о. Зенон Злочовський

Вдячній пам’яті свого пароха у сторіччя його уродин

О. Василь Кулинич народився у селянській сім’ї 19 березня 1893 р. в Кам’янці-Лісовій на присілку Милява, повіт Рава Руська, область Львівська, як найстарший син у родині Семена Кулинича й Анастасії Луцан. Молодші від нього це брати і сестри Іван, Варвара, Степан, Анна, Микола і Марія. Його стрийко Іван мав синів: Григорія, Івана і Олексія.

Прізвище Кулинич походить від жіночого імени Акилина, по-народньому Кулина. На Полтавщині було село Кулиничі. їх рід скоро розрісся, бо видно, що родилися хлопці. Відтак переселились у Галичину і по ній розсипались. Їх прізвище видніє в Підгаєччині, Товмаччині, Львівщині, Жовківщині, Дрогобиччині, Равщині і Ліщині.

Малий Василько зачав ходити до школи у Кам’янці-Пирятині, сусідньому присілку коло Міляви. 1904 року продовжував науку в Головній Українській Академічній Гімназії у Львові. Іспит зрілости склав 1912 р. Мав знаменитий голос (альт) із непересічно чудовою краскою і був визначним співаком в учнівському хорі, вчився грати на скрипці. У вищих клясах співав на богослуженнях у Святоюрському Архикатедральному Хорі, зразу в баритонах, опісля в басах. Сягав до низького Ц. Голос був мецохарактерний, тобто середній щодо твердости.

Зараз по матурі вступив на богословські студії у Львові.

1914 р. ціла Україна торжественно обходила соті роковини народження свого генія Тараса Шевченка. Голова Львівського хору «Боян» звернувся до о. ректора Духовної Семінарії д-ра Йосифа Боцяна, що його згодом висвятив у поїздці Митрополит Андрей Шептицький на Луцького єпископа, щоб позволив вісьмом питомцям співати в «Бояні» — для його скріплення на концерті. О. ректор погодився. Між цими питомцями був п. Василь Кулинич.

1914 р. прийшла Перша світова війна. П. В. Кулинич перервав студії. Перебував дома. Як росіяни відступали, брали зі собою молодих мужчин, щоб Австрія не забрала їх до війська. Між ними знайшовся і В. Кулинич. Опинився він у Київщині. Перехворів тифом, відморозив руки і ноги.

1920 р. була вже можливість вернутись домів. Він з’явився перед урядовцем, щоб дістати відпустку. Вимова зраджувала високу культуру, а таким не давали ще відпусток. Коли В. Кулинич очистив собі ніс примітивним способом, урядовець вмить підписав відпустку.

По шістьох змарнованих роках, 1920 р. Василь Кулинич з’явився в Духовній Семінарії в Перемишлі для докінчення богословських студій. Тут довелось йому впродовж двох років диригувати хором питомців. Цей хор в цьому часі 1921-1925 pp. переживав свій золотий період. Деякі перші тенори мали високе Ц. Усі баси мали низьке Ц.

Василь Кулинич одружився 31 травня 1933 р. в Скваряві з Дарією Утриско, дочкою о. Володимира Утриска, пароха Скваряви, Жовківського декана, що відзначався глибокою побожністю.

Подружжя панства Кулиничів поблагословив Господь сімома дітьми. Подаю їх дати народження: Віра — 1924, Мирослав — 1925, Борис — 1927, Володимира — 1929, Лідія — 1931, Ірина — 1933, Олександер — 1935.

1923 р. Василь Кулинич був висвяченим єп. ісповідником Йосафатом Коциловським, ЧСВВ, на священика в Перемишльськім Катедральнім Соборі св. Івана Хрестителя. О. Василій — ідейна людина — абстинент від нікотини — альколголь пив лише у великі торжества — став душпастирем.

