о. Іван Кіт

В другій половині січня, рознеслась сумна вістка серед вірних УГКЦ в Бельгії, а пішли також повідомлення за кордон, головно в Україну, до Парижа, до Риму та Німеччини, США та Канади, що після операції та короткої недуги, вечером 21-го січня упокоївся, о. мітр. Іван Кіт. Ось, кілька рядків з життєпису про Покійного.

Отець Іван народився 3 липня 1911 року в селі Звертів п. Жовква (коло Львова), у сім’ї рільника Івана Кота й Марії, з дому Гриб. Він був четвертою дитиною, ще було три сестри, Агафія, Олена та Олександра. В день св. Івана Хрестителя був охрещений і миропомазаний, тому то й одержав ім’я Іван.

В 1920 році, в рідному селі, перший раз приступає до Св. Причастя в церкві св. Семеона. Маючи 11 років залишає рідне село, щоб вступити до Львівської Гімназії. На дев’ятнадцятому році життя вступає до Перемиської Семінарії, яку успішно закінчив 1935 p., і того року був висвячений на священика у Перемиській катедрі св. Івана Хрестителя, святителем був Преосв. Йосиф Коциловський (мученик за віру).

Священичий шлях починає в 1935 р. в парафії с. Стефкові, де пробув до 1937 p., відтак призначили його душпастирем у с. Лупкові, оба села Ліського повіту. Тут розгортає він не тільки душпастирську діяльність, але також громадську, через яку має клопоти з польською поліцією. Коли масово починаються арешти наших священиків о. Іван Кіт дістає дозвіл покинути рідний край, що й зробив 2 травня 1946 р. та потайки переходить на терен Чехословаччини, де стає душпастирем в с. Керчовці. Вже 12 серпня 1946 р. був арештований, в тому селі де був парохом. За поміччю добрих людей йому вдається втекти. Ще того самого дня залишає Керчовці. Майже місяць часу, тобто до 15 вересня 1946 р. перебуває в Розтоках, Пряшеві й Брні. В половині вересня 1946 р. тайно переходить німецьку границю й переховується, щоб не попасти в руки НКВД, до кінця вересня в Тіршенройті й Травштайні.

Від початку жовтня 1946 р. до 4 квітня 1948 р. о. Іван займався нашими біженцями в Любек, Нойштад і Кіль (Lubeck, Neustadt, Kiel), пів. Німеччина, в той час англійська зона. На прохання владики Івана Бучка, Апостол. Візитатора на Зах. Европу, 6 квітня 1948 р. о. Іван Кіт прибув до Бельгії та через два роки душпастирював в Тразені. 19 березня 1950 р. був номінований на душпастиря в Шарлеруа та околиці. В той час придбав іконостас та чудовий кивот для україн. катол. церкви в Шарлеруа, яку українське душпастирство одержало для користування, від бельгійських церковних властей.

Дня 16 серпня 1964 p., знову на прохання Преос. владики Івана Бучка, він залишив Шарлеруа та перейшов до Лювену, щоб провадити Студентський Дім (чи Осередок), де пробув до 1971 року. Тут він сповняв не лише обов’язки директора студентського гуртожитку, але також душпастиря для українців з Лювену та околиці. Ті, що в Лювені залишилися, добре пригадують собі, як покійний організував, при помочі вірних та наших відданих та працьовитих сестер-монахинь, велелюдні спільні Свят-Вечорі та спільне свячене.

В 1971 р. о. Іван знову залишив Лювен та перейшов до Шарлеруа, де й остався до кінця свого життя. За весь час душпастирювання видавав квартальник «Наше Душпастирство». Навіть останньо, як уже був хворий, ще видав одне число цього квартальника, де інформував своїх вірних, не лише про порядок Богослужень, а головно подавав хроніку душпастирства, тобто про новонароджених та охрещених, тих, що вінчалися та про тих, що упокоїлися. Більше того, він одинокий може в світі, що подавав точний звіт з його господарської (фінансової) діяльности. Вже на початку побуту в Шарлеруа покійний став ініціятором та шукачем спонзорів, головно серед бельгійців, закупу «Українського церковного дому», для потреб вірних Шарлерівщини та околиць. В цьому домі сам жив, а також сестри, що допомагали в праці душпастиря. Тут були приміщення для української школи велика бібліотека, а головно простірна заля, де могли збиратися вірні на відзначення різних свят та імпрез. Ця посілість стала власністю Т-ва «Апос. Візитатура».

В 1975 р. був номінований почесним крилошанином, а в 1978 p., св.п. Блаженішим Патріярхом Йосифом, піднесенитй до гідности мітрофорного протоієрея. В 1982 році був вибраний на голову Т-ва «Апостольська Візитатура», з того часу став редактором журналу «Голос Христа Чоловіколюбця» до 1988 p., а головою А.В. до 1993 р.

1948 року став активним членом УНОТ (Українське Науково-Освітнє Т-во). В 1978 р. став головою, і ним залишився, до останніх днів. Цьому Т-ву присвятив дуже багато праці, а головно в рідно-шкільному секторі. Довгі роки був шкільним референтом. Дбав не тільки, щоб діяла українська доповняюча школа в Шарлеруа, але також в інших осередках нашого згромадження.

Отець Іван часто організував учительські конференції та зустрічі з батьківськими комітетами та старався здобути для дітей шкільні підручники. Як відданий душпастир та виховник брав активну участь у дитячих оселях, що їх організував УКД та СУМ.

У 1981 році о. Івана було обрано головою Товариства священиків ім. св. Андрея, європейська область, та був редактором Бюлетення того ж Товариства. Варто підкреслити, що о. Іван належав до успішних організаторів прощ до відпустової місцевості Люрду, Франція, та паломників до Риму.

Отець Іван був обраний на голову громадського комітету для відзначення тисячоліття хрещення Руси-України, для якого вклав багато своїх зусиль і своїх особистих пожертв на цю ціль. Завдяки його заходів відбулось величаве відзначення тисячоліття хрещення Руси-України на терені Бельгії, у якому взяли численну участь не тільки українці, але й бельгійці.

Після смерти о. Г. Фуканьчика о. Іван перебрав на себе душпастирські обов’язки над вірними у Лєжі. Тут він за допомогою Патріярха Йосифа та покійного проф. Петра Зеленого закупив приміщення, у якому відправлялись св. Літургії. Тут же, у Лєжі, постало Товариство св. Софії, головою якого обрано о. Івана.

Як тільки прибув із заслання св.п. Патріярх Йосиф, о. Іван повністю піддержував його ідеї та фінансово піддержував здійснювати його пляни. Отець Іван належав до щедрих жертводавців на потреби української преси, зокрема журнала «Патріярхат», «Християнський Голос» та інші пресові видання. Не забував також про потреби Наукового Товариства ім. Шевченка у Парижі чи Український Допомоговий Комітет.

Навіть тоді, коли о. Іван був тяжко хворий, перейшовши операцію, не переставав продовжувати свою віддану душпастирську працю у Шарлеруа та Тамін і все ще мріяв переїхати на стало в Україну, але, на жаль, невблагана смерть, що наступила 21 січня 1997 року, перервала нитку його багатотрудивого й відданого душпастирського життя.

Похоронні обряди відбулись 25 січня 1997 р. у величавій і просторній місцевій римо-католицькій базиліці, яку заповнили вірні українці й бельгійці, приятелі покійного о. Івана. Заупокійну св. Літургію відправив Владика Михайло Гринчишин з Парижа у сослужінні о. д-ра Михайла Димида зі Львова, о. мітр. Павла Когута з Франції, о. Василя Воротняка з Німеччини, о. Ал. Петра з Голляндії, о. Фелікса Біленкого, о. Петра Костюка, о. Тео Ван ден Гаута та о. Адама Фігурека з Бельгії. Також участь взяли диякони Шкода Атіль та Роман Ковальчук. Бельгійський єпископат репрезентував генеральний вікарій о. Госерє Джін-Пєр (Rev. Gosserie Jean-Pierге), який виголосив вдумливе прощальне слово, на французькій мові, відмітивши віддану працю о. Івана Кота та його щиру співпрацю з бельгійськими душ- пастирями та єпископатом. Владика Михайло Гринчишин попрощав о. Івана у Божу вічність від УКЦеркви. Під час похоронів співав хор ім. Т. Шевченка під диригентурою пані Михайлини Світої.

