о. Маріян Бутринський

(Враження з похоронних відправ за душу бл.п. Митрофорного Протоієрея
о. Маріяна Бутринського, настоятеля парафії свв. Володимира і Ольги в Чікаґо,
визначного церковного, громадського і Патріярхального діяча)

Можемо сміло сказати, що вартість життя кожної людини можна найкраще зміряти величиною прогалини, яку вона залишила по собі після смерти. Американська приповідка каже, що «ніхто не є незаступимий». Може воно і так, але деколи тяжко уявити собі, щоб можна повністю заступити велику, вартісну, ідейну і працьовиту людину, і такою людиною був бл.п. о. Мітрат Маріян Бутринський.

Після довгої важкої невилічимої недуги упокоївся у Бозі наш улюблений о. Настоятель 20 липня 1992 року. Похоронено його 24 липня на цвинтарі св. Миколая в Чікаго при великому здвизі народу, багатьох священиків, дияконів, під проводом нашого чікаґського Владики, Преосв. Іннокентія. Кажуть, що на цьому цвинтарі не було ще ніколи такого величавого похорону. Організатором цього зразково переведеного похорону був о. Мирон Панчук, найближчий співробітник і заступник о. Настоятеля.

Парафіяни, прихожани, приятелі і знайомі Покійного отця мали нагоду попрощатися з ним під час триденних священичих похоронних відправ. Ці богослужби є надзвичайно зворушливі, вони залишають на учасниках незатерте враження своїм молитовним співом, багатою символікою і глибоким богословським змістом. Хоч тематика смерти домінує в цих відправах, то час від часу відзиваються також і мотиви воскресної благовісті, що мов проміння сходячого сонця проникають крізь смертну темряву: «Воскреснуть мертві і стануть ті, що в гробах, і всі земнородні возрадуються» (Пісня 5, Ірмос).

Похоронні відправи почалися в середу, 22 липня о годині 1-ій пополудні в похоронному заведенні Музики. Священики одягнули тлінні останки покійного отця Мітрата у священичі ризи і відслужили Панахиду. Увечері о год. 6-ій відбулася урочиста Панахида при участі парафіяльного хору «Прометей» під орудою мґра Наді Савин. Від парафії свв. Володимира і Ольги прощав покійного о. Настоятеля головний радний, мгр Е. Басюк. В англійській мові промовляв д-р А. Бровар. Після Панахиди врочисто з процесією перенесено тлінні останки покійного отця до собору свв. Володимира і Ольги: до цього собору, який він вибудував, яким так дуже піклувався, постарався про внутрішню обстановку, прекрасні мальовила, імпозантний іконостас, в якому він величав Всевишнього своїм чарівним співом та виголошував глибокі змістом релігійно-патріотичні проповіді.

Почалися традиційні старовинні обряди священичих похоронів. Мельодійний спів священиків переплітався з дзвінкими відповідями молодіжного крилосу. Крім парафіяльного хору «Прометей» у похоронних відправах брав участь також чоловічий хор «Сурма» під орудою проф. Р. Андрушка. Тяжко було повірити, що між тими служителями-священиками немає вже нашого енергійного, меткого, співучого отця, який так дуже любив наші церковні богослужби і все брав у них участь і проводив ними, як у радісних відправах, так і в сумних, похоронних.

Велика популярність покійного о. Маріяна і сум по його втраті зібрали біля його домовини приблизно 40 священиків (між ними 3-х митратів), 6 дияконів і велике число вірних. Очолювані чікаґським Владикою, Преосв. Іннокентієм, ми всі попрощали покійного отця гідно, з пошаною і любов’ю та відпровадили на вічний спочинок.

