Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Стати автором

о. д-р Петро Ґаладза

Митрополит як богослов і літургіст. Рецензія на книгу отця Петра Ґаладзи «Богослов’я та літургійна праця Андрея Шептицького»

На початку 90-их років мину лого століття під час відвідин Львова гість із Канади – професор Коледжу св. Михаїла Університету Торонто, світлої пам’яті отець-доктор Петро Біланюк (1932 – 1998 рр.) – сказав, що якби інші народи мали такого генія, яким був наш Андрей Шептицький, то полиці в їхніх бібліотеках вгиналися б від книг, написаних про нього…

За останні тридцять років ситуація покращилася. З’явилася низка важливих і глибоких досліджень історичного характеру. Дещо менше є праць, присвячених богословській проблематиці. Проте й тут уже можна виокремити кілька важливих здобутків.

Однією з кращих книг про богословську та літургічну думку митрополита Андрея є праця отця Петра Ґаладзи, професора Інституту східнохристиянських наук імені Митрополита Андрея Шептицького (Торонто, Канада), яка вийшла у Римі в 2004 році (The Theology and Liturgical Work of Andrei Sheptytsky (1865 – 1944 рр.). Ця монографія маловідома серед ширшої аудиторії, але її варто прочитати, аби доповнити свої знання про Архиєрея. 

В основі видання лежить докторська дисертація автора. Отець Ґаладза поділив працю на дві частини, у першій з яких мовиться про загальні богословські погляди Митрополита Андрея, а в другій – про його погляди на літургійні питання. Обидві частини поділені на глави, розділи та підрозділи. Завдяки цьому читачеві цікаво спостерігати за розвитком думок Шептицького, а також за тим, настільки різноманітним був спектр його діяльності.

Перша частина про богослов’я владики Андрея містить три глави: 1. Джерела богослов’я Митрополита. 2. Особливості богослов’я Митрополита. 3. Особливості літургійно-сакраментального богослов’я (Митрополита). Друга частина також містить три глави: 4. Літургійна праця Шептицького у 1899 – 1831 рр. 5. Літургійна праця Шептицького у 1933 – 1944 рр. 6. Підхід Шептицького до християнських культів. Крім того, у другій частині вміщені висновки та епілог.

Наприкінці книги є додаток, поділений на п’ять частин. У ньому вміщений список джерел та авторів, яких свого часу Митрополит Андрей цитував у своїх працях. Тут знайдемо також:

  1. цитати зі Святого Письма, літургійні фрази і тексти, цитування рішень Вселенських Соборів, святоотцівських текстів, схоластичних авторів, духовних письменників, а також сучасників Шептицького – богословів і філософів;
  2. пошук можливих джерел «коментаря» Митрополита на молитву «Отче наш» у творі «Про мудрість Божу»;
  3. схему шостої, сьомої та десятої глав твору «Християнська праведність»;
  4. пастирський лист єпископа Григорія Хомишина «Про візантійство»;
  5. географічні карти України в період перебування Шептицького на митрополичому престолі.

Уміщені документи не лише ілюструють діяльність великого єрарха, а й допомагають зрозуміти чинники, які вплинули на формування його світогляду.

Автор показує читачеві, як саме відбувалося формування свідомості Шептицького та як поступово змінювалися його погляди на різні проблеми, зокрема на питання літургійних обрядів, на трактування богословських підходів, на соціальні питання. На жаль, на сторінках книги порушені деякі проблеми морального богослов’я, екуменізму, практичних кроків до об’єднання Церков, проте це не применшує важливості дослідження.

Митрополита Андрея вважають «Мойсеєм» українського народу, який, однак, ніколи не ввійшов до «землі обітованої». Особливо це стосується реформи богослужінь, яку він започаткував і лише частково завершив. А оскільки перед Другим Ватиканським Собором існував лиш один – «католицький» підхід до богословських питань, то неможливо і непотрібно звинувачувати владику, начебто він не зумів розвинути принцип lex orandi – lex credendi (відповідність правила молитви правилу віри), який би подолав різницю між змістом літургійних текстів візантійського обряду та латинським підходом до їхнього пояснення. Важливо не забувати, що українці впродовж століть перебували під пануванням різних держав: Польщі, Росії, Австро-Угорщини, тож певні зміни в літургійних обрядах часто асоціювалися із впливами на обрядову ідентичність з боку оточення.

Автор книги веде мову про те, що Митрополит полюбляв цитувати отців Церкви, зокрема східних. Та водночас отець Ґаладза зауважує ще одну характерну особливість: у його творах практично відсутні ключові поняття отців християнського Сходу обожнення чи ті, які належать до паламістської богословської традиції. Понад те, одного з найвідоміших східних богословів – святого Григорія Паламу – владика Андрей згадує хіба що як єретика, адже таким його вважала Католицька Церква аж до Другого Ватиканського Собору.