Покійного о. мітрата Івана Кота похоронено, згідно з його бажанням, в Україні, у селі Звертові, що сталось завдяки старань Амбасади України п. Воздігана В’ячеслава та місцевих властей села Звертів. Цими справами займався і їх полагоджував адміністратор «Апостольської Візитатури» Іван Бойко.

Після похоронних обрядів, у церковному домі відбулись поминки, під час яких з прощальними промовами виступили: Владика Михаїл, який при цьому сказав, що місце покійного о. Івана Кота займе й буде парохом о. Адам Фіґурек, від посольства України в Брюсселі, промовляв секретар Сергій Мішустін, який також прочитав листа-співчуття посла України Бориса Тарасюка, мгр. Микола Когут прощав від мирян, а від української громади у Бельгії прощав мгр. Омелян Коваль. Під час похоронів був присутнім з української амбасади України Сергій Коростій з дружиною Олею. Поминки закінчено молитвою «Достойно…». Вічна пам’ять о. мітратові Іванові Котові!

Микола Когут

Українська громада в неділю 12 травня 1985 р. вшанувала золотий ювілей 50-ліття священства всеч. отця-мітрата Івана Кота, 35-літнього душпастиря Шарлеруа й околиці. Ювілейне свято розпочато святою архиєрейською Літургією, яку очолив Преосв. Владика Михаїл Гринчишин у сослуженні 13 священиків. Дияконував всеч. о. Павло Когут із Франції. Службу Божу співав хор імени Тараса Шевченка з Намюр під диригентурою п-ні Вандаме Світої. З огляду на те, що українська церковця була замала, щоб умістити всіх вірних, які прибули також із подальших закутин Бельгії (250 осіб), святу Літургію відслужено в бельгійській церкві в Шарлеруа-північ.

Після св. Літургії всі вірні зійшлись до залі українського дому, де відбулося прийняття — обід, який приготували членкині відділу ОУБ Шарлеруа. Голова Святочного Ювілейного Комітету Теодор Трубич привітав хлібом і сіллю Владику Михаїла Гринчишина при вході у залю. Тому, що заля українського дому не могла умістити всіх прибулих на свято, довелось прийняти тільки тих, які зголосились ще перед 15-м квітня, Присутніх на обіді було 214 осіб. Ювілейне свято відкрив голова Святочного Комітету Теодор Трубич, а програму свята заповідав всеч. о. Петро Костюк з Льєжу.

Всеч. о. Ювілята з нагоди його 50ліття священства вітали: Всеч. архимандрит Любомир Гузар, який рівночасно передав благословення від Блаженнішого Патріярха Мирослава Любачівського. Згодом вітали: о. Іванців Микола з Німеччини, о. Буржуа Марко, декан бельгійського душпастирства міста Шарлеруа, о. радник Зиновій Нарожняк з Франції, о. Мизь Роман з Югославії, о. Ванґооль Теодор, душпастир Ейздену.

Від українських громадських організацій у Бельгії вітали д-р Володимир Попович, през. ГРУГОБ-у та голова президії УДК, який також прочитав життєпис о. Ювілята, мгр Микола Когут від ім. апостольського Екзархату та през. УНОТ, пані Іванка Коваль від Централі ОУБ, представник осередку Ля Лювієру Ілько Коваль, Петро Димид від СУМ-у Шарлеруа, п. Христя Когут від імени СУС-у, мгр Омелян Коваль, голова ВРЦУ СУМ-у. О. Петро Костюк прочитав писемні привіти від преосв. Владики Івана Прашка з Австралії та від товаришів з гімназійної лавки Ювілята. Голова філії УДК Шарлеруа Петро Гатала із шкільними дітьми — Степаном Сірко і Танею Фрасенюк вручили Ювілятові подарунок від української громади Шарлеруа та привітав Ювілята. Опісля склали юдарунки з привітами: Петро Фірман з Лімбурґу, о. Петро Костюк з Льєжу, Михайло Дуда з Ваму.

Діти Рідної школи Шарлеруа під проводом преподобної Сестри Неонілі та п-ни Моніки Вандаме виступили з привітом для Ювілята на сцені з піснями, деклямаціями та різними сценками. Також діти Рідної Школи під проводом культ-освітньої референтки СУМ-у Шарлеруа Оксани Димид виступили з національними танцями.

Місцевий співочий гурток під проводом Петра Гатали відспівав декілька пісень на пошану Ювілята.

Наприкінці всеч. о. Ювілят сказав слово подяки всім за висловлені привіти та побажання. Склав щиру подяку всім організаторам свята, всім співпрацівникам у протязі років у Бельгії на церковній ниві. Також Ювілят склав подяку жінкам, які ревно працювали вже від і кількох днів, приготовляючи обіди і все прийняття, щоб прийняти стільки гостей, які прибули в цей день на Ювілейне Свято.

Всеч. о. мітрат Іван Кіт народився 3 липня 1911 року в родині Івана та Марії Гриб у селі Звертові, недалеко Львова. Середню освіту дістав у головній українській академічній гімназії у Львові, а після матури рішив присвятитися на службу Богові. Хоч Звертів міститься близько Львова, однак належав до Перемишльської Епархії, і тому молодий абсольвент Львівської гімназії виїхав на теологічні студії до Перемишля. Ієрейські свячення всеч. о. Іван Кіт отримав у Перемишльському катедральному храмі св. Івана Хрестителя дня 12 травня 1935 року з рук мученика за віру, Преосв. Йосафата Коциловського.

Після висвячення — єпископ призначив молодого ієрея адміністратором парафії в селі Стефковій біля Ліська. Село Стефкова лежить у безпосередньому сусідстві села Угерці Мінеральні, в якому парохом тоді був бл.п. о. Григорій Фуканчик. Всеч. о. Г. Фуканчик прийняв свого молодого сусіда дуже щиро, і їх знайомство, почате на Лемківщині, дивним збігом обставин, продовжувалося довгими роками тут, у Бельгії.

У Стефковій о. Іван Кіт перебув півтора роки і в 1937 році дістав призначення на парафію Лупків на Лемківщині. Дерев’яну церкву св. Параскевії у Стефковій пізніше поляки забрали і в 1953 році перемінили на костьол Непорочного Зачаття Пресвятої Діви. В Лупкові всеч. о. І.Кіт працював 9 років. Сьогодні церква св. Михаїла у Лупкові вже не існує, її знищили польські католики. Під час масового погрому свідомих українців та арештів української інтелігенції в комуністичній Польщі в 1945-46 роках отцеві-парохові вдається поминути арешту виїздом у травні 1946 року до Словаччини, точніше на Пряшівщину, замешкану українцями. В ті трагічні часи згинуло з польських рук біля 40 українських католицьких священиків. Зголосившись до Пряшівського єпископа Павла Ґойдича, о. І. Кіт дістав від нього призначення на душпастирську працю в селі Кечківці. Однак, після чотирьох місяців, під претекстом, мовляв, новий священик приїхав без дозволу з-за кордону, а в дійсності через протиукраїнську акцію, кермовану Москвою, чехословацька поліція заарештувала о. І. Кота. Завдяки добрим людям вдалося арештованому втікти з в’язниці, і треба було жити нелегально, укриваючись у Пряшеві, Празі, Брні, щоб нарешті дістатись до Німеччини у вересні 1946 року.

В Німеччині всеч. о. І.Кіт опинився у таборі для втікачів у Любеку біля Кілю і там перебрав духовну опіку над українськими католиками. З приїздом великої кількости українців до Бельгії в 1947 році виникла потреба духовної опіки над ними. За старанням Українського Допомогового Комітету (УДК) бельгійська влада погодилася прийняти українських священиків (як католицьких, так і православних) для обслуги наших вірних. Дня 6 квітня 1948 р. о. І. Кіт приїхав до Бельгії і почав духовну працю в Осередку Тразені (аж до Монсу).

В 1950 році о. І. Кіт перейшов на постійно до Шарлеруа, обняв Осередки: Тразен, Шарлеруа, Шатле, Тамін і Намюр і тут працює до сьогоднішнього дня. Як тільки о. І.Кіт обняв душпастирство Шарлеруа, почав робити заходи, щоб мати свою церкву. За недовгий час набуто церкву, хоч і невелику,, в центрі міста та пристосовано її до нашого обряду — з іконостасом. Церкву посвятив 4 вересня 1955 року архипастир скитальців Владика Іван Бучко.

