Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Стати автором

о. Роман Мизь

Із життя Товариства св. Андрея*

Річні збори Товариства священиків св. Андрея, Европейська область, відбулись 17 жовтня 1990 року в парафіяльному осередку в Мюнхені при Шенштрасе. На ці ювілейні збори (20-ліття Товариства) прибуло сім членів: о. Іван Кіт, голова з Бельгії; о. Микола Іванців, секретар, з Німеччини; о. Василь Воротняк, скарбник, з Німеччини; о. Архимандрит Любомир Гузар, з Італії; о. Фелікс Біленький, з Бельгії; о. Євген Гарабач, з Німеччини й о. Роман Мизь з Югославії.

Збори почались о годині 10:30. Відкрив їх голова Товариства молитвою, коротким вітальним словом і читанням привітів.

Далі о. Любомир Гузар виголосив духовну науку. Отець Архимандрит говорив про людину, Боже сотворіння, якій підкорено цілий всесвіт. Так, немічна людина стала володарем всесвіту. Тому людину треба подивляти. А ми часто цього не робимо і не подивляємо людину. Це стається тому, що не вміємо бачити людину, щоб збагнути її. Людину не подивляє лиш зламаний, звихнений, гордий…

Щоб могти подивляти, треба мати чисте серце, бо лиш ті, які мають чисте серце — бачать красу навкруги себе. Чистий серцем тішиться людьми. Без уміння подивляти ми не можемо ані молитись. Ми ані інших не любимо, бо себе не любимо. Не пізнаємо себе! Я часто не свідомий того, що Бог мене любить, що я такий великий і значний витвір Божої любови. Хто ж, властиво, я, що Бог так мене любить. Ісус став таким, як я. Нам треба застановитись над гідністю людини. Глянути на себе у світлі об’явленої правди. (Псал. 8).

Отець Архимандрит далі говорив про терпіння нашої Церкви на рідних землях і топтання гідности людини, про життя і потреби священиків на Україні, а в першу чергу про потребу їх богословської освіти.

Ці слова отця Архимандрита були вступом до дискусії на тему, як помогти братам-священикам в Україні. О. Роман Мизь сказав, що по ментальності до священиків і вірних в Україні найбільш подібні священики й вірні в Югославії й Аргентіні, де в більшості наші вірні на селі. Також і звичаї і церковні практики в тих країнах не зазнали значніших пособорових змін і цим також своїм духом близькі Україні, де ідеї й ініціятиви II Ватиканського собору майже не відомі. Він і конкретизував і запропонував видавати журнал або скріпти з статтями на теологічно-пасторальні теми, популярно написані, щоб таким чином помогти священикам в Україні в їх богословській самоосвіті. Було б добре, якби ті статті писали старші священики, які пам’ятають ще «старі часи», але свою душпастирську діяльність розгортали вже на еміграції. Вони знали б злучити те, що було 1939 року в Україні, з тим, що в 1989 р. у світі, своїм досвідом заповнити цю п’ятдесятилітню прірву. Ту ідею піддержав о. Архимандрит Любомир. Розуміється, для такого діла треба забезпечити фінансові засоби, а їх Товариство не має.

Після обідньої перерви, о 15:20 годині, почалась частина зборів. Насамперед о. М. Іванців, секретар, прочитав з «Бюлетеня» протокол з минулорічних сходів у Прняворі. Протокол одноголосно прийнято. О. І. Кіт, голова, подав свій звіт, в якому говорив про стан членів Товариства св. Андрея в цілому світі і в нашій Европейській області. Звіт подав і секретар о. М. Іванців, а також і скарбник о. В. Воротняк. Про частину фінансів, якими диспонує голова Товариства, звіт подав о. І. Кіт. У скарбника під кінець 1989 року було 3,014 ДМ і 10 ам. долярів.

На підставі поданих звітів розгорнулась дискусія. Насамперед о. М. Іванців піддав критиці сходини у Прняворі, які там відбулись 1989 року, а членів Товариства у Югославії проголосив не-членами, бо, мовляв, вони не вплачують членських вкладок. Тому що минулого року не були «збори», як це в протоколі написано, а тільки «сходини», а священики з Югославії є не-членами, вони не мали жодних прав домагатись звіту скарбника.

О. М. Іванців теж запитався, кого минулого року присутні питали, коли робили пляни на 1990 рік. Окремо закинув, що священики з Югославії осіли в готелі в Прняворі і то на кошти Товариства.

