о. Гавриїл Костельник

В обширній рецензії («Патріярхат» за вересень і жовтень 1990 р.) на твір-студію професора історії Білгородського Університету Юліяна Томаша «Гавриїл Костельник між доктриною і природою» о. д-р Іван Музичка висловлює цілу низку власних завваг не тільки щодо особи о. д-ра Костельника, але висуває надзвичайно важне питання, на яке досі ніхто не дав вичерпної відповіді, а саме, яка роля Г. Костельника в злощасному «соборі» 1946 року. Бо що більше «досі ніхто навіть не збирав документів, ані не писав якоїсь хроніки про те все, що сталося».

Беручи до уваги повище ствердження та в переконанні, що це, однак, колись станеться, почуваюся до обов’язку вказати на деякі прикмети о. Костельника як катехита, а передовсім виявити одну подію, яка може мати в деякій мірі вплив на оцінку поступування о. Костельника відносно згаданого «собору». Будучи учнем філії академічної гімназії у Львові, яка містилася в Народнім Домі в сусідстві церкви Преображення Господнього, якої то гімназії о. Костельник був катехитом, я був шість років його учнем. Крім цього, мешкаючи протягом двох перших кляс недалеко гімназії, я часто служив до Служби Божої о. катехитові, тож я не міг не помітити та запам’ятати його особливих прикмет. Вже тоді я звернув увагу, що його священодійство має деякі відмінні форми, наприклад, в часі Служби Божої він не вживав дзвіночків та перед св. Причастям не змивав пальців. Я осмілився запитати, чому він у дечому різниться від інших священиків. Він, як відповідало найкраще для 11-літнього хлопчини, пояснив, що колись всі наші священики придержувалися одних форм, але під впливом західніх сусідів дехто старається їх у дечому наслідувати, але прийде час, що всі вернуться до старих форм. Це був, мабуть, перший момент у моєму житті, який насторожив мене супроти наших сусідів.

Вже сам зовнішній вигляд (високий, сильної будови) заставляв звертати увагу на його особу, а добрячий погляд очей мимоволі заохочував до зближення. Маючи енциклопедичне знання, старався його передати учням, тому не тримався стисло головної думки поодинокої лекції, але продумано відходив від теми, тому його лекції були цікаві і корисні. Щоб контролювати увагу учнів, ніколи не сидів за катедрою, але проходжувався між рядами лавок, а щоб заставити учнів до уваги, часто не кінчав розпочатої думки, але несподівано викликав когось, ніби для дискусії над даною матерією. Слабістю о. Костельника (особливо в старших клясах) були надзвичайні явища, тому деякі учні «філософи» старалися видумувати різні історії про «духів», але їх примітивізм розпізнавав о. катехит і двома-трьома реченнями «заганяв їх у кут». Треба подивляти хист поєднувати незвичайно близьке, майже товариське його відношення з учнями, рівночасно затримуючи в них респект і пошану до своєї особи. Мабуть, найкращим показником такого взаємовідношення був у жартівливій формі виголошений мовою руснаків Бачки «привіт»:

«Слава Тобі, Габор Костельніку,

Же зладив нам граматіку».

І ще на одну прикмету о. Костельника хочу звернути увагу, а саме на його голос. Ціхувала його не тільки характеристична закраска, якої не можна забути, але й гарного баритона було приємно слухати. Тому не дивно, що саме його і тенора о. Омеляна Горчинського (сотрудника Волоської церкви) призначив Слуга Божий митрополит Андрей Шептицький дияконувати під час Архиєрейської Служби Божої, яку правив знаний з прекрасного голосу перемишльський єпископ Й. Коциловський з нагоди Міжнароднього Евхаристійного Конгресу в Познані 1930 року. Прекрасні голоси тієї «трійки» та східні напіви хору під диригентурою Дм. Котка подивляли чужинці та наповняли радістю українських учасників тих міжнародніх торжеств.

Осібною темою многогранної діяльности, гідною основної застанови, повинні бути присвячені о. Костельникові як проповідникові, що його проповіді в 1930-х роках «притягали» до храму св. Юра на Службу Божу «дванадцятку» студентів та інтелігенцію міста Львова.

Багато відомостей про о. Костельника як катехита може знайти дослідник у Ювілейній Книзі Української Академічної Гімназії у Львові (видання Філядельфія-Мюнхен 1978 року, сторінки 163 та 470).

