о. Іван Хома

Становище Львівського Крилосу

Ваше Блаженство, Високопреосвященні Владики, Дорога Жалобна Громадо.

Вчора члени Львівського Крилоса зложили свій поклін Наслідникові Покійного Патріярха Йосифа і привітали його як спадкоємця великого Митрополита Слуги Божого Андрея і Блаженнішого Йосифа і зокрема всіх надбань останнього, всіх його здобутків для нашої Церкви і народу.

Хочу в цю історичну хвилину повторити слова, які сказали ми до його Наслідника вчора (12 вересня 1984).

Це велика історична хвилина, бо нею в якійсь мірі починається нова сторінка історії нашої Церкви, нова сторінка для збереження і розгорнення надбань і здобутків Блаженнішого Патріярха в Римі і на поселеннях, нова сторінка для овочів його довгих змагань за волю і добро нашої Церкви і народу і за її відродження на її началах, нова сторінка змагань за нашу єдність на поселеннях, за єдність Церкви на поселеннях з матірною Церквою-Мученицею в Україні, за його великі труди для нашої рідної богословської науки, за розвиток наших монаших чинів і духовних покликань.

Цей список аж ніяк не вичерпує великої праці майже цілого століття цього великого Мужа. І для нас починається нова сторінка в історії, вже без Його особистої участи.

Для Вас Блаженніший Владико відкрилась ця нова сторінка з великою і нелегкою відповідальністю. Бо це діло, Блаженнішого Патріярха Йосифа, яке є теж продовженням задумів і чинів Слуги Божого Митрополита Андрея. На Ваші рамена спочили сьогодні їхні труди і хрести, всі їхні змагання і боротьба, всі їхні здобутки і висліди невтомної їхньої праці.

Ми аж надто свідомі того великого тягару. бо як близькі помічники Блаженнішого Патріярха Йосифа ми бачили їх у повній їхній вагомості і знаємо добре, який це хрест, бо теж частинно брали участь в його несенні.

Цього хреста, цих трудів, цих здобутків, цих терпінь, цих змагань не можна собі ані зменьшити, ані злегшити, ані щось з них скинути з рамен. Це противилось би навіть волі Христа, що казав: хто хоче йти за мною нехай візьме свій хрест!

Ми мабуть є єдиними, і кажу це щиро перед Вами в присутності моїх співбратів, що можемо Вам. Ваше Блаженство, щиро, віддано і з деяким досвідом помогти. Знаємо волю Блаженнішого Патріярха Йосифа, ми пізнали і вивчили ним намічений напрям і з тією самою готовістю ми Вам поможемо з Божою благодаттю, що всіх нас укріпляє.

Підкреслюємо ще раз, ми всі були негідними спадкоємцями столітніх змагань і надбань нашої Церкви і народу, коли б ми хотіли собі щось улегшити, чи піти слідом за якимись коньюнктурами, чи перекреслили труди великих двох наших церковних Мужів ХХ-го століття, яких ми стали наслідниками.

Під Вашою дбайливою опікою остаються, як знаєте, такі надбання тут в Римі і на поселеннях: Студіон і монахи студити. Український Католицький Університет і його філії. Українське Богословське Товариство, храм Св. Софії, Патріярший двір і церква Жировицької Богоматері, Товариство Свята Софія — яке є відповідальне за всі матеріяльні здобутки і є легальним власником тих матеріяльних дібр, Колегія Св. Софії — тобто перенесена Львівська Духовна Семінарія до Риму для плекання духовних покликань. Дальше, ми — Крилос Львівської Архієпархії — оруддя праці Блаженнішого Патріярха Йосифа, увесь адміністраційний і канцелярний апарат створений Блаженнішим Патріярхом Йосифом за 21 років його життя на волі. Остаються для нас усі зв’язки створені Блаженнішим з Римською Курією і нашим в ній приятелями, з політичним рідним і чужинецьким світом, з науковими рідними і чужинецькими кругами. І врешті залишилась здійснена велика ідея, що виникла в нашій історії зараз на початку Унії з Апостольським Престолом в Римі і пережила 400 літ твердого історичного шляху і завершилась в особі Блаженнішого Йосифа — Патріярхат Української Католицької Церкви.

Цеї ідеї-факту Українського Патріярхату вже викреслити не можна, з чим погоджується, бодай в сумлінню, велика більшість нашого єпископату і розуміють її слушність церковні мужі Риму, і її не можна навіть змовчувати.

Цей Ваш титул Патріярха, який успадковуєте по великім Покійнику є і буде для Вас хрестом. Але цього хреста скинути Ви не можете ради миру в нашій Церкві, ради тих 400-літніх змагань за нього. Не можете не прийняти цього хреста особливо ради нашої Святої Української Церкви-Страдниці, бо тільки в Києво-Галицькому Патріярхаті буде вона в силі протиставитися всім отруйним і смертоносним «стрілам лукавого». Ми в несенні цього хреста Вам поможемо.

Ці слова звертаю також і до Священного Синоду наших Владик, що відновився поза межами України саме великими зусиллями Блаженнішого Патріярха Йосифа. Не перекреслім пам’яті і діл великого Мужа! Коли заборонимо з честю згадувати його ім’я і його діла — каміння говоритиме! Сльози вірних будуть кликати до неба про поміч. Зокрема ідеться про високий історичний титул патріярха, який він прийняв, відкидаючи зі запереченням усі почесті і титули, які міг мати, ради своєї Церкви і народу. Шануймо цей історичний титул, який Він здобув в очікуванні визнання його Апостольським Престолом. В цьому титулі містяться всі його надбання, здобутки і терпіння.

Нехай ім’я великого Патріярха Йосифа остане серед нас у вічній пам’яті!

Рим, 13 вересня 1984 р.

Український Католицький Університет.
о. Іван Хома (тепер єпископ) і всі Члени Львівського Крилосу.

Другий період каторги Патріярха Йосифа (1953-1963)

По закінченні 8-річного «сроку» в радянських тюрмах і лягерях, в квітні 1953 року Митрополита Йосифа перевезено на кілька місяців до Москви, а потім, у серпні 1953 року, заслано в Маклаковський дом інвалідів, в Єнісейському районі Красноярського краю. Там він перебув до 19 червня 1958 року.

Тих п’ять років Блаженніший Йосиф посвятив обороні існування Греко-католицької Церкви в Україні і СРСР. Обороняв нашу мученицьку Церкву передусім пером і написав уже в 1954 році працю п.н. «Огляд на догматичні й історичні основи Греко-католицької Церкви в Радянському Союзі» (73 сторінки рукопису) та вислав до Міністерства Внутрішніх Справ у Москві.

Потім почав писати «Історію Вселенської Церкви на Україні» і дійшов до Замойського Синоду (1720 року), написавши п’ять томів і частину (116 сторінок) шостого тому. Цю працю перервав арешт 19 червня 1958 року. Також писав і розсилав «Послання».

«Я аж тепер добре розумію, — писав Митрополит Йосиф у своїй «жалобі»-скарзі з 17 лютого 1961 року з тюрми в Києві до Міністра Українського Уряду в Києві, — чому в Москві (1953 року) провід Міністерства так бажав мати мою «Історію Вселенської Церкви на Україні» і загалом в Радянському Союзі, а яка дала ніби нагоду до мого поновного арешту і засуду на 7 літ в тюрмі і лаґерях. Вони слушно хотіли знати, як ми, греко-католики, обосновуємо існування нашої Греко-католицької Церкви, на чому опираємо її чи боронимо правність її в історії».

