о. Іван Музичка

Римський адміністратор Гай Пліній Молодший, що помер біля 114 року, коли християнство вже досягло всіх закутків великої римської імперії, написав до імператора Траяна листа про «заразливу, звироднілу і дивацьку забобонну секту, яка увійшла вже не тільки у міста, але й у села і край», і додає, закінчуючи свій «опис» християн: «Все ж таки виглядає можливим припинити це явище і привести його до ладу». Попередник Плінія в іншій провінції, Пилат, теж подібно думав про підсудного Ісуса, якого привела йому єврейська старшина і вимагала кари смерти для нього, щоб усунути цього бунтаря і царя-самозванця, а Ісус заявив йому, що він цар не цього світу, а прийшов, щоб свідчити про істину і «кожен, хто від істини, слухає його голос» (Ів. 18, 37). Пилат махнув лиш рукою зі словами: «яка там у світі істина, бідний ти диваче, що можеш от так легкодушно загинути з рук твоїх властей»…

Як помилились ті два адміністратори та інші римські свідки тих часів, коли Христове слово ширилось швидко по їхній імперії. Помилялись імператори, що переслідували Христове слово, помилялись потім філософи і вчені, що хотіли заперечити існування Христа і усунути його з історії, всякі діячі, теоретики, політики та ідеологи кпинами і насміхами, щоб всякий Христовий слід, а головно його Церква зникли з пам’яті і життя людей, а на його місце, щоб поставити мислителів, які не знали навіть, хто така людина, ставили великих царів та вождів, що хотіли створити «нову людину» і дати їй «світлу майбутність» і рай на землі. Якже багато їх було на землі, що хотіли «вбити Бога», що прийшов відновити образ Божий в людини, який вона була втратила і постійно гріхом тратить. А скільки було тих, що від заворотів їхніх голов і короткотривалих ніби успіхів покінчили ганьбою, залишаючи на родючих степах гори трупів, а на шляхах Европи мільйони побитих молодих людей у вояцьких уніформах, що хотіли творити нову Европу? Як багато було їх… і все те діялось, щоб тільки творити нову Европу? Як багато було їх… і все те діялось, щоб тільки усунути того, що прийшов спасти світ, дати світові мир, а людині справжню гідність її в Бозі.

А однак вже дві тисячі років Христос-Богочоловік-Спаситель живе в історії, вчить, діє, живе між народами з людьми і Він, за словами автора листа до Євреїв — «учора й сьогодні – той самий навіки» (Євр. 13, 8). І доказ на те такий простий, ясний і очевидний, немов буденний — кожного року увесь християнський, а частинно навіть і не-християнський світ стрічає його день народження з таким захопленням, з такою радістю і любов’ю, з таким очікуванням і потім переживанням, яких не має ніякий інший чоловік в історії, ніякий інший історичний добродій серед народів, як має Ісус Христос своїм Народженням! Та ж це так багато говорить! Дві тисячі років така велика частина людства стрічає постійно народини Христа так щасливо і радісно! Подивімся тільки кругом себе і в свою навіть холодну душу, і відчуємо, побачимо, що цей день чинить з нами! І поставмо тоді ці два історичні факти — заперечування Христа і намагання його усунути з історії і другий — його звеличування і стосування його спасенних слів для всіх людей і ось просте питання: чому воно так, чому Христос, а не хто інший? І перед нами велике число — дві тисячі років, в яких Він живе з людством на цій плянеті без забуття і з великим постійним впливом на душі, на долю осіб і народів, навіть, коли йому ставлять перешкоди чи опір. Цього року Різдво стрічаємо з датою 2000 років, в яких легко можна бачити вплив і силу одної-єдиної постаті-особи в історії, яка народилась у вифлеємській стайні за часів могутнього кесаря Августа, в могутній і славній римській імперії з немалою культурою і цівілізацією, які помітно почали хитатись і на її руїнах, на Христовім слові з його хресним знам’ям появилась нова справжня Людина, з образом Божим, зі свідомістю своєї цілі і змісту життя, в новім Царстві Божім, в якій кожна людина є дитиною Божою і має право казати Богові «Отче», не є вона вже рабом ні звірем, що живе здобутою поживою, не є вона молекулою матеріяльного світу, який існує кількома діялектичними законами та історичним матеріялізмом, а є великою справді істотою, якої природу прийняв сам Бог, Божий Син, ставши людиною, жив з людьми, вчив їх і дав приклад справжнього життя у цій хиткій по грісі природі, склонній до самолюбства, гордості і ненависті і за них вмер, щоб вони мали з ним життя вічне і надто мали.

Святіший Отець Іван-Павло II все це схоплює, про Особу Христа, коротко в однім реченні у своїй програмовій енцикліці. Ось воно: «Спаситель Людини Ісус Христос є центром всесвіту та історії». Зупинімся, читаючи, над кожним словом і який це, немов парадоксальний, зміст цього речення! Христос є центром світу й історії! Такого не міг би сказати і найбільш зарозумілий теоретик чи ідеолог про якогось свого людського «божка» чи вождя, хіба такий, що від своєї філософії збожеволів. А папа сказав велику історичну правду про Христа і про це свідчать дві тисячі років впливу на людство Христових слів і Його Особи.

Дорогі Браття і Сестри! Перед нами Різдво і ми скрізь по світі побачимо цю славну, благословенну і спасенну картину Христового народження у Вифлеємі в печері, з клаптями соломи і сіна в жолобі, на якому народилась Дитинка — центр всесвіту і нашої людської історії! То не міт, ні побожна легенда! То історичний факт, про який співатиме нашою прадідньою колядою:

Бог Предвічний народився.
Прийшов днесь із небес,
Щоб спасти люд свій ввесь…

Людство у сотворенім Богом світі зараз на початку свого існування залишило Бога, відступило від нього, зрадило його любов, пішло своїми шляхами, навіть не однією якоюсь своєю стежкою, як ідуть тварини, і опинилось на важких і часто трагічних роздоріжжах і баздоріжжях серед диких пущ і на сухих пустинях без життя. Сумна була доля людства без Бога, трагічна доля людства під проводом хитрощів диявола, була справді темрявою для здібнощів людини. Та найгірше, коли сама людина хотіла заступити для себе і других Бога і назвала себе богом, хотіла поводитись як грізний і жорстокий бог, але бувало часто як божок-людоїд. Як низько впала людина, що по грісі, покинувши свого Бога Творця і Батька, таких божків собі натворила і не було це так давно, було це і в нашому столітті при кінці другого тисячоліття.

Потребувала Людина справді світла і рятунка-спасення, щоб блукати постійно в небезпеках для свого гідного існування, потребувала миру, щоб не жити в постійному і нестерпному страсі, не лише перед природою, яку, зрештою, могла опанувати своїм розумом, але в страсті перед другою людиною, яка була для неї вовком, потребувала справедливосте, щоб постійно не битися і не воювати з другими за кусень поживи і місця перебування, яких стільки для всіх і для кожного Бог-Отець створив і подбав, потребувала людина радости, щоб в очах своїх не мати звірячої-тигрячої люті, зла і ненависті. Потребувала бути справжньою Людиною – вершком сотворінь на землі, такою, як хотів і створив її Бог. І все те міг дати тільки єдиний Бог! Все те єдине Він міг направити! І Він того прийшов, і Він тому народився в історії, ставши для нас, серед нас і на повсякчас Спасителем, Вчителем, Володарем і Центром всесвіту й історії. Тим став Він для нас тому дві тисячі років, і буде на віки. Нехай благословенна буде хвилина, днина і рік Його появи між нами.

о. Іван Музичка

Діяспорні газети більших країн наших поселень, сказати б можна, переповнені вже від якогось часу некрологами. То знак нашого останнього десятиліття на чужині. По останній війні велика частина нашої еміграції — то люди молодечого віку, або віку людей готових творити своє родинне і національне життя на чужині, то особи, що закінчили війну, коли їм було від двадцять до 35 років. Всі ці «річники» тепер стали готовими на поклик і ми читаємо некрологи — дивимось на себе, що ще остались і готуємось теж до відходу. Велике покоління добрих людей, що по прошумілій війні виповнили своє життя на чужині багатьма добрими своїми вчинками для своєї сім’ї, яку звили на чужині і для своєї церкви і народу.

До Таких належить Остап Захарків, який упокоївся в Бозі минулого березня в Дітройті, маючи 83 роки. Типовий зразок емігранта по Великій світовій війні ХХ-го століття. Син Поділля зі села Вишнівчик біля Зарваниці, починає свою науку в середній школі оо. Редемптористів у Львові, потім у Чорткові, а іспит зрілости здає в Рогатині в 1936 році. За першого приходу більшовиків стає вчителем у своїм селі, мусить міняти місце через відомі більшовицькі «контролі кадрів», студіює в Педінституті в Крем’янці-Подільському, де й осягає педагогічну освіту. Вчителює коротко і за німецької окупації в 1942 році записується на агрономічний відділ Львівського Університету, і студії перериває, коли німці замикають агрономічну школу в Дублянах, де відбувається агрономічна практика. Закінчує ці студії по війні у Мюнхені, одружується і виїжджає в 1948 році до Америки до Дітройту. Включається в українське життя, але хоче набути освіти, з якою міг би жити і працювати в Америці. Стає інженером-креслярем і працює у фірмі Крайслера. Ось, немов, нанизана еміграційна праця над собою, щоб здобути освіту і відповідний фах, по осягненні цього — праця для прожитку і куди більша праця серед українського громадського, церковного життя. То образ цього покоління, що прибуло по війні у вільний світ. Кожний щось не легкою працею здобув, кожний працював активно і щиро в своїм організованім українськім окруженні. кожний належав до своєї парафії, до прерізних Товариств і організацій, які створила українська діяспора, кожний лишив якийсь видимий слід свого членства і одною спільною прикметою у всього цього покоління була щира і щедра жертвеність на всякі цілі нашого церковного і національного життя. То не була «зарібкова» еміграція, як в інших народів, то не була еміграція, якою збільшився славний в демографії «мелтінг пот», а життя, щоб здобути щось для своєї Батьківщини, для її волі. То була еміграція, що дбала про велике ім’я своєї Батьківщини і тим жила. І багато вчинила.

Пишемо це з двома цілями: повчити «нову еміграцію», яка твориться на наших очах тим разом вже з вільної України, їм на науку, бо багато б треба їм в тієї зараз повоєнної еміграції вчитись. Пишемо це, щоб згадати і цими словами поставити квітку на могилу представників цієї пам’ятної в нашій історії еміграції блаженної пам’яті Остапа Захарківа. Він типовий представник того покоління, якому заходить вже сонце…

Покійний і його дружина Ірина остануться в пам’яті та історії нашої еміграції як великі жертводавці. Велика частина їхньої праці і заробітку належала для Церкви і Народу. Покійний був фундатором Українсько-американського Музею в Дітройті, не одна його цеголка в будові базиліки Св. Софії в Римі —його, пам’ятаючи свої важкі студії серед війни і скитання, він дарує стипендії для ЗУДАК, для студентів в Бразилії, для фундації Українського Вільного Університету у Мюнхені, на виховання священиків Василіян у Крехові, на Богословську Академію у Львові і для Українського Католицького Університету св. Климента в Римі. А жертвеність для своєї місцевої громади, а постійні фінансові потреби наших організацій — громадських, культурних і політичних? Згадуючи це все над могилою Остапа Захарківа, бачимо всіх його друзів і співгромадян його характеру і його типової української жертвености для загального добра. То його і їхній пам’ятник. За цю працю і жертвеність Церква співає йому і йому подібним те вдумливе «Вічная пам’ять», бо добрі вчинки — то життя людини, то окраса її життя, то єдине, що від людини вимагає Бог. А Христос дає найвищу оцінку чесноті жертвености: «Що ви зробили одному з моїх найменших братів, ви мені зробили». (Мт. 25.40).