Одначе головною спонукою до появи сьогоднішнього спогаду являється випадок, про який повинен знати ширший загал. Коли в зимових місяцях 1944 року большевицька навала дійшла до околиць Тернополя, у Львові зчинилася паніка. Не тільки численні втікачі із східніх областей України, які попередньо були затрималися у Львові, але й сталі мешканці Львова почали розпачливо шукати середників, щоб дістатися до найдальше на захід висунених українських осередків (в більшості до Криниці). Користуючись добрим знайомством з німець­ким власником перевозового підприємства, вдалося мені порятувати кількох близьких моїх приятелів. Вістка про таку можливість транспорту скоро розійшлася у Львові. І от одного дня, десь у другій половині місяця березня, з’явився в мене о. Костельник разом з ще одним священиком, прохаючи помогти йому виїхати зі Львова. Одначе, це були вже дуже «гарячі» дні у Львові, і я, маючи вже попередні зобов’язання, не міг йому дати позитивної відповіді. Щоб, одначе, не відбирати йому надії, я порадив, щоб він звернувся до одного знаного у Львові громадянина, який за моїм посередництвом за три дні мав виїжджати зі Львова, щоб той прийняв його (о. Костельника), як спільника. Наступного дня знову з’являється у мене о. Костельник, але це вже не була та сама людина. Увійшовши, він, як підкошений дуб, звалився у крісло. Я прямо не міг слова промовити на вид тої ще вчора кремезної постаті, яка за один день стала знеможеним, безпомічним, розбитим стариком. Розповівши знеможеним голосом, що з моєї поради нічого не вийшло, бо названий мною громадянин встиг в міжчасі прийняти до свого транспорту дві родини, став о. Костельник знову благати, щоб його порятувати. Повторивши знову деякі загально знані родинні обставини, вкінці під умовою задержання таємниці з моєї сторони, звірився, що у часі першого (1939-1941 року) перебування большевиків у Львові його неодноразово викликали на розмову про положення нашої Церкви, тому він певний, що тим разом йому тих розмов та їх наслідків напевно не минути. Нашу трагічну розмову перервала поява власника підприємства, який повідомив мене, що з нинішнім днем його авта підлягають військовій владі, яка першим своїм розпорядком уневажнила всі дозволи їзди, видані цивільним управлінням, наслідком чого авта не сміють залишати міста. Винятково він виклопотав для себе особисто дозвіл на одноденну дорогу, тому доручив мені зараз таки приготувати найконечніші речі, а він ранком наступного дня особисто відвезе мене з родиною на Захід. Само собою, що в такій ситуації відпала можливість транспорту не тільки для о. Костельника, але й тих кількох родин, які сподівалися за день-два покинути Львів. Познайомивши німця з трагічним положенням присутнього о. Костельника, зворушений власник обіцяв доложити всіх старань, щоб допомогти тій надзвичайній людині. Я не думав, що це була моя остання зустріч з о. Костельником.

Десь два роки пізніше в Німеччині я стрінув одного з шоферів того підприємства, який розповів мені, що по моїм виїзді він бачив ще два рази о. Костельника з німцем, аж доки військова влада не сконфіскувала йому всіх авт, значить, тоді всяка надія на виїзд відпала.

Скільки разів протягом тих 45 років доводиться мені читати чи почути про особу о. Костельника, тоді виринає в моїй пам’яті вищезгадана подія, а в зв’язку з тим (подібно, як в автора рецензії) найрізнорідніші міркування: «а чому», «а що, якби» і т.д.

Само собою, що цей відокремлений випадок не може мати рішального значення про оцінку причасности чи навіть, як дехто хотів, відповідальности о. Костельника за довершений два роки пізніше акт, але ситуація, в якій знайшовся співвиконавець того чину, не може бути не взята до уваги.

(Закінчення з вересневого числа)

Двадцяті роки — це роки найінтенсивнішої творчости Костельника. Тоді пише він свою граматику бачванського діялекту для русинів, драму «Єфтаєва дочка», велику поему «Пісня Богові» (Костельник уважав цю поему за свій архитвір) та ряд творів на філософічні теми. Окрім цього пише велику кількість статтей до «Ниви», «Діла», «Дзвонів» і ін. газет та журналів.

В третім періоді Костельник пише про своє життя і творчість так: «Пройшла наша ідилія життя і треба тягнути труднощі» (ст. 23). Має і свої матеріяльні клопоти з удержанням родини. Стає директором фабрики паперу і друкарні «Бібльос». Каже, що тратить багато часу дармо, хоч нова його праця «сто разів легша від професорської». Все було ради прожитку для родини. Близько Другої світової війни він чується осамітнений і з тугою розпитує про свою Бачку в листах, і відчути можна в нього думку, що таки вдома був би більше зробив для свого народу — русинів (ст. 24). В тому часі в тридцятих роках він стоїть близько Владики Івана Бучка, що також став осамітнений у Львові через свої особисті клопоти і є для нього розрадою. В часі війни не бере участи в якійсь політичній чи іншій діяльності. По смерті Митрополита Андрея і в новій більшовицькій дійсності Костельник викуплюється перед новою владою за те, що стільки років з нею воював пером тим, що зраджує українську уніятську Церкву. В тридцятих роках його літературна праця заникла зовсім. Пише тільки на філософські і богословські теми. Як і раніше, друкує свої наукові праці в «Богословії». Своїми писаннями був дуже популярний і авторитетний серед галицького духовенства. Мені здається, що наш церковний Львів матиме на сумлінню, що не використав у ті часи Костельника і його великого таланту для нашої філософської і богословської науки…

В 1945 році по закінченні війни він став на чолі тричленної ініціятивної групи для з’єднання нашої Церкви з московською православною на базі всіх тих думок, які нуртували в нього від двадцятих років про Східні Церкви і наше місце між ними у відношенні до суворого тоді латинського Заходу (так принаймні Костельник каже про себе). На псевдо-соборі в березні 1946 року дає для учасників виклад про мотиви того «з’єднання». Очевидно, дістає за це признання і відзначення від московського патріярха. Два роки пізніше заплатив за це головою 20.9.1948 р. Тамаш стоїть за версію про вбивство Костельника, в якій кажеться, що вбивство поповнили ОУН і УПА, які могли б мати з Костельником порахунки, бо він писав раніше гострі статті проти націоналізму Донцова. Українська Радянська Енциклопедія (вид. 2, том 5, ст. 447) пише інакше: вбитий агентом Ватикану! Наша еміграційна Енциклопедія Українознавства (НТШ, г. З, ст. 1147) каже, що Костельника вбили українські підпільники. Недавно московський журнал «Огонек» («Оґоньок») пише про обставини інакше: «Служба (в Преображенській церкві) вже скінчилася, але віруючі не розходяться, чекають на настоятеля протопресвітера Гавриїла Костельника. Він виходить велично, помалу, піднімає руку, що осінити паству знаком святого хреста, коли тут роздався тріск кількох пістолетних вистрілів. Владика падає убитий на смерть, а той, що стріляв у нього, молодий парубок, прикладає знову пістолю до своєї скроні і стріляє». Так говорили люди. Бо той же журнал каже далі: «Офіційна версія тієї трагедії зберігається по сьогодні: в отця Гавриїла з наказу Ватикану стріляв бандерівець Василь Паньків».

