о. Іван Шевців

Нам, людям, найлегше приставати – спілкуватися з людьми з подібними нам заінтересуваннями, поглядами, обрядом, вірою і т.п. У своїм же відношенні до Бога, невидимого, чистого Духа, Вічного, Творця і Вседержителя (Якого ніхто не бачив), людина користується уявленнями та символами. Вона потребує посередника. який міг би їй Бога унагляднити і зблизити її з Ним. Таким Посередником стався Син Божий Єдинородний – Богочоловік – Ісус Христос. У Ньому ми бачимо відблиск Отця Небесного. Від Нього знаємо, що Бог – це ЛЮБОВ, що Бог – наш Батько а ми – його діти…

Однак, маючи на увазі нашу людську психіку, крім Христа-БОГОЧОЛОВІКА, Бог дав нам на Посередницю і Заступницю – ЛЮДИНУ – Матір свого Сина. А, раз ми діти Божі, то Богородиця – це наче доповнення до Божої родини: Бог – наш Отець, Богородиця – наша Мати.

Мати – це символ єдности родини. Мати в родині – це особа, що цементує єдність і стабільність родини. Вона викликає і зберігає довір’я членів родини між собою і до батька. Звідси, відношення дитини до матері й навпаки, найбільш ідеальне, чисте і святе, найчистіше і найшляхотніше серед людських відношень не лиш малят, але для людини кожного віку. І тому саме Ісус Христос, висячи на хресті, зробив свою Матір – матір’ю всіх людей, а всіх людей, зробив дітьми Марії: «Сину, – це Мати твоя… Жінко, – це твій…» (Іван, 19.26-27). З того часу Мати Божого Сина – Богородиця «Тіотокос» стала матір’ю нашою. А коли Мати, то й Заступниця і Посередниця перед Богом – Отцем Небесним за своїх дітей. Так це зрозуміли Апостоли. Таку науку передали нам Отці й Учителі Церкви.

Таке розуміння ролі Богородиці, як духовної матері людського роду (на відміну від ролі тілесної праматері людства – Еви), прийняли наші предки у 988 p., обмившись купіллю св. хрещення.

Рівночасно в нас закріпилося ще одно розуміння ролі Пресв. Богородиці, як «Одигітрії», супутниці, покровительки, цариці – володарки. Вже князь Ярослав Мудрий, у 1037 році, при посвяченні церкви Благовіщення Преч. Діви Марії, на Золотих Воротах, у Києві, рівночасно віддав в опіку Пресв. Богородиці і під Її материнський Покров не лиш город Київ, але й увесь український нарід, проголошуючи Її Царицею – Володаркою України.

З самого початку свого християнства, український нарід проявляв велике почитання до своєї Небесної Володарки. Доказом цього – це численні марійські храми і манастирі (перший з них: Києво-Печерська Лавра), що їх з вдячністю за опіку будували чи то поодинокі князі, чи то цілі громади (міщани, селяни). Україна всіяна храмами присвяченими своїй небесній Цариці й Покровительці – Заступниці. Дві третини всіх храмів в Україні присвячені саме їй. А за це Пречиста Діва – Володарка України простягла свій материнський покров над нашим народом упродовж століть аж по сьогодні.

Під Покровом Марії, Володарки України, ішли в бій за волю народу українського і за віру християнську: княжі дружинники, козацькі полки. Українські Січові Стрільці й УГА, воїни УПА і І.УД УНА. З ними йшла Скорбна Мати, Покровителька і Володарка і …. навіть «кулі вертала, турків вбивала» а ми скажемо: Україну рятувала!…

Однак, не зважаючи на численні й величаві храми та ікони, на глибоку віру нашого народу, ми не зуміли скапіталізувати тої Віри нашого народу в заступництво Пресв. Богородиці – Володарки України для політичних а радше національних цілей, як це зробили інші народи, Вони зуміли сконцентрувати свою Віру в окремих, що так скажу національних святинях, куди завсіди, а принайменше раз у рік, чи то у війну чи у час якоїсь національної кризи, звертається увесь народ по поміч до неба.

