, я при них мусів висповідатися. Всі сповідалися. Мені сказав парох: «Ми тут на зарядження нашого Владики споминаємо Патріярха Йосифа І». Я відповів, що я дуже радо буду споминати, але пізніше, в літургії, бо це має велике значення. Пізніше я сказав: «Я є дуже критична, може недовірлива людина. Ви це певно бачите з моїх слів. Недовірлива. Життя мене навчило не вірити, доки не знаєте приятеля». Я бачу тих серед правлячих літургію. Єпископи слухають того, що диктує канцелярія там, не канцелярія його, бо в тій на місці канцелярії вони диктують, але ця канцелярія там, вища в Римі. Вони тих слухають. Не бачать навіть, я сам спостеріг. Між іншим, кажуть, що я пишу статтю. Я не люблю писати, волю часом мовчати, аж мені знову хтось не підкаже щось написати. Не бачив я Помісности. Я не чую голосу Собору Владик нашої Церкви. Я чую раз спільне послання на Великдень, на Різдво. Тепер чую, що нині відчитали ще одно. Але я не знаю, як я маю працювати між вірними. Також багато священиків кажуть: ми також не знаємо. Ніхто нам не помагає. Ніхто не каже. Ми знайшлися в цілком іншій ситуації, інакший уклад сил, інші вірні, інший час. Часто є такі, що до них треба йти. Є між ними різні. Треба до них йти, як з ними говорити? Очевидно, зрозуміло. Відповідно до оточення. А там на університетах різні думки. Я був студентським душпастирем. Питаюся молоді, які ваші проблеми? Що вас болить? Говорять мені, що їх Маркс цікавить, і таке інше. Треба з ними говорити. Як нам душпастирювати, коли нам ніхто не скаже. Уявіть собі ніхто нам не скаже. Богу дякувати, такої ситуації ми ще не маємо в Европі. Тут є інша ситуація, бо я так тут бачу, є інші варстати праці, до яких немає продукції. Не чув, що це Помісна Церква, я говорив, а є вже патріярх. Приїхав до Мюнхену з Канади священик, мій бувший студент. В нашій церкві відправив літургію і поминув Патріярха Йосифа І. Це дуже гарно. Але приходить до мене одна жінка й каже: «Що ви, отче, кажете нам боротися за якусь Помісну Церкву, таж ми маємо Патріярха Йосифа І». А я її кажу: «Бідна ти, Даріє, ти того не розумієш». Та ілюзія може бути небезпечною, коли ми не розуміємо, що це є патріярх. Це є одна сторінка медалі, і я хочу на неї звернути увагу. Ми мусимо змагати до того, щоб нас знову хтось не обманув. Бо титул патріярха може хтось хитрий надати і канадській митрополії. Чому? Але одного не дадуть. Не дадуть того, що я вже сказав, власної церковної влади. Це, щоб ми самі собою правили. Toгo нам ніхто не дасть.
Але не думайте, що я є проти того, щоби поминати Патріяхрха Йосифа І. Поминайте Патріярха Йосифа І. Чому? Бо кажуть також, бо це є закон нашої східньої Церкви, бо який був чинний у нас на Заході, а в нас на Сході був закон з життям. Кажуть таке:
«Закон молитви є законом нашої віри». А на Сході, як знаєте, було, щоЛітургія дає нам підставу справді для нашої віри. Те, в що ми віримо, те міститься в нашій літургії, в архітектурі, в мистецтві, бо ікона також наша літургія, це виплив нашої віри.
Коли я бачив Успення Матері Божої, що її написав може невідомий мистець перед століттями, коли я побачив, то це Успення для мене є чимсь дійсним, воно становить базу моєї віри в правду Успення Пресвятої Богородиці.
Коли я бачу в церкві іконостас і молюся перед ним, то я бачу, що це вислів віри цілого народу, яка бачила в Христі, що їм зображає ікона, що вона бачила в тому Христі Богочоловіка чи Христа Чоловіколюбця, про це залюбки говорив Слуга Божий Андрей. Коли я бачу ту Матір Божу, то я знаю, що її позиція є тут, біля Христа Чоловіколюбця. Там вона є. Біля Нього. При Нім, а не Обручник св. Йосиф. як в латинських церквах. Коли я читаю якусь літургічну пісню, приміром Єктенію мирну, то я в тому бачу вислів, як Церква розуміє, що це є мир, що це є ієрархія церковна. Навіть коли молюся по-українському. Коли ми молимося за цілу Церкву і згадуємо Вселенського Архиєрея і зараз же тут Патріярха чи Митрополита, це є логічний порядок. Це є виплив моєї віри. Коли ж ви молитеся за Патріярха Йосифа І, то я хотів би, щоб ви розуміли, що не молитеся за дійсність, за яку ми ще боремося. Це дуже важне, щоб не попасти в помилку.