Усі твердження неправдиві, бо знаємо з автентичних джерел, що Костельника вбило НКВД в свій хитрий спосіб, як колись Кірова у Ленінграді вбили на наказ самого Сталіна. Вбили Костельника з корисними для себе цілями. Хотіли навіть вимусити від жінки Костельника (вже померла), щоб вона сказала, що вбивником є син Костельника! Вбивцю вбив міліціонер, а не поповнив він самогубство. Коли б вбивали його наші «підпільники», були б плянували так, щоб не робити цього біля міліціонера на службі, який немов чекав на це. Хоч би як наші підпільники не були справні в такому ділі, але такої нерозумної помилки не зробили б, щоб стрічати на вулиці особу (Костельник тільки вийшов з церкви на вулицю по св. Літургії) з наміром її вбити, не прослідивши перед тим, що там несе службу міліціонер. НКВД поступає з усіма своїми вислужниками в такий спосіб, щоб позбутись невигідних свідків. Такий стиль! Вбивця Бандери скрився впору, бо знав і бачив, що йому приготовляється смерть.

Від 1945 року до смерти пише Костельник полемічні твори на тему примату, стану уніятскої Церкви, про римську Церкву, Ватикан, єдність Церков і ін. Тут виникає питання: навіть якщо зраду поповнив не з переконання, а фіктивно чи з якоюсь коньюнктурою, чи мусів того всього аж так багато писати? Це не легке питання для відповіді. Чому аж так багато написав тих полемічних творів з таким переконливим стилем. Не виглядає, щоб всього того від нього вимагали. Тамаш не дає відповіді на таке питання. Всі ті полемічні твори друкуються в новій совєтській дійсності в Галичині, хоч останньо цього вже не роблять.

В першім розділі враз з біографією Костельника автор подає коротку історію Львова, Унії, щоб показати, чому Костельник уважав, що бути у Львові — значить бути в осередку світу (ст. 28-43), і при кінці того розділу подає цікаву характеристику особи Костельника з довгою цитатою з його промови, яку навів я на початку цієї статті.

В наступних розділах Тамаш завдав собі труду подати інтерпретації творів Костельника. Це поважне і нелегке діло, вперше зроблене. Тамаш прочитав твори Костельника. Це і було під силу Тамашеві, бо його ерудиція і знання світової літератури та історії філософії є великі. В другім розділі подає він найперше інтерпретацію і огляд літературних творів, головно поезії Костельника, бо ними почав він свою працю пером. Це перша така інтерпретація і оцінка літературної діяльности Костельника, і автор зробив її з оригінальним підходом і знанням діла та знанням тієї літературної спадщини Костельника. Серед більших поем заслуговує на увагу поема «Помершій донечці» по смерті своєї першої дитини. А далі — «Пісня Богові», яка є синтезою усієї літературної і філософської думки Костельника. Вона перекладена на німецьку мову. Добру оцінку по її появі дав о. Й. Скрутень, ЧСВВ. Чи увійде Костельник в українську літературу? Автор сумнівається. Чи вона високоякісна?

Три чверті поезій Костельника писані по-хорватськи, ніяке хорватське видавництво не хотіло їх видрукувати. Можливо, що колись буде прийнятий. Свій біль висловив про те Костельник у поемі «Осліплений соловій» (до речі, міг її краще опрацювати, і мені видається, що над своїм віршем Костельник не працював, як це поети роблять, а клав слова на папері, нічого згодом не виправляючи):

О люди, я між вами сам!
Ваш світ — не мій, і я у ньому
Свій — не свій… (ст. 113)

В русинській літературі Костельник своє місце має запевнене. «В Галичині був, її оспівував як соловій, осліплений в клітці, але на Бачку дивився, як журавель, і тут тільки чув простір щастя», — каже автор (ст. 330).

Костельник теж пробував бути літературним критиком. На це автор посвятив третій розділ свого твору. Не є Костельник, так би мовити, професійним літературним критиком, бо на це не мав відповідних студій, але став ним як редактор, даючи рецензії на літературні, філософські, богословські, політичні, філологічні та інші твори. Він є літературний критик свого часу, галицького стилю, і можна б мати чимало уваг до його критики літературних творів. Його критика «Пана Тадеуша» Адама Міцкевича до глибини обурила польські кола і його аж дванадцять негативних уваг до цього геніяльного твору польського поета є в більшости типу прискіпливої критики, чи по-галицьки — «задиркуватої критики»… Він був противником всякого модернізму у літературі й культурі, і є це відгуком на тодішню гостру боротьбу Церкви з модернізмом у богословії, хоч оба ці «модернізми» мають зі собою мало спільного. Розвиває в своїй критиці теорію про дві категорії поетів і письменників: геніїв (поети серця) і майстрів (поети розуму).

