Олег Дудич

Конференція «Аграрна реформа в Україні. Внесок Церкви» проходила у Львові в Академії ветеринарної медицини у передріздвяний час, 21 грудня. Безсумнівний глибокий символізм часу відбуття цієї конференції — переддень святкування приходу Спасителя на землю. У конференції, організаторами якої були товариство «Сільський господар», згаданий «Фонд Святого Володимира» і Львівська аграрна палата, взяло участь понад двісті учасників. Патронат над конференцією узяла Українська Греко-Католицька Церква, а безпосередніми в основу розгляду давно назрілого в Україні питання ліг документ Папської Ради «Справедливість і Мир», «За кращий розподіл землі. Виклик аграрної реформи».

Документ оприлюднений у січні 1998 року в українському перекладі з’явився нещодавно у львівському видавництві «Свічадо» завдяки старанням о. Йосифа Андріїшина, голови Патріяршого трибуналу УГКЦ й спонсорської підтримки парафії свв. Володимира і Ольги Чікаґзької єпархії США. Документ часто критикує аграрно-суспільні відносини країн Латинської Америки, проблемою яких є збереження великих землеволодінь окремих родин: землевласники-латифундисти, незацікавлені у належному використанні землі, побільшують людські страждання обмеженого у засобах, перебуваючого у великій бідності народу. Неважко спостерегти подібність теперішньої земельної ситуації в Україні: щоправда, латифундистами виступають в нас державні органи, які вперто затримують за собою право розпоряджатись землею.

«У світлі соціяльної доктрини Церкви, — стверджується в документі (п. 27), — процес концентрації земельної власності веде до конфліктів, тому що він чітко протидіє волі та спасенному намірові Бога, оскільки заперечує прибуток від плодів землі для дуже великої частини людства. Спотворена нерівномірність розподілу спільних благ і можливостей розвитку будь-якої людини, а також антигуманна незрівноваженість індивідуальних і колективних відносин, до яких призводить така концентрація, є причиною конфліктів, що підточують саму основу громадянського співіснування і викликають розпад соціяльної тканини та деградацію природнього середовища».

І вказаний документ Папської ради «Справедливість і мир» виразно стає на захист прав приватної власності дрібного землероба, підкреслюючи труднощі, на які наражає його непродумана макроекономічна політика держави, зокрема ж експорту продуктів сільського господарства, інші недружні йому умови господарювання. Законне право власності на землю дрібних землеробів, землю, яку вони віддавна обробляють і власниками якої є «де-факто», — підкреслює документ — часто лише обмежується хитким адміністративним визнанням та нормативними рамками. Воно також стає перепоною відповідального природокористування, котре приватне володіння робить принаймні з огляду майбутніх поколінь сім’ї (п. 14).

У виступах учасників конференції, що пройшла у Львові, відчувалось бажання глибше пізнати традицію відношення до землі українського селянства. Відчувалось спадкоємство духу митрополита Андрея Шептицького, повторювались його надихаючі слова зі звернення до селян і священства: «Тримайтеся своєї землиці, організуйтеся… сприяйте цьому». Єпископ-помічник Глави УГКЦ Любомир Гузар у вітальному слові до учасників конференції чітко вказав, що Церква не замінить влади у справі землі. «Земля належить Богові, — ствердив владика, — який дарує її людям — селянам, і це підкреслює роль людини в управлінні землею».

Слід зауважити, що серед делегатів конференції були священики різних конфесій, не лише з Львівщини, але й з Тернопільщини, Закарпаття та ін. регіонів України. Обширний аналіз документу Папської ради зробив о. д-р Михайло Пришляк. «Брак матеріяльних благ обмежує свободу, творить несправедливість у діях через концентрацію великих просторів землі у нечисленних руках осіб, родин, підприємств, кооператив та держав, обмежуючи нижчі верстви людей і тримаючи їх у справжній біді, а оправдується це правом, законами тими самими верствами доцільно закладеними» — наголосив отець-доктор, — Богословське пізнання не суперечить раціональному, наслідком же атеїзму стало найбільше рабство, нищення людини і її економіки». Отець закликав науковців укласти закони аграрної реформи, що охопили б усю широту питання, й представити цей правовий проект до розгляду державного керівництва: «Я певний, що ваша добра воля побільшиться і напевно дамо нашому населенню силу побороти цю штучну кризу з поміччю Бога, Церков та людей доброї волі».

