о. І. Музичка

В 90-ліття Рогатинської гімназії

(18.9.1999, Церква Св. Духа)

Пом’яну дні древні і навчуся в них (Пс 142, 5)

В життєписах великих постатей історії, в історії культур великих народів згадуються з вдячністю їхні школи, які давали їм науку і славу, згадуються великі вчителі, яким народи завдячували свій розвиток і духовність. В життєписах св. Павла згадується єрусалимська школа, в якій він формувався у стіп великого вчителя Гамалиїла, в якого Савло-Павло черпав свою святість, вченість, які мали потім враз з Божою ласкою вплив на його навернення і його проповідь. Св. Василій вчився у славній високій школі, щось у роді університету в Атенах, славний зі своєї реторики і це добавляє Василеві авторитету і сили його життєвій мудрості. Академія Платона дала і дає назву найвищим школам держав, Аристотель був таким високим вчителем, що його й не називали по імені, а просто говорили «вчитель сказав» і св. Тома часто називає його тільки іменником «Вчитель». То найбільш виразні приклади. Великі вчителі і їхні школи давали в історії велике духовне добро для народів: науку і виховання, духовні скарби, які держать народи при житті і силі, формували душі і характери своїх людей. Такими повинні бути школи і їхні вчителі.

Ми сьогодні з вдячністю згадуємо 90-ліття такої української школи в Рогатині, яка, як казав один селянин про неї, коли вона будувалась у 1909 році – «дала нам серед блуканини правдиву стежку»… То була велика подія і радість, коли на рогатинському горбку заняла, мов маяк, місце ця середня школа – гімназія – на початку нашого століття.

Чому я, як священик, посвячую цій події, здавалось би зовсім світській, цю проповідь? Не дивно воно? Правильно воно? Один з вчителів цієї гімназії назвав її «храмом науки». Може це звучати поетично хіба, бо храм – це будова для священних справ, для Богопочитання. Ця гімназія була справді храмом, тобто святинею науки і виховання, виховання християнського, в тридцятих роках була вона і такою осталась – під патронатом св. Володимира Великого – нашого хрестителя. Ця гімназія плянувалась і будувалась, і організовувалась як школа християнського духа. Це дуже помітна прикмета цієї школи в її історії, коли зважити, що ХІХ століття в Европі і на нашій землі мала сумну печать антирелігійних рухів, антиклерикальних, як тоді говорилось, настроїв і антицерковної атмосфери. Друга половина ХІХ століття – то сумна доба, коли появився комунізм, соціялізм, нігілізм та інші трійливі науки, які з успіхом ширились в сумній атмосфері соціяльних несправедливостей та появи під їх проводом революційних робітничих рухів. Проповідувалось тоді смерть Богові і Його Церкві. Будувати в такому часі школу християнського духа було не легко. Перегляньмо коротко історію цього факту.

Наша гімназія в Рогатині – то твір священиків і Церкви. Це може звучати пропагандивно і дивно, бо й історики цього не наголошують, ні не згадують виразно. Гімназія була в часі своєї діяльності під опікою Церкви. Ідея її організації будови виникла між священиками рогатинського деканату і сусідніх сіл. Першими фундаторами і жертводавцями на будову були священики, перших учнів приготовляв скромний священик о. Ваньо, в пізніших роках війни, політичних криз чи й економічних захитань її рятували священики зі своїми вірними. А їхні вірні – то ними виховані добрі наші селяни, що не бігли на гасла тодішніх наших соціялістів, а з довір’ям йшли за своїми священиками, під їхнім проводом і своїми датками творили фонд на будову гімназії. Можемо сказати, дивлячись на цей величавий і досі будинок, що його збудували селяни і священики. Коли в часі світової війни гімназія коротко стає нечинною і її мури занимають ворожі війська, зараз по їхньому виході її відкриває і провадить коротко її катехит о. Теодосій Кудрик. Коли в тридцятих роках її влада розв’язує, Митрополит Андрей, щоб рятувати матуристів і матуру двох років, силою своїх властей творить в її мурах Духовну Семінарію і гімназія в такім виді вчить і виховує. Число тих незабутніх священиків не мале! То будівничі нашої національної свідомості і нашого християнського відродження в ХІХ ст.

Виховання в гімназії було християнське в нашому рідному дусі. В гімназії все починалося і кінчалося молитвою. Гімназійний хор все співав чудово св. Літургію, якийсь час під управою самого директора Евгена Бачинського. Тямлю як сьогодні останню лекцію релігії в жовтні 1939 року в перших тижнях совєтської окупації, коли наш катехит о. Кудрик сказав нам, що це остання лекція релігії в цих гімназійних мурах і він з нами прощається. Його останні слова були: «Не забувайте молитви. Моліться. Пам’ятайте про молитву». І прослезився. І ми з ним…

Що тижня в суботу були т. зв. екзорти – тобто короткі духовні поучення з недільного євангелія. По мистецьки, коротко вмів їх подати о. Кудрик . Плекалась постійно в гімназії побожність до Божої Матері і травневі Богослуження були все з участю учнів гімназії, які жили в Рогатині або в гімназійнім гуртожитку, якого настоятелем був о. Гаврик – конвертит з православ’я, петлюрівець з війни, офіцер царської армії. Щороку в часі великого посту були традиційні духовні вправи з добрим проповідником і ми залюбки брали в них участь з духовними користями. Пригадую дводенну нашу прощу до Унева, щоб побачити монаше життя і Літургію, яка там дуже точно служилась монахами студитами.

Наші вчителі були практикуючими християнами. Деякі з них були учасниками світової війни і наших визвольних змагань, а кожний вояк знає вартість віри і молитви, і життя з Богом, бо пережив не одне в часі війни і бачив Божі рятунки і Боже милосердя в небезпеках війни. Деякі з них брали участь в Богослуженнях з молитовниками в руках. Вчили нас прикладом.

Гімназія видала чимало осіб для Церкви і Народу, які як герої дали своє життя за свій нарід, дали ісповідників і мучеників за віру і це повинно б бути предметом розшуків і студій наших молодих істориків серед свідків, що ще живуть. Ідеться аж про дві великі війни, кілька важних окупацій, переслідувань, наших власних національних воєн і їх нераз трагічних ситуацій, як, наприклад, болючий «чотирокутник смерти», і все те вимагало мужніх християн і їх виховала наша гімназія, і були вони учасниками тих трагедій…

Подякуймо сьогодні в цей Ювілей 90-ліття цієї благословенної школи за цей Божий дар через руки нашої Церкви і її священиків для нашого Народу у важких часах нашого століття, яке ось прощаємо. Пом’янім тих, що організували, і будували, і лишили нам цей «храм науки і виховання», школу християнських чеснот і Христового духа. Гімназія лишила нам своїми вчителями, виховниками і учнями велике свідчення рогатинської землі про Христа і були світлом для України у її гірких, тяжких і темних переживаннях і часах її історії ХХ-го століття. Вони працювали, вчили з переконанням у правду Христових слів: «Без мене нічого не можете чинити» (Ів 15, 5). І наслідуймо їх нашим бажанням вчитись, вчитись здорової науки з простим поученням Шевченка: «Все од Бога, од Бога все й нічого не вдіє дурний на світі чоловік «наслідуймо їхню віру і побожність жити з Христом, їхню вірність і любов до Церкви, їхній хрустальний патріотизм до України, який теж можемо побачити в Шевченка, коли він писав: «Свою Україну любіть, любіть її во врем’я люте, за неї Господа моліть «жиймо як вони, ці наші священики і селяни будівничі цього великого діла, щоб молитвою і працею забезпечити собі і нашим поколінням гідне життя у свободі і в Бозі. Амінь.

о. І. Музичка,
Рим

Проповідь в празник Христа Чоловіколюбця

Цим виявилася до нас любов Божа,
що Бог свого єдинородного Сина послав у світ,
щоб ми жили через нього. (Ів. 4,9)

Чи звернули ми коли увагу у хвилинах, коли нас хтось пращає на довший час розлуки, або й на все, або коли ми других пращаємо при розлуці, що такі особи нам кажуть як останні свої слова, що ми хочемо другим залишити в пам’яті як наше останнє слово. Вже так воно є між людьми, що хочемо сказати щось найважнішого, найдорожчого, що могло б бути якоюсь порадою, чи вказівкою, чи поміччю на все життя. Цікаві є ті слова, що кажемо на пращання. Вийшов би гарний словник таких висловів, коли б можна їх позбирати. Скільки в таких словах тепла, любови, бажання добра другим, і нераз глибокого змісту. Пригадаймо собі такі слова з нашого життя, або все те, що ми другим на пращання казали.

Дорогі Браття і Сестри! Поступає не інакше і свята Церква в часі наших Богослужень. Звернім увагу, як вона нас пращає кожного разу, коли кінчиться якась спільна Богослужба і ми маємо відходити до своїх обов’язків. Ця кінцева частина кожного в нас Богослуження має окрему назву — отпуст. Церква відпускає нас додому по спільній молитві. Можна б це навіть переложити словом пращання, замість старого «отпуст». І що каже нам на пращання Церква? Яке останнє її слово для нас по Богослуженні? Мусять це бути вагомі слова для нас, коли Церква каже їх при самому кінці. Попри пригадку про те, що за нас моляться різні святі богоугодники, на чолі з Марією Богоматір’ю. з якими ми разом молилися. Церква на пращання каже нам, що Христос є істинний Бог наш і чоловіколюбець! Іншими словами, Церква немов каже на пращання: благословлю вас на відході, але затямте на все — Христос є наш Чоловіколюбець. Це є останнє слово кожного у нас Богослуження і ми потверджуємо його окликом: Амінь! — нехай так станеться! Христос є Чоловіколюбець! Велика правда на все життя.

Великодній круг свят кінчиться в нас празником Христа Чоловіколюбця. Цей празник сьогодні торжественно святкуємо. В латинській Церкві та любов Христова має свій символ — Його проколене списом Серце і у них зветься цей празник Серця Христового. В нашій Літургії Христову любов до людства охоплює стало цей літургічний наш термін, що його кажемо при кінці кожного Богослуження — Чоловіколюбець. Христос — любитель людини, Христос Любитель людства. Той самий зміст, дві різні назви. Радше точніша наша назва у відношенні до людей.

Пригадаймо собі ще на хвильку вислови, в яких кажеться про те, що хтось миле йому любить. Чуємо нераз — такий-то любить життя. природу, нарід, мистецтво, дітей, спорт, птахів, тощо. Чи чули ви коли вислів: він любить людину, людство? Ні! Такого не було, бо це справді за широке поняття і не думаю, чи це аж так дуже приманливий предмет для любови… Можна любити свій нарід, можна любити покривджених, убогих і їм помагати, але все людство і поодиноку людину, виглядає не піл силу нам. Володарі держав повинні б любити весь свій нарід, можна любити покривджених. убогих і їм помагати, але все людство і поодиноку людину, виглядає — не під силу нам. Володарі держав повинні б любити весь свій нарід і поодиноку людину, але чи справді так є? В більшості ті, що при власті люблять свою власть і приємність їм справляє володіння над другими, слава з тим пов’язана чи й різні особисті користі. Скільки ж тих, що володіють, замість любити своїх людей, давлять їх, угнітають тягарами і обмеженнями, а то й кажуть стріляти до своїх людей, коли вони чогось гуртом домагаються, виморюють їх штучним голодом чи давлять їх страхом-терором. А вони повинні б любити людину, нарід, служити йому, себе цілковито віддати на щиру службу для добра, а не для лих, зла і терпінь народу. Ні, не найдете серед людей таких, щоб їм можна було дати титул чоловіколюбця, любителя людства. Єдиним є Христос.

Є воно так тому, бо Христос є у цілковито іншому відношенні до людей, до людства, до людини, як ми всі. Христос як Богочоловік є того людства спасителем рятівником. Він жив між нами, серед нашої мізерії тільки ради нас, ради нашого добра, і то кожного з нас. Він. так би мовити, залишив свої небесні висоти, щоб привернути нам втрачену нами людську гідність. Божий образ в нас. Він вчинив, що ми знову стали людьми, він забезпечив нас усіх у вічне життя, коли закінчимо нашу земську мандрівку. То зробив для людства Христос! Коли хтось з нас, людей, з любови до людей винайде для нас якийсь лік. щоб нас врятувати від якоїсь грізної недуги, ми радіємо з того і вдячні йому, чи подивляємо ного, бо поміг нам усім, нашому здоров’ю. А тут хтось, що вчинив для нас усіх такі великі добродійства, що змінили наше буття, дав на те докази і забезпечив нам вічне життя! Таким є Христос і через те Він одинокий заслуговує на цей гарний і високий титул Чоловіколюбець. Він одинокий! Якщо є на землі такі нещасні люди, що в розпачі нераз кажуть: ніхто мене не любить, бо я не варт любови, я лиходій і негідник, то скаже велику неправду такий чоловік! Є один, що любить тебе, чоловіче, не зважаючи на ніщо, навіть на те, що ти тієї особи не знаєш, або її заперечуєш — то є Христос! Чоловіколюбець!

Є між нами докази на ту любов Христову, є докази на те, що Христос справді єдиний чоловіколюбець, любитель людства. Є. дорогі Браття і Сестри!

Погляньмо на Розп’яття. Або сам лише хрест. Хто це? Що це за знак? Хто на ньому згинув? В євангелії маємо два речення, які послужать відповіддю: «Так Бог полюбив світ, що дав Сина свого Єдинородного» (Ів. 3,16) і Слова самого Христа: «Більшої від цієї любови ніхто не має, коли хто життя своє кладе за друзів» (Ів. 15,13). Він був той, що те своє життя віддав на хресті за нас усіх, за кожного з нас. Нема більшої любови за таку любов. Апостол Іван, що так ту любов до Христа вмів відчути, бачив її, має такі слова, коли приступає до опису Христових страстей: «Перед святом пасхи, Ісус знаючи, що прийшла його година перейти з цього світу до Отця, возлюбивши своїх, що були в світі, возлюбив їх до кінця» (Ів. 13,1). Так! До кінця, бо зараз по смерті, римський вояк проколов списом Його бік враз зі серцем, з якого виплила кров і вода. Христос, як каже св. Павло, своєю смертю нас усіх купив, викупив, вирятував, привернув наш дійсний образ Божий, який ми осквернили. Які великі добродійства ми отримали Його заслугами, добротою, милосердям і любов’ю до нас! Він заплатив за нас найбільшу ціну.

Він дав докази своєї любови, коли жив з нами на землі біля 33-ох років. Він не жив в палатах, чи в єрусалимській святині, а жив серед найпростішого і бідного народу як мандрівний учитель. Він міг сказати, що «лисиці мають нори і птиці небесні гнізда, а Син чоловічий не має де голови приклонити» (Мт. 8,20). Він просить-закликає: «прийдіть до мене всі втомлені й обтяжені і я облегшу вас» (Мт. 11,28). І Він. справді, облегшував кожного в нещастю, клопотах і трагедіях. Яка то рідкість між нами, коли хто з нас людей іде між нещасних, щоб з ними жити і їм помагати. І між потребуючими не були тільки хворі. Були теж такі, що їх ми звемо поганими людьми, грішниками, а тоді звали митарями. І на це має Ісус відповідь: «здорові не потребують лікаря, а хворі». Яка це любов до людини! Чудово це збирає і вичисляє наша Вечірня в день Христа Чоловіколюбця у своїх стихирах. Христос в часі свого туземного життя жив тільки для людей.