Четвертий розділ Тамаш присвячує студії питання людини і світу (космологічне питання) у Костельникових творах на полі апологетики, логіки, психології, богословії, соціології, історії, філології, метафізики, а навіть містики. Чи вдало зробив це автор, не легко сказати. Треба більше поглибити студію тих творів Костельника. Можна б теж і тут застосувати ту саму увагу, як і в поезії: Костельник писав дуже багато і не мав часу на глибше осмислення тих своїх творів. Можна бачити, що Костельник вложив багато труду у цих ділянках науки і дав щось від себе в їхнім міжнароднім розвитку в тому часі, коли їх писав. Автор уважає, що Костельник створив свій томізм тим, що дав йому дозу психології, яку студіював. Це правда. Вплив його студії психології (тоді це ще молода дуже наука!) позначується і в інших ділянках. Велика шкода, що не сконцентрувався він під час своєї праці у Богословській Академії у Львові окремо над філософією і не створив зі, своїми студентами школу томізму чи філософських студій, як це робив, наприклад, проф. М. Чубатий в історіографії, і тим був би дав більший вклад у нашу філософію. Мабуть, не його вина. На філософію тоді (ба і тепер) по семінаріях дивились тільки, як на помічну науку для богословії, і подавали її в дуже обмеженому змісті. В додатку Костельник був великий індивідуаліст і тяжкий до співпраці. Його кілька праць про атеїзм і його боротьба з ним варті уваги, як на ті часи.

Нерозважними були його студії різних надприродніх явищ, стигматизації, появи духів (що сталось було в Бродах в двадцятих роках!). Тоді теж щойно народжувалась так звана «парапсихологія» і Костельник нею захоплювався і повинен був бути більше обережним у своїх дослідах і висновках у так делікатній і непрослідженій і досі матерії. Загалом не повинен був старатись бути таким «універсальним» у своїй науковій праці і тому стає дивно, що попри свої фахові знання з філософії він вступає і на поле історії Церкви, питання Сходу-Заходу, їхніх нелегких різниць між собою (над якими тоді зараз по Першій світовій війні щойно починаються поважні студії) і теж не робить нагальних практичних висновків. Ці питання щойно сьогодні по великих студіях стають виразними, а Костельник хотів їх такими бачити вже тоді, коли Захід не знав про Схід сливе нічого. Костельник не став тому і предтечею сучасного екуменізму у своїм мисленні, як це сталося у випадку Митрополита Андрея чи Блаженнішого Йосифа, а радше своїм темпераментом і прудкістю дійшов до скрайніх висновків, які в його часі були важкі до зрозуміння, і це довело до нетерпимости супроти його особи в деяких колах і може теж причинилося до його зради. Костельник належав до того типу людей, що не студіюють одну чи дві справи грунтовно і тривало, довший час, але кидається з усіма своїми енергіями на будь-яке явище, що появиться і стає «темою дня». Не мав на те часу. Тамаш не звертає уваги на ті його прикмети характеру чи й хиби в його науковій праці. Коли, для прикладу, постала в 1918 році українська держава, Костельник пише соціологічний твір «Границі демократизму», в якім викладає свою ідеальну соціологію і політологію, яка ніколи не здійснилася. Так появилась і його граматика русинської мови Бачки з куди кращим успіхом, бо стала корисним твором і дала для цієї мови і русинів першу граматичну термінологію, а для славістів-філологів буде вона корисним матеріялом. Таким дивним є також твір про історію Церкви, в якім творить штучні епохи історії Церкви (кожна епоха має 300 років!). Виглядає, що вірив в тоді модні «циклі» в історії Шпенґлера, який був популярний в деяких колах серед молоді — студентів. Костельник легко підхоплює чиїсь сенсанційні ідеї чи теорії і розвиває їх на свій спосіб. Він так не любив суворих наукових «пут» схолястики, на якій виховувався! Тамаш бачить Костельника на цьому полі науки в позитивному світлі.

Не мав великого щастя Костельник в метафізиці, хоч лишив на тому полі добрі твори. Його занадто цікавили такі питання: відношення матерії і духа, походження людини і походженя людської душі, границі вселенної і світу. Костельник все таки остав у філософії, якщо йдеться про тематику, схолястиком і не включився у русло неотомізму (бодай, коли йдеться про методику філософського мислення), який за його студій теж щойно народжувався. (Тому теж хибно дехто приписує покійному Блаженнішому Патріярхові Йосифові неотомізм, з яким він не мав контакту в часі своїх студій). Костельник не зглибив по-філософськи проблем, що його цікавили, і ледве чи хто буде згадувати коли його думки, які посунулись дуже швидкими кроками по Другій світовій війні в християнській філософії.

Видається, що не був потрібний шостий розділ твору Тамаша. Автор розглядає твори Костельника в контексті інших великих творів світової літератури, порівнюючи їх з Костельниковими чи приглядаючись зблизька на їхній вплив на Костельника. Автор хоче тим поставити Костельника на площину світового письменника. Чи справді може увійти Костельник у світову літературу? Треба б сумніватися. Вплив на нього могли мати вичислені автори світової літератури, хоч напевно не всі, бо це при житті і праці Костельника було неможливе. Зважити треба, що властиво Костельник інтенсивно працював тільки десять років (двадцяті роки), а згодом дуже припинив своє темпо із зрозумілих причин своїх матеріяльних обставин.

В останнім шостім розділі автор подає коротко свої висновки. Деякі з них подані вже вище у цій статті. Автор має тут одну замітку, з якою не легко можна погодитися: він уважає, що Костельник буде згадуваний як один з визначних полемічних антиуніятських письменників і борців за православіє нарівні з Іваном Вишенським, Захарієм Копистенським, Залізом, Галятовським, Яворським, Головацьким та Іваном Наумовичем. Досі ще майже ніхто, окрім декількох російських православних «полемістів», на Костельника не покликався.

