(Продовження з червневого числа)
Московські паломництва
Не одні пишуть, що через унію з першим Римом (!) українці перейшли з другого Риму — з Істамбулу до третього Риму — до Москви. Деякі автокефальники і москвофіли та українські єдинонеділимці твердять, що через Римську реунію українці почали ходити до Москви. Не є це правдою, бо українці ходили до Москви ще перед Берестям. Ще перед Берестейською реунією, отже ще перед 1596 роком, ходила до Москви Печерська Лавра (у 1583 і потім 1586 роках) та Львівське братство (у 1592 p.), а один з перших пішов до Москви, галичанин з походження, митрополит Петро (1308-1326 pp.) і став навіть співфундатором Москви та великим московським і єдинонеділимським святим.
Чому ходили? Що їх тягнуло? Що потягнуло Печерську Лавру і Львівське братство ще перед Берестям на «прощу» до Москви і всіх інших «прочан» потім?
Москву у найкращім світлі представили і «дали українцям до вірування» грецькі «попрошайки» — різні грецькі достойники та грецькі колоніяльні, ліліпутні патріярхи, що крутилися по Україні, збирали милостиню та агітували за Москвою. Греків манили до Москви московські рублі та соболі і ці самі рублі та соболі манили до Москви також українців, бо Москва давала їх щедро головно вищому київському духовенству, а ще щедріше монашеству.
Ці українські і мітроносці, і клобуконосці, що брали рублі і соболі від Москви, давали всякі відомості про Київську Церкву і український народ та про політичну і релігійну ситуацію в Україні. Поволі українці, під впливом Москви, почали дивитися на історію України та на історію Київської Церкви чи двох Церков по 1596 році, а кількох по 1921, 1942 та по 1991 роках, через московські окуляри і то так, як цього вимагала грецька чи московська «рація стану».
Українці у великій більшості не осмислювали (ані сьогодні, виглядає, не осмислюють) «за» і «проти» відносно належання Київської Церкви до Істамбулу, чи до Москви, чи до Риму, чи впрост до Києва (Автокефальні Церкви) з української «рації стану» і не ставлять собі питання, чи були, чи є і чи буде на дальшу мету якась користь з того належання до котрогось Риму, для України і українського народу та Київської Церкви, чи Церков?
Що нам дали і дають різні «Рими»
Кожний національно свідомий український історик та кожний свідомий українець та українка повинні застановитися і подати другим до відома, що дали, що дають та що можуть дати для добра України і українського народу, для його християнського виховання та релігійного життя, всіх разом і кожного зосібна, різні Рими та різні Християнські Церкви в Україні, залежні у більшій чи меншій мірі від одного з 4-х Римів, від італійського (1-го Риму), турецького (Істамбулу, 2-го Риму), московського (Москви, 3-го Риму), українського (Києва, 4-го Риму).
Перш за все, є питання, що дав 2-ий Рим і греки. Загально знаним є, що християнство і літургічні книги у слов’янській мові ми прийняли і так твердять новіші історики, з Болгарії а обсаджування Київської митрополії безправно століттями греками це була одна з грецьких націоналістичних узурпацій, це посилання до Києва грецьких митрополитів. Греки накинули нам всіх своїх святих, а українських жодного не схотіли у себе прийняти, накинули нам свій календар і все, зв’язане з обрядом.
Кожний, кому залежить на долі України, мусить признати, що з української «рації стану» ні для Київської Церкви чи Київських Церков, ні для українського народу не було корисними у княжих і козацьких часах, ані не є тепер, ні, правдоподібно, не буде на майбутнє продовжувати зв’язки з Істамбульським патріярхом (залежним від турків) і з ліліпутськими колоніальними грецькими патріярхами в Азії і Африці.
Це бачили митрополит Рогоза і владики та перейшли до 1-го Риму, хоч як їм закидували, і ще закидують, особисту користь москалі і москвофіли та українські єдинонеділимці і різні москвославники та істамбульники і істамбулославники.
Що греки відпродали нашу Церкву Москві та що належати до Істамбулу нема користи ні для України, ні українського народу, це побачили врешті деякі українці і створили в Україні і у діяспорі Автокефальні Церкви, незалежні від Істамбулу.
