о. Юрій Мицик

(Закінчення з березневого числа)

Інструкцію П. Тетері від 22 січня 1663 р.[1] мав відвезти до Варшави все той же Г. Гуляницький у супроводі ряду відомих представників козацької старшини. Вихідна позиція для переговорів була для даного посольства ще складнішою, ніж попереднього, і з цим мусив рахуватися український уряд. До того ж і сам гетьман Павло Тетеря тоді безоглядно орієнтувався на Річ Посполиту і не хотів з самого початку своєї каденції розпочинати з нею гострий конфлікт через проблему унії. Цікаво порівняти навіть деякі аргументи інструкцій Ю. Хмельницького та П. Петері. Якщо перший підкреслював, що у випадку успіху переговорів до Речі Посполитої прилучиться лівобережна Україна, то Тетеря погрожував своєю відставкою в разі неприйняття королем і сеймом вимог його уряду. Більше того, Тетеря вже в преамбулі начебто вибачається, що ставить такі вимоги, пояснюючи тим, що його й обрали гетьманом з тим, щоб він боронив православну віру і Православну Церкву, на що він і присягнув. Щоправда, ставлячи досить скромні вимоги, про що мова піде нижче, Тетеря пробував зіграти і на дуже чутливій для багатьох польських католиків струні. Згідно з інструкцією посли мали висловити важливу думку про те, що якби уніяти не забрали свого часу у православних церкви, манастирі та маєтності, то нині б у Гетьманщині: «krzewiła by się і w tych Krajach religia rzymska і kościoły, zakony Boskie za grzechy całej Rzp-tej błagali by».

Вимоги Тетері скромніші, ніж його попередників, у його інструкції відсутні навіть натяки на ліквідацію унії, значно скромніші вимоги щодо повернення православним конкретних об’єктів (вже не йде мова про єпископство та архимандритство, за вийнятком усунути з перемиської катедри кс. Хмелевського). Цей список церков, манастирів та маєтностей став меншим у Тетері не тому, що вони були повернуті православним за минулий рік, а тому, що становище Православної Церкви значно погіршилося. В інструкції Тетері можна побачити, на жаль, нові ноти, точніше ноти, призабуті з часів «золотого покою». Гетьман добивається від короля припинення утисків православного духовенства у Короні Польській та Великому князівству Литовському, щоб православне духовенство «pańszczyzn, wyciąganiem podwod, braniem czynszów, karmieniem psów і tych podobnych nie ponosili».* Згадка про примушення священиків годувати собак засвідчує дискримінацію Православної Церкви в Речі Посполитій (це, до речі, викликало особливо сильний гнів і православних українських публіцистів),[2] засвідчує прагнення правлячої верхівки Речі Посполитої реставрувати ту систему колоніяльного гніту в Україні, яка існувала до 1648 р.

Як відомо, і цьому посольству Тетері, й подальшим, не вдалося добитися принципових змін у релігійній політиці Речі Посполитої. Це прискорило падіння Тетері, на зміну якому прийшов Петро Дорошенко, котрий мав великий авторитет у козаків. Петро Дорошенко, на відміну від попередника, виявив дипломатичну гнучкість і заграв не лише на одній, польській струні. Після підписання тяжкого для України Андрусівського перемир’я 1667 р. він, як і його уряд, все наполегливіше шукає союзу з Османською імперією. Тим не менш, незважаючи на збройні конфлікти з Річчю Посполитою, Дорошенко пробував налагодити нормальне співжиття з нею Гетьманщини, звичайно, на основі вирішення релігійної проблеми. Дорошенко направив посольство на елекцію короля Михайла Вишневецького (1669 p.), давши йому інструкцію, котра збереглася тільки в стислому вигляді.[3] На самому її початку гетьман вимагає відновлення Гадяцького договору 1658 р. і ліквідації унії і за межами Гетьманщини (до останньої він, до речі, прилучив половину Подільського воєводства). Проблему віруючих Дорошенко пропонував вирішити в дусі ідей Б. Хмельницького: уніяти мають обирати або римо-католицький обряд, або повернення до православ’я під послушенством Константинопольського патріярха. Всі колишні православні маєтності мають бути повернуті від уніятів, при чому всі ці маєтності мають бути звільнені від податків.