Рим, 24 липня 1999. Ректорат УКУ
Єп. Іван Хома, о. Іван Музичка

«Дивен Бог у Святих своїх…»

Іменник і прикметник «Святий» згубило в наших мовах у світі своє велике значення і глибокий зміст для життя. У буденному значенні – то особа побожна, яка служить Богові, має окремі релігійні» прикмети, якийсь окремий спосіб життя виповнений молитвою і богопочитанням. Так воно вповні не є, чи радше — то дуже плитка і невластива оцінка і відповідь на питання, хто такий святий. Треба бачити глибше. Святість — то не лише побожні вчинки прикрашені молитвами, постами чи великими покутами. Святі — то дивні особи між нами, в яких, через яких Бог проявляє свою силу, дію, благодать, свій вплив на життя людей. Святість – то Боже життя в людей, яких Бог покликав, щоб ними діяти в їхньому довкіллю чи й в цілім світі. То особи, що добровільно стали знаряддям Божої волі й дії та могли ніяково з почуттям великої смиренности сказати зі св. Павлом: «Вже не живу я, а живе в мені Христос», то не я вчинив це, а вчинив мною Христос (Гал 2,20).

Недавно в список Блаженних увійшов скромний простий італійський монах отець Пійо. Жив він на наших очах, бо помер в 1968 році й вже дістав ім’я «народного Святого», бо стільки зробив він добра для простого народу, для грішників, бідних, хворих і нещасних. Багато, і то церковних людей, богословів, не вірили в тії його вчинки, чуда, неймовірні явища його кволого здоров’я, а навіть Христові рани на його тілі. Люди бачили його чудесні вчинки і захоплювались ним. Але не всі бачили його великі терпіння — тілесні і душевні, які він скривав, і терпіння цілого його життя були справді великі. Він просив свого духовного провідника в листі, щоб той дозволив йому благати в Бога смерти, бо часто стояв в тих своїх терпіннях на краю видержливости. Духовник не дозволив! Не дивімся теж на Святих як високоупревілейованих і щасливих на землі людей, що живуть у славі серед людей. Скільки їх згинуло мученичою смертю з тортурами і жахливими пониженнями чи переслідуваннями, бо не плили вони за людською струєю життя. На їхніх іконах бачимо їх зображеними у глибокому смутку-болю. Але то не був їхній біль з власного терпіння! То біль, який вони переживали на вид у своїй душі Христа, якого люди постійно гріхами ув’язнюють, судять, висмівають, б’ють по лиці, плюють в лице, бичують і прибивають з кпинами на хрест. То терпіння на вид людських гріхів, то є терпіння Святих, то терпіння Христа в них. То є таїнство святости, то таїнство Святих! Буває воно рідко в релігіях не християнських у їхніх праведників, які живуть одним Богом, якого існування відчувають глибоко.

Святі — то власність всього людства, всіх християн, бо Христос прийшов, щоб вообразитись в нас усіх, як чудово бачив це св. Павло (Гал 4,19), але кожний нарід має своїх святих, які жили з народом і для народів і лишали свому народові своє велике свідчення про Христа життям. Христовою благодаттю. Нарід — то сім’я, що живе своїм життям, має свою духовість і свої окремі прикмети, свої радості, смутки і трагедії, має і своїх Святих, що говорять про Бога і його волю своїм життям і своєю любов’ю до Бога і своїх співбратів по крові.

Виразний приклад того – то ізраїльський нарід в історії спасення, в якій Бог себе об’явив. Тая історія того народу дала нам великих Святих від Авраама до Івана Предтечі. І то не історія слави, самих перемог, високого добробуту, щастя, панування! Таких явищ в історії Ізраїля було за чотири тисячі років, можливо, зі сто років, а решта — то злидні, страхи, неволя, війни і поневіряння, розсіяння по світі. І серед того велике число мужів, що той нарід з Богом і з Божим словом провадили, вчили, освячували, боролись за його долю, терпіли нераз жахливо, гинули з рук власних братів. Дивна доля Святих, що ними діяв Бог! Незавидна доля, ми б сказали. І через них говорив Бог до людства, до нас усіх! І вони з великим смиренням теє своє завдання сповняли.

Ми, український нарід, маємо теж своїх Святих в нашій історії. Сьогодні їхня неділя! Сьогодні віддаємо їм честь і прославу! Христос казав своїм учням, що хто бачить його, той бачить Отця (Ів 14, 9). Коли ж у Святих живе і діє Христос, як казав св. Павло про себе (Фил 1, 21), тоді Святі є якоюсь мірою іконою Христа своїм життям, словом, смертю. У Святих бачимо ікону Богочоловіка, нашого Спасителя. Христос є відображений у Святих! Христос є єдиною мірою нашої святости. Коли ж ті Святі — то наші брати по крові, члени того самого народу, що переживали тую саму історію, як. отже, щасливо це бачити, що в них так виразно і близько нам є Христос, що був з нами через них, у їхньому житті, у їхній любові, у їхніх стражданнях, у їхніх боротьбах, муках, нещастях, але також і в їхніх перемогах з Христом для свого народу, бо й жили вони постійно з його гаслом: «Бодріться, бо я переміг світ» (Ів 16,33). Щасливий нарід, що має Святих!

Перебіжім коротко нашу історію, щоб побачити в ній місце і значення наших Святих. В кожній добі ми мали Святих, які були світлом для нас і світлом для других народів. В княжій добі мали ми Святих, що нам Христа принесли на наші землі, приготувавши нас до хрещення і охрестивши нас. То св. Ольга і її внук Володимир, його нащадки Борис і Гліб, які згинули такою дивною смертю, якої не подибаєте в ніякому народі: добровільно віддались в руки своїх злобних катів, щоб не довести до більшого кровопролиття. Перші печерські монахи св. Антоній і Теодосій — великі вчителі духовного життя і фундаменти великої духовної сили в державі — монашества. Скільки потім по княжих часах в часі монгольської неволі розсіялось монахів по нашій Русі, безіменних апостолів, які рознесли ікони Богоматері, пісні про неї і легенди про її заступництво, основуючи наші марійські центри, манастирі — заборола нашої духовости, навчаючи нас про велику нашу Заступницю!

І козацькі часи багаті на святих проповідників, мучеників за віру і тих, що дбали про красу Літургії і багатих храмів, якими засіяли наші землі і вони й досі є пам’ятниками нашої віри, побожности та священного мистецтва. То діла наших безіменних Святих! То теж часи переслідувань розпалені в нас злими сусідами і серед того св. священомученик Йосафат, що згинув за єдність Церков і належить до Святих вселенської Церкви. То славні й недавно проголошені блаженними прості селяни села Пратулина, що впали постріляні в обороні свого храму.

А наше століття — то гори трупів і ріки крови, що засвідчили про нашу віру і любов до Бога, бо вибрали радше смерть чим життя в зраді і з підступним ворогом. Між ними велетень духа і наш Мойсей, як звемо його тепер. Слуга Божий Митрополит Андрей, якого процес проголошення Блаженним і Святим завершується.

А скільки вже чекають своєї черги для такого проголошення!

Який же то великий справді список великих наших Братів, що носять титул Святих, через яких діяв серед нас Бог і Господь наш Ісус Христос і силою Святого Духа стали вони світильниками для нас і всього християнського світу!

Наші Святі, пам’ятаймо — то овочі Христової євангелії і Його проповіді для життя Божого народу! То великі знаки і світила опіки Божої над нами, бо посилав їх нам Бог у важкі часи, їхнім світлом життя, Христовим словом з їхніх уст, жертвою їхніх трудів, молитов і навіть смертю ми воскресали з Христом і сповнювали Христове Завіщання на Сході Европи: «І будете моїми свідками аж по край землі» (Д і 1,8).

о. Іван Музичка

(Доповідь виголошена на науковій конференції в Рогатині 19.9.1998,
присвячена особі Михайла Галущинського —
першого директора рогатинської гімназії.
Тема конференції була: «Михайло Галущинський — педагог, просвітянин, військовий і громадсько-політичний діяч». В 120-річчя з дня народження)

Матеріял моєї доповіді не є великий, не будуть це історичні документи, але короткі спо­гади про родину Галущинських і спогади про родину Галущинських і спогади ці я чув з уст о. Теодосія Василіянина, молодшого брата проф. Михайла Галущинського, який був моїм духовником в римській українській Колегії св. Йосафата від 1945 до 1950 року. Я був не лише його духовним учнем, але наші зв’язки затіснились і тією обставиною, що я став для о. Теодосія, як санітар дивізії «Галичина», його немов особистим санітарем. О. Теодосій зближався приспішеним темпом до своєї старості (нар. 1880 р.) і з нею чіплялись його різні недуги старечого віку. Це супроводилось постійними моїми зустрічами з ним, поїздками з ним по місті, чи й звичайними проходами, які все відбувались з розмовами на різні теми. Окрім цього о. Теодосій брав деколи участь у наших семінарійних годинах дозвілля, що звалось по середньовічньому «рекреації», — по обіді і по вечері, і в часі тих годин ми, студенти, могли ставити йому питання і він радо відповідав на них. З тих розмов спробую пригадати щось про священичу родину Галущинських, їхню участь в церковному і культурному житті Галичини.

XIX і XX століття в історії Галичини були під великим знаком участи священиків і в політичному житті, що й було конечністю тодішньої нашої ситуації, нашої соціології і це виникало силою пастирського становища, бо священики були духовними провідниками народу, національно свідомої інтелігенції було мало (та й і тую потім громив Донцов за її, просто кажучи, «недолугість», «провансальство»), на священиків падав, отже, обов’язок вести нарід і витягати його з духовної мізерії, політичного гніту, економічної біди, культурної безпросвітносте, національної неграмотності! та інших лих тодішніх не легких часів нашого довгого поневолення. Священики жили з народом, як його пастирі. Можна б твердити, що пробудження, відродження, духовна обнова, шукання доріг до кращої долі, політичного прозріння і боротьба за свої права почалися властиво священичими умами і руками, і серед них постать та дух о. Маркіяна Шашкевича. То основна різниця між нашим галицьким національним відродженням, а відродженням на центральних землях України.

У Західній Україні появляється тоді теж реакційна струя соціялізму, якої ціль була соціяльна справедливість, яку намагались по 1848 році встановити чи вибороти різні соціяльні струї. В Галичині скасовано панщину в 1848 року, в Росії кріпаччину в 1861 році.

Між священиками Галичини були симпатики тодішнього соціялізму (марксизму). Не були вони явними симпатиками, а скритими. То були священики, які жили з народом, бачили його вбогість, кривди, неграмотність. Соціялізм ширив тоді свої ідеї соціяльної справедливосте і революції, як покращати долю безборонного бідного селянства серед пануючого тоді соціяльного лібералізму і польських поміщиків, хитрощів євреїв, яким жилось добре серед нашого селянства. Батько Галущинських, хоч священик, був таким симпатиком соціялізму. Скритим. З появою соціялістичної доктрини, Церква виступила проти тих наук, зокрема проти ідеї скасування приватної власности, яку Маркс уважав як основну причину появи клясів, боротьби клясів і експлуатації. Це виразно можна було бачити в наших селах, селянство було безземельне чи малоземельне, скасування панщини, тобто примусових робіт на полях пана, не дало селянству землі, а радше можливість її набуття і ця можливість була дуже маленька, вимагала великої зорганізованости, капіталу, чого селянство тоді не мало. Робітниче ж питання можна було тоді бачити в дрогобицькому басейні у Бориславі, де знайдено нафту і земний віск і її видобуванням почали займатись багатії, головно жиди. На це звернув увагу Франко, очевидець тих подій від свого дитинства.

Франко як студент і згодом як учений і письменник подорожував по Галичині, Буковині й Україні. Це замітна риса Франка. Він вивчав свій нарід і його долю, його душу, починаючи з батькової кузні. Відвідував він деякі священичі родини, знайомився з ними, відвідував він і деякі манастирі оо. Василіян і цінив священиків, що жили для народу і займались наукою або літературою. Був наприклад у 1894 році (коли йому було 38 літ) у селі Жукові біля Бережан у батька Богдана Лепкого о. Сильвестра Лепкого. Треба добре розрізнювати Франків соціялізм в його молодечих роках і соціялізм старшого Франка. Є різниця. Соціялізм був осуджений Церквою і Франко опинився в конфлікті з Церквою. Але жив добре з багатьма священиками і не ворогував з Чином св. Василія, коли бачив, в них бажання творити українську церковну й історичну науку, збереження цінних документів нашої історії, літератури і мистецтва.