І в словах депутатів Верховної Ради, представників влади було чути радість від факту сміливого залучення Церкви до вирішення соціяльних проблем, надію на подальшу підтримку духовенства у зрушенні важливої для України проблеми аграрного реформування з застоялого місця: «Це прекрасно, що Церква висловила розуміння і готовність до співпраці у вирішенні такої важливої проблеми… Шкода, що ми спізнені щонайменше на 5 років», — зауважив Роман Шмідт. Часто повторювались слова про необхідність вияву Церквами України повноти їх змісту: духовного зміцнення народу, лікування людських ран, завданих попереднім режимом, широти навчальної функції. В конференції крім представників духовенства, ділових кіл і громадських діячів брали участь провідні вчені в галузі сільського господарства, тваринництва й біології, професори науково-дослідних інститутів Академії Наук України, зокрема професор Роман Кравців, ректор Львівської державної академії ветеринарної медицини ім. С. Гжицького. Р. Кравців сказав пізніше кореспонденту: «Хоч є районні управління сільського господарства, т.зв. агропроми, та вони звикли займатись лише колективними господарствами. І теж нижчі владні органи, районні ради і до сільських, якось не націлюють, не вчать займатись державотворчою працею. Є теж велика границя між виконавчою владою і законодавчою, її треба перебороти. А коли священик на сході села після Служби Божої вийде до людей обговорити ці питання — то є вже велика сила».

Доповідь народного депутата Романа Шмідта, а також виступ Ігоря Вуйцика, голови управи Львівської аграрної палати розкривали ситуацію аграрної реформи в Україні комплексно. А розглядувані окремі аспекти цього складного питання були спрямовані на вироблення знарядь господарського й суспільного розвитку аграрної реформи. Інженер-економіст Б. Боднар розповів про кредитні спілки та їх роль у відродженні приватного господарства, голова страхової компанії «Скарбниця» Б. Пасічний зробив аналіз страхування власників земельних паїв. Михайло Лесів, директор Агентства з розвитку агробізнесу та маркетингу вказав на значні проблеми сільськогосподарської кооперації сьогодні. Значимими, сповненими вболіваннями за майбутнє були й інші виступи учасників конференції.

«Важливо, що організаційний комітет, який працював над конференцією, залишається далі працювати над заторкнутими проблемами і поповнюється науковцями, котрі хочуть прикластись до цієї ділянки та мають вже певні напрацювання. Закликаємо до співпраці всіх бажаючих» – сказав після завершення конференції Ігор Матушевський. Ігор, голова «Фонду Святого Володимира» і заступник голови «Товариства Сільський Господар», головував теж на конференції «Аграрна реформа в Україні. Внесок Церкви», заключні документи якої публікуємо нижче.

ЗВЕРНЕННЯ учасників конференції «Аграрна реформа в Україні. Внесок Церкви» до духовенства, владних структур, політичних і громадських організацій, усіх людей доброї волі, які живуть і працюють на землі

Звернення укладено на підставі оприлюдненого на початку цього року документу «За кращий розподіл землі. Виклик аграрної реформи, виданий Папською Радою «Справедливість і мир»

Земля споконвіку відігравала визначальну роль у формуванні соціяльної та економічної бази українського народу. Україна володіє третиною світових чорноземів. Село — творець і хоронитель багатьох наших культурних традицій, української мови, християнської віри та етики. Селянство — основа творення української нації, її ментальності, звичаєвості.

Ці та інші чинники спонукали українофобів нищити етнічну основу нації — селянство і його хліборобську еліту — добрих господарів землі, національно свідому інтелігенцію, священиків. Більшовицька влада спричинилася до трьох голодоморів в Україні — 1921, 1933 і 1947 років. Найважчим і найзлочиннішим був штучний голокост 1933 року, під час якого загинуло 6 (за іншими джерелами 8) мільйонів селян.

Боже провидіння вчинило так, що маємо свою незалежну державу. Одначе, це не означає, що всі проблеми життя вирішені. Варто пригадати , що Держава і Церква, незалежні одна від одної та автономні, але обидві служать здійсненню особистого і громадського призначення людини. Ця служба буде тим краще виконана, чим краще Держава і Церква плекатимуть здорову співпрацю, зваживши на обставини часу і місця. Бо людина не обмежується виключно задоволенням матеріяльних благ, але, триваючи в людській історії, зберігає за собою своє вічне покликання («Радість і надія», ч. 76, II Ватиканський собор). Це означає, що людина — не каталог потреб, а найперше, серце, яке прагне бути вислуханим. Сьогодні звертаємося до того серця зі словом надії й запоруки, що Церква готова робити все можливе, аби повернути людську гідність кожному громадянину України. Відкладати справу пошанування людської гідності означає відкладати правдивий мир у суспільстві. Мир полягає не тільки у відсутності війни і не обмежується лише встановленням рівноваги між протилежними силами, не постає з якоїсь імперської гегемонії. Мир — це також плід любови і вимагає справедливості («Радість і надія», ч. 78).

