о. І. Музичка

На вступі до попередньої статті ми пригадали собі важне таїнство нашої віри і при тому історичний факт: Христос страждав і помер за нас. Кожний з нас жив сьогодні думкою — Христос помер за мене. Над цим повинні поважно подумати й атеїсти та безбожники, бо подія Христових страстей і його смерти є історична і годі повторяти сталу нісенітницю, що Христос — то мітична особа. Нехай атеїсти дивляться на Христове розп’яття бодай так, як дивляться на могили невідомого вояка Христос помер за всіх і тих, що не вірять в Нього, він помер за грішників, а грішниками є ми всі.

Кожний з нас знайде себе в часі Христових страстей так само, як кожний найде себе, читаючи св. Письмо, яке не є світською історією, але історією нашого спасення, і кожна сторінка тієї історії каже до нас словами пророка Натана, як він сказав до царя Давида,розказавши йому оповідання про чоловіка, що вчинив бідному сусідові велику кривду: «Ти є той чоловік!». То і привело Давида до розкаяння. В часі Христових страстей можемо почути голос нашого сумління: Ти є той чоловік, що тепер б’єш Господа по лиці, ти є той, що вінчаєш його терням, ти є той, що вбиваєш цвях в Його праву руку, проколюєш Йому серце… Пригляньмось тепер кожного вечора бодай кільком моментам Христових страстей, власне, щоб побачити себе, щоб і заплакати над своєю невдячністю і несправедливістю перед Богом і з подякою зідхнути до Господа, що хотів терпіти, щоб я був щасливий, хотів померти, щоб я жив.

Христові страсті в четвер і в п’ятницю, враз зі смертю — то кінцевий акт Його спасенної дії ради нашого спасення. Ціле життя Ісуса на землі є дією Його для нашого спасення і була вона виповнена трудом, терпіннями й пониженнями з моментом Йог приходу в світ. Так бачить Ісуса св. Павло, коли каже, що Він «понизив себе, ставши слухняним аж до смерти і то смерти хресної» (Фил. 2, 78). Христові страсті і страсний тиждень — то тільки завершення тієї великої драми терпіння Божого Сина серед нас. Коли почався Христовий страсний тиждень?

Наша Літургія, починаючи від квітної неділі, повторює знаменний вислів: «Ісус гряде на вольную смерть, Ісус іде спасати». Христові страсті почалися не в четвер вечором, але Його в’їздом до Єрусалиму. Виглядає дивно. Це ж був єдиний момент в житті Ісуса, коли Він дозволив на тріюмф і прославу для своєї особи, це був момент, коли Ісуса звеличали великі маси народу, що збиралися все на єврейську Пасху і Його в’їзд до Єрусалиму — то майже проголошення Ісуса царем Ізраїля. Якже ж вважати таку подію початком терпінь?

Треба б поглянути на опис настроїв серед апостолів кілька днів перед тим в’їздом. Апостоли знають вже, що первосвященики хотять Ісуса вбити і змовляються про те. Апостоли бачать, що близьке свято Пасхи є небезпечне для їх Учителя і до Єрусалиму йти є небезпечно. Вони це кажуть Ісусові впрост: «Учителю, оце недавно юдеї тебе хотіли каменувати, і ти знов туди йдеш» (Ів. 11,8). Коли ж апостоли побачили, що Ісус рішуче хоче йти в Юдею і в Єрусалим, Тома зі своєрідною наївною відвагою каже: «Ходімо й ми з ним, щоб разом умерти» (Ів. 15, 16). А Марко в ще більш живий спосіб описує цей хід Ісуса: «Вони були в дорозі, простуючи в Єрусалим. Ісус ішов перед ними, і дивувались вони, ідучи з ним, і були в страху» (Мр. 10, 32). А Ісус говорить їм цілковито відкрито: «Оце йдемо в Єрусалим, і Син Чоловічий буде виданий первосвященикам та книжникам, і засудять його на смерть, і видадуть його поганам, і насміхатимуться з нього, й уб’ють, і по трьох днях він воскресне» (Мр. 10, 33-34). Ясніше сказано не могло бути.

Ісус іде свідомо, добровільно сповнити пророцтва і волю Отця — віддати своє життя за спасення світу. Смерть Ісуса — то не вислід ситуації, з якої не було виходу. То добровільний акт, що його сповняє Ісус свідомо з волі Отця, що послав його привести людство до Нього. Ба ще більше: Він в’їжджає в Єрусалим, в свій столичний город; як Володар, бо так в’їздили володарі Сходу з тріюмфом у свої міста — на ослі (на конях їздили в походи!), серед окликів народу, радости, з гілками дерев, а нарід стелив свої одежі на дорозі. В Єрусалимі в тому часі перед Пасхою бувало понад два мільйони паломників з усіх усюдів Середземномор’я і Сходу, де тільки жили юдеї. Всі Його вітали, як Сина Давидового, Месію що йде в Ім’я Господнє.

Та на Ісусовім лиці не було щасливого чи задоволеного усміху, як це бувало чи й буває на обличчях всяких, імператорів чи диктаторів в подібних ситуаціях. Апостоли з радости метушились, щоб цей тріюмф вийшов якнайбільший. Вони думали, що прийшла нарешті щаслива хвилина Ісусового володіння і народ окличе Його володарем Ізраїля, як це вже раз було по чудеснім умноженні хліба. А Ісус був сумний, переживав біль душі. Він знав, що це його останній на землі вхід до святого городу Давида. Він знав, що станеться за кілька днів, Він бачив серед щирого і доброго народу обличчя, повні люті, зависти й злоби. Він бачив, як вони скрегочуть зубами з досади, що не можуть спинити радісного натовпу. Це запеклі Христові вороги — фарисеї, книжники і їхні учні. Деякі найзухваліші з них підступають до Ісуса і кажуть йому: «Скажи їм, щоб замовчали» (Лк. 19, 39). От таке слово Володареві, що приходить рятувати нарід і світ по стільки знаках і словах про своє післанництво, свою власть і волю Отця. І це виходить з уст провідників того народу, тих, що жили словами Закону і Пророків… Таке злобне і повне ненависти відкинення Месії, Добродія людства перед лицем стільки народу. Цілий день потім важко переживає це Ісус, його серце наболіле на вид такого засліплення, фальшу, зловживань у святині, яка приготовляється до свята Пасхи, до якої Ісус спрямовував свої кроки і де стрічає гидке лицемірство, жадобу наживи на святих речах і грізну ненависть, яка прямо кипить на обличчях його противників. І увечері Ісус не видержав, коли стояв на Оливній горі на самоті і бачив перед собою Єрусалим, величаву святиню, які Його вже скрито відкинули і плянують зрадливу смерть з тортурами. Заплакав… «Єрусалиме, Єрусалиме, чому не зрозумів ти дня, що веде до твого миру!» (Лк. 19, 42). Чи не здригнулась тоді земля на вид плачу Богочоловіка? Коли б вся природа могла відчути біль свого Творця, які почування могла б вона мати про нас, людей, що правильно вважаємось за вершок сотворінь на землі? Коли тая людина на початку свого існування бунтом і гріхом привітала свого Творця, тая природа обернулась проти такого співсотворіння, що вкоїло таке лихо. А тут? Сльози болю Спасителя…

То перші гіркі терпіння нашого Господа за гріхи світу: на Нього кують зраду, Його ненавидять, Його хотять вбити і шукають хитрої для цього нагоди, щоб Його діло знівечити так, щоб по Ньому залишилась тільки ганьба, ганебна смерть, про яку ніхто не схоче навіть згадувати. Радість натовпу, що піддався першим настроям, зникне й інший натовп за кілька днів піде за намовою архиєреїв і вимагатиме кари смерти на хресті і майже воліктиме свого Месію на місце страти по вулицях Єрусалиму…

Були ми тоді в Єрусалимі? Був я тоді між юрбою? Були ми всі! З легким настроєм ми кликали нераз в житті «Осанна» під впливом якоїсь хвилини, без сильної віри, ми вітали Спасителя. А в п’ятницю ми мовчали з страху і Спаситель зоставався сам із своїми мучителями. Яка болюча мінливість людської вдачі! Яка нестійкість у вірі, яка поверховна свідомість про те, хто Ісус. А тії, що стояли в проводі ізраїльського народу, його вчителі, вони ж знали про цей день, їм Ісус мав бути відомий зі слів пророків і передання їхніх батьків. Він, що прийшов нести спасення світові, був для них небажаним суперником. Вони не можуть змінити своєї думки, щоб не стратити власті, панування над народом, їм добро особисте вище, чим добро народу, їм нажива дорожча, чим лікування ран і кривд народу. Це було причиною болю і терпінь Спасителя і за це Ісус пролляв свої сльози, сльози свого терпіння в серці. їх спричинили всі, що Його заперечують, вважають Його мітом, вигадкою, суперником, всі, що не мають віри в Нього помимо стільки історичних доказів про Його значення в історії, про Його правдиву Церкву. Всі, що надуживають свою власть, щоб гнобити і не допустити Христового визволення, усі, що піддаються легко настроям, намовам і легкодушно кричать «Осанна», то знову ж «Розпни»… Це важкий біль Спасителя, що його не один з нас Йому тоді спричинив. Це початок Христових страстей. Роздумуймо над цим болем, над тими великими гарячими сльозами нашого Спасителя і над нашою участю в тім Його болю і кажім зі шляхетним пригнобленням і жалем в душі: Претерпівий за нас страсти, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй нас.

Юначе, кажу тобі, встань!
І мертвий підвівся і почав говорити (Лк. 7, 14-15)

Недавно тому читав я добрий твір одного сучасного російського письменника і в часі мого зацікавленого читання я натрапив на дві дивні сторінки того твору: якась скучна, без змісту, без думки, без стилю розмова між молодими, виглядало, говорили немов про ніщо. В першому моменті мені здавалося, що я із втоми не спостерігаю змісту, і я почав читати ці сторінки знову, уважніше. Ні! Те саме! Що це сталося з добрим письменником, помилка яка? І тоді спостеріг я, що досвідчений письменник в такий мистецький спосіб представив розмову сучасних совєтських молодих людей.

Це розмова бездушна, без життя, не цікава, тії молоді люди не знають і не вміють говорити між собою, не мають ніякої поважної теми або їхній предмет розмови такий блідий, пустий і скучний, що їм самим не цікаво говорити і вони замінюють розмови крикливим «діско» або п’янством. Розмови молодих людей не живі, мертві і їм самим бракує життя, хоч вони молоді. Молода людина ніби жива, але духом вона мертва….

Дорога молоде! Так, на жаль, є з молоддю в світі сьогодні, а на одній шостій частині світу, де молодь виховувало «геніяльне вчення» різних недавніх нещасних теоретиків «светлого будущего», тая молодь, така звичайно галаслива, повна ідей і динамізму, не має про що говорити, про що мріяти, а з тим не має чим жити! І, очевидно, кидається до пустого життя, алькоголізму, наркотизму і всякого морального бруду, які цілковито затемнюють їй розум-думку і заглушують чутливе молодече сумління. Справді — мертві душі… На марах несе модерний світ свою бездушну молодь — сумний похоронний похід, як той з сьогоднішнього Євангелія.

Як воно болюче! Молода людина любить символ орла, що ширяє у небесних висотах, і з висот хоче бачити землю, життя, свою юність і так бачить псалмотворець образ молодих — «і оновляється, як орел, твоя юність» (Пс. 103, 5). А сьогодні — то лиш курка з крилами орла, які не підносять її на висоти…

Колись юнак був шукачем щастя, ідей, правди, справедливости, краси, свободи, радости-веселости. Тому молоді були все напереді всяких нових ідеологій, всякої шляхетної творчости і динамізму. Сьогодні молодий чоловік чомусь затупився до тих великих справ. Сучасна технологія, вигідне життя або сумні обмеження у всьому, що потрібне в щоденному житті, страта духовних вартостей створила нову духовну екологію серед молоді і молоді стали мертвяками серед технологічного раю на землі.