Тамаш каже, що не будуть Костельника згадувати і друкувати в історії літератури ані в енциклопедіях (ст. 299). Помилився бодай в тому Тамаш: в Українській Енциклопедії НТШ (Сарсель), як згадувано вище, Костельника згадали об’єктивно і широко навіть. Менше щедрою була Радянська Українська Енциклопедія!.. Тамаш додає: «У рускей (чит. русинській) литератури и култури Костельник бул і остал Нестор, найстаршим і найзалужнейши» (ст. 300). Це правда, і міг би зробити більше. До 1939 року Костельника студіювало тридцять один науковців — русинів, хорватів, українців і кількох чужинців (ст. 301). Автор на закінчення цитує строфу з вірша Костельника «Пророк», який міг скласти Костельник і про себе:

Чи не живуть люди, як і кожна квітка:
Триваю хвильку, квітну і не знаю,
Що квітну і дармо трачу, що маю,
Ціни не знаючи соняшної квітки…
(Поема написана по-хорватскому і переклад є вільний).

Твір Тамаша кінчиться корисними прилогами: список усіх друкованих творів Костельника — разом 427 титулів (в тім і малі поодинокі поезії), разом біля 4,800 сторін друку; далі — список творів рукописних, ще не друкованих — 59 титулів (біля 5,800 сторінок!); добрі і так важні в таких творах резюме у мовах сербо-хорватській, російській і англійській; кінцеве слово автора і покажчик імен. В книзі є кілька фотографій і факсіміле кількох поезій Костельника, писаних рукою. Твір виданий у 1,000 примірниках. Буде він базою для дальших студій про трагічну особу і творчість Костельника. Додати б треба таку ще увагу: Костельник не був екскомунікований, принаймні ніяким окремим декретом, ні один його твір не був на «Індексі», останній «твір» його життя, львівський «собор» в 1946 році, не був ніяким офіційним документом осуджений чи визнаний неважним, окрім заяв наших українських Владик. Він писав у 1946 році: «На жаль, наші єпископи не зорієнтувались ні в політичній, ні в церковній нововитвореній ситуації, і хвиля життя перейшла їм понад голови, а ми лишились, наче на розбитому кораблі». «Політична ситуація» — тут замалий вислів. Ішлось про систему, якою кермувалась совєтська держава, ішлось про науку, якою творилась нова совєтська людина («гомо совєтікус»), ішлось про можливість нової культури в такій системі філософії діялектичного матеріялізму, ішлось і про економію, досі невидану в історії, що її мала створити нова доктрина. Про те все знали наші Владики і знав та писав про те гостро сам Костельник і чомусь казав, що наші єпископи не зорієнтувались в політичній ситуації. Зорієнтувались добре перед тим і коли грянув грім по війні. Щось бракувало в нагальнім філософічнім численні Костельника. Він не бачив, що життєві явища відбуваються в часі і вимагають часу. Треба було чекати аж понад сорок років, щоб побачити овочі тієї «світлої доктрини»… їх можна було бачити зразу і по революції, але людські очі такі близькозорі лише. Такими близькозорими були і тут, на Заході. Тепер багатьом отворились очі. Але очі філософа все відкриті. Те саме на полі церковному. Писалось в «діяннях» того «собору» з такою логікою: «Коли ввесь український народ об’єднався в один державний організм, то і його Церква мусить (!) об’єднатися в одну Церкву — в свою рідну, незалежну від чужинецької кормиги, в православну, що є Церквою наших батьків». Кожне слово вимагало б таки сердитих коментарів. Можна було якось спокійніше писати, щоб по півсторіччі не встидатися власних слів. Хоч дехто ще не встидається, більше з незнання, чим з правди. Словом — все це таки якась загадка біля особи Костельника. Годі його судити. Судити треба діло, яке створили інші з його іменем. Цей його «твір» не мав бути на нашій землі, а вже ніяк в нашій Галичині. Тверджу це без ніякої нетерпимости до російської православної Церкви, тільки з питанням: чого ви туди увійшли? Що ви в Галичині шукаєте? Чому використали таку здібну особу для своїх негідних вчинків і плянів? Чому зруйнували його і знищили велике число справжніх духовних патріотів української Христової Церкви, до яких належав і Костельник? Яка руїна душ і народу… Ще більше дивуюсь тим, що так бояться те «діло» 1946 року нап’ятнувати і здається, як би годились на його наслідки, які народ переживає далі, не маючи своїх храмів для молитви і прослави Бога. Чому в Римі неясні відповіді на такий великий ряд практичних і засадничих питань?

Навіть на таке: чи є одна свята, соборна і апостольська Церква?… Якою є приналежність до неї? Що думати про Костельника, як творця «возсоєдиненія»? Виглядає, що довго треба буде чекати на ці відповіді, поки нова якась екологія, економія, ще якийсь Чорнобиль чи інший катаклізм не зрушить уми відповідальних людей.

В останньому часі на Заході поширилась вістка, що московський Патріярхат Російської Православної Церкви з нагоди 1000-річчя хрещення Руси подав урядові список кандидатів для канонізації на святих Російської Церкви. Цю вістку подала більше уточнено Українська Пресова Служба за січень 1987 p., що одержала деякі інформації з московських джерел, але дотепер не має офіційного потвердження.

Говориться, що вожді у Кремлі відкинули пропозицію, щоб серед кандидатів були Оптинські старці, але дали згоду для канонізації Ігнатія Бранчанінова і Теофана Затворника під умовою, що московський Патріярхат проголосить о. Гавриїла Костельника святим, бо, мовляв, він «загинув за православну церкву».