Не залишив Христос світ зі своєю смертю і вознесенням. Не користали з Його любови і помочі тільки Його сучасники і очевидці. Він лишив себе для постійної помочі людству на всі часи, чого ніхто з людей не може зробити! Такі засоби міг лишити тільки Бог! Тільки Божа любов! Тільки справжній любитель людства. Він лишає самого себе і то в такий простий спосіб: під видами хліба і вина у Пресвятій Евхаристії, як своє правдиве Тіло і Кров. Він є стало з нами! За цим стоїть Його всемогуче запевнення, що це справді Він з нами у видимий спосіб. Він створив і лишив на всі часи Церкву, свою живу спільноту, в якій Він діє і вона продовжує Його спасенне діло як Він Сам. Він лишив засоби спасення, якими ми стаємось Йому подібними, якими лікуємо наші душі. Він післав нам Святого Духа, що дає нам життя, святість і Божу силу. Він лишив нам не якийсь скомплікований кодекс безчисленних приписів і законів, а одну тільки заповідь: як я полюбив вас, так ви любіть один одного і по тім буде пізнати, що ви мої учні.

О, Дорогі Браття і Сестри! Христова любов до нас — то безмежний океан, якого зміряти чи охопити одним поглядом неможливо. Він, справді, любитель людства і щастям кожного з нас є усвідомлення: мене любить Христос! Тією думкою ми християни повинні жити з переконанням. Тоді життя наше стане зовсім інакше, з іншим виміром, сонячним, радісним, хоч би й серед хмар і житейських негод. Христос нас любить, Христос єдиний любитель людства, Чоловіколюбець. Амінь.

Короткий історичний нарис української катехизи

«До народів послана Божим велінням Церква, щоб бути загальною Тайною Спасіння, — послушна наказові свого Засновника і, відповідаючи внутрішнім вимогам своєї вселенськости, старається проповідувати Євангелію всім людям. Бо й самі таки апостоли, на яких була основана Церква, йдучи слідами Христа, проповідували слово правди і зродили Церкви. А завдання їхніх послідовників є вчинити це діло тривким, щоб Господнє слово ширилося та звеличувалося (2 Сол 3,1) і по всій землі було проповідуване і встановлене Боже Царство» (Декр. по Міс. Діяльність, ч. 1).

Христове Царство — Церква — ширилась проповіддю і наукою Апостолів і їхніх послідовників. Живе слово до слухачів, які хотіли прийняти Христову благовість, було постійно і по сьогодні засобом передачі Христової спасенної науки. Згодом тая передача живого слова набрала різних форм — письменних, звукових, образових, мистецьких, які в основі мають слово, проповідь, навчання і виховання, або давньою назвою — катехиза — творити відлуння.

Від самих початків катехизи вона мала труднощі, перешкоди, пригожі часи, обставини та великі навіть успіхи. Ширилась вона справді блискавкою. При кінці другого сторіччя Христове слово було вже в кожному закутку розлогої римської імперії, хоч до 313 року християнство було забороненою і переслідуваною релігією. Не бракувало для катехизи від усної проповіді Апостолів письмових засобів вже в першому столітті. Такими зразками маємо євангелії, зокрема Марка, листи св. Павла, Дідахе, Символи Віри і ін. Від другого століття катехиза набирає організованих форм, яка звалась катехуменатом, якого ціллю було приготовляти систематичним навчанням і практикою християнського життя кандидатів до Хрещення. Св. Тайну Хрещення не уділялось легко, без знання правд віри. Різні громади мали різний спосіб організації катехуменату. Практичні латиняни зі своєю юридичною і практичною ментальністю мали добру методичну структуру такої формації для гуртків оглашених, мали теж і Східні Церкви, зокрема в Александрії. Катехуменат був, щось в роді, як сьогоднішні монаші новіціяти, тривав і до двох років. Християнином могла стати вишколена до християнського життя особа зі знанням правд віри і здібністю їх бачити і практикувати в житті й на знак свого охрещення отримував не «метрику», а написаний на пергаменті «Символ віри», який мав знати напам’ять і ним жити. Такий зорганізований катехуменат, не дивниця, створив золоту добу духовного життя Церкви, високу патристичну літературу, богословію, духовне життя і цим євангелія Христова стала атракційною наукою для життя і розвитку людини.

З п’ятим сторіччям ця творча ситуація навернень до Христа і високий зразок духовости християнства міняється. Европу заливають різні народи зі Сходу, які в зустрічі з християнством хотять його прийняти. Стається часто це в такий спосіб, що християнином стає провідник, король чи ватажок племени, а найчастіше його жінка і за ними слухняно йде нарід. Дуже часто християнство занимає тільки місця поганських релігій, міняючи попередні правди, поняття, культ, усуваючи помалу те, що було суєвір’ям чи противним християнству. Це творило хаос у вірі, релігійну неграмотність, що християнство направляло своїми проповідниками, священиками і наукою, проповіддю та реформами, творячи нову культуру з новими засадами життя. Навчальну, виховну й методичну прецизію годі було встановити і звідси оставалось послаблення духовости. Катехуменат заступили масові Хрещення з малою або й ніякою підготовкою, яку відкладано на пізніше.

Україна належить до тієї доби загальних навернень і масових охрещень, коли годі було думати про систематичний, зорганізований первісний катехуменат. Але християнство не впало на наші землі несподівано. Від берегів Чорного Моря, Криму, через римських засланців-каторжан Христове слово ширилося через різні, головно торговельні, контакти на побережжях нашого моря і на Придніпров’ю, помалу — ген вгору до джерел Дніпра. Очевидно, «центром» того християнства став Київ, як помітний город і в ньому вже за Ігоря бачимо християн, головно серед купців і княжої дружини — осіб, які подорожували і стрічались з християнами південних і західних держав Европи. То були початки нашої усної катехизи, з якою йшла і письмова, хоч письменних людей було тоді ще дуже мало. За Ольги була вже в Києві церква, а може й дві. Християнство було відоме на Русі перед Володимиром, за ним стояв авторитет такої княгині як Ольга й було воно атракційною релігією будовою своїх святинь, внутрішньою їхньою декорацією і Літургією. Це у візантійському обряді було дуже помітне і викликало зацікавлення новою релігією.

Коли за Володимира Київ стає охрещеним згідно з наказом і вимогою князя на катехизу не було багато часу й можливостей. Не було стільки священиків, не було монахів, а тії, що були, не всі напевно володіли мовою тубильців. Першим засобом катехизи, і то успішним, була Літургія зі своїм блеском і містицизмом, були храми з іконами, яких число дуже скоро росло. Власне, ікони були видимими способами проповіді, навіть для тих, що не вміли читати і не було що читати при великій недостачі літургійних книг у старослов’янській мові. Володимир зразу організує школи, до яких бере молодих людей. Виглядає, що підготовка для того, щоб християнство пізнати, була дуже пожвавлена і зорганізована. Володимир для бідних організує на своїм дворі обіди у великі свята і неділі. Це була практична проповідь, як відлуння слів одного з гостей на вечері в честь Ісуса в домі якогось ізраїльського вельможі: «Щасливий, хто їстиме хліб у царстві Божім» (Лк 14,15)… Проповідь і навчання словом, Літургією, мистецтвом і свідченням життя князя, св. Ольги та перших християн Києва творили першу нашу катехизу. Добавилась до цього згодом і письменна катехиза.

Поганська релігія наших предків не була агресивна, жорстока, наші предки жили серед природи, рільництва, риболовства, ловецтва, скотарства, серед багатих на овочі, мед лісів і степів. Ця природа була великою книгою, яку під проводом Літургії і її літургічного року читали і оспівували всі. Наші поганські предки молились серед природи і з такою молитвою не важко було перенестись до розмальованих храмів, якого стіни говорили виразною історичною мовою і дивним людським мистецтвом. Це улегшувало проповідь, поки появились потрібні книги і письменство. Ікони і літургічний рік помалу усували поганські вірування, а Літургія проповідувала своїми символами, обрядами, словами і співом. Наша первісна катехиза може послужити сьогодні великим прикладом так званої «інкультурації» християнства в зустрічі з іншою культурою. Доказом на те є, що християнство на київській Русі прийнялось без насильства, переслідування поганської релігії, якої залишки остались в спокої серед нас і по сьогодні й Церква з ними не воює. Не так було на півночі, хоч би в Новгороді над ільменським озером.

Зразу з прийняттям християнства появляються письмові твори і наша своєрідна катехитична література, яка століттями потім до Сковороди і Шевченка буде діяти. Першими катехитичними творами були в нас різні переклади східних Отців, збирані в окремі збірники і їхні зразки бачимо у «Ізборниках Святослава», «житіях Святих», «Словах», «Синаксарах», «Четіях-Минеях», «Патериках», «Поученіях», «Апокрифах» та інших творах, а теж у звичайних літургійних книгах, між якими на першому місці «Псалтир», який потім став і Букварем і настільною книгою в родинах. Зразком практичної катехитичної науки є «Поученіє кь братії» єпископа Луки Жидяти. Зразком знаменитої родинної катехизи є «Поученіє дітям» Володимира Мономаха.

Огнищем релігійного життя в Києві й потім інших містах стають манастирі. До наших часів остались практичні поучення Теодосія Печерського. Доказом, що слов’янськйи Схід цікавився окремо катехизою є те, що вже з кінця XII століття або початку XIII-го є слов’янський переклад катехиз св. Кирила Єрусалимського, які незнані є для Заходу аж до часу тридентійського Собору.

Деякі літургійні книги, як Минєї, Псалтир і потім Житія Святих стали підручниками релігійного виховання і впродовж століть кожний письменний чоловік в Україні був припадковим сівачем Божого слова (як наприклад ще в XIX столітті батько Шевченка був таким для свого сина й своїх сусідів). В історії української катехизи своє заслужене місце має духовна література й замилування письменного народу до читання духовних книг від княжих часів. Навіть до звичайного малого молитовника. Наші перші князі були великими книголюбами. «На вміння читати книги і на саме читання їх наші прадіди дивились, як на діло спасення, як на шлях до спасення душі», — каже І. Власовський у своїй «Нарис історії української православної Церкви» (т. І, ст. 72).

Упадок київської держави був причиною занепаду того надійного початку релігійного письменства і духовної освіти і враз з ним письмової катехизи. Духовно-освітний центр переноситься до Галицько-волинської держави і зближається до західних впливів. Основним засобом катехизи є і дальше виголошувані й писані проповіді (Збірник «Ізмарагд», «Златая цепь»). На жаль, багато з тих проповідей — свідоцтв української катехизи з дуже важких часів пропало. Натомість зростає, по сьогоднішньому говорячи, «народна побожність», яка творить релігійні пісні, легенди, побожні перекази, якими живе нарід. Появляються чудотворні ікони, а з ними Богородичні центри, які помалу стають заборолами нашого християнства перед наступом латинства, а згодом навіть протестантизму, з яким боротьба потім була в нас легша як в Польщі.

У проповідях і поученнях проповідники позичають мотиви зі св. Письма Ст. Завіту: наїзд поганських ворогів — то гнів Божий на людей за прив’язання до поганських божків. Знову засобом катехизи дальше є Літургія і її окраса — священне мистецтво. То час, коли в нас починається християнізація сіл, в яких мало було письменних. Число їхнє було згодом більше на центральних землях, як спостерігав це Павло з Алепо диякон в часі Хмельниччини. Низький рівень священичого виховання довів до занику справжньої катехизи в організованій формі.

Великий зворот на катехитичному полі вносить Берестейська Унія. Вона виникла, власне, під впливом великого духовного занепаду нашої Церкви. Царгородський патріярх, до якого наша Церква належала, не був в спромозі дати нашій Церкві духовний провід і розвиток. Злука нашої Церкви з Римом, під впливом великих реформ Західної Церкви, почала велику працю над своїм занепадом для розвитку. Сильна полеміка з противниками унії створила нашу богословію, яка зовсім заникла по київській добі, обі поділені Церкви взялися до потрібної реформи. Проти катехизмів Лютера й Кальвіна, які дістались до нас через Литву, св. Йосафат видає свій катехизм, зладжений на основі катехизму Петра Канізія. Це перший в нас катехизм. Св. Йосафат дає початок солідної катехизації, послуговуючись Літургією і потім як архиєрей ставить великий наголос на пильну і дбайливу катехизацію.

Катехизм св. Йосафата зладжений на основі питання, яке він поставив собі на початку: що має мати той, хто визнає закон Ісуса Христа? І відповідь звучить: «Ці чотири речі: перше — визнання віри; друге — спосіб молитви до Бога; третє — знання того, що належить робити і що уникати, щоб подобатись Богові; четверте — знання засобів, через які одержується Божа благодать і її збільшення. Хто це знатиме сповняти, той правдивий християнин і спасеться». Тому й катехизм св. Йосафата поділений на чотири частини: 1) про віру, 2) Отче наш і Богородице Діво, 3) Заповіді Божі, церковні, для милосердя, головні чесноти, дари Святого Духа, головні гріхи, 4) Сім святих Таїнств.

У православній нашій Церкві теж під впливом унії почався рух до відродження. їй Бог послав великого мужа, чужинця (свого може не послухали б!..) митрополита Петра Могилу. Сам він богослов і високо вчена людина з великим життєвим досвідом, створив світлу сторінку в історії української Церкви. Він кладе наголос на освіту, основує Академію, щоб піднести з духовного зубожіння священство. Враз з іншими співробітниками видає славне «Православне ісповідання віри», яке набрало швидко міжнародного й екуменічного значення. Взорується теж на катехизмі Петра Канізія і видає в Києві 1645 року малий катехизм, який позичає потім в нас Московщина. Цей малий катехизм мали читати щодня, а передовсім в неділю, священики, вірні й учні в шкільні дні. Зміст того катехизму: Символ віри, пояснення «Отче наш» і заповіді Божі. Чималого значення був у нашій православній Церкві катехизм Ісаї Козловського, який потвердили потім усі патріярхи Сходу. Все те творилось біля Київської Академії. Також пізніше православний митрополит Димитрій Тупталенко у вісімнадцятому столітті видав добрий катехизм «Зерцало православной віри». Він теж започаткував у нас для катехизи видання біблійних оповідань «Літопись», що стало потім в нас, як і на Заході, початком методи подавати катехизу у формі історії спасення, сьогодні широко стосоване на Заході.

В славному Требнику Петра Могили перед кожним Таїнством подане пояснення про дію Таїнства. Це теж наслідування методи навчання про Таїнства взяте від латинської Церкви. Наші православні катехизми були відомі на Заході.

Починає реформувати літургічні книги і достосовувати їх до потреб катехизи. В його славному Требнику перед кожним Таїнством є пояснення про дію Таїнства. В тому ділі він наслідує західну латинську Церкву?