Першою його посадою від 1923 р. було сотрудництво в Угнові, де був парохом о. Олександер Ґовда. О. Кулинич обслуговував у заступстві парафію Піддубці. 1927 р. став перенесений на завідателя Скваряви по тесті о. Володимирові Утриску. 1928 р. стає о. Василій парохом Кам’янки-Нової. Тут приходилось йому боротись з комуною. На Великдень 1932 р. комуністи повалили усі фігури у селі. В часі проповіді в церкві о. парох промовив: «Що ви хочете від Ісуса Христа, що повалили Його фігури? Він був пролетарем. Коли б це попало на мене, буржуя, (це була одна з найбідніших парафій у єпархії), то я не дивувавбися». У протидіянні рухові комуністів о. В. Кулинич старався якнайліпше поставити душпастирство. На храмовий празник св. Теодосія Печерського 16 травня 1932 p., який тоді випав у Неділю Мироносиць, о. Кулинич запросив о. крил. Теодора Банаха, о.о. Григорія і Стефана Кулиничів. Перед відправою приїхав о. Лев Соломон, настоятель рідної парафії Кулиничів — Кам’янки-Лісової, колишній їх парох. Він привіз дияконські стихарі, які на цілий Рава-Руський деканат були тільки у кількох парафіях. Він запропонував, щоб о.о. Кулиничі, будучи добрими співаками, всі три стали до відправи. Вони так і зробили. Пресвітером служителем був о. Григорій. Дияконували о. Василій і о. Стефан. Така родинна літургічна обсада будуюче поділала на учасників. Проповідь виголосив о. крил. Михайло Дороцький, Рава-Руський декан, парох княжого Потелича, знаменитий проповідник.

Злобна рука підпалила восени 1933 р. стодолу, в якій згорів увесь цілорічний урожай. На щастя, дуже коротко перед підпалом встиг о. Василій забезпечитись у «Дністрі». Взяв асекурацію і справив собі хутро, на яке без неї не міг здобутись. Взимку він взував шкіряні чоботи, а по них снігівці, що їх зробив швець в Угнові, де були добрі шевці. Ці снігівці були з фільцу, внизу обшиті шкірою. Під епітрахиль отець вкладав нарукавник, в якому огрівав свої відморожені руки. Так забезпечував своє здоров’я. Любив займатися пасікою.

В Кам’янці-Новій мав о. Кулинич доброго іспитованого дяка. Ним був Павло Мельник, що походив із села Тенетиська — у Равщині. Будучи у війську, грав у оркестрі на баритоні. Мав доброго меццохарактерного тенора і був добрим диригентом. Як диригував на богослуженнях, то ніколи не вживав камертону, бо камертоном був священик. Пригадую, що раз, коли наближалось Алилуя, яке співали Вербицького в Б-дур, Мельник, бачучи, що Б-дур не дуже то буде годитись з попередніми піснями, подав тон в Д-дур, інтуїцією відчуваючи, що добре піде, дійсно, добре пішло.

В Кам’янці-Новій не хотів о. Кулинич закладати читальні «Просвіти», бо знав, що її опанували б комуністи.

11 грудня 1939 р. померла дружина о. Василя Кулинича паніматка Дарія. Отець зістав вдівцем з сімома дітьми в роках 15-4. Не заламався, ревно душпастирював і дбайливо виховував дітей. Бувало, взимку позапалював у печах і йшов у церкву служити.

Коли в 1941 р. відступали більшовики, наступило на нього двох парафіян: Стефан Лупій і ще один зі зброєю на полях Середиха між присілками Березиною і Левочками і хотіли його вбити. Співучасник схаменувся і відмовив Стефана. кажучи: «Стефане, уважай на діти».

1937 р. о. Кулинич став іменований містодеканом Рава-Руського деканату.

1939 р. настала Друга світова війна. Весною 1941 р. вивезено о. декана крил. Михайла Дороцького у Сибір. Деканом Рава-Руського деканату заіменувала Перемишльська Консисторія о. Василя Кулинича.

