Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Стати автором

о. Іван Гриньох

Шукаймо правду

Автор, о. д-р Іван Гриньох помер 14 вересня 1994 р. у Мюнхені — Німеччина, а похоронений в США, в Оліфанті, штат Пенсильванія. Нижче друкуємо його промову, яку він виголосив під час зустрічі канадських владик з мирянами, що відбулась 1-го листопада 1973 p., після св. Літургії, з нагоди відбуття 2-го Світового Конгресу Вільних Українців (СКВУ), у Торонто — Канада.

Редакція до промови о. Івана Гриньоха дала заголовок «Шукаймо правду», бо у промові о. Гриньоха, це особливо наголошувалось. Все інше залишилося згідно з звукозаписом, який був перевірений і поправлений самим автором.

Хоч промова була виголошена 24 роки тому, але порушені думки промовцем залишились актуальними і посьогодні. Промовець у свойому слові, особливу увагу присвятив притчі з Євангелії євангелиста Луки про ловлю апостолами риб, а саме, де Ісус Христос звертається до ап. Петра — закинути сіти на глибину. Тут промовець підкреслює, що наша Церква, а точніше її провід бовтається на мілині… Звичайно, на мілині не можна мати успіху. Автор о. Гриньох рішуче висловлюється проти «ловлі» на мілині, проти мілизни…Вдумуючись над цими думками приходиться сказати, на жаль, що ми і посьогодні ще не вилізли і дальше бовтаємось на мілині, немаючи відваги піти на глибину. Вже чи мало втрачено часу… Вже найвищий час, щоб закинути сіти, як казав Ісус Христос на глибину, що тому 24 роки просив зробити промовець о. Іван Гриньох.

Редакція

Преосвященні Владики, Дорогі Брати, Сестри, Служителі Церкви і Миряни,

Не належу до рідких гостей тут у Канаді, зокрема в цій парафії св. Отця Миколая. Перед двома роками я пережив тут, може, найкращі дні свого життя, даючи в цій церкві духовні науки, в яких я старався оживити і поглибити ці думки, якими колись жив мій давній приятель, тутешній парох, бл. п. о. Богдан Липський.

Можливо це причина, чому за часто сюди приїжджаю. І тепер я не сподівався до Вас приїхати, але, отримавши запрошення взяти участь у цьому Конгресі, як людина громадянин, що цікавиться громадським і політичним життям, я скористав з цього запрошення і ось знаходжуся між Вами… Можливо, на цьому Конгресі не буду мати можливости говорити, бо за це ще ведуться завзяті спори; тому на цьому місці скажу дещо, що буде мати не політичний, але церковний характер.

Насамперед, я дуже вдячний нашому Преосвященному Владиці Ісидорові, який у своєму слові згадав того нашого робітника, що після різних промов сказав: «Нарешті буду говорити правду…» Ось тут саме ціла біда, що говорити правду не завжди легко, бо навіть, якщо людина внутрішньо переконана, що говорить правду, то ця правда завжди буде мати закраску даної людини, пересвідчення саме цієї людини… Можливо входжу тут у складну філософічну проблематику, але вже так склалося, що мені приходиться дуже часто говорити на філософічні та богословські теми. Звідсіль і ці дегресії в моєму слові.

Правда — це щось, чого людина шукає. Шукати правди, це євангельський заклик, який зобов’язує кожну християнську людину «Шукайте, іщіте, насамперед — прежде істини…» Ми зобов’язані шукати правду. Але отвертим залишається питання, чи ми її знайдемо?.. І дальше питання: Чи людина, яка пересвідчена, що вона знайшла і має об’єктивну, абсолютну правду, тут у цьому світі, може рахувати на те, що всі інші, ціла громада прийме її за свою правду… Чейже кожна правда людська не вільна від своєрідного суб’єктивного посмаку.

Прошу тому й те, що буду говорити, як правду, навіть, якщо б вона когось вколола, трактувати, як моє власне, не вільне від мого суб’єктивного переконання. Я звик говорити так, як думаю: Тому інколи правда, в яку вірю і яку хочу іншим передати, може, як каже прислів’я, «в очі колоти». Не йдеться мені про те, щоб когось приневолити до прийняття її за свою правду, але про те, щоб принаймні послухати її.

Очевидно, я згідний в тому, що ми шукали тієї, можливо, найбільш об’єктивної правди, але я також бажав би, щоб ми за правду, в яку віримо, вели боротьбу. Тому, преосвященні, не лякаймося боротьби за неї. Я ніяк не хотів би, щоб наші збори мирян були виявами маніфестації, аплодисментів і голосних заяв… Сьогодні я боюся цих аплодисментів, бо є країна в світі, де правди не має, де правду сковано, але — в якій завжди є тільки аплодисменти… Коли ж ми боремося і змагаємося за правду, тоді даємо образ зрілого народу, в нашому випадку зрілих у Церкві мирян, священиків і владик. В шуканні правди ми дійдемо до її рубця, бо абсолютна правда — це тільки єдиний Бог. Він неосяжний… Пробачте, що відійшов від самої теми, даруйте мені за таку філософічну дегресію. Є інша важлива справа, питання, яке стоїть перед усіма нами. Говорю тут не про Конгрес СКВУ. В ньому, як відомо, є референтура церковних справ, і для кожного хіба ясно, що така референтура — тільки реферує, інформує громад кість про церковні справи, але вона ніяк не сміє керувати ні мирянським рухом, ні тим більше, самою Церквою. Це природне, що в СКВУ, як в центральній громадській установі, яка мусить цікавитися всіма проблемами громади, церковні справи займають належне їм місце, але керівництво ними належить до інших чинників.

До нас усіх, церковних людей, ставлю основне питання, на яке шукаю відповіді: ЩО ДАЛІ?.. В місяці серпні, відвідуючи Отця пароха Святомиколаївської парафії, коли мене попрошено сказати дещо до ситуації на церковному полі, я імпровізовано говорив саме на цю тему — «ЩО ДАЛІ?..» В останніх роках аж по сьогодні ми пройшли певний шлях, я сказав би шлях великого зриву нашої цілої Церкви. Не пригадую собі такого зриву за останні десятиліття; за час мого життя такого зриву, такого заінтересування церковними справами, такого заангажування всіх вірних в щоденному житті і боротьбі нашої Церкви давно вже не було. Всі вірні включили себе активно в життя Церкви і станули в її обороні, в обороні її віковічних прав. І тому особисто вважаю щасливим той час, в якому зараз живемо. І дальше: в останніх днях я познайомився з тим, що робить ворог, щоб послабити нас. Тут вже були згадки про те. Я познайомився з тими наклепами і брехнею, що їх форсують і поширюють, до цього всього ще й українською мовою, на нашого найвищого Архипастиря, Блаженішого Кир Йосифа відомі служаки та вислужники. З наклепів і брехні вичувається, що ворог тратить нерви, що його не­покоїть наша вірність Церкві. Дивуватися треба, що цей світовий колос, така, здавалося б світова потуга, якою є російсько-більшовицька імперія, тратить рівновагу: Він сягає до зброї, якою є традиційна його лайка й обкидує болотом все, що нам святе.

І саме ці надписи нас зобов’язують: насамперед, ще тісніше об’єднатися довкола свого Верховного Архипастиря. Чим більше ця людина терпить, тим більше мусимо з ним співтерпіти, тим більше бути разом з ним. Бо саме він кинув перед цілим світом на останньому Соборі, Ватиканському II щось таке, що є неповторне: Він поставив вимогу до цілого християнського світу, щоб нашу Церкву з приводу її історичного змагання за церковну єдність і з уваги на її терпіння і мучеництво піднести до ранги патріярших Церков, тобто щоб ця Церква вивершилася у своєму патріяршому устрої і здійснила свою помісність. А помісність, це не справа якогось титулу… Помісність — це все те, що творить багатство душі цілої нашої Церкви, — це наші ікони, це наша власна богословська думка, це наше мистецтво, помісність — це наш церковний устрій, помісність — це наша літургія, це наша церковна архітектура, помісність — це наша побожність, наше благочестя… Цього всього нам не вільно згубити. За те все нам треба боротися, за збереження цього всього нам треба встоятися, бо тим тільки дамо доказ своєї церковної зрілости. Збереженням цих цінностей ми збагачуємо свій нарід і свою рідну Церкву. Водночас ви у країнах свого поселення — поза своєю українською Батьківщиною — збагачуєте країни, в яких ви живете. Якщо хтось скаже мені, що він є американським чи канадським патріотом, а водночас — якщо цей хтось не хоче знати своєї ікони, що є наче символом-знаком нашої церковної помісности, то я ніколи не повір’ю в американський, канадський чи австралійський патріотизм такої людини. Вважатиму його духовним жебраком. Зараз ми опинилися, разом зі своїми церковними проблемами й аспіраціями, в дуже складному положенні. Йдеться ж про те, після різних невдач і розчарувань, як нам дальше бути, що нам дальше робити, щоб врятувати нашу Церкву, чи — ще точніше — щоб зберегти її помісність у родині вселенської Христової Церкви. Що нам робити? Відповідь не проста.

Буду старатися з’ясувати її образом-прикладом з Христової Євангелії. Учні Христові вернулися з нічної безуспішної ловлі риб в Генезаретськім озері. Христос, скінчивши свою проповідь до народу, сказав до Петра: «Відчали на глибінь та й закиньте ваші сіті на ловитву». А Петро відповів: «Наставнику, всю ніч трудились ми й нічого не піймали…» Лук, 1-9. Учні послухали Христа «і піймали велику силу риби, і їхні сіті почали рватися…» Ціла таємниця успішної ловлі риб була в одному: «Поступити на глибінь…» Виплисти з мілизни, не бовтатися в мілизні… Можливо, що в своїх змаганнях за обнову своєї Церкви і за здійснення її помісного правління ми у своїй несвідомості, не знаючи свого власного я, чи згубивши його у своїй мандрівці, у своїх діях бовтались на мілизні. Можливо, ми не вміли поступити на глибінь. Тому час нам вийти з мілизни і відважно ступити на глибину. Це однозначне з невтомною щоденною працею над поглибленням своєї церковної свідомости, це праця, щоб поширити своє знання всього того, що наше власне, що рідне. Якщо ми згубили свою душу з її багатствами, тоді треба її наново віднайти. ПОСТУПИТИ НА ГЛИБИНУ — це програма нашої дії в найближчому часі. Ця програма вимагатиме від нас не виключно маніфестацій, не галасливих деклярацій, не тупцювання на місці і бовтання на мілизні, але, як це вже сказав Преосвященний Владика, буде вимагати праці отієї кожної маленької громади вірних, тієї малої Церкви, чи отієї домашньої Церкви, якою вже є християнська родина, як про це говорить ап. Павло.

Нам треба праці над відродженням отієї малої Церкви — родини і громади, де кількоро людей або сотня людей зійдеться і працює над собою, пізнає своє рідне, наново його відкриває і тим самим відроджує свою власну душу.

І тому кличу: «Поступіть на глибину…» Це не одноразова маніфестація, але це праця щоденного твердого життя у твердій дійсності. Це було б перше завдання для всіх наших церковних громад і для мирянського руху. А крім цього є ще щось друге, якого здійснення повинно бути відповіддю на питання, що далі робити? Мусимо собі сказати, що всі наші сподівання і всі надії не здійснились, вони таки нас завели. Ми, як багато разів у нашому історичному минулому, мали довір’я до якоїсь абсолютної справедливосте, до правди у світі. Ми їх не знайшли. Може за гостро формулюю нашу дійсність, але всі ми вичуваємо гостроту нашого часу. Що, отож, нам робити?.. До вас, Владики і миряни, маю прохання: вийдім з тієї заплутаної ситуації, спершися на своїй богословській думці, і традиціях цього багатого християнського Сходу, на довголітній практиці в нашій Помісній Церкві, яка має за собою тисячу років квітучого християнства. Призадумаймося над тим усім і скличмо свій Собор згідно з началами нашої Помісної Церкви. Підготуймо і переведім справжній Собор, в якому взяли б участь владики, представники духовенства і миряни. Слуга Божий Митрополит Андрей, скликуючи синод-собор своєї архиепархії в часах більшовицької окупації західноукраїнських земель в 1940 p., сказав виразно, що в загальних синодах нашої Церкви повинні брати участь також представники мирян. Митрополит Андрей не міг, на жаль, як це виразно заявив, запросити мирян до участи в архиепархіяльному синоді з уваги на небезпеки: цих мирян зараз же могли були увязнити. вивезти на заслання і знищити. Все ж, за словами Митрополита миряни згідно з традиціями і канонічним правом Східніх Церков повинні брати участь в таких церковних синодах чи соборах.

