Свіжий номер

Садочок, створений Революцією Гідності

Час ставати сильнішими

Стати автором

о. Іван Татарин

Листи до кардинала А. Содано

«Св. Софія» Релігійне Товариство Українців Католиків Канади.

Ваша Ексцеленціє Анджело Кардинал Содано Секретар Стану Ватикану

Справа: одружених священиків в Українській Католицькій Церкві Ваша Ексцеленціє!

Ми. «Св. Софія» Релігійне Товариство Українців Католиків в Канаді, дуже стурбовані змістом Вашого недавного листа до архиєпископа Юзефа Ковальчика (№ 2005/98/RS 4 березня 1998). У Вашому листі було порушено декілька питань відносно декрету про автономію, що її посідає Українська Католицька Церква, її традиційну територію і у межах Католицької Церкви.

Повертаючись до історії, виглядає, що Ви забули, що народ, що називається сьогодні українці католики (стара назва греко-католики), фактично є православні християни у злуці з Римом – в унії з Католицькою Церквою. Як така, Українська Католицька Церква має свою власну і старинну традицію, звичаї й обряди, деякі з них є визначені у документах унії, більше, як 400 років тому. Особливо, ми покликаємось тут на призначення і вживання одружених священиків у межах Української Католицької Церкви. Призначення і вживання одружених священиків є одною з поважних характеристик всіх Східних Церков, чи вони є католики чи православні. Як ми знаємо, що це є рішення Української Католицької Церкви продовжувати цю практику і це є обов’язком нашого товариства допомагати Церкві здійснювати це.

Ми маємо декілька питань відносно Ва­шого документу, що потребують вияснення. Це є:

Ваш лист відноситься до «Візантійсько-Українського Обряду» — чи можете бути більше докладніші. Ми не знаємо такого «обряду» в Католицькій Церкві.

Ваш лист відноситься до «проблем, що мусять бути поставлені віч на віч і вирішені», не називаючи ні одної з проблем. Чи може Ваша канцелярія визначити хоч одну з таких проблем, щоб ми могли розуміти Вашого листа.

Чому лист не написано безпосередньо до Ординаріїв Перемишль-Варшава і Вроцлав-Ґданськ Епархій? Чи це має означати, що ці Ординарії Української Католицької Церкви у Польщі, що мають сприяти для Католицької Церкви у Польщі, як радше до «Конгрегації для Східних Церков»?

Єпископи є звинувачені в «однобічному, переважно пом’якшуванні практики» при не «задержанні дисципліни целібату». Перемишльська Епархія існує понад тисячу років і її весь час в’язали канони Східних Церков. Ця зв’язлість включала призначення одружених священиків. Чому ця практика раптово розглядається, як «однобічним, переважно пом’якшенням практики»? У нашій опінії здержання уживання одружених священиків буде утверджувати таку «модифікацію» — зміну.

Чому одружені священики мають повертатись до «своїх попередніх епархій в Україні? Одружені священики, що служать у Польщі сьогодні є різного походження, включно з Польщею. Куди мали б ці священики повернути?

Це виглядає, що Ви не здаєте собі справи з того, що Ваша акція додає соли до 50-ти річної рани, яка ще не загоїлась. Ми покликаємось тут на рішення з 27 липня 1949, рішення польського уряду, яким польський уряд сконфіскував всі Греко-Католицькі церкви й інші власності. Ця акція не була Ватиканом запротестована, як також Польська Католицька Церква у час комуністичного періоду, як також під час сучасного демократичного періоду не висловила свого спротиву. Це рішення позбавило Греко-Католицьку Церкву біля 690 церков, ні одна з них не повернена по сьогодні. Більше як половина з них була знищена на наполягання цього рішення. Приблизно 250 з них є власністю і вживається Польською Католицькою Церквою. Дехто може подумати, що ці вірні, які пройшли цей досвід не будуть дивитись привітно на Вашу спробу піддержки целібату або вживати польських священиків біритуалістів.

У цій точці ми бажаємо вказати на подібну односторонну акцію, що мала місце у Католицькій Церкві, у минулому, 1920 і 1930 pp. В той час Ватикан зробив пресію на Греко-Католицьку Церкву, подвійно у Північній Америці й Західній Україні (в той час, це було під Польщею) прилучитися до целібату й інших «католицьких практик». У наслідок цього багато вірних покинули Церкву і ,справді, цілі парафії залишили і прилучились до Православної Церкви у Канаді, США і Польщі. Тільки один має читати деякі матеріяли на інтернеті, де українців католиків закликають прилучитись до Православної Церкви і стати «першої кляси православними християнами», замість залишитись «другої кляси католиками». Ми запитуємо, чи це є неприємна реакція, що Ватикан за нею шукає?