20 липня 1945 р. він був арештований і сидів у Львові на Лонцького. В грудні судила трійка, без свідків (тільки на письмі), дали статтю 54 («зрада батьківщини», «співпраця з німцями»). Слідчий ще перед судом сказав: «Не хочеш підписатися на православне — не надо. За релігію ми не будем судить, дадім так, что запомніш нас» (слідчий Сидоров). Дали 10 років тюрми і 5 років позбавлення волі. Відправили в табір спочатку в м. Котлас, Архангельської области (як довго там був — не знати), потім був у м. Большой Устсог, Вологодської области, до кінця. Працював на різних роботах: кочегаром у бані, різчиком хліба, продавав у кіоску спочатку в огородній бригаді — садили капусту і що росло більше. Сидів з одним римо-католицьким священиком з Литви або Латвії. О. Кулинич згадував про одного селянина Козака з Волині. Повернувся до Жовкви 31 грудня 1954 р. Тут не прописували, і в грудні 1956 р. казали вибратись до 24 годин із Західньої України. Спочатку був у Львові у брата Миколи, який познайомив його з начальником наркому з Гребенова, Сколівського району, поїхав там, пожив трохи, але там не прописали. Поїхав у Миколаївську область до знайомих. Відтак подався у Запорізьку область у Великий Токмак і жив у Петра і Дмитра Артемишинів — свояків. З серпня 1958 р. переїхав у Ярмолинку Хмельницької области. Тут жив у дочки Лідії. Мав зв’язок із священиком Коломийцем і одним латинського обряду. 1960 р. приїхав до Жовкви і з допомогою знайомого жида М. Шульги прописався в Жовкві. Жив при вул. Срібній 11, останні роки в дочки Лідії при вул. Гайновського 16. Мав зв’язки з різними священиками: Миколою Кушпітом, Володимиром Коломийцем, Юрієм Янтухом, М. Чернегою, Розумійком, Гоцівом, Бреньом. О. декан Кулинич поховав о. Дениса Гриневецького, пароха Туринки, Великомостенського деканату, Жовківського району, всупереч усім, крім покійного. Підготовляв підпільно до священства о. Юрія, який підпільно висвятився і вже як ієромонах о. Володимир, ЧСВВ, живе у манастирі в Жовкві. О. Кулинич був підпільним душпастирем, виконував усі душпастирські дійства. Нераз викликали, грозили, востаннє, 8 квітня 1980 р. О. декан мав зв’язок з о. митр. Василем Гриником, головним заступником Примаса Стефана Вишинського, дійсним пастирем українців-католиків у Польщі, своїм однокурсовим другом з богословських студій у Перемишлі. Діставав від нього календар і листи. Одного листа кинув доручитель між ярину у городі, якого знайшов адресат щойно по місяці. О. декан Василь Кулинич помер 26 січня 1981 р. в Жовкві і там його поховали о.о. Юрій Янтух і Володимир, ЧСВВ.

Проповідь, виголошена під час Св. Літургії 10 листопада 1991 р. в українській католицькій церкві Св. Арх. Михаїла у Філядельфії — Дженкінтовн

«Отче Святий, збережи їх в ім’я Твоє, тих, що Ти їх дав мені,
щоб були одно, так, як і ми» (Іван 17, 11)

Дорогі Брати і Сестри!

Так молився Божественний Спаситель до Небесного Отця перед Тайною Вечерею за своїх апостолів. Йому вельми залежало на тому і залежить, щоб апостоли і їхні наслідники єпископи зберігали між собою єдність.

Таким апостолом церковного з’єдинення був наш великий земляк, Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький. Наша парафія згадує його роковини народження 29 липня і смерти 1 листопада Св. Літургією за його прославу і проповіддю, яка говорить про якусь його чесноту. Сьогодні призадумаймось над його любов’ю до нез’єдинених земляків.