Хочемо вірити, що цей великий моральний авторитет Покійника є у великій мірі зв’язаний також з парафією свв. Володимира і Ольги, з цією «мініятюрою помісности», першою патріяршою парафією, яка все була вірною великим ідеалам свого Основника, Опікуна і Духовного Батька — Патріярха Йосифа. Віримо, що ця парафія далі продовжуватиме свою шляхетну працю: бути світильником в часах духової темряви, служити дороговказом серед ідеологічних манівців. Це буде також і найкраще пошанування пам’яти покійного отця настоятеля.

У четвер, 23 липня, після Божественної Літургії відправив Панахиду в сослуженні 3-х священиків український православний Митрополит Константин з катедрального храму св. Володимира. Покійний отець нав’язав дружні взаємовідносини з православними українцями ще в часах п’ятирічного перебування нашої парафії у православній катедрі. На похоронних відправах був присутній також пастор Гарбузюк.

Під час вечірніх богослужб попрощав покійного о. Маріяна наш колишній душпастир, ревний співробітник о. Мітрата і відомий золотоустий проповідник о. Іван Кротець. Говорив про велику втрату, якої зазнала ціла наша парафія після смерти о. Настоятеля, який був не тільки примірним священиком, але також громадським діячем, великим українським патріотом та послідовником ідей Патріярха Йосифа. Але пригадав о. Іван також і євангельські слова про пшеничне зерно, яке мусить впасти в землю і зігнити, щоб принести рясний плід. Також і наша парафія мусить не тільки продовжувати, але ще і посилити свою працю, щоб це добре зерно, засіяне о. Мітратом, виросло і помножилося для добра Української Церкви і українського народу.

Вкінці прийшов найсумніший, останній день похоронних відправ і самого похорону, день 24 липня: у цей день покійний отець навіки попрощався з нашою громадою, зі своєю улюбленою парафією, зі своїм величавим собором. На Божественній Літургії Владика Іннокентій виголосив прощальну гомілію. Почав свою проповідь зворушливими словами похоронної стихири: «Ось лежу, мої возлюблені браття, посеред усіх, мовчазний та безголосий… очі погасли і не бачуть ридаючих, слух не сприймає плачу опечалених, ніс не чує кадильного запаху, але правдива любов ніколи не вмирає». Владика зобразив покійного отця як доброго пастиря, як примірного українського католицького священика, який служив своїм парафіянам словом, ділом, добрим прикладом; він редагував Церковний Вісник, опрацьовував радіопрограми, навчав дітей у школі.

Для всіх знаходив час, добру пораду, слова потіхи. Преосвященний Іннокентій наголосив також важну проблему священичих покликань, бо без добрих українських священиків, таких, яким був покійний о. Маріян, ми не збережемо своєї церковної і національної ідентичности.

І тут треба з гордістю підкреслити, що під духовною опікою покійного отця виховалося 9 молодих священиків, які були питомцями своєрідної нашої парафіяльної духовної семінарії, при філії УКУ. їхня наука була не тільки теоретична, але і практична: брали участь у парафіяльному житті, співали під час богослужб, вчилися плекати красу і велич східнього обряду, організували молодь тощо. З’їхалися вони тепер з різних частин Америки, Канади, а також і з Европи, щоб віддати останню прислугу своєму виховникові і опікунові.

Крім згаданого вже о. Івана Кротеця, прибули також наші давніші душпастирі, співробітники о. Маріяна: о. мітр. д-р Іван Тилявський з Флоріди і о. мітр. Зенон Злочовський з Філадельфії. Приїхав також особистий приятель о. Маріяна, товариш його дитячих і молодечих літ, о. крил. Ю. Ковальський з Канади.

Невимовний жаль стиснув наші груди, коли прийшла хвилина «останнього цілування», коли ми ще могли востаннє діткнутися покійного отця і попрощатися з ним. А вже вершком цих жалобних настроїв було помазання св. єлеєм обличчя покійного о. мітрата, покладення воздуху і закриття домовини. Ще останній обхід з домовиною довкола церкви, а тоді похід вирушив на цвинтар.