Навіть у випадку, що ця вістка не має ще офіційного потвердження, то вона є можлива. Ми знаємо з історії, що Російська Православна Церква завжди була на послугах царів, а сьогодні — кремлівських вождів. Пригадаймо собі, як московський патріярх Алєксій з приводу спроби ліквідації Української Католицької Церкви закликав: «Господь явно благословив зброю тих, хто піднявся проти Гітлера і фашизму на захист волі, миру та щастя людськости… А до чого закликав вас небіжчик, митрополит Андрей Шептицький та його найближчі спільники? Вони кликали вас під ярмо Гітлера, вони вчили вас схиляти свої голови перед ним. А куди й тепер веде вас Ватикан, закликаючи в різдвяному та новорічному посланнях папи доброзичливо ставитися до всіх носіїв фашизму, поставитися милосердно до Гітлера, цього найбільшого злочинця, що його тільки знала історія…».

Це тільки був, у той час, своєрідний прелюд церковного достойника московської православної Церкви, який прозвучав як блюзнірський і брехливий донос, щоб після цього можна було закликати до бунту і зради Української Церкви. Він так і зробив, ось його слова: «… порвіть, розторгніть вузи з Ватиканом, який веде вас у темряву, у духовну загибель, завдяки своїм релігійним помилкам, а тепер хоче вас озброїти проти всієї вільної людськосте, хоче вас поставити спиною до всього світу…». Так говорив у той час церковний достойник московської церкви. В його словах не було ні крихітки будь-якої любови, а про християнську — нема чого й згадувати. Всі ці церковні ознаки були тільки прикриттям і такими залишились майже для всіх московських церковних достойників, які є послушними виконавцями волі кремлівських вождів. Під таким кутом слід розглядати спробу канонізації о. Гавриїла Костельника. Це для Кремля нічого надзвичайного.

Слід відмітити, що ми довгий, довгий час не зупинялись і не згадували імени о. Гавриїла Костельника, який був головою «Ініціятивної групи» по «возз’єднанню» Української Католицької Церкви з московською православною Церквою, до якої ще належали о. Михайло Мельник і о. А. Пелвецький, з яких вже ніхто не живе. Може й правильно, що ми не згадували і не засуджували членів «Ініціятивної групи», не засуджували й не називали їх зрадниками. З незаперечною певністю можемо сказати, що кожний із згаданих діяв під примусом. Навіть коли б був о. Г. Костельник відмовився, то кремлівські вожді були б знайшли іншого, який був би виконав цей кремлівський плян. Але і в цій обставині напевно о. Гавриїл Костельник мав на увазі у першу чергу спасіння людських душ.

Колишні жителі міста Львова добре собі пригадують о. Гавриїла Костельника, як особливо виняткового священика, вдумливого проповідника, інтелектуаліста, традиціоналіста, знавця обряду східніх католицьких церков і тонкого містика. Він своїми глибоковдумливими проповідями зближав вірних з Христом та Його вченням. Ні більше, ні менше — о. Костельник був винятковим священиком.

Водночас належить також згадати, що о. Костельник належав до делегації, що їздила до Москви і яку вислав Митрополит Андрей і Блаженніший Йосиф Сліпий у справі домовлення з урядом, щоб Українську Католицьку Церкву зареєструвати і мати офіційне визнання. Коли делегація повернулась з Москви, це вже було після смерти митрополита Андрея, о. Костельник був дуже розчарований. Очевидно, будучи в Москві, він бачив, до чого прямує Кремль. Тому він заступав думку: «Коли ми не підемо на їх (розумій Кремля) умови,— говорив у вузькому колі,— то все піде к чорту…». Не можна сказати, що в цьому не було певного глузду, але він не зумів побачити справжньої цілі Кремля, бо ж їм ішлося не тільки про повну ліквідацію УКЦеркви, але про ліквідацію Христової Церкви, як такої.

Плян був давно виготовлений в Москві, що його поблагословив московський патріярх Алексій, і в той час не було сили, щоб могла була його змінити. Це добре бачив о. Костельник і мав надію, що йому вдасться хоч дещо щось врятувати.

Без найменшого сумніву, постава наших владик була подивугідна. Всі вони відмовились від диявольських плянів і стали Ісповідниками за Христову Віру. В цьому великому трагізмі нашої Української Церкви й українського народу слід бачити Боже Провидіння. Але повернімось до канонізації о. Гавриїла Костельника.

Отже, Кремль дальше твердить, що о. Гавриїл Костельник «загинув» з рук післанців Ватикану і що, мовляв, його вбили українці-католики. На іншому місці друкуємо інтерв’ю члена редакційної колегії журнала «Патріярхат» д-ра Михайла Марунчака, що його інтерв’ю з дочкою о. Гавриїла Костельника — Христиною Польяк було надруковане у «Вістях з Риму». З поданих інформацій, які вона висловила чи, вірніше, переказала розповідь її матері, що о. Костельника вбили більшовики. Цікавим є те, що вони за всяку ціну хотіли, щоб дружина о. Костельника сказала, що убивником був її син Іриней. Що за макабричність.