В згаданій «Історії Вселенської Церкви на Україні» Блаженніший Йосиф доказує нестійкість давніших і сучасних поглядів, що, 1) мовляв, наша на Русі віра була спочатку православна, тобто відлучена від Римського Апостольського Престолу і, що 2) Греко-католицька Церква (Унія) являється немов пізнім неприроднім новотвором,переходом вірних з «православія» на католицизм. «Навпаки, — писав Блаженніший, — берестейський акт (1596 року) — це зенітна точка у виявах вселенської віри на Україні. Унія не те що не стала помостом для польщення…, але, навпаки, розбудила національну свідомість і врятувала нарід від загибелі».

Під час однорічного слідства, спершу (до 12 вересня 1958 року) в Красноярську, а потім до 24 квітня 1959 року в Києві слідчі капітан Батраков і майор Тарасенко старались встановити, хто є автором «Історії…», який її зміст, кому її переслано, яким шляхом, де зберігалась. З тою метою допитували 83-х свідків. Зробили аж чотири експертизи над «Історією…» й іншими рукописами Митрополита Йосифа. Всі ті матеріяли зібрані в 11 томах.

Вкінці, 17 червня 1959 року Верховний Суд УРСР розглянув у закритому судовому засіданні в м. Києві кримінальну справу по звинуваченню Сліпого Йосифа Івановича… і встановив, що він «після відбуття міри покарання за антирадянську націоналістичну діяльність своєї ворожої діяльности не припинив, а, навпаки, таку продовжував.

Так, проживаючи в Красноярському краю, Сліпий провадив активну роботу, направлену на відродження уніятської Церкви, підпорядкованої Вати кану, та ліквідацію соціялістичного ладу на Україні.

З цією метою Сліпий систематично складав і нелегальним шляхом розповсюджував від імени глави неіснуючої уніятської Церкви різні послання, в яких наводив наклеп на радянську дійсність, закликаючи вірних та бувших уніятських священиків до боротьби проти радянської влади.

В період 1954-1958 pp. Сліпий написав і нелегально розповсюдив так звану «Історію Вселенської Церкви на Україні» антирадянського змісту, в якій висловлював ворожі радянському народу ідеї католицизму і буржуазного націоналізму» і «засудив Сліпого Йосифа Івановича на підставі с. 1 ст. 7 і ст. 9 Закону про кримінальну відповідальність за державні злочини від 25.XII. 1958 року позбавити волі терміном на сім (7) років з відбуттям міри покарання у виправно-трудових таборах»… «Вирок остаточний і оскарженню не підлягає».

Три роки потім Судова Колегія Верховного Суду Української РСР ухвалою з 27 вересня 1962 року в м. Києві «ухвалила: визнати Сліпого Йосифа Івановича особливо небезпечним рецидивістом та визначити йому для відбування покарання виправно-трудову колонію особливого режиму»… «Ухвала остаточна, оскарженню не підлягає».

о. Іван Хома

«Добрий пастир»

З Конференції для питомців Колегів Св. Софії в Римі 17 лютого 1989 року,
з нагоди 97 річниці народин покійного Патріярха Йосифа

В Євангелії св. Івана записано на початку 10 глави притчу про овечу кошару і доброго пастиря. Блаженніший пам’ятав про ті Христові слова і старався бути добрим пастирем для свого стада, також тоді, коли був у тюрмі й на каторзі. Ризикуючи збільшенням кари, Блаженніший писав Послання і розсилав, щоб піддержувати віру в народі. І сам він казав потім у Римі, з нагоди 30-річчя вступлення на Києво-галицький митрополичий престіл: «Тих 30 років митрополитування полягало на писанні тайних послань та й на тих переїздах з одного місця в друге,почавши від Львова і Києва, де мене привезли незабаром, — а там була найгірша й найсуворіша тюрма, і аж під Владивосток і на північ до Полярії [Полярного Кола] та й на південь до Казахстану». (Твори Патріярха і Кардинала Йосифа, том XIII, стор. 300).

З оповідань священиків-ісповідників можна зробити висновок, що кожного року Блаженніший Йосиф писав бодай два Послання (на Різдво і на Великдень), починаючи від 1947 року, тобто після однорічного слідства і першого засуду в Києві. В 1948 році появилось вже третє Послання «Про піст», що його відпис зробив собі в Галичині о. Іриней Готра, ЧСВВ, і про це він згадував в Детройті в 1965 році. Ті Послання доходили до наших священиків і вірних не тільки в Західній Україні, але і на Сибіру. Два Послання з 1954 року були надруковані в «Творах Патріярха і Кардинала Йосифа», том IX, стор. 342-352.

Крім цього, він молився за своє стадо щодня, а кожної неділі і в свята правив Службу Божу — «Зa Церкву і нарід». «Думки Митрополита Йосифа, — писали його співкаторжники проф. Станіславський і проф. Ґробауер, — безупину кружляли довкруги питання, як облегшити горе земляків, хоч йому самому доводилося пережити багато гіркого. Страждання українського народу пригнітали князя Церкви важким тягарем». Тому не дивно, що Блаженніший переживав кризу сумління перед своїм звільненням з каторги.

Про це оповів українським паломникам, в марійськім відпустовім місті Льорето 7 квітня 1983 року, колишній особистий секретар Папи Івана XXIII — архиєпископ Льоріс Каповілля. Секретар довідався про це від папи, а папа оповів кард. Віллєбрандсові, який їздив до Блаженнішого Йосифа до Москви і вони були там разом майже тиждень (від 27 січня до 4 лютого 1963 p.). Блаженніший, як добрий пастир, не хотів залишати свого стада і їхати до Риму. «Архиєпископ Сліпий, — казав монс. Каповілля, — перед виїздом з Москви переходив велику кризу сумління. Він хотів їхати до Львова, хотів вернутись до Львова: «Я не можу залишити-опустити мого народу, але коли не пускають мене на Україну, щоб сповнити волю папи і бути корисним для мого народу, побачимо, яке буде моє життя». «Я думаю, — закінчив свою промову монс. Каповілля, — що це було геройське рішення, бо геройство — це не тільки вмерти, але геройством є — також жити. Навіть розстріл, п’ять хвилин — і все скінчено, а довге життя-служіння може стати для декого геройським життям-свідченням». (Науковий збірник п.н. «Інтерпідо Пасторі», («Неустрашимому пастиреві») ст. 341.

Блаженніший, будучи вже майже цілий рік у Ватикані, мріяв про поворот, бо наприкінці 1963 року писав до свого співкаторжника проф. Станіславського, тоді у Відні: «Що я вийшов на волю, то справді чудо, а так само і друге, що я живу. Але важне те, що хочу вертатися назад, якщо тільки буде можливість».

На жаль, такої можливости не було, а тим часом Блаженніший підносив справу переслідування нашої Церкви і народу на Вселенському Соборі й на Папських Синодах. І так проминуло 9 років. Тоді, з нагоди свого 80-річчя — 17 лютого 1972 року, в храмі Жировицької Богоматері і святих мучеників Сергія і Вакха, Блаженніший сказав: «Коли в 1963 році міністер Мордовської Республіки проголосив мені в присутності ляґерних генералів і полковників, що я звільнений Верховним Совєтом у Москві, тоді я спитав, чи свобідна і Церква? Очевидно, яка мені свобода, якщо страждає Церква? Яка воля єпископові, коли його Церква в неволі? Під послухом я мусів їхати до Риму, і за те дуже вдячний Святішому Отцеві Папі Іванові ХХІІІ… Може, не для одного здавалося б, що це радість, та для мене наша Церква і нарід є першим чинником діяння, а не особиста користь… Не можна бути пасивним і лишити долю нашої Церкви і народ на проізвол судьби [напризволяще]… Не йде тут про мою особисту вигоду, але про майбутнє нашої Церкви і народу. І коли я що невміло чи неправильно вчинив, прохаю Милосердного Бога прощення» (Твори… XIII, 149-153).