XVI століття дало нам теж світських катехитів, які відіграли деяку ролю в нашій катехизації. То були дяки, яких потрібно було для ведення літургійного співу. Вони вчили грамоти приватно чи по церковних школах. Залежно від висоти їхнього духовного вироблення вони давали релігійне знання про правди віри. Але по собі вони не лишили доброї слави добрих вчителів. Підручниками для виучування грамоти були — Часослов. Псалтир, Апостол і Ірмолой. Навчанням релігії занимались теж в тому часі й диякони. В Січі існувала окрема школа, в якій група козаків готувалась на дяків, паламарів і дияконів. Це були в більшості бувші спудеї Могилянської Академії. Рівень такої катехизи був низький, неуспішний, бракувало в ньому окрім передачі знання духовного свідчення життям самих виховників. Причиною неуспішности праці тих катехитів було те, що ні єпископат, ні священики не дали йому солідної організованої форми, змісту і запалу бути Христовими вчителями. Успішнішу катехизу старались впровадити наші церковні Братства, які занимались виданнями літургічних книг, іконописом і дали почин по своїх робітничих цехах до так званої сьогодні родинної катехизи, яка получена була з Літургією і літургічним роком. Про цю катехизу ненароком є згадки у нашій світській літературі. Ікони в родинних хатах чимраз більше мали вплив на релігійне виховання на наших землях. Ми так мало пригадуємо собі про ролю ікони в нашім релігійнім вихованні в наших родинах. Це виховання при помочі ікони увійшло у наші родини від княжих київських часів, перейшло наше середньовіччя, козаччину і відіграло чималу ролю навіть в ХХ-му столітті.

При кінці XVIII століття появляється в нас катехизм «Народовіщаніє» і переклади різних західних катехизмів. На заході в Австрії і в Німеччині постає катехитичний рух і наші священики черпають знання зі здобутків того руху. XIX століття — то пожвавлена діяльність на катехитичному полі в нас і появляються різні катехизми, переважає при тім катехизм у формі питань і відповідей на західні зразки. Львівський Синод, як передше і Замойський присвячує багато уваги катехизації і катехитичним проповідям. Все те наслідування західних зразків. Може першим оригінальним катехизмом був у нас «Малий катехизм» о. Леоніда Лужницького (1923 p.). Уложений він за святами літургічного року, починаючи від Різдва Богородиці. Першим біблійним катехизмом без питань і відповідей є «Біблійні образки» о. С. Біленького (1923). Це біблійні оповідання, з яких автор виводить правди віри, молитви чи й літургійні пісні. Це був підручник для перших кляс початкових шкіл. Для третьої кляси пише о. Біленький в подібний спосіб свій біблійний катехизм «Християнсько-католицька наука віри в біблійних оповіданнях» (1925). Біблійні оповідання вложені в систему Символу Віри. Катехизм цей гарно ілюстрований із додатком щоденних молитов в старослов’янській і українській мовах.

По Першій світовій війні в Галичині рушились, немов лявіна, видання різних катехизмів. Варто їх вичислити, бодай деякі, щоб побачити наш тодішній благословенний катехитичний рух під впливом Заходу. (На жаль, під московською займанщиною по Петрі Могилі наша православна Церква не могла проявити такої динамічної діяльности на катехитичнім ріднім полю. О. Іван Рудович видає теж біблійні катехизми для дітей і вищих кляс початкових шкіл з окремою частиною для підготовки до св. Сповіді й св. Причастя. Під впливом духа часу в нас, отже, появляється біблійна катехиза. Але не перестають видавати катехизми з питаннями і відповідями австрійського єпископату, які діти мали вивчати напам’ять. По унії в нас вживалась пам’ятева метода. Появився в нас для священиків катехизм для проповідей Франца Шпіраґо у перекладі о. Ярослава Левицького.

На катехизу звернув велику увагу у душпастирюванні Митрополит Андрей Шептицький. Важним досягненням галицького єпископату в тридцятих роках було випрацювання власного катехизму. Він появився в осені 1934 року під наголовком «Божа наука» і зладив його о. Северин Сапрун (проект єпископа Няраді відкинено). Побудований він на Символі віри. Його перевидано на еміграції в Европі для наших скитальців і потім Блаженніший патріярх Йосиф перевидав його з кольоровими ілюстраціями в 1967 році. Це мав бути катехизм для всіх українців, але на еміграції так не сталося. Кожне поселення мало свої вимоги і питоменності, зрештою, включно з нашою хуторянщиною. Немає відомостей, як питанням катехизи на еміграції журились наші єпископські конференції.

Треба б писати окрему історію катехизи на наших поселеннях. На жаль, позбирати матеряіл є не легко й немає співпраці відповідальних осіб за те…

В Керестурі в Югославії, в 1924 році, появився катехизм для дітей I, II і III кляс в бачванському діялекті. Велику катехитичну активність проявили в Канаді в Йорктоні оо. Редемптористи видаванням різних катехизмів, серед яких і катехизми в англійській мові. Між ними на першому місці катехизми для першого св. Причастя. В Америці перекладено славний балтиморський Катехизм з пристосуванням до українського обряду (1954 p.). В Канаді видали катехизм о. А. Труха ЧСВВ (1957) у двох мовах, з питаннями і відповідями з церковними піснями під нотами. З питаннями і відповідями видав катехизм о. А. Луговий, теж в Канаді. В Америці видав переклад катехизму Тридентійського Собору з узглядненням українського обряду о. М. І. Любачівський (1961) — це катехизм для парохів.

Активну катехитичну діяльність провадять оо. Василіяни в Бразилії. Катехизм з питанням і відповідями видав о. А. Купіцький ЧСВВ в 1964 р. Там теж, у Бразилії, постало два монаші жіночі згромадження Сестер Катехиток св. Анни і Христового Серця. Це згромадження для пасторальної праці в початкових школах. На жаль, для студії катехитики і катехизи ані інституцій, ані згромаджень для формації катехитів у нас не появилось ні за Австрії, ні за короткої польської окупації, за виїмком курсів та принагідних вишколів.

Все це, очевидно подано у великім скороченні, без статистик і повного образу катехизи в наших останніх двох сторіччях.

Додати б ще треба коротко бодай щось з історії нашої катехитики, тобто науки про катехизу, тобто церковну педагогіку. В історії катехитики ми додержуємо кроку зі Заходом, хоч не появилось в нас багато катехитичних творів. Контакт нашої Церкви з Австро-Угорщиною і тим самим з німецькою катехитичною і богословською літературою, був причиною, що ми не відставали у зацікавленні катехитикою. Першим у нас твором катехитики є «Пастирскоє Богословіє» перемишльського Владики Юліяна Пелеша і його «Учебник кат. релігії». Другим твором із питання катехитики — це «Пастирське Богословіє» о. проф. д-ра Івана Бартошевського (1852-1921). Скромним малим підручником катехитики є «Нарис катехитики і методики» о. Евгена Гузара в 1906 році. Він теж видав «Практичний провідник для науки релігії в школі і в церкві» в 1909 році. Першим більшим підручником катехитики є в нас твір «Катехитика» о. Ю. Дзеровича в 1930 році. Богословська Академія у Львові ставила катехитику як обов’язковий предмет у своїм куррікулюм студіорум.

В наші часи всі ці підручники і катехизми є вже перестарілі, але є вони гарним свідком нашої праці й старань на полі катехизи. Є вони теж зразком, скільки нам в історії катехизи можна позичати в чужинців і від кого, а скільки ми самі маємо власних джерел для катехизи і серед них на першому місці треба нам поставити Літургію враз з її успішним засобом — священним мистецтвом і літургійним роком. Були часи, що вони були єдиним вчителем катехизи серед наших лихоліть.

о. І. Музичка

Твір «Історія Вселенської Церкви на Україні» в руках Папи

У березні цього року у видавництві Українського Католицького Університету появився в серії «Твори Патріярха і Кардинала Йосифа» четвертий том «Історії Вселенської Церкви на Україні», що його написав на засланні Блаженіший Йосиф. Хоч з черзі цілого твору це є четвертий том, але видано його як перший, що сталося це в цей Ювілейний рік 400-ліття Берестейської Унії зі зрозумілих причин. Блаженніший належав до тих, що бачив у Берестейській Унії великий акт нашої історії, який мав вирішальну силу на хід історії нашої Церкви і народу. Блаженніший боронив Унію перед всякими нападами чужих і своїх істориків і публіцистів, цінив її як акт наших великих Владик — її Творців, бачив в Унії початок нашої доби національного і церковного відродження по європейськім і нашім середньовіччі.

Блаженніший Йосиф цінив акт Унії і дуже високо ставив її Творців, зокрема Веньямина Рутського, помимо тяжкого ферменту, боротьби і навіть воєн, які виникли внаслідок її] заключення. Коли пильно читати нарис Івана Франка про Унію в польській мові з 1895 року, легко можна побачити велику оцінку до Унії у Франка з двох мотивів: вона спричинила сильний інтелектуальний відрух (якого не було в нас за «нормальних» часів нашого християнства за нашої «візантійщини»), і з тим,і по обох боках — православнім і уніятськім — цікаву і сильну богословську полеміку, літературу. Франко любив науку і літературу, тому те цінив, студіюючи нашу не сильну літературу до тих часів. Друга річ, на яку звернув з пошаною Франко увагу у своїм нарисі, то, — і тут зацитую Франка, — «від кінця вісімнадцятого століття у тій частині Руси (Франко вживає старої назви України), яка попала під жезл Росії, почалась справжня трагедія Унії з безчисленними епізодами, виповненими сльозами і кров’ю, трагедія, яка навіть тепер не скінчилась іще». Франко дивується деяким історикам, які вважають Унію зрадою, і з полегшею вказує на молоде покоління істориків (Сембратовичі, Пелеш, Мільницький, Сарницький), які боронять Унію. Франко, — ще раз, — цінить Унію за її зворот від науково-літературного застою і подивляє її жертви в боротьбі з Москвою (що в наші часи набрало такого дивного політичного кольориту в новій вже не імперсько-царській атмосфері з новою назвою СНД!).

Оцінка Блаженішого Йосифа, яка під впливом Митрополита Андрея і галицьких науковців часів Франка була все позитивна і мала підложжя богословсько-еклезіяльне, від 1940 року скріпилась ще одним чинником, у якому Блаженніший брав участь як очевидець, і подібно, як Франко бачив-в історії Унії і її змагань «сльози і кров», Блаженніший бачив «ріки крови і гори трупів». Ціна, яку платила Унія, і її ідеали, головно зі сторони Західньої України, де вона збереглась. Це все можемо спостерегти як його погляд на Унію у його творі, який він написав частинно на своїй «шарашці» і потім на своїм засланні. Його написана ним історія Вселенської Церкви в Україні не є науковим твором, писаним з джерел і науковими методами, це твір, писаний на основі написаних уже творів поважних істориків, але з його особистим науковим поглядом, щоб дати об’єктивну оцінку великим подіям і трагічним нашої історії. Найкраще подати його власні слова, які це ілюструють, і він ставить їх зразу на початку своєї історії про Берестейську Унію і зве цей розділ «Ідеологічний підклад Унії» (ст. 199): «Здається, що рідко котра історична подія знайшла таке різнородне висвітленя і такий протирічивий підхід, як Берестейська Унія. Українські, російські, польські, німецькі, французькі й інші історики підходять до неї з різного становища і прихильно, і неприхильно її розцінюють. Найкритичніше — це прозваня Унії інтригою. Берестейська Унія — це невідрубний факт в українській церковній історії. Це звено в довгому ланцюгу століть і вислід важких змагань і внутрішньої церковної боротьби.

Найбільше поширеним поглядом між ворогами Унії був той, що вона є витвором єзуїтів і терору короля Жигмонта III та польського уряду, і що ціль її була політична. Поляки числили на те, що Унія — це поміст до латинізації і ополячення. Що ця калькуляція скінчилася банкрутством, потвердила історія. Навпаки, Унія не тільки не була оруддям денаціоналізації, але стала заборолом національної свідомости в народі і остоєю проти знищення українського народу, яке загрожувало саме з боку польського народу» (Курсива — Блаженнішого). Коли негативні політичні впливи на ідеї Унії у її творців скінчились з ліквідацією державності! Польщі, не перестали діяти грізні впливи з двох інших сил, які діяли в сімбіозі: царська Москва (потім більшовицька ) і її «Третій Рим». їхня дія сильна, тверда, навіть нищівна, і сьогодні діє вона і на міжнародньому полі, що знайшло своє відлуння у заявах у Баляманд. Хитро продумано, бо ми раптом в оцінці незрячих чужинців стали… переслідувати православну російську Церкву. Виглядає — перший раз в історії! Читач сам знайде в цім цю скриту хитрість, яка і далі коштує нам сліз…

Дня 24 березня цього року в Римі відбулась презентація цього твору Блаженнішого перед численною українською громадою в авлі УКУ. (Читачі «Патріярхату» знають) про появу цього твору, бо наш журнал містив оголошення про друк цього тому «Історії» Блаженнішого, просив пожертв на цей друк, на що багато читачів відповіли щедрим відгуком. Твір презентували двох редакторів, які приготовляли його до друку, — Вл. Іван Хома і о. І. Музичка. Оба співредактори зілюстрували обставини виникнення твору (більшовицькі власті, шукаючи в часі політичної кризи своєї ситуації в світі в часі «холодної війни», хотіли вжити особи Блаженнішого і якесь мінімальне «освободження» нашої Церкви, щоб зискати собі кращу коекзистенцію із Заходом і мирні відносини з Ватиканом, тому просили Блаженнішого, щоб він їм подав об’єктивний нарис історії Греко-католицької Церкви. Він це зробив, а теж історію, як цей твір зберігся в архівах КҐБ і дістався на волю для видання. По презентації твору виникла цікава дискусія і цілий ряд запитів.

В межичасі, під час приготування твору до друку, Рим, тобто Святіший Отець, проголосив з номінаціями їхніх пастирських функцій двох Владик, яких Блаженніший Йосиф висвятив в 1977 році для України, тоді ще в ярмі: Владика Іван Хома і Владика Любомир Гузар. За звичаєм Владика Іван зголосився на авдієнцію до папи, щоб прийняти дану йому Блаженнішим Мирославом-Іваном функцію Прокуратора Греко-католицької Церкви в Римі. Помимо ускладнень часу, Папа Іван-Павло II вибрав день 6 липня, який був інавгурацією наших святкувань 400-ліття Берестейської Унії в Римі. З тієї нагоди Владика Іван вручив папі цей том «Історії» Блаженнішого. У своїй презентації твору для папи Владика Іван вказав на цю головну ідею Унії не бути, немов якимсь новим твором з’єдинення, а (цитата слів Блаженнішого Йосифа): «На землях Київської Руси і слов’янських народів в давнину, ще перед появою православія, існувала вже вселенська Церква, зв’язана з Римом…». Берестейська Унія — то продовження нашої єдности з Вселенською Церквою. Владика Іван описав теж папі фрагмент допиту Блаженнішого Йосифа, коли слідчий питав його, чому постанови львівського синоду в 1946 році є неважними-ніякими, Блаженніший відповів: «Бо Греко-католицька Церква була все підчинена папі, і я, як переконаний католик, вірний папі, не можу і не хочу його зрадити, оскільки, власне, він — папа — є одинокий Намісник Христа-Бога на землі». Владика Іван висловив вдячність зависокі оцінки, які дав папа неодноразово і публічно особі Блаженнішого Йосифа як «постаті найбільш могутній ісповідника віри в наших часах…».