Тепер я думаю і цю справу виясню, це справа помісности, про яку тут говориться. На жаль, і ця справа в цьому документі є так поплутана, що ви властиво не знаєте, що під тою назвою по-латині, вона звучить по-латинськи здефініована, як партикулярна. Ви властиво не знаєте точно, що під тою статтею можна розуміти. Навіть заголовок кількох артикулів каже, що там говориться, що значить ця назва. Я перечитаю з Благовісника Верховного, який я маю перед собою, перекладене в латинській мові, як поодинока церква. Що ви розумієте під «поодинокою церквою». Нічого не говорить український переклад.
Поставмо питання, що це є обряд? Чи обряд є це, що я прийду і відслужу Службу Божу Івана Золотоустого і це все, що мені треба знати? А хто знає нині Вечірню? Хто знає Утреню? Хто знає Литію? Хто нині знає такі прекрасні з перших століть християнства, як «Світе Тихий», «Нині одпущається», хто їх знає ще? Може для того, що це Америка?
Я мав нагоду коротко перед його смертю зустрінутися з моїм знайомим особисто і з його писань, українським поетом, письменником, патріотом, великою людиною, з Євгеном Маланюком, коли він був у Римі. Він приходив все на Богослуження, до Блаженнішого. брав участь в нас, приступав до св. Причастя і я бачив, що це людина християнського слова. З якою побожністю, з яким внутрішнім переживанням зберіг це, а сказав мені, що він виховувався в Петербурзі.
Чому цього не можна зберегти у Філядельфії, питаюся себе. Чому цього не можуть зберегти наші священики тут? Чому не можна їх виховати такими, як наш мирянин, який виростав у Петербурзі під тиском царської Росії? Він казав, що раз мав щастя бути в Києві, коли був молодим старшиною і боронив свій Київ. Пізніше той письменник написав мені листа і каже: «Дорогий Отче! Напишіть мені, в яких ще наших церквах служиться Вечірня? Де є така прекрасна молитва «Господи і Владико живота мойого». Я написав йому, де є ці молитви, цілі тексти в церковно-слов’янській мові. Він любив церковнослов’янську мову, «а де Вечірні служаться тут, в Америці, на милість Бога, я таки не можу вам сказати». Чи він знайшов тут церкву, де служать Вечірні, я не знаю. Він мені не написав, бо помер.
Дорогі миряни! Оттакі переживання. Ми боремося за ту церковну українську людину, хто б то не був і де він не був би. Це тяжка боротьба. Це боротьба, що може тривати десять літ. Але вірмо в ту боротьбу, в той бій. Ми виграємо!
Тому, що нині родяться критичні уми, ми заострили цей ум і в нашій Церкві також. Ми перебороли ту мертвеччину. Ми мусимо перебороти і те, що нас породила чужа школа, чуже виховання, а, може, і те, до чого звели нас священики, також і ті, що мали те нещастя не жити, не молитися з нами, не мали свого власного церковного життя і тих великих постатей нашої Церкви, що вона нам дала.
Дорогі мої миряни! Я міг би дальше говорити. Ми стали на тому документі, що наш архиєпископ має ту саму владу, що патріярх. В тому напрямі, на жаль, були інші сили. Бо є інші сили, які ніяк і всупереч аджорнаменто, всупереч тому шляху, що його Собор накреслював, всупереч тому всьому, загамувало аджорнаменто. Ті сили вам і мені відомі. Під їх тиском, під їх оком мені доводилося проживати роки. Ті сили відгороджували нас жердками від наших наймолодших, від питомців нашої Малої Семінарії.
Під тим тиском живемо до нині. Це не аджорнаменто в тому, коли так реалізується документи Собору, то це є омана. Омана у тих, що закохані у владу і які не чують голосу Церкви. Вони оперують мертвими параграфами. Вони покликуються, між іншим, на те, що не може бути помісности, не може бути патріярхату, бо наша Церква і наш Верховний Архиєпископ не мають території.