Серед різних виявів справедливости важливим є право на приватну власність. Другий Ватиканський собор («Радість і надія», ч. 71) каже, що приватне посідання землею і її добрами дають кожному потрібний простір для особистої і сімейної незалежносте і повинні бути продовженням людської свободи. Ще митрополит Андрей Шептицький у своєму посланні «О Квестії Соціяльній» писав: «Чоловік передбачає у своєму житті хвилини, в котрих потрібно йому буде вже наперед надбаного добра, яким би міг заспокоювати свої потреби. З самої природи шукає він своєї долі на майбутність і цей природний напрям є законом природного права, без котрого цей напрям був би блудним. В разі, якби чоловікові невільно було нічого капіталізувати, було б абсолютно неможливо запевнити собі утримання на випадок хвороби або старості. А це, між іншим, є його природне право, бо так як має право до життя, так і має право до того, без чого життя є непевне. Забезпечення знаходиться лише в приватній власності середників продукції, а перш за все землі. Лиш тоді може забезпечити своє майбутнє і бути спокійним про своє життя, коли має в руках можливість заспокоєння своїх потреб… Зі всіх можливих способів запевнення утримання — посідання землі є найпевніше, а навіть єдине, бо земля утримує своїми плодами життя, і хто не має певності мати овочі землі, той не має певності утримання життя, а певність мати овочі землі має лиш той, хто має клаптик землі на власність».

У тому ж посланні митрополита Андрея Шептицького «О Квестії Соціяльній», читаємо слова, котрі приймаємо як власні: «Опіка над убогими і оборона тих, що самі себе боронити не вміють, рівність, братерство людей — це лише право справедливість, завдяки розподілу земельної власності, до чого закликаємо владні структури, політичні й громадські організації, усіх людей доброї волі, які живуть і працюють на землі.

Львів, 21 грудня 1998 року.

(Українська делегація на ювілейному Католікентагу)

У 1848 році Німеччина створила нову традицію — проведення національних з’їздів християн. Вони стараються давати відповідь «злобі дня», виходячи з вимог віри. Отож цьогорічний. уже 93-ій форум католиків Католікентаг, який проходив з 11 по 14 червня (завершився святом Божого Тіла), відзначив 150-літній ювілей своєрідної суспільної прощі. Німецькою особливістю є те, що католики проводять з’їзди кожний другий рік на зміну з протестантами.

Не дивно, що такий собор громадян країн є завжди проблемним — критична думка християн шукає позитивних рішень. Цьогорічний з’їзд пройшов під гаслом «Дайте свідоцтво вашої на дії», він стимулював Церкву Німеччини до нового життя. Програма мала шість основних тем. Перша, «Зберегти Боже творіння», охопила проблеми екології й збереження Божого образу в людях, причому моральний плян було розглянуто разом з питанням фізичного існування: проблем абортів і евтаназїї, голоду в Африці й т.п. Друга тема, «Людське суспільство Европи — єдиний світ», — це пошук єднаючий національних факторів, аналіз різних культур з точки зору притаманного їм стремління до солідарності!, з виявленням християнського натхнення європейського світу. Тема «Політика, держава, демократія» озвучила прагнення від­найдення і вдержання справедливости у суспільстві. А наступна тема — «Церква здатна на діялог» деякою мірою лише уточнила засади, на яких відбувався Католікентаг — сказав один з його українських учасників. Роман Крип’якевич, вказуючи на діялогічний характер з’їзду: не лише у формах виступів, але і в ширшому сенсі – як діялогу Церкви зі світом. Останні дві теми теж заторкнули участь Церкви в суспільному житті: «Економіка — суспільство — соціяльний порядок» та «Освіта, виховання, наука».

«По кожній з цих тем ми могли б виступити. Але показали себе «лукавим і лінивим рабом» — брали в основному пасивну участь. Хоч основна вина за це — відповідальних за зовнішні зв’язки УГКЦ, — в інтерв’ю після повернення в Україну зауважив далі Р. Крип’якевич. Він був на Католікентаг вперше. — Такі з’їзди це нагода для ознайомлення світу зі станом української Церкви, необхідно, враховуючи тенденцію ведення переговорів Риму з Москвою понад наші голови. Більше того, обоє притискають наші Церкви, про що свідчать багато прикладів. УПЦ МП заявляє, що є переслідуваною, місцеві ж уповноважені у справах релігії констатують, що цього немає. — Таке враження, що все робиться, щоб дезорієнтувати світ, а нас поділити, ослабити…»

Потрібна більша участь кваліфікованих у цих ділянках мирян. Взяти приклад Католікентаґ-у в Майну — конкретні спеціялісти значно збагатили б досвідом не лише християн України. експортуючи з благословення ієрархії зарубіжні здобутки, але й віруючих Заходу, імпортуючи ті скарби, що грою долі, а радше старанням святих пастирів і вірних, збереглися чи

з’явились лише у нас. «Ваша участь є живим знаком сестринського зв’язку, який переступає державні кордони. Про це свідчить традиція запрошення гостей на з’їзд. І це залишає свій відбиток й надихає наших людей!» — сказав Голова Німецької Єпископської Конференції владика Карл Лєман на прийомі, що відбувся у перший вечір роботи з’їзду в каварні «Ербахергоф».