Яку ж велику помилку, майже злочин, вчинили деякі особи старшого покоління, коли п’ятдесят чи більше років тому кричали, що створиться поступ, техніку, не потрібний буде Бог, ні його заповіді і правди, людина стане всім! Ми вбили природу кругом себе, кругом світу, ми вбили своїми бездушними науками наших молодих людей!..

Колись молода людина — це був веселий фантаст, здоровий мрійник, відважний ентузіяст у всьому і нам, старшим, було мило жити з такими прудкими силами, які ми провадили з Богом і якими ми могли здобувати майбутність. А сьогодні ми побачимо похилого, знеохоченого молодого старика, який паде перед кількома пустими приємностями, які вже йому надоїли, не бачить нічого і дивиться на світ, немов самими білками, а не бистрими, живими, чистими і веселими очима.

Колись молода людина хотіла пізнати світ, перемандрувати його, бачити його кращим для своїх батьків і для себе та свого потомства. А сьогодні під впливом різних теоретиків та псевдофілософів вони не хотять їхньою філософією пізнати світ, але хотять створити новий інакший світ з гаслом «ми новий мір пастроїм»… І створили нісенітницю, молодь попала в нігілізм, що не признає ніяких сталих людських моральних вартостей, які в буття вложив Бог-Творець. Це вже знаменито описав Тургенєв, і його молодий нігіліст кінчить передчасною смертю… Справді, мертва сьогодні молода людина…

Та страшний цей образ молодої людини, дорогі в Христі, сумний цей похоронний похід модерних часів стає помалу інакшим. Немов стає дійсністю образ пророка Єзикиїла, коли він у своїм видінні бачив долину, повну костей, і голос казав: «Ви, сухі кістки, слухайте слово Господнє!.. Ось я введу в вас дух і ви знов оживете… і зрозумієте, що я Господь!» (Єв. 37,4-6). Оживає молодь світу, оживає і в нас молодь в Україні. Не можна скувати молодої душі! Лунає голос великого Любителя молоді і її справжнього Вчителя нашого Господа Ісуса Христа, який спинює цей жалюгідний похід з молодим трупом і каже: «Юначе, тобі кажу, встань!» І мертвий підводиться і починає говорити. Сила Христового слова! Молоді люди почали шукати Христа і Його науки.

Христос і Його радісна вістка для всякого — євангелія — є тими словами, що привертають і оновляють тую «орлю юность» псалтиря. Христос показав, що справжнім щастям не є провадити за собою тисячі людей з наукою якогось демагога-авантурника, а трудитися щиро для добра народу з любов’ю до нього і бути готовим дати і своє життя за нього, щоб той нарід жив вищим і вічним щастям в Бозі. Той Христос, що єдиний дав правду і доказом того історія, і тієї правди так хоче молода людина і не може жити обманом і брехнею, той Христос приніс своєю правдою визволення від всякого людського крутійства, фалшу, ложі і самодурства. Христос дав слова, і для гідного життя тут на землі в мирі і з законом любови, із знанням, хто є ближній і що таке любов до нього. Христос дав слова життя вічного, до якого всі йдемо. Христос вложив в серця молоді велику спрагу справедливости, бо об’явив, що всі ми діти одного Великого Отця, що на небі, що всі ми рівні і для всіх нас Він дав подостатком дібр тут на землі, для всіх нерівно у великій премудрості розділив таланти, щоб ми вчились працювати і жити один для одного з думкою, що будьщо зробили ми один одному ми Йому самому це вчинили. Він показав молоді такі близькі їй ідеали — бути вбогими духом, в матерії не бачити ніякої високої і єдиної вартости, а бачити велике і благословенне Царство Отця; бути скромним, щоб бути вищим понад все земське; бути милосердним до всіх, щоб самому зазнати милосердя; бути чистим серцем, бо це найгарніша прикмета юного серця і такими серцями враз з ангелами окружений Бог у вічності; бути миротворцями, бо миру спрагнене кожне сотворіння, бо серед погідного Божого сонця бачить кожний себе дитиною Божою і радіє тим щасливо, не лякаючись нічого, навіть переслідувань, бо ними здобуваємо Царство Боже; Христос забрав в молоді страх перед людською злобою, а людина зі страхом перестає бути вільною, перестає бути людиною, і казав: «Будьте бодрі, я переміг світ!».

Хто інший дав такі слова і такі запевнення? Сумніваєшся? Христос в світі і в історії діє вже близько дві тисячі років. Скажи мені, яка доктрина, філософія, ідеологія видержала досі бодай сто років? Ні одна! Мінялись людські науки, никли революції враз із своїми системами, падали імперії — і то сильні та могутні, зникали культури і цивілізації, пропадали навіть цілі держави і народи, а Христова Церква і наука перетривали і не старіються, а оживають в найтяжчі сторіччя світових політичних і культурних криз, приносять світло серед темряви і ми знаємо, куди йти і якими бути. Аж лячно робиться, що було б (а такі часи були!), коли б в історії ще Христос не прийшов! Коли б не було Його Церкви! За ким ми йшли б? За сліпцями, з якими разом у яму впали б?

А молода людина хоче певности. Тую певність правди вона має єдино в Христі і коли тієї правди вона шукає, вона стається тим шукачем перел з Христової притчі і в Ньому, Господі нашім, таку перлину-ідеали знаходить. Тому сьогодні молодь світу кидається шукати за Христом, прийшов час, що молодь хоче служити Христові у священстві, у монашому житті, бо молода душа хоче жити з полетом орла, хоче бути живою, жити живим словом і живими правдами.

Христос пішов назустріч душам молодих і дав одну засаду життя, для якої душі молодих є створені і дають душам молодих велике життя — то любов! Любов до речей шляхетних, високих, святих, Божих. Коли молода людина любить так, як того хоче Бог, може робити, що хоче, — сказав св. Августин. Тут і основа свободи, якої теж так прагне молоде серце. У світлі Христової любови до нас, увесь світ набув нових шляхетних вартостей, друга людина стає братом-сестрою, за яку варто і життя віддати, як це зробив і сам Христос. А коли любов є мотором всього, тоді справді ввесь світ стає знову Божим, як був він перед тим, коли людина цю любов Бога потоптала й почала жити без Бога, без любови, у гордості й самолюбстві, що й довело її до найнижчих степенів тварин.

«Молодче, кажу тобі, стань!» Пробудись до нового життя, до якого ти покликаний, яке дає тобі Той, що єдино може життя дати. Світ, технологія, маєток, гроші, сваволя, гріх, нігілізм, горілка і їм подібні можуть те життя тільки погубити, знищити. Це ти, молодче, можеш сьогодні сам бачити із своїх мар, на яких тебе несе хоронити зматеріялізоване і безбожницьке суспільство в смутку зі сльозами в очах твоїх матерів і твоєї Батьківщини. Не будь духовно мертвий! Коли якась безумна наука тебе вбила, слухай пильно Христового слова — «Встань» і йди за ним, що дав тобі існування і дає тобі Боже життя душі! «Встань», — каже тобі Христос — Твій Спаситель, Твій Вчитель, Твій Бог могутній і Твій Брат! Амінь!

о. І. Музичка

 

Продовження з травневого числа

З яким, спокоєм це Автор каже і виправдує. Але коли описує козаків як нарід і вояків, не щадить похвал: «То був воєнний люд, що свободу мав у крові і також іскри одчайдушности». Тоді далі продовжує немов риторичними запитаннями: «Хто знищив твердиню Очаків? Хто ходив по Диких Полях, хто положив основи козацького устрою?» і т.д. і дає відповіді (ст. 64). А потім додає: «Від того часу реєстрові козаки воювали майже у всіх польських війнах, на всіх фронтах, в сотках боїв. Могла бути з того добра і гарна річ, бо нічого так не в’яже, як спільно пролита кров. А нещастя у тім полягало, що Річпосполита не розуміла ситуації і не грала чесними картами. Коли йшла війна і треба було крови, дуже щедро побільшувано козацькі реєстри і світили в очі (поляки) козацькою волею. І йшов тоді козак на війну. Коли поляг, оставалась слава молодецька. Коли ж пережив і повернувся — довідувався, що реєстр однаково раптово зменшувано, а він — козак, мав статись підданим як хлоп» (ст. 66). І більше таких щирих і об’єктивних докорів має Жихевіч.

Він не щадить слів докору шляхетській Польщі, що звичайно історики роблять обережно, ховаючись за документи. Ось опис, як скінчилося повстання Наливайка і Лободи: «Окружені (поляками) вкінці під Переяславом,— шість тисяч людей, в чому тільки три тисячі здібних до бою, це в таборі поранені, хворі, жінки і діти — підписали (козаки) капітуляцію. Шляхетським словом чести заґарантовано їм життя, коли ж, однак, вони зложили зброю і почали виходити з табору, шляхта кинулась шукати своїх підданих і почалася різня безборонних. Зломали шляхетсь­ке чесне слово. Наливайкові стяли голову у Варшаві. «Був то вродливий чоловік і муж до цього не абиякий» — занотував Бєльскі. Чи можна вірити ляхам?» (ст. 67). Навіть дивно звучить воно, читаючи, не по-польському.

В такім стилі зробленій розповіді про психологічну ситуацію читач спостереже, хто поставив більші труднощі унії — тії, що помагали її творити (при тому з різними намірами), чи ті, що мали її прийняти. Чи можна було довіряти слову тим, що його в таких важливих моментах історії (коли йшлось про життя або смерть!) не додержували, чи можна дуже оскаржувати тих, що так завзято боронили своїх вільностей і своєї духовної спадщини? Сучасні екуменісти не все враховують в історичних подіях психологічну перспективу. Нарід пам’ятає кривди дуже довго…

Жихевіч пише чесно, зі співчуттям до козаків. Наприклад, по війні поляків з москалями за Володислава ІV. в якій брало участь двадцять тисяч козаків: «Річпосполита знову по-своєму мала заплатити і подякувати козакам: за участь у московських війнах, коли вони були вже непотрібні, зредуковано реєстр до З тисяч. А решту — в кріпаки. Так воно було, як би хто кип’яток під вогнем до замкненої лазні лив» (ст. 68).

Жихевіч немов навмисне, описуючи козаків (хоч вони відіграли сумну ролю в історії унії), показує їхню відданість полякам. Було це політично дивно. Були вони чесні лицарі. Ось короткі слова про участь Конашевича в битві під Хотином: «Сам король єґомосьць просив козаків про поміч (турки мали сто тисяч добре вишколеного війська). І прийшли, не завели. Отаман Конашевич-Сагайдачний (що пристрастно курив — cmił — люльку і із рота її зовсім не випускав у всякий час) привів других тридцять тисяч, бився, як сатана, і цілком не дивувався, коли до нього молодці в хотинських окопах, відбивши п’ять великих турецьких штурмів, а побачивши наступаючу на турків польську кінноту, били шапками об землю і кликали: «Пускай нас, батьку, з ляхами разом вмирати». Полягло три тисячі, а ще більше померло від ран, хвороб і голоду, як і сам Сагайдачний помер від ран. Але перемога була польсько-козацька, і Річпосполита врятована… Врятована Річпосполита заплатила редукцією козацького реєстру до п’яти тисяч і ліквідацією запорозьких свобід… Герої війни під Хотином мали залишити Низ і вертатися в підданство, бо прецінь, остаточно, то нічого іншого, як хлопське гільтяйство…» (стор. 68).

Або погляньмо на мистецькі описи переживань душі в різних особах біографії Жихевіча. Маємо таких описів кілька: Йосафата, Сапіги чи Смотрицького у хвилинах їхніх криз і сумнівів. Годі всі тут подавати в цілості. Ось неначе внутрішня боротьба Йосафата, коли молиться він перед Розп’ятим: «Зловився, сам бачиш, Йосафате, як воно з тобою є. Східня в тебе душа, а однак вже не православна. Православний не міг би мати таких думок. Для православних один був тільки правий спосіб визнавання і славлення Бога: їх власний. А поза тим нічого, тільки промах і відступство, осудження і чортівський обман. Одинокі є тільки правдиві християни — православні. А щоб так до кінця сказати, чи, бува, і латинники не думають так само?.. Так воно з тобою, Йосафате, ані ти не латинник, ані православний. Таке нове диво: східній католик, церковний. Річпосполита тобі батьківщиною, а серце, признайся, — болить, що не «три народи».