Але варто при цьому пригадати, як про цей факт писалось у 1979 р. у радянському журналі «Вітчизна» за місяць березень. Там писалось, що «наприкінці 1945 р. прибули до Львова В. Ординець та І. Панько для вбивства о. Костельника» біля його дому, але були вчасно затримані чекістами й віддані під суд; 1946 р. «Із Мюнхену через Чехо-Словаччину» був висланий до Р. Шухевича, посланець бандерівського проводу і зарубіжних уніятів Поліщук (оунівська кличка «Хмурий»), що нібито мав завдання схопити о. Костельника і доставити його до УПА, а звідти до Західньої Німеччини. Відповідні листи до о. Костельника і до Р. Шухевича нібито передавали йому Ленкавський і о. Малиновський. Навіть ніби — цитатами з усіх інструкцій і розмов прикрашує свої ревеляції КҐБівський історик-академік, не раз не турбуючись подаваням джерела, звідки він так докладно цю розмову «втрійку знає, де навіть про міміку учасників зазначено». І продовжує: «Однак, і цей плян зірвався». І тоді за вказівкою з-закордону підготовив вбивство крайовий провідник ОУН Зиновій Тершаковець, доручивши це Василеві Панькову, «котрий до переходу в банду служив поліцаєм у Рогатині», передаючи йому маленький образок Діви Марії на чорному шовковому шнурку, «освячений, за словами ватажка, у самому Ватикані». «20.IX. 1948 р. у Львові після закінчення богослужби й виходу протопресвітера Гавриїла з Преображенської церкви Паньків кількома пострілами вбив Костельника і намагався втекти. Але за вбивцею кинулося кілька прихожан, і тоді, опинившись у глухому провулку та переконавшись у неможливості втечі, Паньків вихопив з кишені пістолет і застрелився».

До цього слід додати, що автором вищенаведеної фантазії є КҐБіст Климентій Євгенович Гальський, що часто пише на оунівські і церковні теми, а саме про уніятську Церкву під псевдонімом Клим Дмитрук. Цей борзописець вже нам давно відомий.

Як бачимо, КҐБівський борзописець ні одним словом не згадує про те, що Гавриїла Костельника вбив його рідний син Іриней, як намагались умовити дружину КҐБісти у Львові, але подає ім’я вбивника, яким мав бути Василь Паньків. Треба вірити, що ціла версія, що її подав КҐБіст Дмитрук-Гальський, є видуманою.

Цю справу досліджував д-р Олекса Горбач, і він про це писав у журналі «Патріярхат» за листопад 1982 року. Його версія не повністю покривається з розповіддю дружини Гавриїла Костельника. Різниця є в тому, як пише Горбач, що убивника вбили якісь військові, що вийшли з будинку тоді, коли Христина Польяк сказала, що їхало авто проти убивника, і коли убивник зрівнявся з автом, з середини авта почулися стріли, і атентатчик повалився мертвий. Можна припускати, що розповідь Христини Польяк є більше точною, хоч в загальному вона майже покривається з версією О. Горбача.

Отже, ні більше, ні менше, КҐБіст Гальський-Дмитрук написав у «Вітчизні» свідомо чисту брехню. Дехто з сучасних мешканців Львова навіть вірить у цю брехню і її повторює як достовірну «правду» українським туристам, що приїжджають з США.

Можливо, що теперішній вождь Кремля Михайло Ґорбачов не знає дійсної правди про смерть о. Гавриїла Костельника, бо КҐБ могло не подати точної інформації, і тому він висунув о. Гавриїла Костельника у кандидати на святих, хоч тяжко в це повірити. На жаль, це вже така комуністично-більшовицька система, що знищує невинних людей, а в даному випадку людину, за якою мають затертись сліди примусового т.зв. «возз’єднання Української Католицької Церкви з московською православною Церквою», а тепер хочуть зробити цю людину святою. Це може робити тільки Москва, що називає себе «третім Римом».

Хіба ж у цій канонізації на святого о. Гавриїла Костельника, що плянується на святкуванні 1000-річчя хрещення Руси-України, не буде брати участь Апостольська Столиця? Маємо надію!

Микола Галів

Інтерв’ю з Христиною Польяк, дочкою о. д-ра Гавриїла Костельника

Запитання: Чи були Ви вдома в тому часі, коли був замах на життя Вашого Батька?

Відповідь: Ні, я тоді перебувала вже в Югославії.

3.: Що Ви знаєте про смерть Вашого батька?

В.: Найбільше достовірні дані маю від своєї матері, яка кілька хвилин після пострілів у батька була вже коло нього.

3.: Чи могли б Ви розказати якнайточніше все те, що Вам оповідала мати?

В.: Так, це можу зробити, під однією умовою, що нічого з того, що я скажу, не буде друковане ані поширюване усно доти, доки живе моя мати (Елеонора Костельник). Моїм бажанням є, щоб те все, що розкажу, було задержане в таємниці й опубліковане щойно за рік після смерти моєї матері.

Слово приречення: Дані, що їх я збираю, будуть висвітлені для кращого розуміння подій, які мали місце у Львові у зв’язку з намаганям ліквідувати Українську Католицьку Церкву. Бажав би знати, яка роля була Вашого батька в так званій акції православізації, як теж, хто був за кулісами смерти Вашого батька? Запевняю, що ця інформація буде збережена в таємниці часово, як Ви собі цього бажаєте.

Розповідь: Мати оповідала, що покійний батько пішов на православізацію тільки з практичних міркувань, а ніколи з переконання. Він часто повторяв: «Якщо підпорядкуємось Московському патріярхові, збережемо нашу Греко-католицьку Церкву, а в свій час скажемо слово, як певна організована сила». По війні була шалена нагінка на українців греко-католиків і, щоб уникнути переслідування, батько радив тимчасово зірвати з Римом. Як батько сам пізніше переконався, сподівання його не справдилися, бо після т.зв. Львівського синоду був дальший тиск на греко-католицьке духовенство. Батько був розчарований до того ступеня, що не крився з цим ні перед ким. Його остерігали в цьому навіть сторонні люди, щоб він «так голосно не думав». Такі остороги з боку родини (дружини) та чужих не помагали. Він мав відвагу про ці речі говорити одверто і то перед урядовими чинниками.