Пізніше за декілька років, при помочі добрих людей як своїх, так і бельгійців, закуплено парафіяльний дім, а решту влаштування в ньому зробили місцеві парафіяни своїми руками. В цьому домі відбувається кожного року активне громадське життя. Тут у домі міститься Рідна школа, в якій українські діти навчаються рідної мови.

Всеч. о. Ювілят І. Кіт цілий час дорожив громадським життям, давав нашим установам моральну і особисту підтримку, а коли була потреба, то й висловлював конструктивну критику. Довгі роки Ювілят є в управі УНОТ-у (Українського Науково-Освітнього Товариства). Центральні установи: УДК, СУМ, ОУБ мають в особі отця-Ювілята прихильника, а за його духовну опіку над СУМ-івськими таборами Центральна Управа СУМ-у наділила його почесною грамотою в 1978 році. Три роки о. Ювілят провів у Лювені як директор студентського дому. Це був період, коли студентський дім був направду притягаючим центром українського студентського життя.

Хоч Ювілят о. І. Кіт незаможний, він живе скромно, знаходить спосіб роздобути фонди чи необхідні інші речі для найбільше потребуючих. Посилав пачки й гроші для наших людей у Югославії, Польщі, в Україні, всюди, де тільки виникала потреба матеріяльної допомоги.

З появою Блаженнішого Патріярха Йосифа Сліпого в Римі в 1963 році з його широкими плянами розбудови українського церковного життя на еміграції та необхідного для цього осередку в Римі, о. Ювілят став одним із перших, який з ентузіязмом підтримав усі ініціятиви Голови й Батька нашої Церкви, хоч за це довелося Ювілятові зазнати деяких неприємностей від своїх зверхників і співбратів. Ювілят роками збирав гроші на Патріярший Фонд і висилав їх чи відвозив до Риму. Блаженніший Патріярх Йосиф був зворушений великою жертвенністю українців у Бельгії, бо з інших країн не було, пропорційно до числа населення, стільки пожертв.

Відколи заснувалася Европейська Область Товариства священиків ім. св. Андрея, о. Ювілят стоїть постійно в його проводі, редагує та видає бюлетень Т-ва, організує з’їзди, наради, веде широко листування з членами Т-ва.

В 1954 р. о. Ювілят перевів збірку в Бельгії на видання науково-історичної праці Вячеслава Прокоповича «Печать малоросійська і сфагістичні етюди», яка вийшла в серії записок НТШ, а в 1956 році видав своїми коштами книжечку на пошану єпископа Йосафата Коциловського. Ювілят зібрав доволі велику бібліотеку цінних українських книжок, поширює християнську пресу і літературу. За взірцеву довголітню працю для добра нашої Церкви й народу Блаженніший Патріярх Йосиф І підніс в 1975 році всеч. о. Ювілята до гідности почесного крилошанина Львівської Митрополії, а в 1978 році іменував Ювілята митрофорним протоієреєм чи отцем-мітратом.

Святочний Ювілейний Комітет на пошану 50-ліття священства всеч. отця-мітрата Івана Кота: Теодор Трубич — голова, Петро Галата — заступник голови, Михайло Ґереґа — секретар, Мирослав Лопатчак — скарбник.

З доземним поклоном Патріярхові Йосифові

Хоч на кінець січня і початок лютого 1983 р. були заповіджені хіротонія нового Владики Михайла Гринчишина, ЧНІ, відбуття чергового синоду нашої Церкви і зв’язані з тим імпрези, 91-ші уродини і 20-ліття звільненя з каторги на волю Патріярха Йосифа, то представники мирян приїхали на той час до Риму, щоб скласти доземний привіт свойому українському Мойсеєві — Патріярхові Йосифові. І так з різних кінців української діяспори приїхали миряни до Вічного Міста — Риму, щоб тут спільно з Патріярхом Йосифом помолитись за його здоров’я та подякувати Всевишньому за всі Його ласки.

З цією самою ціллю невелика група у числі сім осіб: проф. Тома Бирд, Марія Форостина, Оксана Климович, Василь Колодчин, Романа Навроцька і автор цих рядків 4 лютого 1983 р. з летунського майдану Кеннеді, у Нью-Йорку, у вечірніх годинах відлетіла до Риму. На летовищі перед відлетом були присутні Віра Шумейко з Андрієм Ластовецьким з рамени подорожньої компанії «Кобаснюк Агенція», щоб для своїх клієнтів полагодити всі потрібні формальності. Одному з нашої групи в дорозі на летовище трапилась непередбачена трудність, але Богу дякувати, в останній хвилині, вже перед самим відлетом літака, він прибув. Після деякого спізнення відлету велика літаконосна споруда Ті-Даблю-Ей типу 747, в якій всі місця були зайняті, піднеслась у повітря і зникла за хмарами.

Між небом і землею

Ми провели ніч між небом і землею. Після всіх інформацій, що їх подала обслуга літака, була подана вечеря. Потужна споруда прорізувалась у просторі, прямуючи у призначеному напрямі. В тому часі дехто дивився на фільм, інші щось читали, а ще інші дрімали. В такій атмосфері можна було дещо передумати і не одне пригадати. Тому рік, без порівняння, велика українська група з США також летіла до Риму, щоб привітати Патріярха Йосифа з 90-річчям його унікального і багатогранного життя, а цим разом з 20-річчям звільнення з більшовицької каторги на волю. Хто міг, тому двадцять років передбачити, що 71-річного каторжника, тодішнього Митрополита Києво-Галицького, а сьогодні Патріярха Йосифа, будемо мати велику нагоду і щастя вітати з двадцятиріччям звільнення з каторги на волю. Іншими словами, хто міг подумати, що будемо підсумовувати двадцятирічне незрівнянно багате змістово-творче життя на волі Патріярха Йосифа у центрі вселенської Христової Церкви у Римі. А ось сьогодні це стало дійсністю. Хоч як повищі думки були підбадьорюючі, бо за двадцять років Патріярх Йосиф зробив багато, трудно тепер

дати повну оцінку того всього, для цього потрібно перспективи часу, а все ж таки на душі був неспокій. Поставали сумніви й підозріння, бо ж останні події (маю на увазі лист кард. Владислава Рубіна, а також всякі потягнення і передбачення про дальше майбутнє) захмарювали українське церковне небо. Перед відлетом наші миряни прощали нас в дорогу і просили: «Привозьте тільки добрі новини, добру благовість». За цю добру благовість, щоб вона здійснилась, треба працювати і молитись.

Чи в цьому є Боже Провидіння, чи тільки збіг обставин, трудно з певністю сказати, але на час відзначення двадцятиріччя звільнення Патріярха Йосифа на волю припало відбуття чергового Синоду Української Католицької Церкви, що має також своє вагоме значення. Цей черговий Синод, правда з ласки, себто з благословення Папи Івана Павла II, треба сподіватись, буде до деякої міри підсумком пройденого, а може і визначенням дальшого майбутнього нашої Помісної Церкви. Незалежно від всього, цей Синод, не знаючи, як він закінчиться, буде безсумнівним здобутком довголітніх змагань Патріярха Йосифа за привернення історичних прав нашої Помісної Церкви.

Роздумуючи над двадцятилітнім ювілеєм Патріярха Йосифа, синодами нашої Церкви та думками на цю тему, що були висловлені на сторінках журнала «Патріярхат» за лютий ц.р. у статті о. д-ра Ігоря Мончака п.н.: «Священний синод української католицької ієрархії», в якій було чимало цікавих моментів, де при кінці автор цієї статті поставив питання створення ефективного синодального проводу, не подаючи до цього розв’язки, як це повинно статись,— викликало багато різних питань та здогадів.

За тих тільки двадцять років активного спілкування з ватиканськими чинниками у справах нашої Церкви, а зокрема у питанні підвищення нашої Церкви до гідности патріярхату, як також і перед тим можна було багато навчитись і не в одному переконатись про себе самих, наших владик, наших приятелів і противників. Все минуле нам виразно і безсумнівно підкреслює, що без свойого власного і сильного «я» важко не тільки відзискати наші історичні права, але і встоятись на тих же самих позиціях. Тут знову пригадуються документи з львівських синодів в роках 1891 і 1897, в яких синодальні отці підкреслили такий момент: «Ми вірили в нашу добру справу і навіть не догадувалися, що на нашу святу і чесну працю підноситься злобна затія, що на ділах синоду заважить тяжка рука могучого противника». («До історії львівських синодів з років 1891 і 1897», стор. 3). Хто ж був тим «могучим противником…»?