Бо ти ж русин з Червенських Городів, хоч говориш по-польському так само, як і по-руському. Ти тутешній, з Руси. Подивись, скільки людей руської віри Річпосполита перехоплює на латинство, хоч би з тих знатніших… (вичисляє імена)… Так що, Кунцевичу, ти щиро і зі серця стоїш при Петровій Столиці, а душі своєї руської не даєш… Велике в тебе серце, Схід і Захід ти хотів би по рівному загорнути в одне. Тож і пробуй. Кожній людині написана власна їй дорога. Може, ти заскоро народився. Якщо ж, однак, тепер, власне, впало це на тебе, напевно, так треба. Може, Бог хоче, щоб ти був знаком і смолоскипом. Не турбуйся, не сумуй, чини добре, служи Божій Церкві, а решта — то вже не твоє. Всі однаково є в Божих руках» (ст. 38-39). От такі внутрішні діялоги-кризи описує по-мистецькому Жихевіч. Такі описи дають образ персональности, духа особи.

Або ще один. Це переживання Мелетія Смотрицького, православного єпископа — Йосафатового опонента, ба й ворога. Жихевіч описує його навернення, як чудо св. Йосафата по його мученичій смерті. Ось цей опис у фрагментах: «Смотрицьким потрясло, не міг себе віднайти і дуже далеко було йому до радости. Було радше так, як би ставлячи на ноги з почуттям певности на щаблі драбини, він раптово впав і посковзнувся, бо зламався щабель. І з дня на день було гірше. Кров забитого кликала його із землі. Кликала передовсім до його сумління; чув себе співвинуватим, чув себе посереднім винуватцем. То він підбурював проти унії, стало і безнастанно. Чи направду був оборонцем Церкви і православія?.. Чи направду вірив, що Кунцевич є зрадником Церкви і ворогом? Може вірив. Чому, однак, брехав, що Кунцевич зостався латинником і у Варшаві Церкву латинникам продає?.. Забили Кунцевича. А тепер самі дадуть свої голови. А він тут цілий час безпечно сидів і тільки писав писав, писав і стало здавалось йому, що має чисті руки. Якщо тамті дадуть свої голови, то також через нього. Скільки ж то смертей через писане слово. Винен я, винен… Виїхав з Вильна і з’явився в Києві… Хотів найти рівновагу духа. Але ж Київ радше шукав у Смотрицького того ж, власне, чого йому бракувало… Смотрицький виїхав до Константинополя… Тут перший раз прийшло йому на думку, що, властиво, треба б перенести Патріярхат царгородський хоч би і до Річпосполитої і кого іншого посадити на престіл (патріярх Кирило Лукаріс просяк кальвінізмом), бо той тут є єретиком і не має права проводити православієм. Поїхав до Єрусалиму, до Святої Землі. Пішов до Оливного городу… і була тиша. Страх сів йому на карку; може, аж до цієї хвилини був він сплячим учнем, що залишив учителя самого в годині смертельної тривоги. Утік звідти до своїх книг. Будьщо схотів би чи не хотів, млин мислення крутився невблаганно. Смотрицький дійшов до переконання, що немає засадничих різниць між правдивою православною вірою і Заходом… Смотрицький вернувся і в 1627 році зложив на руки митрополита Рутського унійне визнання віри» (стор. 109-112).

Також не можу поминути бодай коротко такої самої душевної боротьби у князя Сапіги, що його листи до Йосафата з докорами і закидами до якоїсь міри причинились до вітебської трагедії, бо православні довідались напевно, що польська держава і король залишили унію напризволяще. По вбивстві Йосафата Сапіга кинувся щиро робити слідство і шукати винуватців. Ось опис Жихевіча: «Говорилось — і сам король так думав, і нунцій, що Сапіга перетягнув міру. Може бути, що застрого судив. І не довідався ніхто, що, властиво, діялося в душі того чоловіка. Так недавно закидував Йосафатові строгість, тверду руку, брак вирозуміння і милосердя… А тепер він, Сапіга — суддя… Власне, мав немов би жаль до Йосафата, цілком нерозумний, що тамті його канцелярійські закиди в обох листах були неправдиві. Бо коли були б правдиві, може в нім — виленськім воєводі і канцлерові, не було би тепер тієї кам’яної твердости і холоду. Щоб хоч бодай крихітку завинив Йосафат, панові Сапізі було б легше спромогтися на милосердя і співчуття. В уніятській катедрі в Полоцьку Лев Сапіга не поважився похвалитися: я пімстився. Сказав (перед гробом св. Йосафата) щось іншого: прости мені. І підголеним чубом діткнувся каменя»… (гробниці) (ст. 107-108).

Письменникові легше описувати дієві особи історії, ніж історикові. Історик не буде зупинятися над зовнішнім описом особи, бо про це або мовчать документи, або зовнішність особи не має ніякого значення чи впливу на події. Так воно не є. Біограф поступає інакше. Дуже часто зовнішні прикмети особи діють на довкілля і людей, і це творить події. Жихевіч по-майстерному кількома словами, немов маляр мазками пензля, вміє кинути світло на деякі риси осіб, щоб показати їхню дію на хід деяких подій. Робить це деколиJ3 почуттям гумору, дотепно.

Описує св. Йосафата на основі двох портретів, які були намальовані незалежно один від одного, не є, отже, копіями, а мають схожість, значить, зображення є правдиве. Жихевіч пише: «Не мав він (Йосафат) плебейських рис. Лице довгасте, смагляве, з гарним легко випуклим чолом, великі очі, темні й глибокі, а брови, як крила ластівки, ніс тонкий. Ех, Кунцевич, як би тебе, соколе, не були постригли в монахи. Як би ти, синку, не пішов в монахи, мали б з тебе потіху дівчата і ще би дякували твоїй мамі, що тебе таким уродила. Бо може то мамина в тебе тая степова врода (мама походила з Київщини), чорнява, з великими очима, ніяк не схожа на міських людей» (ст. 9). Історик на такий опис і такі слова собі не дозволить. (А деякі зі старого покоління таким описом прикро згіршились би…). І звертаю увагу, що в цілім контексті ці слова Жихевіча не мають нічого «негарного», чи якогось соблазну.

Є реалізм і при тому почуття гумору…

Або опис особи Потія: «А тая вразливість Кунцевича може і не була така цілковито без значення. Бо то владика Потій, вихованок краківської Академії, бувший каштелян і сенатор Річпосполитої, мудрий був і енерґічний і промовляв могутньо однаково в церкві і в соймі; але був він грубий, лице мав дещо насуплене («надуте»), як у дуже великого коропа» (ст. 10).

Або про Рутського: «Митрополит Рутський… був Божий чоловік, чесний, зичливий і такий добрий, що просто — до рани прикладай. Але для відміни був він дрібної постаті і такий мізерненький і худенький, що коли його вбрали в тяжкі церковні ризи, людям здавалося, що прийдеться довго його шукати в тих ризах, чи що. Люди, треба мати уяву» (стор. 10).

Годі [подавати] стільки цитат, які, хоч скорочені, є однак такі велемовні, про нову біографію св. Йосафата і її Автора. Жихевіч має дар описувати, так немов би сам був в часі подій і бачив та переживав їх. Це і є мистецтво розповіді. Він подає дійсність, базовану на мові документів, але своїм описом робить її живою. Св. Йосафат у розповіді Жихевіча виходить у розповіді живий, зі своїми душевними терпіннями, труднощами, невдачами, пригодами, ревністю, аскезою. Розповідь ця, немов грецька драма, до якої збоку Автор дає пояснення і доповнення, щоб зрозуміти чинності дієвих осіб. І в такий спосіб св. Йосафат аж ніяк не виходить контроверсійною особою, як це, наприклад, з таким наголосом підкреслює Соловій-Великий, хоч би це і було науково, з історичної аналізи правдиво.

Письменник-мистець бачить глибшу правду в своїм описі особи, і його опис діє сильніше на читача і при тому позитивно. Хіба життя, змагання — це контроверсія?

Св. Йосафат не кінчав університетів ані академій, як Потій, навіть не виховувався в духовній семінарії. Виховався як монах, а богословськими текстами були для нього св. Письмо, літургійні книги і писання деяких Отців Церкви. Жихевіч не поминає в біографії Йосафата важного значення Літургії для східньої душі. Подивляти треба, що латинський автор так швидко те значення Літургії у східній духовості схопив. Ось його слова: «Хоч би справа Літургії. На Заході перед Тридентійським Собором служебні обряди були різні, і нікому це не перешкоджало, що французи цілком інакше приносять Жертву, як італійці… Прийшов Тридент і вставлено одну тільки, цілком нову Літургію, а поліфонічний спів, що розквітає інакше в кожнім краю, оцінив тільки тому, що Палестріна подобався папі і кардиналам, бо хотіли вони усунути і поліфонію, як занадто пишну… Але різноманітність обрядів зникла… І що? І ніщо. Старі священики постогнали, а потім привикли, і люди також, як до звичайної речі. Рим має право встановляти, як хоче, і наказувати зміну навіть у Службі Божій. Для східньої духовости було це не до зрозуміння. Була тут велика різнородність мелодій і кожне майже село співало інакше свою Службу. Але сам обряд був неуступчиво незмінний, утверджений раз на все, як пори дня або року, які завжди однаково по собі слідують, такі самі у формі. Ані одне речення не могло бути змінене, ані одне слово не могло випасти з того ладу. Літургія була чимсь цілковито іншим, ніж на Заході, зовсім не умовним приношенням Жертви. Ніхто не міг її змінити. Хто ж би то подумав, щоби сонце і місяць хотіли струтити в хаос…» (ст. 33). І подає приклади в Росії за реформ Нікона, а потім, майже поетично, каже: «Так то і є на тій землі руської віри, нехай би і зовсім невченої, а хоч би і темна вона була, і коли церква співає Службу Божу, є в ній бліде небо розіп’яте над світло-жовтою чуприною збіж, неспішний біг темних рік і туманів над очеретами, земля широка без меж і хати, покірно склонені під сірою шапкою стріх, бринячі вулики, бідне людське життя, Давидові псалми і цілий світ, і подібний до білого колача хліб Тіла і вино Крови на радість поєднання. Йшли по той Хліб і Вино, повні покори і страху, і говорили, і говорять до сьогодні дуже гарно: Вірую, Господи, і ісповідую»,— і Автор подає в перекладі на польську мову цілу тую молитву (ст. 34). Жихевіч вкладає в думку Йосафата такі міркування про єдність Церкви і обряду: «Чи потраплять зрозуміти це все тамті зі Заходу? Також і польська Церква?.. Якщо брати, то разом з душею, такою, якою вона є. Якщо єднати, то без відбирання того, що чейже гарне і гідне пошани, хоч так воно відмінне. Чи потраплять? А, може, не цілком без рації є тії, що кажуть: почекайте, уніяти, відберуть вам латинники душу?» (ст. 35).

Зміни обряду і латинізації найбільше боялися наші предки і св. Йосафат (у відміну від нас!..). Це був основний вузол для розв’язання. Латинники не розуміли духовної вартости, ідентичности віри з обрядом («руської віри»!) у східніх, в наших предків і бачили єдність Церкви в переході на латинський обряд або в латинізації чи асиміляції Літургії та й життя самої Церкви. Це закидували св. Йосафатові, того Йосафат боявся і це було частинною причиною його мученицької смерти. (Як прикро було б йому, коли б був дочекався замойського Синоду чи наших часів!) Це гарно схопив Жихевіч у своїй біографії Святого. І воно застановляє думати, шукати відповідей.

