о. Степан Чміль

З відкриттям нового українського духовного закладу в Римі в перебудованих приміщеннях УПМС Семінарії в Римі, при вулиці Боччея 480, що відбулося в празник св. Йосафата (н.к.) 12 листопада, подаю до відома українцям в краю та діяспорі про офіційне закриття Української Папської Малої Семінарії в Римі. Нова українська семінарія, призначена для наших отців та семінаристів, які підготовляються до магістерки або докторату, називатиметься Український Папський Інститут Покров Пресвятої Богородиці, і нею провадитимуть ОО. Василіяни. Українська Папська Мала Семінарія проіснувала 47 років, тобто від 1951/52 p., коли в першому її осідку в Люрі, у Франції, відбувся перший шкільний рік, до біжу чого 1998 року, коли провівся останній шкільний рік 1997/98 в італійській школі ОО. Салезіян «Борго Рагацці Дон Боско», при вул. Пренестіна 468, в Римі. Це була єдина цілоденна середня школа і ліцей в діяспорі, в котрій, під проводом укр. ОО. Салезіян, всі уроки велись на українській мові. З неї вийшли не тільки ретельні священики, 70 (по семінаріях в Римі зараз вчаться поверх 40 випускників МС), але безліч діячів на громадській та церковно-парафіяльній ниві. Розгляньмо коротко історію цієї преважливої для Церкви й народу установи.

В 1909 р. за порученням Львівського Синоду та за старанням Митрополита Андрея Шептицького заснованою була у Львові Мала Семінарія, ректором котрої став пізніший Владика Іван Бучко (хіротонія 1929 p.). На своїх початках МС була інтернатом, своєрідною цілоденною бурсою для студентів, бо на виклади семінаристи ходили до публічних шкіл. МС пізніше мала власні виклади, на які ходили не лише семінаристи-мешканці, але також інші студенти, які з різних причин жили поза семінарією.

Після Другої світової війни, коли велике число українців опинилось у таборах скитальців у Німеччині, Австрії та Італії, а УКЦ була зліквідована Сталіном, придбано заходами Й. Мельниковича, представника ССУФ (Суспільної Служби Українців у Франції), о. Я. Перрідона, колишнього ректора Львівської Малої Семінарії, який опинився у Франції, Владики Івана Бучка, Апостольського Візитатора на Европу, і закуплено фінансами ІРО (Міжнародною Організацією для Скитальців) за гарантуванням Конгрегації для Східних Церков за каденції кард. Є. Тіссерана, будинок Шене (Le Chesnaye) в Люрі, близько Орлеану у Франції. Будинок коштував 17.000.000 франків і з навколишнім тереном мав служити продовженням рільничої школи, яка була заснована в Австрії заходами УННРА (Допомогова Організація Об’єднаних Націй східної й середньої Европи скитальцям).

Помимо всіх зусиль плян продовження рільничої школи перепав і владика Іван Бучко представив інший плян: заснувати Малу Семінарію. Така пропозиція була прийнята всіма сторонами, але кому повірити провід? Підбір упав на ОО. Салезіян, які займаються вихованням молоді у християнському та патріотичному дусі, по засадах їх заснувателя, св. Івана Боско.

Звідки взялись українці у Згромадженні ОО. Салезіян? Першим, у кого настала ідея заснувати українську вітку ОО. Салезіян був о. Кирило Сілецький, парох жужеля у Бельзкім Деканаті Перемишльської Епархії. Він також, між іншими, заснував в 1892 р. Згромадження Сестер Служебниць Непорочного Зачаття і Згромадження Сестер св. Йосифа в 1894 році. Він кілька разів їздив до італійського міста на півночі, Турина, колиски ОО. Салезіян, для розглянення можливости заснування такої вітки у своїй парафії.