Він, будучи малим, може десятилітнім хлопчиною, пізнав, що його рід є спольщений, та зачав виучувати свою рідну мову і минуле.

Як молодий священик — ієромонах — пізнав, що наш обряд є облатинщений, і через те ми цим обрядом віддалюємося від наших нез’єдинених братів.

Наша Батьківщина Русь-Україна поголовно стала християнською в 988 р. Існували овіяні таємницею строїтелі її хрещення, перші служителі Св. Тайн, проповідники Доброї Новини місіонери, священики і єпископи.

Перший певний земляк, митрополит Києва — це Іляріон, що появився в 1051 р. Він вславився своєю проповіддю глибокого богословського змісту — «О законі і благодаті». Вона щойно тепер дочекалася видання завдяки мозолистому трудові наших учених.

В 1054 р. візантійський патріярх Керулярій зриває єдність із римським Апостольським Престолом. Нез’єдинені впливи і звичай помалу переходять в Україну. Нашу Церкву огортає занепад, так що в ХVI сторіччі з’являється приповідка, що «грецька віра — тобто українська християнська — жодна віра». Це тому, що не дописувало темне неосвічене і необичаєве духовенство.

Хоч Україна стала нез’єдиненою, то не забракло одиниць зпоміж ієрархів Української Церкви, що робили зусилля до поєднання. На двох Вселенських Соборах — в Ліоні в 1274 р. і у Фльоренції в 1439 – 1440 pp. були представники нашої ієрархії. Наслідок цих зусиль був такий, що кілька українських митрополитів поминали в богослуженнях папу римського і незначна частина нашого мирянства почувалась з’єдиненою.

Наближається кінець ХVI сторіччя. Українські владики на чолі з митрополитом Михайлом Рогозою роблять приготування до об’єднання з Апостольським Престолом. Відбувають з’їзди, роблять наради, виносять постанови. Митрополит настоював на тому, щоб приготування були основні і докладні, бо від цього буде залежати успіх з’єдинення. Помимо неповного приготування все ж таки в 1595 р. на синоді в Бересті ухвалено з’єдинення. Хоч воно відбулось не з повним успіхом, бо тільки частина нашого народу приєдналась, то з перегляду минулого можна твердити, що його відкладання на пізніший час не дало б цього, а, може, і жодного успіху, бо настали козацькі війни.

Появились мужі Божого Провидіння, що це з’єдинення закріпили. Багато вони за нього намолилися, натрудилися і натерпілися, щоб його оборонити і розвинути. Цими мужами були митрополити: Михайло Рогоза, Іпатій Потій, Йосиф-Веньямин Рутський, Чину Святого Василія Великого, архиєпископ Йосафат Кунцевич, ЧСВВ. Хоч мало свої недомагання, показалось ділом великої міри. Дванадцять мільйонів вірних у дев’яти великих єпархіях стали членами Соборної Церкви. В її історії не було такого численного об’єднання з нею. Жоден з народів світу, що відпали від Апостольського Престолу, так многолюдно до нього не повернувся, як це вдіяли український із братнім білоруським народи.

З’єдинення дало нашій Церкві світле духовенство і освідомлений обичаєво піднесений нарід.

На Львівському Синоді в 1891 р. папський легат кардинал Чіяско був здивований світлістю нашого духовенства.

Замойський Синод 1720 р. радив над тим, як запобігти недоборам нашої Церкви, а Львівський Синод думав над тим, як розвинути її прикмети.

По Берестейськім Синоді наш нарід розділився двома віровизнаннями. Настала гостра полеміка, що нас ослаблювало, але й суперництво в церковному співі, архітектурі, що їх підносило на високий рівень.

Не забракло тихих і світлих діячів, які виконували унійні змагання. Таким був о. д-р Іполіт Терлецький, що діяв у Римі, Парижі і Німеччині.