Над відкритим гробом відправлено ще останню Панахиду, відспівану усіма людьми, останнє «Вічная пам’ять», жалобна пісня «Чуєш, брате мій», і домовину з покійним о. мітратом спущено в могильну яму, в яку посипалися також квіти і грудки землі. Тлінні останки незабутнього і дорогого о. Маріяна спочили у темному гробі, але дух його відійшов до Небесного Отця, щоб молитися там і випрошувати багато ласк для рідної Церкви, рідного українського народу і своєї улюбленої парафії.

Після похорону відбулися поминки Покійного в Культурному Осередку. Ці жалобні сходини відкрив Владика Іннокентій молитвою, а тоді проводив ними проф. В. Маркусь. Відчитувано вислови співчуття та виголошувано короткі промови. З канцелярії Блаженнішого Патріярха прийшов лист, в якому наш Глава наголошував великі заслуги покійного отця та його вірність ідеалам Патріярха Йосифа. В подібному дусі написав також добрий приятель о. Маріяна, о. д-р Іван Дацько. О. Архимандрит Любомир Гузар вияснив у листі причини своєї несприсутности і підкреслив, що далекосяжні візії Патріярха Йосифа, реалізовані покійним отцем, — це не якісь утопійні мрії, але тверда істина. Прийшли також кондоленції з далекої Греції, від Архиєпископа Атен, якого наш покійний отець відвідав з групою прочан в 1988 році і який був також гостем у нашому соборі.

Від Парафіяльної Ради прощала отця п. Орися Гарасовська, називаючи отця духовним батьком парафії. Від української православної катедральної парафії св. Володимира промовляв проф. М. Семчишин, а останній настоятель цієї парафії, о. прот. С. Жемчух вислав окремий лист. О. мітр. Б. Остапович передав слова співчуття від Владики Ізидора та дуже поетично і зворушливо порівнював життя покійного отця з терновим вінком, що ніколи не в’яне. Від колишніх наших питомців промовляв о. д-р А. Чировський, який вказав на важливість ідей о. Маріяна та недоцінювання їх деякими нашими церковними чинниками. Дуже цікаво розповідав про життя покійного отця його найближчий приятель о. крил. Ю.Ковальський, який знав о. Маріяна ще з дитячих літ.

Від Світового Патріярхального Об’єднання промовляв голова, інж. Василь Колодчин, а від Патріярхального Т-ва в США прощала покійного отця п. Рома Гайда. Промовці вказували на покійного отця, як на великого і ревного промотора патріярхальних і помісних ідей. Від братньої парафії св. Михаїла у Філядельфії, як також і від адміністрації журналу «Патріярхат» прощав покійного д-р В. Пушкар, який пригадав, що наш отець був опікуном не тільки нашої чікаґської, але усіх патріярших парафій. Від іншої патріяршої парафії, св. Покрови в Пармі, зложив вислови співчуття о. Є. Крупка, а в листі від Парафіяльної Ради цієї ж парафії із вдячністю згадано про велику моральну поміч отця мітрата в початках існування святопокровської парафії.

Від дивізійників прощав о. Маріяна, як колишнього вояка-юнака, мгр Р. Припхан, а від відділу УККА в Чікаго — інж. О. Бараник, підкреслюючи великий український патріотизм покійного отця Адв. Ю. Куляс говорив про велику тактовність отця в полагоджуванні спірних питань.

Вкінці зворушливу подяку від родини зложила племінниця отця, д-р Марта Кобрин із Львова, яка дякувала всім, як організаціям, так і поодиноким людям, що якимнебудь способом причинилися до переведення похорону, приготування гостини та звеличання пам’яти покійного отця.

Покійний о. мітрат багато терпінь зазнав у своєму житті, а вже зокрема в останніх роках. Терпів тяжкі фізичні болі, спричинені недугою, але терпів також і духово з приводу постійних порушувань Ватиканом наших помісних прав, загарбання нашої найстаршої перемишльської єпархії та інших злободенних справ.