Всі ми, Достойні Владики і Миряни, перебуваємо сьогодні у вільному світі. Ніщо не стоїть на перешкоді, підготовити і відбути в найближчому часі Собор нашої Помісної Церкви з участю владик, духовенства і мирян. Ми можемо спромогтися на такий Собор: маємо своїх богословів, маємо істориків, маємо знавців церковно-канонічного права, маємо літургістів і мовників, маємо катихитів і душпастирів. Треба б насамперед випрацювати УСТАВ Собору, за яким Собор мав би відбуватися. В дальшому треба покликати до життя відповідні комісії, які приготовили б і опрацювали найважливіші питання, що мали б бути предметом соборових нарад і вирішень. До наших Владик апелюю, щоб взяли ініціятиву у свої руки. Конечність Собору є не тільки в тому, щоб на ньому завершити помісний устрій нашої Церкви. Собор конечний просто з невідкладних пасторальних рацій. Він повинен дати відповідь на те, як священик-душпастир має працювати у зміненій ситуації, як він має знайти себе самого в наскрізь іншому оточенні, як це було перед десятками років; як душпастирювати в теперішньому модерному, зісвітченому і зматерілізованому світі. Собор мусить дати відповідь на те, як зберегти душі вірних нашої Церкви, як зберегти людей при своїй Церкві і при своєму обряді, як працювати, щоб наші вірні не являлися тільки непотребами, але щоб вони були справжніми будівничими у своїй Церкві та разом з тим і в країнах свого нового поселення. Вас, Владик, прошу мою просьбу в справі скликання Собору нашої Церкви передати іншим владикам, які незабаром, як довідуюся, мали б відбувати свій наступний Архиєпископський синод. Оце та правда, про яку я хотів сьогодні заговорити: правда про конечінсть скликання в найближчому часі Собору цілої нашої Церкви. І ця правда, в це я беззастережно вірю, є сьогодні до здійснення. Починаємо з перших підготовчих кроків, починаймо приготовляти і перші вирішення, які повинні бути прийнятими на Соборі, вирішення, що стосуються правління у нашій Помісній Церкві аж до його завершення у патріярхаті включно, вирішення, що стосуються плекання східньо-богословської думки в нашій Церкві, а в зв’язку з тим питання свого власного шкільництва, своїх богословських високих шкіл, своїх виховних установ, духовних семінарій, питання, що відносяться до плекання покликання до священичого стану, до монашества, до ревного апостольства мирян. Все те можна робити і над тим працювати, але будьмо собою і, повторюю, робім самі, не надіючися, що хтось там нам усе створить, усе дасть. Один з українських письменників, який сьогодні карається в більшовицькій тюрмі сказав святі слова: «Бо манна з неба не спадає, і не спаде…» І для нас манна з неба не спаде. Цю манну треба нам самим творити. Тому прошу Вас, Владики, візьміть цю мою просьбу до уваги і прийміть спільно потрібне вирішення.

Це найближча програма для нас тут. Але нам не вільно забути наших братів у матірній Церкві в Україні. Ми співболіємо і терпимо разом з ними. І наша програма супроти тих наших братів ясна і проста. Вона записана в Євангелії, треба тільки відкрити її сторінки і слухати голосу, що звідтам до нас доходить. А потім не багато говорити, а згідно з тим голосом діяти: Я був голодний, і ви мене нагодували; я був спрагнений, і ви мене напоїли; я був нагий, і ви мене приоділи; я був у в’язниці, і ви мене відвідали; мене переслідували, і ви зі мною співтерпіли… Ось саме на цьому полі ми зобов’язані діяти, щоб принаймні довести цей голос терплячих і переслідуваних Христа ради до свідомости думаючих людей у світі, щоб вказати на забріхану систему російсько-більшовицької імперії, яка не вагається, навіть свою Церкву, запрягти до того, щоб ширити неправду…

Розоблачуючи брехню, закликаймо до дійсного, не тільки на словах, але в щоденному житті, братолюбія.

Спонтанний відгук на журнал «Патріярхат» за лютий 1994 р.

Лист о. д-ра проф. Івана Гриньоха написаний до редактора журнала «Патріярхат», але вважаємо за доцільне, щоб з його змістом запізнались не тільки сам редактор, але наші шановні читачі. Тим більше, що це с до деякої міри доповнення до статті про Владику Йосафата Коциловського авторства Володимира Ґоцького, який непередбачено у лютому ц.р. помер.

Редакція

Дорогий Редакторе!

Не чекаючи на Вашу оцінку мого «ТУР Д’ОРІЗОН», пишу цього листа, бо саме отримав «Патріярхат» за лютий і, повірте, прочитав «від дошки до дошки».

Подаю свої доповнення без претензії їх опублікувати. Нехай залишаться десь у Вашому архіві.

З увагою прочитав довгі статті, в яких змальовується постать св.п. єпископа Коциловського. Особисто познайомився з покійним у 1939 р. Хоч покійний передше приїздив «Мерцедесом» кожного тижня і купався в парні, він ніколи не відвідував св. Андрея. Щойно тоді, як Рим в порозумінні з Римом і його Нунцієм, пізніше Папою, і польським урядом спільно вирішили ліквідувати Перемишльську Епархію, до речі, найстаршу в Галицькій митрополії, і зробили в цьому напрямі перший крок, відриваючи із Перемишльської Епархії старі єпископства — Самбірське і Сяніцьке і, як на глум, щойно тоді іменували апостольським адміністратором старорусина-кацапа О. Масцюха, повторяю — щойно тоді єп. Коциловський шукав помочі в св. п. Митрополита Андрея. Покійний єпископ був спортовцем. Зимою їздив до Давос у Швайцарії і там ковзався на лещатах (рід зимового спорту, тоді відомий у Галичині). Один раз у тижні збиралися ми в св. Юрському городі й грали круглі в кругольні, яку збудував єп. Будка і заплатив 2 тисячі злотих польських. Колосальна сума. Хто потім грав круглі, платив 25 грошів на конто єп. Будки.

Грачами щовівтірка були єп. Бучко, єп. Будка, о. канонік Куницький, о. канонік Степан Рудь, маляр М. Мороз, о. Іван Гриньох, о. Іван Дурбак, о. Костельник, ну, й єп. Йосафат Коциловський, архикатедральний сотрудник о. Семчишин. Грачі ділилися на дві групи приблизно так, щоб була рівновага. В перерві була перекуска — горілка з «канапками». Найкращими грачами були єп. Коциловський і о. архикатедральний сотрудник і катехит о. Гавриїл (Ґабор) Костельник… Перекуску приготовляли жінки жонатих священиків.Ми знали, що єп. Коциловський мав чудовий голос (Ґоцький про це пише). Тому для розваги просили, щоб єпископ щось заспівав. І він це радо робив. Зі св. Юрської гри було чути цей голос на Городецькій вулиці, внизу св. Юрських будівель. Єпископ радо оповідав жартівливо про минуле в Перемишлі. Коли він мав архиєрейську Службу Божу, приходили до катедри австрійські старшини Перемишльського гарнізону. Одного разу, оповідав єпископ, сталася несподіванка: на «Святий Боже», де хор співає два рази, а єпископ сольо третій раз, по цьому сольо всі офіцери почали бити «браво».

Подаю дещо іншу версію про інцидент в Чайковичах. На празник Службу Божу правив парох з єпископом і асистою. Проповідь з проповідальниці говорив о. парох. На жаль, імени не можу пригадати. Видно, Ґоцький також забув, бо подає тільки ініціяли. Парох бажав у проповіді підкреслити, як славне в історії є село Чайковичі і назвав «Петро Конашевич і Сагайдачний». Єп. Коциловський, слухаючи проповіді, з-за престолу вигукнув вголос: «Отче, злізайте».

Ці слова залишилися у пам’яті наступних поколінь. Для прикладу. Був я студентом богословії в Інсбруці. Нас, українців, було тільки маленька жменька. Жили ми в колегії єзуїтській «Каніхіянум». Згідно з правилами після обіду в городі був обов’язковий прохід, т.зв. ціркулюс, а потім кожна т. зв. ляндсманшафт (національна група) мала свій куток.

Між студентами були Чорний, Савраш (по війні православний єпископ в Станиславові, вірнопідданчий Москві), обидва з Станиславівської епархії. Ще дехто і я, одинокий питомець зі Львова. Питомцем з Перемишльської Епархії був о. Михайло Мельник (про його ролю після війни багато написано, належав до відомої трійки — Мельник, Костельник, Пелвецький. Отець Кужіль, священик УПА, постійно зустрічався з єп. М. Мельником і старався його «спам’ятати».

Ректором Семінарії, потім Академії був тоді о. проф. д-р Йосиф Сліпий, також редактор журнала «Богословія».

Отець Михайло Мельник, повертаючися до теми Інсбруку, мав звичку ставати на лавку, яка стояла в нашому куточку. Одного разу, жартуючи, крикнув я: «Отче, злізайте». Всі вибухнули голосним сміхом. Стільки до живої події, що зберігалася в наступних поколіннях.

Повертаюся ще до св. Юрської кругольні. Найсильнішим фізично гравцем був таки о. Костельник. Після перекуски з випивкою і канапками о. Костельник попадав у своєрідний «транс». Переходив з української на мадярську мову. Брав щонайважчу кулю у руку, кидав і дев’ятки змітав. При кожному киненні кулі о. Костельник вигукував якісь мадярські слова. Я запам’ятав такі: «відяз», «азаблак»…

Обширніше згадую про о. Костельника тому, що він був моїм професором філософії на Богословській Академії, раніше Греко-католицька Духовна Семінарія. Отець Костельник був Богом обдарованим проповідником, катехитом і редактором «Ниви», що був найцікавіший журнал, якого адміністратором був о. Хомич. Я любив лекції о. Костельника з філософії. Вже тоді я з «підозрою» ставився до «сумнівної схолястики». Отець Костельник при різних комісійних іспитах цього не скривав. Давав мені о. Костельник непередбачену оцінку, відзначаючий з великої букви і з поданням руки. Члени комісії подавали руки і гратулювали. Не виключаю, що о. Костельник бажав мене бачити своїм наступником на катедрі філософії. Ректором Семінарії, а згодом Академії, в той час був о. проф. д-р Йосиф Сліпий, а одночасно редактором журнала «Богословія».

У статтях журналів «Нива» і «Богословія», підписаних авторами і криптонімами, велися глибокі дискусії, інколи й полеміки. Під цим оглядом ми сьогодні збідніли. На горизонті поки не видно ні філософів, ні богословів, а те, що з’являється, навіть часто масово, — це «водичка». Не хочу цим знецінити деякі публікації. Винятки завжди бувають. Ще про о. Василя Лабу, якого св.п. Патріярх Йосиф незвичайно цінив, оба були на «ти». Тимчасом о. Василь Лаба, окрім нечисленних журнальних статтей, написав тільки один богословський твір. Пригадую латинську пословицю: «Тіймео лекторем уніюс лібрі». (Боюся читача однієї книжки). О. Лаба виклав богословію найстарших Отців Східньої Церкви. Варто перевидати.

Обидва отці — Костельник і Лаба — були приятелями. Кликали себе «Василю», «Габор», були також на «ти».

Переповідаю одну жартівливу пригоду про них, пригоду, яка курсувала у Львові. Осьїдуть поїздом зі Львова. Сидять в переділі другої кляси. Нараз звертається о. Лаба до о. Костельника: «Габор, маєш щось закурити?». «На, маєш тут тютюн і папірці». О. Лаба бере, скручує цигарку і знову до о. Костельника: «Габор, а вогонь маєш?» О. Костельник розсерджено до о. Лаби: «Василю, може тобі ще моєї губи дати?».

* * *

Довідуюся з Вашої статті про смерть Ст. Крижанівського. Пригадую собі його з краю і еміграції. Помолюся. Хай з Богом спочиває. Згадуєте декого з його приятелів і знайомих, згадуєте про віча-сходини в Нью-Йорку, на яких боронено ідеї патріярхату. Чомусь забули згадати й мене, який на цих вічах промовляв і якого промови сприймала публіка бурею оплесків. Були раз на вічі і Йосиф Гірняк, і Ст. Крижанівський та інші відомі миряни. Як цей недогляд пояснити, не знаю. Може й тому, що я і мої погляди належали до категорії «герезі сапієнс» — «пахне єрессю». Пригадую ще, як на одне віче приїхав із Чікаґо о. Бутринський зі своїм хором і хор відспівав вперше т.зв. Патріярший гимн. Такими були давні священики. Не боялися. А ось після смерти о. Злочовського не знайшлося ні одного, хто прийшов би до Філядельфії, відслужив св. Літургію на свято Різдва Христового без уваги на погрози митр. Сулика.

Про Ігора Калинця і його заяву «Я винний» писати не буду, бо мусів би дати лекцію про вину й покаяння у світлі східньої богословської думки. Так само не збираюся дискутувати з о. Димитрієм Блажейовським. На всякий випадок скажу — він оригінальний… В Україні почав виходити журнал «Вірую». Леся Крип’якевич просить мене писати до нього. Обіцяє друкувати, що тільки напишу, особливо про чудовий феномен всесвітнього виміру — наших святих Андрея і Йосифа. Як Бог дасть надхнення, у що не сумніваюся, заглиблюся у спомини про них. Вони — ці спомини — чудові.

Дві версії про смерть Слуги Божого Андрея Шептицького

Редакція журнала «Патріярхат» одержала від о. Івана Гриньоха два документи про смерть Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького, який помер 1 листопада 1944 р. Дві версії про цю саму ж смерть Слуги Божого Андрея виявились різними. Спершу друкуємо першу версію, що була надрукована в українському тижневику «Християнський Голос», що з’являється у Мюнхені, за 13 грудня 1992 p., Ч. 50, автором якої є о. д-р Йосиф Кладочний, який живе у Львові. Статтю у «Християнському Голосі» надруковано під заголовком «Останні дні життя Великого Митрополита», до речі, це с фрагмент із спогадів о. Й. Кладочного.

Друга версія також взята із спогадів, які ще не с опубліковані, що їх автором с св.п. Патріярх Йосиф Сліпий. Літом 1966 року ці спогади Патріярх Йосиф подиктував о. Іванові Хомі. Текст спогадів стор. 101-104 подасться без редакційних і мовних змін.

