Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Стати автором

о. Євген Небесняк

Закриття Української Папської Малої семінарії в Римі

З відкриттям нового українського духовного закладу в Римі в перебудованих приміщеннях УПМС Семінарії в Римі, при вулиці Боччея 480, що відбулося в празник св. Йосафата (н.к.) 12 листопада, подаю до відома українцям в краю та діяспорі про офіційне закриття Української Папської Малої Семінарії в Римі. Нова українська семінарія, призначена для наших отців та семінаристів, які підготовляються до магістерки або докторату, називатиметься Український Папський Інститут Покров Пресвятої Богородиці, і нею провадитимуть ОО. Василіяни. Українська Папська Мала Семінарія проіснувала 47 років, тобто від 1951/52 p., коли в першому її осідку в Люрі, у Франції, відбувся перший шкільний рік, до біжу чого 1998 року, коли провівся останній шкільний рік 1997/98 в італійській школі ОО. Салезіян «Борго Рагацці Дон Боско», при вул. Пренестіна 468, в Римі. Це була єдина цілоденна середня школа і ліцей в діяспорі, в котрій, під проводом укр. ОО. Салезіян, всі уроки велись на українській мові. З неї вийшли не тільки ретельні священики, 70 (по семінаріях в Римі зараз вчаться поверх 40 випускників МС), але безліч діячів на громадській та церковно-парафіяльній ниві. Розгляньмо коротко історію цієї преважливої для Церкви й народу установи.

В 1909 р. за порученням Львівського Синоду та за старанням Митрополита Андрея Шептицького заснованою була у Львові Мала Семінарія, ректором котрої став пізніший Владика Іван Бучко (хіротонія 1929 p.). На своїх початках МС була інтернатом, своєрідною цілоденною бурсою для студентів, бо на виклади семінаристи ходили до публічних шкіл. МС пізніше мала власні виклади, на які ходили не лише семінаристи-мешканці, але також інші студенти, які з різних причин жили поза семінарією.

Після Другої світової війни, коли велике число українців опинилось у таборах скитальців у Німеччині, Австрії та Італії, а УКЦ була зліквідована Сталіном, придбано заходами Й. Мельниковича, представника ССУФ (Суспільної Служби Українців у Франції), о. Я. Перрідона, колишнього ректора Львівської Малої Семінарії, який опинився у Франції, Владики Івана Бучка, Апостольського Візитатора на Европу, і закуплено фінансами ІРО (Міжнародною Організацією для Скитальців) за гарантуванням Конгрегації для Східних Церков за каденції кард. Є. Тіссерана, будинок Шене (Le Chesnaye) в Люрі, близько Орлеану у Франції. Будинок коштував 17.000.000 франків і з навколишнім тереном мав служити продовженням рільничої школи, яка була заснована в Австрії заходами УННРА (Допомогова Організація Об’єднаних Націй східної й середньої Европи скитальцям).

Помимо всіх зусиль плян продовження рільничої школи перепав і владика Іван Бучко представив інший плян: заснувати Малу Семінарію. Така пропозиція була прийнята всіма сторонами, але кому повірити провід? Підбір упав на ОО. Салезіян, які займаються вихованням молоді у християнському та патріотичному дусі, по засадах їх заснувателя, св. Івана Боско.

Звідки взялись українці у Згромадженні ОО. Салезіян? Першим, у кого настала ідея заснувати українську вітку ОО. Салезіян був о. Кирило Сілецький, парох жужеля у Бельзкім Деканаті Перемишльської Епархії. Він також, між іншими, заснував в 1892 р. Згромадження Сестер Служебниць Непорочного Зачаття і Згромадження Сестер св. Йосифа в 1894 році. Він кілька разів їздив до італійського міста на півночі, Турина, колиски ОО. Салезіян, для розглянення можливости заснування такої вітки у своїй парафії.

Цю ідею пізніше зреалізував о. Петро Голинський, катехит перемишльської гімназії. Його підтримав о. Василь Гриник, член перемишльського крилосу. Перемишльський єп. Йосафат Коциловський здійснив цю ідею і вислав у 1932 р. першу групу хлопців, в числі 10, до Італії, в місто Іврею. З цієї групи п’ять стало священиками — о. Ст. Чміль (котрого Патріярх Йосиф Сліпий найменував своїм мітратом, а пізніше єпископом; помер в святості 1978 р. і похований в крипті Св. Софії в Римі); Теодор Кудла, Роман Самотий, Василь Тиндало, а один, Іван Саба, став салезіянським братом (монах, але не священик). В 1937 р. поїхала друга група, в числі 6 осіб, з чого стали священиками Григорій Гарасимович (помер 1997 p.), Роман Саба (пом. 1982 p.), Андрій Сапеляк (нині Владика) та Іван Тилявський. У 1938 приїхала третя група, в числі 8, з котрих 5 стало священиками: Лев Гайдуківський, Володимир Гринишин, Роман Мазяр (пом. 1989 p.), Михайло Пришляк, Василь Сапеляк. В 1939 p., тобто напередодні Другої світової війни, приїхала остання група, в числі 6, з котрих три стали священиками, а саме: Костантин Лихач (пом. 1976 p.), Іван Ортинський, Євген Коцан, а один. Іван Харовський, став салезіянським братом.