Не менш по-мистецькому своїм ощадним стилем закінчує Жихевіч розповідь про Йосафата короткою історією долі мощів Святого: «Хотіли те тіло віддати в непам’ять, усунути, замкнути. Але навіть найслухняніші православні духовні особи, хоч і під наказом, не хотіли діткнути труни, аж на наказ губернатора Ґроміко жандарми занесли її в підземелля, присипали труну піском і сміттям, а вхід замурували і так лишили. І замкнулася над Йосафатом тая ніби непам’ять, як колись чорні хвилі ріки Двини. Але мнима була тая непам’ять, бо через цілий час, — забута сьогодні цілковито епопея впертих підляських і холмських уніятів, яких бито, катовано і вивожувано цілими родинами на Сибір за Унію — йшли люди тихцем ніччю під церкву і на осиротілі мури клали свої руки, набираючи пам’яти і сил. А всі мали запечатані вуста і ніхто не казав, за чим туди ходить». (Подібно діється тепер над труною Митрополита Андрея! Якщо кому вдасться, але вистачає діткнутись мурів св. Юра…). І закінчує без патосу і емоцій: «Лежить тепер (Йосафат) під копулою римської папської базиліки, дуже близько св. Петра, князя Апостолів і першого архиєрея Риму — від 1949 року безпечно. Якщо є ще на землі безпечне місце».

До своєї біографії додав Жихевіч кілька важних історичних документів і зробив дуже добре, бо найважніші історично факти з життя св. Йосафата неначе скріпив, вказав тими автентичними письмовими свідками історії історичність своєї розповіді. Є між ними лист православної руської шляхти з 1585 року до київського митрополита Онисима Дівочки (в оригіналі і в польському перекладі), опінія про причину унії — православного професора Ореста Левицького з 1883 року, лист князя Острозького до Іпатія Потія з 1593 року (в скороченні), булля папи Климента VІІІ «Маґнус Домінус» в перекладі на польську мову з 1595 p., лист руських єпископів до примаса Польщі (уривок) з 1596 p., Берестейська деклярація з 1596 p., протест проти унії в Бересті з 1596 p., лист Аркудія, лист Йосафата до князя Сапіги з 1623 p., лист Сапіги до св. Йосафата 1622 р. і його відповідь, зізнання деяких свідків у процесі беатифікації Йосафата. Це збагачує біографію в корисний історичний матеріял.

У цих рядках я не хотів подавати змісту біографії Жихевіча (це на ніщо не здалось би), ані її наукової аналізи чи літературної критики твору. Я хотів представити нову біографію св. Йосафата як цілковито новий тип і при тому літературно-мистецький спосіб її написання, підкреслюючи при тому, що це зовсім нова і вдала спроба, якої досі серед життєписів Йосафата не було, і твір Жихевіча виповнив прогалину. Твір вартий перекладу на українську та інші мови.

Я зацитував на початку слова Самуеля Джонсона, що добра біографія показує не на велич описуваної особи, але вказує, чи вона була щаслива, і не в її ласках у князів цього світу, а в незадоволенні самим собою. Жихевіч дав нам таку розповідь, що ці дві цілі осягнула. Св. Йосафат осягнув свою вічну щасливість і також тут на землі. Там він перед престолом свого Спаса молиться, щоб ми удостоїлись стати праворуч Пастиря, а тут, на землі, його щастя сповнилось тим, що в серці християнства, біля Христової скали, він спочив, і вшановує його ввесь світ. А осягнув він це безприкладною ревністю і апостольським запалом, не зважав ні на ласки князів, ані королів, а був він смиренним перед Богом, тобто таким, що ніколи не був задоволений собою.

Тому, дивлячись на нову біографію нашого Святого, треба прийняти з вдячністю цю нову спробу в гаґіографії. Твір Жихевіча має більшу силу, ніж біографії історика-науковця, публіцис­та чи інших авторів у теперішніх екуменічних рухах. Це є, власне, сила літературного твору, мистецтва. Святий Августин, коли вимагає від катехита наративного стилю, каже, як треба розказувати і що дає цей розповідний стиль:

«Quidquid narras ita narra, ut ille cui loqueris audiando credat, credendo speret, sperando amet».

На мою гадку, твір Тадеуша Жихевіча ту ціль, як літературний твір-розповідь, осягнув. Прочитавши його, повіриш у великий ідеал, для якого жив й помер св. Йосафат, повіривши, будеш надіятись, що цей ідеал під впливом Божої благодати в нас здійсниться і кров українского священомученика мала й матиме в цім велику діючу силу, і з такими почуваннями неможливо не полюбити св. полоцького Архиєпископа.

Продовження з попереднього числа

На конференції в більшості були професори УКУ. Кошти конференції покрив Блаженніший Йосиф і Товариство «Св. Софія» в Америці. Часу на таку важливу нараду було зовсім мало, і в додаток до цього долучено у вечірніх годинах церемонію вручення почесного докторату с. Марії Должицькій, ЧСВВ. Конференція складалась непотрібно з двох частин: перша з участю самих професорів УКУ, а друга пополудні з усіх запрошених. Учасники звітували про те, що кожна наукова установа досі зробила в підготовці Ювілею і що плянує зробити. Поставлений був до дискусії первісний плян УКУ видати науковий Збірник: а) кожного року в часі підготовки один том з різними науковими працями, б) або науковий збірник в двох томах — один наших вчених, другий — чужинецьких. В дискусії змагались, чи вибрати княжу добу, чи цілість історії та культури України. Всі годились, щоб діло вести колеґіяльно, без амбіцій і претенсій. Фінансування забезпечив би Блаженніший.

Але в часі дискусій над тими проектами виникла несподіванка. Проф. о. Пріцак (Гарвардський Український Інститут) запропонував, щоб зорганізувати міжнародню наукову конференцію з вчених-славістів і експертів європейського Сходу, такій конференції дати міжнародній розголос і вона матиме високий науковий престиж, бо візьмуть в ній участь наукові авторитети. Про наші справи повинен заговорити міжнародній науковий світ, і його мова буде авторитетна, головно в спірних чи контроверсійних питаннях.

Новий проект з переконливим насвітленням приніс зворот в нарадах. Дискутанти виявили зацікавлення і захоплення проектом, головно його міжнародньою позицією і впливом. Представник УКУ намагався вдержати проект і бажання Блаженнішого Патріярха Йосифа і організувати найперше українську наукову конференцію з участю чужинецьких науковців, а остаточно на другому місці думати про міжнародню конференцію. Більшість присутніх були за міжнародньою конференцією. Українську конференцію з нагоди Ювілею і Український науковий збірник залишено на пізніше в бігу організації міжнародньої конференції, або інакше теж: про нього мова заникла.

Пресовий комунікат тієї наради у Філядельфії звучав: «У неділю, 15 червня ц.р. відбулись тут (Філядельфія) наради представників українських наукових установ у справі підготовки до святкування ювілею 1000-ліття хрещення Руси-України. Ці наради були скликані за ініціятивою Українського Католицького Університету ім. св. Климента Папи в Римі й відбулись у приміщенні Філії УКУ в Філядельфії. Заступлені на цих нарадах були такі установи: Наукове Товариство ім. Т. Шевченка в США (проф. д-р Ярослав Падох — голова й проф. др. Леонід Рудницький — науковий секретар) і НТШ у Канаді (проф. д-р Богдан Романенчук (делегат управи), Українська Вільна Академія Наук у США (проф. д-р Іван Коропецький — член управи) і УВАН у Канаді (проф. д-р Ярослав Розумний — член управи), Український Науковий Інститут Гарвардського Університету (проф. д-р Омелян Пріцак — директор Інституту) і Український Католицький Університет (о. мітрат Іван Музичка – проректор, проф. д-р Марта Богачевська-Хом’як — репрезентант Філії УКУ в Вашінґтоні, проф. д-р Теофіль Кіс і проф. д-р Мирослав Лабунька). Нарадами проводив о. проректор І. Музичка. Присутні представники вичислених установ обмінялись інформаціями про те, як їхні інституції мають намір вшанувати Ювілей 1000-ліття хрещення Руси-України, як також висловили ряд пропозицій, що в тій справі повинен зробити український академічний світ. Всі однозгідно заявились за тим, щоб спільними зусиллями зорганізувати міжнародню наукову конференцію та приготовити збірне видання пам’яткового ювілейного збірника. На цій нараді покликано до життя Координаційний комітет українських академічних установ для справ, зв’язаних з підготовкою вшанування Ювілею 1000-ліття хрещення Руси-України. Виконний Секретаріят цього міжінституційного комітету очолив проф. Мирослав Лабунька.»[1]

Українські науковці організували міжнародню наукову конференцію для вшанування Ювілею 1000-ліття з невиразною участю української науки і при тому з непевністю, як чужинецькі науковці потрактують важкі питання нашої княжої доби, яку присвоює собі не від сьогодні російська історіографія. Чи українські наукові установи і українські науковці не відчували за собою своїх сил і свого наукового авторитету? Про наші справи повинен говорити міжнародній науковий світ — чужинці — і його мова буде авторитетна?

Щоб рішення філядельфійської конференції були повні, постановлено подібну нараду відбути в Римі з представниками європейських українських установ 20 липня 1980 року.

Присутніми на нарадах в Римі в приміщеннях УКУ були представники: Наукове Товариство ім. Шевченка (проф. д-р Володимир Янів і проф. д-р Петро Зелений), Українське Богословське Наукове Товариство (о. проф. д-р Іван Хома і о. д-р Іван Дацько), Український Вільний Університет (Володимир Янів — ректор) і о. Іван Музичка від УКУ. Присутнім був також проф. Мирослав Лабунька. Відмовились від участи оо. Василіяни.

Не всі представники європейських інституцій були задоволені нарадами філядельфійської конференції, про які реферував проф. М. Лабунька. Але по дискусіях зроблено таке рішення: «Приймаємо постанови філядельфійської наради. Приступаємо до комітету наукових установ, зформованого у Філядельфії. Залишається свобода давати свій особистий вклад в Ювілей, і треба конечно створити соборницьку базу участи (коли вже годі екуменічну). Дотеперішні кроки так ступили».[2]

Остаточна ціль обох нарад і Комітету було організувати міжнародню наукову конференцію з участю українських науковців, і праці такої конференції мають стати науковим збірником-пам’ятником Ювілею. Українська участь у цій справі зосталась дуже неспрецизованою. Пресове повідомлення римської наради подавало таке: «Присутні репрезентанти наукових установ і організацій обмінялись інформаціями про те, як їхні установи й організації наміряють вшанувати Ювілей 1000-ліття. Вони також вислухали інформацію про подібні наради, що відбулись 15 червня цього року в Філядельфії, США, в яких взяли участь представники українських академічних установ і організацій Північної Америки… Після живої дискусії присутні на нарадах представники вирішили піддержати пропозиції, що були внесені на нарадах у Філядельфії, а саме, щоб спільними зусиллями й на соборній базі українських академічних установ та організацій зорганізувати одну репрезентативну міжнародню конференцію та приготовити збірне видання пам’яткового ювілейного збірника. Вони також погодились увійти до Міжінституційного Комітету, що його оформлено на нарадах у Філядельфії».[3]

Обидві наради наших науковців погодились на те, щоб кожна наша наукова інституція мала свій плян відзначування Ювілею, не виключаючи окремих творів як пам’ятників Ювілею від поодиноких установ.