Цю ідею пізніше зреалізував о. Петро Голинський, катехит перемишльської гімназії. Його підтримав о. Василь Гриник, член перемишльського крилосу. Перемишльський єп. Йосафат Коциловський здійснив цю ідею і вислав у 1932 р. першу групу хлопців, в числі 10, до Італії, в місто Іврею. З цієї групи п’ять стало священиками — о. Ст. Чміль (котрого Патріярх Йосиф Сліпий найменував своїм мітратом, а пізніше єпископом; помер в святості 1978 р. і похований в крипті Св. Софії в Римі); Теодор Кудла, Роман Самотий, Василь Тиндало, а один, Іван Саба, став салезіянським братом (монах, але не священик). В 1937 р. поїхала друга група, в числі 6 осіб, з чого стали священиками Григорій Гарасимович (помер 1997 p.), Роман Саба (пом. 1982 p.), Андрій Сапеляк (нині Владика) та Іван Тилявський. У 1938 приїхала третя група, в числі 8, з котрих 5 стало священиками: Лев Гайдуківський, Володимир Гринишин, Роман Мазяр (пом. 1989 p.), Михайло Пришляк, Василь Сапеляк. В 1939 p., тобто напередодні Другої світової війни, приїхала остання група, в числі 6, з котрих три стали священиками, а саме: Костантин Лихач (пом. 1976 p.), Іван Ортинський, Євген Коцан, а один. Іван Харовський, став салезіянським братом.

З огляду на заведення комуністичного режиму на наших землях, ті отці не могли повернути в Україну, тому Владика Іван Бучко вирішив поручити провід Малої Семінарії в діяспорі, що мала бути своєрідним продовженням Малої Семінарії (1919-1944) у Львові, ОО. Салезіянам. Верховний Настоятель ОО. Салезіян погодився на пропозицію Владики.

Офіційне відкриття Малої Семінарії (кінчався шкільний рік1951 /52) в Люрі відбулося 29 червня 1952 р. торжественною Службою Божою, яку відправив на площі перед Семінарією єп. Іван Бучко у присутності численних достойників, церковних та світських. Семінарія отримала назву Український Інститут св. Івана Боско і матиме осідок у Люрі до 1956 р. В першому шкільному році, 1951/52 було 18 студентів, і вони під час перебудови будинку в Люрі були тимчасово приміщені у французькій Малій Семінарії св. Еверета в Орлеані, 19 кіло­метрів від Люрі; всі студенти з Франції; 1952/53

4. починають приїжджати студенти з Німеччини та Бельгії; 1953/54 — 53, з чого 15 з табор наших біженців в Трієсті, Італії та 1 з Англі 1954/55 — 45, 1955/56 — 34. Навчання, за винятком деяких предметів по-українському, мусили вестись тільки на французькій мові, що утруднювало науку більшості студентів, які не знали французької мови. В 1956 p., при кінці вже шкільного року, з огляду на те, що будинок вимагав докорінного дорогого ремонту, Салезіяни по нараді з Східною Конгрегацією, вир шили замкнути на стало Семінарію в Люрі і перенести її до Італії, в Кастельґандольфо, біля тридцять кілометрів від Риму.

16 грудня 1956 р. торжественною Службою Божою, яку відправив єп. Іван Бучко в присутності кард. Тіссерана та української кольонії в Римі, відкрито другий осідок Малої Семінар дальше під проводом ОО. Салезіня. Ректором став о. Андрій Сапеляк. Тут вона проіснувала д 1959 р. Йому до помочі стали отці В. Гринишин, Л. Гайдуківський та Р. Саба. Осідком була «Вілля Сан Андрея», куплена Митрополито Андреєм в 1929 р. на літню резиденцію для Великої Семінарії св. Йосафата в Римі. Заряд ОО. Салезіян мав достачати українських Салезіян для проводу і науки, а Східна Конгрегація утримувала б Семінарію. Осідок мав бути тимчасовий, бо Східна Конгрегація вирішила вибудував новий великий будинок, який мав служити Семінарією. В 1956/57 р. було 24 студентів; в 1957/58 – 41; в 1958/59 – 49.