Це має своє велике психологічне значення: як чинник об’єднуючий усіх членів народу і для одної мети. Така одна національна святиня або Ікона, стає символом національної єдности і центром уваги та скріплення віри й надії цілого народу. Так н п.р. румуни концентрують свою увагу і находять покріплення їхньої віри в Сучаві, мадяри – в Марія Повч (біля української ікони!), австрійці в Маріяцель, німці-баварці в Альтетинґу, французи в Люрді, португальці у Фатімі, москалі – в Загорську.

Та, найбільше відомими в своїм почитанні Богоматері це – поляки. Вони, хоч і мають багато відпустових місць, але зв’язують всю свою віру в опіку Богородиці з Її чудотворною Іконою в Ченстохові. Відомо, що це ікона українська, пограбована польським королем Володиславом Опольським у 1382 році, в Белзі. Але сьогодні вона – «Крульова Польскі» і є святістю польського народу, який концентрує і скріплює свою віру в її поміч, у Ченстохові та всюди, де та ікона находиться. Навіть в Австралії найдете ту «польську» ікону в костелах в яких моляться поляки…

Поняття королеви, цариці, володарки виробляє і скріплює державницьке думання народу і виховує його в національній і релігійній єдності. Молитви і зібрання довкруги одного престола, довкруги одної ікони, одної ідеї – виробляють почуття духової єдности і приналежности не лиш до якоїсь одної родини, групи, організації чи парафії, але одного народу, а проблеми народу стають проблемою всіх його членів. Такий підйом національного і релігійного духа, завдяки відкликам до Матері Божої, як до «Королеви Польщі», серед польського народу викликав Папа Іван Павло II, під час відвідин Польщі в 1979 році та при інших нагодах…

А ми?! – Україна всіяна марійськими храмами та чудотворними місцями. Ікону Божої Матері найдете майже в кожній українській хаті, чи то в краю, чи на чужині. Але, залежно від околиці, де живуть наші люди, це почитання зводиться до місцевого чудотворного місця чи партикулярної ікони, без того, щоб одно з тих місць чи одна з тих ікон, були спільною націо­нальною святістю!

Такого об’єднуючого місця, ані ікони, які зосереджували б увесь наш нарід, не могли виробити в нас спочатку грецькі, а потім московські митрополити чи патріярхи. Греки дали нам християнську віру й гарний обряд, але не дали почуття єдности і любові та пошани до свого рідного Вони не виробили в нас почуття єдності і потреби національної святині. Бо це не було в їх інтересі. Вони привозили до нас свої ікони й обдаровували ними наших князів. Кожний князь молився своїй іконі. Власники та опікуни ікон (зокрема манастирі) навіть сперечалися, котра з тих ікон важніша, святіша ітп, а внаслідок різних займанщин і поділу українських земель, де находились українські святині, місцева людність була примушена зосереджувати свою набожність і віру у доступних собі храмах та іконах.

В Зах. Україні, ми маємо добрий десяток Марійських чудотворних ікон: Зарваниця, Теребовля, Тернопіль, Гошів, Самбір, Страдче, Крехів, Пацлавська Кальварія, Крєстинопіль, Підгірці, Холм… На Волині – Почаїв. На Закарпатті: Марія Повч. На Східніх і Центральних Землях: Нерушима Стіна в Києві, т.зв. Оранта; Чернігів, Іржавець… щоб згадати найважніші..

Коли взяти до уваги, що віра і набожність до Матері Божої одна і та сама в католиків і православних українців, що всі ми – діти одної Матері України, а Богородиця – це спільна Мати всіх Християн, то нам треба віднайти себе, як Діти Марії і України, треба віднайти, або встановити один спільний жертовник, визначити одну національну святиню й Одну Ікону Єдиної Покровительки і Володарки – Цариці України!

Цього не зробили наші предки з різних причин. Це можемо і повинні зробити ми, у власній Державі!

Всенародне почитання Матері Божої – Володарки України, при помочі такої одної ікони, тобто при помочі відклику на Її поміч у минулому і прозьби-молитви за теперішні потреби цілого нашого народу психологічно настроювало б вірних (католиків і пра­вославних), заохочувало б до всесторонньої єдности українців і співпраці між собою та праці для ідеї тої єдности. Якщо б ми всі: католики і православні, погодились на тому полі і спільно молились до одної і тої самої ікони, Володарки і Покровительки України, ЄДИНИМ СЕРЦЕМ, ЄДИНИМИ УСТАМИ, то це було б завдатком і передумовою нашої єдности і згоди на інших полях. А звісно, згода будує, незгода руйнує. Де згода – там перемога!