Інструкція П. Дорошенка витримана у гострому тоні. Вперше з часів Богдана Хмельницького в дипломатичних документах такій різкій критиці піддавалася не тільки унія, але й один з чільних католицьких орденів — єзуїти. За словами інструкції, вони у своїх проповідях представляли козаків як прихильників турецької орієнтації, але ж самі є причиною порушення миру: «Sami turbatores pokoju pospolitego, wszystko złe nam wyrządzają, gorzej, niz po turecku w państwie chrześcijanskim, religię і nas samych, Ruś wszystkie, trapiąc jawnymi zloczyńcami…» Через такі дії єзуїтів в інструкції вимагалося від уряду Речі Посполитої приборкати орден. Дорошенко на повний голос заявляє про свою стурбованість станом православної релігії на всіх історичних українських і білоруських землях, включаючи Підляшшя та Холмщину. Щоб покласти край переслідуванню православних, він вимагає створити окремий трибунал для православних з 20 осіб (10 православних духовних і 10 світських православних осіб). В дусі Гадяцького пакту 1658 р. зазвучали тут вимоги про надання статусу академії Києво-Могилянському колегіюму (власне, він вже дістав такий статус у 1658 p.), створення колегіюму в Гощі, вільне відкриття православних шкіл у Білорусі, особливо в Могилеві. Крім цих шкіл, не можна було там заводити інших, особливо єзуїтських. Дорошенко добивається і внесення певних коректив до Гадяцького пакту, а саме: вилучення звідти пункту про заборону викладів «w Akademiach і szkołach Ruskich» магістрами лютеранами, кальвіністами та інших протестантських конфесій, бо козаки «chcą ze wszystkimi żyć w zgodzie». Це виразно свідчить про намір Дорошенка йти шляхом свого діда Михайла Дорошенка, Петра Конашевича та ін. гетьманів — своїх попередників. Він прагнув тут до відновлення того політичного союзу між православними та протестантами, котрий форму­вався в Речі Посполитій у 20-их pp. XVII ст. і був спрямований проти короля Сигізмунда ІІІ та його прихильників, які проводили жорстоку і прямолінійну політику щодо некатоликів. В умовах, коли православні знову опиняються в тяжкому стані, коли у 1668 р. у Речі Посполитій суворо забороняється відхід від католицької віри (апостазія), коли з 1658 р. посилюється тиск на протестантів, такий бльок міг би. як і у 20-30-их pp. XVII століття, посилити боротьбу дисидентів, тобто антикатолицької опозиції.

Дорошенко був першим з гетьманів України, котрий відкрито поставив вимоги щодо захисту української мови, добиваючися того, щоб королівські декрети «Ruskim dialektem wychodzili», кирилицею. для чого треба відповідно вчити трибунальських і надвірних писарів. Дорошенко був першим і тоді, коли поставив питання про архіви, в котрих мають зберігатися всі документи щодо прав Православної Церкви.

Є й інший варіянт даної інструкції, можливо й осібна інструкція. У ній чітко вказується на Гадяцький договір 1658 р. та порозуміння між королем Владиславом IV та Київським митрополитом Петром (Могилою) 1632 p., як на потенційну основу майбутнього польсько-українського союзу. Відзначається необхідність повернення всіх колишніх православних церков і манастирів від уніятів скрізь у Короні Польській та Великому Князівстві Литовському, «gdzie Ruski narod і język znajduje się», вимагається право на публічне проведення православними своїх обрядів і церемоній тощо.[4]

Свої головні вимоги Дорошенко повторює в інструкції від 13 (3) жовтня 1669 p., з котрою на коронаційний сейм до Кракова вирушили посли: колишній генеральний обозний Іван Демиденко та писар Черкаського полку Сава Ковельський.[5] Більше того, в даній інструкції вимоги уряду України стали ще радикальнішими. Унія оголошувалася тут головною причиною кривд «матері нашої — східньої грекоруської церкви», причиною всіх «zamieszań і krwi chrześcijanskiej polskiego і ruskiego narodów». Тепер Дорошенко вимагає повної ліквідації унії в усій Речі Посполитій, тобто повторює вимогу Богдана Хмельницького та Івана Виговського. Для вирішення цієї проблеми треба, на його думку, відновити Гадяцький договір у його первісному вигляді. В розлогих вимогах щодо релігійної проблеми, котрій в інструкції відводиться чільне місце, Дорошенко добивався кардинального вирішення: ліквідація унії повернення православним їхніх давніх маєтностей, повернення українській мові належного їй місця в центральних урядових установах Речі Посполитої, зрівняння в правах православного й католицького духовенства, не кажучи вже про кричущі факти дискримінації (змушування православного духовенства до виконання різних повинностей, включно з годуванням панських собак), підтвердження привілеїв, даних Православній Церкві до 1596 р. ще князями руськими та литовськими. Дорошенко у своїй інструкції перераховує ряд храмів та маєтностей, котрі в першу чергу мали бути повернені православним, уточнює місце для трибуналу: півроку він мав засідати в Барі, а півроку — в Мозирі. тобто щоб він діяв не тільки в Україні, але й Білорусі.