Смерть була для нього справді добродійною, звільненням від усіх дочасних терпінь. Тому часто повторяймо в його наміренні молитву: «Зі святими упокій, Христе, душу раба Твого, ієрея Маріяна, де немає болізні, ні печалі, ні зідхання, але життя безкінечне».

Але ні на хвилинку не сміємо забути, що, не зважаючи на всі допусти, о. Маріян був вічним оптимістом, незвичайно життєрадісною людиною, був джерелом ентузіязму, нових надхнень, нового запалу до праці і змагань для всіх, що з ним стрічалися, а головно для своєї парафії. Тому дозволю собі закінчити ці посмертні рефлексії дещо погіднішою і радіснішою ноткою, цитуючим уривки з вірша, присвяченого пам’яті Покійного:

Він був радість і спів… срібний голос дзвенів
У божественній тиші Собору,
Дивувались святі з недосяжних верхів
І заслухані янгольські хори…
Наче свічка, зорів, загрівав, променів,
Потім блимав і тлів… передчасно погас
На Господнім жертовнім Престолі…
Він не вмер… Відлетів у країну чудес
Продовжати повік там, у ликах небес,
Свій дзвінкий недокінчений спів.

Ділимося болюче-сумною вісткою, що у понеділок, 20 липня 1992 p., у Чікаґо, після важкої невиліковної, недуги, передчасно, на 64 році життя, помер визначний і провідний священик о. Маріян Бутринський. Невблаганна смерть перервала нитку життя одного з найбільш активних і динамічних священиків. Без найменшого сумніву слід підкреслити, що о. Маріян Бутринський належав до винятково відданих, працьовитих і талановитих священиків. В першу чергу він був незаступимим парохом церкви свв. Ольги і Володимира, яка була найбільш динамічною парафією. Він жив життям парафії, надавав їй творчого християнського духа, що жила як одна велика родина. Не багатьом це вдається осягнути. Для цього покійний о. Маріян віддав всю свою енергію, працю і зусилля на протязі всього творчого життя. Покійний жив Церквою, і Церква, як Христова інституція, була для нього всім, тому він на її звеличення, розбудову, ріст і розвиток поклав своє життя. Це було його глибоке переконання і життєва візія, і тому в Покійного все виходило природньо й успішно.

До речі, колись дослідник, який буде писати історію парафії свв. Ольги і Володимира, яка є унікальною у нашій Помісній УКЦеркві, української діяспори, не зможе поминути ім’я о. Маріяна Бутринського. Отець Михайло Гаврилів, колишній православний, а згодом підпільний священик УКЦеркви, написав свої спогади, назвавшим їх «Кожна людина — це історія», якщо так підійти до покійного Маріяна Бутринського, то належить підкреслити, що він — це не тільки велика, але й світла історія. Без сумніву, для Маріяна Бутринського Церква — Божий Виноградник, у якому він так дбайливо працював, мав також глибокі національні виміри і коріння. Його розуміння Христової Церкви мало виразне національне обличчя.

Таке його глибоке богословське і національне розуміння Церкви визначувало його творчо-життєвий шлях як священика і великого українського патріота. Тому покійний о. Маріян Бутринський був таким великим подвижником ідей Патріярх Йосифа, а зокрема його ідеї патріярхату. Для о. Маріяна з хвилиною проголошення патріярхату Блаженнішим Києво-Галицьким Митрополитом Йосифом Сліпим, який потвердив бажання мирян, Патріярхат існував й існує на чолі з першим Патріярхом Йосифом і його наслідником Патріярхом Мирославом-Іваном. Отець Маріян не бавився еквілібристикою, він ішов згідно з правилами й законами Церкви. Покійний був свідомий того, що нашу Помісну УКЦеркву трактують по-мачушиному, і тому все ставав у її обороні.