На це о. І. Кіт заявив, що членами є не тільки ті, які дають членську вкладку, але членами являються всі ті, які підписали заяву вступу в Товариство. Отець Р. Мизь визнав слушність лиш одного закиду о. М. Іванцева — що члени з Югославії не вплачують членських вкладок. Але югославська валюта не конвертабельна, і з неї Товариство не мало б жодної користи. Вони, члени з Югославії, напевно не відмовилися б відправити річно кілька літургічних намірень, а стипендія за них хай увійде до скарбниці Товариства. Цим повинна зайнятись управа Товариства: придбати інтенції і вислати їх членам до Югославії. Все інше — інсинуації, а закид про замешкання в готелі — недоброзичлива видумка, бо всі учасники минулорічних сходин з Югославії осіли не в готелі, а в новозбудованому духовному центрі при парафії у Прняворі.

Обговоривши ще можливість зорганізувати наступного року сходини Товариства в Україні, присутні одноголосно висловили довір’я уступаючій управі.

Перед виборами нової управи о. Архимандрит вітав збори від о. д-ра І. Хоми та о. І. Шевцева з Австралії.

На нового голову о. Є. Гарабач і о. Р. Мизь запропонували о. Івана Кота, і це було одноголосно прийнято. На його заступника висунено кандидата о. д-ра Івана Музичку, що також одноголосно прийнято. О. Любомир Гузар і о. Євген Гарабач на секретаря запропонували о. Романа Мизя, і це прийнято. На скарбника запропоновано о. Василя Воротняка, що також прийнято. До Контрольної Комісії увійшли: о. Євген Гарабач і о. Микола Іванців, а до редакційної колегії о. д-р Любомир Гузар, о. Роман Мизь і о. д-р Іван Музичка. Допомогову комісію очолив о. д-р Іван Дацько, дотеперішній її голова.

Під кінець учасники зборів вітали о. Василя Воротняка з його 25-літтям священства, а о. прелата Йоакима Джуджара з високим відзначенням монсеньора.

Збори закінчились молитвою, а присутні ще якийсь час затримались у дружній розмові.

о. Роман Мизь

* Передруковано з «Бюлетеня Товариства священиків св. Андрея», квітень-грудень 1990 p., ч 2/ 79

Коли і як християнізували Закарпаття?*

Визначний культурний та громадський діяч Пряшівщини, о. Степан Пап, відомий перш за все як довгорічний редактор журналу «Благовісник», упорядник збірників духовних пісень, молитовників, проповідей, релігійних підручників, автор кількох літературних творів, між іншими драмами — «Князь Лаборець» та «Драма життя Олександра Духновича», літературознавчих праць та численних газетних і журнальних статтей. Останньою його книжкою є монографія «Початки християнства на Закарпатті», видана накладом Митрополії Української Католицької Церкви в США, Філядельфія. наприкінці 1983 року, стор. 222.

Це перша праця на цю тему після Другої світової війни, написана на основі нових наукових досліджень чехо-словацьких, радянських, угорських та західньоевропейських учених.

Автор у ній розглянув кілька дуже важливих питань. Перш за все, коли і від кого прийняло Закарпаття християнство та яку ролю воно зіграло в християнізації України та Угорщини. Він переносить читача до ІХ-ХІ ст. і крок за кроком відкриває перед ним невідомі сторінки давньої історії. Достовірних історичних документів з тієї доби збереглося порівняно мало, тому автор змушений був користатися побічними джерелами. Свої висновки він часто формулює як гіпотези, побудовані на логічному розвиткові подій.

С.Пап увів в науку новий термін «Історичне Закарпаття», межі якого набагато ширші, ніж кордони сучасного Закарпаття. На його думку, «Історичне Закарпаття» — це всі закарпатські території, споконвіку заселені українцями, а саме: теперішня Закарпатська область У РСР; ціле Потисся з усіма притоками Тиси аж до устя Тиси до Дунаю із західніми кордонами вздовж Дунаю; ціле Залісся це колишня Трансильванія-Семигород — тепер у Румунії (с. 16).

Отже «Історичне Закарпаття» в розуміні о. С. Папа було величезною територією, в порівнянні з якою Великоморавська держава була й справді маленькою країною.

У своїй монографії о. С.Пап порушив кілька важливих проблем загально українського та загально слов’янського значення. Досі, наприклад, не було ясно, якою дорогою йшли Кирило й Методій на Моравію. Різні науковці по-різному відповідають на це питаня. Відомо, що місія Кирила й Методія вирушила з Константинополя 862 р. і прибули вони в Моравію навесні 864 р. Історики твердять, що в Моравію вони йшли через Болгарію, охрестивши частину її населення. Однак, складовою частиною тодішньої Болгарії було й Закарпаття, і на думку о. С. Папа, Кирило й Методій охрестили населення цієї території ще до хрещення Моравії, тобто у 863-64 роках. Охрестивши Закарпаття, Кирило й Методій залишили там частину священиків та єпископа і щойно після того вирушили т.зв. «соляною» дорогою вздовж течії Тиси і Дунаю у Велику Моравію. Ця комерційна дорога була в той час найзручніша і найбезпечніша.