А на форумі в суботу, 13 червня, архиєпископ особливо тепло відзначив участь української делегації у цьогорічному Католікентаг. Назвав ім’я голови Фонду Святого Володимира (ФСВ) Ігора Матушевського. Він вже втретє побував на такому з’їзді, а інший член ФСВ, Леся Крип’якевич — четвертий раз. «Ми подарували єпископу Лєману книгу «Українська ікона» — символ найкращого, що має Україна. Бо ж Католікентаг — це зустріч з приятелями, пережиття культури християнських відносин, важним є «відчуття ліктя», солідарносте християн. Найцінніше ж, — говорить в інтерв’ю Леся Крип’якевич, — розмови з окремими людьми, що відбулись у тематичних наметах. Наповнені експонатами з певної ділянки праці, намети демонстрували досвіди роботи. Представлялись напрями мирянської праці, інститутів посвяченого життя, а навіть дієцезій Німеччини. Кожна дієцезія опікується двома країнами з третього, а також посткомуністичного, світу, надаючи допомогу їх населенню. Так, створюючи робочі місця, німці відсилають Нігерії вовну для в’язання светрів, матеріяли для шиття священичих одеж. І у шатрі показано прекрасні тканини, різні техніки: ткацтво, плетіння, шитво золотом. Досвід цінний. — зауважує далі Леся, а в розмовах утвердився і наш проект «Центру Родини». Отець Євген Гіленгас, лідер організації «Реновабіс», сказав: «Нарешті великий і цікавий проект з України». Особливо ж позитивно німецькі друзі оцінили в цьому проекті зв’язок і взаємодію Церкви з державою».

В українській делегації була й представниця Львівської архієпархії — Аніта Прокопович. Секретарка-жінка, як з’ясувалося, в Німеччині є типовою для єпископської канцелярії Аніта мала особливу нагоду для ділення досвідом. А скільки пізнали молодші учасники, студентка Наталя Щиглевська, представники Товариства студентів-католиків «Обнова»: Іван Щурко, Уляна Ткачук та Марійка Пташник! Закарбовані в них відчуття з поїздки на Католікентаг стануть тими зернятами, що нестимуть плід не лише Україні, а й спільній Европі. «Я приїхала у четвер і зразу попала на африканську Літургію. Щось зовсім незвичне. Але це відображає їхню традицію. Цілком зрозуміло, що народ хвалить Бога в такий спосіб, як він живе. Трошки сумно, що до України ставляться ще не цілком уважно, як би цього нам хотілось. Її ще замало знають», — сказала Марійка Пташник, котра виступала з доповіддю на одній з конференцій. А про доцільність подібних всенародних християнських зборів в Україні вона сказала наступне: «Нам теж необхідні такі з’їзди й у керівника Молодіжної комісії УГКЦ о. Йосипа Міляна була ідея зробити екуменічний з’їзд молоді України. Але якщо робити його у Львові, то приїде лише кілька людей зі сходу України. Якщо ж цей з’їзд має бути загальноукраїнським, то треба робити це в Києві. Але в Києві це почати має православна Церква».

Різноманітні образи багатосторонньої програми Католікентагу… У шатрах організовано перекуски (їх як і транспорт, що регулярно курсував до гуртожиткового містечка на березі ріки, для учасників свята було оплачено завчасно). На пляні, на гігантському екрані — кадри з історії Католікентагу, зокрема навіть тих з’їздів, які сміло підняли голос при гітлерівському режимі. Сьогодні ж у шатрах є виставки проти атомних випробувань… Вистави, концерти, пантоніми — у місті крім нарад проходить сотня паралельних заходів. Один з плякатів так і проголошує: «Нас — багато, ми — єдині, ми — різні, я — один із них».

Мелхітський єпископ відслужив літургію східного обряду у співслужінні з мадярським греко-католицьким єпископом Гайдудорозької епархії Сілартом Керестешом. Доповідь цього єпископа з Угорщини «Католицька, але не римська», що прозвучала на одній із сесій з’їзду, піднесла тему різноманітності обрядів католицької Церкви й аналізувала стан релігійних справ у Центральній і Східній Европі. «Дивно. Була мова про 1.7 млн румунських греко-католиків, 200 тис. угорських, 10 тис. хорватських, про словаків, болгарів, а про найбільшу Українську Греко-Католицьку Церкву було ледве згадано, й то, поряд з ніби-то окремою Рутенською…». — із сумом зауважив Роман Крип’якевич.