Покійний о. Маріян був справді священиком з покликання. З цього випливала його незрівняно велика відданість, посвята і служіння для своїх парафіян, він жив з ними і він жив для них і так творив міцне звено Христової Церкви на землі. Він записував книгу свого життя Богу угодними ділами. Всевишній Господь напевно прийме свого відданого трудара о. Маріяна та примістить у своїх безмежних оселях. Хай пам’ять про о. Маріяна Бутринського йде з роду в рід, а його прикладне священиче життя буде для наслідування. Віддаймо наші щирі молитви за спокій душі нашого взірцевого священика о. Маріяна.

М. Галів

Слово на Ювілеї 20-ліття священнослужіння отця мітрата Маріяна Бутринського в парафії св. Володимира і Ольги в Чікаго 2 грудня 1990 року

Нещодавно відбувся священичий ювілей нашого правлячого архиєрея, Владики Іннокентія. «Церковний Вісник», що його вміло редагує отець мітрат Бутринський, помістив з цієї нагоди слово Івана Золотоустого про священичу гідність, про високу достойність цього уряду та про його труднощі й відповідальність. Цей східній Отець Церкви прекрасно схопив теологію священства: за Іваном Золотоустим, священичий уряд встановив сам Спаситель наш Ісус Христос. Священик покликаний приносити безкровну жертву, що є найбільшою містерією нашої віри, він є Божим знарядям, через котре на нас спливають благодаті з неба, він здійснює Божу волю у стосунку до окремих людей та цілої пастви своєї. Священики через святі тайни покликують Божі творіння до нового життя з «води і Духа», чинять їх Божими дітьми, спадкоємцями Христа і його царства.

В тайні Святої Сповіді очищують нас від гріхів, а через Святе Причастя примирюють з Богом, роблять нас близькими йому й учасниками Його вічного таємничого буття.

Повне спілкування з Богом відбувається через священика і за його допомогою та в заснованій Христом інституції — Церкві. Йдеться про повне спілкування і в природньому порядку речей. Єднання з Богом бо може проходити в кожної людини також прямо, і воно відбувається й там, де нема священика. Але це індивідуальний зв’язок і в надзвичайних умовах вистачальний. Для нас необхідна зв’язь до Бога через відповідного посередника, наділеного належними надприродніми дарами. А їх посідає ласкою звище священик.

Минулої і цієї неділі вшановуємо саме такого роду особистості з дарами харизми священнодіяння.

Наш настоятель, отець мітрат Маріян Бутринський працював з нами у ролі священнослужителя і душпастиря двадцять років у цій винятковій парафії св. Володимира й Ольги. Це поважний шмат часу — третина свідомого життя отця Маріяна, майже дві третини часу його священнодіяння. Оцінити цей час і працю священика в одній парафії не так легко, зокрема коли ця парафія зродилася у виняткових умовах та ще й поставила собі виняткові цілі. Не йшлося тут про кілька сот родин із виробленою традицією і рутиною праці серед спокійних умов, коли один священик перебирає душпастирство від другого, коли мало що змінюється, вірні мають свої орієнтири, коли і де життя проходить нормально, без викликів, тривоги і зрушень.

А життя новозаснованої парафії св. Володимира й Ольги не було таким. Старенький покійний вже перший наш парох, отець крилошанин Джулинський був ідеальним для того, щоб завести нормальне парафіяльне життя серед розбурханої громади, привернути спокій, вказати на звичайні обов’язки віруючого християнина, створити якусь нормально функціонуючу парафіяльну одиницю. Але на довшу мету цього не вистачало, та й потенції цієї громади були куди ширшими і потужнішими. Щоб їх реалізувати й спрямувати в творче русло, треба було великої візії, а це вимагало нової динамічної людини — доброго священика і громадянина, переконаного християнина і католика, а разом з тим і українського патріота. Таким став молодий ще тоді отець Маріян Бутринський, що 4 грудня 1970 року відслужив у нас першу Літургію як новопризначений душпастир. З того часу минає двадцять довгих років, найкращих років у житті нашої парафії і, віримо, й отця Ювілята. А доля судила так, що це були й найбільш драматичні, цікаві та історичні два десятиліття у житті цілої нашої Церкви.