Поняття одної Володарки викликає і виробляє почуття національної (і релігійної) єдности і приналежности до одного народу. Почуття приналежности під той самий покров, під ту саму булаву, зокрема в часі війни, або якогось лихоліття, концентрує увагу цілого народу, цілої нації в одному напрямі, а тимсамим і зобов’язує усіх молитися і діяти для тої самої справи. Отже, треба нам знайти якийсь пункт, якусь плятформу для поєднання і солідарности.

Ділимось у поглядах на суспільний лад в Українській Державі, в поглядах на політику, а навіть у поглядах на Церкву. То, бодай Мати Божа в нас та сама! Стараймось бодай тут об’єднувати тих, які однаково Її почитають, шанують, люблять, як свою Матір і Володарку. Виберім одну ікону з багатьох, але щоб вона була ОДНА ДЛЯ ВСІХ! Це ми повинні зробити чимскоріше. Найкраще надається «ОРАНТА» (хоч це мозаїка) з Нерушимої стіни у Св. Софії в Києві. Вона символізує незнищимість українського народу. У народі ходить повіря, що так довго, як довго вона стоїть, стоятиме Україна.

Цього не осягнеться за один день. Це треба виробляти роками, може й віками, але починати треба вже. Ми прогавили зробити це з нагоди Ювілею 1000-ліття хрещення Русі-України. Можемо це надолужити з нагоди відзначення 2000-го року Різдва Христового і третього тисячоліття нашого Християнства.

Над цим питанням варто застановитись Ювілейним Комітетам Святкувань 2000-ліття та узгіднити дальшу кампанію спільного, всенаціонального почитання ОДНОЇ ІКОНИ – БОГОРОДИЦІ – Володарки України, в часі тих святкувань у цілому світі.

В день Христового Вознесення 1981 р. сповнилось 30 років з дня свячення о. мітрата Івана Шевціва. В час другої світової війни наша молодь була порозкидана по-різному, по той і по цей бік німецько-більшовицького фронту. Ні більше, ні менше наступав брат на брата. Це трагедія нашого народу, що був розтерзуваний нашими окупантами. Тоді о. Іван Шевців належав до тієї молоді, яка не мала великих, а можна сказати, жодних перспектив. Вона по волі чи по неволі включалась у те, що було можливе до здійснення і для самозбереження.

Іван Шевців, уродженець історичного Зборова, одержав родинне глибоко-релігійне виховання батьків. Після закінчення середньої освіти його батьки вписали до Малої Духовної Семінарії у Львові. Тоді, коли І. Шевців здобував середню освіту, в Духовній Семінарії творилась і формувалась І Українська Дивізія «Галичина». В такій безперспективності, яка в той час існувала, Іван Шевців прийняв те, що було, і вступив у ряди формованої Дивізії. Треба підкреслити, що і цю безперспективність тодішня молодь прийняла з надією. Такі ж самі надії були і в Івана Шевціва, але вони залишились надіями. В тій ситуації треба було промишляти, щоб якось уціліти. Відомо, хоч цього ще не доведено, що під час другої світової війни найбільші жертви таки понесла Україна і то під кожним оглядом.

Іван Шевців пережив останні дні другої світової війни, з друзями по зброї опинився в таборі воєннополонених в Реміні — Італія.

Закінчення Малої Духовної Семінарії залишило глибокий вплив на І. Шевціва. Як тільки наступила нагода, Іван Шевців вписується на студії Богословія до Великої Семінарії ім. св. Йосафата в Римі, що їх він з успіхом закінчив. І вже на Вознесення Христове 1951 року приймає з рук Владики Івана Бучка єрейські свячення. Він дальше продовжує свої студії богословія і закінчує із ступенем магістра.

Треба підкреслити, що о. Івана Шевціва полонила наукова праця, як також його не менше цікавила журналістика. На жаль, до його зацікавлень і замилувань ніхто не прислухався і не брав цього до уваги. Під тим оглядом о. Іван Шевців не був першим і не є останнім. Ті, що ці питання вирішували, не мали чи не бажали мати до цього належного зрозуміння. Тому в нас мало священиків-дослідників в окремих ділянках богословія.