Граф Роман-Марія-Олександер Шептицький, будучи молодим студентом права, відвідав Київ. Тут стрінувся з визначними нашими православними особистостями. Нав’язав з ними контакт, здобув їх симпатії. Під час вивезення зі Львова в 1914р., вже як галицький митрополит, вдруге опинився у Києві. Тут, як і опісля в Петербурзі, зустрів багато українських православних діячів і з ними обговорював релігійні церковні і патріотичні справи.

Після повороту до Львова в 1918 р. православні земляки-еміґранти звернулись до нього з проханням відступити їм одну з церков на богослуження за Тараса Шевченка, сподіваючись, що відступить їм якусь малу церковцю. Відповідь митрополита переросла їхні надії. Він відступив їм Преображенську церкву, найбільшу з усіх львівських церков.

В 1938 p., коли польський уряд почав розбирати українські православні церкви, Митрополит Шептицький запротестував проти цього каригідного безбожницького чину.

В 1941 р. Митрополит Шептицький розіслав обіжник до українських православних владик, який мав бути початком з’єдинення. Деякі з них ніщо на це письмо не відповіли. Інші нечемно відповіли. Іляріон Огієнко, єпископ Холмщини і Підляшшя, відповів чемно і річево.

Подякував Митрополитові Андреєві за тепле, сповнене любови, письмо, спрямоване до холмського владики. Він заявив, що на перешкоді з’єдинення стоїть спосіб думання православної інтелігенції, що бере до уваги тільки зовнішню форму обряду, а не входить у суть віри і обичаю, та обмосковщення українського православного обряду.

Митрополит Андрей, будучи молодим священиком, пізнав, як далеко наш католицький обряд облатинщений. Впродовж сорока років він призадумувався, як цей обряд відлатинщити. Покликав до цього набожних світлих та поміркованих священиків, що з підйомом, але помалу і тихо взялися за це діло. Скликував чотири архиєпархіяльні синоди, що обговорювали обновлення обряду.

Сьогодні, по п’ятидесяти роках, єпископ Огієнко такого докору нам, католикам, не поставив би.

Митрополит Шептицький, кінчаючи згадані обіжники, говорив про себе, що не хоче бути головним настоятелем нашої Церкви і що йому радо підчиниться. Цієї лінії держався Патріярх Йосиф і держиться Патріярх Мирослав-Іван Любачівський.

Про таку скромну поставу наших зверхників під час визвольних змагань оповідав наш парафіянин проф. Лев Шанковський. Коли Українська Галицька Армія, що в ній він служив як рядовик кінноти, опинилася за Збручем, на Правобережжі, приступив до її команди отаман Гречанівський. Він заявив, що хоче воювати в Українській Галицькій Армії як сотник і резигнує з отаманського ступеня.

В переломову точку зору поставив змагання до з’єдинення християн папа Іван ХХІІІ. Він заявив, що у роздорі християн винуваті не тільки католики, як вони дотепер думали, але всі роз’єднані християни — це є католики, православні і протестанти. Їм годиться брати до уваги це, що їх єднає, а не роз’єднує. Поєднання християн не буде тріюмфом одного віровизнання над другим, але двосторонніми уступствами.

Маючи такий світлий приклад Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького, наслідуймо його, ведім унійний діялог з нашими православними братами, щоб, поєднані з ними у св. вірі, славили Бога до часу на землі, а вічно в небі. Амінь.

Дивні є Божі дороги, якими Він покликує людей на свою службу. Такою незвичайною дорогою Він покликав до єпископства нашого тепер наймолодшого Владику Івана Мартиняка.

На зустрічі з редактором «Патріярхату» Миколою Галівим і адміністратором д-ром Володимиром Пушкарем я їм оповів життєпис Владики, а вони мене попросили написати цей життєпис, щоб його помістити в «Патріярхаті», що я дуже радо роблю.