У зв’язку з тією постановою найбільше активности у цім плянуванні виявив Український Науковий Інститут при Гарвардському Університеті і його директор Омелян Пріцак. Вже в серпні 1980 року він мав свій плян. Наради у Філядельфії не дали конкретних пропозицій для українських науковців, а радше погодилися діяти для спільної цілі (мало сконкретизованої) через координатора (проф. М. Лабунька). Питання самої конференції залишилось для дискусії і рішення, і ним, властиво, зайнявся сам його внескодавець — проф. О. Пріцак. Він теж зголосив безпосередньо до Секретаря Центрального Комітету свій плян, згідно з яким кожного року, починаючи від 1980-81 аж до 1989-90 відбудуться в Гарварді конференції, «присвячені основним проблемам історії християнства в Україні»[4]. Важніші статті деяких конференцій будуть видані як збірник. В цій великій програмі включена також і міжнародня конференція з виданням творів. Виглядає також з проекту, що професор Пріцак, не повідомляючи про те створеного Комітету, взяв цілість організації і плянування в свої руки, мабуть, за благословенням Секретаріяту Центрального Комітету. Секретар порозумівався також з проф. В. Яневим в справах наукової конференції. Поодинокі установи щось плянують. Координатор не в силі ситуації опанувати і контролювати. УКУ і Блаженніший Патріярх Йосиф залишились без інформацій про хід дії і плянувань.

Виникла, одначе, проблема фінансування. Наші наукові установи не розпоряджають багатствами. Вже в часі нарад були пропозиції, щоб кожна наукова інституція дала 25% коштів. Не легко це обчислити. Очі всіх були звернені на Блаженнішого Йосифа і УКУ. Координатор попросив суму 80,000 долярів.

13 грудня 1980 р. в Кембрідж, Мас. (США) відбулась «Нарада комітету трьох» (О. Пріцак, І. Шевченко і М. Лабунька) в справі організації і підготовки міжнародньої наукової конференції. На нараді порушено:

«1. Тематичний засяг Конференції — у хронологічному порядку: доповіді можуть бути нарізні теми, що безпосередньо чи посередньо зв’язані з процесом християнізації та її наслідками в духово-релігійному, культурному, соціяльному й політичному житті Руси-України. Хронологічно засяг Конференції повинен охоплювати час від 9-го під кінець 11-го століття в рамцях наступних тематично-хронологічних підрозділів цього періоду:

а) християнізація Руси-України від початків до часів княгині Ольги;б) процес від Ольги до Володимира Великого; в) Процес від Володимира до Ярослава Мудрого; г) Русь-Україна безпосередньо після заведення і утривалення християнства — друга половина 11-го століття.

«2. Учасники — доповідачі Конференції.

Доповідачами повинні бути спеціялісти різних ділянок історичного періоду, що хронологічно визначений під точкою ч. 1.

Міжнародній характер Конференції вимагає, щоб доповідачі були різних і багатьох національностей та з різних країн, щоб забезпечити високий рівень доповідей, що будуть видруковані окремим збірником, тільки висококваліфіковані фахівці будуть запрошені до участи в Конференції. Запрошення будуть на особистій базі (а не в формі загального заклику до вчених, щоб голосились до участи).

Кількість учасників і доповідей: між 15 і 25. Остаточне число залежатиме від фінансових спроможностей.

«3. Час тривання Конференції і її внутрішня організація.

Мінімальний час тривання Конференції повинен бути 2 дні, а максимальний 5.

Кожного дня повинно бути дві сесії, а в кожній сесії дві доповіді. Час тривання доповідей буде визначений, коли будуть висилані запрошення. Кожна сесія матиме свого предсідника. Остаточної дати не усталено, але не пізніше 1985 р.

«4. Місце відбуття Конференції.

Питання це рішено залишити покищо відкритим. Порушено лише в загальному питання, де краще було б відбувати конференцію — в Европі (було згадано такі місця: Оксфордський Університет, Лондон, Рим, вілля Гарт у Ляго да Комо) чи США (УНІГУ — Кембрідж). Багато залежатиме від того, звідки буде більшість доповідачів — з Европи чи Америки, а тим самим від коштів видатків».[5]

При кінці 1980 року був, отже, випрацюваний перший конкретний плян для міжнародної конференції. Однак, участь у ній українських наукових установ і українських науковців не поставлена виразно, хоч в листах чи обіжниках вони фігурують як ті, що таку міжнародню конференцію організують. Що всі на те погодились, що вдалось зібрати поважне число наших наукових інституцій, принаймі до початкових спільних нарад, було це великим осягом, але, здається, на тому і все скінчилося, бо організація міжнародньої конференції таки опиниться в одних руках без будьякої участи в ній українських наукових установ лише з патронатом Блаженнішого і його фінансовою піддержкою.

Хто видаватиме ці наукові збірники, що мають зостатись пам’ятником ювілею? Чи Блаженніший зможе покрити всі кошти видань і конференції? Над цим питанням застановляються в листах особи, що почали організацію участи українських науковців в Ювілеї. Цими питаннями почав журитись також і Крилос Блаженнішого Патріярха.[6]

Українське студентство, зорганізоване в своєму Союзі СУСТЕ, звернувся до ієрархів наших обох Церков з питанням, як студентам готовитися до Ювілею, і від Секретаря Центрального Комітету одержали широку відповідь з вказівками, серед яких помітна одна, щоб зорганізувати світовий конгрес української молоді влітку 1987 або 1988 року, який міг би тривати і тиждень. Ця порада-суґенстія напрошувалась би сама, щоб подумати і про окрему наукову імпрезу українських наукових інституцій, хоч би й з участю студентів в ній.[7] Громадянство, а головно наші миряни, не були інформовані про хід тих приготувань, за винятком у згаданих пресових повідомленнях про дві наради.

Щойно в днях 14-16 лютого 1982 року в часі ІV Конгресу Мирян старанням організаторів Конгресу серед доповідей, які виголошено, була доповідь проф. М. Лабуньки на тему: «Українська наука й ювілей 1000-річчя Хрещення Руси-України».[8] Вперше наші миряни і наша спільнота на поселеннях почули докладно про перебіг подій приготування української науки до Ювілею. У своїй доповіді, нав’язуючи до послання Блаженнішого Патріярха Йосифа, проф. Лабунька подав докладно історію приготувань українських наукових установ для відзначення Ювілею і при тому вперше представив окрему участь і завдання українських наукових установ в цих приготуваннях. Координатор подав, наче підсумок трьох літ праці і про створені проекти.[9] Та замітним для уваги у доповіді координатора було те, що він вперше згадав про конгрес української науки в нашім розсіянні. Координатор висловлює це радше не як проект, а побажання: «У самий рік Ювілею 1000-річчя, себто 1988 року, було б дуже побажано й корисно відбути Конгрес української науки в розсіянні, власне, з нагоди Ювілею. Цей Конгрес повинен би стати кульмінаційною точкою відмічення і вшанування Ювілею всіма тими українськими вченими й дослідниками — різного стажу й профілів, як і багатьох галузей і дисциплін різних наук — що матимуть таке бажання. Тематика Конгресу, таким чином, могла б бути якнайбільше різнородною, бо не йшлося б про дослідження одної історичної події християнізації Руси-України, а про вшанування українськими поодинокими науковцями Ювілею 1000-річчя. Очевидно, що було б дуже корисно, коли б вже тепер дослідники окремих ділянок почали цікавитись вкладом, що його зробили українці в розвиток тої чи іншої ділянки науки на протязі минулого тисячоліття. Але це не повинно би бути виключно тематикою такого конгресу. Навпаки, цей конгрес повинен би стати якнайбільше повним показником широкого засягу і високого рівня української науки в розсіянні. Це повинен бути свого ,юда реєстр або цензус осягів поодиноких вчених-українців чи науковців українського роду у діяспорі сучасної генерації, що має особливий привілей чи щастя бути генерацією Ювілею 1000-річчя християнства в Русі-Україні. Належало б подбати про те, щоб у такому конгресі взяло участь якнайбільше число вчених-дослідників — від найстарших до наймолодших, та щоб було заступлене якнайбільше число ділянок і галузей різних дисциплін сучасної науки. Готуючи свої доповіді, а то й більші, солідні опрацювання на найбільше різнородні теми, українські вчені на еміграції могли б тим самим сповнити декілька завдань, що інакше ледве чи можна б виконати, не маючи такої нагоди й спонуки…

«Очевидно, що підготовка такого Конгресу вимагає великої організаційної праці й немалих фінансових засобів. Пропонувати якісь конкретні організаційні форми для такого Конгресу було б передчасно. Це може рішити лише певний компетентний в тій справі збір чи нарада заінтересованих чинників… Тому потрібно, щоб в тій справі зайняли своє становище українські установи й організації по можності в якнайскорішому часі. Можливість відбуття такого Конгресу та його успіх залежатимуть від того, чи буде наладнана співпраця всіх відповідальних чинників, як і вчасна та солідна підготовка».[10]

Навели ми цю довшу цитату не випадково. Це був, властиво, точно первісний проект Блаженнішого Патріярха Йосифа, що його боронив на нараді у Філядельфії представник УКУ і його усунув набік проект міжнародньої конференції.

В лютому 1982 року проф. Пріцак звертається до Блаженнішого з проханням про фінансову піддержку проектові міжнародньої конференції. У своїм листі проф. Пріцак говорить про міжнародню конференцію, організовану українськими науковими інституціями, і каже, що «ми були і є переконані, що спільними зусиллями українські наукові установи й товариства в діяспорі з честю виконають це нелегке завдання. В цьому ми, як і всі інші співучасники підготовки наукового світу — українського й чужинецького — числили й надіялись на щедру фінансову піддержку зі сторони Вашого Блаженства… При цьому хочемо запевнити Ваше Блаженство, що ми вповні піддержуємо запляновану міжнародню конференцію визначних науковців, особливо чужинецьких, присвячену центральним історичним подіям 1000-літнього ювілею навернення на християнську віру великого князя Володимира Великого. Потребу такої конференції мотивуємо тим, що: 1) дуже важливим є переконати західніх вчених, що історична доба Київської держави — це доба української історії (а в цьому є великі труднощі); 2) увіковічнити ці високоякісні причинки визначних учених спеціялістів чужих і своїх — на майбутнє і тим самим зв’язати їхні імена з ювілеєм 1000-річчя».[11] Про українську конференцію проф. Пріцак не каже нічого. Від дати виникнення проекту міжнародньої конференції у Філядельфії в 1980 році до цього листа (лютий 1982!) минуло майже два роки…

Блаженніший Йосиф відповідає проф. Пріцакові великодушно: «Хоч у моєму закликові мав я на думці науковий збірник наших науковців у першу чергу, але й ідея міжнародньої конференції є також доброю і корисною, бо нею ми включимо в наші святкування й цей науковий пам’ятник також науковців-чужинців. Це є також важне. Бажав би я, щоб така конференція була вислідом організаційної праці всіх наших наукових інституцій, що до спільного відзначення нашого Ювілею зголосились».[12] Блаженніший дав тоді на організацію міжнародньої конференції 30 тисяч долярів, щоб організатори приступили до діла.

Все таки далі не рішено нічого про організацію конференції українських наукових сил. В листі о. І. Музички до проф. Лабуньки з нагоди пожертви Блаженнішого на міжнародню конференцію тридцять тисяч долярів говориться: «Новою проблемою буде конгрес української науки, про що ми разом дискутували тут, в Римі, в часі Вашого побуту. Треба б, на мою думку, про це теж вже говорити й приготовлятись і, думаю, над тим мусимо всі разом застановитись конкретно… Чи це буде добрим першим кроком пригадатись нашим православним інституціям, щоб вони не вагались пристати до гурту, а теж і оо. Василіянам? Це поважна трудність проф. В. Янева, яку треба б усунути, бо може стати перешкодою до організації Конгресу української науки».[13]

Треба було з рішучістю приступити до організації конгресу чи конференції української науки. Щоб остаточно справу поставити на організаційні рейки і вийти з натяків та словних проектів, Блаженніший, його Крилос і ректорат УКУ звернулись до проф. В. Янева, ректора УВУ, щоб він взявся організувати окрему наукову конференцію українських наукових установ з нагоди Ювілею. Проф. Янів не радо погодився на пропозицію, знаючи про великі труднощі, на які натрапить. Погодився під умовою, що до цього проекту пристануть всі українські установи, всіх українських віровизнань. Якщо не вдасться до проекту притягнути всіх,— він від організації конференції відступить. Він взявся до листування і контактів, щоб таку згоду всіх установ одержати і приступити до організації конференції. На це потрібно йому часу. 1983 рік повинен би стати роком для такого рішення і початком організації і праці української науки на чужині для відзначення і відсвяткування Ювілею нашого відродження в Христі.