Як відомо, місія Кирила і Методія в Моравії тривала дуже коротко. Після смерти Ростислава Кирило і Методій разом із своїми учнями були вигнані з Моравії. Частина їх учнів поселилася на Закарпатті, де продовжували місійну діяльність.

Місію Кирила і Методія, на думку о. С. Папа, післав на Закарпаття константинопільський патріярх Фотій. Він послав туди і першого єпископа (мабуть Атанасія). А його наступник патріярх Ігнатій вже в 867 р. послав на Закарпаття архиєпископа-митрополита Михаїла. Значного успіху досягла православна Церква на Закарпатті в часі архиєпископа Горазда. Отже, Церква на Закарпатті вже в IX ст. мала свою духовну ієрархію і, зрозуміло, мала і свою письменність, храми та свій обряд, який в історичних джерелах виступає як «руський» обряд (рітус Рутенорум).

О. С. Пап заперечує досить поширений погляд, що християнство східнього обряду на Закарпатті та в Панонії ширилося з Великої Моравії. На Моравії кирило-методіївська традиція майже в зародку була знищена німецьким латинським духовенством, яке опанувало всі церкви та манастирі. В найближчому до Закарпаття осередку Великої Моравії, Нітрі, яке досі вважалося вогнищем церковнослов’янської культури, ніколи не було християнства східнього обряду.

Навпаки, із Закарпаття руська православна релігія і церковнослов’янська мова поширилися по всій Панонії, що викликало шалену паніку та нагінку на православних з боку римо-католицької латинської Церкви, яка вважала християн східнього обряду поганами. Як такі вони виступають навіть у листах римського папи. О. С. Пап доводить, що навіть король Стефан І прийняв християнство східнього обряду із Візантії і лише після другого одруження з німкенею Гізелею перейшов на латинський обряд. Автор наводить конкретні дані про існування десятка руських манастирів на території Угорщини, які століттями вели нерівну боротьбу з латинською церковною верхівкою. Досліджуючи церковну та побутову лексику угорської мови, він на конкретних прикладах довів її слов’янське, в окремих випадках, закарпатсько-українське походження.

Закарпатська православна Церква мала знаючий вплив і на християнізацію Київської Руси. Згідно з історичними документами чимало закарпатських священиків поширювали християнство в Київській Русі. З імен, що дійшли до нас, автор наводить Мойсея та Геотія Угринів. Уже в X ст. закарпатці, ніби цілими процесіями, відвідували Київ. В XI ст. східня частина Закарпаття стала складовою частиною Київської Руси.

О. С. Пап у своїй праці значно поширив рамки обраної теми: він розглянув не лише історію Церкви але й історію Закарпаття взагалі. Багато уваги приділив він політичним подіям на сусідніх територіях. Хоч сам він є греко-католицький священик, не вагається вказати на негативний бік політики римо-католицької Церкви, жорстокість та аморальність вищого латинського духовенства при насаджуванні латинського католицького обряду на Закарпатті та в Панонії.

Правда, не З усіма висновками о. С. Папа можна беззастережно погодитися. На багатьох місцях він перебільшив ролю «Історичного Закарпаття» в історії. Наприклад, він твердить, що напад на Константинополь 860 р. здійснили закарпатські русини. Але ж це був морський напад майже 4-6-тисячної армії із 200 човнами, а такої армії Закарпаття в IX ст. аж ніяк не могло мати, вже з тієї простої причини, що не мало доступу до моря. Слабо аргументоване і твердження автора, що назву Русь дали Закарпаттю Кирило і Методій. Та й географічні межі «Історичного Закарпаття», як території, «споконвіку заселеної українцями», навряд чи знайде визнання між істориками. Часто загальнослов’янські елементи в угорській мові він уважає закарпато-українськими. Хоч він цитує доволі велику кількість наукових праць, все ж таки багато творів, що могли б влити нове світло на висновки автора, залишилися поза його увагою.