З принагідних розповідей о. Теодосія пригадую, що Франко був в родині Галущинських бодай два рази гостем і був приятелем о. Миколи Галущинського. То були візити короткі, «по дорозі». Може доводилось Франкові й ночувати у приходстві Галущинських. Так тоді водилося. Отець Теодосій згадував ті відвідини Франка зі своєрідною пошаною і повагою, помимо, тоді вже поширеної слави про Франків соціялізм. Про що була мова, годі сказати і годі було про те питати о. Теодосія. Він був свідком тих відвидин ще дуже молодим, але ті відвідини мали напевно вплив і на синів Галущинських.

З розмов з о. Теодосієм можна було бачити відносини між священичим домом, а селом. Звичайно осінню чи зимою в домі приходства вечорами в просторій кухні збиралися жінки і дівчата, щоб прясти чи робити якусь іншу жіночу господарську роботу для священичої родини. Такий був звичай. Щоб дати їм якусь духовну поживу при тім і не дозволяти язикам на пусті розмови, «паничі», тобто сини о. Миколи читали тим жінкам оповідання з нашої літератури. Отець Теодосій згадував такі: дуже улюбленим було оповідання Квітки-Основ’яненка «Маруся», оповідання Марка Вовчка і Кобзар Шевченка. З цього бачиться, що родина Галущинських діставала літературні твори з України і сини — Тит і Михайло — читали вголос ці твори для сільського жіноцтва. Уявляю собі як це мусіло подобатися Франкові, коли він про те довідувався! Приходства нашої католицької Галичини, хоч не дуже то численні були випадки, були малими вогнищами, біля яких гріли свої серця спрагнені національної свідомосте і культури наші селяни. Згодом тую працю продовжувало організоване Товариство «Просвіта», якого членами і діячами були численні греко-католицькі священики Галичини. На центральних землях України могли такими вогнищами бути дяківські школи і дяки, але їхнє виховання не мало цього національного і патріотичного підложжя, бо було чуже…

І тут розкажу одну вагому подію, з якою пов’язана родина Галущинських і яку я запам’ятав дуже точно з уст о. Теодосія і вона має значення в одній контроверсійній дискусії. Ми, дивізійники, що прибули до Риму з англійського полону з Ріміні в Італії, в осені 1945 року, зараз від початку нашого виховання в Колегії св. Йосафата взялися до товариської, немов внутрішньої семінарійної громадської роботи. Проявом того були відзначування деяких подій нашої історії, між ними роковини Тараса Шевченка у місяці березні. Робили ми це за стилем наших галицьких «Просвіт» — концертом, доповідями. Отець Галущинський піддержував такі імпрези, головно роковини Шевченка. Зараз у травні ми хотіли зробити подібну імпрезу в честь Івана Франка. І тут трапилась несподіванка. Отець Теодосій Галущинький рішуче спротивився. І розказав нам, чому не можемо такої імпрези робити: Франко помер без сповіді й без церковного похорону… Ніхто з нас про те не знав, бодай в деталях і о. Теодосій розказав про свою участь у тій події. Ось і передаю цю розповідь, яку я доволі точно запам’ятав. Роблю це теж тому, бо ще ширяться неправдиві чи не точні інформації про цю немилу подію. В журналі «Дзвін» (Львів, 1991, ч. 1 (555), ст. 175); теж хибна була інформація у львівському телебаченні у програмі про Франкове життя у Львові (особисто слухав я цю програму, здається в 1993-му році); а вже зовсім в типовім дисінформаційнім і злобнім стилі про це було описано в збірнику совєтського видання «Спогади про Івана Франка», Видавництво художньої літератури «Дніпро», Київ 1981, очевидно на основі теж тенденційних інформацій різних авторів, що Франко жив і помер як атеїст, «помер невисповіданий і нерозкаяний» (ст. 363)…

Розкажу про ту подію перед смертю Франка так, як розказав нам о. Теодосій, на якого впали всі потім оскарження. Оскарження виглядають мені за гострі і вина о. Теодосія майже ніяка, якщо загалом про якусь вину о. Теодосія можна говорити.

Зближався кінець травня 1916 року, другий рік світової війни, у Львові було відомо, що Франко поважно хворий. Зійшлися негайно крилошани («каноніки») св. Юра на нараду. Між ними був припадком новоприбулий з Риму молодий священик з інсбруцьким докторатом (святився в 1904 р.) о. Теодосій. Ціль наради: що робити, Франко близький смерти, його релігійне і церковне життя сумнівне, був соціялістом, атеїстом, зі священиками був часами в конфліктах, що зробити, щоб прийняв він останні св. Тайни, зложив свою Сповідь. (Не згадував нам о. Галущинський про те, що Франко просив передше православного священика, українського не було і прислали йому румунського, який однак так повівся з Франком, що той просив його відійти від нього. Це важна обставина і, здається, що чимало того, що сталося з тим румунським священиком, приписували потім о. Теодосієві, що зробив Антін Крушельницький, змішуючи обі візити двох священиків…)

Тоді в більшості католицькій Австрії строго зобов’язували церковні закони (подружні, церковно-адміністраційні, похоронні і ін.), що відмовлялося церковного похорону особам, які лишили цей світ «без помирення з Богом», чи такі, що жили «поза Церквою». По короткій дискусії святоюрські крилошани рішили, щоб післати якогось священика, щоб пішов до хво­рого Франка і приготував і привів його до такого потрібного християнського акту на кінець життя. Увага всіх звернулась на особу нового і молодого (36 років) священика о. Теодосія: «Ви молоді, свіжо спечені, знаєте нові науки, може б ви сповнили таку важну місію?». Отець Теодосій радо погодився ще й додав: «Франко бував в домі мого батька, гостив у нас, буде мені легко почати з ним розмову». Усі зраділи і о. Теодосій вибрався на наступний день до дому Франка. Було це 27 травня. Передам його розповідь майже так як добре її пам’ятаю: «Я увійшов до кімнати Франка, він лежав в ліжку, його очі були якісь заблукані, він мене не розпізнав як священика і розгублено спитав: «а хто ви такі?». Я зразу з радісним тоном йому сказав — «я Тит Галущинський, син о. Галущинського, ви бували в нашому домі, я вас добре пригадую, ви мене не впізнаєте, бо то було трохи давно, я прийшов вас відвідати, бо довідався, що ви хворі, а я недавно приїхав до Львова». Франкові очі й обличчя вмить розпромінились спогадом, він немов ожив і радісно сказав: «Та як не пригадую, пригадую вашого батька, ваш дім, гарні спогади, гарні були дні з вами…». І так зі спогадів про батька Галущинського пішла розмова і то оживлена. Та не довго. По якій не повній пів години Франко втомився і так якби легкий сон почав клеїти йому очі, його речення почали не в’язатися. Я встав і сказав: «Що ж, було приємно мені з вами бути і згадати давні дні, не хочу вас томити. Та хотів би ще дещо сказати перед відходом і помогти вам. Ви хворі, то добра нагода вам помиритися з Богом. То війна, треба на все бути готовим…». А Франко по малій перерві на те дуже з серйозним виразом обличчя відповів: «Та воно добре, але як мені з Богом миритись, я б мусів його бачити, з ним говорити?» — «Не треба такої видимої зустрічі з Богом, — відповів Галущинський. Бог дав нам, священикам, власть такий мир між ним і людьми встановляти, що діється у Сповіді». Наступила знова перерва, втомлений Франко немов думав над почутими словами і сказав якимись врадуваними словами: «Добре кажете, приємна була дуже розмова з вами. Прийдіть ще. Буду радий говорити з вами… Я подумаю над тим»… Я попращався з Франком і вийшов. На другий день Франко (28 травня) пополудні помер…»

Розглядаючи пастирську тактику о. Теодосія, уважаю, можу сказати, що вона була цілковито добра і розумна. Не можна, як деякі священики це роблять, зразу «атакувати» хворого, чи вмираючого і «вимагати» Сповіді. Треба такою вступною розмовою приготовити людину, розумно, тактовно, немов встановити з нею приязний контакт. Що ж, молодий священик і в тому ділі, як і це досі буває, не був вишколений, не був приготований і досвідчений у відчутті здоровельної і передсмертної кризи і близької смерти. Звичайно, треба в таких випадках спитати лікаря про стан організму і чи не треба числитись з можливістю вже близького кінця, хоч і лікар часто може помилитись. В священика, як і в лікаря має бути «інстинкт», відчуття кризи хворого і приходу кончини. Це дає, очевидно, досвід і своєрідна інтуїція, якщо про неї в семінарії вчили. Тому таким важним для священика є бодай якесь обмежене знання медицини, що має дати добрий священичий вишкіл. Отець Теодосій в тих часах суворого богословського виховання, в додатку ще й молодий, цього не мав. Цікаво теж, що часто в своїх поученнях нам, семінаристам, строго забороняв читати медичні книжки, добачаючи в них різні небезпеки для священика. Але все таки у випадку Франка, він поступив дуже розважно і тактовно.

Очевидно, міг Франкові сказати перед відходом, щоб простими словами подумав про все, чим міг Бога не послухати і дати Франкові умовне розрішення-благословення, бо ж Франко був в тому моменті втомлений і його думка не працювала. І це було б вистануло для майбутньої візити таки на другий день. Франко хотів мати православного священика і це певний знак, що хотів мати Сповідь. І це дуже важне і свідчить про віру Франка, і був він віруючий певно в своїй другій частині життя.

Дехто у відмові похорону Франкові бачить також обставину, що Франко був, так би мовити, у конфлікті з Василіянами за його оповідання «Отець гуморист», в якому Франко описує погану поведінку (але правдиву!) одного вчителя Василіянина в дрогобицькій школі. Той священик справді знущався над селянськими хлопцями і Франко був свідком того, його юне серце було зранене тим і він написав це оповідання без злоби. О. Теодосій був Василіянином і я думаю, що та обставина не мала впливу на поведінку о. Теодосія. Його спогади візит Франка в часі його молодости мали вплив інший – пошани до Франка, тим більше, що Франко на науковім полі стрічався з деякими Василіянами і цінив їх. Наша преса атакувала тоді і «святоюрців» — крилошан, і докоряла, що треба було прислати досвідченого священика, і про це о. Теодосій нам говорив. Крилос потім не погодився на церковний похорон і тільки післав о. Ґорґулу, який ішов в епітрахілі й «запечатав» гріб. Те рішення крилосу було занадто юридичне, і так тоді строго думали, і тоді слів о. Теодосія не приймали так як це приймаємо тепер. Слово «соціяліст» було тоді погане й історично це оправдане. Недавно тому вийшов авторитетний твір кількох великих істориків під назвою «Чорна книга комунізму» і Церква мала слушність боротись з тим «привидом, що бродить по Европі» і «всі сили старої Европи об’єдналися для священного цькування цього привида» — це Марксові слова і на першому місці (то 1848 рік!) Маркс вичисляє папу! Сьогодні можемо бачити правильну оцінку соціялізму-комунізму як «звироднілу доктрину», яка стільки лиха накоїла в світі й в нашій історії. Франко був чесною людиною нашого селянського виховання і свої молодечі соціялістичні думки на старість змінив. Але в 1916 році (напередодні совєтської революції!) так не думали…

А похорон Франка був такий величавий, якого Львів до того часу не бачив. Брав в ньому участь відділ УСС-усів. Усі кажуть, що, коли б був тоді у Львові митрополит Андрей, похорон був би церковний з участю священиків. Перемогла сувора австро-угорська буква закону тих часів і так жили тоді всі спільноти, між ними і церковні. Франко був теж у сильнім конфлікті зі своїм суспільством і десять років працював «на каторзі», бо мусів шукати праці в редакції польської газети, написав дуже важку характеристику (але правдиву!) свого суспільства, яку сьогодні читаємо з тяжким серцем і те суспільство щиро про те забуло в його останніх роках життя і в хвилині його кончини. Святоюрські крилошани не забули… Совєтська література тим фактом дуже тішиться, хоч не бачить як вони не гуманно трактували своїх «батьків соціялізму» у пустій та ірраціональній злобі.