В суботу, о 10 годині ранку на летунському майдані Леонардо Да Вінчі щасливо приземлився наш літак, і нас зустрів погідно-соняшний усміхнений Рим. На летовищі вже чекав на нас з машиною молодий богослов Давид Семків. В дорозі з летовища від нього ми довідались про загальну ситуацію, хто і звідки вже приїхав до Риму, а кого ще сподіваються. Бенкет, що був на пошану Патріярха Йосифа передбачений на суботу, 5 лютого ц.р. перенесено на вівторок, 8 лютого. Всі ми примістились у Патріяршому Дворі при П’яцца Деі Монті, де нас привітав все гостинний о. д-р Стефан Гарванко та наші гостинні сестри. Від тих, що приїхали раніше, ми довідались, що Синод проходить добре.

Синод української католицької ієрархії

Синод розпочато у неділю, 30 січня 1983 р. торжественною архиєрейською Службою Божою у храмі Св. Софії, у якій взяли участь всі наші владики на чолі з Патріяхром Йосифом, а дияконував о. крилош. Павло Когут. Крім цього, в Службі Божій сослужило понад десять священиків. Згідно з проханням єпископа-номіната Михайла Гринчишина в цей час відбулась його хіротонія. Під час Служби Божої співали учні Малої Семінарії і Колегії Св. Софії під керуванням о. д-ра Івана Музички. Перед відчитанням Євангелія відбулись обряди хіротонії єпископа-номіната о. Михайла Гринчишина, ЧНІ, яку довершив Патріярх Йосиф при співучасті митр. Максима Германюка і митр. Стефана Сулика. Апостольську Столицю на хіротонії заступав Владика М. Марусин, який відчитав папську буллю. Буллю українською мовою прочитав генеральний вікарій екзархату у Франції о. мітрат М. Василик. Владика Михайло Гринчишин склав ісповідь віри та присягу вірности вселенському архиєреєві, Папі Іванові Павлові II, та своєму Главі та Батькові Блаженнішому Йосифові. Владика Максим Германюк виголосив змістовну проповідь українською і французькою мовами.

На хіротонії були присутні: канадський римо-католицький єпископ, представники українських монаших чинів — Редемптористи, Василіяни, Селезіяни, Студити, сестри-монахині та миряни. Під кінець нововисвячений Владика Гринчишин висловив усім щиру подяку. Владика Гринчишин займе місце хворого Владики В. Маланчука, ЧНІ, у Франції.

Після закінчення торжественної архиєрейської Служби Божої відбулося святочне відкриття Синоду українських католицьких єпископів, яке довершив Патріярх Йосиф, виголосивши коротке вдумливе слово, що його друкуємо нижче.

 

Слово Блаженнішого Патріарха Йосифа на відкритті Синоду

Преосвященні Владики,
Дорогі Браття і Сестри!

«Благословен Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа, що благословив нас всяким духовним благословенням у Христі!»

Такі почування наповняють серця наші у тій хвилині, коли починаємо з Божою поміччю, з небесним благословенням черговий Священний Синод Української Церкви, нашою волею і бажанням скликаний, з благословенням Святішого Отця Івана Павла Другого, і з молитвами та духовною співучастю всіх вірних нашої Церкви в Україні і на поселеннях сущих.

Це історична подія в житті нашої Церкви, це благодать Божа для росту нашої Церкви в Христовім спасеннім ділі серед нашого народу, це чудо Боже серед нас і серед лукавого світу. І не є це перебільшенням. Коли в тисячолітній історії нашого народу і нашого християнства ми зазнали стільки руїн, поразок, невдач, поневолення і переслідування з наругою, — чудом Божим, силою Божою ми піднімалися, оживали, росли. Сказати можна б за Соломоном: «Праведник з біди спасеться, замість нього влетить в неї безбожник». Праведністю, молитвами і упованням на Бога батьків наших ми спаслися. Наші Синоди є виявом живучости і розвитку нашої Церкви.

Згідно з древньою традицією християнського сходу, як Отець і Глава Церкви Руси-України, відкриваю цей наш Священний Синод. Молю Духа Святого, щоб благословив нас, уділив нам мудрости і страху Божого, дав нам високе почуття відповідальности дітей Божих перед Богом, святою Церквою і нашим многостраждальним народом, щоб дав нам силу мужности, відваги, а над усе — єдности й любови.

Святий Душе Істини, що всюди єси і все наповняєш, прийди і вселися в нас і очисти нас від усякої скверні, благослови Священний Синод цей, його учасників і ввесь народ наш. Просвіти і скріпи Владик присутніх і тих відсутніх. Дай їм духа мудрости і кріпости. Просвіти серця і уми наші.

Дорогі Владики! Будьмо вірними синами Вселенської Церкви і добрими пастирями Церкви Руси-У країни, щоб ми в єдиномислії і одними устами славили Бога в Тройці Єдиного на збудування Церкви — Тіла Христового і спасення душ наших. Амінь.

Ватикан, 30 січня 1983 р.

+ Йосиф Патріярх і Кардинал

* * * * *

В імені папи Синод привітав кард. Авґустин Казаролі, як також префект Священної Конґреґації для Східніх Церков кард. Владислав Рубін, що їх прочитав секретар Східньої Конґреґації Владика Мирослав Марусин. Текст привітань друкуємо нижче. Владика Марусин також склав привітання і побажання для Синоду від себе особисто.

* * * * *

Привітання Папи Івана Павла II і Священної Конґреґації
для Східніх Церков Владислава Кардинала Рубіна

Високодостойному і Блаженнішому Владиці Йосифові Кардиналові Сліпому, Львівському Верховному Архиєпископові Українців.

Вселенський Архиєрей вітає з найбільшою радістю та батьківським почуванням Високодостойного Владику Йосифа Кардинала Сліпого, Львівського Верховного Архиєпископа українців та всіх українських католицьких ієрархів, зібраних при гробі святого апостола Петра та довкруги Христового намісника, щоб їм у єдності сердець та злученім братньою любов’ю відправити їх Синод. Він то умоляє Божественних Благодатей Святого Духа і заступництва Пресвятої Богородиці Цариці Апостолів, щоб дії Синоду увінчались найкращими успіхами на добро та розквіт цілої Української Католицької Церкви. А на знак особливого свого благовоління і запоруки небесних дарів уділяє всім з цілого серця апостольське благословення.

З Ватиканського двору, дня 29 січня 1983 р.

Авґустин Кард. Казаролі Державний Секретар

* * * * *

До цього батьківського привіту Святого Отця Христового Намісника на землі смію додати сердечні побажання для Блаженішого Верховного Архиєпископа та всіх Отців Синоду від Священної Конґреґації для Східніх Церков, від Високопреосвященного Владики Кардинала Владислава та від себе особисто, щоб Всевишній Господь благословляв праці Синоду на добро і на славу Української Католицької Церкви і всього українського народу.