Чим стала за ці роки наша парафія? Із доволі великої маси ідейних, але розбурханих людей, діткнених і вражених, затурбованих долею Церкви на батьківщині і в діяспорі, але не завжди з ясною концепцією дії, ця громада завдяки своєму духовному проводові, вказівкам Блаженнішого Патріярха Йосифа та в не останній мірі розумному мирянському проводові стала свідомою і прикладною клітиною нашої Церкви, її надійною опорою та стимулом до її відродження. Головним інспіратором у цих зусиллях був наш сьогоднішній Ювілят-Парох, отець настоятель Маріян Бутринський. Він мав той винятковий дар, що відчув, чим ця громада дише й що можна витесати з цього грубого, але й перспективного каміння. Саме отець Маріян був тим будівничим, що призбирав каміння, котре дехто збирався викидати як непотріб, і з нього збудував чудовий собор душ!

Добрий священик у наших умовах повинен мати кілька важливих прикмет, щоб успішно виконувати своє покликання. Крім суто священичих і християнських прикмет, він у нашім обряді повинен гарно служити, любити і практикувати обрядові приписи, літургічні звичаї, по можливості гарно співати, тому що наше прославлення Бога — це спільне соборне моління, прослава Бога усім народом і з повним церемоніялом, присущим Східній Церкві і ментальності. Це не означає, що обрядовий зовнішній вияв є самоціллю, але це дуже важливе, бо творить духовну атмосферу і відповідне наставлення до побожности і благочестя. Отець мітрат цей дар посідає у найвищому ступені. Він не тільки сам практикує чистий східній обряд із культивуванням, а у нашому випадку, відродженням суті і форми українських традицій, але і повчає це робити інших, своїх вірних, співбратів священиків і кандидатів у священство. Ця настанова отця мітрата має свої впливи і поза нашою парафією та єпархією.

Добрий священик у наших умовах повинен бути також добрим проповідником. У цьому відношенні Бог обдарував отця Маріяна усіми талантами. Він красномовний, вміє імпровізувати коли треба, і Слово Боже, і принагідну промову релігійного чи світського змісту і радіо-коментар. Це було і є дуже важливим у впливі на людей, у викликанні серед них відповідної настанови, в інспіруванні їх до дії і практичних вчинків.

Священик, що веде таку громаду, як наша, повинен також вміти оформити свої думки на папері, викласти їх у приступній формі людям. Провидіння було щедрим для отця, нагороджуючи його і цим талантом. Редагований ним «Церковний Вісник», «Календарі-Альманахи», заклики, листи є найкращим цього доказом. Іноді треба подивляти винахідливість, сприт і ефективність щодо вмілого редагування отцем мітратом усіх тих публікацій.

Винятковим талантом, що його посідає отець, є його суспільний інстинкт, дар спілкування з людьми, глибоке розуміння функцій організованої громади. Це отцеві мітратові завдячуємо, що наш Собор став осередком і громадських заходів, зустрічей та виступів. Він присутній на всіх важливих громадських зборах, врочистостях, репрезентатив­них нагодах, зустрічах. Священик-громадянин — це рідка порода в нашому діяспорному суспільстві, і тому тим більше нам треба відзначити цю властивість отця мітрата Маріяна Бутринського.

Отець мітрат відомий усім також як організатор і будівничий парафіяльних установ, храму та церковних посілостей. Для цього він зумів приєднати співрацю мирян, і вислідом є все те, що маємо довкола нас. Іноді йшлося про великі й коштовні проекти, пов’язані з риском, але без цього не постав би такий осередок, як наш, потрібний не тільки парафії, але і всьому українському Чікаґо.