З огляду на заведення комуністичного режиму на наших землях, ті отці не могли повернути в Україну, тому Владика Іван Бучко вирішив поручити провід Малої Семінарії в діяспорі, що мала бути своєрідним продовженням Малої Семінарії (1919-1944) у Львові, ОО. Салезіянам. Верховний Настоятель ОО. Салезіян погодився на пропозицію Владики.

Офіційне відкриття Малої Семінарії (кінчався шкільний рік1951 /52) в Люрі відбулося 29 червня 1952 р. торжественною Службою Божою, яку відправив на площі перед Семінарією єп. Іван Бучко у присутності численних достойників, церковних та світських. Семінарія отримала назву Український Інститут св. Івана Боско і матиме осідок у Люрі до 1956 р. В першому шкільному році, 1951/52 було 18 студентів, і вони під час перебудови будинку в Люрі були тимчасово приміщені у французькій Малій Семінарії св. Еверета в Орлеані, 19 кіло­метрів від Люрі; всі студенти з Франції; 1952/53

  1. починають приїжджати студенти з Німеччини та Бельгії; 1953/54 — 53, з чого 15 з табор наших біженців в Трієсті, Італії та 1 з Англі 1954/55 — 45, 1955/56 — 34. Навчання, за винятком деяких предметів по-українському, мусили вестись тільки на французькій мові, що утруднювало науку більшості студентів, які не знали французької мови. В 1956 p., при кінці вже шкільного року, з огляду на те, що будинок вимагав докорінного дорогого ремонту, Салезіяни по нараді з Східною Конгрегацією, вир шили замкнути на стало Семінарію в Люрі і перенести її до Італії, в Кастельґандольфо, біля тридцять кілометрів від Риму.

16 грудня 1956 р. торжественною Службою Божою, яку відправив єп. Іван Бучко в присутності кард. Тіссерана та української кольонії в Римі, відкрито другий осідок Малої Семінар дальше під проводом ОО. Салезіня. Ректором став о. Андрій Сапеляк. Тут вона проіснувала д 1959 р. Йому до помочі стали отці В. Гринишин, Л. Гайдуківський та Р. Саба. Осідком була «Вілля Сан Андрея», куплена Митрополито Андреєм в 1929 р. на літню резиденцію для Великої Семінарії св. Йосафата в Римі. Заряд ОО. Салезіян мав достачати українських Салезіян для проводу і науки, а Східна Конгрегація утримувала б Семінарію. Осідок мав бути тимчасовий, бо Східна Конгрегація вирішила вибудував новий великий будинок, який мав служити Семінарією. В 1956/57 р. було 24 студентів; в 1957/58 – 41; в 1958/59 – 49.

В серпні 1959 р. Семінарію перенесено до нового будинку, при вулиці Боччея 480, а 1 жовтня на свято Покрови Пречистої Дії Марії (ст.к.) Владика Іван Бучко її торжественно поблагословив в присутності кард. Тіссерана, префекта Східної Конгрегації та численних ватиканських достойників та всієї української ієрархії вільного світу. На те відкриття приїхав спеціяльно запрошений Візантійський хор з Утрехту і співав під батутою проф. Мирослава Антоновича під час благословення і під час Служби Божої в день відкриття. Наступного дня у храмі св. Петра українська ієрархія відправила благодарну Службу Божу за допомогу в довершення великого діла. Семінарію відкрито під назво «Українська Мала Семінарія св. Йосафата». 1963 p., заходами Патріярха Йосифа Сліпого одержаним був Апостольський лист, датою червня, з наданням Малій Семінарії титулу «Папської» з правами і привілеями, зв’язаними титулом Папської Семінарії. Це піднесло рані школи і поставило її, між іншими, папськими виховними закладами та відкрило двері для легшого прийняття на дальші студії у різних університетах для тих. які покінчили навчання у Малій Семінарії та бажали студіювати щось інше, а не богословію. Офіційною назвою стала «Українська Папська Мала Семінарія св. Йосафата», на відміну від осідків в Люрі та Кастельгандольфо, що в офіційних документах був «Український Інститут св. Івана Боско», а для українців вжитою була назва «Українська Мала Семінарія св. Івана Боско».

