(З приводу життєвого ювілею о. Маріяна Поташа)
В останньому часі на сторінках «Патріярхату» часто появляються матеріяли про Українську Церкву на Закарпатській Україні. І це добре.
Далеко менше ми знаємо про Церкву на Пряшівщині, яка ніколи в своїй історії не переживала таку глибоку кризу, як зараз. Вона розбила На два табори — греко-католиків і православних, причому це розбиття, підтримуване Владиками обох Церков, негативно впливає на віруючих. Згідно із державним законом про реституцію всі храми, які колись належали Греко-католицькій Церкві, без огляду на теперішніх їх користувачів, повинні бути повернені греко-католикам. Отаким чином, навіть у тих найменших селах православні (за допомогою державних субсидій) будують собі свої храми, що веде до неймовірних конфліктів навіть у окремих родинах. Крім того, Греко-католицька Церква на Пряшівщині пішла на повну словакізацію обряду. У більшості храмів і богослуження, і проповіді ведуться словацькою мовою, при чому обидва греко-католицькі єпископи підтримують цю словакізацію.
Греко-католицьких священиків української орієнтації у Пряшівській єпархії можна порахувати на пальцях однієї руки.
Одним з них є отець-василіянин д-р Маріян Поташ, який наприкінці травня ц.р. у своїй парафії Вишній Орлик, Свидницького округу, відзначив три ювілеї: 75-ліття з дня народження, 60-ліття монашества та 50-ліття священства. До них треба додати ще четвертий ювілей: 200-ліття від побудови храму Вознесення Ісуса Христа у Вишньому Орлику.
О. Маріян Поташ незвичайний священик. Прийнявши монаший чин на Закарпатській Україні, він у великій мірі спричинився до заснування манастиря оо. Василіян у Пряшеві, став вірним помічником, пізніше секретарем єпископа Ґойдича. В 1946 р. о. Маріян брав участь у заснуванні релігійного журналу «Благовісник» з дитячим додатком «Зоря». В 1950 р. манастир було ліквідовано, а о. Маріяна арештовано. Десять років він провів у в’язницях Чехо-Словаччини, але свою віру він не зрадив.
Вийшовши на волю, він чимало зробив для регабілітації Владики Ґойдича, замученого у Леопольдовській в’язниці. В 1969 р. він стояв біля колиски відновлення Греко-католицької Церкви на Пряшівщині та журнала «Благовісник». Після смерти о. С. Папа, він став його головним редактором, який редагує і по сей день. Він був і редактором «Греко-католицького календаря» та багатьох неперіодичних видань.
Після революції 1989 р. о. Маріян відновив у Пряшеві і монаші чини отців-василіян та сестер-василіянок (які тайно існували ввесь час). Нині о. Маріян — протоігумен цього чину у Словаччині. Він є одним з останніх священиків Пряшівської єпархії, який дбає не тільки про релігійне життя населення, але і про збереження його русько-української національности, що в нинішніх умовах не є легкою справою. Він — автор сотень статтей на релігійні та історичні теми. В найближчому часі мала би появитися друком його монографія про єпископа-мученика П. Ґойдича.
У святкуванні ювілею о. Маріяна взяло участь кілька сотень людей із Вишнього Орлика та навколишніх сіл, але й багато гостей із інших частин Словаччини. Урочиста Служба Божа, яку служив Генеральний Вікарій Пряшівської єпархії о. д-р Іван Ґойдош разом з десятьма священиками та монахами, відбувалася перед храмом. У своїй проповіді вікарій виправдав неприсутність Владики Івана Гірки, який з-за «невідкладних» справ не зміг взяти участи в цих урочистостях. Зворушливою була проповідь самого ювіляра, в якій він підкреслив тяжку долю національно свідомого греко-католицького священика на Пряшівщині в сучасності. Промовляли і представники Вишнього Орлика та дочерних парафій, а щирими словами привітала ювілята молодь. Характерно, що всі промови були виголошені по-українському (місцевою лемківською говіркою).
Після обходу навколо храму та мирування понад двісті гостей взяло участь в урочистому обіді в місцевому будинку культури. І тут гратулянти вказували на великі заслуги о. Маріяна в розбудові Греко-католицької Церкви у Словаччині та на його боротьбу за збереження русько-українського характеру цієї церкви. Із хвилюванням гості вислухали розповідь Яна Прокоповича із Снакова, Бардіївського окр., який в Леопольдівській в’язниці два роки (із дванадцятьох) сидів у одній камері з о. Маріяном. «Своїм оптимізмом, глибокою вірою, але й завжди веселою вдачею о. Маріян допомагав нам пережити цей грізний час, не дозволяв нам упасти у відчай, — сказав він — і за це всі співв’язні були йому дуже вдячні». Слід нагадати, що серед співв’язнів о. Маріяна були єпископи Ґойдич та Гопко, але і майбутній президент Чехо-Словаччини Ґ. Гусак та комуністичний політик Л. Новомеський.
Під час обіду була зачитана грамота Папи Івана-Павла ІІ (писана по-українському), якою найвищий представник Католицької Церкви дякує о. Маріяну Поташу за досі виконану працю і бажає йому з нагоди трьох ювілеїв нових успіхів.
Під вечір, коли в залі, де проходили урочистості, залишилося лише кілька священиків, монахинь та богословів, прибув довго очікуваний єп. Іван Гірка. У своїй промові (виголошеній по-нашому) він дав високу оцінку ціложиттєвій праці ювіляра, назвавши його «терпителем за віру». Шкода, що така висока оцінка свідомого українського священика з уст найвищого представника Греко-католицької Церкви Словаччини була виголошена перед вузьким колом духовенства, а не перед широкими масами населення, які брали участь у цьому святкуванні. Правда, Владика Іван Гірка і тут не забув підкреслити, що Греко-католицька Церква у Словаччині не є національною, але «наднародньою». «Наша Церква хоче честовати кажду національність, до якої ся люди голосять», — сказав єпископ, чим дав до відома, що він надалі буде підтримувати словакізацію Церкви. Отець Маріян запевнив єпископа, що він, у силу своїх можливостей, буде й надалі працювати на релігійній і національній ниві, — «аби навернути Церкву і народ на той щабель, на якому вони були за єпископа Ґойдича, аби тото зло, що нас тепер трапить, — відійшло».
Життя о. Маріяна ніколи не було легким. Не є воно легким і зараз. Та він не піддається модним хвилям, а як і на початку своєї діяльности, запалює в серцях людей полум’я християнської віри й української національної свідомости.