Примітно, що практично всі посилання на отців християнського Сходу з’явилися у творах Шептицького за посередництва західних джерел, особливо завдяки творам святого Томи Аквінського. Винятком були хіба що твори святого Василія Великого, які владика сам переклав із грецької.

Митрополит мав особливу пошану до Святого Письма – як до Старого Завіту, так і до Нового. Це було видно і з його особистого благоговіння перед Книгою книг, і з наполегливого доручення священникам своїх єпархій якнайчастіше читати Слово Боже. А все ж отець Ґаладза наголошує на тому, що владика Андрей набагато частіше звертається до «Суми теології» святого Томи, документів Тридентського Собору та послань римських архиєреїв, аніж до альтернативних християнських джерел. Вагомий вплив на Шептицького мала також книга святого Альфонса Ліґуорі «Про гідність та обов’язки священника».

Щодо послань римських архиєреїв, то вони дійсно були каталізаторами послань Митрополита, а також його листів і проповідей. Особливий вплив на нього мав Папа Лев ХІІІ. Суттєво, хоч і дещо менше впливали на його думку понтифіки Пій Х і Пій ХІ.

І хоча владика Андрей був залежний від папських документів і римо-католицьких синодів та не смів висловлювати власні погляди на багато речей, він мав прогресивні підходи стосовно католицько-православних відносин і порозуміння. Його літургійно-обрядові погляди часто еволюціонували в доброму напрямку. Залишається фактом те, що багато богословських питань Митрополит сформулював нечітко, а деякі його погляди можуть видатись дивними й незрозумілими для поколінь, які виросли і здобували освіту після Другого Ватиканського Собору. Це стосується як відсутності біблійної критики, так і певного протиставлення двох завітів – Старого і Нового.

Щодо сакраментології, то тут спостерігаємо подібну до вищезгаданої картину. Владика Андрей зазвичай повторював загальноприйняті у Католицькій Церкві визначення таїнств і літургійних обрядів. Водночас він старався, наскільки це було можливо, не мавпувати чужих думок. Його вчення про перевагу спільної молитви над індивідуальною, а також загальна тенденція у напрямку літургійного максималізму (на противагу тогочасній тенденції мінімалізму) мали велике значення для тогочасної богословської думки. І хоча Шептицький, на гадку деяких російських православних діячів, не мав глибоких знань про православне вчення щодо згаданих питань, його щире прагнення до об’єднання всіх Церков не залишило байдужими християн інших конфесій. Його любов і пошана до біблійного та літургійного слова сприяли виданню якісніших літургійних текстів. Широта його поглядів була знаною далеко за межами Галичини.

Щоби зрозуміти літургійні тенденції владики Андрея, потрібно вивчати його літургійні праці в хронологічному порядку, як це робить автор – отець Петро Ґаладза, за винятком хіба що так званих «паралітургійних» набожеств. Додатково варто уважно приглядатися до історичного тла і подій, які формували його літургійні погляди, і це також одна з важливих переваг книги.

Окрему увагу автор дослідження присвячує літургістам, які працювали при владиці Андреєві. Це передовсім відомий священник, автор знаменитого «Типика» УГКЦ, багатолітній духівник Львівської семінарії Ісидор Дольницький (1830 – 1924 рр.), а також отці Тит Мишковський (1861–1939 рр.), Дометій Садовський (1865 – 1940 рр.), Спиридон Кархут (1869 – 1931 рр.) і Кирило Королевський (1878 – 1959 рр.).

Як можна переконатися, читаючи книгу, полеміка між різними «партіями» греко-католицького духовенства в часи Шептицького була дуже цікавою. Одні священники вважали себе прихильниками східного обряду, іноді аж занадто підкреслюючи свою «східну» ідентичність, що було природною реакцією на часте нерозуміння візантійського обряду представниками латинського клиру, і це ставало причиною підозри їх у москвофільстві. Другі ж, навпаки, захоплювалися введенням у східний обряд елементів і практик з латинського обряду, навіть із регіональних практик австрійських та польських храмів.

До речі, у книзі подане листування Шептицького з православним архиєреєм Антонієм Храповицьким. Наведені важливі цитати з листів обох владик. Серед них, мабуть, найцікавішою є думка Митрополита Андрея про те, що унія в тому форматі, який вона мала у XVI столітті, у першій половині ХХ століття була б не лише неможливою, а й помилковою. Це, мабуть, іронія долі, але виходить так, що Шептицький, якого вважають одним із найголовніших ідеологів «уніятизму», ще понад століття тому зміг передбачити не лише Другий Ватиканський Собор, а й пізніші результати католицько-православного діалогу ХХ – ХХІ століть.