Ще для скріплення моєї «оборони» о. Теодосія. Його брат Михайло, як і вся родина, любив свій нарід, для нього жив і творив, бо це бачиться з їхнього родинного виховання. Приклад цього — він перший директор рогатинської гімназії, яку побудувало рогатинське селянство, потім отаман УСС-ів і організатор чималого відділу цього легіону в рогатинщині. Не спочив і по війні як педагог і діяч, голова «Просвіти» політичний діяч. Вірив, що долю свого народу треба здобувати наукою, освітою, знанням, а коли треба, і є до цього історична нагода — і зброєю. І як прикро, з уст о. Теодосія, який ставився з братнім пієтизмом до свого брата Михайла, чув я тільки натяк про патріотичні невдачі його брата Михайла. То був тоді по війні і нашій програній конфлікт між двома поколіннями під час польської окупації: покоління, яке війну програло і хотіло її продовжувати шляхом холодної війни, не збройної, шляхом миру, чи славного сьогодні діялогу між ворогуючими націями, чи шляхами новонародженої в Европі демократії. І друге покоління — молоде, прудке, гаряче, одержиме, як любили себе звати, яке вибрало противний шлях, нехтуючи добрими, відданими і заслуженими патріотами противної думки. З уст о. Теодосія чув я, і говорив він це з великим болем і смутком, що його брат одержував анонімні і явні погрози за свої демократичні думки, що спричинило його передчасну смерть на серце. Помер маючи 53 роки в 1931 році. Подробиць о. Теодосій ніколи не згадував. Можна б тільки догадуватись. Його брат Михайло був членом УНДО, від 1923 до смерти був головою Товариства «Просвіта», яке робило велику роботу в національнім відродженні Західної України. Був він сенатором в польськім сенаті від 1928 до 1930 року від партії УНДО. Це тоді в наших польсько-українських відносинах багатьом не подобалось, зокрема в т.зв. націоналістичному таборі, хоч наші політичні мужі тих часів виправдали себе позитивною працею свого пів століття при помочі діялогу, що практикується сьогодні і тодішня Польща виходить з тієї ситуації тих часів політично бідно в конфронтації з нами. Багато потерпіли тії наші мужі, що вірили, що правда і мир перемагають, хоч це може тривати довше, але не коштує ні людських, ні стільки матеріяльних жертв. Багато можна зробити помилок в скрайних оцінках особистостей справжніх патріотів.

Думаю, варто було згадати ці мало відомі нашому поколінню дрібні події, щоб тим глибше вміли ми цінити великих наших мужів великої боротьби, яка тривала ціле XIX і XX століття — два століття! — і їхніми жертвами, заслугами і працею ми отримали від Бога довго мріяну і потрібну волю і самостійне життя, яке нам треба в дусі трудів і жертв тих мужів закрі­пити і, як треба б, — оборонити кров’ю. Вміймо пошанувати пам’ять тих, що зробили все своїм життям, щоб ми жили на волі.

о. Іван Музичка

 

Побачивши її, Господь заглянувся над нею і сказав до неї: не плач.

В кожнім Христовім чуді є якийсь непомітний але чудовий момент, якась подробиця, яка вчить, зворушує і помагає знайти подібне місце у житті кожного з нас. Не дивниця. Це все євангельські події взяті з життя, зі щоденних переживань нашого Господа з нами людьми і це бачив у своїй месіянській візії пророк Ісая сімсот років перед приходом Ісуса, коли писав: «Та він недуги наші взяв на себе, він ніс на собі наші болі» (Іс 53, 4).

Ось подія євангелія. Ісус мандрує попри містечко .Наїн, яке трохи віддалене від головного шляху і хоче вступити до міста з апостолами. Якраз у брамі стрінули вони сумний похід гуртка людей — похорон. Сумний доволі, бо несуть померлого сина вдови. Добрі люди піддержують нещасну маму і вона гірко ридає. Ісус приступає без вагання до матері біля нар і каже теплим словом: «Не плач…» Воскресив її сина одинака і віддав його їй. Ніхто напевно не звертав уваги на подорожніх, коли вони зближались у такій сумній ситуації. Подорожніх на дорогах Палестини було багато. Тому все стається скоро і серед того щось що торкнуло Ісуса вчинити це чудо. То були сльози матері! Ісус великим чудом задержує сльози матері, Ісус з пошаною стрічає своєю месіянською силою материну дуже болюче зранену любов…

Поглянемо і ми з тієї нагоди на ці материні сльози в нашій бувальщині, бо вони великої ваги і значення. Вони торкнули серце Богочоловіка, вони склонили Його виконати виїмкове чудо між нами на землі. Ці сльози материні є великого виховного значення.

Дорогі Браття і Сестри! Наші Владики в останніх роках своєї праці в Україні з великою журбою працюють над двома великими питаннями нашого життя у вільній Україні. То питання сім’ї і питання молоді. Обидві справи дуже актуальні і незвичайної ваги, бо вони впрост відносяться до нашого бути чи не бути, нашого національного і церковного існування, нашого духовного життя, нашої відбудови рідної хати, як називав державу Слуга Божий Митрополит Андрей. Сім’я і молодь — то майбутність народу, яка сім’я, такий нарід, як виховуємо молодь, таким будемо народом. В обох питаннях важною особою є особа матері і її любов враз з батьком у їхній виховній праці, а головно любов материна. Така любов — то великий чинник у вихованні, вона формує справжню людину, вона формує святих осіб.

У сімейному вихованні дитину має мати, вона має одержати любов, має відчути любов батьків від хвилини свого народження. Ні! Куди раніше! Далеко ще перед заключенням подружжя, перед існуванням дитини в лоні матері! Від любові до дитини обох подругів, зокрема матері залежатиме характер дитини і потім її щастя в житті. Хотіти мати дітей, радіти ними в очікуванні на дитину — це прикмети справжніх подругів, справжніх батьків.

Згадаймо глибокі змістом слова Шевченка: «Діти, діти — Божа благодать!» І як гарно та просто описує Тарас цю материнську любов, коли мати дочекалась дитини і як ця любов формує душу дитини:

Тепер їй любо, любо жити,
Вона серед ночі встає,
І стереже добро своє,
І дожидає того світу.
Щоб знов на нього надивитись,
Наговоритись: «Це моє!
Моє!» І дивиться на його
І молиться за його Богу!..

У сімейному житті, в сім’ї діти мають бачити взаємну любов батьків між собою. То дає їм — дітям — почуття безпеки, певности свого існування, радости і щастя, що в світі є такі добрі і гарні істоти-особи як батько-мати. Діти відчувають цю любов батьків у пестощах якими обділює їх зокрема мати, у її обіймах, у її словах, які дитина ще не розуміє, але у їхній мелодії чує доброту і ласку. Мати тим справді дає дитині потрібну їй любов. Любов матері вчить дитину любити, без чого людина була б сухим автоматом. Материна любов так вщеплена дитині дає матері згодом велику силу і вплив на дальше виховання у рості і розвитку дитини. Щасливі тії батьки, коли їхні дорослі діти скажуть потім: мої батьки дали мені любов! Я чув в моїм житті такі слова і бачив таких щасливих осіб. То справді велика спадщина і скарб таких дітей!

І серед того виховного процесу у материній любові є… материні сльози! Чи можна їх належно описати? Чи можна на їхній вплив точно показати? Не легко. Сльози матері вплинули на Ісуса без її просьби! Сльози матері – скриті, явні, з різними доповненнями у голосі – то чи не чародійна музика, яка у вихованні має великий і сильний вплив: то материна журба за дитину, то острах перед небезпекою, то немов звук алярму на вид лиха, зла, упадку дитини і болю материного серця, то засіб, щоб бачити як мати дорожить дитиною, то знак любови готової на все, то знак, що дійсно творить пошану, подив, послух і теж біль у того, хто ці сльози бачить. То великий дар, який дав Бог матері, дар яким вона виховує і провадить дитину у життя. Читав я недавно спогади одного нашого великого мужа, який описує свої юні літа і каже, що від усяких його молодечих проступків охороняла або направляла їх його думка про його хвору маму: як вона це болісне прийме, як вона плакатиме наді мною, як я вкорочу їй життя моєю необачністю, лінивством чи гільтайством. Сльоза матері має таку силу впливу на серце дитини!

І горе синові-дочці, коли б їхнє серце так закаменіло, що не бачили б болю материних сліз. Пророк Ісая називає виродками таких, які не благословляють своєї матері, чи каже своїй матері, нащо ти мене породила… (Іс 30, 11 і 45, 10). Материні гіркі сльози можуть стати для такого виродка прокляттям… Син, що відкидає сльози матері і на нього вони не діють і не завертають його зі злої дороги — такий син топче тії сльози, топче з ними материнську любов, а то дуже великий злочин і гріх перед Богом. Бо материні сльози говорять: «Мені прикро бачити тебе таким, але я тебе люблю помимо цього, і я буду тебе любити, хоч ти такий невдячник супроти мене і Бога». Материна любов і її сльози то шляхотна сила між нами людьми на землі. Вона може завернути з лихої дороги наркотизму, пиянства, сексуалізму, злодійства і всякої мерзоти і гидоти. Сльози матері мають силу перед Богом, вони випрошують Божих благодатей навернення на добру дорогу.

В нашій бувальщині в Україні і поза її межами сімейне виховання і в ньому любов і пошана до матері дуже заникли. Знаю, що говорю, бо бачив не одне. Зіпсутий син погрожує мамі бійкою… Не належить тут до моєї теми говорити про різні причини того звиродніння і того важкого занепаду виховання любови в сім’ї. Це сумна дійсність і провиняються тут теж і батьки. Треба кинутись нам усім направити, відновити сімейне виховання, пошану до матері, яку Шевченко називає Великомученицею і дуже гіркий той його опис її мучеництва. Обставини змінились, але явище осталось — українська мати плаче…

Ще раз картина перед брамою містечка Наін. Ісус зворушеним тоном в голосі каже матері-вдові: «Не плач»… Спиняє похорон і повертає життя померлому юнакові і віддає його матері. Великими є сльози і любов матері перед Богом, то Божий чудовий твір, яким Він відроджує молоді душі. Дорога молоде! Дорогі Діти! Усі, без вийнятку — добрі ви чи на манівцях ви опинились! Подумайте: там у вашім домі, в холодній хаті, в якій ви народились ваша мама у стривоженій і осамітненій любові журиться вами, молиться і нишком плаче… Зробіть так, щоб Господь і добрий наш Ісус сказав до неї — «Не плач»! І твоя душа відродиться і твоя добра мати, через яку стільки ти від Бога отримав дарів, перестане плакати і усміхнеться заплакана українська Мати!

о. Іван Музичка

Таїнственна це подія з життя нашого Господа – Його в’їзд у Єрусалим. Увійшла вона в літургійний календар як великий празник, один з дванадцятьох, зображений на наших іконостасах, празник, яким закінчується головна частина великого посту і починається ним останній тиждень цього святого покаянного часу, присвячений Христовим стражданням і Його смерті на хресті. Дивна і справді таїнственна подія: Христос тріюмфально, як цар, в’їжджає в свій столичний город, великі маси народу і не мала юрба дітей його вітають окликами «Слава – осанна синові Давида», – немов проголошують Його царем, вітають пальмовим гіллям, стелять на дорозі свої одежі… Справді в’їзд гідний володаря. Тисяча років перед тим так вітав Єрусалим молодого царя Соломона сина Давида, якого помазав на царя священик Садок і пророк Натан. А тут Ісус в’їжджає зі славою, щоб в Єрусалимі вмерти жорстокою смертю на хресті.