Тому, що його не пустили на Україну, не дозволили навіть вернутись до Львова, то він у короткому часі встиг викликати священика зі Львова до Москви — о. Василя Величковського і, за прикладом Слуги Божого Митрополита Андрея з 1914 року, потайки уділив йому архипастирських свячень, іменуючи його Луцьким єпископом, щоб забезпечити своєму стадові архиєрейську опіку. З приводу смерти єпископа-ісповідника Василя Величковського в 1973 році у Вінніпегу (Канада), в поминальній проповіді в соборі Св. Софії в Римі Блаженніший Йосиф спершу подав короткий життєпис Покійного, не згадуючи про архиєрейські свячення, а потім продовжував: «Покійний є представником тих невідомих тисячів наших мучеників і ісповідників, які положили свої голови з честю, може, скажім, навіть, з найбільшою честю в нинішній католицькій Церкві — за Христа, за Церкву, за єдність і за Апостольський Пресіл. Справді, ми, українці, можемо сказати, що ми сповнили свій довг гідно. Можуть вороги Бог-зна-що виговорювати, Бог-зна-що видумувати, але така маса мучеників, така маса неустрашимих ісповідників, стільки терпінь, стільки страждань, то, очевидно, це слава для Господа Бога і честь для католицької Церкви, але і так само для українського народу, що так гідно видержав» (Твори XIII, 226-227).

о. І. Хома

Слово ректора УКУ, архімандрита Івана Хоми, у день св. Климента Папи

Ваше Блаженство, Преосвященніший Владико,
Всечесніші Отці, Дорогі Студенти!

Чверть століття тому Блаженніший Патріярх Йосиф видав «ГРАМОТУ ОСНУВАННЯ УКРАЇНСЬКОГО КАТОЛИЦЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ», закінчуючи її молитовними словами побажання:… нехай іде Український Католицький Університет у мандрівку століть, прибравши ім’я св. Климента Папи Римського, що зложив свої святі кості в Україні, скріплений та опертий в наукових дослідах об скалу Апостольського Престолу, як завдаток кращого завтра українського народу. Нехай Дух Святий осяює уми професорів і студентів у всіх їх працях на добро і велич України, щоб тим «Царю віків, єдиному, нетлінному, премудрому Богу була честь і слава на віки віків» (Тим. 1, 17). Дано у Вічному Місті Римі, при Храмі Святої Софії в день празника св. Климентія Папи 25 листопада cт.cт. або 8 грудня н.ст., року Божого 1963. + Йосиф, см. митрополит».

Із заснуванням Українського Католицького Університету почалась у нашій Церкві обнова культу св. Климента, третього в черзі (по св. ап. Петрі) папи римського, що процвітав на Русі у Х-ХІІІ стол. і був знаком єдности Київської Церкви з Апостольським Римським Престолом. Вже від 987 року, коли князь Володимир Великий привіз з Корсуня його мощі на «благословення собі», а зокрема коли в 996 році побудував в Києві храм на честь Пресвятої Богородиці, т. зв. «Десятинну церкву», і в ній зложив торжественно мощі св. Климента, від того часу «Десятинна церква» — Володимирів Собор — стала головним святилищем Києва та цілої Руси. І це пригадав нам недавно папа Іван-Павло II, кажучи: «Святий Климент став символом єдности між Церквою Києва і Римом. Щобільше, його уважали за «Опікуна Руської Землі», як це свідчить молитва, що її проказували в Києві, через століття: «Тому і ми славимо, хвалимо і покланяємось Богу у Пресвятій Тройці Єдиному, дякуючи і тому вірному слузі, який помножив скарб свого Пана не тільки в Римі, але й в Корсуні і на Русі, кажучи, «він є славою мучеників і багатством святих, незнищимою скелею Христової Церкви, якої пекельні ворота не переможуть на Руській землі по всі часи» (3 промови папи Івана-Павла II до українських Владик V Синоду 29.ІХ.1987).

В «Десятинній церкві», в наві св. Климента князь Володимир похоронив свою жінку Анну, а потім і сам спочив біля мощів св. Климента. Над мощами мученика св. Климента і над гробом святого князя Володимира, в присутності його сина, князя Ярослава Мудрого і його двору виголосив своє надхненне «Слово о Законі і Благодаті» перший руський митрополит Києва Іларіон. В XII ст. поширення культу св. Климента у великій київській митрополії спинювало поширення церковного роздору, а вже дуже виразну вселенську ролю відіграв культ св. Климента на Київському Соборі в 1147 році, який вибрав на київського митрополита вченого та аскета Клима Смолятича, великого почитателя св. Климента. Сам факт поставлення київського митрополита, уживаючи благословення «головою св. Климента папи», свідчить про особливий авторитет і пошану того римського папи на Русі, що тоді вже мала своїх власних святих.

Помітним є те, що чверть століття тому, коли Блаженніший Патріярх Йосиф підписував Грамоту оснування Українського Католицького Університету, зазначаючи: «дано в Римі, при храмі Св. Софії..», того храму тоді ще не було поставлено, плян того храму існував тільки в проекті Блаженнішого Йосифа, а будову почато в 1967 році і завершено її щойно в 1969 році. Його посвячення довершив папа Павло VІ (28.IX. 1969) і приніс частинку мощів св. Климента та поставив на престолі собору Св. Софії і при цій нагоді сказав, що Українська Католицька Церква засвідчує подвійну традицію на римській землі: «… одну — релігійну, через здвигнення оцього нового храму, і другу — культурну, через заснування, ще тількищо в початковій стадії, але багатонадійного і в сучасну хвилину так знаменного, нового Католицького Університету, що особливо характеризується студіями історії і мислі України…». І сьогодні в Римі Українська Католицька Церква підносить свої намети, яким, як це видно, повірено «спадкоємство минулих і обітницю майбутніх століть».

Український Католицький Університет, уповаючи на особливу опіку свого патрона св. Климента-папи, «Опікуна Руської Землі», та на заступництво перед Богом покійного Основника УКУ, сміло поступає вперед, в друге чвертьстоліття.

Рим, в день св. Климента 8 грудня 1988 року.

Собор Святої Софії в Римі і його мозаїки

З нагоди вибору нового українського кардинала, Святіший Отець Папа Іван-Павло II підніс до рівня кардинальських церков собор Св. Софії в Римі. Ця, збудована заходами і коштами св.п. Патріярха Йосифа, церква уважається одною з найкращих нових святинь Риму, і Товариство істориків-любителів Риму (т.зв. «романісти») ще в 1980 р. у своєму журналі «Стренна деї Романісті» пером Луїджі Лотті дало високу оцінку нашого собору і зокрема його мозаїчних оздоб, пишучи, що «українському соборові в Римі судилося гідно завершити пребагату спадщину («патримоніо») мозаїк, що вже прикрашують багато римських базилік: катакомби лятеранської хрестильні, церкву св. Климента, ротонду св. Констанци, базиліку св. Марії Маджоре, базиліку св. Павла «за мурами», св. Марії «ін Трастевере», церкви св. Кекилії, св. Пруденціяни, св. Пракседи, св. Косми і Дам’яна і св. Марка». Отже наш новий кардинал, Блаженніший Мирослав-Іван Любачівський, має, за твердженням італійських знавців Риму, модерний собор, гідний стати побіч найбільших і найкращих святинь християнського світу з 3-13 сторіч.