Редакція
«Християнський Голос», 13 грудня 1992 р.
Прощаюся з вами…

Останні дні життя Великого Митрополита

Щороку 13 грудня (30 листопада за старим календарем), як святкуємо празник св. Апостола Андрія Первозваного, також пошановуємо пам’ять Митрополита Андрея Шептицького. Нинішнього року подаємо замітку про останні дні життя Митрополита; уривки із спогадів, які залишив очевидець о. д-р Йосиф Кладочний.

* * *

Вже у вересні 1944 р. стан здоров’я Митрополита став чимраз більше погіршуватися. Митрополит вдень ще міг сидіти на фотелі, але сам вже не міг правити Служби Божої, бо вже і друга рука стала нечинною. Тому Митрополит зарядив, щоб я правив Службу Божу в Митрополичій каплиці в палаті о год. 7-ій, а Митрополит був присутній. Коли ж я кінчав відправляти, починав правити сам Митрополит, а я стояв поруч і допомагав йому при Службі Божій. Це було конечно, бо руками вже не володів вповні.

Всі, що мешкали в палаті,— отже передовсім о. Архимандрит Климентій Шептицький (брат Митрополита) та інші, були переконані, що це хвилеві недомагання, які скоро минуть, тим більше, що стан Митрополита часто погіршувався, нераз аж до втрати свідомости, а через кілька днів свідомість поверталася, і Митрополит ставав здоровішим та краще почував себе.

Всі свої недуги переносив Митрополит спокійно, хоч деякі з них завдавали йому великі болі…

Від початку жовтня 1944 р. стан здоров’я Митрополита ставав чимраз гірший. Правда, Владика Андрей мав ще трохи надії, що виздоровіє, і так само думав о. Архимандрит Климентій. Надія ця мала своє джерело також і в тому, що Митрополит працював над життєписом Йосифа Велямина Рутського, і більша частина праці була вже написана. Отже, Митрополит надіявся на те, що Митрополит Рутський виєднає йому в Господа Бога здоров’я довше ще життя, щоб працю успішно закінчити. Ще більше надіявся на надприродній рятунок о. Климентій. На жаль, так не сталося.

Хвороба прогресувала, і з ліжка вже не було сили встати. Митрополит відчув, що його кінець приближається, і тому зарядив, щоб уділено йому Тайну Єлеопомазання, яку звичайно уділяється усім віруючим у важкій хворобі. Цю Тайну уділили хворому Митрополитові троє священиків: брат Митрополита о. Климентій, о. д-р Йосиф Кладочний та о. Іван Котів…

Ранком кожного дня, десь від кінця вересня та цілий жовтень, я, після Служби Божої, заносив Св. Причастя до спальні та подавав його хворому Митрополитові…

Було видно, що дні життя Митрополита почислені. Те саме говорив і лікар, д-р Василь Кархут, який в той час мешкав, укриваючись, в палаті, та лікував, як міг, Митрополита. До того часу сталим лікарем Владики Андрея був знаний вчений, лікар д-р Маріян Панчишин…

Тому то о. Архимандрит Климентій Шептицький зарядив, щоб ми, які мешкаємо в палаті, по черзі наглядали за хворим вночі… Склалося так, що моя черга біля Митрополита випала вночі 31 жовтня на 1 листопада 1944 року. О пів до десятої ввечері я ввійшов до кімнати хворого. Митрополит лежав на довгому, відповідно до його росту, ліжку та важко віддихав. Очі мав закриті. Я думав, що Митрополит спить або дрімає…

Не минуло багато часу, як Митрополит сказав (по-французькому): «Мій Дорогий Боже» та почав молитися… далі церковно-слов’янською мовою. Опісля правою рукою почав пересувати по ковдрі — так, якби чогось шукав. Відтак взяв мене за праву руку, трохи притягнув її до себе і дуже сильно стиснув та дрожачим голосом виразно і голосно сказав: «Я вмираю».

А мене огорнув великий жаль, якийсь свого роду параліч душі та страх: що буде з нашою Церквою, з нами всіма, коли вмре, здавалося, безсмертний Митрополит, така геніяльна людина, яка одна все знала і вміла знайти найкращий вихід зі всіх, навіть | найгірших, ситуацій; людина, яка мала беззастережно найбільший авторитет серед усіх нас та все могла врятувати нашу Церкву і народ від заглади.

Я поцілував руку Митрополита і подумав: «Не може бути, щоб Митрополит помер зараз, коли має ще таку силу в руці!». Але, на всякий випадок, я натиснув електричний дзвінок, провід якого вів до кімнати о. Архимандрита Климентія.

За хвилину увійшов о. Архимандрит, о. Грицай, о. Котів, д-р Кархут, брат Атаназій та Гавриляк — прислужник Митрополита. Запанувала повна тиша. Митрополит лежав спокійно, зі заплющеними очима та віддихав не так тяжко, як перед тим.

Далі він почав молитися, відкрив очі та почав до нас усіх говорити: «Наша Церква буде знищена, розгромлена більшовиками. Але ви держіться, не відступайте від віри, від Католицької Церкви. Тяжкий досвід, який впаде на вашу Церкву, є хвилевий. Я виджу відродження нашої Церкви. Вона буде гарніша, величніша від давньої та буде обнімати цілий наш нарід. Україна увільниться зі свого упадку та стане державою могутньою, з’єднаною, величавою, яка буде дорівнювати другим високорозвинутим державам. Мир, добробут, щастя, висока культура, взаємна любов і згода будуть панувати в ній. Все те буде, як я кажу; тільки треба молитися, щоб Господь Бог і Мати Божа опікувалися все нашим бідним, замученим народом, який стільки витерпів, і щоб ця опіка тривала вічно. Прощаюся з вами. Будьте стійкі і сильні у вірі, витривалі і ревні в служінні Господу Богу! І більше мойого голосу не почуєте — аж на Страшному суді!»

Після тих слів Митрополит замовк. І хоч жив ще до години 1.30 вполудне — 1 листопада 1944 p., не промовив вже більше ані одного слова.

«Християнський Голос», 13 грудня 1992 р.
Прощаюся з вами…

Спогади Патріярха Йосифа

«… З великим жахом і страхом побоювались всі другого приходу більшовиків… Коло сойму зібралося багато народу і війська. Офіцери зачали розмовляти з людьми і успокоювати їх, а один з високих старшин, мабуть генерал чи якийсь командант, сказав: «То страшне, як можна було за короткий час так зразити собі ціле населення». Почувши це, я бачив у тім добрий знак, що вони бодай здають собі справу зі своїх попередніх великих похибок.

По більшовицькому звичаю уповноважений викликав Митрополита, а що він не міг іти, то пішов я, і він почав гостро розпитувати, а я так само йому відповідати. Передусім дуже негодував він на Паньківського. Вони знали докладно, що діялося у Львові, бо полишали багато своїх розвідчиків, від найвищих урядників до рядовиків.

Таким був, наприклад, ректор університету з польським іменем. Він ходив часто до Митрополита, давав різні ради і вияснення, а пізніше те все перекручував і на процесі виступав проти мене і проти Митрополита, обвиняючи нас про якийсь шпіонаж, не знаю, в чию користь. Митрополит навіть поручав його до губернаторату, бо він не мав, з чого утримуватися.

Опісля уповноважений пішов сам до Митрополита і був також у мене та говорив уже зовсім іншим тоном, навіть приязно, якби нічого не було. Він звернувся до Митрополита, щоб дав якусь заяву чи повитання, і Митрополит зробив це на Сесії Собору в св. Юрі, називаючи їх прихід «весною», що вони прийшли і розмовляють прихильно та ввічливо і що «ми бачимо в них братів», і в тому тоні говорив дальше. На Соборі він не був, але привіт взяв опісля для уряду, і як говорено, уряд не був вдоволений з цього привіту, хоч я сказав на Соборі Митрополитові, що може було забагато, одначе показується, що ні.

Коли приїхав уже обласний, то я пішов до нього, здається, з о. Чорняком, щоб більшовики не займали Духовної Семінарії. На це сказав він мені, що всі віроісповідання стараються про признання з боку держави, і те саме повинна зробити наша Церква, щоб мати забезпечене існування і в тій цілі треба вислати делегацію до Москви. Я, вернувши, переповів це Митрополитові, і він скоро згодився, скликав ще на нараду єп. Будку і єп. Чарнецького. Після того став він думати, кого вислати. Не хотів висилати мене, о. Климентій відказувався і радив о. Костельника, о. Котіва і о. Будзінського. Тим часом стан здоров’я Митрополита погіршувався, пухлина ніг підносилася щораз вище, а лічив його тоді д-р Кархут. Саме той згадуваний уповноважений, будучи раз в мене, радив закликати радянських лікарів на консіліюм, щоб я пізніше не мав жодних закидів. Я не думав скликати консіліюм радянських лікарів, бо боявся, але сказав о. Климентієві, що добре було би скликати консіліюм. І ми рішилися на д-ра Чарнецького, серцевого спеціяліста, що мешкав на вулиці Оссолінських, д-ра Кархута і ще одного поляка. Консіліюм ствердив поважний стан, і о. Климентій дав вранці Митрополитові Маслосвятіє. Коли стан був уже грізний, я видав до львівських церков зарядження про молитви за недужого. Я заходив до о. Климентія і до д-ра Кархута. Був я і в Митрополита, і він прийняв мене дуже чемно. Другий раз я був також, але він вже не був зовсім притомний, все ж таки я не припускав, що його кінець наближається так скоро. Деякі відомості приносив ще о. Ковальський, о. Куницький і сказав, що побоюються вже кінця. Я все ще був доброї думки. 1 листопада 1944 р. я був десь вийшов, а між 3 і 4 год. пополудні прийшов до мене о. Климентій, щоб я прийшов до тіла митр. Андрея. Ми прийшли обидва до спальні, я помолився, і о. Климентій сказав, щоб я перебрав владу. Пригадую собі, як слуга повторив слова Покійного: «Яка марна смерть на ліжку, я собі іншої бажав. Яке щастя, що Господь прощає гріхи».

Про смерть Митрополита я повідомив генерала міста і посадника. Треба було зарядити похорони. Тіло вбрав брат студит Атаназій, і його зложено до провізоричної труни в митрополичій молитовниці, і опісля я відправив Панахиду, а по Панахиді тіло перенесено до катедри і виставлено його на останнє прощання. Прийшов і згаданий уповноважений, якого звали міністром, з кондоленціями, і коли ми стояли у вікні митрополичої почекальні і дивилися на довгий ряд вірних, які йшли до катедри, в’їхало на них більшовицьке вантажне авто. Йому стало неприємно, і тоді він сказав: «То наше хамство нам більше шкодить, ніж американська чи інша розвідка». Тіло лежало в катедрі цілий тиждень, а на неділю я з капітулою рішив похорони. За той час могли довідатися і на провінції і приїхати, хто міг. В суботу чи п’ятницю прийшов знову уповноважений і заявив, що правительство рішило не брати участи в похоронах, тому що Покійний не був прихильний до більшовиків, але він сам приватно візьме участь в похоронах як приватна особа. Отець Котів старався десь про катафальок, але в неділю, коли я правив заупокійну Службу Божу, приступив до мене котрийсь із священиків і сказав, що не хочуть дати катафальку, бо я зарядив похоронний похід через місто з поворотом назад до св. Юра. Впродовж тижня Студити зробили металеву трумну, і до неї переложено тіло. Отець Климентій дуже боявся і прохав не нести тіла з домовиною через місто, бо можуть його зневажити, але я не уступив і сказав, що тіло понесуть священики. В Службі Божій брали участь перемишльський єпископ Йосафат Коциловський і його помічник єп. Григорій Лакота з двома крилошанами. Мали вони деякі труднощі з приїздом, бо Перемишль був вже тоді по польськім боці. Архиєп. Базяк відправив «Реквієм», але не пішов в поході. Латинську Службу Божу правив і архиєп. Твардовскі, який опісля дістав запалення легенів і помер. Тоді я відправив рівнож в польській катедрі заупокійну Службу Божу і відчитав Євангеліє при винесенні тіла, але в поході я не брав участи тому, що архиєп. Базяк обмежився тільки до Панахиди в церкві. Від вірмен правив мітрат Каєтанович. Очевидно були ще єп. Будка і єп. Чарнецький, а зі Станиславова не було нікого.

З проповідниці перед входом до катедри я виголосив прощальне слово, за яке мені о. Климентій опісля дуже дякував, кажучи, що «це була спеціяльна харизма». Похід був величавий з св. Юра до сойму, на Вали, на Коперника і попри техніку назад до катедри. Домовину несли священики, на зміну. Бачив я, що з боку йшов уповноважений, а перед ним ішло кільканадцять більшовицьких бійців, мабуть щоб перешкодити якомусь нападові. Похід розвинувся гарно, все йшло в найкращому порядку. Час-до-часу приступали до мене священики, і я видавав відповідні зарядження. Похід вернувся до св. Юра, і домовину зложено в крипт, побіч домовини кард. Сильвестра Сембратовича. Після обіду-тризни відправив Панахиду при столі єп. Й. Коциловський. Єп. Лакота радив мені, щоб чимскоріше старатись про паліюм. Після того вони вернулися назад до Перемишля.