Рим, 30 січня 1983

+ Мирослав Архиєпископ

* * * * *

Слід завважити, що архиєп. Мирослав Марусин, хоч і є українським владикою, але під сучасну пору не виконує архипастирських обов’язків для українських вірних, бо є секретарем Східньої Конґреґації, тому він формально не є членом ієрархії Української Католицької Церкви ні не бере участи у Синоді. Також слід завважити, що з перших повідомлень у пресі про відбуття Синоду випливало, що у цьому Синоді буде брати безпосередню участь Папа Іван Павло II. Передбачування не здійснились. У Синоді не брав участи ніхто з ватиканських чинників. Іншими словами, наради Синоду відбувалися виключно при участі всіх наших владик під головуванням Патріярха Йосифа, який з огляду на своє здоров’я і вік, не міг увесь час бути присутнім, тому під час його відсутности Синодом провадив коадьютор Владика Мирослав Любачівський. Крім згаданого Владики Мирослава Любачівського у Синоді брали участь митрополити: Максим Германюк і Стефан Сулик; єпископи: Ніль Саварин, Ізидор Борецький, Іван Прашко, Платон Корниляк, Андрій Сапеляк, Августин Горняк, Василь Лостен, Єфрем Кривий, Єронім Химій, Дмитро Ґрещук, Іннокентій Лотоцький, Роберт Москаль, Мирон Дацюк і Михайло Гринчишин, всіх — 18. На Синод не прибули з причини хвороби і через вік єпископи: Йосиф Мартинець, Володимир Маланчук і Йосиф Сеґеді з Югославії. До цього належить додати, що у Синоді не взяли участи владики з України, але про них у своєму слові згадав Патріярх Йосиф, де він говорить: «Просвіти і скріпи владик присутніх і тих відсутніх»…

Наради Синоду відбувались у Ватикані. В загальному переважала думка, що наради проходили у діловій атмосфері. До цього причинилась дбайлива підготовка Секретаріяту Синоду, що був покликаний Патріярхом Йосифом і затверджений папою в особах Владики Сапеляка і ділового секретаря о. д-ра Ігоря Мончака. Без сумніву, їм належить велике спасибі. Всі питання, поставлені на порядок нарад, були добре опрацьовані й представлені з додатковими прилогами. Також виглядало, що це був один з найбільше дбайливо приготованих синодів, які проходили у тісній співпраці Патріярха Йосифа та Патріяршої Капітули.

Заходами ділового секретаря, о. д-ра Ігоря Мончака, який брав участь майже у всіх нарадах Синоду, вийшло чотири Комунікати, у яких подавались загальні проблеми і питання, що були на програмі дня.

Варто підкреслити додатній факт. Миряни не вперше були разом з владиками у Римі. Але попередні рази, за винятком деяких, в загальному не можна було з владиками говорити, на жаль, вони старались уникати зустрічі з мирянами. Може, якщо ці зустрічі й розмови були б перед тим, вони напевно принесли б загальну користь. Цим разом,власне, виявилось це відмінне відношення владик до мирян. З ними можна було зустрінутись, говорити, навіть у деяких випадках подискутувати. Це надавало загально-доброї, а подекуди й щирої атмосфери. Варто б цю добру практику зберегти, а вона напевно допоможе нам вийти не з одної складної ситуації.

Одною з дуже важливих і життєвих справ нашої Церкви є те, що Синод обговорив і прийняв статут Священного Синоду Української Католицької Церкви. Цим покладено твердіші основи під синодальне правління нашої Церкви. Невідомо, наскільки до цього статуту включено з статуту, який був прийнятий на одному з попередніх синодів? Звичайно, ухвалений статут на Синоді у лютому 1983 р. увійде в життя щойно після затвердження його Папою Іваном Павлом II.

Як довідуємось, на програмі нарад Синоду була також порушена і, мабуть, вирішена дуже болюча справа вітки нашої Церкви у Великій Брітанії. З різних поголосок можна було винести переконання, Що ця справа буде також по-родинному розв’язана. Віримо, що наші брати в Англії нарешті могтимуть знову спокійно, без хвилювань і різних перепон проводити своє релігійно-християнське життя. В тій ситуації ми повинні знаходити справжню дружньо-родинну атмосферу. Вимагаймо від наших владик всепрощення, але рівночасно намагаймось самі мати це основне всепрощення своїм винуватцям і переступникам. Це не означає, що ми маємо перестати дальше працювати! Маймо завжди на увазі найваж­ливішу Божу заповідь — Любов, бо це є основа основ Христової Церкви, на яку нам звертали увагу святі апостоли і великі християнські мислителі. Можна сподіватись, що після довгих, довгих терпінь непорозумінь в Англії ці болючі питання будуть напевно у недовгому часі розв’язані. Остаточно цю проблему усвідомили всі наші владики, як також деякі Римські Курії.

З розмови з деякими впливовими чинниками Східньої Конгрегації випливало, що у ватиканських колах є змінена позиція по відношенні до єп. А. Горняка. На цю зміну в першу чергу мало вплинути опублікування листа кард. В.Рубіна. На моє запитання, чи була офіційна заборона не друкувати, відповідь була: вся кореспонденція Священної Конгрегації для Східніх Церков не є для публічного відома. Так, єп. А. Горняк у своїй заїлій ненависті до своїх вірних у Англії перейшов межі всякої пристойности, а останньо навіть пішов проти своїх покровителів, що його на протязі семи років віддано піддержували. До часу збанок воду носить. А все ж таки шкода, що А. Горняк не пробував сам цей конфлікт наладнати, а можна було це осягнути, але для цього треба було мати крихітку доброї волі. Конфлікт на церковному полі у Англії — це добра лекція для нас усіх — мирян, священиків і владик, включно з ватиканськими чинниками. З цього варто зробити належні висновки, але це зараз не на часі. Не знаємо, які в цьому відношенні винесені остаточні рішення Синоду, що мають бути предложені папі для затвердження. Просім Всевишнього Господа Бога, щоб зроблені заходи для поладнання конфлікту у Англії були завершені, а це буде великою перемогою і досягненням для нашої Помісної Церкви-Страдниці.

Під час нарад обговорювано проблему малого покликання до священичого стану. Це складне і нелегке питання до розв’язання. Також обговорювано питання підготовки до відзначення 1000-ліття християнства в Україні. На жаль, про це багато говориться, але покищо тільки говориться, не видно жодних конкретних заходів, а часу залишилось не багато. Наші владики повинні трохи поцікавитись, що в цьому напрямі робиться у наших сусідів росіян, не згадуючи вже там, на батьківщині, але тут, у вільному світі. Повинні познайомитись з літературою, яку вони видають на англійській мові. Роблю на це тільки натяк, але це — надзвичайно серйозна справа.

Священний Синод, мабуть, порушив низку інших питань, але всі вони засекречені. Сподіваємось, що на рішення Синоду не покладено карантини, як це сталося із Синодом з листопада-грудня 1980 p., що його ухвали по сьогодні не були проголошені. Наради Синоду закінчились у п’ятницю, 11 лютого.

На передостанню сесію нарад був запрошений секретар Священної Конґреґації для Східніх Церков Владика Мирослав Марусин для устійнення деяких актуальних питань. Наради Синоду закрив своїм батьківським словом Патріярх Йосиф. В суботу, 12 лютого, о 9:30 ранку був відправлений Молебень на гробі св. Йосафата у базилиці св. Петра, який відслужив коадьютор Владика Мирослав при співслужінні двох митрополитів — Максима Германюка і Стефана Сулика. На Молебні були присутні всі учасники Священного Синоду, всі монаші чини, українські римські осередки, семінарії й українські миряни й священики, що приїхали звеличити Патріярха Йосифа з його ювілеєм і днем народин. Після цього отці Священного Синоду на чолі з Патріярхом Йосифом мали авдієнцію у Папи Івана Павла II, яка тривала 40 хвилин. Під час цієї авдієнції пристуніми були кард. В. Рубін, Владика Мирослав Марусин і єпископ-номінат Крижевецької єпархії в Югославії Славомир Мікловш. На щире і тепле привітання Патріярха Йосифа в українській мові у відповідь Папа Іван Павло II прочитав українською мовою довшу промову, яка у неділішньому числі «Осерваторе Романо» появилась на передовій сторінці. Обидві промови повністю передруковуємо на іншому місці. Авдієнцію закінчено молитвою до «Марії — Матері України» та «Марії — Матері Церкви», що її провів римський архиєрей.

В неділю, 13 лютого о 4:00 год. по полудні у храмі Святої Софії всі синодальні отці на чолі з Патріярхом Йосифом відправили соборну архиєрейську Службу Божу з нагоди його 91 уродин. Після цього відбулась спільна трапеза, під час якої Патріярхові складали привітання, бажаючи йому, ще довго очолювати нашу Помісну Українську Католицьку Церкву.