Подаємо опис мозаїк Св. Софії пера настоятеля цього собору
архимандрита Івана Хоми.

Редакція

Нав’язуючи до світлих традицій київської княжої доби, св.п. Патріярх Йосиф здвигнув у Римі в 1968 році (при вул. Боччеа 478 собор Святої Софії у візантійсько-українському стилі, що нагадує первісну будову великого князя Ярослава в Києві, але у меншому розмірі й п’ятибанну. Цю римську церкву запроектував архітект Лучо де Стефано по вказівкам Патріярха Йосифа і на основі книги про Св. Софію київську.

Внутрішній простір собору має вид хреста. Перед входовими дверима є зовнішній притвор. До храму провадять три брами, з яких середня (головна) це — найбільша. По правій стороні входових дверей провадять округлі сходи на хори. З обидвох сторін хорів справа і зліва є трохи нижчі ґалерії, де колись мали свої місця княжі родини і державні достойники. Як хори, так і галерії прикрашені балюстрадами з сірого мармуру, а на їх колюмнах вигравірувані рівнобічні хрести. Над балюстрадами хорів і ґалерій домінують лукові аркади, сперті на подвійних колюмнах з білого мармуру, що спочивають на квадратних підставах з ясносірого мармуру. Колюмни закінчені розкішними дрібно різьбленими капітелями.

Собор Св. Софії побудований у тринавному виді на осі схід-захід і закінчується трьома апсидами. В головній апсиді знаходиться Свята Трапеза з білого мармуру на чотирьох колюмнах. Під престолом вкладені мощі св. Климента Папи, які приніс Папа Павло VІ, 28.IX. 1969 p., під час торжественного посвячення собору. Мощі св. Климента Папи, який був засланий у Крим імператором Адріяном і помер у Херсонесі. Це був четвертий з черги папа (88-97) на Петровому Престолі, і мощі його відкрив апостол слов’ян св. Кирило в 860 році під час своєї подорожі в Крим і до хозарів. Св. Володимир отримав частину тих мощів від Папи Сильвестра II і вмурував їх у збудовану ним у 989 р. Десятинну церкву в Києві. Отже, ці мощі св. Климента єднають Св. Софію римську з самими початками християнства у світі.

На престолі міститься позолочений кивот з бронзи з вісьмома українськими святими на стінах. Це дар о. д-ра Павла Івахіва з Боффало (США). Проект кивоту зробив мистець Святослав Гординський, а виконав його проф. Уґо Маццей.

За Святою Трапезою є горне сидження з гербом Патріярха Йосифа і з написом на гербі: «Пер аспера ад астра — через труднощі до зір». Обабіч гарного сидження — «сопрестолія». Стіни святилища знизу оздоблені мозаїковою орнаментикою, в якій сполучено стилі римський з київським.

Верх собору закінчується п’ятьма банями, покритими позолоченою бляхою. Ажурові хрести спочивають на округлих мосяжних кулях.

На софійському майдані збудовано водограй з криницею для свячення Йорданської води. Водограй в оригінальному оформленні: три ангели з мармуру, що зображують старозавітню Пресвяту Трійцю в Авраама, стоять в подорожніх тогах, з посохами, символом влади. Вони держать у руках вазу, з якої розливається вода, символ благодатей.

Перед собором є простора площа, викладена кольоровими плитами, на яких розміщені безконечні, симетрично укладені візантійські луки з білих кам’яних брикетів. По лівій стороні входу до святині міститься асфальтова площа — парк для авт відвідувачів, прочан і богомольців.

До святині провадять чотириступневі сходи з білого мармуру, що мають пригадувати богомольцям чотири моральні чесноти: розум, справедливість, витривалість і здержливість.

Навколо собору викладена камінням і залита цементом дорога для процесійних ходів під час літургічних торжеств.

Найбільшу увагу присвячено внутрішньому оздобленню священного собору. Мистецьку оздобу з великою посвятою, увагою і вмінням виконав і вже остаточно довершує знавець візантійського мистецтва — Святослав Гординський.

За його проектом в центрі головної апсиди вгорі високомистецька мозаїка представляє Святу Софію. Композиція зображена на золотому тлі за зразками стародавнього візантійського мистецтва. По боках херувими — безплотні духи, що мають обличчя, обрамовані шестикрильними схрещеннями. З їх очей випромінює розум і мудрість.

Свята Софія — Божа Премудрість, згідно з іконописною традицією, зображена в постаті огнекрилої жінки, одягненої в царські пурпури, викладені дорогоцінними самоцвітами й оздоблені золотими ґальонами. Вона сидить на золотокованім престолі зі скиптром у руці. Її голова осяяна золотим німбом, прикрашена володарським вінцем, пронизаним дорогими самоцвітами. Її ноги в багряному взутті спочивають на округлому червоному камені. Трон Святої Софії оточує округла «слава» з золотими променями.

Над головою Святої Софії в голубій еліпсі видніє постать Бога Отця з простертими руками у білосірому хітоні. З обидвох сторін трону Святої Софії стоять дві постаті, Богородиці й св. Івана Хрестителя. Пресвята Богородиця тримає перед собою темносиній диск з образом Емануїла, а св. Іван Хреститель одягнений у волосінницю, в одній руці він тримає звиток з написом, а другу руку поклав на грудях. Вгорі — шість золотокрилих ангелів у пурпурових і зелених одежах підтримують блакитний край неба, осяяний золотими зорями. Перед богомольцем розкривається незбагнуте таїнство Божої Премудрости, Величі й Маєстату.

Під композицією Святої Софії є голуб — символ Святого Духа — над св. Євангелієм, що лежить на квадратовому престолику.

Ще нижче, на золотому тлі подвійно зображений Христос-Спаситель, що подає апостолам Своє Пресвяте Тіло і з чаші Свою Пресвяту Кров. В найглибшім сокрушенні серця і «зі страхом Божим» апостоли у черзі приступають до пресвятого Таїнства — шість з правої і шість з лівої сторони. З правого боку, по апостолах, розміщена група з трьох осіб — це слов’янські апостоли Кирило і Методій, а з ними сподвижник їх ідей — Слуга Божий митр. Андрей (без авреолі) і далі вгорі: Мойсей і Ісус Навин. З лівого боку, після апостолів: св. Климент-папа, св. Володимир Великий, що тримає в руках скриньку з мощами св. Климента-папи, і князь Ярослав Мудрий, що тримає модель собору київської Святої Софії, і далі вгорі: Соломон і Давид. Посередині — престіл з бальдахином, прикрашений червоними і золотими взорами мозаїки. На престолі — хрест, дискос, звізда, коп’є і ложечка, а обабіч престола — два ангели з рипідами. Постать Христа Господа представлена двічі — величаво, маєстатично. Над головами постатей є слова освячення в двох мовах: церковно-слов’янській і грецькій.