На другий день прийшов уповноважений, гратулював мені, що похід відбувся зразково і видно було організаційний сенс Церкви. «Забудьте те, що було», — казав він до мене. Я зробив візиту обласному і йому. Вони навіть тоді вбралися по-святочному, що в них було рідко. Про смерть і похорон Митр. Андрея я написав письмо до Східньої Конгрегації і вислав поштою, але не знаю, чи дійшло воно. Пізніше казав о. канцлер Галянт, що генерал, глядячи на похоронний похід, говорив: «Але ж накидали на того молодого митрополита хрестів, як він їх донесе», бо ішов я в митрополичому поліставроні…».

* * *

Свої хрести мужньо й терпеливо ніс св.п. Патріярх Йосиф… Один із тих хрестів, це обвинувачування, про яке Покійний говорить на 116-ій ст. своїх Споминів: «КҐБ ширило між народом наклепи, що я отруїв покійного Митрополита». В архівах НКВД і КҐБ з певністю переховуються матеріяли, які стосуються двох Глав Української Католицької Церкви. А, може, й десь живуть ще слідчі і судді, яких поіменно називає покійний Патріярх, як напр. Горюн, начальник КҐБ у Львові, слідчий Крикун, який немилосердно знущався над Покійним, слідчий Защитін і т.д. і т.д.

Коментарі до обох варіянтів про смерть Сл. Б. Андрея залишаю покищо уважним читачам. Стверджую тільки, що ближчі обставини смерти Сл. Б. Андрея і далі окутані дивною таємничістю.

Ще у справі українського військового духівництва

(Закінчення)

Удалися ми до Ярослава, де мешкав український єпископ-помічник Григорій Лакота. Зголосилися до нього на авдієнцію, заявили, що втікаємо за благословенням Митрополита Андрея, просили прийняти нас на будь-яку душпастирську працю. Такою, зрештою, була рада Митрополита. Єпископ Лакота почав сердитися, сказав, що багато священиків з Перемишльської дієцезії перейшли вже з підбільшовицької зони на захід Сяну, що не може нас прийняти. Щоб не завдавати єпископові клопоту, ми його чемно перепросили і подякували, додаючи: «Будемо собі шукати іншої праці, так як нам на прощанні сказав Митрополит».

Подалися ми до Кракова. Тут уже існував Український Допомоговий Комітет, існував збірний пункт з кухнею для українських втікачів. Ми зареєструвалися в ньому, як тисячі інших, в тому числі й політичних в’язнів з різних польських в’язниць і концлаґерів. Добрі українські студенти з мого духовного стада — як Академічний Душпастир я бував у роках до війни в усіх університетських осередках — подбали для нас про приватну квартиру. Були ми «безробітними священиками». Харчувалися в спільній кухні для втікачів, мали дах над головою. Були щасливі. Зголосилися в пароха о. д-ра Павла Хруща і служили там в парафіяльній церкві св. Літургії.

Минали тижні. Мій приятель, о. Іван, не витримав такого бездільного життя. Попав у мелянхолію, затужив за Львовом, за св. Юром. Одного гарного дня забрав наплечник зі своїми речами і зник… Довідався я, що він покористувався вже наладнаним ОУН підпільним шляхом між обома зонами. Щасливо вернувся до св. Юра.

Десь з початком листопаду 1939 р,. за дорученням голови Українського Допомогового Комітету д-ра Горбового отримав я працю «дольтмечера» — мовного перекладача в шпиталі св. Лазаря, до якого німецька адміністрація долучила всі університетські клініки, переорганізовуючи в Кракові всю здоровозбірну службу, назвавши нову установу «Окрайніґте Штатліхе Кранкенанштальтен». В цій установі працював я майже до кінця червня 1941 p., коли став, як попередньо вже описано, полевим духовником. Моя праця в шпиталі не обмежувалася до дольтмечерства. Я мав нагоду віч-на-віч зустрінутися з людьми, здоровими і хворими, працівниками в адміністрації і медичною обслугою, професорами університету, лікарями, поляками, німцями, українцями. Я мав нагоду приглянутися людям на різних постах, між якими були чесні, працьовиті і лайдаки. Десяткам цих постатей міг би я присвятити свої спомини. Скажу коротко: я щасливий і дякую Господу Богу, що покликав мене на таку працю. Я збагатив свій життєвий досвід!

З початком грудня 1939 р. звернувся до мене проф. д-р Ганс Кох, євангелицький пастор з Кенігсбергу (Східня Прусія), колишній старшина УГА під командою полк. Євгена Коновальця, великий шанувальник Митрополита Андрея, мій знайомий із Зеленосвяточних поминок на стрілецьких могилах у Львові, на яких я виголошував заупокійні проповіді. Проф. Ганс Кох очолював т.зв. Переселенчу Комісію. Що якийсь час їздив до Львова, договорювався з більшовицькою владою про переселювання т.зв. фольксдойчів зі Східньої за демаркаційною лінією зони в Західню. Бажав проф. Ганс Кох переселитися також загроженим українцям. Тому просив мене зладити для нього листу осіб. На швидку руку назвав я з пам’яти ряд осіб, між ними о. прелата Леонтія Куницького і о. Івана Дурбака. Старання проф. Коха були успішними. О. прелата Куницького переселено до Відня, о. Дурбака до якоїсь місцевости на Шлеську, де всіх переселювали, провірювано здорових молодих мобілізовано до німецької армії. Атлетично збудованого о. Івана Дурбака провірено також. Фізично він був здоровий, знав німецьку та інші мови. З місця признано йому німецьке громадянство і вислано на працю до державного архіву у Кракові, де треба було знати різні мови. Я працював у шпиталі, о. Дурбак в архіві.

Як уже попередньо згадано, моє польове духівництво скінчилося восени 1941 p., коли Юрко Лопатинський і я вибули з української частини і знайшлися у Берліні. За поміччю доброго знайомого, Фрідріха Мідцельгауве, який вибув з нашої частини і став працівником в «Остміністеріюм», отримали ми фіктивну працю. Підпільно діяла в Берліні сітка ОУН. Її керівник утримував добрі традиційні контакти до японської амбасади в Берліні, тому ми були добре зорієнтовані в політичних і воєнних подіях. Мені вдалося отримати двотижневу відпустку, мимо заборони гестапо верталися на Україну, тільки до Кракова, щоб там — така була моя офіційна аргументація — зліквідувати своє мешкання на вул. Лобовській, яке я мусів несподівано залишити перед вибухом війни. Юркові Лопатинському сказав я відкрито, що до Берліну не вернуся, що буду добиватися до Львова. Пригадую, як Юрко зареаґував, крикнувши: «Ксьондзе, ти втічеш, а мене тут гестапо повісить!». Правда, його не повісили, але арештували, посадили у в’язницю в одиночку-келію і як дуже небезпечного в’язня закули у залізні пута. Їсти приносив йому арештований жид, Ауербах, який після війни очолив у Баварії товариство бувших в’язнів німецьких в’язниць і концентраційних таборів. Юрка Лопатинського перенесено з гестапівської в’язниці у Берліні до концтабору у Саксенгаузен. Звільнений разом з іншими українськими політичними в’язнями (Степан Бандера, Ярослав Стецько, Андрій Мельник, Тарас Бульба-Боровець) на вимогу українського підпілля, Юрко Лопатинський вернувся знову на Україну і включився в боєві лави УПА під командуванням Романа Шухевича. Його дальша доля відома. Похоронений в Бавнд-Бруку.

Був початок місяця травня 1942 р. Я виїхав з Берліну до Кракова, звідтіль до Варшави, з Варшави до Львова, все вже нелегально, тільки з залізничним білетом. Вдалося щасливо пройти всі контролі. У Львові було мені неможливо злегалізуватись. Перебрав мене під свою опіку Провідник ОУН Іван Климів-Леґенда (пізніше арештований і розстріляний ґестапом). Так став я «підпільником», робив те, що мені наказували, скитався, жив у підпільних хатах, багато писав у підпільному органі «Ідея і Чин». Та це вже мій життєвий шлях. А що ж сталося з моїм «наступником» у польовому духівництві? Він знайшовся на Білорусі, пережив там трагічну подію, коли під час несподіваного наскоку червоних партизан вбито 19 вояків української групи. Групу, очолювану полк. Побігущим, раптово відкомандовано з Білорусі до Львова. Поїзд зближався до Львова. Роман Шухевич, прочуваючи засідку, дав наказ вискакувати з вагонів і зникати. Більшість вояків послухала наказ, ледве кільканадцять, між ними полк. Побігущий і о. Дурбак, доїхали до Львова. Там їх перебрало гестапо і посадило у в’язницю на вул. Лонцького. На інтервенцію Українського Допомогового Комітету по кількох тижнях усіх звільнено.

Яка ж була моя несподіванка, коли одного дня в полудень, влітку 1943 p., на вул. Руській біля Дністра «напоровся» я на свого друга, о. Івана Дурбака. Обнялись, мовчки привітались, а він, знаючи, що я «підпільник», борзо «вистрілив»: «Івасю, не оповідай мені нічого, бо як мене ще раз арештують, все оповім». До зворушення був о. Дурбак щирою людиною. А втім хотілося порозмовляти, ми ж не бачилися від кінця червня 1941 p.! На вулиці розмовляти годі. Зайшли до знайомої родини Шепаровичів (інж. Роман Шепарович). Пані Шепарович привітала нас, як рідних, почала гостити смачним обідом. Не питалася, що робимо, де працюємо. Пощо їй знати? Такі були українські родини. З гостинности в них я нераз користав. Радо давали притулок підпільникам, наражуючи себе на небезпеку. Дякую тим українським родинам в імені всіх, кого вони пригорнули і так часто охоронили від небезпеки.

Розмовляли ми до пізнього вечора, тобто радше о. Іван Дурбак оповідав мені про своє польове духівництво і свої пригоди-переживання. Вперше схоплюю це на папір, щоб зберегти пам’ять про останнього польового духовника Української Групи в роках 1939-42. Була це моя остання зустріч зі своїм другом. Щойно при кінці сорокових років дійшли до мене скупі непевні чутки-вісті про дальшу долю о. Івана Дурбака. Після горезвісного «Львівського церковного Собору в березні 1946 р.» о. Дурбака «приєднано» до Російської Православної Церкви. Щоб затерти сліди свого минулого, о. Дурбак подався на парафію в Перегінську й околиці, далеко в Карпати. Там він пропав. За непровіреними вістками був розстріляний кагебівськими загонами за зв’язки з українськими повстанцями. Українська земля над рікою Лімницею в Карпатах пригорнула і схоронила його змучене земне тіло. Вічна тобі пам’ять, дорогий, незабутній друже Іване!

З хвилиною постання УПА в 1942 р. визвольна революційна боротьба на українських землях росла, збагачувалася досвідом несамовитими темпами. Відбувся III Надзвичайний Збір ОУН. Покликано до участи й мене, не члена ОУН, обрано навіть заступником голови Політичної Ради. Почалися організаційні підготови до створення загальнонаціонального керівного органу боротьби — роки 1943-44. У цьому часі довелося мені ще й одягнути на себе іншу професію.

Тим разом став я «дипломатом» (!). Нелегально, з нечуваними пригодами їздив і вів тайні перед німцями переговори з мадярами (Будапашт), румунами (Чернівці, Ясси і т.д.), з поляками (Львів).

Нарешті відбувся 1 Великий Збір Української Головної Визвольної Ради, на якому обрано мене одним з віцепрезидентів. Довелося бути ще й «політиком». На Зборі в липні 1944 р. виготовляли ми спільно основоположні документи. Універсал, Присяга Воїна УПА, програма і т.д. На всіх документах відбилася вже печать нової української Генерації зі східніх земель України, генерації, що виросла і виховалась в системі атеїзму. Були в цьому поколінні молоді, талановиті люди, українські патріоти. Назву тут хоч би одне ім’я — письменник Позачинюк. Включившись в революційну боротьбу, під релігійним оглядом залишалися вони в моїй оцінці радше агностиками, толерантними до релігійних переконань своїх братів із західніх українських земель, а не «воюючими атеїстами». В основоположних документах УПА («За що бореться УПА») та УГВР ніде немає згадки про Бога, в організаційній схемі УПА не було місця для польового духовника. Душпастирську обслугу віруючих вояків УПА сповняли місцеві душпастирі, де відбувалися воєнні операції УПА. Встановлення Свята УПА на празник Покрови наступило щойно пізніше. Встановлення цього празника — це поворот до давньої традиції українського воїнства.

Саме у зв’язку з таким правним станом основоположних актів УПА і УГВР довелося мені, віцепрезидентові УГВР, вирішувати одну справу. Я перебував в квартирі головного командира УПА-Захід Карпати полк. Олекси Гасина. Була це людина глибоко віруюча. В моїх очах це був християнський мрійник. Одного дня вояки УПА приводять до нас високого священика в студитській рясі. Не вірю своїм очам, це ж мій товариш з Богословської Академії, який після студій богословії і малярства в Римі став монахом-студитом, розмальовував іконостаси в різних церквах, між іншим, і в моєму сусідстві в Холоєві, в парафії о. Коритка. Був він помічником о. протоігумена Климентія Шептицького, останньо ігуменом Студитів в Карпатах*. Перед нами стояв о. ігумен Роман-Рафаїл Хомин. Просить прийняти його як духовника до УПА. Радимося з Олексою Гасином. Основоположні акти не передбачують такої функції, натомість була можливість «обійти акти» і прийняти о. Рафаїла в ряди УПА в характері виховника. Так і сталося. Полк. Гасин порадив о. Рафаїлові відбути кількатижневу військову підготову і вислав його до Старшинської школи в Чорному Лісі, недалеко Рожанки Нижньої в характері «виховника».