Релігійний і національний світогляд отця Ювілята виповнився його участю в патріярхальному русі нашої Церкви, його великим розумінням ідеї помісности та потреби для нашої Церкви її завершення патріярхальним устроєм. Тому то отець настоятель уважав, що треба бути присутнім і активним скрізь там, де вирішується доля нашої Церкви, треба бути присутнім самому та й нашій парафіяльній громаді. Отця мітрата не бракувало ніде на наших більших і менших, загальноукраїн­ських і місцевих маніфестаціях, в Римі, Люрді, Філядельфії, Австралії чи Ченстохові. Був він активним в Священичому Товаристві св. Андрея, а мирянський Патріярхальний рух знайшов в особі отця мітрата Бутринського свого доброго опікуна.

І, врешті, виняткове зрозуміння проявив отець мітрат до долі і проблем України, особливо нашої так жорстоко випробуваної Української Греко-католицької Церкви на батьківщині. Цей вимір діяльности нашої парафії завжди був дуже важливим, йому присвячено багато уваги, зусиль і коштів у діяльності парафіяльних організацій та установ. Це була ідея отця мітрата, що наша парафія адоптувала двох в’язнів сумління — Левка Лук’яненка та Осипа Терелю. Коли в цьому році наш отець відвідав Україну, це було для нього найбільшим духовним піднесенням і сатисфакцією, що варто жити і працювати для нашої України і її переслідуваної Церкви.

Така багатогранна постать священика-душпастиря, проповідника, суспільника і громадського лідера постає перед нами в особі нашого сьогоднішнього Ювілята. Ми вдячні Всевишньому за багатство дарів, котрими Він наділив нашого отця. Ми радіємо, що отець мітрат зумів свої таланти подвоїти, що він їх повністю використав, що його життя сповнене працею, службою Богові, своєму народові і ближнім. Благаємо того ж Небесного Отця, щоб далі був ласкавим, щедрим і милостивим для нашого отця-Ювілята, якого чекають ще великі діла і зусилля.

В добру дальшу мандрівку життя і на друге благословенне двадцятиліття праці в парафії святих Володимира й Ольги щасти, Боже, отцеві мітратові Маріянові Бутринському!

Василь Маркусь

В місті Клівленді, Огайо, знаному зі світової слави клініки, Українського Городу і значного числа української громади, про яку сказав в часі своєї останньої візитації Патріярх УКЦ Кир Йосиф Перший: «Ви, велика громада, але вас ніде не чути», живе зі своєю дружиною похилий вже, бо 89-літній, загально шанований і люблений старець-священик УКЦ і український патріот, декан о. Євген Боднар.

Він давно вже емерит. В недалекій віддалі жиє їх улюблений син др. Володимир зі своєю дружиною Любою з дому Гурків і двома дітьми. Він синівським оком стежить за буттям і прожитком своїх батьків.