«В Угорщині констатують відсутність релігійного вибуху в посткомуністичний період. На жаль у нас взагалі ніхто не займається релігійною статистикою: ні політологічні центри. ні Богословська Академія, — продовжував далі Р. Крип’якевич. — Нам потрібні такі дискусійні журнали, як «Зернятко солі», що видає Центральний Комітет католиків (голова проф. Г. Й. Майєр). Він міг би стати посібником для наших мирян. Маючи їх більш підготовленими, зможемо багато зробити — й зокрема довести, що УГКЦ має особливу роль у світовій Церкві. Вона не камінь спотикання, а міст та взірець єднання православної і католицької Церков, приклад реального початку діла — як для Риму, так і для Москви. Ми зберегли обряд і є поєднаними з Апостольською Столицею.

Запам’ятався українцям і мистецький вечір, на якому єпископ Лєман від Спілки католиків вручав премії композиторам: німцеві й чеському єврею, котрі творили духовну музику «в шуфляду» під час нацистської і більшовицької окупації.

А потім — дорога назад, через міста Німеччини: Аугсбурґ, Мюнхен… Всюди представники ФСВ зустрічали друзів. Особливо ж згадується 160 тисячне Баварське містечко Вольцах, хмелеводи-мешканці якого, під керівництвом фрау Вебер, щорічно збирають гуманітарну допомогу для Львова: відвідання посадника міста Шеха: каплиці, яку він збудував, тепла розмова з цим поважним патроном і улюбленцем горожан. А Вебер розповів про недавню мандрівку до Єрусалиму й показав вервичку зі святих місць, яку зберігає разом з медальоном, подарованим у Львові покійним владикою Володимиром Стернюком. «Ці реліквії є завжди зі мною», — сказав на прощання цей чоловік з мальовничого містечка Баварії.

Олег Дудич

(Українська делегація на ювілейному Католікентаґу)

У 1848 році Німеччина створила нову традицію — проведення національних з’їздів християн. Вони стараються давати відповідь «злобі дня», виходячи з вимог віри. Отож цьогорічний, уже 93-ій форум католиків Католікентаґ, який проходив з 11 по 14 червня (завершився святом Божого Тіла), відзначив 150-літній ювілей своєрідної суспільної прощі. Німецькою особливістю є те, що католики проводять з’їзди кожний другий рік на зміну з протестантами.

Не дивно, що такий собор громадян країн є завжди проблемним — критична думка християн шукає позитивних рішень. Цьогорічний з’їзд пройшов під гаслом «Дайте свідоцтво вашої надії», він стимулював Церкву Німеччини до нового життя. Програма мала шість основних тем. Перша, «Зберегти Боже творіння», охопила проблеми екології й збереження Божого образу в людях, причому моральний плян було розглянуто разом з питанням фізичного існування: проблем абортів і евтаназії, голоду в Африці й т.п. Друга тема, «Людське суспільство Европи — єдиний світ», — це пошук єднаючих національних факторів, аналіз різних культур з точки зору притаманного їм стремління до солідарности, з виявленням християнського натхнення європейського світу. Тема «Політика, держава, демократія» озвучила прагнення віднайдення і вдержання справедливости у суспільстві. А наступна тема — «Церква здатна на діялог» деякою мірою лише уточнила засади, на яких відбувався Католікентаґ — сказав один з його українських учасників, Роман Крип’якевич, вказуючи на діялогічний характер з’їзду: не лише у формах виступів, але і в ширшому сенсі — як діялогу Церкви зі світом. Останні дві теми теж заторкнули участь Церкви в суспільному житті: «Економіка — суспільство — соціяльний порядок» та «Освіта, виховання, наука».

«По кожній з цих тем ми могли б виступити. Але показали себе «лукавим і лінивим рабом» — брали в основному пасивну участь. Хоч основна вина за це — відповідальних за зовнішні зв’язки УГКЦ, — в інтерв’ю після повернення в Україну зауважив далі Р. Крип’якевич. Він був на Католікентаґ вперше. — Такі з’їзди це нагода для ознайомлення світу зі станом української Церкви, необхідно, враховуючи тенденцію ведення переговорів Риму з Москвою понад наші голови. Більше того, обоє притискають наші Церкви, про що свідчать багато прикладів. УПЦ МП заявляє, що є переслідуваною, місцеві ж уповноважені у справах релігії констатують, що цього немає. — Таке враження, що все робиться, щоб дезорієнтувати світ, а нас поділити, ослабити…»