В серпні 1959 р. Семінарію перенесено до нового будинку, при вулиці Боччея 480, а 1 жовтня на свято Покрови Пречистої Дії Марії (ст.к.) Владика Іван Бучко її торжественно поблагословив в присутності кард. Тіссерана, префекта Східної Конгрегації та численних ватиканських достойників та всієї української ієрархії вільного світу. На те відкриття приїхав спеціяльно запрошений Візантійський хор з Утрехту і співав під батутою проф. Мирослава Антоновича під час благословення і під час Служби Божої в день відкриття. Наступного дня у храмі св. Петра українська ієрархія відправила благодарну Службу Божу за допомогу в довершення великого діла. Семінарію відкрито під назво «Українська Мала Семінарія св. Йосафата». 1963 p., заходами Патріярха Йосифа Сліпого одержаним був Апостольський лист, датою червня, з наданням Малій Семінарії титулу «Папської» з правами і привілеями, зв’язаними титулом Папської Семінарії. Це піднесло рані школи і поставило її, між іншими, папськими виховними закладами та відкрило двері для легшого прийняття на дальші студії у різних університетах для тих. які покінчили навчання у Малій Семінарії та бажали студіювати щось інше, а не богословію. Офіційною назвою стала «Українська Папська Мала Семінарія св. Йосафата», на відміну від осідків в Люрі та Кастельгандольфо, що в офіційних документах був «Український Інститут св. Івана Боско», а для українців вжитою була назва «Українська Мала Семінарія св. Івана Боско».

Мрії укр. ОО. Салезіян виховувати рідну молодь здійснилися в шкільному році 1990/91, коли заходами тодішнього ректора, о. Євгена Небесняка. який відбув свою першу подорож в країну своїх батьків, прибуло перше число юнаків з Львова. їх було 22! Яка радість! Неописані людськими словами! Після них почали приїжджати інші групи хлопців з України. Число семінаристів в останніх роках існування Малої Семінарії на Боччея 1990/91 — 59; 1991/92 — 85; 1992/93 – 79; 1993/94 – 59 МС + 8 ВС (МС стала частинно «Великою», бо треба було примістити в будинку тих малих семінаристів, котрі здавши матуру, не могли перейти до Великої через брак місця у Великій Семінарії); 1994/95 — 45 МС + 22 ВС. 1995/96 – 22 МС + 27 ВС.

Чергове перенесення Малої Семінарії до Салезіянського Інституту «Borgo Ragazzi Don Bosco» в жовтні 1996 р. вже з «великими» «малими» семінаристами сталось в наслідок вирішення Конгрегації відбути докорінний ремонт приміщень Малої Семінарії. Частина семінаристів перейшла до Великої Семінарії, 20, а до Борго — 28, і 15 не вернулись на дальші студії. Тут семінаристи перебували до червня 1998 р. (1996/97 – 28; 1997/98 – 25).

Від заснування Малої Семінарії в 1951/52 pp. ректори змінялися, як і вчителі, число студентів з різних континентів (найбільше число становило 112 у 1968/69). Ціль Малої Семінарії – дати середньошкільне виховання українським студентам, майбутнім священикам і провідникам релігійного та культурного життя українського народу згідно з правдивими християнськими засадами. Від першого дня свого існування, до останнього. Українська Папська Мала Семінарія в Римі гідно сповнила своє завдання! Українські Отці Салезіяни розвиваються зараз в Україні з новими чисельними покликаннями і, можливо. одного дня вдасться відкрити Малу Семінарію в рідних сторонах.