Мрії укр. ОО. Салезіян виховувати рідну молодь здійснилися в шкільному році 1990/91, коли заходами тодішнього ректора, о. Євгена Небесняка. який відбув свою першу подорож в країну своїх батьків, прибуло перше число юнаків з Львова. їх було 22! Яка радість! Неописані людськими словами! Після них почали приїжджати інші групи хлопців з України. Число семінаристів в останніх роках існування Малої Семінарії на Боччея 1990/91 — 59; 1991/92 — 85; 1992/93 – 79; 1993/94 – 59 МС + 8 ВС (МС стала частинно «Великою», бо треба було примістити в будинку тих малих семінаристів, котрі здавши матуру, не могли перейти до Великої через брак місця у Великій Семінарії); 1994/95 — 45 МС + 22 ВС. 1995/96 – 22 МС + 27 ВС.

Чергове перенесення Малої Семінарії до Салезіянського Інституту «Borgo Ragazzi Don Bosco» в жовтні 1996 р. вже з «великими» «малими» семінаристами сталось в наслідок вирішення Конгрегації відбути докорінний ремонт приміщень Малої Семінарії. Частина семінаристів перейшла до Великої Семінарії, 20, а до Борго — 28, і 15 не вернулись на дальші студії. Тут семінаристи перебували до червня 1998 р. (1996/97 – 28; 1997/98 – 25).

Від заснування Малої Семінарії в 1951/52 pp. ректори змінялися, як і вчителі, число студентів з різних континентів (найбільше число становило 112 у 1968/69). Ціль Малої Семінарії – дати середньошкільне виховання українським студентам, майбутнім священикам і провідникам релігійного та культурного життя українського народу згідно з правдивими християнськими засадами. Від першого дня свого існування, до останнього. Українська Папська Мала Семінарія в Римі гідно сповнила своє завдання! Українські Отці Салезіяни розвиваються зараз в Україні з новими чисельними покликаннями і, можливо. одного дня вдасться відкрити Малу Семінарію в рідних сторонах.

Про історію Малої Семінарії вийшла у свій час книжка (укр. + англ. мови) з численними знімками, чорнобілими та кольоровими знімками. яку можна набути за 20 ам. дол. (залучена є поштова пересилка). Чеки на закуп книжки або на допомогу Отцям Салезіянам в Україні посилати на наступну адресу;

Rev. Ewhen Nebesniak

Collegio Santa Sofia

Via di Boccea 478 00166

Roma Italia

Пропам`ятний день у Манчестерській громаді, Англія

Манчестерська громада пережила 24 серпня 1996 р. пропам’ятний день в історії свого церковного й національного життя. До цього спричинились дві події: благословення відремонтованої й розмальованої церкви та відмічення П’ятиріччя Незалежности України.

В Манчестері українська громада вже існує 100 років і впродовж того часу їхніми духовними потребами займалися різні отці. Перед Першою світовою війною Сальфордський Владика Тома Геншов дав дозвіл декретом 23.01.1903 польському священикові Альоїзієві Фольтінові займатися душ- пастирською працею серед поляків, литовців, а пізніше українців. Його офіційний титул був «Сарpellanus populorum Slavonicorum — Капелян слов’янських народів». Люди зібрали гроші й відкупили від протестантів храм, перетворивши його на каплицю св. Казимира (Reather St.-Oldham Rd). Посвячення каплиці відбулося 1904-го року.

Минула війна й наші вірні ходили до св. Казимира аж до 1921 p., коли церковця була закрита, почали ходити до церкви св. Чада, але 1933 р. місцевий Владика Геншов дав дозвіл нашим людям та литовцям користуватись шкільною церквою св. Вільгельма, біля св. Чада (Angel Meadows). Душпастирем став литовець о. Норбутас. Коли церкву збурено, церква св. Чада стала знову парафіяльною церквою наших вірних до 1954 p., коли перейшли до власної церковці, яку о. Дзьоба закупив 1954 р.

Після Першої війни Владики: Митр. А. Шептицький в 1921 p., Микола Чарнецький 1932 і 1937 pp., Й. Сліпий (ректор Львів. Дух. Сем.) в 1935 p., о. Босський з Бельгії, ЧНІ (Ван дер Бош), о. Я. Перрідон з Франції, відвідали принагідно манчес­терських вірних, відправляючи для них Службу Божу, слухаючи сповіді, уділюючи перше Святе Причастя дітям, але не було сталої духовної опіки, як раніше.

Після Другої світової війни ситуація покращала, бо в 1949 р. душпастирем манчестерців, при англійській кат. церкві св. Чада, при вулиці Чітгам, став о. Ст. Колянківський, а після цього від’їзду до Канади 1951 p., його місце зайняв о. Еммануїл Кордуба. по смерті якого в 1953 р. прибув о. В. Дзьоба, який відійшов в 1966 році. У тих всіх роках відчувалася потреба набуття власної церкви, що сталося 1954 р. за о. В. Дзьоби. Після нього парохами були о. Я. Гаврилюк, о. П. Лунів, о. М. Квітковський, а зараз парохом є о. Я. Рій з України.