Папа через свого Державного Секретаря подякував за подарований твір Блаженнішого Йосифа, підкреслюючи свою оцінку «для ініціятив, які служитимуть для поглибленого пізнання історії віри в українськім народі, засвідчена в такий многозначний спосіб постаттю вірного Пастиря і відважного Митрополита Йосифа Сліпого».

Ці рядки пишу, коли щасливо прогомоніли молитви і пісні подяки і радости в Римі в час святкування 400-ліття нашої віднови вселенської єдности. Здається мені, що особистий і об’єктивний погляд на значення Унії в нашій історії і в наших часах, і в теперішнім екуменізмі у Блаженнішого Патріярха Йосифа повинен мати вплив на наші студії часів Берестейської Унії, а навіть наших ініціятив в спізненні дуже нашій екуменічній активності. На жаль, по стільки історичних досвідах і переживаннях, з яких ми повинні були зробити такий великий капітал зі значення Унії в нашій історії (як це мудро ідейно і практично політично зробили, наприклад, жиди зі свого голокосту за нацизму, а ми з нашого трагічного голодомору в 1933 році нічого не зробили…), ми, виглядає, не вміємо читати знаків історії, до чого так накликував II Ватіканський Собор.

У наших студіях у зв’язку з 400-літтям Унії появилось багато гарних ініціятив, історичних праць і розшуків, зокрема зі сторони молодих наших істориків, створився ентузіязм у зв’язку з тими святкуваннями, ми ними можемо щось здобути, але, з другої сторони, появились, і то між нами, традиційні історичні песимісти, які не тільки у всьому добачають наші неповодження, а ще більше ворожі затії, хитрощі, які нас долають і не допускають до нашого розвитку. Справжній песимізм, і подекуди і стилі, він навіть злющий, хоч песимізм по своїй вдачі буває звичайно мелянхолійний. Дошукуємось всього, що тільки, за народнім висловом, було нам «вітром в очі». Дошукуємось тільки ворогів, що нам шкодили і шкодять, а ми тільки чекаємо, щоб вони зникли »як роса на сонці». В собі ніяких помилок не бачимо, наших промахів не бачимо, нашої незарадности не спостерігаємо, шукаємо тільки, «хто це зробив»… Часто дивуватись треба, коли це пишуть історики. Я не є за істориками-фантастами і мрійниками. Знаю і розумію мову історіографії. Але сидіти собі у багатому Чікаго чи навіть в політично бурхливому Монтреалі і Оттаві і вимагати, щоб все так само діялось при кінці шістнадцятого століття і в розпаленому пожежам і повстань і воєн сімнадцятому столітті серед нас, слов’ян, як сьогодні діється серед англо-саксів чи інших вдачею цілковито різних народів від нас, — то хотіти нагинати історію до якогось русла, якого з минулого не можна вже завернути, так як і не можна уплянувати політичного майбутнього згідно зі своїм бажанням і уважати його як певну майбутню дійсність. Таких істориків і екуменістів, на жаль, маємо, і вони доброму імені Унії радше шкодять, чим користають з її історичного значення. 400-ліття Берестейської Унії повинно бути лекцією, оптимістичною оцінкою історії (зокрема, коли, як богослови, вважаємо себе томістами!), практичними висновками навіть з негативних сторінок тієї історії (наприклад, у тому, що ми зробили в Літургії, а не зробили це нам наші «вороженьки»). Твір Блаженнішого Йосифа може багато нас навчити: Унія — то діло умів українських Владик для рятунку Церкви і народу. Про тих, що хотіли використати Унію для своїх політичних хитрих цілей, можемо сказати словами Христа до нещасної жінки: «Де ті, що тебе обвинувачували» (Ів. 8, 10). Де вони всі історично сьогодні (хоч деякі ще діють і то злющо діють проти Унії!), а де сьогодні Унія зі своїм народом, що його вона зберегла національно і церковно?! Унія натерпілась дуже. Це трагічний, але славний факт. І Унія вдержалась і оставила великих мужів нашої Історії. Не будьмо істориками, що відповідають: але якби було сталося так, як не сталося, то було би краще…

о. І. Музичка

Проповідь про священство

Ідіть за мною, і я вас зроблю рибалками людей.
(Мат. 4, 19)

Свою діяльність на землі почав наш Господь покликанням учнів, які з Ним ходили, Його наук слухали, бачили Його дивні вчинки і Його щоденне життя і згодом стали свідками Його смерти і воскресення. У ті давні часи, звичайно, ті, що хотіли чогось навчитись, самі приходили до таких мандрівних учителів, як Ісус і приставали на науку. Не так було з Христовими учнями. Він їх вибирав і кликав сам. Були й такі, що відмовлялися від Його поклику, були й такі, що самі хотіли з ним бути і він їм відмовляв. Своїх учнів-апостолів Христос кличе сам і пригадує їм те: «Не ви мене вибрали, а я вибрав вас» (Ів. 15, 16). Так і було потім в історії і буде: кличе до священства Христос через свою Церкву, Він є воротами покликання і про це Христос має грізні слова: «Хто входить в овечу кошару не ворітьми, а влізає деінде, той — злодій і розбійник» (Ів. 10, 1).

Христові учні-апостоли-священики — то своїм покликанням зовсім інакші учні, як у інших учителів, їхні завдання і ціль їхнього приятелювання з Христом були незвичайні, унікальні. Вони мали йти в світ і зробити Христовими учнями всі народи, вони мали проголосити Христа Спасителя світу і Його — Господа-Володаря вселенної, вони мали змінити життя людей і народів, вони мали стати світлом для світу і сіллю землі! Чим більше вони пізнавали Христа і вчились у Нього, тим більше вони лякались своїх завдань. Були такі, що й полишили Його, бо не збагнули його слів життя вічного. Апостоли і їхні наслідники єпископи-священики мали стати найбільшим даром Божим для всього людства.

В останніх днях свого життя і по своїм воскресенні Христос дав апостолам великі святі священичі власті, які перевищають усі вартості, гідності чи й сили людини. Пару годин перед своїми терпіннями на останній своїй Вечері Ісус лишає їм себе самого під видами хліба й вина словами: «Це є моє тіло», «Це є моя кров» і додає: «Так робіть на мій спомин». Тими словами установив їх Ісус священиками. Тими словами Він у безкровний спосіб лишив себе такою самою Жертвою, як на другий день в п’ятницю на Голготі він принесе себе на хресті. І так священик приносить Христа в жертву за гріхи і життя світу на кожній св. Літургії. Христос через руки священика став для нас небесною Поживою тут на землі. То прямо страшне Таїнство, не до збагнення для нашого розуму, і сповняє його священик!

Але сталось ще щось більше. Зараз по своїм Воскресінні дає Христос апостолам ще іншу велику власть, єдино Божу, коли явився апостолам уперше і сказав: «Прийміть Духа Святого, кому відпустите гріхи, відпустяться, кому задер ките, задержаться». Власть відпускати і прощати гріхи!

Так, Дорогі Браття і Сестри, постав Христовий священик. Велика особа в Божих плянах спасення, серед людей, в історії спасення, великий дар Божий для людей!

Хто ж такий священик? Ми, мабуть, ніколи глибше про те не думали або думали неправильно, по-людськи. Дивні є поняття про священика. Найчастіше називаємо його «діячем» серед народу. Дуже то бідна назва і не личить вона священикові, немов би він був якийсь політичний чи державний муж… За радянських часів почали називати священика згірдливо «особою культу», тобто тим, що займається релігійними справами так, як агроном рослинами, а орнітолог птахами, наче б священство було якимсь «фахом», а священик жив би з того «фаху».

На жаль, на Заході постала була криза між священиками, які питали й шукали за своєю ідентичністю, питали, хто вони у модернім суспільстві. Яке то прикре, і газети писали про те часами з глумом. Христовий священик забув, хто він! Таке було, але. Богу дякувати, минуло, прошуміло.

Хто ж такий священик, що вчить про нього євангеліє, Христос, святе передання і церковна традиція? Єдино вони можуть дати властиву відповідь. Горе нам, коли самі будемо творити свій ідеал священика.

а) То найбільший добродій людства з волі Христа, то той, що продовжує найбільше діло на нашій плянеті, ради якого сам Бог прийшов на землю, — спасення людства. Священик — те Христове діло, як найбільшу благодать передає і продовжує: проповіддю Божого слова і Христової благовісті, прощення гріхів і небесною Поживою-Жертвою-Евхаристією. Очевидно, щоб це зрозуміти, потрібно віри й глибокого благодатного погляду, хто є людина, хто є грішник, для чого живе людина на землі, куди вона йде, кому належить і щ їй до того потрібно. То важні спасенні речі, і їх отримуємо через руки священика! З волі Христа Спасителя! Тому священик, як і сам Христос, є Добродієм для усіх нас. Без Христа ми були б мізерними рабами цієї землі, в гріхах, під владою диявола. Так було б і без священика. Ми могли це недавно бачити.

б) Священик — то великий трудівник, що з волі Христа будує Царство Боже на землі. Христос почав свою діяльність закликом: «Покайтеся, бо приблизилось Царство Небесне, і віруйте в євангеліє». Христос лишив нам Церкву, як корабель спасення серед моря історії, і робітниками на цім кораблі є ми всі, і миряни, але в окремий спосіб, до окремої обслуги того корабля є покликані священики. Як Христос, священик збирає те, що погубилося, як пастир, береже і боронить він Христове стадо від вовків, веде своїх овець на пашу, дбає про них, і цар Давид, що в молодості був вівчарем, мав ту візію доброго пастиря, що й душу свою дає за овець. Скільки в нашій історії було священиків добрих пастирів, що з народом переживали неволю, панщину, заслання, каторги, війни, щоб бути з народом, вчити його, бути серед народу свідком з Христовими словами: «Будьте бодрі, я переміг світ!».

Очевидно, як багато з нас не бачить, що це таке — те Христове Царство-Церква і часто питаємо Христа, як апостоли перед Вознесенням: «Господи, коли відбудуєш царство Ізраїля?». Не бачимо, що священика — то той, що з Христовим євангелієм будує Христове Царство Правди, справедливости, любови, миру, людської гідности тут, на землі. Христове слово в устах священика має своє місце у державному будівництві і в соціяльних проблемах. Наше життя має бути пов’язане з Христом через священика, Церкву, бо Христос є Альфа і Омега всього буття!

в) Священик — то співробітник Божий! Не лякаймось того слова! То не якась пересада. Папа Іван-Павло ІІ в одній із своїх енциклік каже, що ми всі є співробітниками Божими у ділі сотворення. Інженер, лікар, агроном, робітник, рільник — чи не співдіють вони з Богом у ділі сотворення і дають нам гарні свої винаходи, плоди з того, що створив Господь? А священик — то співробітник Божий у ділі спасіння! Що Христос вчинив своєю наукою, смертю і воскресенням для нашого життя вічного, то священик передає нам. Уділює нам Хрещення, яким вступаємо в Боже Царство, Миропомазанням ми отримуємо Св. Духа, прощає нам гріхи в таїнстві Покаяння, дає нам небесний Хліб — Христа в св. Літургії, благословить наші подружжя на життя в любові, в жертві і щастю Божім, провадить нас у вічність Таїнством Єлеопомазання і є останнім на землі, що молиться за нас і бажає нам словами Літургії вічного щастя і вічної пам’яти…

Справді, священик — то велика особа серед нас, він — Христове Таїнство! Бо він сам — Христос серед нас. Так хотів Христос, і таким священик має бути. Священик — то теж, як Христос, є жертвою. Іван Предтеча називав Христа Агнцем, що призначений на жертву за світ. Таким є священик, бо віддає себе вповні для Христа, його Церкви і Народу, і може зі св. Павлом сказати: «Вже не живу я, а живе в мені Христос». І при тім священик — така сама людина, як ми всі, грішна людина. Справді, Таїнство Боже! Але він працює над собою, щоб бути подібним до Христа, наслідує його.

Подякуймо за цей дар священства сьогодні. Просім за святих і добрих священиків для нашого народу, які готові були б йти за Христом, стати Його Жертвою, Його свідками у всьому — словом і життям. Без священиків, відданих цілковито Христові, не відбудуємо нашої зруйнованої духовно й матеріяльно України. Добрі святі священики будуть щасливим Христовим благословенням для нашої України. Просім Господа, щоб дав нам пастирів за своїм серцем, як це говорив Він через свого пророка Єремію. Амінь.

о. І. Музичка

Шевченко й ікона Богоматері у Вільні

(Новичкам Сестер-Служебниць 1995 року в Жовкві — присвячую)

З листів Шевченка і його « Щоденника» знаємо, що він любив молитися перед одною литовською іконою Богоматері, яка знаходилась у Вільні у церковці св. Анни біля брами міста, що звалась «Острою», від чого та ікона зветься «Остробрамською». Ікона ця належить до чудотворних ікон, є католицького італійського зразку, правдоподібно з ХVI століття. Зачисляють і називають її, оцінюючи по схиленій вбік голові й виразові обличчя та схрещених на грудях руках до типу ікон «Матері Милосердя». Вона прославилась чуда ми в історії. Ікона оздоблена в срібну шату (виконана дбайливо зі срібної бляхи), з відкритим тільки гарним обличчям Богоматері і зложеними на грудях навхрест руками. Ця срібна одежа була заложена на ікону в 1671 році. Накриття голови, дуже масивне, завершується короною з XVIII ст., і ця дещо непропорційна накидка на голові Марії від обох рамен ззаду голови мас гострі срібні промені, серед яких розложені на кожнім четвертім проміжку шостикутні зірки. Ці гострі промені творять якесь готицьке враження з негармонійним противенством до лагідности і спокою цілости ікони. Шию Марії прикрашує, мабуть окремо кимось подароване блідо-червоне намисто з нагрудним хрестиком, може подароване якоюсь вельможею в подяку за поміч і ласку.

По розподілі королівської Польщі від трьох могутніх сусідів (1795) Литва з Вільном дісталась Росії. Ця католицька ікона Богородиці опинилась теж під російською окупацією, але осталась неторкненою і шанованою народом обох віровизнань — православного і католицького. Початки її історії такі: приміщена вона була спочатку в скромній дерев’яній каплиці біля згаданої брами міста, від якої дістала свою назву. Землю на будову каплиці дав король Ягелло (литовець) і литовський князь Олександер в 1624 році, а каплицею опікувались монахині Кармелітки. Чуда, а з ними почитання ікони народом, почались в 1671 році. Вільно і каплиця з іконою пережили бурхливі часи воєн, повстань і різних наїздів усяких армій. У 1844 році монахинь Кармелітанок російські власті вигнали з Вільна, і їхні манастирі дістались православній Церкві. Ікону почитали з тією самою побожністю православні литовці, росіяни, білорусини й українці. Ікона була дуже відомою. Перед Першою світовою війною її паперові друковані копії продавались на відпустових галицьких містах (Галичина була під Австрією тоді!) і таку ікону природніх її розмірів (великих!) купив мій дід перед Першою світовою війною до своєї нової хати (він згинув зразу в перших тижнях тієї війни) і вона висить у моїй хаті і лосі! Я провів біля неї моє дитинство і мав до неї приховану діючу набожність, завжди приглядаючись до її незвичайно природнього обличчя з великими дугами брів над очима, які дивляться вниз з глибокою призадумою. Обличчя справді виповнене милосердям. Гарна копія цієї ікони міститься у чепурній каплиці у підземіллі базиліки св. Петра в Римі.