Дорогі миряни, як то розуміти — чи мають територію, чи ні. Той Верховний Архиєпископ нашої Церкви, наступник наших митрополитів від X ст. до нині. Цей Верховний Архиєпископ має ту територію, бо він сходив її від Колими аж до Полярного Кола своїми ногами як в’язень. Ці північні простори власними ногами сходив. Він здобував ту територію, як в’язень, бо там були українські люди. Справа не в території, яку ставлять, як оману, як інтерпретацію, — справа в людських душах. А ці душі нині, то є власне, в що я вірю, що ми будемо собою, що ми будемо Помісною Церквою без жебранини і без крови. Будуть люди, але ті люди будуть вміти інтерпретувати, що то є Христова Церква, що це є християнська родина з різними помісними церквами, що в найближчому часі постануть на Заході патріярші Церкви в різних краях, що переймуть культуру християнського сходу, бо вже пролунали слова.
Я хочу вам сказати. Важливе є перш усього, щоб ті наші душі знали, чим вони є. Говоріть різними мовами під церквою, складайте дари на різні цілі, але також на українську Церкву, але майте одне українське серце. Будьте патріотами різних країн, але не забувайте про країну ваших батьків, майте це в своєму серці, бо батьківщина є це, що маєте в своєму серці.
Будьте справжніми повними мирянами, свідомими мирянами нашої Помісної Церкви. Пам’ятайте! Коли поляки у нас відбирали наші церкви руйнували, коли вони казали Митрополитові Андреєві, що це зрозуміла річ, бо вони були колись уніятські, а по тім стали православними, то Митрополит сказав: «То не йдеться про мури церковні, бо це мертве, але йдеться про душі тих людей, які в цих церквах моляться». Нас хочуть ограбувати з нашої людської, рідної душі. Не дайтеся. Тоді будете також учнями Митрополита Андрея.
І я вам скажу останнє слово.
Наші Владики з нашим Блаженством можуть одне зробити — написати Послання про положення нашої Церкви в цілому світі, страдне положення Матері-Церкви не тільки її дочки з її слугами, про скликання справжнього, великого Собору нашої Помісної Церкви. Собору, в якому візьмуть участь владики з пастирського становища, священики, вибрані зборами священиків, миряни, вибрані мирянськими товариствами і братствами — мусять зійтися на Собор. Той Собор мусить бути підготований. Ми мусимо створити відповідні пасторальні, богословські, літургічні, мирянські, душпастирські комісії, навіть музичні для церковного співу, архітектури, одности мови, молоді і т.п. Ми маємо мозок, тільки йому треба дати працювати. Є стільки мудрих людей, що могли б підготовити Собор. І на тому Соборі сказати своє власне слово, зобов’язуючи всіх, а хто того слова не послухає, хай буде вічним ізгоєм нашої Помісної Церкви. Будьмо її вірні діти! Дякую!
Відповіді на питання
Дякую за зацікавлення і за питання і я мушу вибачитися, коли я не буду могти на всі питання дещо точніше відповісти, бо це був би новий реферат. Я міг би вам його зараз виголосити і вам забрати дуже багато часу, щоб ці питання обговорити.
Перше питання було — основа помісности — до цього прийду пізніше. Чи я вірю і чи є можливо скликати Владик на Собор? Чи я вірю, що можна скликати Собор?— якщо я подав цю думку про Собор, то я абсолютно вважаю, що наша церковна громада у цілому світі є спроможна підготовити, опрацювати і довести до скликання такого Собору, як я пропонував. Нічого не бракує, є одність, є мозок серед різних людей. Такі можливості існують. Якщо ви питаєте мене тільки про Владик — то я хочу вам відповісти таким жартом — один катехит підготовляв одного жида як оглашеного, бо він хотів прийняти Тайну Хрещення. Коли проминуло кілька місяців, катехит запитав його: «Я тобі дав книжки, ти запізнався з катехизмом, ну як же тепер, віриш чи не віриш?». Жид відповів: «Я трохи вірю, а трохи не вірю». Питається катехит: «Як то — трохи віриш, а трохи не віриш?». Жид відповів: «То, що я вичитав в Євангелії, що Ісус Христос ходив по морю, то так, вірю, але чи це море було глибоке, то я не вірю. Що це? Те, що Ісус Христос помножив п’ять хлібів і дві риби і нагодував дві тисячі людей, то я вірю, але щоб вони були ситі, то я не вірю. Дальше то, що Ісус Христос сплів батіг і вигнав купців зі святині, то я вірю, але щоб вони не ввійшли іншими дорогами знову, то я не вірю». То я до третього: в то, щоб купців можна вигнати зі святині, то я вірю, але чи не пішли би іншими дорогами, то є проблема. Я думаю, що я вам тим жартом відповів. Така моя думка. Собор, на мою думку, є можливий.