Моє останнє побачення з моїм другом о. Романом-Рафаїлом Хоминим, відомим мені виховником і польовим духовником УПА, було восени 1944 року. Місце зустрічі — Старшинська і Підстаришнська Школа УПА в Чорному Лісі, якої командиром був Поль (Псевдонім), Польовий. Рейдом на конях добилися ми, тобто полк. Олекса Гасин зі своїм командним штабом, коло 30 осіб, крізь вузлову станцію Лавочне до Рожанки, де заночували. Наступного дня відбулося в школі велике свято заприсяження і надання старшинських і підстаршинських ступнів, Служба Божа. Про цілоденний рейд на терені, обсадженому ще німецькими військами, і про саме свято тут не місце писати. Присвячуючи цей спомин польовим духовникам, я і так мусів вплести багато дечого зі своїх переживань тогочасних бурхливих часів. Вибачаюсь за це перед читачами.

З о. Романом-Рафаїлом по-дружньому розпрощався після закінчення незабутнього свята в Старшинській Школі. Монах-студит, воїн і духовник УПА впав на полі слави в бою з більшовиками десь при кінці 1944 р. Вічна йому пам’ять!

Високодостойний, Дорогий Пане Гречко! Старався я доповнити те, що Вам невідоме своїми переживаннями подій. Довідуюся, що сьогодні найвищі політичні і парляментарні власті України дебатують про організацію збройних сил України. Я свідомий усіх труднощів. Зі свого досвіду скажу: духовник у майбутніх збройних силах України необхідний в мирних, а ще більше воєнних роках. При цьому кожний духовник, якого б віровизнання він не був, мусить тямити, що він є пастирем-слугою для своїх воїнів, віруючих і невіруючих! Що більше, навіть у своєму супротивникові духовник не сміє бачити ворога, але людину-брата, що в критичній ситуації життя шукає розради, помочі, щирого слова. Коли я говорю про брата, то говорю то на підставі свого власного пережиття. Бувши польовим духовником, я пережив зворушливу сцену: німецькі вояки «викурювали» з бункеру червоноармійців. Один з них, закурений сажею, піднісши руки, вийшов з бункеру. Один вояк нашої української групи пізнав у ньому рідного брата… Залишаю читачеві призадуматися над тією картиною! Для німця — це був ворог, для українця — брат! Пересвідчився я ще в тому в бої біля Людавки, коли тяжко поранені і полонені, яким я хотів послужити, з полегшею шептали «батюшка», «музелмен».

Прошу Бога, щоб духовникам-душпастирям в Українських Збройних Силах не довелося знаходитися в описаних мною ситуаціях. І молюся, щоб Господь послав українським воїнам духовників з благородним, братньою любов’ю серцем!

Щиро Вас здоровлю Ваш брат у Христі-Господі

о. Іван Гриньох

Ще у справі українського військового духівництва

(Продовження з березневого числа)

В розмові з Романом Шухевичем, який ніс на собі тяжкий обов’язок відповідальности, довідався я, що найважніше для нього — не допустити до розв’язання частини, до її демобілізації, бо часи напевно зміняться і Україна буде потребувати вишколеного і вже в боях випробуваного вояцтва. І друге: Роман Шухевич не думав ніколи про боротьбу з партизанами на Білорусі. Йому йшлося про те, щоб його вояцтво знайшлося поблизу України. Як польовий духовник, сказав я Романові Шухевичеві, що духовником у поліційному відділі не хочу служити, і просив про звільнення та інше призначення. По-дружньому прийшли ми до згоди з тією умовою, що я мав підшукати іншого духовника для частини. «Щастя», а може така була Воля Божа, нам сприяло. Запропонував я свого доброго приятеля, який у цьому часі жив у Кракові, о. д-ра Івана Дурбака. Про нього пізніше. Я враз із ад’ютантом Романа Шухевича отримали інше призначення. Перебравшись в «цивіля», тобто, скинувши свої військові мундири, обидва ми, майже як дезертири з німецького війська, дісталися до Берліну, підплативши властителя маленького пансіону Кляйст, замешкали в одній холодній кімнаті і почали робити заходи, щоб залегалізуватися, щоб отримати харчові картки, а найважніше, отримати офіційне звільнення з німецького війська в «Оберкоммандо дес Геерес», Начальне Військове Командування. З цікавими пригодами вдалося нам усе осягнути. Ми стали «цивільними людьми», поліційно зареєстрованими, з забороною повороту на Україну (!)

В цьому ж самому часі, як було вирішено, обидві військові українські групи, одна під командою Романа Шухевича, друга (віденська) під командою полк. Побігущого-Рена з’єдналися у Франкфурті над Одрою. їх переодягнено в поліційні мундири, тим разом з усіма старшинськими відзнаками. Там почався їх поліційний вишкіл.

Не до теми тут переповідати про працю «по призначенні» мою і Юрка Лопатинського в грудні 1941 р. — травні 1942 р. Коротко — я служив Богослужби в нашій парафії у Берліні, де парохом був мій товариш зі студій в Інсбруці, о. д-р Іван Чорняк, апостольським вікарієм — о. д-р Петро Вергун (обидва в пізніших роках жертви більшовицького терору).

В неділі я доїздив до нашої частини у Франкфурті над Одрою, служив там св. Літургії, аж доки не прибув там мій «кандидат» на духовника, названий вище о. д-р Іван Дурбак. Правда, служив я там уже не як полевий духовник, а як звичайний український душпастир. Настрої у частині були досить «напняті». Полковник Побігущий, найвищий рангою, колишній професійний («заводови») старшина в Польській Армії, знав одне: наказувати і виконувати накази. Роман Шухевич, в ранзі сотника, люблений усіма, був для більшости вояцтва «ідейним комендантом», своєрідним орієнтиром-прапором. Попрощався я з усіма день наприкінці березня, коли ця українська частина була перекинена на Білорусь…

Рамки задуманої моєї статті за вузькі, щоб присвятити детальніший спомин про частину як цілість і про кожного з тих ідейних вояків. Та не можу стриматися, щоб не написати спомину-некрологу про мого наступника, полевого духовника о. д-ра Івана Дурбака. Походив він зі старої священичої галицької родини. Був сиротою по-батькові, священику. Виховували його мати-вдова і дід по-матері, парох у селі, недалеко Бережан. Про його «бурхливі» юнацькі роки в часі гімназійної науки, про старання підпільної ОУН включити його в свої кадри, про відбування т.зв. проб з наказом перевозити підпільну літературу поїздом Львів-Бережани довідався я від нього щойно в 1936 p., коли ми стали сусідами «через стіну наших мешкань» в забудуваннях св. Юра, як архикатедральні сотрудники. «Проби» він не пройшов, бо кожного разу, лякаючись поліційної контролі, викидав підозрілий багаж з вагонного вікна на поле… Був він жертвою т.зв. польської пацифікації в 1930 р. Його арештували в родинному селі і несамовито збили, викрикуючи: «Малєнкі, спусьць споденкі» — «Маленький, спусти штанята»…

Талановитого абсольвента гімназії вислано на студії до Риму (мабуть 1927-30 pp.). Осягнув, як відмінний студент, ступінь доктора філософії. Почав студіювати теологію. Не витримав атмосфери в Колегії, всів на поїзд й «утік» до Львова, продовжуючи теологічні студії вже в Богословській Академії під керівництвом о. Ректора Йосифа Сліпого. Після абсолюторії прийняв священичі свячення з рук Слуги Божого Андрея.

Познайомившись в 1936 році, ми стали приятелювати. Разом ходили на обіди до ресторану Маселка, разом ходили на футбольні імпрези. Але часто разом служили похорони, парастаси, мінялися в дияконській службі, коли в храмі св. Юра служили владики-помічники — єп. Іван Бучко чи єп. Никита Будка. Отець Іван Дурбак був обдарований незвичайними талантами. Мав чудовий голос — бас-баритон. Ніколи не навчаючись у музичній школі, грав на кожному музичному інструменті, від фортеп’яна починаючи. Самотужки вивчив читати ноти. Признаюсь, я заздрив його талановитості. Характерами ми були наскрізь різні: я спокійніший, казали «розважніший». Він, як я йому до очей випоминав, «нарваний», необчисливий в тому, що робить, постійно готовий ризикувати, зробити непродуманий крок, за що потім перепрошував і жалував. Наприклад, взяв його одного разу єп. Бучко як свого диякона-капеляна на канонічну візитацію в селі недалеко Львова. В неділю перед архиєрейською Службою Божою, замість приготовити все потрібне до Служби, ранком, не повідомляючи єпископа, о. Дурбак всів до поїзду і з’явився в мене, щоб пополудні піти на футбольні змагання «Гасмонея-Україна». Ці змагання між передовими дружинами «національних меншостей» у Львові притягали завжди тисячі глядачів українських і жидівських.

Окрім сотрудництва в св. Юрі доповнювали ми себе ще іншою працею: я був душпастирем студентської молоді, він душпастирем ремісничої.

Мав о. Дурбак журналістичний талант, як філософ глибоко аналітично-критичний любив полемізувати. Як не було з ким, то сам з собою. Доходило до курйозів! Велася полеміка між «Нивою» під редакцією проф. д-ра Гавриїла Костельника і «Зорею», що виходила в Станиславові, спонзорована єп. Хомишиним під редакцією д-ра Назарука. В гарячій полеміці появилася знаменита стаття, підписана автором, о. Іваном Дурбаком. У відповіді йому появилася стаття в «Новій Зорі», підписана криптонімом — о. Х. У. чи щось подібне.

Знаючи стиль свого приятеля, я відразу розгадав, що криптонім це о. Іван Дурбак. В житті я ще з таким «феноменом» не зустрічався. Своє припущення з докором висловив я своєму приятелеві і запитав: «Чого таке робиш?». А він спокійнісінько відповів: «Знаєш, інколи хочеться подискутувати з розумною людиною». Вважав себе розумним. І це правда! Схолястичну філософію знав краще, як дехто з його італійських професорів. Володів чужими європейськими мовами. Зі старинних знав досконало латинську, грецьку і єврейську. Пам’ять мав феноменальну. Не був гордим; коли в чомусь провинився чи зробив якусь дурницю, перепрошував і признавався до помилки. Готовий помогти кожному. Радо все записував, на календарчику віднотовував хроніку «своїх поточних дій», за що пізніше у в’язниці гестапівські посіпаки при переслуханнях його до нестями били. Часто користав я з його послуг. Сам я лінивий до писання. Своїх проповідей тоді ніколи не записував, хоч порядкував усе у своїй голові нераз годинами. А коли приходилося проповідувати на дуже важливі свята, як Перший Листопад чи на могилах Січових Стрільців на Зелені Свята, я виголошував надумане в голові, а о. Дурбак за столиком усе записував. Він був «скорописцем» і разом з тим першим критиком мого слова. Любили його всі наші святоюрські владики, Митрополит Андрей, єпископи-помічники — Іван і Никита. Любили його священики — за його простоту, щирість і гумор-веселість. Хоч о. Іван був невеликого росту, кілька сантиметрів менший за мене, був він атлетичної будови. Він був любителем спорту, першуном у легкій атлетиці. Ходили ми бодай раз на тиждень «на вправи» до «Сокола Батька» на вул. Руській — я був призначений Митрополитом Андреєм духовником цього спортового Матірного Т-ва «Сокіл Батько». Мій приятель залюбки «боксувався» з іншими атлетами. Його рамена, груди — самі залізні мускули.

І при всьому тому о. Іван був незвичайно працьовитий. Пересиджував ночами, медитував і писав-писав, а ранком, о год. 5:30, вже був у храмі св Юра і молився та служив ранні богослуження. І хоч ми були своїми характерами іншими, ми були нерозлучними приятелями, помагаючи собі взаємно. Здавалося, ми себе доповнювали, бувши молодими українськими священиками. На короткий час нас розділила химерна доля. Польська поліція, провівши обшук у моїй квартирі, замкнула мене насамперед у в’язниці на Лонцького і перевела до слідчої в’язниці на Казимирівській вулиці, де я просидів якийсь час до вибуху війни з іншими українськими священиками, а в часі війни в ізольованій для особливо підозрілих в’язнів келії аж до зайняття Львова більшовиками. Зустріч з приятелем вже під новим «визволителем-займанцем»… Були ми зголоднілі, бо харчових запасів у нас не було.

Закривши шалями свої священичі нагрудники, допленталися ми до українського ресторану на Ринку біля ратуші. Імени власника вже не пригадую. З головного входу ресторан був закритий. Зрозуміло. Грабежі «доблесних» вояків Червоної Армії були на порядку дня і ночі. Застукали ми в двері при задньому вході. Впустив нас господар, було порожньо в їдальній залі, тільки при одному столику сиділи, їли й попивали нам знайомі, між ними проф. Кирило Студинський, д-р Щурат і ще кілька відомих політичних діячів з комунофільської партії «Хлібороб». Привіталися, розцілувалися.