Виняткова імпреза на УКУ

У неділю, 6 лютого 1983 р. о 3 год. після обіду, у соборі Святої Софії відправлено соборну архиєрейську Службу Божу, яку відслужив Владика Ніль Саварин при сослуженні Владик Івана Прашка, Ізидора Борецького, Платона Корнеляка, Андрія Сапеляка та при співучасті багатьох священиків. Під час Служби Божої дияконував о. д-р Іван Дацько, а асистою займався о. Петро Стецюк. Як завжди, хором керував о. д-р Іван Музичка. Владика Ізидор Борецький виголосив проповідь, яку нав’язав і присвятив двадцятиріччю звільнення з більшовицької каторги на волю Патріярха Йосифа. Після закінчення св. Літургії відбулось посвячення пропам’ятної таблиці на пошану сл.п. генерала Романа Шухевича — Тараса Чупринки у крипті Св. Софії, обряди посвячення довершив Патріярх Йосиф при участі коадьютора Мирослава, митрополитів, владик, священиків, сестер-монахинь, монахів і мирян. Панахиду співали учні Малої Семінарії і студенти богословія під керівництвом о. Івана Музички.

По закінченні Панахиди у залі Українського Католицького Університету відбулась спільна зустріч всіх учасників з Патріярхом Йосифом. Зустріч відкрив коротким, але вдумливим і зворушливим словом о. Іван Музичка, нав’язуючи до двадцятилітнього ювілею звільнення їх Блаженства Патріярха Йосифа. Під час цієї чисто родинної зустрічі з Патріярхом Йосифом виступили з промовами: голова проводу ОУН і бувший голова правління відновлення української державности 30 червня 1941 р. Ярослав Стецько, голова Українського Патріярхального Світового Об’єднання (УПСО) д-р Богдан Лончина, від Антибольшевицького Бльоку Народів Слава Стецько, голова Крайового Українського Патріярхального Об’єднання на Велику Брітанію інж. Теодор Кудлик, в імені СУБ-у Іван Равлюк, від Об’єднання Українських Жінок у Англії Ніна Марченко, від СУМ-у в Англії Я. Деременда, від Пласту і КОДУС-у в Англії інж. Ярослав Гаврих. В дальшому складали короткі привіти і «Дар Любови» від різних відділів у Англії — Маркіян Шептицький, Антін Тисячний, Т. Матчак, М. Яцків, Литвин від хору у Манчестері, голова колишніх вояків Микитин й інші. Зустріч закінчено відспіванням коляди і Молитвою за Патріярха. Після цього учасники зустрічі підступали до Патріярха Йосифа, який уділяв патріярше благословення. На закінчення заходами Патріяршої Капітули була приготована перекуска, солодке і сода. Учасники ще довго в дружньо-родинній атмосфері провели час при розмовах. Слід підкреслити, що поява Патріярха Йосифа викликає в учасників велике зворушення і навіть сльози на очах. Перед нашими очима була постать біблійного Мойсея, який у довгій і трудній дорозі до обіцяної землі втомлений, але не переможений згоряв. Нові покоління пішли у віки з його духом печаттю. Стоїть відкритим питання, а як буде у нас?.. Напевно, підемо й ми у віки з печаттю духа Патріярха Йосифа.

Бенкет на пошану Патріярха Йосифа з нагоди двадцятиріччя звільнення з каторги на волю

Заходами найближчого оточення Патріярха Йосифа, себто о. архимандрита Івана Хоми, о. д-ра Івана Музички, о. д-ра Івана Дацька, о. Петра Стецюка й інших, у вівторок, 8 лютого 1983 р. у готелі «Колюмбус» біля Ватикану у вечірніх годинах відбувся бенкет на пошану Патріярха Йосифа з нагоди 20-річчя його звільнення з більшовицької каторги на волю. Бенкет був добре приготований під організаційним оглядом. У бенкеті взяли участь багато церковних достойників Римської Церкви, всі учасники, владики українського Священного Синоду, священики, монахи і сестри-монахині, амбасадори і дипломати, визначні мирянські діячі та миряни.

За головним столом сиділи: Патріярх Йосиф, а поруч з ним кард. Владислав Рубін, кард. Анджело Россі, кард. Сільвіо Одді, кард. Умберто Моцціні, кард. П’єтро Паляціні, кард. Опіліо Россі та кард. Джузеппе Казорія. Також було передбачене місце для Державного Секретаря, кард. Авґустіно Казаролі, який був перед початком бенкету на коктейлі, але з уваги на невідкладні обов’язки не міг довше залишатися.

Перед бенкетом відбувся коктейль, на якому запрошені гості, кардинали, єпископи, амбасадори і дипломати безпосередньо привітались з Патріярхом Йосифом. Учасники мали нагоду познайомитись із собою та перекинутись кількома словами. Після цього гості перейшли до окремої залі, де відбувся бенкет. Слід підкреслити, що атмосфера була відмінна від попередніх подібних імпрез. Справді атмосфера була святочна і величава. Цим разом ми не були зігноровані, прийшли високі ватиканські достойники, не тільки з куртуазії, але щоб справді щиро привітати нашого Патріярха Йосифа з двадцятиріччям його звільнення на волю. Прийшло багато визначних церковних і світських гостей, щоб достойно і гідно привітати унікальну у наш час людину, що перейшла тернистий шлях життя, Патріярха Йосифа. У старовинній залі всі примістились за наперед призначеними столами.

Було присутніх вісім кардиналів, сім латинських архиєпископів, амбасадори: Австрії, Франції, Німеччини, Парагваю, офіційні дипломатичні представники: США, Канади, Австралії, Бразілії, Бельгії й екзильної Литви. Українські представники монаших чинів і семінарій: протоархимандрит о. д-р Ізидор Патрило, ЧСВВ, архимандрит о. д-р Любомир Гузар — з обителі Студитів, ректор Української Папської Семінарії о. д-р Софрон Мудрий, ректор о. Володимир Гринишин, з журналістів був Домінік Моравський і з українського політичного світу був голова проводу ОУН Ярослав Стецько з дружиною.

Бенкет відкрив проф. Володимир Янів французькою мовою і попросив митр. Максима Германюка провести молитву. Митрополит заінтонував коляду «Бог Предвічний», що її підхопили учасники. Після цього Володимир Янів сказав коротке змістовне слово у французькій й українській мовах, присвячене нашому дорогому Ювілятові, Патріярхові Йосифові, та побажав усім смачного. Ведучий програмою бенкету запросив до слова колишнього секретаря Папи Івана XXIII архиєпископа Л. Франческо Каповілла, який тому двадцять років увечері 9 лютого 1963 р. один з перших зустрів і привітав на італійській землі в імені папи Блаженнішого Митрополита Сліпого. Його слово було глибоко змістове та прекрасно з почуттям і зворушенням виголошене. Повний текст промови архиєп. Каповілли друкуємо на іншому місці. Від Українських владик промовляв секретар синоду Владика Андрій Сапеляк, який говорив по-італійському і по-українському. Слово Владики Сапеляка було дбайливо опрацьоване, підкреслюючи непересічність та виняткову велич Патріярха Йосифа. В імені кардиналів говорив з чуттям і доброзичливістю кард. П’єтро Паляціні.

Ведучий програмою бенкету Володимир Янів сказав, що Ювілят одержав цілу низку письмових привітань і телеграм від чужинців й українців, з українських привітань назвав привіти Ярослава Стецька, Миколи Лебедя і Богдана Лончини від УПСО. Учасники бенкету заспівали Патріярхові Йосифові многоліття. Патріярх Йосиф своїм батьківським словом, яке друкуємо нижче, подякував усім дорогим гостям, що прийшли вшанувати його ювілей. І знову колядою, яку заінтонував владика Максим, закінчено незабутній, історичного значення, бенкет. Тут подано тільки самий перебіг бенкету без жодних коментарів, а який заслуговує на більшу увагу, але з причини браку місця зараз не можемо собі на це дозволити. Все ж таки за успішне переведення цього бенкету належить нашим відданим отцям: Іванові Хомі, Іванові Дацькові, Іванові Музичці і Петрові Стецюкові признання і подяку.

На марґінесі ювілейних святкувань

1 лютого Папа Іван Павло II призначив нового єпарха Крижавецької єпархії у Югославії о. Славомира Мікловша, з яким мені зовсім припадково вдалось запізнатись у канцелярії Східньої Конгрегації у Римі. Владика-номінат порівняльно є молодою людиною, добре презентується і говорить гарною українською мовою. Як мене інформували, є добрим душпастирем, а останньо був духовником греко-католицької семінарії у Загребі. Владика-номінат Славомир заступить апостольського адміністратора єпархії літнього й недужого Владику Йоакима Сеґеді. Священний Синод вислав єпископові-номінатові привітання.