[1] Ю1000 Т. І, ч. 38. Б. архіві УКУ є теж магнітофонний запис тих нарад

[2] Ю1000 Т. І, ч. 42

[3] Ю1000 Т. І, ч. 43

[4] Ю1000 Т. І, ч. 45

[5] Ю1000 Т. І, ч. 49

[6] Ю1000 Т. 1, ч. 51-53 і 56. Лист Крилосу до проф Лабуньки.

[7] СУСТЕ, Інформаційний листок ч. 46, березень 1981, Рим, ст. 1-2

[8] Ю1000, Т. 1, ч. 62

[9] Там же, ст. 4-8 Матеріяли будуть опубліковані друком

[10] 24 Ю1000 Т. І, ч. 62, ст. 8-10

[11] Ю1000 Т. 1, ч. 61. Лист підписаний «За дирекцію УНІГУ проф. О. Пріцаком (Директор) і проф. І. Шевченком (Заступник Директора). Це вже вказувало б, що організацією конференції зайнявся гарвардський український Інститут

[12] Ю1000 Т. 1, ч. 61

[13] Ю1000 Т. І, ч. 63

Радуйся благодатна, Господь з Тобою!
Благословенна Ти між жінками! (Лк 1, 28)

Бачили ви коли особу, яка була вдивлена в якийсь незвичайний твір мистецтва, або була заслухана в якусь чудову музику, чи була зачитана в літературний твір високої мистецької вартости? Ця особа не чула, що ви її кличете, не чула гамору світу, не бачила всього того, що її окружало. Коли врешті відповіла на ваш заклик, виглядало, наче б вона пробудилась з якогось гарного сну, жалувала що ви їй перервали той сон і не скоро приходила до свідомости про дійсність, в якій находилась. Так переживала та особа красу людського твору, його зміст і його незбагненого духа.

Щось подібного переживає Церква сьогодні у виїмковому празникові на честь Матері нашого Спасителя — Її Непорочного Зачаття, тобто події з Її життя, коли Вона почала з Божої волі своє існування в лоні своєї матері Анни. Те Її Зачаття було виїмкове, одиноке, не як кожного з нас і тому заслужила вона від Ангела у Благовіщенні високий титул: Благодатна — повна благодаті, постійно в благодаті Божій, така, що Господь перебував з нею і в ній постійно. Літургія потім, не маючи на той стан від Її зачаття одного слова, одного прикметника на цю виїмковість, на цю одиноку серед нас людей святість, уживає аж п’ять прикметників й усі вони у найвищому степені, суперлятивні: пресвята, пречиста, преблагословенна, преславна, приснодіва! А ці вислови у літургічній поезії — то не припадкові, звичайні поетичні вислови! Ні! То призадуми століть, тисячоліть Церкви над красою душі Марії, над її одиноким найвищим з усіх сотворінь місцем перед Богом, то вислів подиву мільйонів сердець і глибоких умів людства і Церкви з великими висновками, то вислів віри Божого Люду і тії вислови згодом на основі джерел Об’явлення і Передання сформувались як правда віри, що Марія від першої секунди свого Зачаття була захоронена від тієї першої провини нашого прабатька Адама, з якою ми всі почали своє існування. Потім в її душі не було ніякого гріха. То тая краса душі Марії! Її душа є постійно в блеску Божої благодаті. Вона — твір Божий, перед яким в захопленні стоїмо, Її величаючи.

Тією красою Вона була приготована для незвичайної гідности стати Матірю нашого Спасителя і Бога, який став людиною ради нашого спасення. Красою своєї душі і тією великою гідністю Вона вища від ангелів! То зміст правди про Її Непорочне Зачаття і на це звернув увагу навіть Магомет і записав це у музулманськім Корані такими словами: «Кожна людина, яка родиться є торкнена демоном за виїмком Марії і Її Сина Ісуса».

Який благословенний, чудовий і незвичайний вийняток в історії у Божих творах! Такою належало, треба було бути Марії, щоб стати Матір’ю Божого слова, Спасителя і Володаря вселенної. Щоб ми Її постійно подивляли, захоплювались Нею і Її любили, хоч яка вона є висока серед сотворінь, але рівночасно така вона близька нам, як наша духовна Матір, одна споміж нас, дівчина з Назарету, наша Сестра і наша Матір! То є таїнство Марії у Її Непорочному Зачатті і Її Божому Материнстві! Не диво, що набожність до Неї в католицькій і православній Церкві така висока і постійна в історії, хоч православна богословія не хоче Її непорочним Зачаттям відокремлювати від людства. Але всі ми таки повторяємо привіт Ангела до Неї, який на початку Її покликання дає їй такий високий титул: «Радуйся Благодатна, Господь з Тобою!» Повторяймо цей привіт сьогодні увесь день цього празника! То привіт для Неї з неба! Привіт Господній!

Своєю окремою святістю і гідністю, в якій сам Бог кликав її «Мамо», щоб ми потім через Її Сина могли казати Богові «Авва-Отче», вона стала для нас, для людства, зразком, великим прикладом для наслідування, як і наслідування Її Сина. Сьогодні це так важне при затраті духовних вартостей, при блеску багатств і матеріяльних химерностей світу. Були в історії Церкви часи, коли красою душі Марії захоплювались і тоді виховання і моральне життя стояли високо, чесноти чистоти душі плекали навіть світські люди, монаше життя процвітало, священство з ентузіязмом резигнувало з права на подружжя і вибирало безженний стан, було воно повне динамізму і апостольського духа з бажанням наслідувати Христа, щоб здобувати для Христа нові континенти, мистецтво дало невмирущі твори в іконописі, архітектурі, скульптурі, музиці і поезії, молодь рвалася до світла християнських ідеалів, «не жила куркою з крилами орла», як писав наш поет Олесь.

Десятий ікос Акафісту на честь Благовіщення вичисляє поетично, чим і як Марія є зразком тих світлих прикмет для наслідування. Поет VII століття того Акафісту пише: «Радуйся, бо Ти відродила нас у грісі зачатих, бо знищила того, що псує душі, бо Ти породила Сівача невинности; радуйся світлице непорочного подружжя, радуйся дівиць виховнице чудова, радуйся душ святих дівственна окрасо!» Чи не знаменито! То прикмети до наслідування і чесноти, про які треба просити Спасителя, чесноти Богоматері, якими вона для нас є світлом. Молоді душі! Захоплюйтесь особою Марії і красою Її душі! Будьте Її дітьми і слухайте Її слів, які Вона сказала в Кані: «Що тільки скаже вам, робіть» (Ів 2,5).

Нагадаймо наше життя і згадаймо, скільки разів ми були, чи могли бути в кігтях диявола і це було нашою трагедією, ніколи щастя. А Марія наша духовна Мати і Мати нашого спасення ніколи не була навіть у тіні зазіхань диявола. Наш поворот до стану ласки стався через Її заступництво, за Її молитвами, за Її сльозами Матері. Нехай празник Непорочного Зачаття Марії буде все нагодою до нашого повороту до стану, який був в нашій душі по нашім охрещенні, по нашім першім св. Причасті і ними ми були такі подібні до Неї — нашої Непорочної Матері!

Читаємо з цікавістю слова проповіді Христової, які він сказав у своїм ріднім місті Назареті і взяв він їх тоді як мотто зі слів учнів пророка Ісаї з глави шістдесят першої. В тих словах Христос вказує своїм землякам на себе і свій виступ для спасення-рятунку світу. Але треба б прочитати усю главу до кінця. Пророк у своїй візії бачить Ісуса і блеск його божества, бачить при тім і його Матір і красу Її душі з прикрасами чеснот немов у молодої-невісти. Але в цім образі є і образ краси спасенної душі, і кожна душа в Христі може кликати з пророком, дивлячись на своє спасення через Марію і красу Її душі. Ось ці слова: «Я поселюсь в Господі, душа моя радіє в моїм Бозі, бо він зодягнув мене в шати спасення, окрив мене плащем справедливосте, немов той молодий, що себе вінцем прикрашає, немов молода, що дорогоцінностями себе оздоблює» (Іс. 61, 10). Амінь.

о. І. Музичка

Минулого разу, продовжуючи наші розмови про св. Письмо, ми бачили, як могутня держава Ізраїля із своєю славою із часів Давида і Соломона захиталася. Причиною цього був її поділ на північне і південне царство. В 721 році перед Христом північне царство перестало існувати — зайняла його Асирія, а народ було виселено до Персії. Сповнилися перестороги пророків Іллі, Єлисея, Амоса, Осії, які діяли в цьому царстві. Залишилась вільною південна частина із столицею Єрусалимом, і звалася вона Юдеєю. Її географічне положення було для неї доброю захороною — серед гір і пустель — для політичної і економічної стабільности. Та й саме плем’я Юди, що цю частину заселювало, мало окремий характер суворости, особистої дисципліни, строгої вірности своїм звичаям і минулому, почуття вищости через присутність серед них святині у столиці Єрусалимі, який був доброю кріпостю в горах, а головно своєю відданістю Ягве. Велику ролю відіграли тут також пророки. Тут жив стало дух царя Давида, дзвеніли його псалми і обітниці про Месію з його роду. Небезпечними сусідами для Юдеї були Єгипет і Асирія, з якими стало виникали конфлікти.

Юдея мала кількох добрих царів, які подбали про організацію її війська, які привернули справедливі соціяльні закони проти несправедливостей. От, для прикладу, один такий закон, що його подекуди і сьогодні порушують деякі диктаторські держави. Це закон Мойсея, що його відновив цар Амасія: «Батьків не карати смертю за дітей, і дітей не карати смертю за батьків, а кожний нехай буде скараний смертю за свою власну провину» (II,Цар. 14, 6).

Читаючи другу книгу Царів, побачимо, що біля кожного царя, про якого там мова, є такий вислів: цей то цар чинив, що Господеві до вподоби, або — цей то цар чинив, що Господеві не до вподоби, — і подані добрі або лихі наслідки такого царювання.

Терен юдейського царства по упадку північного ізраїльського був багатий на пророків, які проповідували Божу волю юдеям, звіщаючи лихоліття, коли нарід не йтиме дорогою праведности. В тому часі від 740 року до 586, тобто року упадку Єрусалиму і південного царства, маємо книги таких пророків: Ісаї, Міхея, Єремії, Наума, Софонії і інших. Тоді теж були списані книги Ісуса Навина, Суддів, Самуїла і Царів, в яких подавалась наступним поколінням вся історія і традиція по здобуттю обітованої землі.

Та зупинимося хвильку на пророках, великих історичних постатях, які відіграли велику ролю в житті Ізраїля і Юдеї і твори яких є перлинами не лише релігійної літератури, але й світової — думкою, стилем, словом і письменницькими засобами. Вони — пророки — помітні теж тим, і це вони завжди підкреслюють і своїм слухачам і читачам, що говорять не в своїм імені, а в імені Ягве, а далі — вони часто нарікають, що нарід їх не слухає, їм не вірить, їх переслідує за їхнє слово. Та хоч не слухають їх сучасники-очевидці, їхнє слово має велике значення для майбутности і у майбутності народу. Нормальна доля тих пророків: сучасники їх відкидають, не розуміють, не цінять, часто і вбивають, наступні покоління живуть їхніми ідеями і словами.

Пророки — це не віщуни, що передбачують майбутність. Вони говорять в імені Ягве, нагадують, радять, грозять. Вони нагадують і царя, і священиків, для них важними є все праведність і справедливість, а не зовнішність, блиск чи обрядовість. Пророки бачать Ягве не тільки Богом Ізраїля, але Богом всіх народів, для них він має принести теж спасення через Ізраїль. Пророки відчували упадок юдейського царства, боліли тим, говорили теж постійно про опіку Ягве над Ізраїлем, помимо його невірности.