Манчестерська церковця Успення Пресвятої Богородиці, як будинок, походить з минулого століття і є колишнім протестантським храмом так званим Sunday Congregational School, відкуплений за 3000 фунтів, без коштів ремонту. Вона була посвячена архипастирем скитальців Владикою Іваном Бучком, 29 серпня 1955 p., який також 22 липня 1956 р. посвятив іконостас роботи майстра Михайла Олійника.

Роки проходили… Церква була побілена і помальована в 70-их роках П. Молюхом, але стан церкви в 1996-му році був жалюгідний: дах пропускав воду, в стіни в середині геть почорніли від свічок…

Міська архитектурна комісія ствердила, що дах потребував крайнього й цілковитого ремонту, інакше власті були б проголосили церкву небезпечною до вжитку. Треба було кликати професіоналістів і отримати кошторис на направу. Прибули й дали кошторис: 24.000 фунтів! Комітет в складі М. Мандзія на чолі, Д. Литвина, скарбника, п-і 3. Лен, секретарки, взялись до організування збірки. Потрібні фонди були зібрані через короткий час і вдалось направити дах. Комітет разом з парохом о. Я. Роєм вирішили розмалювати весь інтер’єр і покликали для цієї праці митців з України, Петра Артем’яка (головний координатор робіт), Федора Крупки, Олекси Огородника й Михайла Шевчика. Почали вони своє діло з кінцем червня і до сих пір завершують роботи. Розмалювали всю передню стіну на тему св. Причастя (Апостоли приступають до Ісуса, який роздає їм Причастя), як і яруси іконостасу: Христові Празники (Різдво, Воскресіння, Вознесіння, В’їзд в Єрусалим) та Богородичне Свято (Благовіщення) і Зіслання Святого Духа, і нижній під головними іконами (Жертва Авеля і Каїна, Зустріч жерця-священика Мелхіседека з Авраамом (підносить йому хліб та вино), після його перемоги над ворогами, жертва Авраама, Мойсей підносить мідяного змія в пустині, щоб врятуватись від смертельних укусів пустинних зміїв). Крім того — велика запрестольна ікона Успення, двох ангелів. Хрещення України… По бічних стінах — стінописні образи чотирьох євангелистів. Вже не говорю про весь інтер’єр церкви наново помальовані: стеля, хори, колюмни… Вони виконали колосальну роботу, за що належиться їм низький поклін і велика дяка.

В одинадцятій годині, в неділю, 25 серпня, була відправлена торжественна архієрейська Служба Божа, яку відслужив Владика М. Кучм’як в асисті отців: пароха Манчестеру, Я. Роя, Є. Небесняка, ректора УПСМ в Римі, І. Білика з України, який перебуває у Лондоні, М. Корчагіна пароха Галіфаксу і Я. Лещишина, пароха Ноттінггаму. Церква була виповнена богомольцями. У першій лавці — головний технічний дорадник посла України у Великобрітанії Ролянд Франко з дружиною і голова місцевого відділу СУБ, Михайло Мандзій. З’їхалися вірні з цілої околиці, щоб взяти участь у великому торжестві благословення відремонтованої і розмальованої церкви.

Хор «Гомін» під батутою маестра Я. Бабуняка прегарно співав до Служби Божої. Владика у своїй проповіді підніс дяку й шану Богові за його благословення над українським народом, що дав йому можливість відсвяткувати п’яту річницю незалежности України. Після Служби Божої о. Іван Білик з України мав знаменне слово про значення Божого храму. Владика посвятив іконостас та розмальовані стінописи. На завершення торжества, владика щиросердечно подякував всім, які спричинились до уможливлення того свята.

П’ЯТИРІЧЧЯ НЕЗАЛЕЖНОСТИ УКРАЇНИ

З церкви учасники перейшли до Народного Дому СУБ, при вул. Смедлі, де для гостей був приготовлений смачний обід.

О четвертій годині почалась академія з приводу 5-річчя Незалежности України. Також і тут, як і в церкві, — заля була виповнена вщерть. Між гістьми, крім Владики М. Кучм’яка, представника українського Посольства України у Великобрітанії, Ролянда Франка, були присутні також представники Англійської Католицької Церкви в особі владики та його секретаря, мейор міста Бері з дружиною, директор шпиталю в Кромпсол і представники всіх громадських організацій в Манчестері. Промовляли: голова відділу СУБ в Манчестері М. Мандзій, Р. Франко та Владика М. Кучм’як. Евгенія Мандзій заповідала мистецькі виступи. Хор «Гомін» під диригентурою маєстра Я. Бабуняка виконав низку пісень: «Марш УПА», «Грайте, бандури, грайте», «Вставай народе…», «Орлик», хореографії Марійки Бабич і Дм. Парадюк виконав: «Хустина», «Чумарочка», а мішаний хор «Відродження» під батутою Галини Савчин-Литвинів виконав: «Отче наш», «Благостови, душе моя Господа», «Як ішов я з Дебречина додому». Милою несподіванкою був виступ наймолодших зі школи танців ім. П. Дністровика, які задемонстрували три танці: «Козачок», «Чумак» і «Гуцулка». Деклямували дівчатка: Мирослава Кохан вірш «Хто я?» і Соломійка Попов «Присягав». З чуттям продеклямувала вірш «Клятву» Калина Мандзій.