Іван Мартиняк народився 20 червня 1939 р. у невеликому селі Спас, що належить до парафії Тершів, повіт Турка, середньо-північна Бойківщина, тоді Перемишльська Епархія. Тепер її частина, що на ній знаходиться турчанський повіт, прилучена до Львівської Архиепархії. В парафіяльній церкві свв. Безкорисних Косми і Дам’яна був охрещений і миропомазаний.

Його батько, українець-католик, загинув у Радянській Армії в 1941 р.

Мати — чешка латинського обряду, переїхала з малими синами, 8-річним Васильком і 6-річним Іванком репатрійована 1945 р. до Польщі на Шлеськ. Записала дітей латинниками.

Іванко здобув середню освіту. Відізвалось у ньому священиче покликання. Застукав до дверей Латинської Духовної Семінарії у Вроцлаві (Бреслав). Прийняли.

Скінчив студії із ступенем магістра богословії.

В 1964 р. прийняв священиче свячення. Почав викладати в Духовній Семінарії апологетику.

Під час вакацій 1966 р. на 27-му році життя, будучи два роки священиком, поїхав до рідного села Спаса, щоб відвідати свою родину. Тут його двоюрідні брати і сестри показали йому парафіяльну церкву свв. Косми і Дам’яна, кажучи: «Іванку, це є церква, що ти в ній хрестився. Ти є такий самий, як ми».

Не вміючи ні слова по-українському та дійшовши до свідомости, що він українець-католик, взявся о. Іван з молодечим підйомом до вивчення нашого обряду й української мови.

Початки науки обряду дав йому мій попередник о. д-р Теодор Савка, а я її докінчив.

Постало питання, чи він може в нашому обряді служити. Я про це спитав о. мітрата Василя Гриника, нашого церковного настоятеля, тодішнього головного заступника Примаса Стефана Вишинського.

Кардинал Вишинський відсилав усі справи, за винятком особистих, зв’язані з Українською Католицькою Церквою в Польщі, о. мітратові Гриникові. Як якусь особисту справу залагоджував, питав свого головного заступника про опінію і після неї постановляв.

О. мітрат звернувся в справі служіння о. Івана до Патріярха Йосифа. Патріярх відповів, що усі священики, що походять з мішаних подруж, яких батьки є українці-католики, можуть без перешкод в нашому обряді служити.

Отець Іван Мартиняк почав мені помагати в українській католицькій душпастирській станиці в костьолі св. Хреста у Вроцлаві. Сповідав і служив Св. Літургію. Робив це в міру можливости, бо був сотрудником у вроцлавському катедральному соборі св. Івана Хрестителя. Головним його заняттям був щоденний дижур у сповідальні.

Покищо о. Мартиняк служив Св. Літургії для поручених моїй опіці вірних, під час яких я виголошував проповіді. Згодом о. Мартиняк служив Св. Літургії і проповідував. Спершу в душпастирських станицях в околицях Вроцлава, а відтак у Вроцлаві.

Спершу проповіді писав їх по-польському, а автор цих рядків перекладав їх на українську мову. Опісля писав їх по-українському, а я їх поправляв. Ці поправки були вже незначні, як ось поставити прикметник після іменника.

Згодом о. так опанував українську мову, що витворив свій питомий стиль. Говорив: «Батьки Собору постановили ось так».

Вроцлавський Митрополит Болєслав Комінек запитав о. Мартиняка, що він робить в костьолі св. Христа? О. Мартиняк відповів, що сповідає. «А свята Літургія?». Запитаний : «Часом служу».

На 15 січня 1970 р. о. мґр Іван Мартиняк має покликання до примаса Кардинала Стефана Вишинського на послухання. Коли покликаний прийшов, похвалив Христа, примас відповів.