Про історію Малої Семінарії вийшла у свій час книжка (укр. + англ. мови) з численними знімками, чорнобілими та кольоровими знімками. яку можна набути за 20 ам. дол. (залучена є поштова пересилка). Чеки на закуп книжки або на допомогу Отцям Салезіянам в Україні посилати на наступну адресу;

Rev. Ewhen Nebesniak

Collegio Santa Sofia

Via di Boccea 478 00166

Roma Italia

Із залі нарад Синоду УКЦеркви, що відбувся у Римі від 16-25 листопада 1995 p., вийшла вістка, що Папа Іван-Павло II визнав о. д-ра Івана Хому і о. д-ра Любомира Гузара єпископами УКЦеркви. Про це вже була тільки згадка у попередньому, січневому числі. Обидвох названих отців і сьогодні вже покійного о. Степана Чміля 2 квітня 1977 р. висвятив св.п. Патріярх Йосиф. Свячення відбулись тайно у каплиці манастиря Отців Студитів у Кастель Ґандольфо, без відома папи, що створило проблему. Це також історія нашої Помісної УКЦеркви, з приводу якої можна б багато чого болючого і неприємного сказати у сторону деяких наших владик.

У першу чергу слід відмітити особливу передбачливість і візію самого святителя, себто Патріярха Йосифа, який усе своє багатотруднеє життя віддав служінню українській Христовій Церкві й українському народові. На його очах знищували Українську Церкву, якої він був Митрополитом. Блаженніший Митрополит Йосиф старався у найтяжчих обставинах, на засланні, продовжити життя УКЦеркви, висвячуючи Христових апостолів — єпископів, які продовжували нести хрест Української Христової Церкви. Блаженніший Йосиф продовжав це робити і тут, у діяспорі, після його звільнення. З тією ціллю Блаженніший Йосиф відпорошив ідею патріярхату нашої УКЦеркви і формально висунув це питання на форумі Вселенського Собору Ватиканського ІІ, яку соборові отці прийняли оплесками. До речі, на Четвертому каменноугольному Синоді, що відбувся у 1969 році в Римі, на якому зформульовано листа-прохання до Папи Павла VI, щоб піднести нашу Церкву до гідности патріярхату, який підписали всі владики, за виїмком трьох. На листа наших владик прийшла відповідь аж 7 липня 1971 р. Відповідь була відмовною, мотивуючи такими аргументами, слова папи: «Бо існують канонічні, історичні, духовні й душпастирські причини, які у сучасному укладі справ не дозволяють Нам задовольнити мольби і прохання католицької ієрархії українців». У цьому ж самому листі є цікаве ствердження, «що — принаймні у теперішньому часі — неможливо здійснити створення українського патріярхату».

Блаженніший Йосиф дуже добре знав ціну цієї відповіді. Він був свідомий, що за цими «причинами» криються не церковно-християнські, але суто політичні мотиви. На жаль, вони чомусь не перевелись і досьогодні. Блаженіший Йосиф, маючи сильну піддержку серед зорганізованого мирянства, після довгих роздумів рішився прийняти титул «патріярха» і автоматично прийняти патріярший устрій для нашої Церкви.

На наших очах розвивались події Вселенської і Української Церков. І сьогодні ми є безпосередніми свідками воскресіння нашої УКЦеркви на рідних землях. З тим зникли всі причини історичні, включно з фізичною територією, які так твердо ставились перед нашою Церквою, але посьогодні не визнано, ні не проголошено патріярхату Помісної УКЦеркви. Тут картина є дуже ясна, її не потрібно пояснювати.

Блаженніший Йосиф не знав, як ще довго буде панувати атеїстично-комуністична тиранія, але йому йшлось про продовження життя нашої Церви в Україні, і тому він рішився висвятити потаємно трьох владик з призначеннням для України, ними були о. Іван Хома, о. Любомир Гузар і о. Степан Чміль, на жаль, останній передчасно помер. Цей акт свячення мав був залишитись у таємниці. Так не сталось. Особисто Блаженніший Йосиф це питання з’ясував Папі Іванові-Павлові ІІ і просив його вирішення. У міжчасі ставилось питання, чи мав право Блаженніший Йосиф висвячувати єпископів. Згідно з підписаними берестейськими Артикулами, так мав повне право. Свячення були важними. Ніхто не заперечив їх важности, і на тій основі прийшло визнання.