Ця сцена Пресвятої Евхаристії є повторенням подібної мозаїки з половини XI сторіччя в київській Св. Софії. Покійний Патріярх бажав мати цю київську мозаїку у своїй римській церкві, бо церква римської Св. Софії має бути продовженням у сучасності тих самих Божих правд, які просвічували нашим предкам у заранні християнства на Україні.

В той спосіб іконографічно зображена історія нашого спасення, що починається сотворенням, по нашому упадкові, воплоченням Слова-Логосу-Премудросґи, освяченням у Святім Дусі й завершенням Христа між нами у Пресвятій Евхаристії.

На луку,над іконостасом, виноградний орнамент з двох дзбанів. На лозі сидять пави — символ вічного життя.

У правій малій апсиді представлено хрещення Ісуса Христа в Йордані з написом над луком: «Явился єси днесь вселенній», а з боку зображено покликання Ісусом Христом св. Івана Хрестителя.

В лівій малій апсиді є постать Оранти з піднятими руками — Пресвятої Богородиці в традиційно молитовній поставі з візантійсько-українського мистецтва. На бічних стінах є її родичі Йоаким й Анна та тітка — Єлисавета з малим св. Іваном — хлопчиною. Над луком слова: «Пресвятая Богородице, спаси нас!».

Із склепіння бані, що зображує небо, дивиться колосальних розмірів (5 метрів у промірі) Христос-Пантократор (Вседержитель) у традиційному зображенні, але оформлений згідно з вимогами модерного мистецтва. Він поглядає лагідно і немов говорить: «Аз єсьм світ миру. Ходяй по мні не імать ходити во тьмі, но імать світ животний», — слова написані у великому колі навколо постаті Христа. Всупереч іншим подібним зображенням Пантократора (київська Св. Софія, Дафні у Греції тощо), Христове обличчя передає тут не строгого суддю на Страшному Суді, а має радше спокійний клясичний вигляд, який краще в’яжеться з поняттям Божої Премудрости, іменем якої названий храм.

Нижче Пантократора в сферичній поверхні головної бані зображена постать Матері Божої — оранти в супроводі архангелів, ангелів, херувимів, серафимів і інших небесних сил безплотних. Усі ці 12 фігур (з них кожна заввишки 2,7 метра) творять наче вінець пишних форм і кольорів навколо центральної фігури Христа. Всі фігури розміщені на суцільному золотому тлі, що на вигнутих площах дає особливо сильні зорові ефекти.

Нижче цих небесних сил, між вікнами, зображені 16 старозавітніх пророків — світочів і носіїв Божої Премудрости у Старому Завіті. Кожен з них держить в руках пергамен з відповідним написом Божого об’явлення, ними проповідуваного.

На вікнах головної бані розміщені вітражі у східньому стилі, також проекту мистця С. Гординського, вміло виконані архітектом Джуліяні, з постатями восьми києво-галицьких митрополитів, починаючи від Іларіона, через Клима Смолятича, Петра Акеровича, Григорія Цамвлака, кардинала Ісидора, Михайла Рогози, Петра Могили та Йосифа Веньямина Рутського. Кожний вітраж — 2 метри заввишки, і мистець відтворив постаті й обличчя половини митрополитів, вигляду яких не знаємо.

І наче спливає склепіння мозаїки з небес до землі чотирма символами Євангелистів на трикутних основах бань, а самі ікони Христових Євангелистів зображені на Царських Вратах іконостасу.

На передній стіні (вгорі) з правого боку від святилища представлений літописець, що пише хроніку — «Повість временних літ», і бачить в уяві церкву св. Іллі в Києві, княжих дружинників та князів-мучеників — святих Бориса і Гліба. Напроти зображений Єрусалим і Данило-паломник з лямпадою, що її він поставив на гробі Господнім «від усієї Руської Землі».

На передній стіні з лівого боку зображена мозаїка князя Ярослава Мудрого на троні, як диктує «Руську Правду» (Збірник законів), а коло нього модель київської Св. Софії. Напроти князь Володимир Мономах пише своє передсмертне «Поучення дітям», з одною ногою вже на похоронних санях.

На бічних стінах представлено вияви Божої Премудрости. Праворуч велетенська мозаїка показує, як Господь Бог-Сотворитель, оточений 9 ангельськими хорами, творить світ. На противній стіні такої самої величини мозаїка представляє «Нагірну проповідь» Ісуса Христа з написом: «Блаженні алчущі і жаждущі правди, бо їх царство небесне». Кожна з тих мозаїк є 8 х 6 метрів завбільшки.

Внизу під тими двома мозаїками є постаті 12 чільних святих Отців Церкви, 6 з правого боку: Василій Великий, Григорій Богослов, Григорій Ніссійський, Іван Дамаскин, Максим Ісповідник і Августин. 6 з лівого боку: Іван Золотоустий, Атанасій, Климент і Кирило Олександрійські, Григорій-чудотворець і Тома Аквінатський.

Роботи над мозаїками продовжуються. Всі проекти робив і далі робить мистець Святослав Гординський, а самі мозаїки виконує робітня проф. Марка Тулія Монтічеллі. Матеріяли спроваджено з Венеції, в тому золото спеціяльно приготовлене на смальті у венецьких робітнях у різних відтінях, щоб в цілості розрізняти авреолі святих, написи й орнаменти. Мозаїка — це повільна робота і вимагає вмілости, уважливости та терпеливости, але триває віками.

В найважчий період релігійного переслідування на Україні, в Римі, в центрі християнського світу, виріс новий храм — Божої Премудрости, що є не тільки монументом незнищенности нашої віри, але й дорогоцінною перлиною нашої духової скарбниці та християнського мистецтва і богословської мислі. Собор Святої Софії став центром нашого релігійного життя поза Україною. Він пригадує нам колишню славу Києва, ставить перед очі духовну і культурну велич нашої бувальщини у нових осучаснених формах, але з тим самим вічно живим змістом.

З радістю вітаємо о. д-ра Івана Хому і о. д-ра Любомира Гузара з офіційним визнанням владиками Помісної УКЦеркви

Із залі нарад Синоду УКЦеркви, що відбувся у Римі від 16-25 листопада 1995 p., вийшла вістка, що Папа Іван-Павло II визнав о. д-ра Івана Хому і о. д-ра Любомира Гузара єпископами УКЦеркви. Про це вже була тільки згадка у попередньому, січневому числі. Обидвох названих отців і сьогодні вже покійного о. Степана Чміля 2 квітня 1977 р. висвятив св.п. Патріярх Йосиф. Свячення відбулись тайно у каплиці манастиря Отців Студитів у Кастель Ґандольфо, без відома папи, що створило проблему. Це також історія нашої Помісної УКЦеркви, з приводу якої можна б багато чого болючого і неприємного сказати у сторону деяких наших владик.

У першу чергу слід відмітити особливу передбачливість і візію самого святителя, себто Патріярха Йосифа, який усе своє багатотруднеє життя віддав служінню українській Христовій Церкві й українському народові. На його очах знищували Українську Церкву, якої він був Митрополитом. Блаженніший Митрополит Йосиф старався у найтяжчих обставинах, на засланні, продовжити життя УКЦеркви, висвячуючи Христових апостолів — єпископів, які продовжували нести хрест Української Христової Церкви. Блаженніший Йосиф продовжав це робити і тут, у діяспорі, після його звільнення. З тією ціллю Блаженніший Йосиф відпорошив ідею патріярхату нашої УКЦеркви і формально висунув це питання на форумі Вселенського Собору Ватиканського ІІ, яку соборові отці прийняли оплесками. До речі, на Четвертому каменноугольному Синоді, що відбувся у 1969 році в Римі, на якому зформульовано листа-прохання до Папи Павла VI, щоб піднести нашу Церкву до гідности патріярхату, який підписали всі владики, за виїмком трьох. На листа наших владик прийшла відповідь аж 7 липня 1971 р. Відповідь була відмовною, мотивуючи такими аргументами, слова папи: «Бо існують канонічні, історичні, духовні й душпастирські причини, які у сучасному укладі справ не дозволяють Нам задовольнити мольби і прохання католицької ієрархії українців». У цьому ж самому листі є цікаве ствердження, «що — принаймні у теперішньому часі — неможливо здійснити створення українського патріярхату».