Причина такої значної радикалізації вимог українського уряду знаходить своє пояснення не тільки в особистості гетьмана, а також у потужному впливі на всю його політику Київського митрополита Йосифа (Нелюбовича-Тукальського). Останній. до речі, зазнавав різних утисків від уніятів. був вигнаний ними (в т.ч. чи не майбутнім уніятським митрополитом Зоховським) з Лещинського манастиря під Пінськом, а потім ще й відсидів кілька років за фальшивими звинуваченнями у в’язниці в Мальборку. Справа в тому, шо у 1668-1669 pp. Дорошенко об’єднав усю Гетьманщину і став гетьманом «обох боків Дніпра», як Богдан Хмельницький та Іван Виговський. Крім того, на той час гетьман майже повністю розчарувався у щирості намірів Речі Посполитої і її готовності внести принципові зміни в українську політику, через що все більше тяжіє до Османської імперії, котра давала багатообіцяючі аванси. Відчуваючи за собою підтримку значної частини України, а також Османської імперії і Кримського ханства, він вирішив піти ва-банк у відносинах з Річчю Посполитою. Якби остання погодилася на вимоги Дорошенка, навіть зменшивши їх, відновивши, наприклад, ратифікований раніше Гадяцький договір, можна було б знайти необхідний консенсус у співжитті з Польщею в межах однієї держави (федерації чи конфедерації). Якщо ж вимоги не будуть задовільнені, тоді союз з Османською імперією стане реальністю і Гетьманщина виступить на боці останньої у війні проти Речі Посполитої, що й сталося.

Дорошенко поспішав вирішити дану дилему і тому вислав до короля чергове посольство (С. Білоцерківець та П. Смардовський), давши їм тільки стислу додаткову інструкцію, складену самим гетьманом та генеральним писарем М. Вуяхевичем. Суть її зводилася до вимоги скликати швидше комісію для проведення переговорів, а також відновити привілеї, дані раніше православному духовенству та Війську Запорозькому.[6] Таку комісію, врешті, було призначено в Острозі на літо 1670 р. Що ж могла запропонувати Річ Посполита у відповідь на такі рішучі, але все ж достатньо реалістичні вимоги Української держави, та ще й у час посилення мусульманської агресії?

30 березня 1670 р. на варшавському сеймі було ухвалено інструкцію для комісарів (дипломатів) Речі Посполитої, котрі вирушали на Острозьку комісію. Від Гетьманщини вимагалося розірвати союз з Туреччиною, що було реальним, звичайно, в залежності від виконання кардинальних вимог Дорошенка. Однак далі заявлялося, що ліквідувати унію неможливо королеві без згоди Ватикану, а оскільки тоді ще не було обрано нового папу римського, то посли повинні були взагалі не вести переговорів відносно цього найважливішого питання. Майже по всіх статтях була дана відмова, при чому аргументація часом була навіть образливою. Так, відмова, в окремому православному трибуналі мотивувалася тим, що шляхта й так має свій трибунал у Люблині, а в новому трибуналі в Україні вона не могла б «stawać і sprawować się… przed kozakami і popami»[7] Отже, замість конструктивних переговорів комісари мали збути послів Дорошенка майже нічого не вартими обіцянками. Хоч Дорошенко, який мав чудову інформацію про все, що робиться в урядових колах Речі Посполитої і королівському дворі, знаючи про орієнтацію панівної верхівки Речі Посполитої на Михайла Ханенка, якого проголосила гетьманом група правобережної старшини, все-таки спробував ще раз домовитися з Річчю Посполитою, пославши до Варшави своїх нових послів (Петрановського і Тарасенка) з інструкцією від 12 (2) жовтня 1670 р.[8]

Тон даної інструкції був стриманіший, ніж у попередніх, не так категорично ставилося питання про ліквідацію унії (вірогідно. Дорошенко погоджувався з Гадяцьким договором у його ратифікованому варіянті). Україна мала залишатися в складі Речі Посполитої згідно з Гадяцьким договором, але Андрусівське перемир’я мало бути денонсованим. Порівняно з попередніми інструкціями було посилено її історичну аргументацію. Підкреслювалося, що «Starozytna Ruś do Korony Polskiej przystąpila» з давньою грецькою, тобто православною вірою. Дорошенко добивається захисту Православної Церкви на всій території «póki język narodu Ruskiego zasięga», вимагає рівноправ’я православних з католиками. Дуже важливою і показовою є певна зміна термінології: термін «Русь» поступово витісняється терміном «Україна». Так, говориться про «українську границю», про «ruskie prawostawnego ukrainskiego narodu stany» і т.д.