До речі, цю справу також порушував перед Папою Іваном-Павлом II Патріярх Мирослав-Іван. Це питання було також поставлене на одному з Синодів УКЦеркви, що відбувся у Римі, на якому більшість проголосувала проти прийняття їх до єпископського грона і визнати їх єпископами.

Звичайно, для о. Івана і о. Любомира така постава більшости наших владик напевно була болючою, з приводу чого можна б багато сказати, але, може, на це не тут місце. Згадані владики цю поставу прийняли спокійно і гідно свого сану. Вони могли і напевно мали оправданий жаль, бо вони з послухом виконали те, що їм казав глава УКЦеркви Патріярх Йосиф. За свій послух, відданість прийшлось дорого заплатити. Ніхто не знає їх психологічних внутрішніх вісімнадцятьрічних переживань, де перед ними поставлено загороду їх росту в нашій УКЦеркві. Мабуть, під тим оглядом найбільше мали до них зрозуміння це миряни, які все, без їх відома, знаходили причини для того, щоб це питаня ставити на денний порядок, і звертались до Апостольської Столиці, щоб визнала їх свячення. Звертались і до наших владик, щоб вони від себе старались це питання розв’язати. На це не раз були дефінітивні відповіді — вони ніколи не будуть визнані єпископами і дораджували нам у цій справі нічого не робити і тим не займатись.

Не зважаючи на ці всі запевнення і поради мирянський рух дальше продовжував євангельську пораду — просіть, а дасться вам, стукайте, відчиниться вам… Дякуючи Всевишньому Господу Богу, приходиться сказати, що Святий Дух діє… Завдяки зрівноваженій поставі і відданій взірцевій праці висвячених Владик перемогла незаперечна Правда. Здоровий глузд і християнське зрозуміння взяли верх. Папа Іван-Павло ІІ своїм благословенням розв’язав це складне питання, з чого скористає Українська Церква. Засіяне зерно Патріярхом Йосифом утверджується і напевно з часом дасть обильні плоди. Обидва Владики своїм непересічним знанням, посвятою і відданістю будуть могли служити Христовій Церкві на славу Божу і добро українського народу. Дозволимо наших читачів запізнати з життєвим шляхом наших визнаних Владик.

Владика Іван Хома

прийшов на світ 27 листопада 1923 року у Хирові, Старо-Самбірського району, Львівської области у родині робітника Йосифа і Катерини з Іванейків Хоми. Батьки Івана дали йому глибоке родинне і релігійне виховання. Народню освіту закінчив у рідному місті Хирові. Середню освіту започаткував у 1940-1941 pp. у Самборі. Дальше навчання продовжував у духовній семінарії у Перемишлі. 1945 рік був дуже важким роком для учня семінарії Івана Хоми. У березні 1945 року Іван Хома разом з шести іншими питомцями духовної семінарії був арештований польською владою. Після арешту Іван Хома склав іспити і при кінці серпня 1945 р. був ще на Пацлавській Кальварії та допомагав о. А. Перхачеві. Це був справді важкий час будьщо плянувати. Цілу Східню Европу окупував атеїстично-комуністичний режим. Отже, в такій ситуації не було надії на продовження студій богословії у Перемишлі. Духовна семінарія у Перемишлі не мала найменших надій на дальше існування. У той час о. д-р Володимир Голинський піддав думку Іванові Хомі, щоб він старався продістатись до Риму і там студіювати богословію. Порада виявилась придатною, бо Іван Хома з неї скористався і поставив собі за ціль Рим. Звичайно, це не було легке завдання до здійснення, але ціль — Вічне Місто Рим — була невідклична.