Блаженніший Йосиф дуже добре знав ціну цієї відповіді. Він був свідомий, що за цими «причинами» криються не церковно-християнські, але суто політичні мотиви. На жаль, вони чомусь не перевелись і досьогодні. Блаженіший Йосиф, маючи сильну піддержку серед зорганізованого мирянства, після довгих роздумів рішився прийняти титул «патріярха» і автоматично прийняти патріярший устрій для нашої Церкви.

На наших очах розвивались події Вселенської і Української Церков. І сьогодні ми є безпосередніми свідками воскресіння нашої УКЦеркви на рідних землях. З тим зникли всі причини історичні, включно з фізичною територією, які так твердо ставились перед нашою Церквою, але посьогодні не визнано, ні не проголошено патріярхату Помісної УКЦеркви. Тут картина є дуже ясна, її не потрібно пояснювати.

Блаженніший Йосиф не знав, як ще довго буде панувати атеїстично-комуністична тиранія, але йому йшлось про продовження життя нашої Церви в Україні, і тому він рішився висвятити потаємно трьох владик з призначеннням для України, ними були о. Іван Хома, о. Любомир Гузар і о. Степан Чміль, на жаль, останній передчасно помер. Цей акт свячення мав був залишитись у таємниці. Так не сталось. Особисто Блаженніший Йосиф це питання з’ясував Папі Іванові-Павлові ІІ і просив його вирішення. У міжчасі ставилось питання, чи мав право Блаженніший Йосиф висвячувати єпископів. Згідно з підписаними берестейськими Артикулами, так мав повне право. Свячення були важними. Ніхто не заперечив їх важности, і на тій основі прийшло визнання.

До речі, цю справу також порушував перед Папою Іваном-Павлом II Патріярх Мирослав-Іван. Це питання було також поставлене на одному з Синодів УКЦеркви, що відбувся у Римі, на якому більшість проголосувала проти прийняття їх до єпископського грона і визнати їх єпископами.

Звичайно, для о. Івана і о. Любомира така постава більшости наших владик напевно була болючою, з приводу чого можна б багато сказати, але, може, на це не тут місце. Згадані владики цю поставу прийняли спокійно і гідно свого сану. Вони могли і напевно мали оправданий жаль, бо вони з послухом виконали те, що їм казав глава УКЦеркви Патріярх Йосиф. За свій послух, відданість прийшлось дорого заплатити. Ніхто не знає їх психологічних внутрішніх вісімнадцятьрічних переживань, де перед ними поставлено загороду їх росту в нашій УКЦеркві. Мабуть, під тим оглядом найбільше мали до них зрозуміння це миряни, які все, без їх відома, знаходили причини для того, щоб це питаня ставити на денний порядок, і звертались до Апостольської Столиці, щоб визнала їх свячення. Звертались і до наших владик, щоб вони від себе старались це питання розв’язати. На це не раз були дефінітивні відповіді — вони ніколи не будуть визнані єпископами і дораджували нам у цій справі нічого не робити і тим не займатись.

Не зважаючи на ці всі запевнення і поради мирянський рух дальше продовжував євангельську пораду — просіть, а дасться вам, стукайте, відчиниться вам… Дякуючи Всевишньому Господу Богу, приходиться сказати, що Святий Дух діє… Завдяки зрівноваженій поставі і відданій взірцевій праці висвячених Владик перемогла незаперечна Правда. Здоровий глузд і християнське зрозуміння взяли верх. Папа Іван-Павло ІІ своїм благословенням розв’язав це складне питання, з чого скористає Українська Церква. Засіяне зерно Патріярхом Йосифом утверджується і напевно з часом дасть обильні плоди. Обидва Владики своїм непересічним знанням, посвятою і відданістю будуть могли служити Христовій Церкві на славу Божу і добро українського народу. Дозволимо наших читачів запізнати з життєвим шляхом наших визнаних Владик.

Владика Іван Хома

прийшов на світ 27 листопада 1923 року у Хирові, Старо-Самбірського району, Львівської области у родині робітника Йосифа і Катерини з Іванейків Хоми. Батьки Івана дали йому глибоке родинне і релігійне виховання. Народню освіту закінчив у рідному місті Хирові. Середню освіту започаткував у 1940-1941 pp. у Самборі. Дальше навчання продовжував у духовній семінарії у Перемишлі. 1945 рік був дуже важким роком для учня семінарії Івана Хоми. У березні 1945 року Іван Хома разом з шести іншими питомцями духовної семінарії був арештований польською владою. Після арешту Іван Хома склав іспити і при кінці серпня 1945 р. був ще на Пацлавській Кальварії та допомагав о. А. Перхачеві. Це був справді важкий час будьщо плянувати. Цілу Східню Европу окупував атеїстично-комуністичний режим. Отже, в такій ситуації не було надії на продовження студій богословії у Перемишлі. Духовна семінарія у Перемишлі не мала найменших надій на дальше існування. У той час о. д-р Володимир Голинський піддав думку Іванові Хомі, щоб він старався продістатись до Риму і там студіювати богословію. Порада виявилась придатною, бо Іван Хома з неї скористався і поставив собі за ціль Рим. Звичайно, це не було легке завдання до здійснення, але ціль — Вічне Місто Рим — була невідклична.

Молодий, повний енергії й готовости служити у Божому Винограднику Іван Хома 22 вересня 1945 року покинув рідні сторони і пішов у напрямі на Захід. Для цього потрібно було нелегально перейти не один кордон. Спершу польсько-чехо-словацький, а згодом чехо-словацько-німецький. При Божій допомозі вже 3 листопада 1945 року Іван Хома був у таборі Карсфельд, біля Мюнхена. Щастя хотіло, що під кінець листопада того ж року до табору приїхав о. д-р П. Дячишин з Риму, і при його допомозі йому вдалось дістатись до Австрії, а далі дорога провадила до Італії — Риму. В Австрії Іван перебував у старенького австрійського священика, який старався йому допомогти у його плянах. Відраджував йому самому переходити через Альпи до Італії, бо це не легка дорога, зима, сніг і всякі труднощі. Згодом Іван Хома перейшов австрійсько-італійский кордон разом з провідником і вже першого лютого 1946 р. був у колегії св. Йосафата в Римі, а третього лютого того ж 1946 р. вже слухав викладів на папському університеті «Пропаганда Фіде». Як бачимо, Іван Хома пройшов не легкий шлях до своєї цілі. Іван Хома успішно закінчив богословські студії і в 1949 році прийняв ієрейські свячення і відправив першу Службу Божу у базилиці св. Петра у Римі при престолі Василія Великого. Отець Іван дальше продовжував студії богословії на Папському Урбанському Університеті до 1951 р.