Однак ці вимоги Дорошенка серйозно не розглядалися Річчю Посполитою, яка. що вірно відзначив І. Крип’якевич, не хотіла «толерувати ніякої політичної самостійності», а жадала безоглядної покірности.[9] На такі умови пристав М. Ханенко з частиною козацької старшини, яка не сприймала союзу з Османською імперією. Цей гетьман висунув свої, значно скромніші, вимоги, майже одночасно з Дорошенком в найменш підходящий для цього момент. Дипломатія Речі Посполитої, звичайно, скористалася з цього й уклала певні домовленості з представниками саме Ханенка. У відповідь Дорошенко пішов на повний розрив з Річчю Посполитою.[10] Польсько-українська війна вибухла з новою силою. У 1671 р. польське військо добилося успіхів, але у 1672 p., коли у війну вступила Османська імперія. Річ Посполита зазнала дошкульних ударів і навіть втратила Кам’янець-Подільський і значну територію Правобережної України. У міжчасі Ханенко направив своє посольство до Варшави, яке очолював уманський полковник П. Безпалий. В інструкції від 5 II (31 І) 1672 року, яку вони привезли з собою, говорилося про порушення прав православних, піддавалася критиці унія як причина «великої руїни», навіть зазвучали важливі вимоги щодо того, щоб «у вільної нації не було ярма неволі», але конкретні вимоги були надзвичайно скромними. В досить загальній формі вимагалося вільного розвитку Православної Церкви, будування нових храмів нею, повернення забраних раніше уніятами маєтностей, місця у сенаті для київського православного митрополита і єпископів луцького, львівського та перемиського, надання Києво-Могилянській академії таких же прав, як і краківській, розвитку «латинських і руських» гімназій та друкарень не тільки в Києві, але й по всій Україні. Знов містяться вимоги, щоб припинити брання стадій від православного духовенства, увільнити їх «від панщини, чиншів, десятин, підвод і інших».[11] Як і Юрій Хмельницький, Ханенко звертав увагу панівної еліти Речі Посполитої на вигоди, які давало останній укладення даного договору: привернення на бік Речі Посполитої тих правобережних гетьманців, котрі орієнтувалися на Османську імперію, але навіть втративши Кам’янець-Подільський, Річ Посполита відмовлялася вносити принципові корективи у свою релігійну політику в Україні та Білорусі.

З падінням Ханенка (1674 p.), загарбанням турками значної частини Правобережної України, послабленням Речі Посполитої і спустошенням Правобережної України ситуація на правому боці Дніпра різко змінилася. Нові правобережні гетьмани надзвичайно сильно залежали від Османської імперії (Ю. Хмельницький) або Речі Посполитої (С. Куницький, А. Могила) і більше нагадували керівників збройних загонів на службі тієї чи іншої держави, ніж суверенних володарів. Якщо вони й ставили перед урядом Речі Посполитої якісь вимоги релігійного характеру, то навряд, чи вони б насмілилися вимагати більше, ніж Ханенко. Водночас значно зріс воєнно-економічний потенціял Російської імперії, яка все активніше використовує релігійний претекст (захист православних) для втручання в справи сусідніх держав. У даному випадку (коли мова йшла про Україну) імперію підтримували гетьмани Лівобережної України. Взагалі складається враження, що Іван Мазепа прагнув використати спочатку Північну війну для об’єднання під своїм урядом усіх українських, частково й білоруських земель, та ліквідації на них унії. В цьому пляні важливими є листи Мазепи до Петра І від 7 IX (28 VIII) 1700 p., в котрих він говорив про переслідування православних у Речі Посполитій і просив вжити відповідних заходів.[12]

Все вищесказане дає підставу зробити деякі висновки. Практично всі гетьмани України (незалежної чи автономної) усвідомлювали величезну роль релігії в житті українського суспільства і у своїх переговорах з Річчю Посполитою незмінно ставили комплекс даних питань на чільне місце. Особливо це стосувалося проблеми унії.