Тут є також й інші голоси в українській католицькій громаді. Ці голоси сугерують, що, як одружені священики в Польщі будуть видворені «депортовані в Україну», тоді всі неодружені католицькі священики в Україні повинні подібно бути депортовані до Польщі, згідно з їх походженням (в Україні католицьких священиків є біля 300). Чи це є приємна акція, чи Ваша канцелярія наперід за цим шукає?

На закінчення, у дусі, щоб зменшити напруження між Католицькою Церквою і Українською Католицькою Церквою, ми можемо сугерувати Вашій добрій канцелярії, порадитись з ієрархією Української Католицької Церкви. Така нарада є пов’язана з більшими успіхами ніж вживати однобічні розпорядження, що можуть бути легко незрозумілі.

Ми нетерпеливо чекаємо відповіді на наші питання.

Ваш у Христі

о. Іван Татарин
Екзекутивний директор

Вроцлав, 1998.05.12

* * *

Секретар Стану Ватикану Кардинал Анджельо Содано Ваша Еміненціє!

Звертається до Вас з цим відкритим листом дружина греко-католицького священика, який походить з України і душпастирює в Польщі, з приводу Вашого Еміненціє, листа до Апотольської нунціятури в Варшаві, датованого 04.03.1998 р.

Головним змістом цього листа є рішення Вашої Еміненції про відіслання з Польщі декількох одружених священиків, теоретично інкардинованих в Епархіях України. Це рішення стосується також і моєї родини. Щиро кажучи у Вашому листі не знаходжу конкретно вказаної причини, чому одружені священики повинні повертатися в Україну. А Ваші слова: «Звертаю увагу на пастирську активність у Польщі декількох одружених священиків…», — дають багато роздумувань. Чи пастирська активність може бути завелика? Кому може зашкодити така активність?

Мій чоловік був висвячений в 1994 році Владикою Михаїлом Колтуном і екскардинований зі Зборівської Епархії в Україні до Перемишльської в Польщі. Яка може, особливо, бути активність священика за кордоном, свідомого свого непевного становища? Наприклад, чи можна сказати, що мій муж зактивізував пастирську діяльність, бо впровадив на двох маленьких душпастирських станицях, на яких служить, переносні іконостаси і тетраподи та інші елементи, що є необхідні при східних богослуженнях, які відправляємо в римо-католицьких костелах. Тепер, як бути з покликанням — душпастирювати серед вірних нашої Церкви на поселеннях, яке має мій муж і душпастирює вже чотири роки.

Ще неясне питання. Чи вірні нашої Церкви в Польщі бажають, щоб в їхніх громадах душпастирювали римо-католицькі священики-біритуалісти так, як це в листі пропонує Ваша Еміненція.

Як відомо, на Україні душпастирюють не декілька, а багато більше римо-кат. священиків з Польщі, але до цього часу не виникало питання про відіслання їх до своєї країни і заступлення греко-католицькими священиками-біритуалістами.

Що стосується мене, то як дружина священика, приїхавши до Польщі змогла зреалізувати свою давню мрію. Розпочала студії на Папському Теологічному факультеті, які в цьому році закінчую. Також маю замір продовжити навчання на студіях ліцензіятських і докторантських при теологічному факультеті.

Наскільки відомо, на Україні немає жодного духовного навчального закладу, де можна було б оборонити навіть магістерську працю. Польща є однією з держав, що межує з Україною, в якій теологія розвинута на високому рівні, а мова подібна до української.

Тут виникає питання, що робити дружинам греко-католицьких священиків з України, які прагнуть стати науковцями в ділянці теології, а так складається, що мають можливість студіювати тільки в Польщі? Чи вони не повинні поглиблювати теологічні знання тільки тому, що забороняється їхнім мужам душпастирювати на території Польщі? А потрібно звернути увагу на те, що вірні нашого обряду в Польщі (про це переконалася особисто), не мають застережень стосовно того, що їхні священики є жонатими.

Надіюся, що в майбутньому, духовні навчальні заклади України (з допомогою Секретаріяту Стану Ватикану), будуть мати свої наукові теологічні кадри, а це значить не буде такої необхідности виїздити студіювати теологію до Польщі, дружинам греко-католицьких священиків з України.