Надзвичайно цікавим і корисним для читача буде авторський опис особливостей літургійних книг: служебників, требників, ізборників тощо. Це цінна інформація для всіх тих, що цікавляться літургікою. Загалом роль Митрополита Шептицького у змінах до літургійних видань була ключовою. Тут можна спостерегти певну еволюцію його позиції: поступові кроки до «очищення» обряду з метою показати готовність іти на компроміс із «братами православними», особливо в обрядових питаннях. Вершиною таких книговидань став «Устав богослужінь», який побачив світ у 1944 році в Римі завдяки праці літургійної комісії. Узявши до рук перший примірник цього уставу, Митрополит Андрей промовив подячну молитву праведного Симеона: «Нині відпускаєш раба Твого, Владико…» Восени того ж року владика відійшов у вічність.

Загалом книга отця Петра Ґаладзи містить багато важливої інформації та аналізу і заповнює чимало історичних пробілів, тому її варто прочитати не лише церковним історикам, священникам, знавцям літургії, студентам, але й усім тим, що цікавляться історією УГКЦ, літургікою та богослов’ям.

д-р. Ігор Василишин, викладач УКУ

Специфіка богослов’я Шептицького – вибрані моменти з перспективи сьогодення

Новизна поруч із несистематичністю

Шептицького звикли бачити видатним богословом, адже його слово, усне і писемне, мало кого залишає байдужим, проте він не був богословом у звичайному академічному сенсі, і фактично, якщо мовиться про певну частину його богословського спадку, то там багато такого, що сьогодні не буде найбільш актуальне. Проте в його богословських, чи радше душпастирських творах є надзвичайно актуальні наголоси і моменти. Крім того, ми все-таки поважаємо його як богослова, оскільки в цьому випадку натрапляємо на унікальну ситуацію: він – чоловік, який не раз писав речі майже самозрозумілі (якщо людина добре знає Святе Письмо, християнську спадщину тощо), але, пишучи їх, таки постійно виконував їх, і то в творчий спосіб. Саме тому постать Митрополита притягує увагу, в тому числі богословів: бути теоретиком у ділянці богослов’я набагато легше, аніж практиком. Тому богослов, який втілює теологічні «теорії», заслуговує на увагу.

У Шептицького все-таки є чимало творчого . Він, наприклад, робить новаторський крок в осмисленні питання убожества. Такі велетні, як Тома Аквінський, не наголошували, що євангельська порада убожества є порадою для всіх. Зазвичай писалося, що це – для духовної «еліти», для монахів. А Шептицький каже, що добровільна убогість, готовність відректися від земних благ – це фактично універсальне, може, не покликання, але універсальний ідеал для всіх християн. Це справді згідне не тільки з євангельським, а й із патристичним вченням. Митрополит Андрей, може, не розгорнув це вчення настільки, наскільки хотілося б, але сам практикував його. Навіть тоді, коли став єпископом, митрополитом, хоч і не мав обов’язку, жив так, як простий монах. На це варто звернути увагу, бо якби там не було, це була доба томізму і «коригування» святого Томи з Аквіну, це було щось нeзвичне.

Шептицький і творчо підійшов до визначення самої суті богослов’я. Класична дефініція богослов’я на Заході – це дефініція святого Ансельма Кентерберійського – fides quaerens intellectum – віра, яка шукає розуміння. А Митрополит писав, що богослов’я – це elevatio mentis ad Deum (піднесення ума до Бога). Знаємо ту класичну фразу, що молитва – це піднесення душі до Бога. Значить богослов’я – це піднесення ума до Бога? Це не тільки паралель молитві, це й те, що остаточна мета – зустріч із самим Богом, а не тільки розуміння. Не раз богослов’я потрапляє в кризу, адже в наших зусиллях усе зрозуміти, ми не раз тратимо той містичний вимір богослов’я, який випливає з того, що я зустрічаюся з живим єством, Творцем Всесвіту, який мене безмежно любить і посилає Слово, щоб воно поселилося між нас. Унаслідок тої зустрічі, того особистого досвіду я починаю щось писати про Бога. І роблю це не лише тому, що хочу щось збагнути, зрозуміти, а тому, що хочу стати учасником божественної природи. Нема сумніву, що нам «на християнському Сході» вдалося б трохи більше підкреслювати інтелектуально-філософський момент. Але в тій хвилині, коли ми забуваємо, що остаточна мета – єдність з Богом, богослов’я легко може стати дуже сухою дисципліною.