Події в житті Ісуса не є подіями людського змісту, блиску, слави чи людської ганьби. В подіях, що їх описує св. Письмо, діє Бог, говорить Бог, вчить, проголошує своє слово, свої пляни і свою волю, що Він вчинить для людини. В нинішній події Христос в’їжджає до Єрусалиму не для прослави своєї особи. Він ніколи на це не дозволяв: Христос вступає в свій город, щоб в ньому сповнити і завершити те діло, яке різними словами описує сьогодні Літургія: «Маючи престолом небо, а землю як підніжок ніг його, Він сидить на осляті як смиренний цар і як спаситель іде на добровільну смерть, щоб нас до життя піднести, ввести нас до вишнього Єрусалиму, щоб ми стали новим Ізраїлем.» Яка це гарна поетична мова Літургії. А катехизм перших християн у «Вірую» каже іншими словами :»Він задля нас людей і ради нашого спасення зійшов із небес… і страждав і був похований». Прийшов, щоб принести людству спасення – тобто повне відродження людини, її поворот до Бога, рятунок до вільного, щасливого, повного життя в Бозі, в домі доброго Батька-Отця, як у притчі про блудного сина. То сталося смертю на хресті Ісуса Христа по Його в’їзді до Єрусалиму. Літургія буде пару днів говорити нам у своїх стихирах і отпустах про Ісуса: «гряде на вольную-добровільну смерть!» То великий вчинок і акт яким Христос завершив своїх тридцять три роки побуту на землі. Його немов тріюмфальний в’їзд до Єрусалиму – то об’явлення його як Спасителя, що Він вчинив спершу своєю наукою, прикладом життя, чудами і врешті своєю смертю на хресті і воскресенням. Сьогоднішній празник – то об’явлення Христа Спасителя, ми святкуємо його, беремо участь у цім поході, щоб з Христом, страждати, вмерти, в Нього зодягнутись, з Ним воскреснути як з Володарем Царства, якого ми через Його смерть стаємось учасниками. Йому належимо. Ним стаємось!

В кожній релігії є думка, наука про спасення-ратунок людини. Кожна релігія говорить про потребу спасення для людини. Може простими словами: бути визволеним і врятованим від всякої земської мізерії — нищоти духа, зла, яке зветься гріхом, щоб стати справжньою людиною, якою хотів нас мати Бог. Наука про спасення — то не якась релігійна теорія. То велика дійсність, якої прагне людина, яку придавив гріх і всяка злоба; то людина, яка згубила напрям в своїм житті, яка пішла манівцями і блукає своїми стежками, ідучи в сторону своєї загибелі. Подивімся кругом себе, погляньмо в свою душу і в своє життя і знайдемо скрізь розбитих душевно людей, які потребують рятунку, поради, проводу, правди, миру, щастя, радости з життя, цілі життя. Людина це тратить і потім шукає, бо потребує цих дарів, щоб жити не скотиною, не бідувати тілесно й душевно та не нещасно гинути. Це є дійсність! Потребуємо рятунку і помочі! Потребуємо спасення, бо всі ми під тим грізним злом, що зветься гріх, який завдає душі нашій смерть…

Чи можемо це спасення осягнути, створити собі самі? Людина — то здібна істота своїм розумом, своїми прикметами. Молодій людині здається, що вона майже всемогутня чи всесильна, але ось цей всемогутній молодий чоловік довів себе до того, що став кістяком, згубив свої сили, свою красу, свої можливості й долю, своє щастя, і те, що мало б дати йому щось, дало йому ніщо і він в’яне і гине. Стратив Бога — втратив усе! Сам себе він не врятує. Не має до цього сил. Потребує до цього Божої сили, помочі й ласки, яку він відкинув, покинув, зрадив як блудний син. Потребує Христа, з яким нема нічого неможливого, потребує повороту до дому Отця, який приверне йому давню силу, красу і власть. Св. Павло це пережив і вірив, хоч бачив, що має рятунок у приписах Старого Завіту, але, коли побачив свої, ніби праведні вчинки кликав: «Бачу інший закон у моїх членах, який підчиняє мене законові гріха, що є в моїх членах… Нещаслива я людина, хто мене визволить від цього підлеглого смерті тіла?» (Рим 7, 23-24). І відповідає: «Дяка хай буде Богові через Ісуса Христа… Закон духа, життя в Христі Ісусі визволив мене від закону гріха і смерти» (Рим 8. 2).

Горе людині, яка вірить, що сама потрапить влаштувати життя без Бога, забуваючи Христові слова: «Без мене не можете нічого робити» (Ів. 15, 5). А Христос переміг світ і тому в’їжджає як володар світу і його Спаситель в Єрусалим сьогодні, щоб нас піднести до Божої гідности.

Людина помимо своєї грішности і невірносте є спроможна бути спасенною. Вона своїм тілом є бідним і слабким звірком серед грізних сил природи, серед космосу, якого вона неспроможна фізично здобути чи навіть найшвидшими своїми засобами пролетіти. Але вона істота, що вийшла від Бога і душею своєю вона є Його образом і подобою, від Бога вийшла і до Бога Його благодаттю має повернутись до життя вічного в Ньому. Інакше її існування не має ніякого смислу і вона це відчуває. Не в обмеженім космосі якась її матеріяльна коротка ціль і щастя, а у вічності з Богом, який є її Отцем, якого вільно їй так Його звати, бути учасником вічних Його дібр заслугами, смертю і воскресенням Його Сина, який спасенною волею Отця нас до Нього привернув, здобув, обновив. Це діло завершеним стало по в’їзді до Єрусалиму на Голготі, щоб ми жили зі словами Апостола: «Ніхто бо з нас не живе для себе самого і ніхто не вмирає для самого себе; бо коли живемо, для Господа живемо, і коли вмираємо, для Господа вмираємо» (Рим 14, 8). То наше спасення, яке приніс нам Христос.

Чи бачите, дорогі Браття і Сестри, пов’язаність цих думок з сьогоднішньою подією в’їзду Христа до Єрусалиму? Христос Спаситель, що їде стати нашим Володарем, здобути нас своєю смертю і воскресенням! Богові, Його Синові у людському тілі не потрібні тріюмфи. Його прославляє вся вселенна. Ісусові не можемо додати Його величі й спасенній доброті нічого більше, що Він має як Єдинородний Син від Отця. Він сповняючи волю Отця, з яким Він є одно (Ів. 10, 30), об’явив себе як наш Спаситель і як наш Володар своїм в’їздом в Єрусалим, в якому випив гірку чашу страждань за наше життя, за нашу гідність.

Ціль нашого посту було відновити життя нашої душі в Христі, щоб стрінути Його на Голготі, відкуплені Його Кров’ю, щоб у великій радості сказати Йому: «Ти Господь наш і Бог наш, через Тебе зі Святим Твоїм і животворним Духом ми йдемо до Отця, щоб віддати вічну славу, честь і поклін Триєдиному Богові, що все так велично для нас устроїв, щоб кликати Йому: «Осанна на висотах небес!».

о. Іван Музичка

В нашому християнському словнику маємо аж два слова про одну дуже духовну практику, яку подибуємо в трьох великих релігіях — християнстві, юдействі і музулманстві. і яка полягає у молитовній мандрівці до святих місць, часами далеко віддалених, до місць, в яких Бог в якийсь видимий спосіб, знаками чи через окремих людей діяв. Ці два слова в нашій мові для тієї побожної практики то паломництво і проща. В нашій літературі так багато згадок про паломництва і прощі. Мали ми відомого паломника ігумена Данила, якого проща до св. Землі в XIII ст. описана ним враз з деякими важнішими місцями Палестини, увійшла в світову літературу. А останньо Ліна Костенко описала гарно і по-мистецьки прощу у своїй поемі про Марусю Чурай!

Проща — то давний спосіб молитви за мандрівкою кудись до якогось святого місця для одержання прощення гріхів. Таку прощу до Києва з Полтави відбула в поемі Ліни Костенко Маруся Чурай. Молитва враз з великим трудом, покаянними зусиллями подорожі пішком. в пості і невигодах, як знак каяття за гріхи і одержання прощення тих гріхів по відбутті такої прощі. То молитовна, покаянна мандрівка як вислів каяття і просьби прощення провин перед Богом, просьба привернення в душу миру духовного щастя, часами і просьба в покаянні про одержання якогось втраченого добра у милосердного Бога. То незвичайно великий духовний подвиг і труд. Власне, про цей труд у паломництві ідеться, бо він є доказом, що душа перед Богом готова на все, щоб тільки виявити і висловити тим актом подорожі з всіма перешкодами, трудами, а навіть небезпеками (як у старих часах це було), свою готовість дати Богові все на знак свого підчинення і служіння за одержану благодать. Прослава Бога, покаяння, подяка і просьба — то всі складові частини акту прощі-паломництва. Тому так люблені були в нашому народі прощі. їх відбували старші люди з великою повагою і підготовкою і вибирались на прощу з великим торжеством. В родині чи й в громаді. Практика прощ належить в нашому народі до його християнської духовности, річ часто призабута, коли говориться про нашу духовість. В модерних часах давня практика прощ-паломництв втратила багато покаянних прикмет. Наприклад — іти пішки в далеке святе місце. Сьогодні сміялись би, коли б хто йшов до св. Землі пішки з Греції чи Малої Азії. Паломничаємо літаками і автами…

Цікава річ, що наші люди середнього віку, які вже вродились і виховались за більшовицьких безбожницьких часів на західних землях України знають про паломництва, пробують їх практикувати вже в модерний спосіб і з ентузіязмом приймають плян відбути прощу до якогось святого місця. Не потраплю щось сказати про цю справу і традицію на центральних чи східних наших землях. Мабуть ворогові вдалось цю славну і святу традицію паломництв витерти з пам’яті людей… Хоч пошана до ікони осталась!..

Відомо вже всім, що до Італії, користаючи з туристичного характеру цієї країни, прибули тисячі нашого жіноцтва, щоб найти тут якусь працю. В більшості випадків це дуже упокоряюча справа, бо Італія не належить до просперуючих і багатих країн Европи, живуть вони з індустрії і туризму. Тому відкривають свої кордони для всяких туристів, які приносять тут валюту, якою вже спритні італійці потраплять творити свій добробут. Наше жіноцтво (мужчинам тут таки важко дістати працю) найшло спосіб, щоб своїми руками заробити тут щось, чого в Україні їм неможливо осягнути. Найчастіше стають до домашньої служби в дещо багатших людей, опікуючись старими людьми, дітьми, чи роблячи різну домашню роботу як служниці, чи прямо кажучи — наймички… їх тут вже тисячі. Багато з них не мають помешкання і живуть як бурлаки, багато мають дуже малу платню і їх використовують через їхнє нелегальне становище і вони відповідають з дивним оптимізмом: «В Україні і того не зароблю…».

Та проблема, власне, в тому, що поганий стан економії в Україні змушує таке велике число людей, а головно жінок кидати рідну землю і провадити бурлаче життя за будь-яку плату. То сумне і часами трагічне явище. Чому ж, ставимо собі питання ми всі, чому ж воно так, що ми діти багатої і великої землі, на якій є все потрібне до життя, ідемо в найми до тих, що куди бідніші від нас, не такі працьовиті, не такі готові на жертву для своїх родин. Причин того явища цілковито зубожілої нашої державної економії дуже багато. На одну з них вказує генерал Григоренко у своїх спогадах образом, на який йому вказував його стрий: вони жили на Херсонщині недалеко порту і за царських часів все побережжя до їхньої пристані було завалене підводами, які привозили пшеницю, яку зразу засипали на експорт в кораблі. Важко було дочекатись своєї черги. І вдома оставалось зерна доволі, щоб проживити всю сім’ю. В найважчі часи війни їли білий пшеничний хліб і про це говорили наші австрійські полонені, що вже при війську при кінці шістнадцятого року їли хліб з трачинням. В тім самім Григоренковім порті за більшовицьких часів не було ні підводи! Хліба не вивозили і в країні був голод. То образ більшовицької господарки початків двадцятих років. Частинно врятував ситуацію хитрий ленінський НЕП, бо комунізмом щось збудувати не вдалось. А навіть прославлену всіми велику індустрію вдалось створити на людських кістках і Ґулаґах. Такий стан економії ми і успадкували з його основами марксової теорії про власність і з його жахливими наслідками, серед яких поява нових поганих прикмет людини, що викинула зі свого життя Бога, викинула всякі шляхетні і творчі громадські чесноти. Система, що виховала хама — людина без чести: лінюха, шахрая, злодія, п’яницю, брехуна, крутія, самолюба, нечесного, невірного, ненависника — цілий, по медичному кажучи, синдром лихих прикмет. З такими держави не збудуєш, з такими чесного суспільства не виховаєш. Даси йому волю, він перемінить її у сваволю, даси йому чесні норми життя, він зробить з них анархію, покажеш йому шляхетно виховані характери, він зробить з цього підлий і нікчемний нігілізм і докаже при тому, цитуючи Достоєвського з уст одного з його героїв: коли Бога нема, можеш робити, що тобі подобається! Засада, в якої атмосфері опинилась наша Україна.