Для покликання Владики Івана Хоми не було перешкод, яких би він не переміг, віддаючись повністю служінню Христовій Церкві. Від 1951-1963 pp. Владика Іван був другим секретарем для Апостольського Візитатора Владики Івана Бучка. Після того, як Блаженніший Митрополит Києво-Галицький Йосиф появився на волі після 18-літнього ув’язнення і заслань у більшовицькій дійсності, став його секретарем. Слід відмітити, Владика Іван виявився відданий своєму покликанню і неперевершений у виконанні своїх обов’язків. Це зокрема виявилось, як він був другим секретарем для Владики Івана Бучка, а пізніше секретарем для Патріярха Йосифа. Для цієї праці Владика Іван віддав свої зусилля, життя, посвяту і працю. Патріярх Йосиф особливо цінив працю і посвяту Владики Івана для нашої Церкви і українського народу. Спершу підніс його до гідности патріяршого архимандрита, а згодом, 2 квітня 1977 року, був висвячений на єпископа з призначенням для України. Як знаємо, ці свячення причинились у його не так легкій праці до ще більших терпінь, але Владика Іван їх мужньо сприймав, бо такою була Божа воля.

Слід також натякнути на вклад праці Владики Івана Хоми у наукову працю, з-під пера якого вийшло багато праць, які ще не знайшли належної оцінки. Також треба згадати його працю як професора й ректора Українського Католицького Університету в Римі. Владика Іван Хома все був і є погідної вдачі, до всіх усміхнений, з готовістю допомогти, просто приємна, мила і доброзичлива людина. Так Владика Іван Хома — це також частка історії Помісної УКЦеркви. Ще раз бажаємо Владиці

Іванові Хомі прожити довгі, довгі роки у кріпкому здоров’ю, щоб міг дальше успішно працювати на славу Божу, добро Української Церкви та українського народу. Щасти Вам, Боже, Владико Іване.

Владика Любомир Гузар

народився 26 лютого 1933 р. у княжому городі Львові. Його батьки, інж. Ярослав і Ростислава з Демчуків Гузар дали Любомирові глибоке родинне і релігійне виховання, яке його провадить по правильній християнській дорозі. Народню освіту закінчив і започаткував перший рік гімназії у Львові. Це були страшні роки Другої світової війни. Зі сходу наступала комуністично-атеїстична тиранія, перед якою багато українських патріотів покидали свої рідні землі і йшли у невідоме шукати свободи на Захід. Ця подія нашої історії замаркована під назвою «Великий ісход», до якого долучились і батьки Любомира, покинувши рідний княжий город Львів у 1944 p. І так Любомир з сестрою Мартою і батьками опинились на еміграції у Австрії — Зальцбургу. Тут же Любомир продовжив навчання середньої освіти у Зальцбурзькій гімназії. Дальша дорога на постійне проживання вела до Сполучених Штатів Америки.

Спершу батьки Любомира у 1949 р. опинились у місті Нью-Йорку. На терені США Любомир продовжував середню освіту, яку закінчив у Малій Духовній Семінарії у Стемфорді. Цікаво, що молодий юнак Любомир на терені розкішного світу у США, який його не полонив, а вирішив сам для себе стати священиком, щоб віддано служити у Божому Винограднику для нашої, тоді ще страждальної, УКЦеркви й українського народу. Це справді було його глибоке покликання. Тут же, в Стемфорді, у штаті Конектікат, поступив до Колегії св. Василія, де в 1954 р. закінчив філософічні студії, одержавши ступінь бакалавра.

Після цього пішов на дальші студії з наміром поглибити свої богословські знання до Великої Духовної Семінарії св. Йосафата у Вашінгтоні, щоб під кожним оглядом стати на висоті своїх священичих завдань, які успішно закінчив у 1958 p., одержавши ступінь ліценціята богословії. Поруч з тим Любомир Гузар студіював на Вашінґтонджордж Тавнському Університеті.

30 березня 1958 р. Любомир Гузар прийняв священичі свячення, які довершив св. п. єп. Амброзій Сенишин, ЧСВВ, у Стемфорді. Отець Любомир Гузар виявився непересічним священиком, одержавши добру богословську підготовку. Зразу після свячень о. Любомира призначено викладати у Стемфордській Духовній Семінарії. Рівночасно з тим о. Любомир поглиблює свої студії з філософії на Фортгамському Університеті в штаті Нью-Йорк, які закінчив у 1967 p., одержавши ступень магістра з стислої філософії. У час своїх студій о. Любомир сповняв душпастирську працю на відпочинковій оселі Укр. Народнього Союзу Союзівці і СУМА в Елленвіл. У своїй душпастирській праці о. Любомир виявився винятковим своїм повільно-виразним виголошенням Служби Божої так, що присутні на св. Літургії знали, про що священик говорить, а зокрема був і є винятковим своїми особливими, коротко-змістовними, глибоко продуманими проповідями. Це були добрі перші кроки молодого ієрея, які виразно прозраджували його непересічність. Отцеві Любомирові треба завдячувати заснування парафії у Кергонксоні, яка гарно працює по сьогодні.

На жаль, вірні парафії у Керогонксоні не довго втішались служінням о. Любомира, бо у 1969 році Блаженніший Митрополит Києво-Галицький Йосиф Сліпий покликав його до Риму. Його побут у Римі був нагодою поглибити студії богословії на Папському Університеті «Пропаганда Фіде», які закінчив докторатом, написавши докторську працю на тему: «Митрополит Андрей Шептицький — піонер екуменізму». Отець Любомир своєю дбайливістю, доброзичливістю, вдумливою серйозністю та милою своєю товариською поставою всюди здобуває собі респект і приязнь. Доказом цього може бути, що скоро після захисту докторату Папський Місійний Універоитет «Урбаніяна» у Римі запросив Владику Любомира до професорського складу, де викладав від 1973-1984 pp.

У 1972 році о. д-р Любомир Гузар рішився і вступив до манастиря Отців Студитів у Ґроттаферрата — Італія. Тут слід згадати, що Блаженніший Йосиф оснував манастир Отців Студитів у Кастель Ґандольфо, біля Риму і о. д-ра Любомира назначив архимандритом, а Східня Конгрегація призначила його прокуратором Студитського Уставу при Апостольській Столиці. Зі своєї позиції, як архимандрит, о. Любомир довгі роки працював і дальше працює для поширення і скріплення ідеї студитського чину. Під його кермою діяли Отці Студити у Римі — Кастель Ґандольфо, у Пассеїку, який вже перестав існувати, і в Канаді — Вудстаку. В 1993 році чин Отців Студитів у Ґроттаферрата повернувся на рідні землі в Україну. Спершу архимандрит Любомир був у манастирі оо. Студитів у Зимній Воді біля Львова і з 1993-1994 pp. був духовником Архиепархіяльної семінарії Св. Духа у Рудному біля Львова. Після того у 1995 р. студитська спільнота з Зимної Води перенеслась до свого новокупленого манастиря св. Теодора Студита в с. Колодіївка, Тернопільська область.

Українська діяспора, а сьогодні вже й в Україні знають Владику Любомира Гузара як непересічного душпастиря, його особливих проповідей і публічних виступів, які були і є глибоко продумані й бездоганно виголошені. До речі, Владика був і залишився великим подвижником Слуги Божого Митрополита Андрея. Поруч з тим слід відмітити, що Владика Любомир мав велике зрозуміня до мирян і постійно з ними спілкувався не тільки у свята і неділі, але також у будні. Владика Любомир має своєрідну харизму, належить до тих, що не тільки уміє попросити прощення, а й сам уміє прощати, а це є найбільша ознака християнина. Це зокрема він виявив після того, коли його номінував і висвятив єпископом св. п. Патріярх Йосиф. Звичайно, наші владики повинні були виявити більше зрозуміння до висвячених Патріярхом Йосифом єпископів, як мало було в тому виявлено ось цього зрозуміння і любови, а що найголовніше — зрозуміння духу часу, який ставив свої вимоги.