На доручення Владики Івана Бучка о. Іван Шевців виїжджає на душпастирську працю до Англії, де спершу затримується в Лондоні, а пізніше переїжджає до Йоркшіру. Тут о. І. Шевців, крім душпастирської праці, проявляє свої журналістичні зацікавлення і здібності, редаґуючи місячник «Наша Церква».

На початку 1960 років о. Івана Шевціва переносять до Австралії на сотрудника для о. д-ра П. Дячишина у Сіднею. І тут о. Шевців, крім своєї душпастирської праці, проявляє свої зацікавлення в журналістиці. Він свідомий того, яке велике значення має друковане слово, що через друковане слово можна багато зробити і в душпастирській праці, у ширенні Божого слова. І тут о. Шевців робить спробу й організує журнал-квартальник під назвою «Церква і життя», який не тільки що втримується, але в 1968 році переходить на тижневик під тою самою назвою і який появляється аж досьогодні, а його редактором є Юрій Венґльовський. Треба підкреслити, що газета «Церква і Життя» є добре і цікаво редагована, за що належить признання ред. Ю. Венґльовському. Кинене о. Шевцівим зерно зросло, принесло і буде приносити обильні плоди.

В 1962 році о. Шевціва переносять на сотрудника о. Д. Качмара до Аделяйди. Тут за його почином розпочинають будову церкви св. Володимира, але прийшлось будову церкви закінчувати іншому, бо через рік, в 1963 p., о. Шевців був перенесений до Перті на посаду пароха. Тут знову під його проводом парафіяни будують церкву, а згодом парафіяльний будинок і школу. Закінчення будови в Перті довершив о. В. Рожик, бо коли помер о. М. Мельник, о. Шевців стає парохом у вересні 1967 р. у Сіднеї, де розгортає широку душпастирську працю. В цій парафії о. Шевців залишився до сьогодні.

З вищенаведеного виразно видно, що о. Шевців є відданий, з посвятою душпастир, добрий адміністратор, непересічний український патріот, людина з широкою ІНІЦІАТИВОЮ. Він є священиком не тільки в неділю з амвону у церкві, але також і в будній день. Він знає потреби своєї парафії і парафіян, він знає проблеми нашої Церкви в цілому і старається в тому напрямі також діяти.

В тій площині треба згадати, що о. Іван Шевців був вибраний в 1979 р. головою Світового Священичого Товариства ім. св. Андрея Помісної УКЦеркви. На цьому посту о. Шевців вклав вагому працю. В зв’язку з тим відвідав всіх наших владик з метою, що наладнати деякі непорозуміння чи вірніше незрозуміння до питань, які виникли в нашій Церкві, щоб її оформити в Патріярхальний устрій.

Хоч вкладена праця не дала сподіваних наслідків, але треба сказати, що вона не залишилась без впливу, бо о. Шевців на свойому посту зробив все, що було в його спроможностях. Ми пригадуємо собі його з болем писані слова підсумків проведеної праці в журналі «Нива». Але це не зразило о. Шевціва, він дальше над цим працює і робить все можливе. До речі, о. Шевців також старається, щоб був ближчий і здійснюваний екуменізм між нашими братами-православними і католиками. В цьому напрямі можна згадати йог;о почини для зближення. Отець Іван Шевців разом з Владикою Іваном Прашком вітав у Сіднеї Митрополита Української Православної Церкви, Владику Мстислава Скрипника, і тоді був відправлений спільний Молебень, що мало б бути одним з перших кроків до спільного святкування ювілею тисячоліття хрещення Руси-України.

Отець Іван Шевців живе не тільки проблемами своєї парафії, але живо цікавиться всіма процесами, що проходять в нашій Українській Православній і Католицькій Церквах, як також Українських Євангельських з’єднаннях. Поза тим о. Шевців слідкує за нашим громадським, культурним і політичним життям, є членом НТШ і має низку написаних наукових праць. За його віддану працю як священика Патріярх Йосиф нагородив спершу титулом крилошанина, а згодом мітрофорним протопресвітером.

З нагоди тридцятиліття священства о. мітрата Івана Шевціва складаємо найщиріші побажання: багато кріпкого здоров’я та дальших успіхів у праці на славу Божу і добро нашої Помісної Української Католицької Церкви й українського народу. Щасти Вам Боже!

Редакція