Причин нашого лиха і вбожества — духовного і матеріяльного — дуже багато. Та найважніша причина — в нас самих. Більшовизм виховував нову совєтську людину і виховав монстра-дивогляда, 3 таким типом чи з такою людиною не створиш суспільства, що житиме справедливістю, правдою, миром, любов’ю, бажанням добра, з пошаною людської гідности і свідомістю своєї відповідальності перед Богом. Завдання перевиховання і відродження є незвичайно велике і потребуватиме багато часу. Попри усі людські зусилля в цій праці потрібна Божа поміч. Христос сказав: «Без мене нічого не можете чинити» (Ів 15,5). Ми віруючі знаємо силу молитви перед Богом згідно теж з Христовим поученням: «Просіть і дасться Вам» (Мат 7,7) і теж: «Зроблю все, чого б ви не просили в моє ім’я» (Ів 14,14). В додатку маємо ще одну могутню силу і вплив перед Богом — то Марія Богородиця — Мати Ісусова. Ісус вчинив перше своє чудо на весіллі в Кані на її материн) просьбу. Скільки про те співає наша Літургія і навіть, немов аргументує в одній пісні» «Багато бо може материне моління до благосердя Владики» (На шостому часі). Наша Україна засіяна відпустовими місцями, на яких безліч історичних доказів великої помочі Марії для нас у часах лихоліть та історичних катастроф. В останній війні піднеслась в нас високо віра в Покров-опіку Марії над нашим Народом. Тому і в ці наші гіркі часи треба нам звернутись до тієї, що багато разів рятувала нас над Дніпром і Дністром від усякого лиха. Так і виникла ідея прощі до Помпеїв біля Неаполю у стіп вулькану Везувій.

В Неаполю, Помпеях, Салерно та інших містечках тієї італійської області, дуже скоро, бо майже за не цілий рік несподівано появилась велике число наших жінок. То не багата область, то типове портове місто зі своїм легкодушним населенням і при тому з гарним природним довкіллям неапольського заливу. Назбиралось тих жінок біля двох тисяч. Де вони живуть, скільки їх, що роблять, якою працею занимаються — ніхто не знає. Живуть нелегально, з урядовою бюрократією не мають нічого спільного, що утруднює їхній статус і мають урядову назву «екстракомунітарі» — особи поза суспільством. В Італії це можливе. Люди ці здані на власну «самопоміч», часто на власну хитрість і проворність. Життя їх не легке, часто і нужденне, але вони скоро до цього привикли і вживають єдиної потіхи для самих себе і для других у коротких словах: В Україні гірше, або — в Україні і того не зароблю… Це все тільки в цих коротких словах і дуже короткому описі. Так виникла ідея зорганізувати прощу до Помпеїв і зробити заклик до українців у діяспорі і в Україні почати велику молитовну кампанію за віднову і відродження наше в Христі Господі нашім молитвою і працею. 23-го травня така проща до Помпеїв відбулася. Думку прийняли ці жінки в Неаполі і околиці з ентузіязмом. В Неаполі одержали ми від неапольського архиєпископа до вжитку малу церковцю в центрі міста минулого року (1998) і в неділю 5 липня, в неділю всіх Святих українського Народу відслужилась перша св. Літургія. Від тоді там служиться Літургія в кожну першу і третю неділю місяця і в великі празники року. Присутність на Літургії від 200 до 300 осіб. Врахувати треба, що ці жінки працюють і в неділі, вільним від праці днем в тижні є тільки четвер. Не легко їм в неділю «вирватись» на три обідові години, щоб бути на своїй Літургії.

Помпеї — славне місто віл вулькану Везувій у стіп якого воно розташувалося Славний вибух того вулькану був в 79 рот пз Христі. в часі якого це місто було покрите попелом і лявою 5 метрів товщиною. Відкопали його археологи в XVIII столітті і сьогодні ного руїни можна оглянути. Потім багато разів цей вулькан пробуджувався. Уважається він на пів вигаслий, хоч останній раз вибух в 1944 році і наробив чимало шкоди. В минулому столітті на великій традиції віри в поміч і охорону Марії там збудовано величаву базиліку з чудотворним образом-іконою. до якої постійно спішать численні групи паломників щодня, а в неділі і свята ця базиліка перемінюється в людське муравлище. Ми отримали можливість відбути свою українську прощу до цього святого місця Марії, а й саме місто має назву «Місто Марії». Місто-базиліка є осідком єпископа, який є суфрагоном архиєпископа Неаполю.

Цілий день у базиліці служаться в неділі і свята Літургії за виїмком обідової перерви від 2-ої до 4-ої години. Цю перерву ми отримали для нашої Літургії. Але, щоб нашу літургічну частину зробити більш торжественну наші паломники в числі біля п’ятсот душ зібрались біля масивної дзвіниці о годині 12:30. Кілька жінок у вишивках держали ікону Богоматері, сформувався похід під проводом Владики Романа Даниляка, який тепер перебуває в Римі на праці для нашого Синоду. В асисті станули з ним шістьох священиків з Риму, які приїхали, щоб помогти у відслуженні св. Літургії і у св. Сповіді. Велику поміч дали в цьому оо. Василіяни і священики студенти. П’ятьох слухали Сповідей від години 12 до 3:30. Сформований похід на чолі з іконою і двома українськими хлібами рушив, ведений поліційним автом через товпи італійців, які облягли базиліку і вулиці. Біля базиліки є невеличкий парк-город названий «Город папи Івана XXIII» зі статуєю цього папи в центрі. Цей «город» буде колись чудовою прикрасою базиліки, коли підростуть дерева. В ньому є споруджена «Хресна Дорога» з мистецькими «стаціями» і новий теж подібний духовний мудрий латинський «винахід» з назвою «Дорога Світла» — стільки ж (чотирнадцять) стацій про Христове Воскресення. Паломники можуть цю духовну молитву-роздуму про Христові страсті і воскресення тут відбувати. Ми вибрали це місце, щоб почати нашу прощу Молебнем до Богоматері. В часі процесії до цього городу наші жінки з побожною українською повагою співали пісню «Пренебесна-Пречудесна». Наш Народ так любить такого роду прославу Спасителя чи Богоматері при помочі процесії: молитовний настрій, пісня, скромність, щасливе зворушення на обличчях і відчуття якогось щастя можна було відчитати на лицях тих жінок, які з острахом переживають своє бурлацьке життя і не легку працю на чужині. В часі цілої прощі усі почування журби, тривог, туга за Батьківщиною і своїми родинами десь зникли. Наш нарід переживає свою молитву, не лише молиться, а переживає своєю істотою цю розмову в Богом і піднесення свого серця до Нього. Скільки сліз появилось в очах тих скромних і знедолених жінок…

Перед Молебнем парох римської парафії для українців святих Сергія і Вакха о. І. Музичка привітав місцевого архиєпископа Франціска Саверія Чину св. Франціска і Владику Романа Даниляка. В короткім слові о. Іван подякував архиєпископові за дозвіл відбути в його базиліці цю прощу. О. парох говорив: «Дякуємо сердечно за можливість відбути цю прощу у цьому «Місті Марії» біля її чудотворної ікони, якою вона береже тут Ваші міста вже століттями і помагає всім, що прибігають тут під її опіку. Ми українці, що живемо в околиці Неаполю, Помпеїв і Салерно прибули тут до не багатої Італії шукати праці і скромного заробітку. Наша Україна по комуністичному пануванні опинилась у великій матеріяльній і духовній руїні. Ціль нашої праці — виблагати у Богоматері помочі в нашій біді і скруті. Вона нам помагала всю нашу історію і звідти тая наша надія на Її поміч. Архиєпископ поблагословив хліб нашого привіту і привітав наше паломництво теплими словами, що знає про цю нашу руїну, яку приніс нам безбожний більшовизм і вірить в те, що ми станемо відродженим народом і славою Богоматері. Пригадав нам також, що він є з того самого монашого Чину Францісканів, з якого папа недавно тому підніс проголошення блаженним відомого святця і стигматика Падре Піо. Був це натяк, щоб молились ми і до цього великого праведника, що поміг численним бідним, потребуючим і нещасним своїми молитвами. О. Парох подякував також Владиці Романові, що зволив очолити цю прощу і ми в цей спосіб почуваємо себе, що маємо зі собою архиєрея-пастиря з нами на цій прощі на чужині.

Молебень співали наші жінки своїми силами і дзвінкими українськими голосами. Погода помогла нам дуже. Не було жарко, хмарки час-до-часу закривали гаряче неапольське сонде і холодний вітрець ніс прохолоду. Ікону вміщено у стіп статуї папи Івана XXIII і дві жінки у вишиванках держали немов почесну варту біля неї з квітами в руках. Проповідь виголосив о. І. Музичка про Марію як нашу єдину поміч і надію на основі слів Параклису: «Не маємо іншої помочі, не маємо іншої надії, окрім Тебе Пречистая Діво»… Короткими прикладами з нашої історії і з першого Христового чуда в Кані проповідник показав основу для тієї віри нашого народу і його переконання в опіку Марії над нами. По Молебні наше жіноцтво з великою теплотою духа співали марійську пісню, яка постала в Україні у вісімдесятих роках. Мелодія мусіла торкати і музичне італійське вухо серед присутніх італійців.

Ця перша частина нашої прощі промайнула як одна мить і ми знова процесійно з піснями рушили до базиліки, щоб служити св. Літургію. Не легко це було зробити в доброму ладі, коли перед нами велика громада італійців скінчила свою Літургію, вулиця виповнена вщерть народом, коридори, які ведуть до бічного входу базиліки (головний вхід в ремонті) теж заповнені людьми. Але нам роблять місце і наше жіноцтво занимає перші місця в базиліці перед престолом. Св. Літургію служить Владика Роман з шістьома священиками. Співають всі присутні при допомозі студентів з Риму.

У своїй проповіді Владика Роман накреслив короткий нарис історії міста Помпеїв, яке сягає давніх римських часів і було містом римської багатої аристократії ще перед Христом. У 79 році по народженні Христа грішне і розпусне місто зникло з лиця землі — лява і попіл вулькану покрили його цілковито, як Содому і Гомору. В пол. ХІХ-го століття зубожіле місто розвинув місцевий адвокат Бартолій Лонґо, кинувши ледаче своє життя безвірства, навернувся і розгорнув широку діяльність для піднесення бідного народу. Побудував величний храм на честь Богородиці, для якого якийсь невідомий селянин подарував стару ікону Богородиці. Ікону відновлено. Вона зображувала Марію і біля неї св. Домініка і св. Катерину, відомих зі свого апостоляту вервиці. Почались паломництва до тієї ікони, діялись чуда і так Марія стала опікункою відновленого і відродженого міста по сьогодні. Марія принесла нове життя містові у стіп небезпечного Везувія. Наше паломництво має цю саму ціль: випросити у Марії відродження і духовної обнови нашої України. Марія дала вже чимало знаків в Україні своєї опіки в останніх роках неволі і нашої тепер державности. Вона являється по різних місцях України і запевняє нас, що Її Божественний Син своєю силою буде боронити наш народ перед загладою. Наша проща — то щира просьба про те, то наше покаяння, то наша віра в Господа і Спаса нашого Ісуса Христа і в заступництво та покров Його Божественної Матері!