Молодий, повний енергії й готовости служити у Божому Винограднику Іван Хома 22 вересня 1945 року покинув рідні сторони і пішов у напрямі на Захід. Для цього потрібно було нелегально перейти не один кордон. Спершу польсько-чехо-словацький, а згодом чехо-словацько-німецький. При Божій допомозі вже 3 листопада 1945 року Іван Хома був у таборі Карсфельд, біля Мюнхена. Щастя хотіло, що під кінець листопада того ж року до табору приїхав о. д-р П. Дячишин з Риму, і при його допомозі йому вдалось дістатись до Австрії, а далі дорога провадила до Італії — Риму. В Австрії Іван перебував у старенького австрійського священика, який старався йому допомогти у його плянах. Відраджував йому самому переходити через Альпи до Італії, бо це не легка дорога, зима, сніг і всякі труднощі. Згодом Іван Хома перейшов австрійсько-італійский кордон разом з провідником і вже першого лютого 1946 р. був у колегії св. Йосафата в Римі, а третього лютого того ж 1946 р. вже слухав викладів на папському університеті «Пропаганда Фіде». Як бачимо, Іван Хома пройшов не легкий шлях до своєї цілі. Іван Хома успішно закінчив богословські студії і в 1949 році прийняв ієрейські свячення і відправив першу Службу Божу у базилиці св. Петра у Римі при престолі Василія Великого. Отець Іван дальше продовжував студії богословії на Папському Урбанському Університеті до 1951 р.

Для покликання Владики Івана Хоми не було перешкод, яких би він не переміг, віддаючись повністю служінню Христовій Церкві. Від 1951-1963 pp. Владика Іван був другим секретарем для Апостольського Візитатора Владики Івана Бучка. Після того, як Блаженніший Митрополит Києво-Галицький Йосиф появився на волі після 18-літнього ув’язнення і заслань у більшовицькій дійсності, став його секретарем. Слід відмітити, Владика Іван виявився відданий своєму покликанню і неперевершений у виконанні своїх обов’язків. Це зокрема виявилось, як він був другим секретарем для Владики Івана Бучка, а пізніше секретарем для Патріярха Йосифа. Для цієї праці Владика Іван віддав свої зусилля, життя, посвяту і працю. Патріярх Йосиф особливо цінив працю і посвяту Владики Івана для нашої Церкви і українського народу. Спершу підніс його до гідности патріяршого архимандрита, а згодом, 2 квітня 1977 року, був висвячений на єпископа з призначенням для України. Як знаємо, ці свячення причинились у його не так легкій праці до ще більших терпінь, але Владика Іван їх мужньо сприймав, бо такою була Божа воля.

Слід також натякнути на вклад праці Владики Івана Хоми у наукову працю, з-під пера якого вийшло багато праць, які ще не знайшли належної оцінки. Також треба згадати його працю як професора й ректора Українського Католицького Університету в Римі. Владика Іван Хома все був і є погідної вдачі, до всіх усміхнений, з готовістю допомогти, просто приємна, мила і доброзичлива людина. Так Владика Іван Хома — це також частка історії Помісної УКЦеркви. Ще раз бажаємо Владиці

Іванові Хомі прожити довгі, довгі роки у кріпкому здоров’ю, щоб міг дальше успішно працювати на славу Божу, добро Української Церкви та українського народу. Щасти Вам, Боже, Владико Іване.

Владика Любомир Гузар

народився 26 лютого 1933 р. у княжому городі Львові. Його батьки, інж. Ярослав і Ростислава з Демчуків Гузар дали Любомирові глибоке родинне і релігійне виховання, яке його провадить по правильній християнській дорозі. Народню освіту закінчив і започаткував перший рік гімназії у Львові. Це були страшні роки Другої світової війни. Зі сходу наступала комуністично-атеїстична тиранія, перед якою багато українських патріотів покидали свої рідні землі і йшли у невідоме шукати свободи на Захід. Ця подія нашої історії замаркована під назвою «Великий ісход», до якого долучились і батьки Любомира, покинувши рідний княжий город Львів у 1944 p. І так Любомир з сестрою Мартою і батьками опинились на еміграції у Австрії — Зальцбургу. Тут же Любомир продовжив навчання середньої освіти у Зальцбурзькій гімназії. Дальша дорога на постійне проживання вела до Сполучених Штатів Америки.