Хоча діяпазон вимог був досить широкий, однак ясно, шо висувати їх у мінімальному обсязі гетьманів України змушувало лише погіршення військово-політичного становища Гетьманщини. Всі спадкоємці Богдана Хмельницького, за вийнятком, можливо, Стефана Куницького та Андрія Могили — останніх гетьманів Правобережжя, продовжували його релігійну політику. Невирішеність релігійної проблеми перенесла болючі національно-релігійні конфлікти Правобережної України, котра продовжувала знаходитися під владою Речі Посполитої, й у XVIII столітті. Це засвідчило, насамперед, повстання під проводом Семена Палія у 1702-1704 pp., а потім і гайдамацький рух. Коли у 1710 р. у Бендерах було прийнято відому конституцію гетьмана Пилипа Орлика, го на самому її початку державною релігією Української держави проголошувалося православ’я. Для унії в межах Гетьманщини, як і раніше, місця не знаходилося…

 

* У світлі цих і аналогічних свідчень джерел дивним виглядає твердження О. Крижанівського та С. Плохія, згідно з яким «теза про поширення антиунійних настроїв серед широкого загалу повстанців у роки Хмельниччини не підтверджується тогочасними джерелами, а висновки подібного роду здебільшого базуються на подіях Коліївщини, що своєрідно відбилися в сучасній суспільній свідомості завдяки Гайдамакам T. Шевченка (О. Крижанівський, С. Плохій, Історія церкви… кн. З, ст. 78).

[1] Там же, ст. 467-476.

[2] Ю. А. Мицик, Перший український історико-політичний трактат [в:] «Український історичний журнал», 1991. ч. 5, ст. 129-138.

[3] Архів головних актів давніх у Варшаві (далі АГАД), ф. «Зібрання Браницьких з Сухої», ч. 33 46, ст. 2-5.

[4] АГАД. ф. «Архів Замойських», ч. 3036, ст. 236-243.

[5] АГАД, ф. «Зібрання Браницьких з Сухої», ч. 33 46, арк. 6-13.

[6] АГАД, ф. «Зібрання Браницьких з Сухої», ч. 33 46, арк. 14-15.

[7] АГАД. ф. «Посольські книги», ч. 25, арк. 63-68 зв, У такому ж дусі витримано й відповідь на вимоги Дорошенка (арк. 68 зв. 72).

[8] Там же, арк. 58-59.

[9] АГАД, ф. «Посольські книги», ч. 25, арк. 346 зв. 349.

[10] В цей час Дорошенко шукає зближення і з Пруссією. У листі до курфюрста від 7 IV (28 III) 1671 р. він підкреслює, що головною причиною розриву з Річчю Посполитою є релігійна проблема; АГАД, ф. «Архів Радзивилів», відд. II, ч. 1582.

[11] І. Крип’якевич, Історія України. Львів. 1992, ст. 221.

[12] Центральний державний історичний архів України у Києві, ф 1407. on. І, ч. 87.

Берестейська унія* 1596 р. мала надзвичайно великі наслідки для українського та білоруського народів. Неможливо приховати того факту, що вона викликала розкол в українському суспільстві, значну соціяльну напругу, навіть кровопролиття…

У цей час авангардною силою у національно-визвольній боротьбі українського народу стає козацтво, котре з самого початку підтримувало Православну Церкву. Саме козацтво зробило можливим відродження православної ієрархії у 1620 p., наполегливо добивалося визнання королем і станами Речі Посполитої цієї ієрархії, повернення колишнього становища Православної Церкви, врешті — ліквідації унії взагалі. Це чітко фіксують дипломатичні інструкції запорозьких гетьманів, починаючи як мінімум з Петра Конашевича (Сагайдачного). Як приклад можна навести уривок з виявленої нами інструкції до короля Сиґізмунда III гетьмана Каленика Андрійовича, з котрою вирушило до Варшави посольство у складі Яцька Острянина (майбутнього керівника повстання проти Речі Посполитої у 1638 p.), Іллі Федоровича й Дацька Гончаренка (січень 1652 p.): «уніатов, которые братю нашу мучат, и болше мучыти и церквей преследовати з ми/и/л/о/,стивое ласки своее заказати, из церквей уступити, росказати рачыл…».[1]

В результаті наполегливої боротьби було досягнуло певного успіху: 1 листопада 1632 р. король Владислав IV підписав т.зв. Пункти заспокоєння народу руського, котрими легалізувалася Православна Церква в Речі Посполитій. Цим самим було досягнуто задовільнення мінімальних вимог православних, але аж ніяк не вирішено проблему в цілому. Православна Церква в Речі Посполитій продовжувала залишатися другорядною і упослідженою. Жорстокість у ставленні до Православної Церкви Риму і Варшави не дала тоді змоги знайти компроміс (він тоді був ще можливим), і в мирний час дану проблему не було вирішено. Довелося її розв’язувати під час Національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст.