Важливо також зрозуміти, що Шептицький не був систематичним у своєму богословствуванні з простої причини – це не було його завданням. Митрополит Андрей перш за все був геніальним душпастирем і тому переважно писав ad hoc, тобто в нього часто була спрямованість на конкретний випадок, на вирішення конкретної проблеми. Найбільша систематичність проявляється там, де він дотримується «Суми теології» Томи з Аквіну. Наприклад, твір Шептицького «Божа мудрість» – це намагання осмислити, що означає діяти етично як справжній християнин у складних ситуаціях. Там Шептицький досить систематично розглядає ті питання, які для нього мають особливе значення. Там є система, бо він раз у раз цитує або перефразовує святого Тому. Через це «Божа мудрість» – твір доволі сухий і схоластичний, але Шептицький вдався у ньому до прискіпливого розгляду деталей моралі, бо перебував у обставинах, де нюанси різниць між правильною християнською поведінкою і неправильною були дуже малопомітні. Митрополит часто мусив зустрічатися з впливовими посадовими особами, і перед ним поставало питання, коли можна піти на поступки заради якоїсь більшої мети без того, щоби кривити душею, без того, щоби чинити якесь зло. Йому було важливо зрозуміти і вчити інших, коли компроміс переходить у сферу неетичної поведінки.

Інші особливі ідеї та наголоси

Цікавим був і підхід Митрополита Андрея до літургійної молитви та загалом до місця літургійного життя в християнській духовності. Отже, Шептицький бере ідеї, що кружляють у той час, і поширює їх у спосіб, який для нас сьогодні може бути досить цікавим, зокрема для інтелігенції, котра не раз має тенденцію дивитися на спільну літургійну молитву як на щось пієтистичне або таке, що добре для людей, які «не можуть інакше давати собі раду з життям», але не для інтелектуалів.

Яку ідею, наприклад, підхопив Шептицький для того, щоби поглибити її? Ще до Першої світової війни, ще заки літургійний рух став поширеним, Митрополит пише, що головне джерело християнського життя – участь у богослужіннях. Це може звучати дуже так обрядово, якщо не розуміємо, що саме Шептицький має на увазі. Для нього, очевидно, участь в богослужіннях – це не відбуття якоїсь церемонії заради того, щоби принести Богові «данину» (і, звісно, не для того, щоб виявити свою ідентичність чи просто «будувати спільноту», як не раз сьогодні видно). Митрополит розумів, що богослужіння – це подія, коли в особливий спосіб нам служить Бог (як він про це писав), а ми тоді у відповідь служимо Богові цілим своїм буттям. Тож участь в богослужіннях мусить мати життєві наслідки. Тогочасні автори Пій Х та Ламбер Бодуен (Lambert Beauduin) вплинули на Митрополита Андрея, і він розвинув їхні ідеї.

Митрополит у своєму богослов’ї був також цікавий тим, що старався звертати увагу на роль Святого Духа в християнському мисленні, хоча це був період, коли в богослов’ї Святий Дух, як то кажуть, був забутий. Шептицький звертає увагу на роль Святого Духа як того, хто дає динамічний стимул Церкві і християнам – кожному зокрема – розвивати своє мислення в творчий спосіб, щоби бачити та розуміти речі, які інакше будемо сприймати тільки дуже поверхово і шаблонно. Його твір «Дар П’ятидесятниці» не є великим, проте це чи не найкращий суто богословський твір Митрополита Андрея.

Є ще інший цікавий момент. У 1960-их роках у Південній Америці кинули гасло «Перевага бідним» («Preferential option for the poor»). Але Шептицький жив цим задовго до Другого Ватиканського Собору. Як він це робив? Ще в перших його посланнях як єпископа Станиславівського, та й у ранніх роках митрополитування, чітко простежуємо бачення Шептицьким лідерства як служіння тим, що на маргінесі. Для нього це було суттєвим, і в цьому Шептицький був вірним послідовником тюбінгенської школи душпастирського богослов’я (вона наголошувала, що йти у народ і бути з народом є суттєвим). Усі сьогодні цитують Папу Франциска, що «пастир має пахнути вівцями». А впродовж цілого свого життя Митрополит Шептицький, перебуваючи серед зубожілого народу, ні разу, наприклад, не подбав про ремонт у митрополичих палатах чи покращення комфорту в них. Він був чутливим до питання «оптики», зокрема, коли народ бідний – стиль життя представників Церкви теж має бути бідним.