Коли недавно у журналі «Богословія» (рік 1994) ми видали коротку працю Люби Волошин про проектовану Олексою Новаківським велику ікону в 1935 р. (розмір: 339 см. х 197 см.) як запрестольну до собору св. Юра у Львові, вона мала зватись у задумах Новаківського «Мати Милосердя», я не міг надивуватись, чому таке дивне, майже мужеське обличчя, далеке від виразу «милосердя», дав Новаківський своїй Мадонні, яка мала бути його архитвором? (Авторка згаданого нарису подала фотографії різних шкіців і проектів тієї ікони Новаківського). Новаківський не намалював тієї ікони, бо помер і остались тільки рисунки-проєкти. (Додати треба, що Новаківський не був властиво іконописець і пропонував щодо цього мистецького діла відомий наш етнограф проф. Вадим Щербаківський). Приглядаючись до тих шкіців і обличчя Мадонни («сувора і грізна», — писала одна критик мистецтва), мені нагадалося обличчя «Остробрамської» литовської ікони, з якою я ріс від дитинства і якої образочки і фотокартки в кольорах можна в Римі набути, нагадався і славний та гарний життєпис Шевченка польського письменника Єжи Єнджеєвича, який описує у своїм творі «Ноце україньске, альбо родовуд ґеніюша» (вид. 1966) побут Шевченка у Вільні в 1830 р. Коли б Новаківський взяв був зразок Остробрамської ікони для обличчя Марії для своїх проектів… З цього й вийшов цей мій ось тут нарис. Шевченко бував часто перед тією іконою і любив її, можливо через те гарне обличчя Марії як «Матері Милосердя». Як він познайомився з тією іконою? Відомості про те не дуже ясні, й доказового матеріялу небагато.

Шевченко виїхав з України восени 1829 року зі своїм паном Енгельґардтом і зупинився у Вільні і був тут до лютого 1831 року, маючи, отже, шістнадять-сімнадцять років. Пам’ятаймо, він кріпак і служить козачком, тобто придворним панським слугою на дворі свого пана. Не все пан бував удома,і молодий слуга мав доволі вільного часу. Спостерігши замилування Тараса до малярства, пан посилав його на науку до малярів (Лямпі). Як і коли — невідомо, але Тарас у часі можливостей гуляти по Вільні познайомився з польською дівчиною, старшою і вищою ростом за нього, яка звалась Ядвига Гусиковська, а пестливо — Дзюня або Дуня. Тарас полюбив її, бо нагадувала вона йому його добру сестру Оксану, яка вдома опікувалась Тарасом по смерті матері. Дуня була швачка, можливо і чимось помагала Тарасові, бо як старша, дивилась на нього, не вільного панського слугу, як підопічного. Тарас вчився від неї польської мови, знайомився з польською революційною тоді дійсністю, яка робила враження на Тараса. Він писав пізніше до свого друга І. Сошенка про свої почування на вид вольних людей як Дуня — не кріпаків: «Я в первый раз пришел тогда к мысли, отчего нам, несчастным крепакам, не быть такими же людьми, как и прочие свободные сословия?».

У своїм «Щоденнику» вже на засланні в 1857 році, тобто двадцять сім років по побуті у Вільні, Тарас згадував і писав: «Милую Дуню чернобровую Гусиковскую»… Виглядає, що Дуня, побожна полька, брала Шевченка до тієї церковці біля Острої Брами, щоб помолитись перед тією іконою. Звідки знаємо це? Двадцять вісім років по виїзді з Вільна Тарас писав до свого приятеля поляка Броніслава Залєського, з яким познайомився в Оренбурзькій кріпості в 1849 році. Залєський був польський історик і художник. Шевченко пише так у своїм листі до нього: «Беру Тебе з обіймів Твоєї щасливої матері і молимось з Тобою перед образом Божої Матері Остробрамської. Вільно так само дороге спогадами моєму серцю як і Твоєму». А у Шевченковім «Щоденнику» знайдемо під 1857 роком таке доповнення до цих слів до Залєського: «Уві сні бачив я церкву святої Анни у Вільні та любу Дуню, чорнобриву Гусиковську, що молимось у тій церкві». То спогади, живі, виразні й незабутні, що живуть у душі Шевченка, витиснені в ній життям у Вільні, не без впливу Дуні. Чи не можна б твердити, що у Вільні почалось незатерте потім знайомство Тарасового серця з особою Богоматері, і те знайомство можна помітити в творчості, бодай у деяких поезіях Шевченка? В тодішньому Петербурзі тієї набожности до Марії Шевченко аж ніяк не міг набути. В дитинстві на селі в злиднях кріпосної своєї сім’ї теж ледве чи міг хтось про особу і поміч Пречистої Шевченка повчити. Потім, уже близько перед смертю, якомусь сектантові вдалось вилинути на Шевченка, який під тим впливом написав сумної слави поему «Марія», якою мало не перекреслив всього того, що пізнав, виплекав у своїй душі у Вільні.

То стільки про знайомство Шевченка з Дунею, яка привела його до Остробрамської ікони. Є, очевидно, труднощі. Сошенко, який поміг Шевченкові стати вільним, у своїх спогадах пише, що Шевченко оповідав йому одного разу про знайомство з полькою з Варшави, куди він поїхав лишаючи Вільно несподівано, в поспіху і навіть не попрощавшись з Дунею. Чи тая полька з Варшави не Дуня? Трудність цю підносить Зайцев — біограф Шевченка. Але й під впливом сумнівів Зайцева все таки, виглядає, що Дуня — то дівчина з Вільна, і знайомство з нею піднесло у Шевченка почуття своєї гідности, кріпило його духа вперше на далекій від України чужині на литовській землі серед незавидної недолі і служби. Блискуча сріблом ікона Богородиці діяла на його серце, а обличчя, повне милосердя і співчуття, говорило мовою ікони до мистецької душі Шевченка. Про вплив тієї вже славної чудами і красою ікони на душу Шевченка можемо не сумніватись. Теперішній Папа Іван-Павло II розказує журналістові італійського телебачення, що на його побожність до Марії мала вплив ікона Богородиці Неустанної помочі в його рідній хаті, в парафіяльній церкві і в Ченстохові.

Цю побожність до Богоматері можемо побачити і найти в Шевченковій поемі «Неофіти» в 1857 році, коли жив спогадами про Вільно… (Поему «Марія» написав у 1859 році в Петербурзі, коли вийшов на волю…). У цій поемі звертається Тарас до Марії словами, як і можна б назвати без пересади молитвою і якої початок я бачу в серці чутливого юнака з Київщини перед іконою у Вільні, коли молився разом з Дунею:

Благословенная в женах,
Святая праведная мати
Святого Сина на землі,
Не дай в неволі пропадати.
Летучі літа марно тратить.
Скорбящих радосте! пошли,
Пошли мені святеє слово,
Святої правди голос новий!
І слово розумом святим
І оживи, і просвіти!
І розкажу я людям горе,
Як тая мати ріки, море
Сльози кровавої лила,
Так, як і Ти. І прийняла
В живую душу світ незримий
Твойого розп’ятого Сина!..
Ти матер Бога на землі!
Ти сльози матері до краю.
До краплі вилила! Ридаю,
Молю ридаючи, пошли,
Подай душі убогій силу,
Щоб огненно заговорила,
Щоб слово пламенем взялось,
Щоб людям серце розтопило,
І на Украйні понеслось,
І на Україні святилось
Те слово. Божеє кадило.
Кадило істини. Амінь.

Не є це справді гарна молитва? Хотілось би бачити її генезу в литовській Остробрамській іконі у Вільні.

На додаток хочу добавити ще подію, яка трапилась на вулиці біля тієї церковці та ікони коло Острої Брами в часі Другої світової війни. Це було справжнє дивне чудо тієї ікони. Читаючи опис тієї події, чомусь нагадав я Шевченка, який ходив тією вулицею в 1831 році. (Може і при тій брамі Дуня розказала Шевченкові трагічне оповідання, яке ходило між людьми у Віленщині і яку Шевченко описав у поезії «У Вільні, городі преславнім» і читач сам уже погляне у свій «Кобзар», щоб цей трагічний переказ прочитати). Подію з останньої війни описує Варвара Поляк у російському журналі «Континент», який виходив у Франкфурті пару років тому, в ч. 59 на сторінці 274. «Ліквідувалося жидівське гетто у Вільні. По вулиці гнали (німецька поліція) колону жидівських жінок з маленькими дітьми (деякі при грудях). Вздовж вулиці стояли мовчки люди. Той самий сумний похід дійшов до Острої Брами, одна з нещасних жидівок крикнула: «Маріє, жидівська Мамо, у тебе був Син, змилуйся, зроби чудо, спаси наших дітей!». І сталося чудо. Раптом піднявся страшний крик, розпучливий плач.

Литовські жінки, що стояли вздовж вулиці, почали хапати в товпі дітей, яких почали давати або й просто кидати мами жидівки, а жінки литовки ловили їх і ховали під плащами, під хустками і тікали. Кілька десятків дітей спасли!..».

Не чудо це? Не дивна поміч Марії біля її ікони? Стоячи нераз у ватиканськім підземіллі базиліки св. Петра, бачу, скільки туристів проходять туди біля тієї литовської ікони і, поглянувши на скромну каплицю, ідуть далі. А біля тієї ікони сталась так недавно така трагічна, але й славна подія великої помочі Марії Богоматері! І біля тієї ікони молився за людське горе і горе свого народу великий син української землі — молодий Тарас у Вільні.

Вагомість мирянського руху в діяльності мирян в Україні

(Виголошена доповідь на науковій Конференції УКПО в Ноттінггамі, 4.11.1995)

Як у всякій доповіді, так і в цій, потрібний вступ, щоб приготовити слухача до поставленої теми. В нашій ситуації у т.зв. мирянському питанні є чималі труднощі про саме становище наших українських мирян в нашій Церкві, їх організованість і позицію в апостоляті і діяльності серед нашого народу — на еміграції і в Україні. Ми часто звемо наше питання про мирян «мирянським рухом», і це було, і є ще явищем в цілій Вселенській Церкві, а зараз, по II Ватиканськім Соборі цей Рух був великою проблемою в Церкві. Варто бодай загально пригадати, що значить в такім випадку слово «Рух». То ряд актів і організованих подій, поставлених для означених цілей, які ставить собі група зорганізованих людей. Явище рухів у житті людей є відоме і позитивне, бо постають вони під впливом якоїсь кризи чи іншої потреби суспільного чи культурного життя людей. Є «рухи» і в Церкві. Нагадаймо літургічний рух, місійний рух, жіночий рух (сьогодні!), харизматичні рухи, робітничий рух і інші.

Наш мирянський рух у вселенському значенні виник, постав та існує в дуже нескристалізованій формі серед численних труднощів, незнання, браку оформлення, еклезіяльних основ, справжньої ідеології. Ці труднощі були і є так великі, що можна квестіонувати, яким справді є наш мирянський рух і яка є його діяльність серед поважних критичних завдань нашої Церкви на чужині і тепер в Україні. Про його потребу ніколи не було сумнівів, бо в дуже вузьких і різних формах він всюди по наших поселеннях організувався, а у формі сучасній по Першій і по Другій світовій війні його завзятим промотором й ініціятором був Преосвященний Іван Бучко (Католицька Акція, Християнський Рух).

Другий Ватиканський Собор, що відбувся тому тридцять років, вперше в історії Церкви виразно вказав, якою є роля мирян у Церкві, ким вони є і яке їхнє місце у передачі спасенного Христового діла для цілого світу. Декрет Собору, пособорові поучення папів і єпископів цю науку Собору розвинули, закріпили і привернули богословською мовою і практично справжнє місце мирян у Христовій Церкві, яке в історії століттями було притемнене, невиразне, призабуте, а то й викривлене історичними вітрами. Наші часи з різними кризами, немов змусили Вчительську Власть Церкви і богословів віднайти і відновити згублені позиції у питанні відповідальностей мирян у житті Церкви. Це відноситься не тільки до Мирян нашої Церкви, а до Мирян цілої Церкви. Треба було по просту віднайти мирян у Церкві, і теперішній папа це знаменито ілюструє у своїй енцикліці «Христові вірні — Миряни» зараз на початку образом господаря виноградника, який вийшов на базар зранку і побачив робітників, які чекали, щоб хтось їх найняв і післав до праці.

Господар виноградника, розказує Христос у притчі, повторив це чотири рази в часі дня і до останньої групи, коли вже кінчився день, просто сказав: «Чого тут стоїте весь день бездільно, ідіть у мій виноградник!» (Мт. 20, 7). 1 папа каже про цей поклик до праці у Христовім винограднику: «Поклик не відноситься тільки до пастирів, священиків, монахів і монахинь, але поширюється до всіх — теж і вірні миряни є особисто покликані Господом, від якого одержують післанництво (місію) для Церкви і для світу» (ХВМ ч. 2). І добавляє з історії слова папи Григорія Великого (590-604), — папа, що вислав був місіонерів до Англії в часі, коли почалось навернення Европи і треба було багато рук до праці: «Дивіться на свій спосіб життя, дорогі браття, і провірте, чи ви є робітниками Господа. Кожний з вас нехай оцінить, що він робить, і погляне, чи працює у винограднику Господа» (Там само. ч. 2).

То слова до Мирян в наші часи. В добрі, може, і недавні часи вистачали руки єпископів, священиків і монахів у цій праці. Тому і створилась та думка, опінія враз із звичкою, що Христове діло спасення подають тільки окремі люди, до цього окремо покликані і призначені. Очевидно, Собор розрізняє різні служіння в Церкві і окремим зовсім є служіння тих, що отримали св. Тайну священства і монашу схиму, але і до мирян «належать деякі окреміші справи» (СН ч. 30), які є їхніми священичими відповідальностями, як членів усього Народу Божого силою їхнього хрещення і Миропомазання. І Собор каже: «Бо священні пастирі ясно знають, скільки мирян співдіють на благо цілої Церкви. Знають бо пастирі, що вони поставлені Христом не на те, щоб цілу спасительну місію Церкви в світі несли виключно самі, але їх світла служба полягає в тому, щоб так пасти віруючих, а їх служіння і дарування так признавати, щоб усі, кожний у свій питомий спосіб, співпрацювали однодушно в спільному ділі» (СН ч. 30). І додав Собор, щоб не було сумніву, що та співпраця мирян відноситься справді до участи у спасеннім ділі Христа, бо вони (миряни), «ставши втіленими в Христа через хрещення, стали народом Божим та беруть участь в Христовій священичій, пророчій та царській службі, виконують свою частку місії цілого християнського народу в Церкві та в світі» (СН ч. 31),

Цю свою окрему службу в Церкві миряни виконують як ті, що мають зі своєї природи, як миряни, характер питомий їм світський, живуть немов ближче світу і серед гущі світових діл, речей та справ, серед громадських, політичних, культурних, сімейних проблем, можуть впливати на них впрост по-Божому для будови Божого Царства (СН ч. 31). Це все слова Собору, які майже не потребують пояснення чи доповнень. Коротко: миряни потрібні у післанництві і спасенному ділі Церкви і мають прийти з поміччю священним особам у їхній праці відповідно до свого місця у світі і своїх дарувань. Миряни є в Церкві, є Церквою і мають діяти в Церкві, бо вони мають бути активними членами в Церкві. То візія Церкви XX століття, базована — не новостворена — на історичнім самопізнанні Церкви і свідомості відповідальностей в новому світі перед третім тисячоліттям.