З вибухом цієї війни у 1648 р. стала відроджуватися Українська держава у вигляді козацької республіки — Гетьманщини, а повстанські маси заходилися вирішувати релігійне питання у свій спосіб: католиків, уніятів та юдеїв або вбивали, або виганяли, або змушували до переходу в православ’я. Слід підкреслити, що ця війна була і національно-визвольною, і релігійною, і антифеодальною, при чому релігійними ідеями прикривали ідеї національні. Тому католиків та уніятів трактували вороже, коли вони не переходили у православ’я, залишаючись на боці ворогів «русинської» (української) сторони.

Проблема унії в релігійній програмі Богдана Хмельницького — вождя Національно-визвольної війни і керівника Української держави — Гетьманщини досить детально проаналізована у клясичній праці М. Грушевського Історія України-Руси,[2] а в наш час — і дніпропетровським істориком С. Плохієм.[3] Тим не менш, варто вказати й тут на деякі важливі моменти.

Вже на початку Національно-визвольної війни в інструкції першому українському посольству до Речі Посполитої (червень 1648 р.) були висунуті вимоги релігійного характеру, а саме: збереження православних церков та духовенства. Наприкінці 1648 р. і особливо на початку 1649 р. в наслідок блискучих перемог української зброї у 1648 р. та впливу українського православного духовенства та всіх Православних Церков (всі православні патріярхи, включно з Константинопольським [Вселенським] благословили Богдана Хмельницького на війну проти католицької Речі Посполитої) вимоги повстанців стали набагато радикальнішими: повна ліквідація унії і повернення до того стану, що існував, якщо йдеться про становище Церков у Речі Посполитій до 1596 р. В результаті перемоги під Зборовом і укладення досить вигідного для України Зборівського миру 18 серпня 1649 р. вдалося зробити важливий крок до реалізації даної програми-максимуму: унія ліквідовувалася на території Гетьманщини, а позиції Католицької Церкви були тут значно послаблені (так, єзуїтам заборонялося з’являтися в Києві); київський православний митрополит діставав місце у сенаті Речі Посполитої, київським воєводою міг бути тільки православний і т.д. Але сейм 1649/1650 pp. не ратифікував Зборівського миру, а привілей короля Яна Казимира («Деклярація ласки») звичайно, не був достатньою за це компенсацією. Крім того, треба врахувати, що й ті поступки, на які згодилася Річ Посполита, часто не реалізувалися на практиці. Як слушно зазначив М. Грушевський: «Коли козацька сторона не додержала своїх зборівських зобов’язань тільки почасти, то польська сторона в релігійній справі не зробила майже нічого. Вона систематично дурила українців у сій справі».[4] Дипломатія Речі Посполитої, яку представляв щодо України Адам Кисіль, добилася зручного переведення проблеми віри на проблему церковних маєтностей. Таке зволікання було вигідне Речі Посполитій, оскільки та небезпідставно розраховувала на воєнний реванш, але ця вигідність була тимчасовою, бо невирішеність проблеми унії в умовах володіння Річчю Посполитою українськими землями неминуче призводила до переплетіння національних і релі­гійних антагонізмів і прирікала Річ Посполиту на гострі конфлікти у майбутньому.

Поразка української армії під Берестечком і укладення Білоцерківського миру в 1651 р. фактично скасовували майже всі поступки, які зробила Річ Посполита після поразки під Зборовом. Потім настав черговий етап збройного протистояння, через що було неможливим досягти якоїсь стабільної домовленості щодо релігійної проблеми. Тим часом українська дипломатія була змушена шукати інших шляхів виходу з кризи й уклала союз з Московською державою проти Речі Посполитої. Як відомо, у православному богослов’ї здавна існує принцип, згідно з яким цар повинен захищати православну віру, інакше він перестає бути «помазаником Божим». Цю ідею детально виклав у XVI ст. Йосиф Волоцький, і вона активно використовувалася московськими самодержцями.[5] Відчувши послаблення Речі Посполитої в наслідок національно-визвольної війни українського народу, Москва активно готується взяти реванж за програні три війни підряд з Польщею і все наполегливіше висуває в переговорах з нею мотив захисту православної віри в Україні та Білорусі. Що було тільки претекстом для реалізації імперських плянів московських самодержців. На єдиному православному грунті було легше знайти політичне порозуміння, що й сталося. Після укладення російсько-українського договору 1654 p., котрий проіснував у первісному вигляді, тобто як рівноправний, кілька років, стало очевидним, що ніякої унії не може бути ні в Гетьманщині, ні в Московській державі, де всяку іншу релігію, крім православної, було заборонено. Там православ’я було державною релігією і ні про яку унію і мови не могло бути. Для України та Православної Церкви в Україні виникала, щоправда, інша проблема: бути їй фактично незалежною (формально вона підлягала Константинопольському патріярху) чи бути і формально, і фактично залежною від Московського патріярха. Даної проблеми ми тут не торкаємося, тим більше, що Православні Церкви в Україні і Білорусі, а також Російська Православна Церква однаково вороже ставилися до унії. Після 1654 р. проблема унії для гетьманів України зберігала свою актуальність тільки тоді, коли мова йшла про етнічні українські землі, котрі ще залишалися під владою Речі Посполитої, або (як виявиться пізніше), коли гетьмани України порвуть з Москвою і Гетьманщина опиниться у складі Речі Посполитої як рівноправний її член (за умовами Гадяцького договору 1658 p.), або як автономна політична одиниця. Ось, чому в даному рефераті розглянемо проблему унії так, як вона ставилася в дипломатичних інструкціях до короля й сейму Речі Посполитої гетьманами Пра­вобережної України або І. Виговським та Ю. Хмельницьким, коли ті гетьманами ще єдиної Гетьманщини.