Східня Конгрегація подала інформації про деякі зміни організації нашої Церкви у Західній Европі. З огляду на те, що Владика Мирослав Марусин є секретарем Східньої Конгрегації, тому не може виконувати функцій Апостольського Візитатора на Західню Европу, себто, країн, не охоплених екзархатами. Тимчасово це питання розв’язано так, що ці країни прилучено до існуючих екзархатів. Бельгію, Голляндію, Люксембург і Швайцарію прилучено до французького екзархату, а скандинавські країни — до німецького. Накреслений розподіл не є остаточний і в майбутньому може бути змінений згідно до потреб Церкви.

При цій нагоді в товаристві о. Євгена Гарабача і його дружини Марії, о. Івана Кота з Бельгії і пані Могильницької з Англії відвідали Отців-Студитів у манастирі Кастель Ґандольфо. Все дружній і гостинний о. архимандрит Любомир Гузар по дорозі з Риму до манастиря розповідав нам про історичні місця та їх значення. До речі, місце, де знаходиться манастир Отців-Студитів, має чудову панораму. Господар архимандрит Гузар не тільки нас запізнав з цілістю забудувань, чудовою каплицею, в якій почато малювати іконостас, що його виконується власними силами, але також погостив власним печивом, хлібом та й всім іншим, чим хата була багата. Я з отцем архимандритом перекинувся кількома думками. Отець відповів, що все добре, але треба говорити з отцями Патріяршої Капітули.

У п’ятницю, 11 лютого, я відвідав Український Католицький Університет. При вході до УКУ привітав мене питомець трохи передчасним привітом — «Христос Воскрес», на який я відповів: «Славіте Його!». Інші питомці засміялись, і все вийшло добре. Питомець Ґудзяк, знаючи мене ще з США, покликав ректора о. д-ра Івана Музичку.

Винятково надворі, як рідко коли в Римі, падав лапатий сніг, і в кімнатах пронизував холод. В мені заговорила журналістична жилка — якнайменше відповідати на питання, але ставити численні питання, щоб назбирати якнайбільше інформацій. Отець ректор тільки просив: «Не бийте нас, ми все робимо, що можемо, а не все можемо». Спочатку були питання, а опісля деякі уточнення, щоб чогось не сказати неправильно. Наша розмова велась інтересно, навіть не відчувалось, що холод докучає. Треба підкреслити, що о. Музичка мою «атаку» — питання добре відбивав, і я залишався позаду, але ціле інтерв’ю проходило річево і ділово. Багато питань вияснилось. У міжчасі долучився до нас невтомний о. архимандрит Іван Хома, до речі, людина надзвичайно скромна, лагідна, ділова та доброї вдачі, але найбільшим нещастям є , що він майже ніколи не має хвилини вільного часу. Знову ж за втертою методою наша розмова почалась від питань та уточнень. На питання о. Хома давав ділові й річеві відповіді, але поточні обов’язки біля Патріярха Йосифа не дали можливости більше продовжувати нашу розмову, бо треба було все приготувати до кінцевої сесії Синоду, у якій взяв участь Патріярх Йосиф.

При цій нагоді о. Музичка запросив мене на спільний з питомцями обід. Я відбув усі передобідові приписи, що належали до питомців. Не знаю, як вдало, бо о. Музички не віднотовував. Перед самим обідом ще була маленька церемонія, під час якої о. ректор представив мене як редактора журнала «Патріярхат», але найважніше в цьому було те, що він закликав питомців дописувати до журнала. Я подякував за представлення і від себе щиро заохочував питомців до співпраці у журналі. Обід був смачний, а на десерт дістався нам шматок торта і навіть шклянка шампанського, бо один з питомців, Роман, відзначав свої уродини, а його товариші зробили йому несподіванку. Всі ми співали йому «Многая літа». За щиру гостину і приємну розмову я подякував о. ректорові Іванові Музичці.

Черговою зупинкою була Українська Папська Семінарія на Джанікольо.

При вході зустрів двох митрополитів — Максима Германюка і Стефана Сулика, які йшли до Ватикану на пополудневу сесію нарад Священного Синоду. На жаль, о. ректора Софрона Мудрого не зустрів на час, але зустрів о. д-ра Дмитра Блажейовського і мав нагоду не про одне поговорити. Отець Блажейовський ніколи не без діла, як не випрацьовує вишивок для релігійного вжитку, то підготовляє якусь працю. Тут нас гостила сестра Софія, ЧСВВ. це, до речі, рідна сестра о. Софрона Мудрого. Першим питанням було: «А чому не приїхала Оксана Бережницька?» (Це їх землячка). Сестра Софія нас частувала наливкою і тістечками. До нас ще долучився Юрій Гарастей. Час проходив швидко. Коли ми вже так гар:ю гуторили, прийшов о. д-р Софрон Мудрий. По-давньому ми знову розцілувались, а після цього пішли на окрему «сповідь». Наша «сповідь» хоч тривала коротко, бо нас підганяли з сусідньої кімнати, але була все таки щира. Отець Софрон Мудрий обдарував мене своїми новими виданнями, а також деякі передав і для Оксани Бережницької, і на цьому ми розпрощались. Отець Мудрий на прощання сказав: «Все краще сталось, як ми сподівались, і треба дальше працювати».

Не поминув я «сповіді» у Владики Мирослава Марусина. Правда, моя «сповідь» була дещо відмінна, але поруч всього, дружня і щира. Як у всіх інших випадках, я намагався більше слухати, але Владика Марусин також ставив мені питання, на які я давав відповіді. Очевидно, нашу розмову переривали ділові телефони чи інші обов’язки. Владика Марусин запевняв, що нашим найбільшим приятелем є Апостольська Столиця. Нашими приятелями є Папа Іван Павло II і кард. Владислав Рубін. На дорогу ми обіймами попрощались, я подякував за уділену авдиєнцію, увагу і благословення.

В суботу, перед від’їздом з Риму, я мав дружню і щиру розмову з о. д-ром Іваном Дацьком. Знову ж довелось багато питань повторити, зокрема тих, які я порушував з отцями Музичкою, Хомою і Л. Гузарем. Дещо вияснилось і уточнилось. Отець Дацько підкреслив, що треба дальше продовжувати працю і втримати журнал, щоб оживлювати патріархальну ідею. Від отця одержав ще деякі офіційні матеріали для публікації. На цьому ми попрощались.

Шкодую, що мені не вдалось окремо говорити з о. Петром Стецюком. Ми з о. Петром останньо бачились на бенкеті, а після того він захворів і лежав у ліжку. Треба підкреслити, що о. Петро Стецюк належить до того Грона священиків, які є безмежно віддані Патріярхові Йосифові. Напевно, наша спільна розмова була б завершенням цілости, але так не вийшло. Що ж, бажаю о. Петрові Стецюкові скорого видужання, кріпкого здоров’я та успіхів у праці.

Останні прощання на Патріяршому Дворі з Владикою Андрієм Сапеляком, Секретарем Синоду, діловим секретарем о. д-ром Ігорем Мончаком і господарем дому о. д-ром Стефаном Гарванком та нашими сестрами.

В неділю в товаристві проф. Томи Бирда, інж. Василя Колодчина автор цих рядків покидав захмарений Рим.

Микола Галів

Еміненціє,

Ми, українські католицькі священики, згуртовані в товаристві св. Андрея, звертаємось до Вас з проханням ласкаво вислухати нас.

Чого ж ми бажаємо?

1. В справі останніх перетрактацій московського патріярха з Ватиканом про східню вітку Католицької Церкви необхідно стати на становищі «авдіятур ет альтера парс», якщо справедливість має бути збережена (про нас без нас).

2. Якщо Ви підходите до питання в дусі зберігання канонів Церкви, що так у понятті Католицької Церкви, як і східньої нез’єдиненої, то СИНОД, у всіх його видах і розмірах, не можна розуміти інакше, як ЗБІР ЄПИСКОПІВ, а не зустріч без єпископів; то ж не можна змішувати «синод» із правдивим Синодом. Отже львівський собор (Західня Україна) з 1946 р. не можна трактувати поважно. Представники Ватикану в Заґорську мовчали, коли там «уневажнювали й виклинали Унію» та «Уніятську Церкву». «Кві тачет — консентіре відетур». І тепер з обмінних (але скриваних перед світом) листів між патріярхом Піменом і Папою Іваном Павлом II знову виходить, що Ви готові цю саму помилку повторити. В чому вона полягає?