Після концерту гості були запрошені на гостину. Вони були вельми задоволені не тільки концертом на високому рівні, але й приємною атмосферою, що була під час гостини.

Український народ втішається Божим благословенням, тому що українські вірні Його люблять, почитають і зберігають Його Заповіді. Вияв їхньої любови до Нього відремонтована й розмальована церква, якій, коли завершиться вся робота, не буде кращої на цілому нашому терені. Кожний англієць, коли ввійде до церкви й погляне на ікони та стінописи, може тільки подивляти таких здібних митців, що в такий спосіб шанує свого Бога.

Всі ми вже п’ятий рік святкуємо те. для чого ми ціле життя жили й за що боролися. Ми прибули на Бритійські острови з нічим, тільки в тому, в що були одягнені. Починали від нуля. Закладали сім’ї, працювали, будували доми, церкви, де б можна було збиратися, виховувати дітей в рідному дусі й ознайомлювати бритійців з нашою справою та домагатись незалежности для України. Несподівано в 1991 р. Україна стала незалежною. Яка це була радість у наших душах. Це великий дар від Бога.

Сьогодні, нам треба переосмислити наші пляни та працю. Україна вільна й нам слід бути діяльними по двох лініях: допомогти Україні і скріпити українське організоване життя на нашому терені, якому сильно загрожує асиміляція: вдержати набуті осередки, скріпити шкільництво, допомогти пришельцям з України, які тут вже настало оселилися, ввійти в організоване життя… Така перспектива заслуговує на довшу статтю і на не один «округлий стіл» між молодшими та старшими.

Дай Боже, аби нинішній пропам’ятний день закарбувався надовго в душах манчестерських українців та всіх присутніх і заохотив їх подвоїти свої зусилля в користь Української Церкви та Народу!

«Людина справжньої усмішки»

До 40-річчя з дня смерті владики Степана Чміля

В основі мого допису лежить першою мірою моє шістнадцятирічне знайомство з владикою Степаном. Прибув я до Малої семінарії у вересні 1962 року, коли він був директором того навчального закладу, і провів наступні 16 років біля нього: спершу як малий семінарист – до 1969-го, відтак – як його співбрат, вступивши у ряди отців-салезіян, з яких владика Степан був першим українцем-греко-католиком. В основу допису ляжуть також, окрім моїх особистих споминів, свідчення різних осіб, у яких я брав інтерв’ю, адже мені доручено займатись підготовкою матеріалу до відкриття беатифікаційного та канонізаційного процесів владики Степана.

Блаженної пам’яті Любомир Гузар, який був знайомий з владикою Степаном від 1969 року спершу як студент богослов’я у Римі, а відтак – як монах-студит у Маріно, на околицях Риму, дав таке свідчення про владику Степана:

«Це був радше спокійний, тихий та покірний священик. Чим довше, однак, я спілкувався з ним і чим більше пізнавав його, він виявився глибоко духовною особою, яка жила згідно засад своєї віри. Спокійної та врівноваженої вдачі, він був ревний у виконанні своїх обов’язків. В Римі поширеною була думка, що отець Степан «праведна, свята людина». Всі його шанували, бо відчували його святість. Соромно було навіть подумати, щоб його можна було образити чи зробити йому якусь прикрість. Його святість була автентичною, не якоюсь там «крикливою», «рекламною». . . Вона не кидалась прямо у вічі, але справді перебувала у ньому і назовні випромінювалась на свій спосіб так, що хто входив у контакт з ним, тую святість відчував. Говорити про «опінію святості» отця Степана Чміля зовсім правильно, бо він насправді був «праведником на землі!»

Отець-францисканець УГКЦ Луїс Глинка, добрий приятель владики Степана, якого той вчив у Римі нашої мови та обряду, так сказав про нього:

«Отець Степан був радісним священиком, завжди веселий, врівноважений, спокійний. Я ніколи не бачив його сумного, зневіреного, щоб будь-коли нервував. Був скромним у своїй поведінці, у своїх особистих справах та особистому житті. Попри те був завжди готов послухати всіх. Справжній священик, який у своєму милосерді відзначався лагідністю, бо уповав на Бога, не удавався до жодних містичних екзальтацій чи надмірної покути, але це не означає, що він був поверховим чи легковажним, навпаки! Він був завжди врівноваженим та розсудливим у своїх діях, поміркованим та скромним у їжі, як і в усіх інших справах. Життєрадісний та веселий, він хотів поділитись цими рисами з усіма тими, кого зустрічав. Дуже полюбляв ходити в гори чи прогулюватись побережжям моря. Не цурався чесного відпочинку так, як, зрештою, кожна людина».