Доки російсько-український договір 1654 р. зберігав свій рівноправний характер, Україна і Росія добилися разючих військово-політичних успіхів. Досить згадати про «роки потопу», відомі кожному поляку із шкільної лави. Православна Церква надзвичайно швидко повертала свої позиції, втрачені після 1596 р. на всіх етнічних українських та білоруських землях. Адам Кисіль, підмінюючи справу про віру справою про церковні маєтності, й гадки не мав про те, як це окошиться проти унії у 1655-1657 pp., він і гадки не мав, як тяжко для унії відіб’ється в умовах переможного наступу на захід української армії у 1655 р. повернення православним церковних маєтностей. Коли козаки повертали маєтності Православній Церкві, то в наслідок цього й уніяти масово поверталися до дідівської Церкви, часом і дехто з католиків. Варто відзначити, що московська адміністрація провадила щодо унії жорстокішу політику, просто виганяючи уніятів з підвладної території…[6]

По смерті Богдана Хмельницького вибухла російсько-українська війна, причиною якої стало насамперед прагнення Москви перетворити Україну на свою колонію. У відповідь уряд України на чолі з гетьманом Іваном Виговським уклав відомий Гадяцький договір (16.IX. 1658 p.), на підставі якого утворювалося Велике Князівство Руське — рівноправний член Речі Посполитої поруч з Короною Польською та Великим Князівством Литовським.7 З історичної перспективи Гадяцька унія означала практично ідеальне вирішення для православних проблеми унії. Унія мала бути ліквідованою на всіх землях Речі Посполитої, а православні нарешті діставали рівні права з католиками. Осягнувши порозуміння в кардинальних питаннях, було вже легко домовитися про другорядні вимоги українського уряду, як от: гарантія місця у сенаті Речі Посполитої для київського православного митрополита, тощо. Гадяцький договір був кульмінаційним успіхом Гетьманщини в її дипломатичних змаганнях з Річчю Посполитою в релігійних справах.

Якби Україна вистояла у той час як незалежна держава, якби Гадяцький пакт був втілений у життя, про унію у тому вигляді, як вона була прийнята 1596 p., довелося б говорити у минулому часі, як про епізод історії України. Однак, скориставшись з того, що Україна опинилася у тяжкій ситуації через агресію з боку Москви, а також через посилення соціяльних суперечностей всередині українського суспільства й активізацію антигетьманської опозиції, панівна верхівка Речі Посполитої відходить від первісних домовленостей у Гадячі, вимагає від української делегації у Варшаві суттєвих поступок. Українські дипломати мусили піти на поступки, і тільки тоді сейм Речі Посполитої ратифікував Гадяцький договір (22.V. 1659 p.), однак без статтей про ліквідацію унії (остання ліквідовувалася тільки на території «Великого князівства Руського», тобто тодішньої Гетьманщини). Уряд України не міг бути цим задоволений, але сподівався, що з упливом часу, зі зміцненням Української держави проблему буде розв’язано у належний спосіб. Зі свого боку консервативні католицькі кола у Речі Посполитій під виразним впливом Ватикану розглядали навіть обмежений ратифікацією варіянт Гадяцького договору як тактичну поступку, до якої уряд Речі Посполитої був змушений, враховуючи тяжке становище своєї держави після «потопу». Отже і ця сторона покладалася на краще з упливом часу…

Довго чекати не довелося. Поразка України у російсько-українській війні 1658-1659 pp. і вимушене укладення нерівноправного для України договору в Переяславі (1659 р.) перекреслили Гадяцький пакт. У 1660 p.. в наслідок колоніяльної політики Москви і поразки російсько-українського війська під час походу на Правобережжя, уряд гетьмана Юрія Хмельницького розриває з Москвою і повертає Гетьманщину до Речі Посполитої, але вже не як рівноправного члена федерації, а лише як її автономну політичну одиницю (Слободищенський договір). Оскільки знову з усією гостротою постає релігійна проблема, то її довелося вирішувати гетьману Юрію Хмельницькому в значно складніших умовах, ніж Виговському, в слабкій надії на осягнення бажаного порозуміння.