Кардинал Вишинський мав за звичку, що як покликав когось на послухання, то по виміні двох чи трьох речень витворював безпосередній настрій. З ним було легко говорити. Питає Примас о. Івана: «Доміне сціс не сюр веністі?» — «Чи знаєш, чого ти прийшов?» — «Несціо» — «Не знаю», — відповідає запитаний. Дальшу розмову веде примас по-польському. Питає о. Івана, до якого обряду належить. «До греко-католицького», — відповідає о. Мартиняк. Кардинал пояснює церковний закон і заявляє, що прийняття св. Тайни в чужому обряді не спричинює переходу на нього і продовжує питання, в якому обряді о. Мартиняк хоче служити. Запитаний заявляє, що його обов’язком є обслуговувати своїх земляків у їхньому обряді.

Примас обіцяє дати о. Іванові «індульт біритуалізму» — дозвіл служіння в двох обрядах, що й дав на письмі. Отець Мартиняк заявляє: «Еміненціє, я є двічі миропомазаний». «То ж на вас зійшло багато сили Св. Духа», — сказав Кардинал.

Польські каноністи із Вроцлава вигадали причину, що о. Мартиняк може зберігати свій обряд тільки особисто. Як прийнятий на студії до архиепархії латинського обряду і у ній висвячений, мусить служити тільки в латинському обряді.

Заноситься на територіяльну міжепархіяльну зміну. Північна частина Вроцлавської Архиепархії має бути прилучена до Ґожівської Епархії. Архиепархіяльна влада переносить о. Мартиняка до повітового міста Ґлоґів на сотрудника. Так він опинився в Ґожівській Епархії. Побув у Ґлогові рік чи два, та Ґожівський Епарх Вільгельм Плюта переніс його до Гожева на катедрального сотрудника. Отець Мартиняк дуже успішно душпастирює як добрий проповідник, сповідник, катехит.

Виринає конечна потреба звільнити його з обов’язків катедрального сотрудника, щоб відтяжити наших українських католицьких душпастирів. В такій ситуації душпастирського відтяження був і автор цих рядків.

Впродовж п’яти з половиною місяців я обслуговував сім станиць: Вроцлав, Змигород, Ополє, Нису, Познань, Лігницю, Модлу, а восьму Ґлівіце ставив на ноги, а по її установленні впродовж півтора місяця вісім станиць.

Примас просить єпископа Плюту, щоб звільнив о. Мартиняка з душпастирських обов’язків у Ґожівській Епархії, і міг о. Іван відтяжити українських католицьких душпастирів.

«Єпископ відмовив», — відповідає. Кардинал Вишинський просить вдруге. Єпископ знову відмовно відповів.

Примас пише третього листа ось такого змісту: «На підставі окремих повновластей, уділених мені Апостольським Престолом, категорично жадаю звільнення о. мгра Івана Мартиняка з душпастирських обов’язків у Ґожівській Епархії, щоб він міг віддатись душпастирству серед українців-католиків».

Єпископ послухав і висловився: «А я не знав, що примас є такий енергійний».

Отець Іван Мартиняк перебрав українську католицьку станицю в Лігниці з дочерною Модла, а другу дочерну Зам’єніце поставив на ноги. Незабаром о. Мартиняк став деканом та 22 грудня 1981 р. головним заступником Примаса Юзефа Ґлемпа для українців-католиків на південну частину Польщі. 27 липня 1989 р. іменований Апостольсь­ким Престолом єпископом-помічником ординарія українців-католиків у Польщі Примаса Юзефа Ґлемпа. Негайно став висвячений митрополитом Стефаном Суликом з Філядельфії у єпископи в Ченстохові — Польща. В січні 1991 р. Святіший Отець Іван-Павло II іменував Преосвященного Івана Мартиняка Перемишльським українським католицьким єпископом.