Спершу батьки Любомира у 1949 р. опинились у місті Нью-Йорку. На терені США Любомир продовжував середню освіту, яку закінчив у Малій Духовній Семінарії у Стемфорді. Цікаво, що молодий юнак Любомир на терені розкішного світу у США, який його не полонив, а вирішив сам для себе стати священиком, щоб віддано служити у Божому Винограднику для нашої, тоді ще страждальної, УКЦеркви й українського народу. Це справді було його глибоке покликання. Тут же, в Стемфорді, у штаті Конектікат, поступив до Колегії св. Василія, де в 1954 р. закінчив філософічні студії, одержавши ступінь бакалавра.

Після цього пішов на дальші студії з наміром поглибити свої богословські знання до Великої Духовної Семінарії св. Йосафата у Вашінгтоні, щоб під кожним оглядом стати на висоті своїх священичих завдань, які успішно закінчив у 1958 p., одержавши ступінь ліценціята богословії. Поруч з тим Любомир Гузар студіював на Вашінґтонджордж Тавнському Університеті.

30 березня 1958 р. Любомир Гузар прийняв священичі свячення, які довершив св. п. єп. Амброзій Сенишин, ЧСВВ, у Стемфорді. Отець Любомир Гузар виявився непересічним священиком, одержав­ши добру богословську підготовку. Зразу після свячень о. Любомира призначено викладати у Стемфордській Духовній Семінарії. Рівночасно з тим о. Любомир поглиблює свої студії з філософії на Фортгамському Університеті в штаті Нью-Йорк, які закінчив у 1967 p., одержавши ступень магістра з стислої філософії. У час своїх студій о. Любомир сповняв душпастирську працю на відпочинковій оселі Укр. Народнього Союзу Союзівці і СУМА в Елленвіл. У своїй душпастирській праці о. Любомир виявився винятковим своїм повільно-виразним виголошенням Служби Божої так, що присутні на св. Літургії знали, про що священик говорить, а зокрема був і є винятковим своїми особливими, коротко-змістовними, глибоко продуманими проповідями. Це були добрі перші кроки молодого ієрея, які виразно прозраджували його непересічність. Отцеві Любомирові треба завдячувати заснування парафії у Кергонксоні, яка гарно працює по сьогодні.

На жаль, вірні парафії у Керогонксоні не довго втішались служінням о. Любомира, бо у 1969 році Блаженніший Митрополит Києво-Галицький Йосиф Сліпий покликав його до Риму. Його побут у Римі був нагодою поглибити студії богословії на Папському Університеті «Пропаганда Фіде», які закінчив докторатом, написавши докторську працю на тему: «Митрополит Андрей Шептицький — піонер екуменізму». Отець Любомир своєю дбайливістю, доброзичливістю, вдумливою серйозністю та милою своєю товариською поставою всюди здобуває собі респект і приязнь. Доказом цього може бути, що скоро після захисту докторату Папський Місійний Універоитет «Урбаніяна» у Римі запросив Владику Любомира до професорського складу, де викладав від 1973-1984 pp.

У 1972 році о. д-р Любомир Гузар рішився і вступив до манастиря Отців Студитів у Ґроттаферрата — Італія. Тут слід згадати, що Блаженніший Йосиф оснував манастир Отців Студитів у Кастель Ґандольфо, біля Риму і о. д-ра Любомира назначив архимандритом, а Східня Конгрегація призначила його прокуратором Студитського Уставу при Апостольській Столиці. Зі своєї позиції, як архимандрит, о. Любомир довгі роки працював і дальше працює для поширення і скріплення ідеї студитського чину. Під його кермою діяли Отці Студити у Римі — Кастель Ґандольфо, у Пассеїку, який вже перестав існувати, і в Канаді — Вудстаку. В 1993 році чин Отців Студитів у Ґроттаферрата повернувся на рідні землі в Україну. Спершу архимандрит Любомир був у манастирі оо. Студитів у Зимній Воді біля Львова і з 1993-1994 pp. був духовником Архиепархіяльної семінарії Св. Духа у Рудному біля Львова. Після того у 1995 р. студитська спільнота з Зимної Води перенеслась до свого новокупленого манастиря св. Теодора Студита в с. Колодіївка, Тернопільська область.