Проф. Студинський запросив нас обох бути його гостями. Довідалися ми, що ця група очікує покликання від командування Червоної Армії політично-адміністраційного правління Західніх областей України. Як виявилося незабаром, були це тільки мрії. Нам обом радив проф. Студинський зголоситися до професійної Спілки учителів. Словом, усі були оптимістами. Попрощалися ми вже під вечір. По дорозі до св. Юра мій приятель на весело поздоровляв кожного стрічного солдата словами: «Хай живе Українська Самостійна Україна!», додаючи тут то там тихцем «соціялістична».

Наступного дня, просто з цікавости, зайшли ми під вечір до ресторану передового готелю Жоржа, де ми були знайомі з обслугою і де звичайно збиралася добре прибрана публіка-гості, українці і поляки. Сіли при столику, приглядалися. Сценарій не до пізнання, гості самі солдати, найкраще зодягнені — кельнери, що спокійно обслуговували оцю масу. Контрасти — минуле і сучасне. З огірченням залишили ми приміщення.

Скоро минали дні і тижні. Ми сповняли свою службу в парафії, як давніше. Слідкували за подіями дня. Доходили до нас різні чутки про арешти, про втечі цілих родин на Захід, про виселювання польського населення за Сян. Ми сиділи в Святоюрській твердині, нас покищо не зачіпали, і нікому з нас не приходило на думку залишати рідний Львів. Раптово дійшли до нас тривожні вісті: на листі призначених на арешт знайшлися і наші імена і багатьох інших священиків, між ними о. Олександра Малиновського, віцеректора Духовної Семінарії.

Пішли ми до Митрополита Андрея, оповіли про можливість нашого арештування. Засумовано відповів Митрополит: «Ну, що ж? І ви хочете мене залишити?». Це нас так зворушило, що ми припали в сльозах до Митрополита і повторювали: «Ні, ні ми залишаємося». З благословенням Митрополита вийшли ми з митрополичої палати. Вийшли бадьорі, якось легше стало на душі по цій візиті у свого батька, глави і пастиря нашої Церкви.

Знову минали дні. Одного разу ранком прибігає до мого мешкання Льоньо Дяків, сестрінок о. прелата Леонтія Куницького, посла від УНДО до польського Сейму і пароха св. Юра. Льоньо Дяків, абсольвент Богословської Академії, потім мій співпрацівник в католицьких організаціях «Орли», «Обнова», в журналі «Юнацтво», «Лицарство Пресвятої Богородиці». Льоньо якраз вернувся з переслухання в НКВД. «На милість Бога, йдіть негайно до Митрополита, якому я вже все оповів, просіть про благословення і чим скорше втікайте на Захід». Благає мене в сльозах. Порозуміваюся з о. Дурбаком і Малиновським. Як на ново просити Митрополита про звільнення з наших обов’язків, коли ще недавно запевняли його: «Ми вас не залишимо». Та вирішили піти і вислухати, що скаже Митрополит. А він був уже приготований Льоньом Дяковим на нашу зустріч і зорієнтований у новій ситуації. «Звільняю вас з ваших обов’язків і на якийсь час відпускаю вас. Як не знайдете праці як священики, беріть усяку працю, аби тільки ця праця не противилася священичому станові. Я благословлю вас!».

Спакували найконечніші «манатки» в наплечник, зодягнувши на себе блюзку мотоцикліста, з єдиним документом «Право язди на мотоциклях на дрогах публічних» (зберігаю ще в своєму архіві цей документ, в якому я витер дві букви «КС»— скорочення на «ксьондз»). Переодягнувся «на цивіля» також мій супутник о. Іван Дурбак. Поїзди на Захід відходили всі з залізничної станції на Замарстинові.

О. Малиновський, який по довгому лікуванні на інфаркт серця жив у Народній Лічниці, вибрався туди окремо. Під вечір вийшли ми вдвох з своїх помешкань. Настоював я, щоб іти пішки. Та о. Дурбак уперто настоював — взяти фіякра і їхати на Замарстинів. Не вдалося мені його переконати. Як тільки по дорозі зустріли кінну дорожку, популярно званого «фіякра», всіли ми до повозки, а візник питає: «Доконд ксєнжа завєзьць?» (куди завезти отців?). Перша халепа! Візник нас пізнав, хоч ми були переодягнені. До хворих ми їздили такими повозками і, видко, цей візник нераз нас возив. Я мовчав, у душі сердився, візник нас «розконспірував». Як ми сказали Замарстинів, він відразу зорієнтувався, що ми втікаємо. Вистачало, щоб він повідомив НКВД, що до поїзду всідають українські священики, щоб нас схопити.

На рейках стояв готовий до від’їзду поїзд — напрям Перемишль. Треба було силою пропхатися до вагону. Втікали поляки й ми не сміли признаватися, що ми українці. Сіли ми в вагоні один напроти другого. Знаючи гнів і лють поляків на українців, зокрема в останніх днях війни, обидва ми старалися мовчати, щоб не зрадити себе, що ми українці. В іншому кутку вагону сиділа група польських сестер-монахинь. Мій супутник, передрімавшись, не витримав, зайшов до них, шепнув, що він «ксьондз», і польські сестри погостили його солодощами. Виладовано нас з вагону над ранком у полі. Пройшли ми пішки до залізничного мосту на ріці Сян. Гранична лінія була по середині мосту. Там стояли німецькі прикордонники, а перед мостом стояли солдати-червоноармійці. Тисячна маса — чоловіки, жінки з малими дітьми — товпилася і добивалася до входу на міст. Були це польські втікачі. Галас, плач, крик. Якось удалося нам дістатися до входу на міст. Пропускали насамперед польських залізничних службовців. В німецькій зоні було для них запотребування. Як «залізничники» проскочили ми більшовицьку контролю, перед німецькими прикордонними сторожами «легітимували» ми себе, подали вже як доктори Мюнхенського і Римського університетів.

(Далі буде)

Лист до редакції

Високоповажаний Пане Редакторе!

Прошу не відмовити надрукувати у Вашому цінному журналі таку заяву:

У спомині о. д-ра Івана Гриньоха п. заг. «Ще у справі українського військового духівництва» («Патріярхат», лютий 1992 р.) читаємо таке (несуттєві для порушеної тут справи подробиці пропускаємо, маркуючи це дужками):

«До походу на Схід — готовила свої кадри ОУН, організуючи т.зв. Похідні групи. Провід ОУН покликав навіть до життя своєрідну Комісію для політично-психологічного вишколу цих груп. Попав і я до цієї Комісії, хоч не був членом ОУН (…). В склад Комісії входили Василь Рудко, Степан Ленкавський, Володимир Янів, всі члени ОУН, і о. Гриньох. Цілими днями відбували ми засідання Комісії на квартирі вул. Лобзовська 43, де я жив разом зі своїм приятелем о. Богданом Липським (…). Опрацьовували ми різні інструкції поведінки і праці серед українського населення власно (сік!) для названих Похідних груп».

Нема тут виразно сказано, але є всі дані думати, що ствердження о. д-ра Гриньоха відносяться до першої половини 1941 року. Рік 1940 був, як широко відомо, часом великої і здебільша конспіративної метушливости внутрі націоналістичного руху, яка знайшла свій вислів у розламі ОУН, що про нього широка публіка довідалася щойно в кількох останніх місяцях цього ж року. Отець д-р Гринох робить мене учасником Комісії, яка, як виходить недвозначно з його тексту, діяла по лінії ОУН Степана Бандери. Супроти цього я мушу заявити наступне:

  1. У Кракові перебував я тільки до березня 1940 року, а про існування згаданої Комісії довідався вперше тепер — і то із спомину о. д-ра Гриньоха;
  2. Будучи в Кракові, я ніколи не зустрічався ні з Ст. Ленкавським, ні з Вол. Яневим. Оба ці громадяни були мені, якщо йде про суспільно-політичні справи, далекі й чужі тоді, як також через усі наступні десятки літ. Так само ніколи в житті я не був разом у ніякому робочому греміюмі ні з названими громадянами, ні з о. д-ром Гриньохом. Звідки о. д-р Гриньох взяв свою інформацію про мене, це його загадка і — його проблема.

Василь Рудко

 

Поправка до статті о. Івана Гриньоха

Прошу справити неточність у статті о. Івана Гриньоха «Ще у справі українського духівництва» у числі за лютий 1992 р. на стор. 29 «Патріярхату» було написано, що «Радимно лежить над річкою Бугом», а мас бути, лежить над річкою Сяном. У числі за березень 1992 р. було написано, що пор. Остап Линда з Яворова, сказано, що Линда є псевдонім, а це навпаки Остап Линда є його правдиве прізвище. В статті згадано два рази.

В. Гоцький

Вітаємо о. д-ра Івана Гриньоха з 50-річчям священнослужіння

Ми не мали можливости безпосередньо і вчасно привітати з п’ятдесятиріччям священослужіння Всечеснішого Отця патріяршого архимандрита Івана Гриньоха, тому робимо це спізнено і посередньо в журналі «Патріярхат». Ось цією дорогою долучуємось до вінка привітань та бажаємо Дорогому Ювілятові ще довгі роки прожити у кріпкому здоров’ю й дальше успішно продовжувати віддану працю, як талановитий душпастир, український церковний мислитель, неперевершений богослов і український патріот на славу Христової Церкви та добро українського народу.

18 вересня 1982 р. сповнилось п’ятдесят років з дня священичих свячень, а 28 грудня 1982 р. сповниться сімдесят п’ять років життя о. Іванові Гриньохові. З приводу виняткових і, можна назвати, радісних дат в житті о. Івана Гриньоха дозволимо собі трохи ближче познайомити наших читачів з ювілятом. При цьому слід підкреслити, що о. Іван Гриньох належить до непересічно кольоритних особистостей не тільки в українському богословсько­му світі, але в загальному українському політичному і національно-визвольному житті. Ця багатокольоритність о. Івана Гриньоха не спирається на усній словесності, але на практичній багатогранній праці як вдумливого душпастира, виняткового богослова, глибокого мислителя, як також одного з творців і заразом активного члена українського резистансу в час Другої світової війни.

Отець Іван Гриньох — це справді унікальна особистість у нашому церковному й національному житті. Щоб подати повну і всесторонню оцінку життя і творчости о. Івана Гриньоха, для цього потрібно мати відповідну відстань — перспективу часу. Тут ми спробуємо хоч назвати деякі фрагменти з життя о. Івана Гриньоха, щоб запізнати наших читачів з його діяльністю як священнослужителя і одного з провідних творців українських змагань за волю і незалежність українського народу. Для цього є добра нагода — п’ятдесятріччя священнослужіння, а одночасно сімдесятп’ятьріччя життя о. Івана.

До речі, ювілеї п’ятдесятріччя сягають глибоко в старинну історію. Саме слово «йобел» — «ювілей» є староєврейського походження, яким в старинній історії відзначувано кожних п’ятдесят років. Отже, кожний п’ятдесятий рік був нагодою для застанови над пройденим, підсумків зробленого та намічення майбутнього.

Отже, золотий ювілей такої вагомої праці, як душпастирська, це справді добра нагода, щоб зробити хоч фрагментарні підсумування неоціненної праці о. Івана Гриньоха. Після навіть побіжного відмічення праці ювілята ми краще зрозуміємо, чому радянська преса так часто і так багато присвячує йому лайливої уваги. Це діється не припадково. Хто слідкує за радянською пресою, публіцистикою, мемуаристикою і навіть белетристикою, то напевно часто зустрічається з ім’ям о. Івана Гриньоха, звичайно, у супроводі з різними, при цьому лайливими, прикметниками.

Отець Іван народився в селі Павлові 1907 р. Батьки Івана мали двох синів, себто Івана і молодшого Степана, що обидва стали священиками. Отець Степан вже довгі роки є на парафії в церкві свв. Кирила і Методія в Оліфанті, Пенсільванія. З вищевказаного випливає, що батьки Івана були глибоко релігійні, віддавши для служіння нашій Церкві двох своїх синів, не пожалівши для цього ні труду, ні зусиль, ні грошей. Напевно, їм не доводилось легко це здійснювати. Після закінчення середньої освіти в гімназії у Львові Іван Гриньох розпочав свої студії богословія у Львові, які опісля продовжував у Інсбруці — Австрія, Мюнхені — Німеччина і Парижі — Франція, захистивши докторську працю і одержав ступінь доктора.

Священичі свячення прийняв 18 вересня 1932 p., що їх довершив Митроп. Андрей. З хвилиною свячень о. Іван зробив вагомий крок у свойому житті, якому гідно, достойно і чесно віддав повних 50 років життя, виповнивши їх багатим творчим змістом як український священик і патріот. Спершу о. Іван був на парафії душпастирем у Галичі, але незабаром митр. Андрей покликав його до Богословської Академії у Львові викладати богословіє і філософію. Треба відмітити, що о. Іван Гриньох здобув добре богословське знання у своєму і в західньоевропейських богословських факультетах. До цього слід додати, що о. Іван є добрим прикладом і взірцем для його наслідування студентами. Його знання і серйозний підхід до проблем завжди були імпонуючими для його слухачів і студентів. Зрештою, не можна було завважати не тільки під час викладів, на лекціях, але також під час його проповідей, в яких о. Іван завжди уміє осмислено та з глибоким знанням сказати про Христове вчення. У цих проповідях все були ясні, виразні й глибокі думки. Треба підкреслити, що о. Іван належить до тих рідкісних одиниць, які чудово володіють своєю зброєю — живим словом. Справді, це могутня і неперевершена і непоборна зброя — слово. Ось саме цього слова найбільше бояться більшовики. Вони багато кого спроможні перемогти, зломати, закути, але не можуть побороти слова, ось цього слова, про яке на Христове Воскресіння у євангелії говориться: «Напочатку було Слово…».