Варто тут бодай дещо сказати з історичного боку про деяких пророків. Найбільший з них — Ісая. Велика частина його об’ємистої книги — 66 глав — написана ним самим, біля 26 останніх глав, мабуть, завершили його учні на основі його слів. Так твердять нам вчені-біблієзнавці, що студіюють критично його текст. Найстарші цінні рештки рукопису Ісаї знайдено в 1947 році в печері Кумран біля Мертвого моря, і вони потверджують цю теорію.

Ісая докоряє своїм братам, що вони забули про Ягве, навіть збунтувались проти нього — діти збунтувалися проти батька. Ісая вживає гарного риторичного порівняння, яке, мабуть, використали пізніше ті, що малювали своєю побожною уявою картину народження Ісуса Христа і бачили біля ясел вола і осла, хоч про них євангелисти нічого не кажуть: «Віл знає господаря свого, а осел — ясла пана свого. Ізраїль нічого не знає, народ мій не розуміє» (Іс. 1, 3). Коли впало північне царство і залишилась вільною тільки Юдея, Ісая писав: «Земля наша спустошена, міста ваші спалені вогнем, поля ваші у вас на очах чужинці пожирають… зосталася дочка сіонська, немов у винограднику халупа, немов курінь на баштані, немов обложене місто. Якби Господь сил не зоставив нам останку, були б ми, як Содом, були б схожі на Гомору» (Іс. 1, 7-9). Ісая вставляється за кривджених і виступає проти старших свого народу: «Ви спустошили виноградник; загарбали в бідного — по хатах ваших. Яким правом тиснете ви нарід мій і топчете вбогих?» (Іс. З, 15). Який це глум історії: дехто вважає Маркса за першого, хто став ніби проти суспільних несправедливостей. Читати треба Ісаю чи інших пророків і знайдемо не їхнє, а Боже слово про наші злочинні несправедливості в суспільному житті. Хто має св. Письмо, нехай зараз [по цій передачі] прочитає цього пророка.

До Ісаї належить славний вислів: ім’я Емануїл, що значить «З нами Бог» у його пісні про «хлоп’ятко, що народилося нам, сина нам дано» і ним є «Сильний Бог, князь миру» — пророцтво про народження Христа, і пісню цю співаємо у Велике Повечер’я на Різдво Христове: «З нами Бог, знайте ж, народи, та тремтіть, бо з нами Бог» (Іс. 8, 9).

Той же Ісая бачить того Слугу Божого теж зневаженого, людину болів, пораненого за гріхи наші, роздавленого за беззаконня наші, якого «мордовано, та він упокорявся і не розтулив уст своїх; немов ягня, що на заріз ведуть його… Насильно скорим судом його вхопили. Хто з його сучасників думав, що його вирвано з землі живих і що за гріхи народу свого його побито аж до смерти» (Іс. 53, 4-8). Це тільки короткі уривки, але, читаючи цілу 53-тю главу, здається, немов би Ісая бачив 700 років наперед картину розп’ятого Христа на Голготі. Месіянські пророцтва Ісаї є великою трудністю для правовірних жидів, які ще очікують Месію. Деякі з них навертаються до християнства, власне, читаючи пророка Ісаю. Помер Ісая, згідно з традицією, мученицькою смертю мабуть за царя Манасії, який почав царювати в 687 році перед Христом.

Не менше важливим є другий з великих пророків — Єремія. Не легко його читати, бо пише він, наче без жодного ладу. Єремія боліє над невдячністю і відступством свого народу, що так легко забуває про Ягве: «… а в народу цього серце вперте й ворохобне», — каже він (Єр. 5, 23). Грізними словами і знаками він говорить про великі небезпеки і упадок Юдеї з Єрусалимом: «Направте путі ваші й ваші вчинки, і я дам вам жити на цьому місці. Не покладайтесь на слова оманні, а саме: Храм Господній! Храм Господній! Храм Господній! Бо як ви цілковито направите путі ваші й учинки ваші, як будете чинити правдивий суд між собою; чужинця, сироту і вдову не утискатимете, безвинної крови не проливатимете на цьому місці й за чужими богами не ходитимете, собі на лихо, тоді я дам вам жити на цьому місці на землі, що я приділив батькам вашим на вічні віки» (Єр. 7, 4-7). Єремія відважно каже, що й святе місце — храм в Єрусалимі — не врятує Юдею, але направа лиходійств перед Ягве буде рятунком народу і Юдеї. Єремія терпить за те переслідування і тюрму.

Не послухали провідники, священики і нарід свого пророка, і прийшли останні дні волі для Юдеї. На Юдею і Єрусалим рушив вавилонський цар Навуходоносор. В 588 році вавилонці зруйнували Єрусалим зі святинею. Останнього царя Седекію зловили, на його очах повбивали його синів і юдейських вельмож, а самому Седекієві викололи після цього очі та в кайданах вивезли до Вавилону. Єремію вавилонці звільнили з тюрми, і він голосив над руїнами Єрусалиму, і той його плач-голосіння списані у відомій книзі «Плач Єремії», яка є чудовою поезією болю над втраченою і зруйнованою державністю і славою. В ній кажеться: «Господь неначе ворогом зробився: він зруйнував Ізраїля, зруйнував усі його палаци, знищив його твердині, збільшив дочці Юди плач і лемент» (Пл. 2, 5). «Вчинив Господь те, що задумав, виконав своє слово, що був заповів за днів недавніх; спустошив без пощади, звеселив ворога над тобою» (Пл. 2, 17). «Ліпше тим, що від меча полягли, ніж тим, що з голоду загинули; бо ці конали виснажені, від нестачі плодів з поля. Своїми руками ніжні жінки варили власних дітей, що для них за їжу стали тоді, як гинули дочки народу мого» (Пл. 4, 9-10).

Бачимо, що у всьому за первопричину бачить Єремія Бога, і це з вислідом лукавих людських вчинків. Єремія кінчає свій плач над Єрусалимом і Юдеєю такими словами: «Наверни нас, Господи, до себе і ми повернемося: обнови наші дні, як було колись. Невже ж ти зовсім нас відкинув, на нас без міри прогнівався?» (Пл. 5, 21-22).

Почалася остання доба Старого Завіту, про яку говоритимемо наступний раз.

* «Розмова про св. Письмо» о. І. Музички, що друкуємо в журналі «Патріярхат», — це цикл статтей, які передаються через радіо «Свобода» на Україну.

(Доповідь, виголошена на Марійському концерті в УКУ — Рим)

«Цих майстрів і кличе князь Володимир до себе в терем, каже найстаршому з них Косьмині:

— Мислю поставити храм у городі Києві в ім’я Богородиці, щоб слава про нього йшла по всій Русі.

Косьмина — сивобородий чоловік із сірими очима, схожий на апостола Луку, як його малювали на грецьких іконах,— довго думає, дивлячись на небо, гори, Дніпро.

— Мрію давно,— відповідає Косьмина,— і дуже хочу поставити храм, у якому б людина спочила від суєти світу, поринула в мислях до неба…

— Тоді починай, Косьмино!

— Але, княже,— сумно похитує головою здатель,— ставили ми досі дерев’яні храми, тереми, фортеці, ти ж мислиш, напевне, воздвигнути храм кам’яний, вічний.

— Так, Косьмино, кам’яний, вічний!

— По грецькому образу?— спитав майстер.

— Ні,— рішуче відповідає князь Володимир,— ви, київські, вишгородські й новгородські плотники, знані по всій Русі, у Києві також будуйте наш руський храм, а вже болгари і греки вам поможуть…

Минає багато днів, і Косьмина показує князеві змальовану на одному пергамені церкву в ім’я Богородиці, а ще на одному — постать Богородиці з великими карими очима, блідим і трохи суворим обличчям, піднесеними вгору руками.

— Це наш руський храм!— виривається у князя Володимира. — Добре і лице цієї жінки… серіч Божої Матері.

І князь Володимир не знав, що здатель Косьмина вже багато літ (думав, як створити пам’ятник тому, про що він мріяв дні і ночі,— пам’ятник і храм руським людям, що твердо стоять на рідній землі, тяжко працюють на ній і многотрудно страждають, кров’ю поливають її і сльозами засівають, а кінець-кінців піднімають очі до неба…

Богородиця! Новообращеному християнинові сподобалась думка князя Володимира присвятити не комусь, не Богу, а невідомій жоні Богородиці, що нагадувала йому богиню Роженицю, перший храм в Києві,— нехай вона, жона, матір молиться, клопочеться перед Богом про людські душі.

Але яка мусить бути Богородиця? Грецькі і болгарські ікони, відомі Косьмині, не задовольняли його — там Богородиця була надто неземна, вигадана, не така, якою він уявляв заступницю-матір.

І він малює на пергамені іншу земну Богородицю — жону із русим волоссям, високим чолом, карими очима, тонким носом, рівними устами, трохи сумну, трохи неспокійну». (Скляренко, «Володимир» Трилогія, Київ, 1968 p.).

Не здивуйтесь за таку довгу і дивну цитату. Вона із твору українського письменника Семена Скляренка — «Володимир», виданого у Києві 1968 року. Не знаю нічого про автора. Він добрий «письменник, як це видно з уривку історичного твору. Він вміє побудувати свій твір з історичних фактів, як кожний під’яремний письменник вміє заплатити дань для радянської атеїстичної пропаганди, а в його творі не бракує насмішок на адресу релігії чи християнської моралі. Твір, очевидно, перейшов цензуру відповідних людей без релігії в серці. Але дивним дивом, наче Савло між пророками, Скляренко якось, мабуть, підсвідомо сказав щиру правду. Хоч і кострубато, автор описав про ставлення української душі до Богоматері-Марії вже на світанку історії нашого християнства за Володимира і своїм письменницьким обдаруванням розповів про те, як Володимир почав будувати свій столичний десятинний храм в честь Богородиці, вірно вказує на важні прикмети богородичного культу і побожности в Україні:

«Нехай вона, жона, матір, молиться, клопочеться перед Богом про людські душі…
Вона хай не буде надто неземна, вигадана, як у греків чи болгарів…
Вона в уяві народу чи руського мистця має бути заступниця-матір…
Вона мас бути земною Богородицею…»

Я сказав, що Скляренко ці гарні правди про Богородицю на Русі-Україні висловив кострубато, незугарно. По-богословському ми скажемо наступне: Марія була тісно злучена із нашим народом, з Божим руським людом, що зветься Церквою, і тим вона стала реальною істотою у побожності нашого народу, жила з ним, а нарід жив з Нею. Коли ж поглибити думкою про Її відношення до Христа-Спасителя нашого, як Його Матері, тоді ця Її реальність стає такою виразною і високою, що в Ній бачимо дійсну духовну нашу Матір, нашу Заступницю, Матір, що клопочеться, журиться про наші душі. І богослови і нарід легко тоді знаходять ту велику правду, що Марія є Матір’ю спасенного людства, Матір’ю Церкви. Розважмо над цим коротко в цю хвилину, що її посвячуємо всеціло їй, нашій Матері й нашій Володарці.