Та не зважаючи на ці недоліки й прогалини, появу книжки о. С. Папа слід оцінити позитивно, як першу спробу освітлити спірні питання давньої історії найбільше на захід висуненої частини української території. Її основне значення лежить у тому, що вона з українських національних позицій розглядає питання, які дотеперішня наука або замовчувала, або розглядала не об’єктивно з антиукраїнських чи антиправославних позицій. Книга о. С. Папа є важливим внеском у святкування 1000-річчя хрещення Руси-України, тому рекомендуємо її не лише спеціялістам, але й широкій українській громадськості.

* Цю статтю-рецензію Миколи Мушинки на цінну працю «Початки християнства на Закарпатті» о. Степана Папа передруковуємо з Бюлетеню Т-ва Священиків св. Андрея Европейської области, жовтень-грудень 1984 р. Для нашого Бюлетню (розумій Бюлетень Т-ва Священиків)
прислав цю статтю о. Роман Мизь. Дякуємо!

З життя нашої Церкви в Югославії*

Ще зовсім не зів’яли китиці квітів, що їх подаровано Владиці Славомирові в день його єпископської хиротонії, ще не втихли могутні акорди многолітствія, відспіваного йому в той день, коли новий жнець втішається багатими жнивами. Щойно п’ятий місяць добігає, як на його голову покладено мітру та дано в руки жезл, а владика Славомир висвятив уже шістьох священиків, посвятив дві нові церкви, відбув три конференції із священиками, відвідав більшість парафій у своїй єпархії, десять хлопців випроваджає до малої Семінарії в Римі…

Насамперед в Квітну неділю 1 травня у Вуковарі відбулося ієрейське свячення о. Томи Дудаша. Відтак, у Великому тижні Владика відвідав наші парафії у Сремі, а на Велику суботу прибув до свого рідного села Дюрдєва, щоб тут відправити всі воскресні богослуження першого дня Пасхи. На другий день Великодніх свят владика Славомир відправляв у Новому Саді, а на третій день — у Коцурі.

15 травня у Дев’ятині відбулося ієрейське свячення о. Ярослава Лещишина, магістра теології. Відтак владика побував у Чехо-Словаччині та в Пряшеві висвятив чотирьох дияконів на священиків.

День після конференції, що відбулася в Прняворі, із священиками Боснії і Славонії владика посвятив нову церковцю в сусідньому селі Сердовицях.

Та найбільшою врочистістю було посвячення нової церкви св. Йосафата в Кулі, що відбулося в неділю 7 серпня під вечір. Тут владика Славомир із своїми 24 священиками та при участі понад тисячі людей за всіма приписами нашого обряду посвятив нову церкву та нову трапезу, до якої вложено мощі св. Йосафата. Ця церква одночасно й парафіяльна, і манастирська, бо тут душпастирюють Отці-Василіяни під проводом ігумена й пароха о. Методія (Біляка).

Крім наших священиків присутні були, як це тут стало вже традицією, і священики та пастирі інших обрядів чи віровизнань: римо-католицький, православний, євангелицький та реформатсько-кальвінський. Були й представники уряду.

З цієї нагоди до Кули прибули автобусом наші люди з Штутґарту, Німеччина, де душпастирем є о. Петро Миронюк, з Югославії. Його парафіяни, а в тих днях радо бачені гості в Кулі, щедро дарували на будову нової церкви. Одна пані з Штутґарту була «кумою» новосвяченої церкви, і, разом з місцевими кумами, заквітчала вишиваним рушником, із засвіченою свічкою в руках стояла на почесному місці в церкві.

Псальми в часі обряду посвячення церкви милозвучно співали наші монахині, Сестри-Василіянки і Сестри-Служебниці. В часі св. Літургії деякі частини співав мішаний хор з Врбасу під керуванням о. Володимира Тимка. Обряди посвячення на кількох мовах пояснював о. Роман Мизь. Після принагідного вітання і подяки гомілію сказав сам владика, а під кінець місцевий сотрудник о. Йосафат ЧСВВ (Воротняк) подякував усім присутнім.

Спільна вечеря відбулася в ресторані фабрики «Істхія», де серед інших промовців о. Степан Пітка дібраними словами вітав і дякував о. Методієві й о. Йосафатові.

Але довелось новому владиці розпрощатися з одним священиком, коли о. Яким Рац виїжджав на душпастирську працю до Саскатуну в Канаді.

Перед новим женцем ще багато благонадійних жнив. До ієрейських свячень готуються три богослови: Маґоч, Малацко і Анґелов. Треба ще відвідати деякі парафії, належно відзначити Святий Рік нашого Відкуплення й Спасіння, організаційно скріпити єпархію, будувати, сіяти…

Подав о. Роман Мизь

* Передруковано з Бюлетеню Т-ва Священиків св. Андрея,
Європейська область, липень-грудень 1983 р.