Своєю зброєю о. Іван володів і володіє бездоганно. В той самий час, коли він був викладачем в Богословській Академії, де викладав філософію і богословіє, одночасно був заступником пароха катедри св. Юра у Львові. Слід мати на увазі, що о. Іван належить до тієї генерації — покоління, яке виростало і формувалось безпосередньо під впливом програних визвольних змагань. Без найменшого сумніву, цей факт мав великий вплив, що згодом виявився у безпосередній душпастирській праці. Болюче відлуння програних визвольних змагань будило і заставляло тодішнє молоде покоління продовжувати незакінчене. Будучи духовним опікуном студентської молоді ще на батьківщині, о. Іван своїм словом формував її релігійний і національний світогляд.

Міцна зброя — слово, що ним завжди бездоганно володіє о. Іван, була не до вподоби тодішнім окупантам українських західніх земель — полякам,— і вони коротко перед гітлерівсько-німецькою війною арештували о. Івана, який просидів до розвалу панської Польщі. За дозволом Митроп. Андрея, щоб не бути ув’язненим більшовиками, о. Іван виїжджає на еміграцію, де дальше продовжує виконувати свою душпастирську працю. Це був час, коли гітлерівська Німеччина готувалась до війни з Радянським Союзом, хоч недавно перед тим вони підписували спільний договір миру і разом розшматовували панську Польщу.

Як тільки почалась німецько-більшовицька війна, о. Іван вже був тісно пов’язаний з Організацією Українських Націоналістів. Він же був духовним опікуном українського легіону «Нахтіґаль», що незабаром, у перші місяці війни був німцями розв’язаний. В найгрізніші часи німецької і більшовицької окупації України о. Іван діяв на відтинку українського резистансу — підпілля, формуючи його політичну думку і визвольну політику. Тут знову о. Іван виявив володіння своєю міцною зброєю — словом. На переломі 1941-1942 pp. написав цінний есей під назвою «Цілі й методи німецької імперіялістичної політики на окупованих теренах», в якому розкрив жахливі пляни і злочини нових окупантів України та вказував шлях, що ним повинні прямувати українські визвольні формації, а в першу чергу українське підпілля. В той час ювілят був одним з провідних членів ОУН і українського резистансу, з якого виросла визвольна формація Українська Повстанська Армія, що її очолив Тарас Чупринка — Роман Шухевич.

Ювілят не тільки мав значний вплив на формування УПА, що її сорокріччя цього року відзначаємо, але й на боротьбу на протинімецькому і протибільшовицькому відтинках. Ювілят також брав безпосередню участь у розмовах з представниками поневолених народів у напрямі формування спільної боротьби проти гітлерівських і більшовицьких окупантів. Отець Іван був співосновником Української Головної Визвольної Ради (УГВР), на форумі якої був обраний віцепрезидентом УГВР. Ні більше, ні менше ювілят був не тільки учасником, але одним з головних творців найновішої історії української боротьби проти двох потворних потуг Другої світової війни.

Отець Іван Гриньох в 1945 р. разом з вояками УПА продістався на Захід і тут досьогодні залишився вірний визвольним ідеям, продовжуючи дальше політичну працю на цьому відтинку, як голова Закордонного Представницта УГВР.

Ювілят весь час віддано і безперебійно виконував совісно свою душпастирську працю. Як тільки утворилась Богословська семінарія у Гішберґу (Німеччина), о. Іван Гриньох із своїм попереднім досвідом включився у професорський персонал семінарії і тут також викладав філософію і богословіє. Коли українські семінаристи перенеслись з Гішберґу до Куленбурґу — (Голляндія), о. Іван дальше продовжував свої виклади.

Отець Іван Гриньох високо шанував і цінив свойого святителя митроп. Андрея і вже тут, на еміграції, написав працю під назвою «Слуга Божий Андрей», в якій подав широку і глибоку сильветку митр. Андрея. Автор у книжці схопив найбільше сутнє про князя нашої Церкви, Слугу Божого Андрея на Києво-Галицькому престолі, який після нього перейняв незрівняний релігійно-церковний ієрарх, Блаженніший Отець Йосиф, а тепер Патріярх Йосиф. Слід при цьому підкреслити, що о. Іван виявився одним з кращих церковних публіцистів. Тут можна назвати його довшу розвідку, що появилась в журналі «Сучасність», а згодом вийшла окремою відбиткою під назвою «Епілог чи пролог у зустрічі двох епох». Ця розвідка була написана як підсумок першої сесії Вселенського Собору Ватиканського II. Автор відмітив, які існували проблеми у Вселенській Церкві і при цьому мав відвагу підкреслити, що наші владики прибули на цей собор неприготованими, з порожніми руками, а про їх будь-який вклад у соборові наради не можна й говорити. Поруч з тим, ювілят вже тоді мав відвагу сказати й підкреслити, що Церква — це не тільки ієрархія, але також священики й вірні. Так, це були сказані вагомі слова. До речі, Вселенський Собор Ватиканський II прийняв концепцію Церкви, як «Божого люду», це означає, що сюди входять ієрархія, священики і миряни, не як фраза, але дійсність, які мають не тільки обов’язки, але права і відповідальність за долю Церкви. На жаль, ще й сьогодні можна сказати, що твердження о. Івана тоді, що для деяких наших владик Вселенський Собор Ватиканський II не відбувся, бо вони його не сприйняли і не здійснюють ідей, що їх собор радив переводити в життя.

Після того, як появився на волі, у центрі християнства тодішній каторжник Києво-Галицький Митрополит, а тепер Патріярх Йосиф, о. Іван повністю не тільки піддержав ідеї Блаженнішого Йосифа, але їх осмислював і здійснював у житті. Він добре знав тверду поставу Блаженнішого Йосифа ще з часів Богословської Академії, коли Отець Йосиф був ректором, а о. Іван був викладачем. Під кермою Блаженнішого Отця Йосифа о. Іванові Гриньохові доводилось легше осмислювати складні питання нашої багатостраждальної Церкви. Отець Іван був повністю свідомий того, що він робив. Він бачив і бачить проблеми нашої Церкви, але він також бачить шляхи чи середники, що ними можна їх розв’язувати.

За віддану повної посвяти працю для нашої Помісної УКЦеркви Патріярх Йосиф підніс о. д-ра Івана Гриньоха до гідности патріяршого архимандрита, яке на доручення Патріярха Йосифа у день Стрітення Господнього, 15 лютого 1982 р. довершив у соборі Св. Софії у Римі Владика Іван Прашко з Австралії. Це далеко не повна сильветка багатотрудивого життя о. Івана. Треба було б ще окремо говорити про його діяльність на форумі Науково-Богословського Товариства, як професора Українського Католицького Університету у Римі й інше, але на це не дозволяє розмір статті. Тут згадано фрагментарно найосновніше, що визначує виняткову й багатокольоритну індивідуальність Ювілята, патріяршого архимандрита о. Івана Гриньоха. Ще раз бажаємо ювілятові багато кріпкого здоров’я та успіхів у праці нашої Помісної УКЦеркви.

Микола Галів

Вітаємо отця Івана Гриньоха з піднесенням його до гідности патріяршого архимандрита

Нам приємно привітати о. проф. Івана Гриньоха з піднесенням його до гідности патріяршого архимандрита Помісної Української Католицької Церкви. Це відзначення о. Івана Гриньоха сталось під час величавих святкувань 90-річчя Патріярха Йосифа в Римі. Для учасників ювілейних святкувань піднесення о. Івана Гриньоха до гідности патріяршого архимандрита було радісною і милою несподіванкою. Відзначення о. Івана було заслужене, оправдане й потрібне. Якось так сталось, що багато учасників про це довідались щойно після доконаного факту.

В загальному відомо, що о. Іван Гриньох від самого початку аж до сьогодні є відданий ідеям Патріярха Йосифа у змаганні за самобутність нашої Церкви та за привернення історичних прав, що ними наша Церква користувалась у минулому. Отець Іван належав до тих небагатьох, що ці питання належно оформлював та їх ставив на денний порядок. Він провів вагому працю для роз’яснення і висвітлення ідей, що їх висунув наш Патріярх Йосиф. Він, як визначний український богослов, професор Богословської Академії у Львові, а в післявоєнні роки, професор богословської семінарії у Гішберґу (Німеччина), а тепер — професор Українського Католицького Університету в Римі — відкрив не одну істину й думку та подав її до широкого відома. Він непохитно стояв на становищі Патріярхального устрою нашої Церкви і повністю в цьому напрямі підтримував Патріярха Йосифа. Отець Іван Гриньох був тим, що в 1975 році в базиліці св. Петра, при головному престолі підніс вперше возглас за Патріярха Києво-Галицького та всієї Руси-України, Блаженнішого Йосифа.

Він тільки офіційно утвердив бажання Божого Люду і права нашої Церкви. На цьому місці, себто при цьому ж самому престолі у базиліці св. Петра тому кілька місяців правили московські відпоручники і поминали Патріярха Пімена, того, який уневажнював унію нашої Церкви з Апостольським Престолом. Це місце треба очистити.

За віддану працю о. Івана Гриньоха для нашої Помісної УКЦеркви й українського народу, як непересічного душпастиря й українського богослова-мислителя, піднесено до патріяршого архимандрита Помісної УКЦеркви. Церемонії відзначення відбулись у день свята Стрітення Господнього, 15 лютого 1982 р. у патріяршому соборі Св. Софії. На доручення Патріярха Йосифа всі церемонії відзначення під час архиєрейської Служби Божої довершив Владика Іван Прашко з Австралії.

З приводу цього заслуженого відзначення радіємо і складаємо о. архимандритові Іванові Гриньохові наші найщиріші ґратуляції і побажання: проситимемо Всевишнього Господа Бога, щоб нагородив довгим у кріпкому здоров’ї життям і дав силу дальше успішно працювати на славу Божу, добро нашої Помісної УКЦеркви й українського народу.

Одночасно в той самий час також був піднесений до патріяршої гідности крилошанина довголітній парох Торонта (Канада) о. мґр Григорій Онуфрів. Всі церемонії на доручення Патріярха Йосифа довершив Владика Ізидор Борецький. Отцеві Григорієві Онуфріву бажаємо успіхів у праці та многих літ.

Промова виголошена на ювілею о. проф. д-ра І. Гриньоха 13 листопада 1977 в Оліфанті

В імені Закордонного Представництва Української Головної Визвольної Ради вітав Ювілята Мирослав Прокоп. Він вказав на те, що о. Гриньох об’єднав у собі рідкі, дарма що традиційні три прикмети священика Української Католицької Церкви, а саме а) духовного провідника, б) ученого-теолога і в) активного учасника життя і боротьби свого народу, себто громадського і політичного діяча.

 Уже в заранні своєї священичої праці, значить у другій половині 1930-их років, о. І. Гриньох став духовним опікуном української студентської молоді в Академічному Домі у Львові. В умовах панівного у той час релігійного індеферентизму серед великої частини націоналістичної молоді, до речі, часто доволі поверховного, духовні проповіді о. І. Гриньоха були подихом свіжого вітру, поштовхом для духової обнови, о. І. Гриньох ставив перед молодими людьми глибокі філософські проблеми буття людини і її цілей, її місця і місця нації у задумах Всевишнього. Це заставляло його слухачів до призадуми і перегляду деяких нашвидко засвоєних і принесених з чужого поля догм націоналістичного світогляду.

Німецька окупація України застала о. І. Гриньоха у тісній співпраці з революційним підпіллям ОУН і УПА. Він, поруч членів тих формацій, теж стояв в боротьбі проти німецьких загарбників. Зброєю в його руках — було слово. Написаний на переломі 1941 і 42 років есей про «Цілі методи німецької імперіялістичної політики на окупованих теренах», — належить до найкращих зразків політичної публіцистики українського революційного підпілля. У тій праці о. Гриньох не лиш розкрив і проаналізував гітлерівські злочини у відношенні до українського та інших народів Европи, але теж розправився з антинародною філософією німецького нацизму. Ювілят був у той час одним з провідних представників ОУН і УПА в розмовах з представниками інших поневолених народів сходу Европи, він теж став співзасновником і віце-президентом УГВР, а згодом аж по сьогодні він є головою її Закордонного Представництва.

Проте головна стихія о. І. Гриньоха — це теологічна наука і її конкретне відношення до життя або поєднання того що Боже, з тим, що людське. На переломі 1950 і 1960 років він один з перших звернув увагу української громади на глибокі процеси кризи, перемін і оновлення у Вселенській Церкві та проблеми, що згодом станули перед II Ватиканським Собором. У той же час, бо вже на початку 1960 років він перший сигналізував, що в Українській Католицькій Церкві у діяспорі не усе гаразд. Ще до часу звільнення з совєтських концентраційних таборів тодішнього галицького митрополита Йосифа Сліпого, а зокрема у січневому випуску журнала «Сучасність» за 1963 рік, у статті «Епілог чи пролог у зустрічі двох епох?» він критично заговорив про непідготованість нашої церковної ієрархії до II Ватиканського Собору і проблематики, що на ньому була ставлена. Він писав, що на Собор наші владики приїхали «з порожнім возом», що їхня участь у цьому історичному здвизі християнського католицького світу була ніяка. Рівночасно о. Гриньох мав мужність пригадати ієрархам УКЦ, що Церква — це не лиш вони, але теж священики і вірні, що усі вони творять Містичне Тіло Христове. Врешті о. Гриньох вже у той час нап’ятнував установи т. зв. удільних князівств наших ієрархів, він вказав на потребу здійснювання принципів помісности нашої Церкви в діяспорі на її пов’язаність з Церквою на рідних землях, і завершення у патріярхальному устрою, як самостійної одиниці в рамках Вселенської Церкви. Таким чином о. Гриньох на довгі роки випередив мислення, що згодом стало власністю широких кол нашої громади і дав програмове спрямування для пізніших акцій за Помісність УКЦ з Патріярхом у проводі. Недаром і в минулому і тепер вірні УКЦ і діячі патріярхального руху часто повертаються до о. Гриньоха, у нього шукають порад і вказівок у кризових ситуаціях, в яких знаходиться наша Церква. «Це — звертаючись до ювілята, закінчив свій виступ М. Прокоп — показник великого довір’я громади до Вас, Отче Докторе, але це теж велике та почесне зобов’язання».