З висловами правдивої пошани
у Христі Ісусі

Люба Бойченюк

Отець мітрат Іван Татарин виголосив проповідь з нагоди ювілеїв владики Ізидора Борецького

(Торонто, неділя, 13 червня 1993 р.)

Слава Ісусу Христу!

Дорогі Браття і Сестри!

Сьогодні зійшлися ми, щоб торжественно відсвяткувати 55-ліття священнослужіння і 45-ліття на владичому престолі ВПреосв. Владики Ізидора, щоб виявити йому нашу відданість, любов і вдячність за щиру працю для Торонтської єпархії і взагалі для Української Католицької Церкви.

В нинішніх часах українці в Канаді мають свій духовний провід, своїх українських католицьких священиків і владик. Але в початках, коли наші батьки, діди і прадіди залишали рідні землі, шукаючи кращої долі й заробітків у Канаді, прибувши сюди, були вони розгублені, бо латинський обряд був для них чужий, незрозумілий, й тому протестанти й російські православні своїми пропагандивними кличами приваблювали їх до себе.

Але Боже Провидіня покерувало так, що Митрополит Андрей Шептицький, Архиєпископ Львова і єпископ Кам’янця-Подільського,у 1910 році прибув на Євхаристійний Конгрес до Монтреалю. І тоді, на прохання канадських єпископів, Митрополит Андрей відвідав українські громади, щоб познайомитися з життям своїх вірних та проаналізувати ситуацію, в якій вони опинились.

У поворотній дорозі до Львова Митрополит Андрей відвідав Ватикан і дав звіт Папі Левові XIII. А за якийсь час, 18 березня 1911 року, надсилає зі Львова канадським єпископам 25-сторінковий лист з його враженнями після відвідин Канади і пропозиціями. Найголовнішою провідною думкою того листа була пропозиція призначити для українців-католиків у Канаді католицького єпископа східнього обряду, українця, що мав би юрисдикцію над усіма українцями греко-католиками в Канаді. Митрополит наполегливо підкреслював, що це дасть можливість відповідної духовної опіки української спільноти в Канаді, як також охоронить її від наступу протестантів і російських схизматиків.

Крім того Митрополит Андрей написав 93-сторінкову книжечку під заголовком «Канадським Русинам», бо він побоювався, щоб українці не затратили того, «що є найбільшим нашим народнім добром — нашу святу віру, наш святий обряд, нашу мову, що її нам діди і прадіди передали». Митрополит Андрей висловив і свою журбу, щоб між українцями не знайшлися такі, «котрі дадуться перекупити і за чужі гроші будуть поміж народом нищити й псувати те, що є найціннішим у нашій батьківщині, і болотом будуть обкидувати наші святощі».

Старання Митрополита Шептицького успішно завершилися, бо вже в половині 1912 року Апостольська Столиця призначила першого єпископа для українців в Канаді — о. Никиту Будку. Однак, більш успішний розвиток нашої Української Католицької Церкви в Канаді почався з появою історичного декрету Папи Пія XII з 1947 року, в якому поділив він велетенську територію Української Католицької Церкви в Канаді на три Апостольські Екзархати.

Цей самий Папа Пій XII в 1956 році створив українську католицьку провінцію-митрополію в Канаді.

Одним із згаданих декретів Папи був створений Торонтський Екзархат з осідком у Торонто. Свячення першого єпископа для Торонтської єпархії, якраз нашого дорогого Владики Ізидора, відбулося 27 травня 1948 року, а виконали архиєпископські свячення Владики: Ладика, Богачевський і Саварин.

Напевно багато з присутніх на цьому Богослуженні пригадують собі, як у червні 1973 року, в часі свягкувань25-літнього Ювілею Горонтської єпархії і 25-ліття на владичому престолі першого Торонтського Владики Ізидора був присутній між нами Патріярх Йосиф Сліпий, який за віру Христову, а головно за його відмову на бажання комуністичного уряду зректися вірности Апостольській Столиці відбув 18-літню каторгу в Сибірі і чудом вижив серед нелюдських обставин, один зі всіх українських католицьких Владик. В часі Ювілейного Бенкету Блаженніший зокрема сказав, що завдяки нашому Владиці та співпраці його духовенства і мирян Торонтська єпархія здобула великі успіхи й осягнула великого росту, як також висловив бажання, щоб наш Владика Ізидор в здоров’ї продовжував свою працю та щоб наша єпархія «як одна з найкращих, вела перед і щоб наше поселення взяло верх і могло сказати своє рішуче слово».