Готовність Митрополита Андрея стояти з народом була прискорена його бажанням максимально прислухатися до течій у Римській Церкві. Ще до Першої світової війни він намагається адаптувати мислення Папи Лева XIII про соціальні питання (його енцикліку «Rerum novarum») до потреб своєї пастви, беручи до уваги те, що Галичина була однією з найбідніших частин Габсбурзької імперії. Легко абстракціями писати про світ, але перед Митрополитом стояло завдання адаптувати ці нові ідеї до конкретних обставин: чи треба в конкретному випадку захищати право на профспілки, чи ні; як підходити до питання справедливої зарплати; як писати про ставлення землевласників до робітників і так далі, щоби були шанси на те, що багаті до цього дослухаються, і разом з тим, щоб народ сприйняв це органічно та з розумінням, що має право ставити різні вимоги без провокування класової ненависті. Отже, працівники мають право на протести, але як із церковної точки зору, з моральної точки зору оформити мислення про це, щоби в конкретних обставинах Галичини воно втілилося в мудрий спосіб? Зробити це була надзвичайна річ.

У цьому контексті бачимо, що для Митрополита Андрея душпастирювання є тотожним з місійністю. Його візія також дає натхнення дійсно бути там, де люди. Це звучить як аксіома, але ми покутуємо досі тим, що не раз розуміємо душпастирювання навпаки: я є тут, і ви приходьте до мене, до церкви. Крім того, Шептицький з першого моменту свого митрополитування дбав про те, щоби посилати священників і до Північної Америки, і до Бразилії, і деінде. Це виявляє його місійне мислення, побудоване не так на прагненні «здобувати нових членів для Католицької Церкви», як бути присутнім серед людей, що бідують, важко терплять і потребують духовної опіки. Він не опускав рук, коли йому римо-католицькі єрархи казали: «Ну, знаєте, це є латинська територія, і ви не маєте права тут пхатися». Митрополит різними способами боровся з цим. На жаль, мусив обережно писати на ті теми, але все ж вважав, що наші громади не тільки можуть, а й мусять розвиватися на так званих латинських територіях. Отже, він розумів універсальність помісності. Помісність – це не закриття в партикулярності заради того, щоб зберігати ідентичність або здобувати свої права. Це ділення унікальною спадщиною, яка повинна мати універсальне значення – ділення там, де ми перебуваємо з тими, з якими перебуваємо.

Є ще одна важлива річ, що промовляє до нас, наприклад, із послання «Не убий! » та інших творів і дій Шептицького в обороні покривджених. Ми ще навіть не доросли до пошани єврейської спадщини, яка в поведінці Шептицького відіграла досить велику роль. Він був готовий жертвувати своїм життям, життям монахів і монахинь, священників, які переховували євреїв під час Голокосту. Це радикальне учеництво, яке розуміє людську гідність в радикальний спосіб, розуміє важливість того, щоби переступати бар’єри, навіть коли є величезний суспільний тиск. Серед певних прошарків християн-українців можна відчути брак поцінування єврейської релігійної спадщини і катастрофи, яка сталася під час Голокосту. Однак Шептицький, як пізніше Іван Павло ІІ, дали нам приклад того, як треба ставитися до визнавців єврейської релігії.

Протоекуменізм і еволюція мислення

Застановляючись над доробком будь-якого автора, завжди цікаво ставити питання, чи цей мислитель розвивав своє мислення і яким чином. Після Першої світової війни Шептицький проходить цікаву еволюцію, зокрема з погляду екуменічного. Його позиція зазнає швидкого розвитку, що завершується по 1929 році, коли Пій ХІ видає енцикліку «Mortalium animos». Тоді Папа забороняє католикам брати участь в екуменічному русі. Щойно під час Другої світової війни Митрополит Андрей знову вільніше писатиме і діятиме в справі з’єдинення Церков, не переймаючись тим, чи якийсь кардинал із Конгрегації у справах віри стежить за ним. Тоді він стає знову дуже творчим у мисленні щодо з’єдинення Церков.

До 1929 року Шептицький був відкритий до того, щоби покладатися на відважних дорадників та співавторів у цій ділянці. Зокрема, це видно на прикладі знаменної статті «Психологія унії», яку для нього написав Лев Жіле – бенедиктинець, який згодом став студитом, а потім перейшов на православ’я (для єпископів чи пап багато речей пишуть їхні дорадники, а вже ми їх судимо по тому, що вони готові були підписати і чи готові діяти в тому дусі). Отже, Шептицький рухався у напрямі протоекуменізму, початкового руху для зближення Церков. І в згаданій статті він наголошує, що нам не йдеться про те, щоби навертати одиниці чи спільноти, але що праця для «з’єдинення Церков» у першу чергу означає бути свідками вселенськості та її мудрості серед тих, що в це не вірують і думають, що з’єднатися з Римом означає відректися від своєї окремішності. Кир Андрей постійно наголошував, що коли православний стає католиком, він нічого не відкидає, а тільки доповнює свою віру.