Велике число присутніх приступили до св. Причастя, з великою побожністю і сльозами стрічаючи Господа в своїх серцях. По св. Літургії була перерва для не довгого відпочинку. За старим нашим звичаєм кожний хотів придбати якусь пам’ятку з прощі у формі різних девоціональних предметів — ікон, образочків-ікон, вервиць. медаликів та інших релігійних прикрас. На закінчення ми знова зібрались в городі Івана ХХІІІ-го, де по короткій молитві відбулось благословення набутих речей. Так прощались ми з любим місцем Марії… Не в одній прощі брав я участь з нашими людьми і все спостерігаю те саме явище: нарід не хоче покидати місця, в якому пережив так видимо дію Божої благодаті, в якому так тісно був в злуці з Богом, в якому міг лишити свої журби, болі, тривоги душі і свої надії, а зокрема з якого виніс певність, що свої молитви зложив на руки Тієї, що з певністю понесе їх до свого Сина і нашого Спаса. Ще хотять співати, ще хотять найти найкращу пісню, щоб її немов визов вислати в сторону грізного Везувія і всі без вийнятку неохоче відходять з вологими очима, зі сльозами — не смутку, а радости. А то щасливі сльози! І дивуються італійці, що за нарід такий, що більше і краще живе з піснею чим вони. В них пісня — то розвага, в тих же дивних людей, що прийшли до них у найми, тая їхня пісня, то щось, що, виглядає, дає їм силу жити і змагатись з лихом або як писав Франко:

Вона огнистая лучина,
Що жару в серця долива…

І співають ще на залізничій станції в гурті, і співають про Марію! Щаслива пісня і щасливі люди, що вертаються до не легкої буденщини, буденщини слугинь, наймичок, невідомого їм світу твердої праці і бідного заробітку, але з певністю, що їхня молитва буде вислухана, їхня проща не піде намарне, бо вони просили Володаря світу для своєї Батьківщини і Народу:

Дай йому волю, дай йому долю,
Дай доброго світу, щастя
Дай, Боже, народу
І многая, многая літа!

о. Іван Музичка

 

Препрославлений Ти, Христе Боже наш,
світила на землі — Отців наших оснував Ти,
і ними до істиної віри всіх нас направив Ти!

Хто ті Отці, що їм сьогодні посвячена неділя на завершення Христового побуту на землі, що закінчився Його Вознесенням на небо і почалось друге велике очікування Його приходу при кінці історії нашої планети? Хто ті Отці, що їх величаємо такими високими прикметниками сьогодні, про яких так часто згадуємо в Літургії, у них вчимося? Мусіли це бути справді великі Вчителі, яких шанує вся Церква — католицька, православна і протестантська і це нас дивно поєднує, бо ми Христову науку від апостолів пізнали через тих Отців, їхньою проповіддю, святістю, їхньою вірністю Христовому слову, ними, що жили так бли­зько апостольської проповіді і первісної Церкви, близькі, через апостолів, Христові свідки!

Словом Отець-Батько звемо ще й сьогодні не тільки рідного батька, але теж і когось, що дав початок якійсь добрій для людей справі, а він став її піонером. Чи не кажемо — батько української літератури, кооперації, батько Пласту. Мабуть пішло це зі св. Письма, в якому зараз на початку подибуємо цей вислів, коли була мова про перших номадів-кочовиків, які походили від Явала і «він став батьком тих, що живуть в шатрах і випасають худобу», а його брат Ювал був батьком мандрівних музикантів, гуслярів і дударів (Бут 4,20-21). Серед перших християн вже появилося те слово «Отець» для тих, що вчили, були відомими вчителями Христової віри і мали учнів, які звали себе їхніми духовними синами.

Сьогодні згадуємо перший церковний Собор в Нікеї 325 року і його біля 300 єпископів, які отримали назву «Отців», бо стали, як єпископи і учасники першого Собору, великими Вчителями в Церкві, бо дали доказ своєї великої віри в божество Ісуса Христа і в Його слово, оборонили віру перед грізною єрессю Арія, були деякі з них, що пережили важкі переслідування Церкви, яке скінчилося в 313 році, були світлом Христовим серед поганського світу своєю святістю. Потім ім’я Отців перейшло на мужів світочів, якими Св. Дух вчив в Церкві — на Сході аж до св. Івана Дамаскина до 754 року, на Заході до Ісидора з Севіллі до 636 року. Після них церковною наукою займаються вчені богослови, а Вчителями в Церкві є єпископи, і коли вони збираються на Вселенські Собори, що буває рідко, їх звемо Отцями Собору.

Найперше пригляньмося ближче Отцям Нікейського Собору. Під впливом грецьких філософів, що роздумували над Божою Мудрістю, Словом — Логосом, появилась хибна думка про те Слово в Бозі, яке є Богом і Другою особою Божою споконвіку, яким сталося все, що постало, яке в історії сталось тілом і то є Особа Ісуса Христа. Почалась однак думка, що те Слово — то Божий твір, не щось односущне, одноістотне з Богом безначально, споконвіку, а постало в часі, як сотворіння, створене. Голосно про те почав вчити олександрійський священик Арій. Він просто сказав: був час, коли Лoгoca-Слово не було! То була нісенітниця, бо в Божій сущності нічого не може поставати, появлятись в часі — Бог є творець часу з хвилиною сотворення. Висновком була єретична думка, що Христос, якого євангеліє Івана зве Словом, і чули ми це євангеліє на сам Великдень, не є Богом! Коли б ця думка була прийнялася, за одне століття християнство було б осталось як спогад, Христос був би другим Сократом, Його наука не принесла б нічого окрім гарних слів про спасення, але самого спасення не дала б. Це точно те, що сьогодні вчать свідки Єгови. Добрі вони люди, але основна їхня і то катастрофальна наука — хиба то те, що Христос не є Богом, а тільки добрим чоловіком, що лишив корисні науки. Свідки Єгови — то нащадки Арія, якого осудив перший церковний Собор ще в 325 році і устами біля триста Отців лишив нам перше «Вірую» про Христа — Боже Слово. Ось ці слова першого «Вірую», яке потім доповнив другий Вселенський Собор в Царгороді в 381-му році: «Єдиний Господь Ісус Христос, роджений від Отця, то значить, із сущності Отця, Бог від Бога (як) світло від світла, Бог істиний від Бога істиного, роджений не сотворений, єдиносущний з Отцем, як кажуть греки, через якого все сталося чи на небі, чи на землі». То слова Собору!

Кому сьогодні повірити — чи тим Отцям-святцям, що жили Христом і його словами життя вічного, які отримали немов свіжу ще Христову науку через апостолів і їхніх учнів, проповідувану апостолом Павлом, Отців, що жили і вмирали з Христом Богом, чи вірити особам світським, вигідного життя в Америці, яких «віровчитель» появився тому сто двадцять років і за той час назбиралось їх щось біля трьох мільйонів, не лишивши ніякого впливу на життя і культуру людини, світу, як лишив Христос Бог наш своєю Церквою! Єресь Арія була небезпечна і довго шкодила душам, але правдива наука перемогла і хрест Христа Спасителя став знаменем його Божого спасення і перемоги, а вдячна Церква зве Отців того Собору «світильниками пресвітлими Христової істини», «Сторожами апостольських передань», «непоборними стовпами таїнственного Сіону», «прикрасою вселенної». То слова нашої Літургії. Гарна і вдячна прослава справжнім Вчителям і Отцям Церкви!

Традиція Соборів продовжилась і їх перед поділом Церкви в 1054 році було вісім, а всіх разом по сьогодні за два тисячоліття — двадцять один. Єпископи тих Соборів — то Отці Соборів.

Але треба при тім згадати ще другу групу, велику, Вчителів Церкви, які мають назву Отців Церкви і які не всі могли брати участь в Соборах, але отримали цей титул через свої великі науки, які лишили нам у своїх творах, то великі Вчителі Церкви своїми писаними творами з чотирьома прикметами: вони належать до церковної старини, тобто — вони жили в перших важних вісьмох століттях історії Церкви; вони відзначались високою святістю життя і могли б з Павлом сказати — мені жити — то Христос! Церква залюбки читає їхні життєписи про їхні духовні подвиги; їхня наука була вірна апостольським переданням, без схиблень, основана на святих Писаннях, проповідували вони силою Св. Духа, якого, як св. Василій, були великими почитателями. І врешті дуже важне — їхня наука і твори отримали визнання цілої Церкви, вірних, деякі їхні твори увійшли у Літургію, їхні проповіді були джерелом і зразком проповідництва. їхні твори — то велика церковна література, то чимала бібліотека! Наука про них і їхні твори зветься патрологія.

Їх усіх сьогодні згадуємо, І.Б.С. бо вони справді наші духовні Отці, яких духом і словом живе Церква вже дві тисячі років і через них пізнає та поглиблює Христову благовість. Це ті, що ціле своє життя жили і вчили словом, пером і прикладом життя і вчать і будуть вчити в Церкві своїми творами до кінця віку і Церква та її діти будуть все звати їх тим чутливим словом «Отці»! Вони будуть постійно прикрашувати своїм словом науку Церкви, її молитви і її Літургію, їхні ікони, як це є в Римі в нашій базиліці Св. Софії, будуть все окрасою наших храмів. Вони будуть пригадувати, що вони були, є і будуть вчителями одної Христової Церкви і вчителями тієї духовної єдности в Церкві, яку вони звали «союз любови», як казав це один з перших Отців Церкви св. Ігнатій — замучений в римськім Колізею в 110 році і, їдучи на свою мученичу смерть, по дорозі залишив нам сім своїх важних листів!

Все християнство їх прийняло як Вчителів і Отців, їхня наука збирає нас в одну Христову Сім’ю, одну Христову Церкву, якої вони були будівничими-зодчими, Вчителями і нашими Отцями.

о. Іван Музичка

І благословив Бог сьомий день і освятив його (Бут. 2, 3)

Теперішній папа Іван-Павло II у своїй широкій пастирській дбайливості видав 53 пастирських апостольських листів і поучень до християн і всіх людей доброї волі, які називаються енцикліками. Це практичні і важливі поучення про Божі правди, це поучення про нелегкі питання нашого буденного життя з Богом і з Божими вимогами, це — загалом поучення, як бути християнином або за словами Христовими як бути нам світлом для світу, щоб те наше світло світилося перед людьми, щоб вони бачивши наші добрі вчинки, прославляли Отця, що на небі (Мт 5, 16). Ці листи-послання – то знамениті проповіді Божого слова Вселенського Архієрея для цілого світу. І світ їх читає. Читають їх вчені і відповідальні за виховання і долю народів, читають їх журналісти поважних газет світу, недавно тому одну таку енцикліку про соціяльні проблеми читали в Організації Об’єднаних Націй. Бо папа проповідує і вчить справді як той, що має власть і при тому його великий обов’язок даний йому Христом.

Тому пів року видав Святіший Отець одну чи не з найкращих своїх енциклік, незвичайно простим стилем, здавалось би про просту і ясну справу, на яку однак не звертаємо уваги. Енцикліка зветься — «День Господній» — про неділю! Ідеться про грубі порушення обов’язків супроти цього святого Дня: ми християни забули, про значення цього Дня, про його зміст, а навіть про його встановлення самим Богом для нас і почали цьому дневі давати наші нові цілі, викреслювати його призначення в нашім житті, забуваючи про пошану до нього, даємо йому нові пусті назви, словом порушуємо навіть в такій святій і корисній для нас справі Божу волю і Божий лад. Поглянемо на ці благословенні науки, бодай дещо коротко, як постала неділя і як справді стала вона Днем Господнім, як стала вона заповіддю Божою для всіх людей і що ми зробили з цього мудрого Божого зарядження і встановлення сьомого дня, забуваючи мудрі слова поета Старого Завіту: «Як великі діла Твої, Господи, все премудрістю сотворив Ти!» (Пс 103, 24). Прислухаймося до голосу папи і привернім нашу давню християнську пошану до цього святого дня. яким є неділя.

Як постав цей святий день і став днем Божим, розказує нам поетично св. Письмо на своїй першій сторінці. То поетичний опис сотворення призначений для старозавітньої Літургії. Господь творить усе по черзі, немов кожного дня щось окремо: світло-темряву, землю-води, рослини-дерева, тварини, риби, птахи. Св. Письмо — то не підручник геології. То мудрий опис, щоб показати Бога Творцем всього, що існує, поетично — а поетам вільно так описувати і це творення, немов тривало шість днів, завершилось воно сотворенням людини, для якої Господь віддав все, і в сьомий день, як завершення великого діла своєї любови. Бог немов спочив і той сьомий день Він благословив і освятив його. Сьомий день — Божий день і день Людини на спогад сотворення!

Так пояснений подією сотворення сьомий день і в Старому Завіті він звався суботою — святий день спочинку Божого і людини. Людина — то образ і подоба Божа, то одинока істота на землі, що має свідомо продовжувати Боже діло сотворення. Зі сотворенням постав час — найдорожча річ на землі, бо то міра буття-існування і за шість днів творчости, віддаємо Богові сьомий, в ньому прославляємо Його і дякуємо Йому за все!. Чудово це встановлено! Це день людини, бо ним ми згадуємо великий факт нашого сотворення!