Потрібна більша участь кваліфікованих у цих ділянках мирян. Взяти приклад Католікентаґ-у в Майну — конкретні спеціялісти значно збагатили б досвідом не лише християн України, експортуючи з благословення ієрархії зарубіжні здобутки, але й віруючих Заходу, імпортуючи ті скарби, що грою долі, а радше старанням святих пастирів і вірних, збереглися чи з’явились лише у нас. «Ваша участь є живим знаком сестринського зв’язку, який переступає державні кордони. Про це свідчить традиція запрошення гостей на з’їзд. І це залишає свій відбиток й надихає наших людей!» — сказав Голова Німецької Єпископської Конференції владика Карл Лєман на прийомі, що відбувся у перший вечір роботи з’їзду в каварні «Ербахергоф».

А на форумі в суботу, 13 червня, архиєпископ особливо тепло відзначив участь укра­їнської делегації у цьогорічному Католікентаґ, назвав ім’я голови Фонду Святого Володимира (ФСВ) Ігора Матушевського. Він вже втретє побував на такому з’їзді, а інший член ФСВ, Леся Крип’якевич — четвертий раз. «Ми подарували єпископу Лєману книгу «Українська ікона» — символ найкращого, що має Україна. Бо ж Католікентаґ — це зустріч з приятелями, пережиття культури християнських відносин, важним є «відчуття ліктя», солідарности християн. Найцінніше ж, — говорить в інтерв’ю Леся Крип’якевич, — розмови з окремими людьми, що відбулись у тематичних наметах. Наповнені експонатами з певної ділянки праці, намети демонстрували досвіди роботи. Представлялись напрями мирянської праці, інститу­тів посвяченого життя, а навіть дієцезій Німеччини. Кожна дієцезія опікується двома країнами з третього, а також посткомуністичного, світу, надаючи допомогу їх населенню. Так, створюючи робочі місця, німці відсилають Нігерії вовну для в’язання светрів, матеріяли для шиття священичих одеж. І у шатрі показано прекрасні тканини, різні техніки: ткацтво, плетіння, шитво золотом. Досвід цінний, — зауважує далі Леся, — а в розмовах утвердився і наш проект «Центру Родини». Отець Євген Гіленгас, лідер організації «Реновабіс», сказав: «Нарешті великий і цікавий проект з України». Особливо ж позитивно німецькі друзі оцінили в цьому проекті зв’язок і взаємодію Церкви з державою».

В українській делегації була й представниця Львівської архиєрархії — Аніта Прокопович. Секретарка-жінка, як з’ясувалося, в Німеччині є типовою для єпископської канцелярії. Аніта мала особливу нагоду для ділення досвідом. А скільки пізнали молодші учасники, студентка Наталя Щиглевська, представники Товариства студентів-католиків «Обнова»: Іван Щурко, Уляна Ткачук та Марійка Пташник! Закарбовані в них відчуття з поїздки на Католікентаґ стануть тими зернятами, що нестимуть плід не лише Україні, а й спільній Европі. «Я приїхала у четвер і зразу попала на африканську Літургію. Щось зовсім незвичне. Але це відображає їхню традицію. Цілком зрозуміло, що народ хвалить Бога в такий спосіб, як він живе. Трошки сумно, що до України ставляться ще не цілком уважно, як би цього нам хотілось. Її ще замало знають», — сказала Марійка Пташник, котра виступала з доповіддю на одній з конференцій. А про доцільність подібних всенародних християнських зборів в Україні вона сказала наступне: «Нам теж необхідні такі з’їзди й у керівника Молодіжної комісії УГКЦ о. Йосипа Міляна була ідея зробити екуменічний з’їзд молоді України. Але якщо робити його у Львові, то приїде лише кілька людей зі сходу України. Якщо ж цей з’їзд має бути загальноукраїнським, то треба робити це в Києві. Але в Києві це почати має православна Церква».

Різноманітні образи багатосторонньої програми Католікентаґ… У шатрах організовано перекуски (їх як і транспорт, що регулярно курсував до гуртожиткового містечка на березі ріки, для учасників свята було оплачено завчасно). На пляні, на гігантському екрані — кадри з історії Католікентаґу, зокрема навіть тих з’їз­дів, які сміло підняли голос при гітлерівському режимі. Сьогодні ж у шатрах є виставки проти атомних випробувань… Вистави, концерти, пантоміми — у місті крім нарад проходить сотня паралельних заходів. Один з плякатів так і проголошує: «Нас — багато, ми — єдині, ми — різні, я — один із них».