Прикладом того, що треба якнайбільше йти назустріч тим, що хочуть єднання, може бути те, що Митрополит Андрей ще до Першої світової війни не дивиться на обряд Російської Православної Церкви як на причину, що перешкоджала б з’єднанню. Якби людина хотіла дотримуватися традиції, притаманної цій Церкві, чому мусила б зректися її? У той час відбувалися дуже гострі дискусії про відповідні теми серед мирян. Обрядові питання були значно важливіші від питань глибоко богословських чи доктринальних. І от Шептицький каже, що може бути Російська Греко-Католицька Церква, яка в своїх літургійних практиках є така сама, як Російська Православна Церква; він каже, що це Російську Греко-Католицьку Церкву нічим не віддаляє від справжнього католицизму. Отже, Митрополит Андрей був пророком тієї ідеї, що латинство не є цілим католицизмом. Для нас це самозрозуміло, але якщо послухати, як сьогодні люди в західних країнах говорять, наприклад, про целібат, то нема найменшого сумніву, що для багатьох католиків латинська дисципліна примусового целібату, як і деякі інші аспекти римо-католицької практики, рівнозначна католицизмові. Вони навіть вважають, що східні католики ще не доросли до повноти католицизму. Шептицький успадкував від Велямина Рутського, Лева Кревзи, Іпатія Потія та святого Йосафата Кунцевича «пристрасть» добачати комплементарність (від лат. complementum – доповнення) там, де інші – ті, що були проти з’єднання – добачали конфліктуючі думки. Але, як уже мовилося, в той час багато офіційних кіл у Католицькій Церкві підходили до справи в інший спосіб.

Згадавши роки, коли Шептицький відчув тиск «згори», від офіційних кіл, слід звернути увагу на один момент атмосфери «інквізиції». Отже, в 1934 році чеський редемпторист Ян Гудечек на доручення Ватикану приїжджає до Львова на візитацію, щоби переконатися, чи дійсно Шептицький «готує свою Церкву до переходу на московське православ’я», як звинувачував його у цьому співбрат у єпископстві. Гудечек, зрозумівши, що це брехня, написав до Папи, що Шептицький є святим провідником, що він аж ніяк не готує Церкву до переходу на російське православ’я. Проте такі закиди і сам факт візитації зробили Шептицького обережнішим в унійних питаннях, тим більше що деякі його приятелі, молоді бельгійські, французькі чи німецькі священники, які цікавилися Східною Церквою, переходили на православ’я. Це дуже лякало Рим і деяких наших провідників. Тінь лягла на Шептицького, і через це він на певний час відступає від такого динамічного протоекуменізму.

І коли ми вже говоримо про еволюцію поглядів, то треба додати, що такий розвиток у мисленні Митрополита Андрея часто викликали кризові моменти, які пробуджували в ньому велику творчість. Зокрема, у посланні «Як будувати рідну хату», написаному під час Другої світової війни, читач знайде певну систематичність і мудрість, що старається крок за кроком відповідати на суттєві й актуальні питання державотворення. Тут Шептицький не тільки відходить від ідеї, яка домінувала раніше в Церкві, що монархія – це найкраща форма уряду, але також виразно критикує феномен москвофільства. Раніше Митрополит був досить нейтральним до цього явища.

Що є від Шептицького в Торонтському Інституті Шептицького?

Можна назвати кілька таких речей. Перше – це намагання вкорінювати наше богословствування у спільній молитві. Якщо Шептицький вважав, що головне джерело надприродного християнського життя – це участь у богослужіннях, то в нашому Інституті щодня є два богослужіння, до участі в яких ми заохочуємо студентів.

Другим є те, що ми бажаємо максимально зблизитися з православними. В нас є так, що вранці Літургію очолює греко-католицький священник, а Вечірню служить православний священник – на них учащають і православні, і католицькі студенти. Між нами є настільки добра дружба, що важко уявити собі, що існує якийсь церковний поділ.

Незважаючи на те, що наші сили слабкі (не маємо великого штату), ми пробуємо «йти в народ». Хоч дехто з науковців дивується з того, що ми їздимо на молодіжні табори, буваємо на забавах, на світських конгресах, коли є ще стільки невиконаної наукової праці. Ми вважаємо, що справжній богослов мусить відчувати екзистенційні турботи людського роду, розуміти актуальні питання. Адже богослов’я – це відповіді на ці питання, це «воплочення» Божого Слова для сьогодення. Богослов, який зсередини не розуміє кризу молодих людей, що переживають депресію, коливання у переконаннях і таке інше, не запропонує виходу із ситуації. Шептицький часто старався поєднувати духовність із самим богослов’ям, як ортопраксіс із ортодоксальністю. І ми так само в міру можливостей намагаємося поєднувати духовність і духовне осмислення з богословським осмисленням та практикою.