Та сталась на початку нашого існування велика катастрофа, яка пішла немов тінь за нами. Ми залишили Бога у грісі наших прабатьків і тим нарушили увесь лад в нас самих і в житті на нашій плянеті. То жах гріха, який треба було направити і цю направу зробив сам Бог, бо гріх був злочином проти Нього. І сам прийшов до нас в історії, про це згадуємо так докладно у Різдві, Його народженні для нас, Він був між нами, вчив нас, помер за нас і на завершення того великого діла нашого спасення на третій день по своїй смерти воскрес з мертвих. Це сталося не в сьомий день суботи, а в перший день по суботі і той день став новим великим днем для нас, ми й називаємо його Великоднем. Християни зразу відчули вагомість тієї події і той перший день по старозавітній суботі став зразу для світу другою новою суботою, другий сьомий день тижня —День Господній, День Христовий. В багатьох мовах світу той день так і зветься, а в російській мові зветься той день воскресенням, в нашій мові — неділя — то день Божої слави, в якому зупиняється всяка дія! Так постала нова Субота! Новий день Господній — новий день людини, бо то день її Спасення!

Так постала в Новому Завіті нова заповідь про пошану і святкування нового сьомого дня — воскресення, нового сотворення, нової людини в Христі Господі. І як шанували цей день християни! То був день молитви цілої громади, день нового спочинку, радости і миру. Міста і села принимали в цей день новий вид, люди одягались у «святочну одежу», жили молитвою, повагою і спочинком. Нагадаймо з життя Шевченка як пополудні, коли відбулась Богослужба в церкві, його дід перед зібраними сусідами брав Мінею і читав життя святого того дня. якісь церковні стихири і потім розказував про минуле народу. Так виглядала наша пошана до неділі. В нашій бувальщині, коли згадувалась якась болісна подія, творці народних пісень, коли хотіли показати трагізм тієї події, додавали до опису, що це сталося «у неділеньку святу», «в неділеньку вранці» і хтось нарушив її лихим несправедливим вчинком для когось з християн­ського люду… Така була в нас пошана до неділі.

Що ж сталося у світі і в нас з тієї пошаною до Господнього Дня? О, Дорогі Брати і Сестри, важко про те говорити. Диявол хитрий і вміє поплутати великі і священні вартості життя людини, вартості Божі. Почала навіть мінятись назва неділі. В нас появилась кимсь видумана назва «вихідний день», наче б кудись ми виходили!.. Зі Заходу до нашої преси, яка залюбки засмічує нашу мову англійськими модними словами, вже починає враз з всякими призами, рейсами, таймами, мітингами, брифингами появлятися слово «вікенд». День Христового Воскресення, день Його слави, став «вікендом» — кінцем тижня, не його початком! Як сумно, майже по святотатськи! А замість цього Господнього Дня сьогодні — всяка неконечна праця, торгівля, забава і розвага. Папа зі смутком на це звертає увагу. Святий день людини, день найбільшої радости, в модерні часи став днем тільки розваги, в тому і грішної. Церкви порожні, а спортові стадіони – повні, Церкви мовчазні, а кіна, театри і діскотеки повні дикого вереску і різних божевільних світел у темряві, церкви без молитви, а бари, розвагові клюби. літом пляжі, побережжя рік і озер, лісові поляни повні гамору і запаху алькоголів. Як боляче це описувати. А то переміна того святого і Господнього дня і дня великої гідности людини. Ми поважились враз з іншими народами спотворити так цю «неділеньку святую». Що ми натворили? Як поважились ми це зробити? А скільки молодих людей цей день Божого спочинку і спочинку людини на славу Божу закінчують смертельною втомою і гидким пониженням своєї гідности і в понеділок приходять до праці чи до школи виснажені, втомлені без запалу до життя, до науки і праці!

Завернім з поганої дороги! Привернім давній зміст, значення і вартість неділі в нашім житті, в нашій Україні, яка так шанувала в своїм минулім тую «неділеньку святую»! Не осквернюймо образу Божого, як казав би Шевченко, святотатськими вчинками в неділю. По пошані неділі пізнати справжнє християнство і релігійність народу! Нехай кожна неділя буде для нас днем великої обнови і практичної радости в Господі нашім, що той день нам своїм Воскресенням приніс!

о. Іван Музичка

Ти Ісус тієї ж миті мовив до них: будьте спокійні, це я, не бійтеся! (Мт 14, 27).

Подія, описана сьогодні в євангелії, в якій апостоли на озері важко веслуючи, бачать Ісуса, немов привид, що ходить по воді, може видаватись фантастичним описом. Та то таки справжня подія і дивне чудо, яке вчинив Ісус тільки для апостолів і тепер для нас, щоб ми побачили його постать в історії. Щоб цю подію зрозуміти, треба поглянути на неї. як вона приготовлялась цілий день і завершилась тим чудом.

То був вершок Христової популярносте, його проповіді, його притягаючої особистости; за ним вже багато оздоровлень, народ слухав зі захопленням його слів, які говорив він як той, що має власть, а не як тодішні книжники і вчені, народ побачив, що Іван Предтеча дійсно проголосив справжнього Месію-Спасителя, на якого так довго вони чекали, Ісусова Особа збирає біля себе тисячі людей, чого досі не осягнув ніякий вчитель чи пророк в Ізраїлі. Народ готовий був йти за ним скрізь, забуваючи про їжу і обов’язки! Ось цей день. Завершується він дивним розмноженням п’ятьох хлібин і двох риб, які мав зі собою якийсь хлопчина. Чудо непомітне, але було воно понад сподівання багатьох ізраїльтян, які щиро чекали Месії. То він! То той, що нарешті відновить імперію Давида, зникнуть вороги зі заходу і сходу й Ізраїль запанує в тріюмфі. Треба цього Месію проголосити царем, який поведе їх до перемоги! І апостоли з Петром опинились в гурті тих захоплених. Прийшла немов їхня година! Чи не думають вони вже, як зорганізувати народ до цього діла чи й повстання?

Та Ісус спокійним і рішучим голосом каже апостолам негайно всідати в човен і плисти до генезаретського берега, а сам дякує народові за те, що так чисельно зібрався, нагадує їм, що чекає їх ще дорога додому і до обов’язків — пора кінчати той щасливий день. Як говорив це Ісус, євангелисти не записали, а записали тільки, що змусив апостолів, наказав їм увійти до човна і відчалити. Усі розходились розчаровані. Політично настроєні одиниці почали сумніватись чи справді це Месія. Прогавити таку нагоду серед політичних криз, політичного напруження і конюнктур? Правдивий політичний провідник такої нагоди не марнує, не тратить. Страчена нагода не вертається… Може тут і почалась криза в душі Юди?

Дорогі Браття і Сестри! Готуємось до великого Ювілею приходу на світ Бога самого і Господа нашого Ісуса Христа. Про те, що Він зробив для людства, для Людини, для нашого життя на землі і для нашої вічности дає безсумнівне свідчення історія двох тисяч років. В часи, коли частина народів звались варвари, коли блиснула була силою і могутністю, адміністрацією і багатством римська імперія і почала розкладатися, появляється християнство. О, яка то бідна назва! Але так нас почали називати ті, що вперше побачили християнські громади. Не християнство — а Христос в історії! Так поправляє тую назву вже зараз на початку другого століття грек св. Ігнатій (помер мученичою смертю в 107-му році), який каже в листі до магнізіїв: «Відкиньте геть поганий фермент і кислоту та перемініться у нову євангельську закваску, якою є Ісус Христос. Від нього дістанете сіль, щоб ніхто з вас не псувся. бо по вашім гнильнім запаху будете суджені!»

То зробив Христос з народом Европи і потім світу дві тисячі років і робив це з чималим трудом, щоб ми стали людьми з образом і подобою Божою, як це проповідував св. Павло про нове людство, в якому «немає ні грека, ні юдея, ні обрізання, ні не-обрізання, ні варвара, ні скита, ні невільника, ні вільного, а все і в усьому Христос» (Кол 3, 11). Дві тисячі років праці Христа через своїх апостолів і Церкву, щоб ми стали гідними нашого покликання, «як маєш повестися, щоб відчути себе перед лицем всесвіту справді вінцем природи», — писав чудово наш Олесь Гончар. Дві тисячі років життя з Христом, з Його словом! І при тому труднощі від наших людських мрій, плянів, теорій, ідеологій, як використати Христа і Його Церкву для наших людських вузьких цілей, власті, панування над другими, багатства, всяких політичних імперіялізмів. в яких Христа заступали царі, цісарі, королі, вожді і використовували Його для своїх вигод, приємностей, забуваючи, що Христос прийшов для всіх, а зокрема для найбідніших, гноблених і переслідуваних. Як часто забувалось те велике таїнство, яким живемо вже дві тисячі років, в якому Бог став людиною, а не людина мала б заступити Бога у всьому і стати Богом…

Скільки в історії було десятиліть темряви, хуртовин, трагедій, лихоліть, жорстоких воєн, яких джерелом була людська гордість і самолюбство з безбожництвом? І тоді, немов привид, перед заляканою частиною людей, яких віра хиталась, серед темряви появляється Христос зі своїм словом: «Будьте спокійні, це я, не бійтесь!» По земських людських настроях, по дітвацьких нераз фантазіях наших, по грішних похотях, зазіханнях і засліпленнях ми несподівано пригадуємо — та ж Христос серед нас! Та ж Він князь миру, та ж Він переміг світ, та без нього не можемо нічого зробити, та ж Він наша дорога, правда і життя! То все Його слова, якими він творив цю нашу сучасну цивілізацію. То думки Ювілею!

По сьогоднішній день не має ділянки нашого життя, на якій Христос не направляв би наших кроків і поглядів, щоб вели вони нас до Божих вартостей, людської гідности і шляхетности. І все це ми називаємо християнською культурою і цивілізацією, життям побудованім на особі Христа. Нагадаймо сім’ю, людську працю, судівництво і опіку над правами людини, економію, співжиття між народами і мир між людьми, науку, невільництво і кріпаччину, пошану до життя, людське здоров’я чи навіть такі речі як забава, розвага і веселість, які теж потребують вказівок і папа мусить повчати, що неділя призначена не тільки для розваг і пустих забав, але це день Божий! Нема ділянки життя, в якій Христос не говорив би, не вчив би і не провадив би. І то постійно, в історії, серед наших нераз спротивів і бажань зробити щось на свій лад. І у всьому Христос боронив людської гідности, людської особи, бо ми Його брати! Дві тисячі років про це говорять, і свідчать про те величезне число великих людей своїми глибокими думками. Ми часто того Христового впливу на наше життя чомусь не бачимо.

Вся Христова присутність в історії людства відбувалась з тими Його словами, які ми чули сьогодні: Будьте спокійні, це я біля вас, не бійтеся. Чому вам боятися?: «Небо і земля пройдуть, але слова мої не пройдуть» (Мт 24, 35). Так Він казав! Не міг того сказати ніякий інший чоловік — політичний муж, філософ, чи основник якоїсь релігії. Тому Він приготовив для апостолів цю подію і чудо на розхвильованім озері, яке пригадує нам нашу історію і потребу віри в Його Особу. Без віри в Його Особу і Його спасення ми, дорогі Браття і Сестри, потопаємо-тонемо. З Ним ми маємо світло для життя, бо Він теж казав: «Я є світло світу. Хто йде за мною, не буде в темряві блукати, а буде мати світло життя» (Ів 8, 12). Христос є все присутній і діючий в історії, а Папа Іван-Павло II у своїй програмовій енцикліці сказав відважні слова для призадуми: «Ісус Христос Спаситель світа є центром всесвіту і історії.» Він є, був і буде з нами і творить для нас нове життя, хоч ми не перестаємо пробувати нераз Його лад відкидати, творити свій новий світ і все в таких спробах виходили ми з невдачами і соромом, як це сталося недавно з двома доктринами в нашому столітті. З Ним ми ніколи не вийдемо з невдачами для нашого добра і по найважчих переживаннях ми в щирім подиві могли і зможемо сказати як апостоли тоді на генезаретськім березі, або як сотник на Голготі: «Воістину, Він Божий Син!». Амінь.

о. Іван Музичка