Ще в пам’яті залишилася моя перша зустріч з владикою Степаном. На порозі Малої семінарії мене вітає 52-річний священик у підряснику з осяйною усмішкою на обличчі. Ця добродушна усмішка, яку здатен проявити лише батько, який справді любить своїх дітей, була невідступною рисою його зовнішності. Співбрат владики Степана отець Іван Ортинський затитулував свою книжечку про нього – «Людина справжньої усмішки», і він, отець Іван, ту усмішку часто називає «щиросердечною»! Голос тоді ще отця Степана був баритонний, легкий та врівноважений. Цікаво, що за всі мої роки біля нього я ніколи не чув, щоб він кричав на когось або підвищував голос.

Владика Степан був дуже веселий на вдачу! В основі його веселості була душевна радість, яка загніздилася назавжди в його душі. Блаженніший Любомир згадував той щирий гумор:

«Отець Степан був дуже дотепною людиною й характеризувався добірною дозою гумору. Пригадую собі, коли вже замінили його на посаді ректора Української папської малої семінарії і призначили його сповідником, він підійшов до ісповідника віри Патріарха Йосифа і говорив йому: «Блаженніший, у нас в Римі вже буде два сповідники: Ви з «і» – «ісповідник», а я без «і» – лише «сповідник»», на що Патріарх весело розсміявся».

Однією з особливостей отця Степана була його батьківська любов до своїх підопічних як ректора, а пізніше – як їхнього сповідника. Будучи директором, він регулярно по черзі кликав семінаристів до свого кабінету на розмову і запитував у них про їхнє здоров’я, чи задоволені вони навчанням у семінарії, з якими труднощами стикалися, відтак розрадував тих, що сумували за домом, лагідно картав непослушних, закликав поводитися краще – так, як кожен батько вчинив би з рідною дитиною… Він у особливий спосіб брав під свій покров та крило тих, що найбільше того потребували, слідуючи словесам Ісуса Христа «не здорові потребують лікаря, але хворі».

Владика був особливо лагідний до каянників у Таїнстві Сповіді. Я роками сповідався у нього, починаючи з 1968-го, і саме в Таїнстві Сповіді проявлялася його святість: у порадах, що давав, у терпеливості, з якою вислуховував сповіді, із великим милосердям, з яким ставився до каянників. З часом владика став сповідником не однієї нашої української спільноти в Римі. От як про це згадує Блаженніший Любомир:

«Він був дуже популярний як сповідник! Всі релігійні фамілії в Римі кликали його вести духовні бесіди, а пізніше сповідати. Пригадую, що він довгі роки приїжджав у наш монастир в містечку Маріно, серед мальовничих горбків, біля 30 кілометрів від Риму. Хоч довга була дорога, він ніколи не відмовлявся приїздити до нас. Я зазвичай привозив та відвозив його. Він так побожно і так свято вмів сповідати, що люди самі, без ніякого заохочення, йшли сповідатись у нього».

Владика Степан дуже любив молитву. У нас, салезіян, день був ритмований молитвою: рано – розважання, відтак — Свята літургія, потім, увечері – вервечка, духовне читання та іспит совісті. Часослов зазвичай кожен проказував сам у своїй кімнаті чи, як любив робити владика Степан, прогулюючись подвір’ям. З усіх молитов він, окрім Святої літургії, найбільше любив Часослов. Був, можна сказати, людиною Часослова. Коли я вже став дияконом, владика Степан (як мій ректор) вів мене у сусідній собор святої Софії в 1977 році до Патріарха Йосифа, який мене висвятив на диякона. То я часто відмовляв Часослов разом із ним. У Альпах, ще перед моїми свяченнями, навіть коли ми йшли прогулюватись цілий день, у наплічнику владики Хоми, владики Степана та отця Тиндала обов’язково лежав Часослов!

Коли Патріарх Сліпий вийшов на волю і велів збудувати Український католицький університет у сусідстві з Малою семінарією, владика завжди йшов на літургійні відправи під час Великого посту, які Патріарх служив у підвалі-каплиці. Софію збудують пізніше, а тоді відправи відбувалися там. Коли починалися відправи, владика мене завжди кликав іти з ним, щоб я навчився співати великопісних богослужінь, бо в нас їх не відправляли. Я йшов і завжди буду дякувати владиці за те, що він брав мене зі собою. Бо я, навчившись тих відправ, запровадив їх у Малій семінарії, коли став її директором. Яким великим був смуток для владики, коли зі Східної конгрегації одного дня (в тому періоді точилася затяжна боротьба навколо встановлення для нашої Церкви своїх прав) прийшов різкий наказ більше не ходити на відправи в УКУ: Конгрегація утримує Малу семінарію, і хто в семінарії – обов’язково мусить співати ту «мельодію», яку вони наказували! Волею-неволею Патріарх радив нам дотриматись рішень Конгрегації, щоби не втратити семінарії. Заборона стосувалася лише відправ під час Великого посту. Пізніше ситуація злагіднилася, і ми відновили нашу участь у відправах в УКУ та в соборі святої Софії.