Пам’ятайте, дорогі Брати і Сестри, що в тому часі Блаженніший Патріярх Йосиф робив великі старання, щоб Ватикан остаточно визнав Патріярхат Української Католицької Церкви. Та, на жаль, деякі свої владики, духовенство, політичні, наукові, а то й релігійні інституції та установи — не підтримували Блаженнішого у його змаганнях.

Але наш дорогий Владика Ізидор, колишній студент Богословської Академії у Львові під проводом великих церковних велетнів XX століття — Митрополита Андрея і тодішнього ректора о. Йосифа Сліпого, зберіг у своєму серці надхнення, вишколення з тих студентських років. Він залишився вірним оборонцем, прихильником і визнавцем Блаженнішого Йосифа. Його ніколи не покидала свідомість, що патріярхати постають здолини, тобто народ творить і проголошує Патріярха своєї Церкви. А Ватикан тільки з часом визнає його.

12 серпня 1975 року в базилиці св. Петра в Римі деякі українські єпископи, наше духовенство і миряни проголосили Блаженнішого Йосифа Патріярхом Києво-Галицьким і всієї Руси. При дуже важких обставинах Блаженніший сповняв свої функції. Довгі роки ворожих окупацій, Ватиканська Курія, Московський Патріярхат і латинізація зі сторони поляків психічно нищили наш церковний і національний провід. Якийсь страх непевности стримував деяких наших владик і духовенство навіть в часі св. Літургії згадувати Блаженнішого, як Патріярха, хоч право було по стороні нашої Української Католицької Церкви. Щоб відправляти Святі Літургії на престолі має бути антимінс з підписом ієрарха. Блаженніший підписував антимінси «Патріярх Йосиф» — ось маю в руках один з них. Але навіть сьогодні, коли українці вже мають свою «територію» — незалежну Україну, не всі владики і духовенство згадують Мирослава-Івана, наслідника Йосифа Сліпого як «Патріярха». Прикро, але видно, що й сам Блаженніший Любачівський є перестрашений ситуацією, бо, на жаль, підписує свої послання і звернення як «Кардинал» і «Глава Української Греко-католицької Церкви», а не як «Патріярх».

Так само, як Патріярхати постають здолини, тобто народ проголошує Патріярха своєї Церкви, так само й народ проголошує собі своїх святих.

Українці на рідних землях і в діяспорі визнали Митрополита Андрея «святим». Подивіться, це є мощі Митрополита Андрея. Сестра Рафаїла, ЧСВВ, яка працювала в кухні Митрополита, взяла волосок, кусочок бандажа з рани на нозі і кусочок габіту Митрополита і роздавала тим, які були в терпіннях, а вірили, що Святий Митрополит Андрей їм поможе. Український народ має багато своїх святих, і до них треба зачислити й Патріярха Йосифа та інших ісповідників і мучеників Христа ради. Але ми добре знаємо, як довго тягнеться справа проголошення беатифікації Митрополита Андрея. На жаль, в такому процесі відіграє велику ролю політика, бо всім нам відомий факт, що польський кардинал Вишинський був найсильнішим противником баетифікації Митрополита Андрея, а йому подібних є багато й сьогодні.

Як Митрополит Андрей став єпископом Станиславівської єпархії, написано у його пастирському листі: «Я є з діда-прадіда русин і полюбив нашу Церкву і наш святий обряд цілим серцем». А як по смерті кардинала Сильвестра Сембратовича Папа Лев XII хотів призначити Андрея Галицьким Митрополитом і як з тої нагоди почалися торги зі сторони Австрії і поляків, тоді Владика Андрей рішуче висловився: «На владичому престолі я не дам собою володіти некомпетентним людям і не буду йти з ніким на якісь уступки». Митрополит Андрей і Патріярх Йосиф так виразно стояли на засаді єдности з Вселенською Церквою, як і сильно обороняли свій обряд і права Української Католицької Церкви. А знаєте, чому? Бо вони базували свої домагання на підставі Берестейської Унії з 1596 року, яка є якраз тим головним вогнищем, з якого виходять поодинокі промінчики, що вияснюють нам, українцям, на яких підвалинах представники Української Католицької Церкви підписали цю Унію.