Христос вчив з фактів життя, і прикладом цього є його притчі. Життя вчить дальше чи пригадує про свої вимоги, потреби, як тії робітники своїм чеканням, щоб хтось їх найняв. У нашій історії ми мали чимало прикладів, коли мирянин чекав на працю, коли до цього була велика потреба. То був недавно час, коли наша Церква була в катакомбах, історично і фактично немов розгромлена. Ієрархія була вся ув’язнена, священики зі зв’язаними руками і замкненими устами, у кайданах, тобто без свободи руху, монахи розігнані — Церква немов заніміла, жива, але спаралізована. Хто був Церквою, що жила й існувала, даючи про те свідчення, що вона не зліквідована, що вона існує? Єдино миряни! Коли тому пару років у Римі був з’їзд представників Світового Конгресу Мирян (усіх народів), цю думку я дав інж. Колодчинові, щоб її перед конгресом поставив, як могла існувати й діяти Церква в Україні і в СССР силою дуже обмеженою і скованою тільки самих мирян. Це великий історичний факт в історії Христової Церкви. І наші історики (миряни!) збирають факти того дивного нашого існування і дії в катакомбах. Півсторіччя майже український мирянин в чинний спосіб брав участь у Христовій священичій, пророчій і царській службі чи іншими словами: у священичім, вчительськім і пастирськім служінні, організуючи спільні моління-богослужби без священиків, проповідуючи перед слідчими чи зеками, чи свідчення життя серед атеїстичного моря, а то й словами правди Христової з різною службою там, де Христос був потрібний. (Таке було також на початках нашого поселення у пралісах Бразілії).

На еміграції по ІІ Ватиканськім Соборі ми могли готовитись в прерізний спосіб, і по сталінських часах, як миряни, ми могли йти з поміччю до тих жорстоких і ненормальних ситуацій в СССР. Нагадаймо, що тільки миряни могли легше поїхати в СССР і перевозити туди св. Письмо (один примірник), молитовники (які там залишали) іконки, матеріяли на ризи чи і якусь літературу, так потрібну там. Скільки разів тієї помочі було дано руками мирян! Не могло воно бути все зорганізовано і не мало все форм організованості! з різних причин. Допомогу нашим втікачам по таборах в Німеччині по Другій світовій війні організовували Церква і організовані миряни в Америці. Мали ми тоді зорганізоване мирянство по різних поселеннях, але дуже часто, в більшості, то були скромні малі Братства старих форм для духовних і аскетичних цілей (часто в минулому навіть духовні особи-священики звали їх «свічковими Братствами»…). В нас мало було свідомости про потребу акції місійної, харитативної, катехитичної, літургічної, акції з участю Церкви в політичному житті, щоб йому давати християнський напрям і засади. Були спроби організувати Католицьку Акцію на західні зразки, по невдачі створено Християнський Рух — Товариство з нашим рідним духом, і ентузіястом таких починів був Владика Іван Бучко. Все це було для потреб нашої еміграції по різних поселеннях. З різних і багатьох причин цей добрий почин не здійснився або здійснився дуже анемічно і згодом заник.

У нас, як і на Заході теж, єпископи боялись мирянських організацій, не знаходили відповідних людей для їхнього проводу, не легко було створити межу і співпрацю з політичними партіями держави. Сумним прикладом є сьогодні Церква в Італії, яка своєю співпрацею на політичному полі з партією «Демокрація Крістіяна» скінчилась прямо скандально через велику корупцію у цій партії до тієї міри, що зникла і сама партія, і Церква не має засобу дії на політичне життя Італії. В Еспанії постала сильна мирянська організація релігійного характеру «Опус Деі», яка натрапила на труднощі з ієрархією, їх ще вона долає, але є дуже сильною мирянською організацією, яка має великі впливи. Ми на еміграції могли тільки приглядатися і міркувати, що можна б створити нам, щоб співдіяти разом з єпископами і бути церковною силою в нашім суспільнім, громадськім, культурнім і політичнім житті. Ми думали про все, але не думали, що Україна в якомусь невідомому моменті потребуватиме помочі мирян на своїм шляху до свободи, а потім у праці над відбудовою держави. Ми нічого в тому напрямі не зробили. Державні народи Заходу такі мирянські організації створили, і це була велика допомога для Церкви. Наша Церква в двадцятому столітті серед прерізних труднощів на таку річ не спромоглася, і ми поза парафіяльні стереотипні братства без майже ніякої діяльности не можемо Україні в тяжкі хвилини її життя якусь поміч дати. До ілюстрації такого стану я ще прийду при помочі статистики.

По приїзді Блаженнішого Йосифа на волю праця мирян почала набирати організованих форм з різними цілями, між ними основна рятувати нашу Церкву перед прямо несамовитою небезпекою, яку створила російська православна патріярхія — ліквідацію нашої Церкви при помочі спритної «самоліквідації» до тієї міри, що близько перед «перестройкою» могли архиєреї тієї патріярхії твердити: Греко-католицької Церкви в Україні і в СССР нема. Вона легально самозліквідувалась на т.зв. «соборі» у Львові. На Заході вона вигибає, теж «самоліквідується». То говорилось ясно, голосно і виразно, і глашатаї такої «новини» чулись дуже ніяково, коли на вершку «перестройки» наша Церква вийшла з ентузіязмом на денне світло з домаганням волі, прав і дії для добра душ і народу.

В часі переслідування у катакомбах, як було сказано, наша Церква існувала, дякуючи мирянам, хоч не було ієрархії і священство було здесятковане, розсипане по тундрах. На чолі з Блаженнішим Йосифом на еміграції почався рух за патріярхат його славною промовою в часі Ватіканського Собору. То була заява, що ми існуємо. Вся дальше діяльність теж була для доказу, що наша Церква існує і має право на рівність з іншими патріярхальними Церквами, які, на жаль, вимагають, щоб викреслити її зі списка помісних Церков Вселенської Церкви. Багато споміж нас не бачили цього і не бачать дальше, хоч в Україні це без труду зрозуміли серед своїх терпінь і там створився сильний фермент, у висліді якого ми маємо аж трьох патріярхів з четвертим у Москві з його сильною агресивністю. Не диво тому, що більша частина нашого мирянства станула по стороні тієї нашої самооборони. На жаль, тут саме великою перешкодою стануло наше незнання своєї історії, прав, завдань, а головно браку тієї організованості! і спільної праці з владиками чи спільної праці владик з мирянами. Сповнилося наше історичне нещастя, яке описав Мазепа у своїй пісні, що «не в один гуж тягнемо»… Ми гірко і гостро поділилися, до старих поділів прилучились нові, а для загоєння розтятих ран, створених розбиттям щілин, немає проводу і ми кидаємось одні на одних з оскарженнями, хто винен. Мала притча може помогла б: когось важко покалічено у випадку, він гине від кровотечі, а присутні сваряться між собою, хто провинив у випадку, і думають врешті, які штани натягнути на нещасного замість скривавлених, замість того, щоб вже везти хворого до лікаря, який єдино знає, що робити з тими ранами і пошкодженнями.

Чому я згадав про рух за патріярхат в нашій Церкві? Цей рух створив сумний конфлікт між мирянами і нашою ієрархією і тим поставив собі у своїй діяльності велику перешкоду в нашій дійсності. Якщо дальша сьогоднішня діяльність наших мирян не є на висоті своїх завдань і можливостей, то тільки тому, що миряни опинились осторонь ієрархії, не знайшли з ними не лише спільної мови, але не спромоглись разом, як це діється в світі сьогодні, сісти до столу до спільного діялогу. Поділили себе муром, а поділена сила ніколи не буде мати повної і потрібної сили. УПСО властиво не є визнане нашим єпископатом. Толероване. Це могла б бути окрема тема до роздуми, але згадую про те тільки тому, щоб вказати на трудність, яка виникла у діяльності наших мирян. На еміграції цього дуже не помічалось, бо наша Церква могла діяти виключно руками ієрархії, священиків і монахів і до цього привикли ми всі так, що не бачили потреби спільної або й окремої мирянської дії серед стільки проблем, і то пекучих, у яких поміч мирян була би незвичайно корисною. Миряни були потрібні і на еміграції, але ми жили між собою відчужені, жили старими ідеями, що в Церкві діє тільки клир, миряни не старались «впроситись» у спільну дію, ми мали якийсь страх одні перед одними (миряни — духовенство), а ще часто ми не хотіли допустити до спільної дії, щоб може і не поділитись успіхами, компетенціями, завданями. Дуже немила ситуація через комплекси в нас усіх. А основною причиною було те, що Церква не виховала мирян. Вони жили тільки з трьома завданнями: молитись, слухати і давати гроші. То було скрізь, і на Заході теж, і тому скрізь є ті самі труднощі і направа іде різними темпами, залежно від християнської дозрілости у мирян, яка в нас з вини ніякого духовного проводу є найнижча.

Такими пекучими справами серед нас були виховання молоді, шкільництво, асиміляція, громадське життя. Церква йшла своєю дорогою, миряни йшли своєю дорогою в різних громадських організаціях, і сили були поділені. Одні одних потребували і послабленими силами не здобули бажаного і потрібного і сьогодні себе взаємно оскаржуємо. Той поділ у суспільному житті в Европі дуже давній, і йому вже півтисячі років, коли Церква допустила до цього поділу, віддалюючи свою діяльність від життя, ізолюючись. Ми це бачимо тепер в Україні: маємо гарні церковці, на горбах окружені липами, як віночком, але все те церкви маленькі, що ледве поміщують третину громади (навіть Юр у Львові, чому ж він такий малий, як соборна церква…), ризниця така все маленька, що помістить найбільше три особи і використати її для навчання катехизи — годі, мати місце на добудову якогось дому, де б можна зібрати громаду, молоді — нема. Сам церковний будинок тільки для духовних «культових» цілей. То вислід нашої матеріяльної вбогости з минулого. Не диво, що в XIX столітті кинулись до організації читалень «Просвіти» і що щаслива була громада, коли це робив священик, а коли робили це миряни радикали-соціялісти чи інші антиклирикали і ось — маємо овоч поділу сил і згублення великих цілей без спільної праці і журби. Ми поділились давно і з цим поділом хотіли жити і в XX столітті.

Я пригадую, коли хотів я організувати катехитичний курс для мирян, щоб вони могли зайнятись релігійним вихованням у наших суботніх школах і парафіях, я натрапив на великі труднощі, щоб це почати, а зі сторони священиків годі було одержати співпрацю у цім важнім ділі, яке мало бути поміччю для них. По трьох курсах вони без піддержки перервались. Це тут, на брітійському терені. Коли «перестройка» була вже в розгарі і бачилось, що в Україні буде можливість свобідного релігійного виховання, я заплянував у березні 1990 р. в Югославії катехитичний курс для мирян і духовних осіб з України. Все було приготоване, і знову труднощі прийшли зі сторони духовних осіб в Югославії і від деяких монахинь з України. Курс не здійснився. Але потім ідею підхопили Сестри Служебниці, і сьогодні ці курси дали вже благословенні овочі і стали динамічними. Катехити-миряни, хоч з неповним знаням і вишколом, є великою поміччю для Церкви, а головно священиків і монахів у релігійному вихованні. Про це треба буде подати колись обширний нарис, як приклад нашого внутрішнього поділу в Церкві на «ми» і «вони». Острах перед Братствами мирян почався у нас уже в шістнадцятому столітті і триває з обопільними оскаржуваннями по сьогодні. Ніхто не береться цього оздоровити в нас помимо великих директив і наук у тому питанні про мирян на Другому Ватіканському Соборі. Здається, це найбільш занедбана ділянка в нашій Церкві, помимо доброї волі в багатьох і приклад папської енцикліки про мирян-робітників без праці є аж занадто велемовний… Що робимо ми в цім напрямі серед великих потреб в Україні? (Погляньмо тепер в 400-ліття на 26 точку т.зв. артикулів Унії).

Ми на еміграції, як миряни, не готовились до цього, щоб зразу по відзисканні волі могли станути до праці у релігійному вихованні. Це діло першої ваги. Миряни-катехити у Західній Церкві сповняють великий обов’язок. У нас це була нечувана річ. І ми не бачили, що священики не могли це сповнити відповідно до вимог, бо було їх обмаль і погружені були вони в своїй душпастирські праці. Ми мали серед молодого покоління вже чимало вчителів і вчительок, які виховані в католицьких школах, могли без великого труду доповнювати свої знання в ділі катехизи. Ми могли подбати про сучасні підручники катехизи в українській мові перекладами і з приходом волі могли б такою літературою йти назустріч потреб в Україні. Ми почали робити це щойно в тих останніх чотирьох роках. Миряни могли дати цьому ініціятиву. Ми жили без візій, без реалізму. Другий Ватіканський Собор і на цім пункті для нас був мовчазний. Були старання у формі мирянських конференцій, дуже нечисленних, була скромна мирянська література, на щастя, був і існує мирянський журнал «Патріярхат», але те все було замало, і сьогодні миряни для України можуть дати і дають дуже мало. Миряни різних сект є куди активніші. І головним лихом, повторяю, є те, що між організованим мирянством і ієрархією нема контакту, ні співжиття, а про співпрацю годі думати. Це є зле, і це повинен конечно направити майбутній наш Собор. Як він цього не зробить, ми останемось дальше в дев’ятнадцятому столітті. Це є зле.

Конституція «Про Церкву» гарним стилем робить майже докір усім єпископам передсоборового мислення: «Бо священні пастирі добре знають, скільки миряни вкладають на благо цілої Церкви»… (СН ч. 30). Чому ж їх праці не використати, чому не згадати про їхній обов’язок праці в Церкві. Чому ж собі їх не виховати? Думаю, що тут нема ніякої злоби, але покутують давні поняття про мирян у Церкві, а зі сторони мирян немає свідомості свого місця в Церкві і своїх важних відповідальностей. А зокрема нема старань, щоб те відчуження зліквідувати, упередження одних і других усунути. Не хочемо діяти разом. А потреби кличуть майже розпачливо. Різні секти своїми проповідниками працюють дуже інтенсивно, і всі вони миряни. Можна подивляти їхніх проповідників, добре вишколених, які живуть словом Божим. Чом) ми не можемо таких мати? Митрополит Сулик казав: «Ми не можемо діяти один без одного чи один проти одного, бо ми потребуємо один одного».