Мелхітський єпископ відслужив літургію східного обряду у співслужінні з мадярським греко-католицьким єпископом Гайдудорозької єпархії Сілартом Керестешом. Доповідь цього єпископа з Угорщини «Католицька, але не римська», що прозвучала на одній із сесій з’їзду, піднесла тему різноманітності обрядів католицької Церкви й аналізувала стан релігійних справ у Центральній і Східній Европі. «Дивно. Була мова про 167 млн румунських греко-католиків, 200 тис. угорських, 10 тис. хорватських, про словаків, болгарів, а про найбільшу Українську Греко-Католицьку Церкву було ледве згадано, й то, поряд з ніби-то окремою Рутенською…», — із сумом зауважив Роман Крип’якевич.

«В Угорщині констатують відсутність релігійного вибуху в посткомуністичний період. На жаль, у нас взагалі ніхто не займається релігійною статистикою: ні політологічні центри, ні Богословська Академія, — продовжував далі Р. Крип’якевич. — Нам потрібні такі дискусійні журнали, як «Зернятко солі», що видає Центральний Комітет католиків (голова проф. Г. Й. Майєр). Він міг би стати посібником для наших мирян. Маючи їх більш підготовленими, зможемо багато зробити — й зокрема довести, що УГКЦ має особливу роль у світовій Церкві. Вона не камінь спотикання, а міст та взірець єднання православної і католицької Церков, приклад реального початку діла — як для Риму, так і для Москви. Ми зберегли обряд і є поєднаними з Апостольською Столицею. Якби не жонаті греко-католицькі священики, не було б Ст. Бандери, Шухевича, Лонгіна Цегельського, Дзеровича та ін., що перейняли скарби духовности теж і на Генетичному рівні. Чи була б тепер мова про Україну — край «хлопа і попа», як говорили про нас в умовах бездержавности?».

Запам’ятався українцям і мистецький вечір, на якому єпископ Лєман від Спілки католиків вручав премії композиторам: німцеві й чеському єврею, котрі творили духовну музику «в шуфляду» під час нацистської і більшовицької окупації.

А потім — дорога назад, через міста Німеччини: Ауґсбурґ, Мюнхен… Всюди представники ФСВ зустрічали друзів. Особливо ж згадується 160 тисячне Баварське містечко Вольцах, хмелеводи-мешканці якого, під керівництвом фрау Вебер, щорічно збирають гуманітарну допомогу для Львова; відвідання посадника міста Шеха; каплиці, яку він збудував, тепла розмова з цим поважним патроном і улюбленцем горожан. А Вебер розповів про недавню мандрівку до Єрусалиму й показав вервичку зі святих місць, яку зберігає разом з медальйоном, подарованим у Львові покійним владикою Володимиром Стернюком. «Ці реліквії є завжди зі мною» — сказав на прощання цей чоловік з мальовничого містечка Баварії.

Олег Дудич

(Закінчення)

«Киевские Новости»: Відомо, що представник папи в іншій країні — це дипломат, але дипломатія в нашій країні не має традиції. Чи має Ваша Святість труднощі у відношеннях із світськими властями? Якщо є, то як їх перебороти?

Нунцій: Незалежність ваша є ще дуже молодою, однак мушу сказати, що я не маю таких труднощів. Скажімо, коли я маю відвідувати якихось представників уряду, то я їх відвідую. Коли я їжджу по областях, як тепер у Львові чи Івано-Франківську, Мукачево чи в Ужгороді — я це робив. Я не кажу, що завжди досягаю того, що я хотів би, і це є нормально. Хочу вам сказати, що впродовж цього першого року я був відносно мало в Києві, і я властиво може замало уваги приділив тим питанням дипломатичним, які я, скажімо, мав робити. Я намагаюсь бути якнайбільше у дійсності Церкви: і щоб запізнатись з даною ситуацією, і щоб зустрічатись з людьми. Мушу сказати, що однією з найбільших радощів, які я зазнав, були спільні богослуження, які проходили на Закарпатті, які я проводив як Апостольський Нунцій разом з трьома тамошніми єпископами. Ви можете собі уявити і ту атмосферу напруження, про яку ми говорили, і тих добрих людей, як ці люди прямо зворушувались радістю присутности представника пани і тих трьох єпископів разом. Такі події просто заставляють нас забути, що існують інші проблеми і інші подібні питання. Але існують ці проблеми.

Кость Чавага, ЗВУ: Перше питання. Як формується латинський єпископат в Україні і в який спосіб він підпорядковується Апостольській Столиці? Чи введення української мови в Києві і в інших східніх областях не свідчить про деяке розмежування впливів Латинської і Греко-католицької Церков?

Друге питання. Чи неприйняття громадянства України ієрархією (Блаженнішим) є причиною невизнання Патріярхату?