Як Шептицький не боявся ні Сходу, ні Заходу, так і ми. Наприклад, маємо одного з найбільш творчих, здібних викладачів богослов’я Браєна Бутчера (Brian Butcher). Цей чоловік, який не має ані краплинки української крові, зростав у канадській баптистській родині, а 22 роки тому прийшов до нашої Церкви, навіть їздив в Україну вивчати українську мову. У монографії Бутчера, яка отримала найбільшу похвалу видатного православного богослова Ендрю Лаута (Andrew Louth), простудійований літургійний обряд через призму феноменології французького філософа Поля Рікера (Paul Ricoeur). Це, власне, сутність нашого київського християнства: не боятися шукати розв’язків проблем, де б вони не були. Іноді воно не вдається, але Бутчеру в праці «Літургійне богослов’я після Шмемана» це вдалося. Автор прагнув просунути літургійне богослов’я ще на кілька кроків уперед, використовуючи ідеї французького протестанта, відомого мислителя в ділянці теорії наративу.

В нашому Інституті ми намагаємося дбати й про те, щоб у нас стажувалися люди з України, бо як Шептицький дуже дбав про своїх, то й ми хотіли б, наскільки можемо, робити це. Митрополит посилав студентів до різних наукових закладів західного світу, що принесло вагомі плоди. Надіємося, що з часом такі плоди появляться і в нас.

Слід згадати, що, наслідуючи Митрополита Андрея, ми в Інституті своїми слабкими силами намагаємося піднести інтелектуальний рівень нашої Церкви. Донині ми в УГКЦ страшно терпимо, бо є брак серйозного зацікавлення богослов’ям. Можна багато говорити про історичний вимір того, як ми успадкували цю «недугу», але щоби процвітало богословствування, треба мати достатню кількість релігійної інтелігенції. Адже бути побожним замало, коли треба розумно відповідати на сумніви сучасної людини. Як уже згадувалося, є історичні причини того, чому ми покутуємо і до сьогоднішнього дня не маємо достатньо богословів: інтелектуальна праця вимагає спокою – і миру – щоби народ не мусив журитися виживанням. Прийде час, коли довготривалий мир дозволить вирости новим поколінням, які зможуть побудувати надзвичайне мислення, використовуючи базу тієї побожності, яка дуже поширена серед загалу українського суспільства. Тоді українці зможуть відіграти надзвичайну роль синтезаторів найкращого мислення Сходу і найкращого мислення Заходу для того, щоби зробити вклад в універсальне мислення. Ми в нашому Інституті Шептицького при Торонтському університеті (University of Toronto) віримо, що за допомоги Божої мудрості дійдемо до того, що люди, чи то в Бразилії, чи в Нью-Йорку, які шукають різних способів вирішення інтелектуальних питань, читатимуть твори людей, які мають своє коріння в київській традиції. Тоді ми, українці, будемо тим тішитися не тому, що це дає нам нагоду чванитися своєю мудрістю та ідентичністю, а тому, що українці, використавши дар, яким Господь наділив їх, прославляють Його тим, що служать всьому людству у вирішенні складних і важливих питань людської екзистенції.

о. д-р Петро Ґаладза, професор і директор Інституту східнохристиянських студій ім. Митрополита
Андрея Шептицького в Торонтському університеті

Отець д-р Петро Ґаладза говорив про проблеми УКЦеркви

Заходами Українського Патріярхального Товариства, відділу Нью-Йорку у неділю, 10 грудня 1995 p., відбулась доповідь на тему: «Пекучі проблеми Української Греко-католицької Церкви напередодні Собору 1996 року: територіяльність, Патріярхат і помісність у нових обставинах екуменічної та душпастирської дійсности», яку виголосив о. д-р Петро Ґаладза з Оттави, Канада, що с професором Інституту Східньо-Християнських наук ім. Митрополита Андрея Шептицького при Університеті св. Павла в Оттаві.

Присутніх на доповіді і доповідача щиро привітав голова управи відділу в Нью-Йорку о. диякон Юрій Малаховський і водночас широко представив доповідача, молодого, багатонадійного, активного і талановитого священика о. д-ра професора Петра Галадзу, який прийняв запрошення і не пожалів часу, труду й енергії і приїхав, щоб поділитись своїми думками про проблеми нашої УКЦеркви під сучасну пору.