Небуденний ювілей о. проф. д-ра Івана Гриньоха

Від власного кореспондента

Вітаємо з ювілеєм о. проф. д-ра Івана Гриньоха
та щиро бажаємо обильних успіхів у праці у Божому Винограднику
та прожити довгі роки у кріпкому здоров’ю!

Редакція

У малій місцевості Оліфанті, Пенсильванія, заходами парафії при церкві святих Кирила і Методія, а зокрема її пароха о. д-ра Степана Гриньоха влаштовано ювілей 45 річчя священства і 70 річчя народин о. проф. д-ра Івана Гриньоха з Мюнхена. Слід підкреслити, що це унікальний ювілей під різними аспектами. По-перше,це заініціював брат, о. Степан своєму братові, о. Іванові. Це багатомовний факт, який кидає ясне світло на не припадкове минуле обидвох Отців Степана й Івана Гриньохів, а заразом на глибоко релігійну настанову їх батьків. З другої сторони — виконавцями приготування цього небуденного ювілею, який був заразом великим святом всієї української парафії. При церкві св. Кирила і Методія в Оліфанті були парафіяни, які тут роджені і о. Івана знають тільки з не частих відвідин брата, о. Степана, але вони і всі парафіяни виявили супроти Ювілята стільки братньої теплоти й християнської любови, що важко це схопити словами і передати на папері. Це можна тільки безпосередньо пережити, щоби відчути ці глибокого змісту моменти. Такі хвилини в житті людини відроджують віру у глибоке національне й релігійне пов’язання, чого не можуть перекреслити ані довгі віки, ані жадні барієри.

Без найменшого сумніву можна сказати, що о. проф. д-р Іван Гриньох у нашому українському громадсько-політичному, а зокрема церковному житті, по цей і той бік залізної занавіси, належить до надзвичайних особистостей. До речі, його частенько «поминає» при різних нагодах й оказіях радянська публіцистика з метою, щоби очорненням паралізувати його небезпечну для них працю. Часом в радянській дійсності про о. І. Гриньоха більше читають і його знають, правда у викривленому світлі. Для більшовиків о. І. Гриньох небезпечний тому, що він знає правду і з нею він іде проти нашого ворога, який нам все загарбав, а останньо хоче зовсім загарбати і знищити нашу Церкву.

Ювілейні святкування відбулись в неділю 13 листопада 1977 р. В дванадцятій годині Ювілят, о. Іван Гриньох, відправив Службу Божу у сослуженні свого брата о. Степана і о. декана Богдана Їжака. Оліфантська церковця була заповнена по береги вірними. Серед присутніх були численно заступлені священики, а між ними, колишній парох о. Івана Гриньоха з села Павлова на західніх українських землях о. Володимир Кармазин. Служба Божа була відправлена в староцерковній мові й співав прекрасно хор. Будучи на цій Службі Божій то аж душа радувалась красою нашої літургії з її унікальними напівами, які стилево й гарно виконував місцевий церковний хор. Тут ще раз слід підкреслити, що парафія складається виключно з тут роджених українців, які українську мову знають мало, але її розуміють, а всі молитви знають в церковно-слов’янській мові. Вони вірно задержали в церкві мову наших батьків. Звичайно тут слідна муравлина праця о. Степана Гриньоха.

Після торжественної Літургії у просторій шкільній авдиторії школи при церкві св. Кирила і Методія відбувся величавий бенкет на пошану Ювілята, о. Івана Гриньоха. На бенкеті були численно заступлені священики з різних місцевостей США й Канади, особисті товариші й приятелі о. Івана, його колишні студенти богословії в Гішберґу — Німеччина і Кульнібурґу — Голяндія і багато парафіян. Заля була заповнена, а багатьом, які бажали взяти участь у цьому небуденному святі прийшлось відмовити, бо не було місця.

Святочний бенкет відкрив, вітаючи Ювілята о. Івана і зібраних гостей о. Степан Гриньох і передав керування бенкетом о. Богданові Їжакові. Ювілята привітала хлібом і сіллю молодь в народних одностроях з МК-Аду на чолі з своїм парохом о. Богданом Левицьким. Програма бенкету складалась з мистецької частини, промов і обіду. Бенкет розпочато молитвою «Отче наш», яку виконав церковний хор під дириґентурою Миколи Мартинюка. Крім цього цей же сам хор насолоджував своїм співом, виконавши молитву з опери «Запорожець за Дунаєм» і інші номери. До речі сам дириґент має закінчені теологічні студії у Львові і добре орієнтується у церковній музиці й співі. Також у мистецькій частині виступали танцювальні групи. Місцева танцювальна школа при церкві св. Кирила і Методія в Оліфанті і танцювальна група з МК-Аду виконали низку народних танців, що в цілому додавало бенкетові розвагової атмосфери. Належить тільки підкреслити, що наша пісня й народні танці живуть і розвиваються серед нашої етнічної групи і в багатьох випадках не тільки її розвеселюють, але не раз пригадують і привертають до призабутого українства, чи українського походження.

З нагоди ювілею Ювілят, о. Іван Гриньох, одержав багато привітів. Перший слід відмітити від Патріярха Йосифа, Владики Ізидора з Торонта, який мав бути особисто, але з поважних перешкод не міг приїхати. З далекої Австралії надіслав привіт Владика Іван Прашко. Окремі привіти надіслали: Апостольський Адміністратор Філядельфійської Митрополії Владика Василь Лостен і Владика Ярослав Ґабро з Чікаґо. Багато привітів наспіло від священиків, організацій, друзів, товаришів і приятелів Ювілята. З надісланих привітів був прочитаний від учительки Ювілята з села Павлова Сабіни з Поповичів Сохоцької, яка під сучасну пору перебуває в Монтреалі — Канада. Її привіт був теплий і зворушливий. Устно привітав Ювілята бувший парох села Павлова о. крилошанин Володимир Кармазин, який у свойому слові нагадав, що його побажання, які він складав сьогоднішньому Ювілятові під час священичих свячень повністю сповнились і їх ще раз тут повторив та побажав, щоби дальше Ювілят, о. Іван, з такою силою, питомою для нього енергією і силою свого знання та й набутого досвіду безперебійно продовжував так важливу працю для добра і слави УКЦеркви й народу. Д-р Мирослав Прокоп вітав Ювілята від Закордонного Представництва Головної Визвольної Ради (УГВР) та друзів революційного підпілля, якого Ювілят був активним учасником. В глибоко-змістовім слові привіту М. Прокоп подав есенцію найбільш сутнього в житті Ювілята. (Не переповідаємо змісту промови, бо її повністю містимо на іншому місці). Д-р Роман Барановський передав сердечні вітання від верховного пластуна д-ра Юрія Старосольського, як також від друзів пластунів Ювілята та від себе особисто. Д-р Володимир Пушкар склав сердечні привітання в імені Крайової Управи Т-ва за Патріярхальний Устрій Помісної УКЦеркви. Промовець звернув увагу, що на формування Ювілята мали великий вплив його батьки мати Анастазія і батько Михайло. Те, що святителем Ювілята був Слуга Божий Митрополит Андрей не залишилось без впливу. Не можна не згадати зустрічі і співпраці Ювілята з нашим незрівняним світочем не тільки Української Католицької, але Вселенської Христової Церкви Патріярха Йосифа, який був його виховником і ректором на студіях богословії у Львові. Промовець окремо висловив велику вдячність в імені Управи і всього мирянства за історичне значення факт, який Ювілят додержав достойно, гідно і святочно у базиліці св. Петра у Римі і на гробі св. апостола Петра, піднісши возглас, пам’ятного 1975 Божого Року за Патріярха Києво-Галицького і всєї Руси.

Належить підкреслити, що о. Іван Гриньох належить, як ми вже згадали, до рідкісних особистостей, який повністю заслуговує на нашу увагу. Правда, він належить до того типу людей і священиків, який воліє держатись в тіні, але його інтелект, його все сформовані й упорядковані і висловлені думки, його розуміння питань щоденного життя все його висували поволі, чи неволі на передові місця. Якщо ж ідеться про його формування богословської й філософської думки або громадсько-політичного життя то воно все є змістово охоплюче і неповторне. Для загальної інформації варто подати хоч загальникові біографічні дані Ювілята.

О. Іван Гриньох народився в селі Павлові, 28 грудня 1907 р. Його батьки в 1909 році приїхали до США і поселились у Філядельфії, де їм народився другий син Степан, який є зараз парохом в Оліфант, себто о. шамбелян Степан Гриньох. З часом батьки повертаються з Америки до рідного села Павлова.

Вони дали добре родинне і християнське виховання о. Іванові. Він закінчив гімназію у Львові. Свої студії богословії о. Іван почав у Львові, а продовжував студіювати в Інзбруці — Австрія, Мюнхені — Німеччина й Парижі — Франція, одержавши титул д-ра. Священичі свячення довершив Слуга Божий Митрополит Андрей в вересні 1932 р. Спершу він остався при митрополичій палаті у Львові, а пізніше був на парафії, як священик у Галичі. В 1935 році Митрополит покликає о. Івана до Богословської Академії у Львові, де йому доручено викладати філософію і богословію. Рівночасно о. Іван був духовим опікуном різних молодечих і студентських організацій та заступник пароха катедри св. Юра у Львові. Про цей період праці о. Івана можна багато написати. Тут вдалось би показати, який вплив мав о. Іван на молодь і як спринималось його Боже слово, зокрема тоді серед студентської молоді. Коротко перед другою світовою війною о. Іван був арештований польською владою і просидів до розвалу Польщі. Щоби оминути арешту з сторони більшовиків Митрополит Андрей дає дозвіл о. Іванові виїхати поза границі Західньої України. На заході він сповняв службу, як священик. Коли сформувався український Легіон «Нахтіґаль» о. Іван вступив до нього, як священик, щоби нести духовну опіку. Леґіон довго не вдержався, бо нацистсько-німецька влада його розв’язала. О. д-р Іван не переставав працювати. Коли Україна знаходилася в найбільшій кризі о. Іван активно включається у ряди українського резистансу, який провадив боротьбу на два фронти: проти нацистської Німеччини і більшовицької комуни. Український резистанс згодом оформляється в Українську Повстанчу Армію (УПА), яка в свою чергу разом з націоналістичним підпіллям покликали до життя Українську Головну Визвольну Раду (УГВР) в 1944 р. Президентом УГВР вибрано Кирила Осьмика, а одним з віцепрезидентів о. Івана Гриньоха. В 1945 р. о. Іван Гриньох з вояками УПА продістався на Захід де аж до сьогодні виконує обов’язки заступника голови УГВР і голови Закордонного Представництва УГВР. На цьому полі він має чи малий доробок, нажаль, в цій короткій статті не можна всього сказати. Крім цього о. Іван сповняв свої священичі обов’язки і продовжував педагогічну працю. Викладав в Богословській семінарії в Гіршберґу— Німеччина, а згодом, коли семінаристів перенесено до Кулємбурґу — Голяндія, то о. Іван дальше продовжував давати виклади з богословії і філософії. Після цього, як Патріярха Йосифа більшовики пустили на захід о. Іван включився в працю біля Патріярха. Тут також став професором на Українському Католицькому Університеті ім. Климента в Римі. Під сучасну пору о. Іван перебуває в Мюнхені, Німеччина. Крім цього о. Іван брав і дальше бере активну участь у громадсько-політичному і культурному житті. Також є професором на Українському Вільному Університеті. Так в загальних рисах виглядає сильветка Ювілята о. проф. Івана Гриньоха.

На закінчення бенкету сказав слово о. Іван, — склав подяку всім тим, що прибули звеличати цей момент ювілею, всім виконавцям, що своїми виступами звеличали це спільне всіх свято й окремо Дякував комітетові, що займався підготовкою цього свята. Він сказав — переглядаючи архів парафії в Оліфанті я знайшов надзвичайно цінну і цікаву світлину із часів візитації цієї парафії Слугою Божим Андреєм. На знимці по середині є Митрополит Андрей, а з одної сторони парох місцевої католицької Церкви, а з другої парох православної Церкви. Яке це було гарне об’єднання. І мені приємно тут сказати і висловити свою радість, що на цьому сьогоднішньому святі є заступлена Українська Православна Церква, Український нарід є один і нам всім треба разом працювати — закінчив о. Іван Гриньох.

У всіх учасників цього небуденного ювілею — свята залишився гарний і незабутній спомин, який залишиться на довго в пам’яті.