Життєвий шлях о. декана Боднара в бурхливих часах двох світових воєн і їх трагічних наслідках для Української Землі не міг бути рожевий, подібно, як не був він такий для чверть міліона ізгоїв-виходців із рідних земель. Він повний журби, трудів і праці, несподіваних заскочень та прикрих переживань. Отець декан Євген Боднар народився 5 січня 1883 року, в місцевості Цвіржа на Перемищині, у батьків Михайла і Марії з Гайдукевичів. По закінченні середньої школи й теологічних студій пішов слідами своего батька служити Богові і народові. По одруженні зі Стефанією Нестор, також священичого роду, дня 7 вересня 1913 року прийняв з рук перемиського єпископа Константина Чеховича тайну Священства і вступив на шлях праці в Христовому винограднику, який рівночасно став, як для багатьох священиків-патріотів того часу, базою його многогранної праці на народній ниві. По двох літах сотрудництва в селі Никловичах австрійська військова влада покликала його на італійський фронт в ролі військового капеляна. Повернувши щасливо з фронтів 1920 року став парохом села Смереків і з молодечим запалом кинувся у вир душпастирської і суспільно-господарської праці. Він ініціював богато установ і організацій в повіті, а зокрема організував і очолював Повітовий Союз Кооператив і Т-во Сільський Господар в Жовкві, — Повітовий Союз Кооператив у Камінці Струміловій, Районову Молочарню в Жовкві, виконував духовну опіку над хліборобським вишколом української молоді в віці 12 до 18 літ, (який мав п’ятнадцять тисяч членів), а обдарований природою гарним голосом виступав солістом на різних імпрезах «Просвіти», «Рідної Школи» й інших. Після п’ятнадцяти років такої інтензивної праці в Смерекові й околиці перейшов з авансом на пароха міста Мости Великі. Тут застала його друга світова війна 1939 року. В липні 1944 року, в наслідок наступу московських большевицьких полчищ, він з родиною включився до «великого ісходу» з Рідного Краю на Захід, «в світ за очі». В Австрії виконував обов’язки капеляна у військовій формації «Українських Юнаків», а після закінчення війни до 1949 року душпастирював у Тиролю. Того ж року враз з родиною прибув до Америки, до місточка Кентон, Огайо, де організував парафію. Деякий час опісля душпастирював у Форд Ситі, Пенсильванія. 1957 року прибув до Клівленду, де проживає до нинішного дня.

В початках своєго побуту, на заклик місцевих парохів, час-від-часу помагав їм в душпастирюванні. Цей час кооперації не міг довго існувати. Його українська ментальність і українське серце не могли співпрацювати при одному церковному престолі зі священослужителями, що бувши з роду українцями, стали по душі і світогляді суперамериканцями і визнавцями католицького універзалізму. З болем серця відійшов в затишшя свого мешкання і в урядженій там капличці шле свої щоденні молитви до Небесного Вітця за кращу долю свого Народу. У визнані заслуг і ревної праці о. Євгена Боднара через довгих 60 літ на церковно-релігійному і суспільногромадському секторах українського народу Патріярх УКЦ Йосиф Перший наділив його при кінці 1973 р. званням крилошанина.

Другим душпастирем, що одержав гідність крилошанина від Патріярха Йосифа І є о. Маріян Бутринський, який в червні минулого року святкував двадцятліття свого рукоположения. Отець Бутринський відомий українській громаді як відданий і працьовитий духовник, визначний душпастир і організатор церковного життя, та беззастережний прихильник ідеї патріярхальної системи УКЦ. Відомий він громаді як гарячий і плодотворний працівник у Канаді, а останньо в Чікаґо.

Особливо видатна і заслужена праця о. Бутринського — це організація церковного і релігійного життя у парафії свв. Володимира і Ольги в Чікаґо, душпастирський і культурний провід цієї громади, та довершення і урочисте посвячення храму. Як талановитий і здібний парох він зумів створити в Чікаґо приклад і взір сильної духово й відданої своїй церкві громади, які варто було б творити у кожному більшому місті країни. Душпастир і його громада взірцеві сьогодні тим, що коли одні гублять наші духові скарби, інші пристосовують їх до латинського окруження, а інші стоять на роздоріжжі у тих справах, чікаґівська громада живе вірними традиціями рідної знедоленої церкви і плекає усі деталі її дорогого обряду.

Розбіжності поглядів вірних на деякі аспекти церковного життя існують у багатьох парафіях і загрожують навіть занепадом парафій. Були вони досить загострені і в Чікаґо, але під вмілим духовним керівництвом тут вони перетворились у позитивне діло і дають добрі наслідки.

* * *

Редакція журналу «3а Патріярхат» складає щирі ґратуляції і бажає дальших успіхів обом високо нагородженим Отцям.