Здається мені, що це сьогодні є важливою темою для Церкви, для Богословія, для екуменізму, для щоденної побожности: Марія — велика реальність серед Божого люду, Марія — земна Богородиця, не неземна, не вигадана, тобто перемінена сентиментальною побожністю, або, яка каже наша Літургія: «Вона з ангелами небесна, з людьми земна» (Часослов, ст. 598). Коли такою бачить Марію наша українська побожність, то ми можемо бути зразком для інших західніх християнських народів, в яких, як кажеться сьогодні, є криза марійського культу, а серед богословів криза Маріології — науки про Марію. Папа Павло VІ мусів відповідним поученням справляти і пригадувати багатьом призабуту серед модерного шуму найбільшу постать у всесвіті — чеснішу від Херувимів і славнішу, без порівняння, від Серафимів… Сучасний Папа Іван Павло II, слов’янська душа, це скріплює не тільки постійним своїм словом, але й своїм прикладом, вихований в традиційно марійському дусі свого народу. Модерні богослови, що спричинили Церкві і її вчительській власті стільки клопотів своїми вигадками в пошукуванні за «новим», чи і своїм «достосовництвом» до світу, може тут у Маріології мають маленьку частинну рацію, коли говорять про т. зв. «демітологізацію», тобто усунення наших людських сентиментальних і нераз нереальних поглядів-почувань про Марію-Богородицю, яку благенька чуттєва побожність без солідної основи в св. Об’явленні, у науці Церкви, у Літургії зробила подекуди нереальною і тим самим віддалила Марію від Божого Люду, молоді й від Церкви! II Ватиканський Собор поставив норму-пересторогу для богословів-маріологів, як вчити про Богородицю: »Без усякої фальшивої пересади, але і без надмірного обмеження думки». Марія — то не мрія, сентимент, але велика і благословенна дійсність між нами в історії нашого спасення, в історії Церкви, в історії України.

Про такий «богородичний реалізм», питомий нашій українській побожності до Марії Богородиці говорить II Ватиканський Собор, що свої поучення про Богоматір дуже влучно з’єднав із наукою про Церкву у догматичній Конституції «Світло народів». Там говориться так: «Але рівночасно є Вона (Марія), злучена в одне з усіма людьми, з роду Адама, що потребують спасення; що більше, вона «вповні мати членів (Христових)… тому що в любові співдіяла при народженні вірних у Церкві, які є членами її Глави. Тому також вітаємо Її як визначного і зовсім виїмкового члена Церкви та Її взір і прегарний приклад, і Її католицька Церква, поучена Святим Духом, обіймає синівськими почуваннями як улюблену Матір» (Л. Ґ. 53). Так підкреслений тісний зв’язок Марії із Церквою — Божим Людом. Це бачиться у нашій українській побожності зараз від початків історії нашого християнства аж досьогодні й на це припадково і дивно навіть, вказав письменник у радянській дійсності.

Наша богородична побожність має цей «богородичний реалізм», тобто реальний зв’язок народу в його житті й історії з особою Марії, майже як одної споміж нас, що з народом живе, переживає з ним його болі чи славу, плаче над ним, помагає йому рятує його, опікується ним, заступається за ним, радіє ним і то не як якась висока недосяжна Особа, але як близька і дорога Мати-Мама!

Дуже коротко перегляну тільки нашу історію. Княжна Ганна, жінка Володимира Великого, виїжджаючи з Візантії до Києва, забирає зі собою ікону Богоматері, віддає княжу родину, столичний город і свій новий нарід під опіку Марії. Це мусіло мати вплив на всіх, і це залишило відбитку на дальший біг нашої історії і Марії в ній. Тут до уваги треба взяти психіку нашої душі й український побут. Типовою рисою хліборобських народів, що живуть мирним родинним життям, є т. зв. «матріярхат». Мати — це життя родини, без матері нема родини, мати — це головна особа життя родини, бо вона таки двигає труди, радощі, смутки родини найбільше (наша приповідка: «Що мати навчить, то й батько не перевчить»). Такому народові особа матері й особа такої незвичайної Матері зразу стала близькою. Типовою рисою потім, зокрема під впливом Літургії, у набожності й культі Марії в нас було постійне звеличуванні Марії як Матері Божої, матері українського краю, матері українських земель.

Володимир будує свою величаву церкву-собор (т. зв. Десятинна). Літописець каже, що Володимир особисто проголосив окрему молитву за свій нарід і в цій молитві сказав: «Хто молиться в цій церкві, вислухай його молитву і відпусти всі гріхи через молитви Пресвятої Богородиці». Церква була посвячена Успенню Марії.

Ярослав будує на колотих Воротах церкву Благовіщення і офіційно віддає свій столичний город, державу і нарід під опіку Марії. Знаємо про це і з слів митрополита Іларіона з його славної проповіді «Про закон і благодать». Він каже про Ярослава: «І славний город твій (Володимира) обложив могутністю, як би віночком і поручив людей твоїх і святий город всеславній, всескорій на поміч християнам Пресвятій Богородиці… і в ім’я першого празника Господнього святого Благовіщення, щоб так як привіт Архангел дав Дівиці, було і місту цьому. Бо до неї сказав:« Радуйся, обрадованная, Господь з Тобою, а до міста:«Радуйся, благовірний городе, Господь з Тобою!». Що це значить? «Обложив могутністю», значите оточив якимись оборонними спорудами, але між тією фортифікацією поставив на воротах найбільшу оборону — Церкву Марії. Вона символічно наче особисто боронила город! У Софійськім соборі Ярослава ікона Марії, що молиться і благословить нарід, є на чільному місці. Ікони мали потім великий вплив на побожність народу і на його релігійну формацію. Ікона Марії була прийнята та улюблена між народом. Ікона це був катехизм, який поважали всі. Яке значення мала в нас ікона, найкраще каже мудрець, що списав «Ізборник Святослава» 1076 року: «Іконі Христовій і Пречистої Його Матері і всіх Святих Його з вірою шану віддавай, і як до них самих, любовно в молитві промовляй».

Потім настали важкі часи нашої першої руїни, і серед них скрізь чудотворні ікони Марії, легенди і оповідання про Її поміч (нагадаймо «Слово про похід Ігоря»), Міста із чудотворними іконами стають християнськими і національними центрами, навколо яких гуртується оборона релігійних і національних вартостей.

Козацькі часи дають нам окрему віру в опіку-покров Марії, і з цією вірою в захист Марії нарід йде в найтяжчі часи своєї сумної історії: руїна державносте неволя, важкі окупації. І в тих часах не бракує присутности Марії. Присутня вона своїм Покровом в козацькій церкві на Січі на запрестольній іконі із молитвою «Покрий нас чесним своїм покровом і ізбави нас від усякого зла». Коли ця руїна завершується катастрофою, запорожцям треба покидати Січ і мандрувати в чужі землі. Т. Шевченко так драматично описує ці події:

Як мандрували день і ніч,
Як покидали запорожці
Великий Луг і матір-Січ,
Взяли з собою Матір Божу,

А більш нічого не взяли…
І на тій чужині:
Мордувались сіромахи,
Плакали, і з ними

Заплакала Матір Божа
Сльозами святими.
Заплакала, милосердна,
Неначе за сином…

А потім знову народні пісні, думи про опіку Марії, що з них деякі ще досьогодні є перлами нашої народньої молитви, зібрані у Богогласнику, а з ними дальше численні чудотворні ікони й місця опіки Марії над народом.

Наші часи, зокрема XX століття — це продовження тієї покровської традиції в Першій і Другій світовій війнах. Покров-опіка Марії залишається єдиною надією на поміч згори, і з тією надією ми йдемо крізь грізні й криваві роки. Щоб скінчити цей схематичний перегляд, треба додати бодай один голос з України тепер, і то голос, що виховався серед безбожницької атмосфери, що не знати навіть звідки, по-людському говорячи, знайшов Марію у своїх поетичних думках. Це голос Олеся Бердника, що пише до папи і бачить рятунок для цілого світу в його поверненні до своєї Матері. Яка смілива, несподівана і така реалістична думка. Бердник пише: «Ми (тобто О. Бердник і група однодумців) пропонуємо скликати повноважний форум Матері й дитини — форум Божої Матері, який, обговоривши плянетарну ситуацію, звернеться до всіх дітей своїх з ультимативною вимогою — зупинити протистояння і розпочати Еру Єдности і Любови. Лише Матір здатна здійснити цю Акцію».

Що за слова і що за плян письменника-фантаста в безбожницькій країні. І не новий це плян-думка. В подібній формі сказав їх Папа Пій XII у своїй гомілії в день проголошення догми про вступлення Марії з тілом до неба: «… За цей світ без миру, що в ньому гнітить всіх взаємне недовір’я в розбраті, суперечностях, в ненависті, тому що в ньому ослабла віра і майже вигасло почуття любови і братерства в Христі,— ми благаємо гаряче, щоб Та, що вступила до небес, простелила путь до повороту палких і шляхетних почувань і життя в людських серцях; ми невтомно напоминатимемо. що ніколи не сміє жодна інша річ розбити тієї свідомости, що ми є всі сини однієї Матері Марії, що живе на небесах, яка є вузлом нашої єдности з Містичним Христовим Тілом — ця друга Ева, друга Мати живих, що хоче всіх людей привести до правди і благодаті свого Сина». Чи не та сама думка, що в Бердника й однодумців?

Які це виразні слова про той конечний зв’язок людства з Марією. Коли людство згубило правду й опинилось на роздоріжжях чи й на краю загибелі, йому треба повертатись до Матері! Спасення прийшло через Марію, її Материнством, кожний рятунок приходить через зв’язок з нею, Її заступництвом. Наша історія є доказом цього, і це є наша віра і богородична наша побожність.

Погляньмо тепер з богословського боку на цей важний зв’язок Марії з Її Божим людом, з Церквою, яким вона є дійсною духовною Матір’ю спасенного людства і яким Вона стає такою нам близькою, реальною, земською, не відізольованою від Церкви, такою, як описана у св. Письмі — Дівою з Назарету, чи й такою, як часто реалістично описують Її наші коляди чи пісні Богогласника, або як каже такими ж реалістичними словами Папа Павло VІ: «Марія в дійсності є з нашого роду, правдива дочка Еви, хоч не має провини тієї матері, вона правдива наша сестра, яка повністю поділяла, як скромна і бідна жінка, умовини нашого життя».

В перших століттях християнства у Отців Церкви нема окремої науки про Церкву (еклезіології). Покійний професор нашого університету о. Юлій Тицяк стверджує: «Час, в якому живеться Церквою, не потребує еклезіології, бо він є нею виповнений, і все догматичне мислення є просякнуте церковною думкою, без потреби якогось вчення про Церкву («Софія», стор. 225). Щойно пізніші часи, а зокрема т. зв. реформація стали причиною для окремої науки про Церкву. Тридентійський Собор подав напрям для шукання в джерелах Об’явлення і Традиції суті Церкви. Під впливом духа часу акцент поставлений був на ієрархічну структуру Церкви, яку заперечували протестанти. З таким поглядом залишилось богословіє кілька століть. Німецький богослов Шебен в минулому столітті звернув увагу на другий важливий аспект в науці про Церкву, а саме, як спільноту благодаті, як Христове Містичне Тіло, як таїнственний організм, Церкву, як Таїнство спасення (в противагу, як сьогодні кажеться — до «Церкви інституційної»). Цей же богослов, що був теж визначним богословом-маріологом, знаходить у християнській старині цікавий погляд Отців Церкви, що ставить поруч Марію і Церкву. Пізніші богослови і наші часи це — глибоке і важке поняття-факт розвинули й дослідили: Марія є коренем-основою і праобразом-правзором Церкви. Між Марією і Церквою є живе взаємовідношення, а навіть те, що Церква є вселенською-католицькою-соборною, такою, що охоплює цілий світ, усі народи є пов’язані за Марією-Матір’ю. Ця думка — це думка Східніх Отців і східньої Маріології. Вона базована на св. Письмі й Літургії. Це взаємовідношення побудоване на двох висловах — Мати і Діва.

Про Церкву як Матір і Діву говорить св. Павло. Він пише до Галатів в типово жидівському стилі, протиставляючи два Єрусалими: Єрусалим старозавітнього закону, невільний і Єрусалим небесний, вільний від Мойсеєвого Закону. Цей Єрусалим є матір’ю нас усіх — то Церква: «А вишній Єрусалим вільний, він мати всім нам» (Гал. 4,26). Порівняння Павла із Сарою, матір’ю вибраного народу і вільного з Агар — матір’ю рабів, не є звичайною алегорією, але служить Павлові до насвітлення важної науки про Церкву. Вона мати живих і вільних в Христі.