Оригінал на пергамені угоди Берестейскої Унії переховали вірні сини України, без огляду на віровизнання, в часах різних окупацій та режимів, в архівах України. Подивіться, це є точна факсимільна копія Берестейської Унії, яку мені пощастило дістати. Після відчитання акту єдности і рівноправности греко-руської і латинської Церков ясно підкреслено, що Римський Папа є батьком, учителем, заступником цілого християнства і правним наслідником св. Петра. Але і ясно є сказано, що Папа піддержує цілий греко-руський обряд у всіх його частинах за винятком того, що противилося б правді і науці католицької віри — тобто, що Папа рішає в справах догми, але збережені будуть обряди і церемонії Церков Східніх, календар, жонате священство, адміністрація… Бачите, тут є печатки тих, що зі сторони українців підписували цю угоду — митрополит Михайло Рогоза, єпископ Іпатій Потій, єпископ Кирило Терлецький та інші — разом дев’ять підписів і дев’ять печаток. Чому ворожі сили поширюють тепер провокативні думки, що Берестейська Унія є перестаріла і треба про неї забути, бо нові умови вимагають нового підходу?

Свого часу Папа Урбан VІІІ писав: «Через вас, мої рутенці, надіюся навернути Схід». І ми всі є свідками того, що наш Митрополит Андрей Шептицький започаткував і розвивав екуменізм. Його наслідник, Патріярх Йосиф Сліпий, продовжував свою працю, часто стрічався з православними братами, щоб переговорювати проблеми. Деякі наші владики, як наш Владика Ізидор, Владика Василь Лостен, Блаженніший Мирослав-Іван часто стрічаються з православними ієрархами, щоб знайти спільну мову. Може, найкращим доказом, що ієрархи Українських Церков здають собі справу з того, що спільне непорозуміння використовують політичні вороги України, — було перепоховання тлінних останків Блаженнішого Патріярха Йосифа у Львові, де ієрархи різних віроісповідань, включно з Патріярхом Мстиславом, — прийшли до гробу Великого Покійника, щоб виявити йому свою пошану і остаточно попрощатись зі своїм братом Владикою Йосифом.

На мою скромну думку, бажаним було б, щоб церковні й державні провідники України порадили президентові України поїхати до Ватикану і при зустрічі з Папою Іваном-Павлом ІІ постаратися переконати Папу, щоб латинники і члени Московського Патріярхату не торгували релігійним питанням Українських Церков. Хай президент України порадить, щоб Папа визнав Український Католицький Патріярхат, і тоді нехай «Русь переговорює з Русею». Хай Ватиканська Курія і члени Московського Патріярхату не кажуть, що «Українська Католицька Церква є колодою до поєднання Церков», і нехай не поширюють фальшиві кличі, що «українці-католики сприяють латинізації». Хай самі українці рішають справу з’єднання Церков! І уряд України повинен вже призначити до Ватикану дипломатичного представника.

Мої дорогі Браття і Сестри! Блаженніший Патріярх Мирослав-Іван 27 квітня ц.р. писав до своїх владик, духовенства і вірних заклик, що треба «здвигнути в столичному городі Києві Патріярший Собор Української Греко-католицької Церкви… в ім’я дальшого існування і розвитку нашої Церкви по всій суверенній території незалежної Української Держави і на поселеннях».

І тим разом наш дорогий Владика Ізидор один з перших відізвався на цей заклик Блаженнішого і вже зорганізував Комітет, ціллю якого є зібрати якнайбільше фондів, щоб у Києві побудувати перший Патріярший Собор Української Греко-католицької Церкви і палату для Патріярха — у вірі і надії, що це буде духовний і культурний центр, що стоятиме на сторожі рідного обряду і всіх належних нашій Церкві прав, де буде нагода мати ближчі зв’язки з нашими православними братами, а при цьому виразно стояти на засаді єдности з Вселенською Церквою.

Дорогий ВПреосвященний Владико Ізидоре! Можете бути задоволені й горді, що Ви все були вірні Україні, її Церкві і Вселенській Церкві. І хоч в останніх часах пережили Ви багато прикрих хвилин через непорозуміння з членами Східньої Конгрегації і Ватиканської Курії, Ви усвідомлюєте, що великі духовні провідники нашої Церкви цього століття, Митрополит Андрей і Патріярх Йосиф — постійно мали конфлікти з тими ватиканськими інституціями. Чому? А тільки тому, що домагалися належних нашій Церкві прав. Скільки перепон пережив Митрополит Андрей. А пізніше, чи не були ми свідками, як домагався Патріярх Йосиф визнання Патріярхату нашої рідної Церкви, а відповідь була одна: «… нема території». Йому не дозволяли висвячувати єпископів, і донині Ватикан не затвердив свячень о. Івана Хоми і архимандрита Любомира Гузара. А скільки священиків було суспендовано, і то через доноси і скарги. Тому, дорогий Владико, нехай ці прикрі факти будуть ще одним свідченням, що Ватикан завжди реагує, коли вірні сини Української Греко-католицької Церкви мають відвагу пригадати Ватиканові, що належить до них, а що, згідно з Берестейською Унією — до українського церковного проводу.