Доповідач розгорнув широку картину нашої Української Церкви в Україні й діяспорі. Звернув увагу на обмеження юрисдикції нашої Церкви в Україні тільки до верховної архиепархії Львова, себто до західніх земель України. Утворені нові єпархії не були поширенням території, тільки збільшенням самого числа єпархій за рахунок Львівської Митрополії і Івано-Франківської єпархії. Звичайно, обмеження юрисдикції Патріярха Мирослава-Івана було дуже разючим. Без сумніву, у цьому заважив діялог Ватикан-Москва. Щоб якось вийти з цієї ситуації, то Папа Іван-Павло II надав особисту юрисдикцію для Патріярха Мирослава-Івана на цілу Україну. Тому, що у це не всі вірили, себто у надання такої юрисдикції, то в цій справі був зі сторони Ватикану виданий офіційний документ. Звичайно, особиста юрисдикція не може вдоволяти нашу УКЦеркву, а крім цього, як можна обмежувати юрисдикцію Церкви на її власній території. (Поширено вістку, що УКЦерква на останньому Синоді, у листопаді 1995 p., що відбувся у Римі, одержала юрисдикцію на цілу Україну й українську діяспору, але покищо немає для цього жодного документу — Ред.).

Отець П. Галадза коротко зупинився над питанням діялогу Москва, Ватикан, Царгород і Грецька Церква. Ватиканові, а зокрема Папі Іванові-Павлові II залежить на цих контактах, бо сьогодні його ціллю є, щоб до двотисячного року знайти єдність у дусі, щоб усі були одно. На жаль, ні Москва, ні Царгород не є прихильно наставлені до нашої УКЦеркви, твердячи, що уніятизм стоїть на перешкоді діялогу Римо-католицької Церкви з Православною Церквою. Доповідач підкреслив, що Атенська, себто Грецька Православна Церква, натискає на Вселенського Патріярха Вартоломея, щоб він відмовився від діялогу з Ватиканом, бо він не ліквідує Греко-католицької Церкви. Під тим оглядом Баламандська Заява чи резолюції були більш помірковані, спокійніші і зближались ближче до християнської любови, не виключаючи уніятських Церков.

Доповідач також накреслив український сучасний православний світ, що є поділений на три основні православні Церкви: Українська Православна Церква,(Київський Патріярхат, патріярх Володимир (Романюк), що помер минулого року, а тепер є обраний Патріярхом Філарет (Денисенко), Українська Православна Церква, Московський Патріярхат, на чолі з Митрополитом Володимиром (Сабодан), Українська Автокефальна Православна Церква на чолі з Патріярхом Димитрієм (у мирі Володимир Ярема). Крім цього існують ще інші. Не запримічується великих спроб до поєднання. Останньо після вибору патріярха Філарета позначились ближчі стосунки Української Православної Церкви Московського Патріярхату Володимира Сабодана з УАПЦерквою Патріярхом Димитрієм. На жаль, це ще далеке від бажаного. Всі наші Церкви повинні змагати до єдности.

Між нашими православними Церквами і Українською Католицькою Церквою немає великих різниць, і можна б знайти спільну мову. Виглядає, що Римо-католицька Церква хоч має без порівняння більші різниці з Православною Церквою, але скоріше знаходить більше зрозуміння і веде постійно діялог. Наш діялог повинен бути щирий. Існує загальна поширена думка, підкреслив доповідач, що коли Ватикан не визнає нашого патріярхату, то він іде за політичною коньюнктурою, а насправді так не є. Головна причина, що наш Патріярхат не визнаний, лежить у тому, що є сильна реакція проти визнання Патріярхату УКЦеркви православних. Тут напевно перед веде наш північний сусід — Москва. При цьому виринає проблема прозелітизму. Нагадав, що Папа Урбан VIII у своєму пляні мав, як він говорив, через уніятську Церкву навернути Схід. Сьогодні це питання виходить дещо відмінно. З одної сторони обмежується впливи нашої Церкви, а в той же сам час поширюється без жодних обмежень римо-католицизм в Україні. Підкреслив, що православні готові скоріше погодитись на римо-католицизм, чим на Українську, чи як тепер привернено назву, Греко-католицьку Церкву. До речі, ще перед розвалом Радянського Союзу Москва була готова на поширення і віднову Римо-католицької Церкви, але не Української Католицької Церкви східнього обряду. Римо-католицька Церква в Україні сьогодні відзискує свої будови.

Цікаво, сказав доповідач, що частина української інтелігенції в Україні, а зокрема в Києві, не задоволена з Православної Церкви і переходить до Римо-католицької, але їм відмовляють у переході, хоч і тут бувають винятки.

На закінчення о. Ґаладза згадав про Синод УКЦеркви, що відбувся у Римі, та про те, що о. архимандрита Любомира Гузара і о. ректора Івана Хому Апостольська Столиця визнала єпископами. В загальному доповідач накреслив, можна сказати, сумну, але правдиву картину УКЦеркви на сьогоднішній час. Після доповіді учасники ставили питання, на які о. Галадза дав вичерпні відповіді. Голова о. диякон Ю. Малаховський подякував за дбайливо приготовану і виголошену доповідь о. П. Ґаладзі, і молитвою закінчено зустріч мирян.

М. Г.