Ватиканський Собор лишив якийсь вплив на нашу Церкву. Цей вплив не легко описати, бо він хитається між двома екстремами: одні казали і кажуть ще, що краще, щоб Собор був не відбувся (казали це поважні духовні особи, кажуть і в Україні дехто), інші уважають, що той Собор відноситься тільки до Західньої латинської Церкви, ще інші хотіли б його стосувати вповні у латинськім стилі. Найбільше уваги отримав Декрет про Східні Церкви у нас, хоч практично стосуємо його мало, і створив він у нас чимало конфліктів. Треба признати, що Декрет про Мирян найшов свій відгук принаймні на Синоді наших Владик 29 вересня до 4 жовтня 1969 р. Варто три важні постанови того Синоду вповноті запитувати і для історичної справедливості!, і для пригадки, бо багато в нас речей забувається. Ось цитата трьох постанов того Синоду:

«32. Архиєпископський Синод висловлює признання нашим церковним і громадським товариствам, організаціям і установам мирян, які в дусі християнського апостоляту беруть активну участь у праці Української Католицької Церкви та посвячують для неї свої найкращі сили.

Все ж таки, щоб краще відповісти сучасним потребам нашої Церкви, Архиєпископський Синод поручає всім товариствам, організаціям і установам присвятити ще більше уваги апостольським, національним, суспільним і виховним питанням нашої української спільноти. В цьому повинні активно помагати і стояти в передових рядах духовні отці і чернечі мужеські згромадження.

Всі ті товариства, організації і установи, оперті на епархіяльній основі, повинні через своїх представників входити до Головної Ради українських католицьких мирян, яка має чим скоріше себе уконститутувати».

Стиль, термінологія дуже, неясні і загальні, але все таки говориться про участь мирян у праці Церкви. Говориться про встановлення Головної Ради Мирян для координації праці всіх і численних мирянських товариств (виглядає — громадських і церковних), але навряд чи вона (Рада) постала та існувала. Пізніше призначений був один Владика, як і для інших справ нашого життя на чужині, для питання Мирян. Яка була його діяльність, як боронив він на Синоді справи організованості мирян і їхньої участи в апостоляті Церкви – невідомо. На Конгресі Мирян в 1992 р. в Римі о. І. Шевців ще апелював, щоб створити Світову Раду Мирян…

Було б корисно, коли б хто написав солідну працю про наш мирянський Рух у світлі постанов Другого Ватіканського Собору, поки ще є свіжа пам’ять в нас, бо, як бачиться з цитати, не багато в нас хроніки записали, а чимало інформації! — об’єктивних і необ’єктивних є розсипані по багатьох газетах, які не все можуть бути джерелом для історика. Були наукові Конференції Мирян, які торкали пекучі справи мирянської організованості! і діяльности. І їх треба б пригадати.

І ще одна увага. Конституція «Про Церкву» цікаво поставила побіч дві глави: третю про єпископів і зараз четверту про мирян. То не припадок. До обов’язків ієрархії додана співпраця мирян! У нас розділили б якнайдальше. Скінчім з відчуженням таких важних двох частин Божого Люду — духовенством і мирянами! Виглядає, Владики цього бажають. Ось слова Митрополита Сулика з 1982 p.: «Моїм гарячим бажаням, я думаю, що й других наших владик є, щоб мирянське об’єднання стало дійсно репрезентативним речником українських католицьких мирян усієї нашої Церкви на поселеннях».

(Далі буде)

Боже великий, єдиний, нам Україну храни…

Ісус Христос був дуже добрий вчитель. Він кожну, навіть важку, правду вмів ясно для нас і для всіх поколінь пояснити, показати. Ось одна з таких правд, над якою варто призадуматись нам усім при помочі Христових слів. То є правда про те, що ми, люди, кожний з нас, а при тім і народи, перед Богом є великої вартости, гідности, навіть коли ми є грішні, невдячні, заперечуємо Бога і його зневажаємо. Або ще інакшими словами: людина — це істота з великою гідністю, то одиноке на землі сотворіння, найвище своєю повагою, достоїнством, дарами і призначенням перед Богом. А враз із людиною таку гідність мають і народи, які перед Богом є немов родинами. Нарід — це велика родина. Та гідність людини така висока, що й сам Бог її шанує і вимагає, щоб ми шанували один одного, як щось високе і окреме серед усіх сотворінь. Ми, люди, є Божим сотворінням, окремо Богом створені, й Бог віддав нам усю цю плянету-землю до вжитку. Все для нас! Ніякий і найсильніший звір не міг би сказати — все для мене! А людина, навіть малий хлопчик, може це сказати! Такою великою є людина і народи перед Богом. Бо маємо душу, яка ніколи не вмирає і яку окремо для кожного з нас створив Бог. Як ми, люди, мало про те думаємо. А були такі страшні люди, які вчили, що людей можна мучити, їх вбивати, над ними знущатись, вважати їх за скот чи рабів. Було таке в історії, і наші батьки про те добре пам’ятають. На жаль, ми часто не знаємо, яку велику гідність перед Богом і перед нами самими ми маємо!

А Ісус цієї правди нас вчив! І як гарно, як просто, цікаво і переконливо. Як Бог про кожного з нас, про кожний нарід дбає, нас береже. Як Ісус про те вчив?

Палестина — батьківщина Ісуса — в більшості — то бідна країна. Тільки деякі її долини були полями, і можна було сіяти збіжжя, а в інших частинах люди жили, плекаючи овець, кіз, овочеві дерева, ярину, виноград. Бідні люди не все могли мати м’ясо, тому їли також і горобців, їх на те ловили і продавали. Не багато м’яса в горобця. І було воно дешеве. Горобець був пташиною маловартісною. Ісус говорить про ціну горобця. Євангелист Матей записує такі слова Ісуса: «Хіба не за шага продають пару горобців?». Але Лука записав ще інакше: «Хіба п’ять горобців не продають за два шаги?» Якась дивна різниця в рахунку! Легко пояснити, і тут бачимо маловартість горобця. Коли хто купував дві пари горобців за два шаги, добрий продавець додавав ще даром п’ятого!.. Не великої вартости, отже, був горобець…

Що хоче нас Ісус повчити? Хоч горобець майже безвартісний і його додають безплатно при купівлі чотирьох, «Але, — каже Ісус, — ні один з них не забутий в Бога!». А Матей каже ще інакше: «А проте ні один з них не впаде на землю без волі вашого Отця!» І висновок зі слів Ісуса: якщо безвартісним горобцем опікується Бог, то тим більше людиною і додає: «Навіть волосся на голові у нас пораховано. Не бійтесь: ви вартісніші за багатьох горобців!».

Гарне і практичне поучення. А пам’ятати при тому треба, що це каже Ісус — великий Вчитель, Бог-Слово, Спас світу. Всякі людські науки, теорії, міркування минулися, а Христове слово не зникає у нашій історії. Людина варта більше перед Богом, як усі сотворіння разом, бо Бог сотворив її на свій образ і подобу, душа людини призначена жити з Богом, вона є немов часткою Божого безконечного духа. Через цього духа людина має дуже великі права, яких не має ніяке інше сотворіння: на життя, на свободу, на прожиток і виховання, на працю, на майно, на справедливість, правду, відпочинок, безпеку й інші. То нечувані речі у тваринному світі. Яке ж у курки право на життя? Яка свобода у собаки? Як і даємо чи приписуємо тваринам які «права», то робимо це тільки тому, що ми є їхніми господарями і добрими власниками.

А тепер перейдім до народу. Нарід — це людська спільнота, зложена з осіб, духовно пов’язаних в одне, не штучно, немов би люди самі домовились жити у спільноті-громаді. То наша природня прикмета. Людина не є самітником. Життям у спільноті люди здобувають дуже багато для себе і на славу Божу. Такими нас сотворив Бог. Тому теж Бог дбає і про народи, береже їх, коли вони зберігають Його волю і Ним поставлені засади життя. Незберігання цих засад веде нарід до руїни.

Бог дав народам різні прикмети й завдання. Є народи, що вславилися своїм мистецтвом, інші науками, інші ремеслом-індустрією, торгівлею чи рільництвом. Один нарід в історії вибрав Бог, щоб в нім здійснити своє спасення для нас усіх. То нарід, з якого вийшов Ісус Христос, — Ізраїль. Ми знаємо історію цього народу і з неї бачимо цю опіку над народами і Боже благословення для них у різних ситуаціях. Це історичні факти.

І нашим народом опікується Бог. Можемо знайти в нашій історії роки, в яких здавалося, що пропадемо й своїми силами не вийдемо з лихоліття, а щось сталося, що вийшли ми з нещастя, видержали і не загинули, хоч багато наших сусідів таки зникли і нема їх, а грозили вони нам загибіллю. Та й дав нам Бог і різні завдання. Ми боронили християнську Европу перед наїзниками з Азії, був час, коли Европа і Рим просили наших козаків помочі проти турків, бо знали, що єдино козаки вміють з ними воювати. Це історична правда.

Але про цю Божу опіку нам треба просити Бога, молитись про це. Так і вчив Ісус: «Просіть і дасться вам». Таку гарну молитву за нарід лишив нам перший київський митрополит русич Іларіон, а потім у наших часах Митрополит Андрей. Молитва має велику силу, і державні мужі радіють, коли мають манастирі, в яких лине молитва до Бога за нарід і його уряд. Часами такі державні мужі просять народ і церковні власті молитов, зокрема в часах воєн, якоїсь кризи, голоду чи іншого нещастя, як радіяція чи землетрус. Наші князі й гетьмани часто їздили до київського манастиря і просили молитов з тією, власне, думкою, що Господь не може лишити народу без своєї опіки, бо ми вартісніші від горобців, про яких теж піклується Бог, хоч вони виглядають нам безвартісні.

Ми маємо навіть гарну пісню з музикою М. Лисенка, яка і зветься «Молитва за нарід» і починається словами: «Боже великий, єдиний, нам Україну храни»… Співаймо цю пісню часто й роздумуймо над її словами і тим усім, що в ній милосердного Бога просимо. То гарна молитва за наш нарід і нашу Державу. Бог вислухує її, коли з вірою її співаємо і хочемо Бога вважати нашим володарем і опікуном. Цієї молитви потребує наша Україна дуже тепер, коли ми відбудовуємо її на Божих засадах правди, справедливосте й свободи. Запорукою того є Христове слово про гідність людини й народів.

о. І. Музичка

Новий Інститут Історії Церкви

(З приводу його інавгурації)

У Львові у вересні 1992 р. постав за старанням нашого молодого історика д-ра Бориса Ґудзяка, родом з Америки, Інститут Історії Церкви. Чи на нашому історіографічному науковому, доволі велелюдному полі не конечний додаток? У Львові в тому ж часі постав при Львівськім державнім університеті теж Інститут історичних досліджень (Франко сердився на нашу історіографію…). По Другій світовій війні у нас зарясніло істориками, історичними публікаціями, конгресами, конференціями, видавництвами, товариствами та інституціями. Ні! Не буде за багато ще один інститут більше, бо завдання усіх тих зусиль у нашій історіографії є велетенські, широкі, чимало в ній білих або «чорних» плям, які вимагають невідкладного дослідження і мозольної праці багатьох рук. Тому привітати треба новий Інститут Історії Церкви. На нашім науковім полі не буде його «за багато», бо за довго ми мали в нашій історії зв’язані руки, ноги і замкнені уста.

Приємно теж, що наша Католицька Церква в останнім п’ятдесятлітті з гаком, користаючи з ватиканських та інших європейських архівів, розгорнула своїми молодими силами велику дослідницьку роботу. Велика при тому, шкода, що стільки наших «випускників» священиків з Риму не могли потім продовжувати свою дослідницьку наукову роботу, бо Церква кидала їх на душпастирську працю, і вони в ній для науки «згубилися», зникли. Але Рим, зокрема централя Василіянського Чину в ньому, на історіографічному полі дав науковців та чимало вартісних видань з історії нашої Церкви. Д-р Борис Ґудзяк почав свої студії в Римі в Колегії Св. Софії. Майже пророчими (хоч в контексті терпкими!) були слова проф. М. Грушевського в 1909 році по його екскурсії до Риму, коли він описав у «Літературно-науковому Віснику» свої спостереження з життя наших студентів «руської колегії при П’яцца дель Монті і в церкві свв. Сергія і Вакха: «А як би подбати, щоб при сій колегії давано місце людям з науковими інтересами (на жаль і стид, їх так страшенно мало серед галицького духовенства, навіть в порівнянні з православним духовенством Росії!), могла би тут зав’язатися й певна учена традиція на взір деяких голосних в історії європейської культури духовних конгрегацій католицьких…». Так писав Грушевський в 1909 році і так сталося в Римі згодом з чималим числом студентів богословії, які більше чи менше посвятилися студіям нашої історії і видаванням своїх дисертацій на основі матеріялів ватиканських архівів. Новий Інститут в додатку є, як каже його Статут, «першим кроком до відновлення Греко-католицької Богословської Академії у Львові».

Інститут має і нові цілі, свої власні. Перша, і так поставлена вона в Статуті, — це студія підпілля УГКЦ 1946-1989 років. За два роки нашої державности і волі таки мало ще зроблено, а живих свідків того активного підпілля є не багато і ті вмирають. їхні свідоцтва будуть ще найціннішим матеріялом для історика, бо при писані документи годі було мріяти в тих нелюдських часах. Те збирання усних матеріялів чи не найбільше вже конечне, не вільно його відкладати і треба вже його починати серед своїх, чужих і ворогів навіть. (Минулого року, в жовтні, здається, помер горезвісний «історик» Клим Дмитрук — правдиве прізвище Гальський, майор КҐБ, в якого «творах» так часто фігурувало і моє прізвище, майже як «ес-еса», горлоріза, і коли я перед знайомими в Україні виявив охоту з ним побачитися, мені сказали, що живе в Києві, і це можливо, але нім я зібрався до Києва — і досі ще не встиг зібратися,… він помер. А є більше таких і з ними спокійно, вони ж науковці, кандидати історичних наук, треба говорити, бо знають вони чимало справ, подій і ситуацій, мають архівні матеріяли). В додатку Інститут ставить собі широкі і теж нові цілі. Між ними такі оригінальні: історична основа сучасних релігійних процесів на Україні, історія нашої візантійської церковної традиції (так хибно зрозумілої між нашими публіцистами, істориками чи зокрема священиками, які у «візантівізмі» добачають тільки бруд і воші…). Цікавою теж ціллю Інституту в його майбутній праці, згідно з новими методами історіографії, є «Жива історія Церкви» або «Прозопографія (історія осіб) і мартирологія церковних діячів». Цілі нові, позитивні і сподіватись треба гарних овочів тієї енергійної праці молодих науковців, які вже встигли згуртуватись біля нового Інституту, враз із деякими «сеньйорами» на історіографічному полі. Це видно з їхнього журналу «Ковчег», який вже появився і від нього дише свіжістю та динамізмом!