Коли батько став критично висловлюватися про режим та його нещире ставлення до Церкви, стали за ним слідкувати. Ходили за ним, бо їх цікавило, з ким батько контактується, що робить і що говорить. Часто чужі, незнайомі люди годинами перестоювали на вулиці перед мешканням батька, як теж довгенько перестоювали на коридорі перед самим мешканням. Був це своєрідний терор, якого батько не лякався. До батька приходили десятки людей з міста Львова та довколишніх сіл з різними скаргами, бажаннями та проханнями. Батько інтервенював та помагав, як тільки міг. Здається, що батько мав осторогу від урядових чинників, щоб був обережний і менше говорив.

Якийсь тиждень перед смертю батька (а може й два тижні) батько завважив, що за ним раптово перестали слідкувати. Старався він це різно пояснити.

В критичний день, себто 20 вересня 1948 p., вбивник вистрелив у нього ззаду перед самим домом мешкання на Краківській вулиці після Служби Божої, в моменті, коли мав входити в браму будинку. Вистрілені дві кулі вийшли устами. При цьому були поранені церковник і робітник, який ішов напроти жертви. Церковник хотів відхилити руку вбивника від пострілу, завваживши, що він з витягнутим револьвером підбіг до жертви. Церковник був також поранений, впав на хідник і того самого дня в муках закінчив життя. Робітник (поранений, який ішов напроти о. Костельника) був відвезений до лічниці й там теж помер.

Виконавши злочин, атентатчик став тікати і наблизився до авта, яке їхало напроти нього. В моменті, коли він був вже біля авта, із середини авта почулися постріли і атентатчик повалився мертвим на дорозі. Авто зникло, а міліція пізніше забрала тіло атентатчика до лічниці. Вночі тіло атентатчика було невідомими людьми викрадене. Треба теж зауважити, що атентатчик не мав при собі жодних документів.

Органи безпеки примушують пані Костельник розпізнавати в атентатчикові її сина.

Як тільки пані Костельник довідалася про вбивство свого мужа від прохожих-знайомих, до мешкання малощо не в тому самому часі ввірвалося МВД і негайно забрало її до трупа атентатчика, щоб його розпізнавати. Поліція твердила, що вбивник — це її син, і хотіли, щоб вона це зізнала і в цій справі підписала протокол. Пані Костельник заперечила з місця цю легенду. Після цього почалися допити і умовляння, що вбивник — це один із синів о. Г. Костельника (найстарший, Іриней). Такий тиск тривав цілий день і ніч. «Це була найстрашніша хвилина в житті матері», — говорила її дочка Христина. В її пам’яті з того часу зарисувався на вічність труп її мужа в крові та допити і тиск міліції, що це її син. Треба було сильних нервів, щоб не заломатися і не підписати міліції голу неправду. Вона «молилася, щоб мала силу протиставитися брехні та теророві. Міліція запитувала її, чому вона покриває злочин свого сина? Вона (себто міліція) не бачила ще такої запеклої жінки, щоб в обличчі крови мужа не сказати правди. Такими і подібними словами розмова йшла безперервно. Вони коливались від висловів жалю для родини Костельників аж до грубих погроз тощо. Коли тиск впродовж майже цілої доби не дав результатів, тоді ті, які допитували від початку, забрались, а прийшли другі хоронителі безпеки.

Пані Костельник думала, що нові допитувачі будуть продовжувати стару тактику. На велике здивування новий наряд міліціонерів висловив їй співчуття в зв’язку з вбивством мужа і ані одним словом нічого не згадував про сина, синів чи родину. Всі старалися допомагати їй, як тільки могли.

Цікаво, що пані Костельник переказувала дочці, що вбивник був дібраний величиною й виглядом до найстаршого сина Іринея. Був він у німецькій військовій блюзі, яку закривав літній плащ. Як пані Костельник наблизилась до трупа вбивника, міліція розіпняла плащ і показала їй військову маринарку вбивника. Це зроблено, мабуть, на те, щоб маринаркою вояка нагадати пані Костельник синів з останнього побуту у Львові, саме коли вони, як вояки, носили військову уніформу.

Пані Костельник переконана, що її мужа вбили органи безпеки. Пані Христина Польяк кількакратно в інтерв’ю наголошувала, що органи КҐБ чи МВД в часі акції православізації часто запитували о. Костельника: «Де Ваші сини, д-р Костельник?». До речі, органи безпеки знали, що Іриней і Зенон були в Дивізії УНА, а Богдан у часі першої окупації більшовиків був замордований НКВД в Бриґідках.

Пані Костельник живе тепер у Львові. їй залишили давнє помешкання, де жив ще покійний о. Костельник. Вона має досмертну пенсію і так кінчає свій вік. Їй правдоподібно 78 років. Її дочка Христя часто відвідує її (щонайменше раз на рік).

Офіційно в пресі завжди говорилося, що о. Гавриїла Костельника вбили на доручення Ватикану німецько-українські націоналісти. Народ, однак, має інше переконання.

Протокол списано вже в Канаді на підставі нотаток, пороблених у часі інтерв’ю з панею Христиною Польяк. Інтерв’ю переведено в пополудневих годинах, у неділю, дня 12 липня 1970 р.

Інтерв’ював і протокол списав М. Г. Марунчак