На протязі останніх п’яти років можемо спостерігати на сторінках української преси численні статті та інформації у зв’язку із 1000-літтям Хрещення України. Сталось це завдяки ініціятиві Блаженнішого Патріярха Йосифа у 1978 p., який звернув увагу усіх, що саме зближається 1000-ліття християнства на Україні та що усі звена української спільноти повинні доложити усіх зусиль і якнайбільшого вкладу праці, щоб гідно і величаво відсвяткувати цю історичну подію. Для організування цього історичного святкування покликано дуже численний комітет, що його очолює митрополит Канади Владика Максим. Слідкуючи за працею цього комітету, ми не відчуваємо певної конкретної дії та не знаємо, чи висунено конкретні пляни для цього історичного відзначення 1000-ліття. Тиша у цій важливій справі турбує нас усіх. Навіть така вступна і важлива справа, як збирання фондів, необхідних для переведення у життя монументальних праць наразі не переводиться за винятком Австралії.

На рідних землях існувала гарна традиція святкування річниці хрещення України. У всіх наших церквах на рідних землях у місяці серпні були відправлювані Служби Божі та відбувались малі водосвяття на пам’ятку прийняття християнства українським народом. Коли навіть деякі церкви мали у цей самий час свій власний празник, то тоді його лучили із святом хрещення України. Наша Помісна Церква на рідних землях величаво зустрічала, хоч серед дуже невідрадних обставин, 950-ліття хрещення України. У 1938 р. мало це святкування характер більше льокальний, коли у 1939 р. було вже це більше організовано і мало крайовий характер, а на пам’ятку тих святкувань споруджувано точно визначені й наперед запляновані дубові хрести із написами.

На жаль, цей гарний традиційний звичай призабула наша Помісна Церква у вільному світі. Саме тепер, коли наша Помісна Церква і українська громада приготовляються до зустрічі 1000-ліття, було б вказаним молитися кожного року в річницю хрещення за кращу долю нашої Церкви, за страждальний український нарід, щоб Всевишній допоміг нам у єдності величаво й успішно святкувати 1000-ліття християнства на Україні.

Біля Філядельфії, у Дженкінтавн, Па., є маленька церква св. архистратига Михаїла, яка кожного року зустрічає річницю хрещення України величавою Службою Божою. Гарна погода у цьому році причинилась до успішного святкування.

Святкування розпочалось Службою Божою, яку відправив о. мітр. Зенон Злочовський, виголосивши глибоко вдумливу доповідь на тему «Характеристика українського християнства», «Ви, що в Христа охрестилися, в Христа одягнулися». Слова св. апостола Павла; співані в нашій Літургії у празники на пам’ятку масового хрещення. Новоохрещені в білих стихарях обходили престіл, а нарід співав наведені слова. Цей обряд відбувався і у старовинному Києві.

Наше українське християнство має свої питомі риси. Наші предки його прийняли, як вільні горожани самостійної держави.

Постава князя Володимира, що бажав бути християнином і охрестився, а ввесь нарід довів до християнства щойно тоді, коли держава була сильна. Він не допустив до того, щоб християнством інші держави узалежнювали древню Русь від себе. Він і його наслідники були повними і щирими християнами, ласкавими, побожними і глибоко віруючими.

Після Служби Божої вирушила процесія із хрестом і хоругвами, а услід за нею йшли вірні, співаючи церковних пісень. Процесія прямувала на площу, яку 21 вересня 1976 р. посвятив Блаженніший Патріярх Йосиф. На пам’ятку цієї небуденної події на цій площі поставлено пропам’ятний хрест, і біля нього кожного року відбувається мале водосвяття.

Це величаве святкування історичної річниці хрещення України у церкві св. архистратига Михаїла парафіяни зустрічають дуже врочисто, і в цей день моляться за Блаженнішого Патріярха Йосифа, за єдність нашої Помісної Церкви і український нарід.

Перед нами постає питання: чому всі церкви у вільному світі врочисто не зустрічають цей історичний день нашої Помісної Церкви?

Було б бажаним, щоб наші митрополити та єпископи зарядили, щоб у річницю хрещення України у всіх наших церквах у вільному світі відправлялись Служби Божі й мале водосвяття.

Молім Всевишнього Господа Бога, щоб допоміг нам об’єднано й величаво зустрічати 1000-ліття нашого християнства.