Справа нового стилю: я знаю дещо про ті речі. Справа нового стилю, нового календаря є дуже болючою справою і вона нині створила велику парафію Володимира і Ольги. Я мав то щастя в 1968 р. бути в Чікаго. Я бажав би привітати наших достойників. Поклонитися їм так, як належиться культурній людині. Але тоді вони десь зникли з Чікаго, і мені було неприємно, що через мене мали стільки коштів, бо це треба було від’їхати. Мені сказали, що поїхали до Нью-Йорку. Все ж таки з Чікаго до Нью-Йорку далека дорога. Я благословив понад тисячу вірних, то не був Великдень. Вони зібралися, як вони казали, на Свячене. Я їм поблагословив стіл, бо ніхто з місцевих священиків не відважився піти і помолитися з мирянами. Може хтось скаже, що я пішов на чужу територію, але я звик ходити й по чужих територіях. Я поблагословив, і нічого не сталося. Я поблагословив зі сльозами в очах, бо я не розумів, як можна опустити тисячу мирян і не прийти священикові до них і не відмовити молитви перед їдою? Просили. Це була справа календаря. Помилково ставили це питання. Скажу вам щиро, що календар не є істотною справою східніх Церков. Ми собі мусимо з того здати справу. Це справа, яка завжди стоїть на порядку дня. Колись справу календаря рішав Патріярх Александрійський, і він висилав листи до Риму і казав ось так: «Цього року припаде Пасха тоді, а тоді то». Це Римський Патріярх приймав. Це були дуже добрі часи, можна сказати, що патріярхи одні другим помагали. Александрія — математика, астрономія — вона процвітала, а Рим орудував тоді лише мечем і в очах Александрії, Сходу того гарного грецького Сходу, то було, коли говорити про культуру. Бачите, то були часи і вони мінялися і нині в східніх церквах є різно і справа святкування Пасхи, і справа т.зв. неподвижних свят залежні також від державних і політичних умов. Але коли вона стала проблемою для людей, то, зрозуміла річ, що не можна цього поминути. І коли одні люди хочуть святкувати так. Скажіть отак, подумайте собі, хоча ми не маємо в тім часі Свят Вечора, але подумати, що в цьому часі десь там мій брат, мій знайомий там святкують. Я святкував після старого стилю Йордан з нашими питомцями в Інсбруку. Там були з нашої місцевости, Стемфордської єпархії, Югославії, Бразілії, Німеччини.
Ми зійшлися. Був Йордан, наш Йордан. Я посвятив воду. На вечерю ми зійшлися, не було кому нам поставити вечері. Ми їли хліб і попивали австрійським пивом, але ми думали про Йордан і ми говорили про Йордан. Можна і так. Як бачите, це є дуже важка проблема. Проблема духова, проблема може емоції, спогадів і т.д. Проблема в тому, що кожна реформа, яку проводимо, ми мусимо вважати на те, щоб через будь-яку реформу, щоб ми не відчужилися від своєї землі, від своїх братів, щоб ми не сталися чимсь іншим. На це є пастирі, щоб вони мислили і думали. На це є пастирі, щоб порозумілись із іншими, як саме вимагають умовини. Для цього вони є, але вони не сміють бути губернаторами і комісарами та диктаторами, бо це незгідне з конституцією догматичною про Церкву, де точно визначується, чим є отой пастирський уряд. Хто власне є священик! Нині справа календаря є дуже цікавою. Ось з того календаря виросла нова дуже здорова, так я чую, бо там працює один з моїх приятелів, молодий священик, до речі словінець, який вивчив церковно-слов’янську і українську мову, пише до мене українською мовою листи. Тому я вірю, що може той священик тої землі українського походження може вивчити українську мову. Не зашкодить йому для його власної мислі. Це збагачувати може. Щось навчиться. Може, як би він вивчив, то і ті діти також вивчили б. Може б і та монахиня не говорила б тільки «гелло» і не виписувала б різних побажань на «Хрістмус і Нью-їр», а вміла сказати ось наше старе – Христос Рождається! Повірте мені, що то Христос Рождається, воно таке старе, його не заступить жоден переклад Христос Рождається — завжди, нині в кожний день Христос Рождається! Не родився, не народився, не буде родитися, Христос Рождається! То є наші проблеми.