Владика Степан дуже любив Патріарха і шанував його, бо, з його слів, «людина, яка пробула вісімнадцять років у Сибіру, не може не бути праведником»! І Патріарх дуже шанував владику Степана, бо напевно бачив у ньому вдачу святця і праведника. Коли міг, владика Степан поспішав допомогти Патріархові, як той лише того просив. На святочних обідах в УКУ, а їх було багато, Патріарх завжди садив владику біля себе, і тем для розмови ніколи не бракувало. Пригадую собі, коли з виходом на волю (ще не почалась «патріарша война») Патріарха запрошували всюди по Італії з відправами, владика Степан завжди йшов разом із ним, а ми, семінаристи, звичайно, також їхали, щоб співати чи служити до Святої літургії. Коли ми довідались, що потрібно було кудись їздити з Патріархом, то старались поводитися дуже чемно, бо хто був нечемний, співав він у хорі чи ні, той сидів удома! Патріарх завжди приходив до семінарії на запрошення владики Степана на Святвечір. Ми святкували в Римі за григоріанським календарем, тобто по-новому, бо так вимагала Конгрегація Східних Церков, яка утримувала наш заклад, а Патріарх, люблячи малих семінаристів та владику Степана, щороку приходив. І чудово було дивитися на них, як вони по-дружньому й віддано говорили між собою.

Владика Степан вказав своїм життям, що молитись значить навчитись бачити Бога у кожній людині й у всіх Його творивах, а Бог присутній перш усього в наших братах: «Що тільки вчинили ви одному з найменших братів Моїх цих, те Мені ви вчинили». Він своїм приміром вказав, що монастир – це не тільки дім, де богопосвячені особи моляться або де виявляються чесноти. Монастир – це спільнота, де один одного любить, де кожний живе любов’ю до Бога, люблячи братів, де присутність Бога є видимою та відчутною, бо многі є об’єднані в Його любові.

Молитва для владики Степана була повітрям, яким він дихав, чинила його життя життям у присутності Бога, чинила його святим. Без молитви не був би він тим, ким залишився у нашій вдячній пам’яті та в щирості нашого прив’язання до нього. Молитвою він напевне залишиться у вічній пам’яті Бога живого, Бога живих.

Отець Лев Гайдуківський, салезіянин, у своєму свідченні, казав, що коли наближалися реколекційні дні, владика Степан радів і тішився, промовляючи: «Тепер будемо тільки молитися!».

Важливим є згадати про велику свідомість владики Степана стосовно того, що Бог призначив йому ісповідувати Його в східному обряді, обряді Греко-Католицької Церкви в Україні та поза нею. Чей же він народився в Україні, у Судовій Вишні, провів довгі роки в Перемиській гімназії: від 1925-го до 1932-го. Отець Іван Ортинський у своїй вже згаданій біографії отця Чміля так описує перебування владики в Перемишлі:

«У княжому городі – Перемишлі,де посилають малого Степана на науку до української гімназії, розвивається дальше, вкорінюється глибше та викристалізовується прозоріше запал своїм рідним, своїм Краєм, своїм народом, своєю Церквою. Там, у патріотичному середовищі своїх товаришів і вихователів та, зокрема, в тіні єпископської Кафедри, якої чар робить на душі молодого ідейного гімназиста могутній, ніколи не затертий та рішальний вплив. Тут і зроджується у ньому гаряче бажання посвяти себе цілковито на службу своєму народові, а саме на тому відтинку, який найбільше наглить: у вихованні молоді, у вирощуванні нових кадрів, свідомих християн та чесних синів своєї Батьківщини та своєї рідної Церкви». Любов до України владика Степан доказав, коли наспів час уже святитися спершу на диякона, а відтак – на священика. Зі слів отця Ортинського настав трудний час для нього. «Нерозуміння чи радше короткозора необізнаність настоятелів чину склонює його прийняти св. Тайну Священства в латинському обряді. Він, не тільки перший з ряду, але насправді й по суті моральний провідник отієї зростаючої вітки українських Салезіян, відчуває усю вагомість моменту та, таким чином, і відповідальність, яку покладено на нього. Отож він, слухаючись голосу своєї совісти та відзиваючись на клич свого покликання, ставить рішучий опір. Спокійний стає запеклим, послушний – непослушним. Не підкоряється. А його безкомпромісність торжествує. Непоступлива та непохитна послідовність стає офіційним започаткуванням та формальним установленням української східної вітки Салезіян. Пізніші українські Салезіяни святитимуться лише у східному обряді».