Також повинен спитати себе кожний, що нам дала досі Москва (3-ий Рим), що дає тепер та що ще «може» дати у будучності. Це дуже обширна тема щодо минулого, замотана у теперішності, а щодо будучности, то тільки Бог один знає. Одно є ясне, що Москва по 1686 році цілковито змосковщила Українську Церкву і духовенство, змосковщила обряд і літургічні книги та церковну вимову і обсаджувала до недавна Церкву митрополитами та єпископами — чистокровними москалями, а як коли кимсь з українського походження, то це були довірені єдинонеділимці, а манастирі обернула у центри україножерства.
Щодо автокефалії (4-ий Рим), то також кожний повинен застановитися та поспитати себе і других, що нам досі дала автокефалія, що дає тепер і що ще може дати в будучності, щось рівне, або більше, ніж інші три Рими, та хто досі визнав Українську Автокефальну Церкву, хто ще не визнав, та коли визнає і хто.
Виринає питання, що Україні і українському народові та Київській Католицькій Церкві (Українській, греко-католицькій) дав 1-ий Рим. Понижче представляється коротко, що, на думку автора статті, дав і дасть (а що ще дасть, час покаже!) 1-ий Рим. Щодо інших Римів, лишається історикам, прихильникам різних Римів, написати, як вони це, щодо себе, бачать.
Київській Католицькій Церкві (Українській, греко-католицькій) і українцям та Україні 1-ий Рим дав і дає:
- Виведення Київської Церкви з грецького та московського ґетта та з грецької і московської заскорузлости;
- Самостійне обговорювання та трактування справ Київської Церкви, без грецької і московської та польської опіки;
- Самостійний зв’язок, без греків і москалів та поляків, з всесвітнім християнством;
- Самостійні зв’язки з Західньою Европою та західньою культурою;
- Можність брати участь у нарадах європейських єпископів, як рівні з рівними;
- Можність брати участь у вселенських соборах єпископів, як рівні з рівними;
- Можність звернутися про поміч до Риму проти польських і інших надужить;
- Кращу організованість Церкви;
- Краще виховання світського клиру та монахів і монахинь;
- Реформа монашества та створення зценталованого українського чоловічого чину під іменем Отців-Василіян та жіночого чину під іменем Сестер-Василіянок;
- Створення власних монаших чоловічих та жіночих чинів: Отців-Студитів, Сестер-Студиток і релігійних згромаджень своїх: Сестри-Служебниці, Сестри-Йосифітки, Сестри св. Родини і декілька інших жіночих згромаджень та створення українських чужинних чинів і згромаджень як Отців-Редемптористів, Отців Салезіян, Сестер-Вінкентіянок.
- Незалежне від держави обсаджування вищих урядів у Церкві;
- Ряд місць у католицьких колегіях та семінаріях для виховання духовенства;
- Зв’язки з різними європейськими та всесвітніми католицькими організаціями;
- Різну піддержку для духовенства і сестер та вірних до праці над вдержанням та підвищенням християнського, інтелектуального, культурного і морального рівня українського народу (Ван Стратен і другі);
- Крім цього Рим дав щось, що дуже важне, чого не дав їй ні Константинопіль чи Істамбул, ні Москва, і чого не бачать чи не хотіли і не хочуть бачити істамбульські та московські уніяти, ні автокефальники, ні часто дехто з українців-католиків, а саме, що Рим дав Київській Католицькій Церкві, її духовенству і сестрам та вірним сталу, національну «мазепинську», самостійну відпорність проти поляків та москалів і твердий та сильний «хребет» для вдержання тяглої української історичної, національної і культурної та релігійної ідентичности.
Безперечно Українська Католицька Церква мала своїх ефіялтів, бо і греки мали свого Ефіялта, зрадника під Термопілями, але вона і її вірні, в основі, не зігнули свого хребта перед поляками і не спольщилася, ні перед москалями, і не змосковщилася.
Як колись термопільці, так провід Київської Католицької Церкви (Української, греко-католицької), більшість її духовенства, сестер і вірних може з термопільцями сказати: Чужинче, іди і скажи, що багато з нас по тюрмах і по сибірських концентраційних таборах полягло, але ми перед Москвою та перед її царями і царицями — Петром І, Катериною II, Миколою І, Олександром ІІ, ні навіть перед їхніми наслідниками, червоними диктаторами, Сталіним і Брежнєвим хребта не зігнули!..
Це її історія і у цій історії та у її хребті і у тих невгнутих, давнішніх і недавніх працівниках, ісповідниках та мучениках знаходиться джерело її минулої, теперішньої і майбутньої внутрішньої сили, — її майбутнє…
Кінець