Українська діяспора, а сьогодні вже й в Україні знають Владику Любомира Гузара як непересічного душпастиря, його особливих проповідей і публічних виступів, які були і є глибоко продумані й бездоганно виголошені. До речі, Владика був і залишився великим подвижником Слуги Божого Митрополита Андрея. Поруч з тим слід відмітити, що Владика Любомир мав велике зрозуміня до мирян і постійно з ними спілкувався не тільки у свята і неділі, але також у будні. Владика Любомир має своєрідну харизму, належить до тих, що не тільки уміє попросити прощення, а й сам уміє прощати, а це є найбільша ознака християнина. Це зокрема він виявив після того, коли його номінував і висвятив єпископом св. п. Патріярх Йосиф. Звичайно, наші владики повинні були виявити більше зрозуміння до висвячених Патріярхом Йосифом єпископів, як мало було в тому виявлено ось цього зрозуміння і любови, а що найголовніше — зрозуміння духу часу, який ставив свої вимоги.

Слід відмітити, що Владика Любомир, який має чимало написаних праць, виявився особливою індивідуальністю в українському церковному житті. Ми всі раді, що у Христовій Церкві перемагає правда і що визнанням свячень Патріярха Йосифа дано нашим Владикам Любомирові й Іванові виявитись у своїй праці на славу Божу і добро УКЦеркви.

З приводу цієї особливої і радісної події для нашої Церкви варто б було згадати, що крім інших членів, обидва Владики, Любомир й Іван, були також членами Крилосу, який неповторно себе виявив під час похоронів св. п. Патріярха Йосифа, але чомусь Крилос перестав діяти. Маємо надію, що з часом і Крилос воскресне! На жаль, це також належить до сумних сторінок історії нашої Церкви.

Ми радіємо визнанням Владикою Любомира Гузара і бажаємо йому прожити довголіття у кріпкому здоров’ї та успіхів у нелегкій праці нашої підірваної і розхитаної Христової Церкви.

Микола Галів

Це чергова, несподівана і болюча втрата, яку трудно буде заступити у нашому розбурханому церковному житті, монашому чині і виховно-вишкільній ділянці молоді, о. Степан Чміль помер несподівано 22 січня 1978 р. після відправлення Святої Літургії, на 63-ому році життя, о. Степан Чміль був митрофорним патріяршим архимандитом чину оо. Селезіян.

о. Степан народився на західніх українських землях в селі Садані, а жив у Судовій Вишні. До середньої школи ходив у Перемишлі. В 1933 р. Степан Чміль їде до Італії і в місті Івреї вступає до чину оо. Селезіян, як перший український монах-селезіянин. В 1945 р. висвячується на священика. Свячення довершив владика Іван Бучко. Після цього в 1945 році їде на душпастирську працю до Південної Америки — Аргентини, де працює серед українців. В 1960 р. до 1967 був ректором Малої Семінарії. В дальших роках 1967 до 1976 сповняв обов’язки духовника і сповідника у тійже семінарії. Дальше знову став ректором Малої Семінарії до кінця свого життя. В тому часі о. Степан Чміль тісно співпрацює з Патріярхом Йосифом, а зокрема бере активну участь в Українському Католицькому Університеті ім. св. Климентія.

Похоронні відправи мали бути довершені 25 січня ц. р. у соборі Св. Софії у Римі. Тлінні останки о. Степана Чміля будуть поховані у крипті св. Софії.