3. У всіх своїх дипломатичних розмовах із Західнім світом Москва, на оправдання своїх геноцидних та імперіялістичних злочинів, гістерично кричить про «невтручання в її внутрішні справи», хоч нищення і дискримінація неросійських народів не є внутрішньою справою Москви! То чому наказує своєму інструментові, патріярхові Піменові, втручатися у справи Вселенської Католицької Церкви і з нею об’єднаної Української Католицької Церкви?

4. Не зважаючи на всі Ваші теоретизування, Еміненціє, ми ще раз заявляємо Вам, що ми не є ніякою частиною російського народу, але ми є окрема нація, що має свої окремі прикмети, свою мову, свою відмінну культуру та свою ОКРЕМУ ЦЕРКОВНУ ТРАДИЦІЮ КИЇВСЬКОЇ РУСИ, яка принаймні кілька століть старша від пізнішого московського творива.

Чи Вам, Еміненціє, ще замало тих мільйонових жертв церковної політики совєтського режиму і його рупора патріярха Пімена? Чи смерть українських католицьких єпископів, отже Ваших співбратів у єпископстві, священиків, монахів, монахинь Вам нічого не каже? Чи Ви говорили б з якимсь патріярхом, що був би цілковито на службі безбожного уряду і був би спричинником убивств, тортур та переслідувань єпископів, священиків і мирян Вашого народу і який хотів би підчинити Церкву Вашого краю своїй російській православній Церкві, скликавши «синод» Вашої Церкви, де не було б жодного єпископа, а тільки жменька стероризованих священиків і кілька мирян? Чи Ви признали б рішення такого «синоду» і вели б діялог з катом Вашої власної Церкви?

Коли йдеться про Українську Католицьку Церкву, то Ви ведете нас до такого стану Вашим поступовуванням, що воно нам видається позбавленим всякого християнського розуміння. «Яка бо спільність праведности з беззаконням? Що спільного між світлом та темрявою? Яка згода між Христом та Веліялом? Яка участь вірного з невірним?» (Кор. І, 14-15).

В ситуації, в якій ми є тепер, в часи переслідувань, чи маємо думати, що не можемо на майбутнє числити на Вашу поміч? Бо ж стероризований дипломат (ультимат Пімена!) не може помогти жертвам терору.

Овочі Вашого діялогу? — переслідування і вбивства найвірніших синів і дочок Церкви продовжуються, як про це пише німецька газета «Нойе Більдпост» з 13.9.1981 p.: «Терор у Литві проти католиків. Нападають на вірних, мирян і священиків, їх переслідують, побивають, тортурують; церкви грабують, палять, профанують…»

Інший овоч Вашого «фальшивого екуменізму»: опанування атеїстами церковної ієрархії, проникання «патріярхальних» агентів навіть до нутра Католицької Церкви, як це ствердив Папа Павло VІ, кажучи: «Сатана увійшов до нутра Церкви». Хто ж йому відчинив двері до Христової Церкви? Це діялог із сатаною, Еміненціє. Це безсоромне простягання руки катові, руки якого закривавлені невинною кров’ю мучеників і ісповідників Української Католицької Церкви і інших. Ще сьогодні Ви торгуєте людськими душами українського народу. Не хочете прийти з допомогою Вашим переслідуваним братам? — залишіть їх у спокою і їхніх терпіннях.

Великий російський письменник і патріот О. Солженіцин у свойому листі до Пімена відкрив усю гіпокризію патріярха: «Я був роздавлений,… коли почув у Різдвяну Ніч Ваше пастирське послання… Які канонічні потреби обумовлюють існування Московського патріярха?.. Ми втрачаємо останні риси і ознаки християнського народу… і це повинно бути основною журбою патріярха… Атеїсти по-диктаторському керують Церквою… видовище, якого ніхто не бачив від 2.000 років…» («Великопосне послання Солженіцина» — Руская мьісль, ч. 2888 — 30.III. 1972).

Не просимо Вас багато: ідіть шляхом великих вселенських архиєреїв та їх славних співробітників, які мали відвагу стати в обороні правди і переслідуваних.

Ми, українські католицькі священики Т-ва св. Андрея, звертаємося до Вас з проханням: протиставитись московській сваволі та взяти в оборону Українську Католицьку Церкву, переслідувану безбожним московським режимом. Ми бажаємо, щоб наша Церква, з’єднана з Вселенською Христовою Церквою, зберігала свою ідентичність і помісність, проповідуючи Христову Євангелію та свобідно працювала для спасіння своїх вірних.

Очікуємо духовної підтримки і залишаємось з глибокою пошаною до Вашої Еміненції.

В імені священичого товариства св. Андрея
о. Іван Кіт, секретар

Шарлеруа, 9 жовтня 1981 р.

* Такого змісту лист французькою мовою вислано кардиналам: Рубінові, Казаролі й Віллебрандсові.

В неділю, 11 травня 1980 р. відбулись в Шарлєроа — Бельгія чергові Звичайні Загальні Збори Крайового Патріярхального Т-ва. Делегати з різних місцевостей приїхали на ці збори з тим більшою охотою, що вони відбувались в оселі парафії в Шарлєроа, якої парохом є о. митр. Іван Кіт, духовник Товариства, улюблений і відданий його співробітник. Після св. Літурґії та перекуски в домівці, Збори вислухали звідомлення з трирічної діяльности уступаючої Управи, після чого почалась дискусія.

Керівник Зборів і рівночасно голова Товариства проф. П. Зелений вказав на певні труднощі в праці Т-ва. Крім живої участи в парафіяльному житті члени Товариства брали активну участь в краєвих імпрезах та теж чисельно в імпрезах в Римі. Всі члени є автоматично передплатниками журнала «Патріярхат» та щорічно складають вкладки на Патріярший Фонд. Ці риси діяльности ставлять їх безперечно на перше місце патріярхальної діяльности в Европі і можуть послужити теж і зразком для цілої діяспори. Сам голова, який є рівночасно головою УПСО, часто буває в Римі. Активність і жертвенність членства підтвердив теж звіт скарбника М. Когута та доповнення секретаря Т-ва д-ра В. Поповича.

В дискусії члени виявили затурбованість станом Церкви в Бельґії і деякими аспектами цілої нашої Церкви. Урядуючий Апост. Візитатор єп. Мирослав Марусин обіцяв полагодити відносини з його ґен. вікарієм, який від довгих років розійшовся з вірними в справі патріярхату. Ці відносини ще не полагоджені, хоч сам Кир Мирослав особисто старається віднайти зв’язки довіря з вірними. Що до стану в цілости нашої Церкви — висловлено тривогу з приводу несолідарности наших єпископів з Блаженнішим Патріярхом Йосифом, яка виявилась в їхньому голосуванні на останньому Надзвичайному Синоді в Римі. Дискутанти підкреслювали, що наші Владики мали б більше брати під увагу поради Блаженнішого, а зокрема у висуванні кандидатів на архипастирську працю, мали б мати на увазі теж і співзвучність кандидатів з паствою.

Збори просили дотеперішню управу поновно взяти на себе їхні функції, запевняючи їх при цьому про повну підтримку. Так і сталось, хоч всі члени управи мають функції теж в УПСО та в інших громадських установах.

Великою приємністю для учасників було відзначення, на закінчення Загальних Зборів, 45-ліття священства о. митр. Івана Кота. Пані з парафії дбайливо і дещо потайки приготовили це свято, яке ювіляр бажав обмежити до спільної молитви. Зі свічечками на святочному торті й при шампанськім відспівано йому многолітствіє. Життєвий шлях о. І. Кота є образом і прикладом священика-скитальця. Молодим священиком йому довелось опікуватись терпячим населенням в Україні як теж і кадрами борців в підпіллю. В Бельґії опікувався нашими робітниками в копальнях. За останнє десятиліття є душею Патріярхального руху в Бельґії і постійним членом управ Т-ва Укр. Священиків св. Андрея. Номінацію на митрата одержав від Блаженнішого Патріярха Йосифа тому 3 роки.

І Отцеві Іванові й Товариству за Патріярхат у Бельґії можна оправдано висловити подив, вдячність і побажання дальшої успішної праці!

К. М.