Декрет: Східня Конгрегація не була автором Декрету. У декреті брали участь достойники всіх східніх Церков і західні експерти і йшли суперечки за те, як оформити це. Йшли суперечки різні. Навіть говорилося про такі речі, як про те, що Декрету не потрібно. Говорили західні кардинали, що Декрет зупинить асиміляцію і інтеграцію у латинську церкву, а нам вже раз треба покінчити з тим, щоб на територіях латинських владицтв, щоб на тих територіях існувала будь-яка інша юрисдикційна влада.
Були такі думки, так, але були й там єпископи такого формату, що вміли губу створити на Соборі, але були такі, що не отворили. Я про це писав і хотіли страшно мене покарати, але вже мене Господь карає, то я вже людських кар не боюся.
Очевидно, Декрет появився, бо були, як їх називають Мелехіти, Максим ІV, який обороняв бодай основні питання. Не завжди це йому вдавалося, бо переголосовували, відкидали і т.п., отже це є Таїнство.
Якщо йдеться про реформи, то я хочу коротко сказати. Склалось так що реформ задумано дуже багато, але склалось так — тут і є парадокс несамовитий, то що думали і що хотіли дві тисячі Отців Церкви, то почали пізніше інтерпретувати і пояснювати не Отці Церкви, а функціонарі і зупинили той біг, по якому йшов цілий Собор.
Я вам скажу на це питання, що є дуже важливе, а головно в західній Церкві, це є в нас самозрозуміло давно, колегіяльність єпископату. Вже відбулося кілька таких Синодів на базі тієї Соборово-Ватиканської колегіяльности і до нічого не можуть договоритися.
Були в першій частині великого параграфу — говориться про колегіяльність, а в другій частині того параграфу ту колегіяльність заперечується. Отже дуже складна ситуація.
Ви не зрозуміли моєї згадки про змагання до Патріярхату. Я кажу, що власне в тому аджорнаменто, на тому Соборі Ватиканському вказано відкриті і ширші шляхи очевидно зв’язані з теперішньою технікою, з теперішньою надзвичайною проблематикою, яку має кожна країна і кожний нарід окремо. Те, що має англосакський світ, це не є те саме, що має римський світ. Те, що має Німеччина, то не є те саме, що має Америка. Те, що має Південна Америка, яку варто пізнати, не є те саме, що Італія. І кожна Церква має свою власну проблематику. Це є окремий дух того народу з різною культурою, різними реакціями і т.д.
Я жив тоді в Італії, коли папа разом зі своїми достойниками поїхав на Сардинію. І його власні діти поїхали також на Сардинію і там обкидали їх камінням.
Я вам навів це дуже конкретно, що в Німеччині відбувається Синод німецьких католиків разом зі своїми єпископами. Цей Синод мусів випрацювати свої власні статути. Вони ж не мають своїх традицій, а ми маємо свої традиції, як такі Синоди чи Собори разом Владики з мирянами відбуваються.
Нехай наші каноністи краще вникнуть в ті документи, які є українськими документами. На жаль, наші каноністи дуже студіюють всі римські енцикліки, всі римські декрети, включно до нашого східнього права, яке нас дискримінує. Дискримінує нас під різними оглядами, нас, священиків, вірних і т.д.
Хай би вони замість тих документів пошукали щось між нашими документами наших Синодів від старої Руси аж по нині з певною дозою обережности, коли йдеться про документи після т. зв. унійної доби, після Берестейської доби, однаково у православних чи в нас.
І тут я кажу, хай вони подумають через два параграфи, що тут є в цьому Декреті і від чого починати цілу історію нашої Помісної Церкви.
Для мене не є найважніше параграфи. Для мене є найважніше богословська думка, богословський підхід, бо наша Церква є побудована на богословії. Їхня Церква побудована на дуже виструнченому римському праві, але не забуваймо, що в римському праві є дуже багато доброго, але все ж таки поганського. І це є різниця, і тому, пробачте, я хочу закінчити, я говорив, що в західніх народах будемо мати матріярхат, пробачте, патріярхат. Матріярхати ми вже мали, але нічого не збудували, нічого не помогло. Я знаю, тепер є процедури супружжя в різних країнах…