23 (13) березня 1662 р. Ю. Хмельницький відправив з Чигирина посольство, яке очолював герой Конотопа полковник Григорій Гуляницький. Роль останнього в Гетьманщині була тоді дуже високою (сам Ю. Хмельницький скаржився, що Військом Запорізьким править не він, а Г. Гуляницький разом з генеральним обозним Тимошем Носачем та полковником Г. Лісницьким). До складу посольства входив також Іван Креховецький — перший генеральний писар Гетьманщини ще у 1648 p., попередник І. Виговського; писар Е. Каплонський. майбутній чигиринський полковник, та Б. Голосинський. У знайденій нами інструкції послам ставилися насамперед вимоги до уряду Речі Посполитої релігійного характеру.[7] Вони зводилися до того, щоб добитися поновлення Гадяцького договору в обмеженому ратифікацією обсязі. На більше українські дипломати в умовах значного послаблення воєнно-економічного потенціялу Української держави, коли Лівобережжя не корилося Ю. Хмельницькому, навряд чи могли розраховувати, і вони були свідомі цього. Велике місце у вимогах української сторони відводилося поверненню православним цілого ряду церков і манастирів, а також церковних маєтностей за межами Гетьманщини, наприклад у Люблині, Львові, Луцьку та ін., котрі не знаходилися тоді під контролем московських військ. Щоб добитися підписання належного порозуміння, український уряд спирався і на вагомий аргумент: прийняття згаданих вимог мало б значний резонанс і дозволило б повернути під «послушенство» королеві всієї Лівобережної України, яка це вчинить, зачувши «о takowym Wojska Zaporozskiego і calego narodu Ruskiego ukontenowaniu».[8] Щоб зняти проблему неконтрольованих ексцесів, Ю. Хмельницький відзначав, що для передачі від уніятів православним церков, манастирів та маєтностей буде потрібно не більше як чотири комісари Речі Посполитої. З даною інструкцією посольство при­було до Варшави, однак уряд Речі Посполитої, зрозумівши, що в даний момент час грає проти України, вдався до перевіреної тактики зволікань та обіцянок. В результаті переговори скінчилися нічим, і ті ж самі питання мусив розв’язувати вже новий гетьман (тепер уже тільки Правобережної Гетьманщини) Павло Тетеря…

Далі буде

* Цю статтю о. Юрія Мицика передруковуємо з «Варшавських Українознавчих Записок 4-5», які щойно недавно з’явились друком.

[1] Центральна наукова бібліотека НАН України ім. Вернадського. Київ. Відділ рукописів, ч. 74 П. 20, арк. 74. У цьому ж рукописі збереглися «Новини з Вільна, писані 16 квітня 1621 р. Станіславом Ростовичем і адресовані кс. плебану несвізькому». Тут говориться, що один з віденських міщан (або Ісайя Волкович, або Богдан Турецький, або Красовський) їздив «до козаків, щоб на експедицію проти татар не йшли, поки король його м. не подасть митрополита і владику полоцького», тобто Нова (Борецького) та Мелетія (Смотрицького). (Арк. 88).

[2] М. Грушевський, Історія України-Руси, Київ, 1994, т. IX.

[3] Див. С. Плохій, Священне право повстання: Берестейська унія і релігійна легітимації Хмельниччини [в:] Держава, суспільство і Церква в Україні у XVII столітті, Львів, 1990; С. Плохий, Панство и Украйна. Политика римской курии на украинских землях в XVІ-ХX вв., Киев, 1989; О. П. Крижанівський. С. Плохій, Історія церкви та релігійної думи в Україні, Київ, 1994, кн. З, ст. 70-81.

[4] М. Грушевський, Історія України-Руси, т. 9, ст. 25.

[5] Держава.., ст. 17 (з виступу T. Опаріної).

[6] Цікавий приклад наводиться у книзі: О. П. Крижанівський, С. М. Плохій, Історія церкви… кн. З, ст. 80

[7] Д. Дорошенко, вказ. твір, т. 2, ст. 59.

[8] Бібліотека Чарторийських у Кракові, Відділ рукописів, ч. 402, ст. 413-416.

Там же. ст. 416.