Слід відмітити, що Владика Любомир, який має чимало написаних праць, виявився особливою індивідуальністю в українському церковному житті. Ми всі раді, що у Христовій Церкві перемагає правда і що визнанням свячень Патріярха Йосифа дано нашим Владикам Любомирові й Іванові виявитись у своїй праці на славу Божу і добро УКЦеркви.

З приводу цієї особливої і радісної події для нашої Церкви варто б було згадати, що крім інших членів, обидва Владики, Любомир й Іван, були також членами Крилосу, який неповторно себе виявив під час похоронів св. п. Патріярха Йосифа, але чомусь Крилос перестав діяти. Маємо надію, що з часом і Крилос воскресне! На жаль, це також належить до сумних сторінок історії нашої Церкви.

Ми радіємо визнанням Владикою Любомира Гузара і бажаємо йому прожити довголіття у кріпкому здоров’ї та успіхів у нелегкій праці нашої підірваної і розхитаної Христової Церкви.

Микола Галів

Становище Львівського Крилосу

Ваше Блаженство, Високопреосвященні Владики,
Дорога Жалобна Громадо!

Вчора члени Львівського Крилосу зложили свій поклін Наслідникові Покійного Патріярха Йосифа і привітали його як спадкоємця Галицького митрополичого Престолу, спадкоємця великого Митрополита Слуги Божого Андрея і Блаженнішого Йосифа і зокрема всіх надбань останнього, всіх його здобутків для нашої Церкви і народу.

Хочу в цю історичну хвилину повторити слова, які сказали ми до його Наслідника вчора.

Це велика історична хвилина, бо нею в якійсь мірі починається нова сторінка історії нашої Церкви, нова сторінка для збереження і розгорнення надбань і здобутків Блаженнішого Патріярха в Римі й на поселеннях, нова сторінка для овочів його довгих змагань за волю й добро нашої Церкви й народу і за її відродження на її началах, нова сторінка змагань за нашу єдність на поселеннях, за єдність Церкви на поселеннях з матірною Церквою-Мученицею в Україні, за Його великі труди для нашої бідної богословської науки, за розвиток наших монаших чинів і духовних покликань.

Цей список аж ніяк не вичерпує великої праці майже цілого століття цього великого Мужа. І для нас починається нова сторінка історії, вже без Його особистої участи.

Для Вас, Блаженніший Владико, відкрилась ця нова сторінка з великою і нелегкою відповідальністю. Бо це діло Блаженнішого Патріярха Йосифа, яке є теж продовженням задумів і чинів Слуги Божого Митрополита Андрея. На Ваші рамена спочили сьогодні їхні труди й хрести, всі їхні змагання і боротьба, всі їхні здобутки і висліди невтомної їхньої праці.

Ми аж надто свідомі того великого тягару, бо, як близькі помічники Блаженнішого Патріярха Йосифа, ми бачили їх у повній їхній вагомості й знаємо добре, який це хрест, бо теж частинно брали участь в його несенні.

Цього хреста, цих трудів, цих здобутків, цих терпінь, цих змагань не можна собі ані зменшити, ані полегшити, ані щось з них скинути з рамен. Це противилось би навіть волі Христа, що сказав: «Хто хоче йти за мною, нехай візьме свій хрест!»

Ми, мабуть, є єдиними, і я кажу це щиро перед Вами в присутності моїх співбратів, що можемо Вам, Ваше Блаженство, щиро і віддано з деяким досвідом допомогти. Знаємо волю Блаженнішого Патріярха Йосифа, ми пізнали й вивчили ним намічений напрям і з тією самою готовістю ми Вам поможемо з Божою благодаттю, що всіх нас укріпляє.

Підкреслюємо ще раз, ми всі були б негідними спадкоємцями столітніх змагань і надбань нашої Церкви і народу, коли б ми хотіли собі щось улегшити чи піти слідом за якимись коньюнктурами, чи перекреслили труди великих двох наших церковних Мужів XX століття, яких ми стали наслідниками.

Під Вашою дбайливою опікою остаються, як знаєте, такі надбання тут, у Римі, і на поселеннях: Студіон і монахи-студити, Український Католицький Університет і його філії, Українське Богословське Товариство, храм Св. Софії, Патріярший двір і церква Жировицької Богоматері, Товариство «Свята Софія» — яке є відповідальне за всі матеріяльні здобутки і є леґальним власником тих матеріальних дібр, Колегія Св. Софії — тобто перенесена Львівська Духовна Семінарія до Риму для плекання духовних покликань. Дальше, ми — Крилос Львівської Архиєпархії — наслідок праці Блаженнішого Патріярха Йосифа, увесь адміністраційний і канцелярійний апарат, створений Блаженнішим Патріярхом Йосифом за 21 рік його життя на волі. Залишаються для нас усі зв’язки, створенні Блаженнішим з Римскою Курією і нашими в ній приятелями, з політичним рідним і чужинецьким світом, з науковими рідними і чужинецькими колами. І врешті залишилась здійснена велика ідея, що виникла в нашій історії зараз на початку Унії з Апостольським Престолом в Римі і пережила 400 літ твердого історичного шляху і завершилась в особі Блаженнішого Йосифа — Патріярхат Української Католицької Церкви.

Цієї ідеї-факту Українського Патріярхату вже викреслити не можна, з чим погоджується, бодай в сумлінні, велика більшість нашого єпископату, і розуміють її слушність церковні мужі Риму, і її не можна навіть замовчувати.

Цей Ваш титул Патріярха, який успадковуєте по великім Покійнику, є і буде для Вас хрестом. Але цього хреста скинути Ви не можете ради миру в нашій Церкві, ради тих 400-літніх змагань за нього. Не можете не прийняти цього хреста особливо ради нашої Святої Української Церкви-Страдниці, бо тільки в Києво-Галицькому Патріряхаті буде вона в силі протиставитися всім отруйним і смертоносним «стрілам лукавого». Ми в несенні цього хреста Вам поможемо.

Ці слова звертаю також і до Священного Синоду наших Владик, що відновився поза межами України саме великими зусиллями Блаженнішого Патріярха Йосифа. Не перекреслім пам’яті й діл великого Мужа! Коли заборонимо з честю згадувати його ім’я і його діла — каміння говоритиме! Сльози вірних будуть кликати до неба про поміч. Зокрема йдеться про високий історичний титул патріярха, який він прийняв, відкидаючи із запереченням усі почесті й титули, які міг мати, ради своєї Церкви і народу. Шануймо цей історичний титул, який Він здобув в очікуванні визнання його Апостольським Престолом. В цьому титулі містяться всі Його надбання, здобутки і терпіння.

Нехай ім’я великого Патріярха Йосифа остане серед нас у вічній пам’яті!

Рим, 13 вересня 1984 р.
Український Католицький Університет

о. Іван Хома і всі Члени Львівського Крилосу

Рубрики

Свіжий номер

Садочок, створений Революцією Гідності

Час ставати сильнішими

о. Іван Хома

Рубрики

Підпишись на нашу розсилку