Коли владику Степана вислали до Аргентини займатися душпастирством серед наших людей, він, хоч і проживав у салезіянському інституті в Рамос Мехії, в БуеносАйресі, ніколи не правив по-римокатолицькому. Що більше, одного разу попросив когось із хлопців навчитись послужити йому до літургії. І таки зголосився пізніше один юнак – Георгій (Хорхе. – Ред.) Берґольйо, теперішній Папа Франциск.

Коли Патріархові Йосифові йшов 83-ій рік, люд почав з тривогою голосно говорити про його наслідника і про те, чи він хоче подбати про такого. За свідченням блаженної пам’яті Івана Музички – одного з найближчих співробітників Патріарха:

«Патріарх вкінці літа 1977 року закликав до себе отців Любомира Гузара, Івана Хому, Степана Чміля, Івана Музичку. Коли вони стали перед Патріархом, він запитав їх зопалу: «Я хочу вас чотирьох висвятити на єпископів». Ми не вірили нашим вухам і на місці остовпіли! Владика Степан відповів: «Мені нелегко, я маю монаші обіти послуху, і це ще в латинськім Чині, в якому я стільки служу. Я можу мати поважні клопоти з моїми Настоятелями, але я вам, Блаженніший, відмовити не можу». На хіротонії Патріарх вибрав Лазареву суботу 2-го квітня».

Про те, як жилось трьом новим владикам після хіротонії і чи хтось про те знав, Блаженніший Любомир сказав під час одного інтерв’ю «Радіо Воскресіння»:

«Апостольська Столиця знала, що ми є єпископи, дехто думав, що це якийсь такий промах проти Апостольської Столиці. Вона офіційно також заперечувала, але при знала, що ми de facto були нормально висвячені єпископи. Ми ніяк не відчували якогось жалю до будь-кого, що ми не сповняємо уряду чи не маємо тої, скажімо, людської хвали, слави, що дуже часто зв’язане з таким урядом. Дехто пізніше думав «о яке то страшне терпіння». Воно взагалі не було жодним, ніяким терпінням. Ми знали, що ми робили, покійний Блаженніший знав, що він робив. Якогось жалю чи болю абсолютно не було».

Апостольський Престол пізніше декретом Папи Івана Павла ІІ від року офіційно визнав єпископами Блаженнішого Любомира, що пізніше стане главою УГКЦ, та владику Івана Хому, але владику Чміля – ні, бо, за їхніми словами, вони посмертно цього не роблять. Владика Степан був тоді директором Малої семінарії, а я був дияконом і дуже часто, майже завжди, дияконував Патріархові до Святої літургії, а владика Степан співслужив. Але ніколи ні від кого не чулося, що отець Степан був єпископом. Час до часу Патріарх звертався до отця Хоми «Владика Святий»! Щось де-не-де підозрювалося про ті таємні хіротонії, але ніхто не знав про те з певністю. Все виявилося при похоронній Святій літургії за упокій душі владики Степана в соборі святої Софії 1978 року.

Праведники зазвичай відчувають свою смерть, і не інакше було з владикою Чмілем. Але про те нехай розповість отець Микола Матвіївський, який був при смерті владики Степана.

«Я в 1978 році був паламарем у Малій семінарії в Римі під проводом оо. Салезіян. У неділю, 22 січня, я підготував все до Святочної літургії. Отець Степан, директор Семінарії, прийшов до ризниці двадцять хвилин перед літургією. Коли я зауважив, що він був блідий, я запропонував йому не служити тоді співану літургію, лиш почекати, коли стане йому краще. Я після співаної літургії прислужив би йому до тихої. Він подивився на мене і сказав: «Ні! Пізніше не буде часу! ». Я, дивлячись сьогодні в перспективі минулого, себе запитую, чи Отець вже не відчував, що це буде його остання літургія. (…) Після Святого Причастя він зробив щось таке, що ніколи досі не робив. А що саме? Після Святого Причастя він, звичайно, йшов за вівтар відмовляти молитви подяки і вмощувався в крісло біля так званого єпископського трону, на якому має право сісти лише єпископ. Отець Степан сів саме на цьому троні, начебто був Владикою. Ходили слухи, що він був єпископом, хоч він цього ніколи не декларував. (…) Це уперше за моєї пам’яті, що о. Степан у свою останню неділю на землі сів на єпископське місце. (…) Під час похорону о. Степана це одинокий раз, що я бачив в моєму житті, щоб Патріарх заплакав. Це було тоді, коли перед запечатанням домовини він поливав миро на обличчя покійного. Сльози лились йому з очей, а з уст його линули слова: «Ой, Степане, Степане! Чого ти, а не я! ». Під час Парастасу Патріарх скликнув: «Де його омофор?». Сестра Текля думала, що Блаженніший хотів замінити свій омофор. Вона побігла до кімнати Патріарха і принесла йому його. Цей подивився на сестру і сказав, показуючи на о. Стефана у домовині: «Не мій омофор, а його!».

о. Євген Небесняк, салезіянин