Владико Ізидоре, на сторінках історії України і нашої Церкви Ви будете записані з пошаною і славою, бо Ви ніколи не зрадили ані України, ані Української Греко-католицької Церкви, а при тому Ви завжди ревно підтримували єдність з Вселенською Церквою, у тому самому часі розбудувавши Торонтську єпархію. Хай нагородить Вас Бог за Вашу ревну і жертвенну працю та нехай Матір Божа опікується Вами многі-многі і благі літа!

 

Відкритий лист до парафіян парафії святого Димитрія

21 лютого 1993 р.

Дорогі Парафіяни

Сучасні події в нашій єпархії зобов’язують нас написати цього листа до Вас, щоб докладно вияснити Вам наше становище й нашу участь у цих справах.

Повідомлення про призначення апостольського адміністратора для Торонтської єпархії дійшло до нас, а також і до численних священиків, як несподіваний удар.

У середу, 20 січня 1993 p., понад 40 священиків і дияконів зібралися з їхнім єпископом Владикою Ізидором, щоб обговорити вищезгадане призначення. Сходини відбулися в парафії св. Димитрія. Тоді було рішено уложити відповідного листа по справі процедури призначення та й предложити його Апостольському Нунцієві. Сім священиків було вибрано як делегатів, щоб вони поїхали й особисто представили цю справу. На прохання Архиєпископа Курис, Про-Нунцій, офіційна делегація складалася тільки з двох священиків.

Зустріч відбулася 9 лютого, й вона тривала одну годину і десять хвилин. Документ з 53 підписами священиків і дияконів Торонтської єпархії, в якому вони піддержували Владику Ізидора й опрокидували процедуру призначення, був предложений Про-Нунцієві. Також було докладно представлено ситуацію в Торонтській єпархії.

По полудні делегація мала зустріч з Архиєпископом Джервей, головою Канадської Конференції Католицьких Єпископів, щоб поінформувати його про відносини в Торонтській єпархії.

Делегація обговорювала багато інших справ, які відносилися до Торонтської ситуації, й відверто відповідала на питання Архиєпископа Куриса відносно справи приватного листа, якого одержав Архиєпископ від торонтського священика. Тоді делегація сподівалася, що зміст цього сенситивного листа залишиться конфіденціяльним.

У неділю, 14 лютого, у часі снідання з нагоди спільного Причастя Лицарів Колюмба, яке відбулося у парафіяльній залі катедри св. Йосафата, о. Роман Даниляк опублікував зміст цього приватного листа й немов би мав заявити, що у цій справі він звернеться легальною дорогою проти відповідних сторін. Він також немов би мав заявити, що конспірація проти нього була започаткована в захристії св. Димитрія. Ми категорично твердимо, що повищі заяви не є гідні прийняття.

Становище священиків св. Димитрія є слідуюче, а саме: ми думаємо, що тут слід мати конечність регулярного передання влади в Торонтській єпархії. Однак призначення апостольського адміністратора є драматична й сувора акція, яка є образою для особи Владики Ізидора. Єпископ-помічник міг би знайти розв’язку в цій сучасній дилемі.

Ми любимо нашу Українську Католицьку Церкву, й ми запопадливо служимо нашим вірним.

Це є нашим бажанням і хотінням, щоб мир і згода панували в нашій парафії і єпархії. Часами, мимо всього, коли цього вимагають обставини, ми мусимо дати провід, бо багато священиків і вірних звертаються до нас за такою підтримкою.

Ми ніколи навмисно не нарушили довір’я наших парафіян або співбратів-священиків.

У цих тяжких часах неспокою ми звертаємося до Вас, наших парафіян, щоб Ви керувалися духом правди й миру. То була наша щира надія і молитва, що ці всі справи могли б знайти мирну й розумну розв’язку. Однак обставини, які є поза нашою контролею, змусили нас виступити публічно, щоб Вас докладно поінформувати.

Просимо молитися за нас, а ми продовжуємо молитися за Вас.

І Віддані Вам у Христі Ісусі

о. Іван Татарин
о. Тарас Лозинський