В дні 23 серпня 1993 р. о годині 19-тій у Палаці Урочистих Подій при вулиці Коперника 15 у Львові відбулась інавгурація цього нового Інституту. Подія зібрала чимало запрошених гостей і зацікавлених. Сприятливою нагодою до цього був Другий Міжнародній Конгрес Україністів, який саме в тому часі відбувався у Львові. Велика частина учасників Конгресу взяла участь в інавгурації. Відкрив цей вечір інавгурації академік Ярослав Ісаєвич — голова цього ж Конгресу україністів, який у своєму слові звернув увагу на те, що Інститут є справді новістю у нашій українській науці. В тому дусі говорив теж у своїм вступнім слові основник Інституту д-р Ґудзяк, не лякаючись вказати на позитиви метод історіографічних досліджень, які сьогодні не є поверховним описом історичних фактів на основі документів, але ідуть вглиб досліду внутрішніх процесів нашого життя з минулого, відкриваючи нові фактори того життя, ферменти, психіку (живемо у добі психології!) і зародки розвитку людства, народів, родини чи й індивідуальностей. Нова історіографія не може бути більше «конвеншіон гісторі», не можна трактувати теж історії як безконечні досліди у висновках і оцінках, наче б не існувало справді об’єктивної історії. Інавгураційна доповідь була інтриґуючо цікавою і сміливою. Молодим це вільно, і вони є готові боронити своїх думок і позицій!

У дальшій програмі цього інавгураційного вечора був ряд виступів різних запрошених до цього присутніх професорів (чи не за велике число, але такий вже стиль в Україні, інший від західнього).

Проф. Вакарчук — ректор Львівського державного університету, проф. Григорій Грабович, директор УНІ в Гарварді, проф. Єжи Клочовський з католицького університету в Люблині, проф. Мирослав Лабунька від УВУ в Мюнхені, проф. Леонід Рудницький від НТШ, проф. Софія Сеник, ЧСВВ, з Папського Орієнтального Інституту, проф. Франк Сисин зальбертського університету, кандидат історичних наук Наталія Яковенко АН з Києва, проф. Ігор Шевченко — Гарвард. Окреме слово до науковців мав при кінці православний преосвященний владика Ігор з харківського університету з незвичайною прямою думкою про завдання нашої історіографії сьогодні.

Від Греко-католицької Церкви був присутній владика Юліян Вороновський, студит. Усі промовці висловили своє вдоволення й дружню радість з появи нового наукового Інституту, складаючи свої і своїх інституцій побажання і вислови готовости співпраці. Одна помітна думка й увага була майже в усіх зі сильним підкресленням і вимогою до праць нового Інституту, і це вимагає окремого, бодай короткого коментаря. Це підкреслення і вимога — об’єктивність.

Питання об’єктивности, чи простіше, дійсної правди для кожного історика є небезпечною кладкою над бистрою і глибокою рікою, і ріка та — то пристрасті, себелюбство, шовінізм чи й сантиментальність та подібні їм внутрішні почування поза здоровою і логічною думкою.

Можемо до цього дати споріднений гріх до необ’єктивности — тенденційність, яка теж веде людину стежками поза правду. Для історика все це є грізні вороги й небезпечні кручі. Дехто твердить, що ніхто досі не написав історії свого народу об’єктивно (значить — у цілому світі!). Тенденційним є кожний з нас у своїм мисленні, часто у світогляді, бо якусь дозу самолюбства має кожний з нас. Історики не є суперлюдьми, і їм це часто трапляється. Окремо то відноситься до істориків Церкви. Усіх! На жаль! Відомий історик папів Людвик фон Пастор писав: «Глибока різниця між істориками ліберальними й католицькими полягає в тому, що перші бачать в Церкві історичне явище, тоді коли вона є інституцією Божою, як теж і з людською «фасадою» (лицева сторона будинку).

До Божої інституції маємо мати, річ ясна, респект і пошану в оцінках, критиці й описах її діяльности, як до рідної матері чи батька, але клопіт є з тією лицевою сторінкою, з людським елементом (Нашим! Бо ми, люди, його творимо!), який, власне, буває таким, як ми, люди, буваємо. Яким бути історикові? Не легко. Це проблема. А в нашій національній історіографії? Наші історичні злидні, несправедливості наших ворогів і лихоліття перемагають нашу логічність, правдолюбіє і крізь сльози не легко є бачити виразні контури минулого і себе серед них. Тому стільки перебільшень, переменшень, замовчувань, погорди до документів. Це тортури наших істориків, які вони переживають або які їм задають критики-публіцисти.

Щось для прикладу. Недавно появилась у Львові коротка історія нашої Греко-католицької Церкви (як різно дивимося на цю дивовижну назву нашої Церкви!) і в ній написано: «Наша Греко-католицька Церква вийшла з катакомб «оновленою» (Курсив мій!). Важко зрозуміти, що вона по Першій світовій війні постарілася, а по другій і 50-літтю важкого поневолення ще й під впливом російського православія, відновилась… Як? Чи дійсно ми вийшли оновлені?

То питання історичного об’єктивізму, біля якого переходили досі вже три покоління модерних наших істориків з різними вислідами і труднощами. Найважче воно таки на міжнародньому науковому полі, де про нас блукає така різна «правда», перед якою наші історики часто й безрадні. Наш молодий Інститут матиме можливість ступити і на міжнародне поле зі змаганням за історичну об’єктивність. Сподіємось від наших молодих істориків справжного об’єктивізму, очікуємо його зокрема в церковній історіографії, в якій у нас стільки тенденційности різних напрямків. А церковна історіографія повинна бути зразком у шуканні об’єктивности.

Тому стільки голосів було в інавгураційних словах у наших щирих науковців. Багатомовною може бути думка папи Павла УІ на другій сесії II Ватиканського Собору: «Рим не потребує боронитися, замикаючись у мовчанку, перед увагами, які походять від шанобливих голосів, зокрема коли є голоси приятелів і братів. Повинні ми прийняти критику зі смиренністю, рефлексією і вдячністю». Перед нашим Інститутом близька перша поважна і тверда, може, проба сил цю об’єктивність в історичних дослідах показати. То буде 400-ліття відновлення нашої єдности з Римом у 1595 році. Правди не треба лякатись, коли вона приходить до нас з любов’ю. Побажати б треба, щоб новий наш Інститут був для нас світлом у пошуках історичної правди, яка нас визволить від не одного історичного лиха.

Проповідь у Неділю перед Різдвом

Сонце незахідне йде, щоб засяяти
з дівичого лона і просвітити все, що під сонцем.

Пригадую з мого дитинства, якою все була для нас, малих, захоплююча несподіванка, коли в неділю перед Різдвом ми чули-слухали з Євангелії в церкві цілий ряд мало зрозумілих для нас імен, і їх було так багато, і для нас тоді ці імена нічого не говорили, але ми знали, нам казали: від тієї неділі вже ось близько-близько Свят-Вечір і Різдво і ми в нашім дитячім гурті видимо хвилювались, порозумівались таки в церкві поглядом-усмішкою в захопленні й радості, що «наш день» — Різдво перед нами, а з ним коляда, вертеп, Свят-Вечеря з дідухом і колядниками… Дяки деякі літургічні тексти починали тоді співати на мелодії коляд і в церкві творилась якась нова дивна атмосфера. Такою була, пригадую, неділя перед Різдвом, в якій Церква читала нам у Євангелії довгий історичний родовід Того, що на нього чекав світ, людство довгі тисячі років, — Ісуса Христа, Месію, Спасителя світу!

Наша Церква, Д.Б. і С., і наша Літургія вміють створити той великий і святий настрій перед великими подіями, які відзначуємо святочно в літургічнім році. Церква хоче, щоб ми відповідно їх пережили в наших душах, щоб під впливом благодаті Божої ми зрозуміли, який великий Господь у ділах своїх в історії нашого спасення. Це дає нам Літургія і наш літургічний рік. Такою і є неділя перед Різдвом і її євангеліє є дивним родоводом-іменами, який завершується Христом, «що народився з Діви Марії у Вифлеємі юдейськім за днів Ірода царя».

Той родовід доволі штучно створений євангелистом Матеєм, бо в ньому є чимало пропущень, і зроблений так, що поділений він на три групи з чотирнадцять поколінь кожна, від Авраама до Давида царя, від Давида до вавилонської неволі Ізраїля, і від тієї неволі аж до народження Христа. Письменникам-історикам в старину вільно було так робити, коли мали вони за тим якусь свою глибоку чи символічну думку, яка щось вчила, якою вони потрапили вказати, що це щось означає. Ті імена — то не фантастичні особи, які ніколи не існували, як це бувало в різних мітичних релігійних грецьких оповіданнях, нераз гарно і цікаво авторами-поетами створених. Ті імена — це справжні історичні особи, яких лучила одна думка, яку почув від Бога самого перший в тому родоводі арамієць Авраам біля 1850 року перед Христом, і слова ті сказав Бог, приготовляючи Авраама, щоб зрозумів він у вірі, яке велике завдання чекає його потомків: «Вийди з землі твоєї, з твоєї рідні, і з дому батька твого в край, що його я тобі покажу. А я виведу з тебе великий народ і поблагословлю тебе: та й зроблю великим твоє ім’я, а ти станеш благословенням… Тобою всі племена землі благословлятимуться» (Бут. 12, 1-3). Авраам покинув велике, висококультурне і багате місто Ур у Месопотамії і пішов у невідому йому і небезпечну мандрівку з тими дивними словами: «В тобі будуть благословенні всі народи». Якесь благословення прийде колись з потомства того Авраама, з яким згодом Бог заключив союз-завіт. Авраамом починається цей родовід сьогоднішнього євангелія.

Великий, праведний і справедливий був цей Авраам, а при тому був він мужем великої віри, і тому св. Павло зве його «батьком усіх нас» (Рим. 4, 16), бо справді каже св. Павло: «Він проти надії увірував у надію, що стане батьком багатьох народів» (Рим. 4, 18), які приймуть спасення Ісуса Христа. Його віра в союз-заповіт з Богом, в Боже благословення для всіх народів, яке вийде з його покликання, була надзвичайно велика. Бог сам устами пророка Ісаї зве Авраама своїм приятелем (Іс. 8, 56), Ізраїль зве його всю історію своїм батьком, і на це звертатиме увагу Ісус Христос і багато разів буде на Авраама покликуватись, Марія-Богомати згадує про нього у своїй славній пісні, справжнє величання напише про нього автор листа до євреїв (Євр. 11, 8-19). Він є початком родоводу Ісуса Христа, з Божого покликання.

З Авраама вийде нарід, з якого вийде Спаситель, і це історичний факт, хоч скільки людей не люблять цього народу. Спаситель має свій історичний родовід. З цим родоводом пов’язане велике історичне очікування спасення, і християнство — це єдина релігія, що те справжнє спасення проповідує і його серед народів землі здійснює і всі його потребуємо і вся історія людства — то єдина велика спрага спасення — стати тими, для чого ми сотворені. Родовід євангелиста Матея — то родовід Спасителя, єдиного, що його людство найбільше потребувало. Без спасення ми були б без цього образу і подоби Божої, з якою ми стали сотворені Д.Б. і С. До історії належать особи, які жили-творили в минулому і по їхній смерті історія вписала їх у свої аннали-хроніки. Христос, який став благословенням усіх народів, є одинока постать, яка належала вже до історії в майбутності! На Нього чекали народи, коли Він прийде! Навіть поганські народи словами своїх вірувань, своїх поетів очікували когось, що в майбутності прийде, змінить життя людини, дасть зміст і ціль цьому нашому життю, навчить нас, як жити і для чого жити, вкаже на вічну вартість життя, піднесе нашу нами стоптану гідність людини і вчинить нас усіх одною сім’єю Божою на вічність! То є те благословення і на нього довге очікування у виразний спосіб від Авраама і потім через його нащадків і в окремому родоводі Спасителя — Ісуса Христа.

Церква ставить нам перед очі цей родовід і те велике очікування спасення, якого ми стали учасниками і спасенними спадкоємцями, і те спасення прийшло до нас у цю пам’ятну святу ніч у Вифлеємі. Щасливі ми, що побачили і отримали те благословення і тую благодать спасення. Ісус зробив був раз великий докір своєму народові, коли той нарід забув про те очікування Спасителя. Ісус сказав: «Авраам, ваш батько, був радий на думку, що побачить день мій, і він бачив і зрадів» (Ів. 8, 56). Авраам бачив у візії надії, у обітниці, а ми стали спасенні і стали Христовими. Щасливі ми!

Ісус не перестає бути і далі особою майбутнього, залишивши нам спасення і благодатне наше сучасне з Ним і о Ньому. Усі спасенні Христом, стали новим народом, новим Ізраїлем, і ним стали всі народи у Христовій Церкві через хрещення, і Церква Його стала тим новим Ізраїлем, в якому «нема юдея, ні грека, нема невільника, ні вільного, немає ні чоловіка, ні жінки, бо всі ми одно в Христі Ісусі», — кликатиме св. Павло (Гал. З, 28). І той новий Нарід чекає Його другого приходу у славі при кінці історії. Чекаємо того Христового дня, як спадкоємці його слави і його вічного щастя! Як очікували й радіємо його приходом, так радітимем його другим приходом при кінці історії. Його перший прихід був завершенням великого його родоводу його земських прадідів, його другий прихід буде завершенням родоводу, якому ім’я — Церква, до якого належимо і ми, що стали спадкоємцями-наслідниками його Царства, згідно зі словами св. Павла: «А коли ви Христові, ви потомство Авраама, наслідники за обітницею» (Гал. З, 29), і нам не остається вже очікувати нічого більше, як тільки слави Його Царства, кінця історії. Нерозумно бояться люди кінця світу, який нікому невідомий, коли він буде. То буде радісний день для віруючих, день завершення Христової перемоги і слави, якої будемо теж учасниками, коли почуємо: «Ходіть, благословенні Отця мого, візьміть у спадщину царство, що було приготоване вам від сотворення світу» (Мт. 25).

Родовід, що почався Авраамом, не закінчився в історії народженням Христа у Вифлеємі. Родовід цей продовжується, але в ньому вже не один нарід, не одне покоління Юди через сина Якова, але всі народи і всі племена земські в Христовій одній Церкві.

У Матеєвім родоводі є різні люди: бідні й багаті, не всі євреї, праведні й грішні, звичайні робітники, рільники, купці, пророки, царі, між ними Давид, з якого династії походить Христос — син Давида! Справді великий родовід Д.Б. і С., а євангелист Лука доповнює його так, що веде його до початку нашої історії, до наших перших прабатьків. Родовід Ісуса Христа — Богочоловіка — охоплює всю історію — минуле, сучасне й майбутнє, усіх людей без всякого поділу, бо до всіх Він прийшов, «щоб спасти люд свій весь і утішив вся!». Він прийшов як наш Спаситель і є він завершенням не тільки свого народу, але завершенням-щастям усього людства від Адама до останньої людини історії на цій нашій, Богом нам даній плянеті. Амінь.

Рубрики

Свіжий номер

Садочок, створений Революцією Гідності

Час ставати сильнішими

о. І. Музичка

Рубрики

Підпишись на нашу розсилку