Нунцій: Дякую за питання, кажу це щиро, бо вони дають нам змогу насвітлити цілий ряд питань. Тож перше — ріст латинської Церкви. Бачите, ми стараємось підготуватись, потрібно трохи часу: чи для латинської Церкви, чи для Греко-католицької ми повинні скласти карту ситуації, яка існувала перед революцією, що відноситься до східньої частини України, і також ситуацію, що існувала перед Другою світовою війною, в основному, що відноситься до земель Західньої України. Коротко кажучи, про ріст латинської Церкви, то його власне немає, бо згідно документів, які я маю, якщо порівняємо ситуацію, яка існувала в 1913 році, з усіма вказівками — де були громади, в яких селах та скільки було католиків, скільки храмів, каплиць, а навіть там вказано, чи каплиці були з дерева, чи з каменю. Отож сьогодні я можу сказати, що ми не дійшли ще до того, що маємо таку кількість душпастирів, щоб дійти до всіх спільнот, тих тодішніх. Аж до того часу, доки історія не дала нам того «дарунку» теперішнього століття, коли було багато церков знищено або ж перетворено у заклади іншого призначеня, чимало з них ще досі вживається на інші цілі, й існують труднощі їхнього поновного відзискання. Бракує священиків, щоб дбати про ті громади, які поступово творяться, які там були впродовж століть. Це не є точно моїм завданням, однак це завдання, яке намагаються і виконують владики. Структури… Ви знаєте, як багато реакції викликало два роки тому затвердження греко-католицьких єпископів і номінація римо-католицьких єпископів. Наразі Римський Апостольський Престіл не створив нічого нового, він лише назначив єпископів на ті єпархії, ті дієцезії, які дотепер існували: чи то для Львова, чи для Кам’янця-Подільського, чи для Житомира. Ви напевно знаєте, що історично частина східньої України належала до Могилівської єпархії, яка знаходиться у Білорусії. А на півдні України частина належала до Тираспольської єпархії, яка зараз є у Молдавії. Сьогодні знаходяться території на південній Україні, що належали до тієї єпархії: в Одесі існувала «прокатедра» тієї єпархії. Це є дійсністю, реальністю. І ці проблеми потрібно вивчити докладно, а також, як можна пристосувати ті структури до наших обставин. Найважніше, на що я хотів наголосити, Апостольський Престіл, як і взагалі Католицька Церква, не замірює будь-якого прозелітизму. Структури, які творить Апостольський Престіл, або рішення, які приймає Синод Греко-католицької Церкви, а Апостольський Престіл апробує призначені для опіки вірних, це є засадничий принцип, який ми постійно повторюємо і здійснюємо. І ми це проголошуємо вільно і спокійно — ми не маємо жодних намірів будь-якого прозелітизму. Однак, з пошани до людської особи і до свободи сумління цієї особи — як і навчає Апостольський Престіл та Католицька Церква — не можна відмовляти комусь, хто просить, головно, коли він настирливо, з аргументами просить. Коли ж відноситься до введення російської або української мови, то також і тут потрібно мати реальний погляд на правильність та на щирість цих поглядів. Що ми хочемо осягнути, то є лише служба цим громадам. Існують тут місцевості, околиці, де діти не знають польської мови і не вивчають її, а в багатьох регіонах навіть немає польських шкіл. І це є дійсність, історична дійсність. Фактом є те, що існують повноцінні українські родини латинського обряду. І це не є латинізацією, яку здійснювала латинська Церква.

По всій території Східньої України, а також Білорусі, включно з Волинню, Луцьком, Київщина східня і т.д. аж до Збруча, яка в часи після третього поділу Польщі попала під вплив Росії, на жаль, вся Греко-католицька Церква на тих землях була ліквідована, репресована за царських часів. Це пролилась кров греко-католиків на тих землях. Фактично Микола І сказав: «Хто хоче лишатись католиком, хай переходить на латинський обряд, хто хоче зберігати східні традиції, має перейти до Православної Церкви». Отож існують українські родини, що живуть згідно традиції латинської Церкви, такий же стан з Білоруссю, де живуть білоруси латинського обряду. І також, як вам відомо, на Білорусі живуть нащадки польських родин. Отже вживання якоїсь мови: російської чи української не має жодного наміру змагання між Церквами. До мене прийшли з Закарпаття словаки, до речі, мій секретар — словак, тож прийшли словаки з проханням на богослуження в українській мові. Бо молодше покоління — їхні діти — не вивчали, не знають словацької мови.

Що ж до громадянства ієрархії. Відносно латинської Церкви, два єпископи Кам’янець-Подільський і Житомирський, мають українське громадянство. Архиєпископ Яворський попросив громадянства і очікує на нього. Він сказав, що заради отримання українського громадянства готовий відмовитись від польського, якщо не можливо мати два громадянства. Ви знаєте, Монсеньор Яворський родився у Львові. Мені відомо, що існує закон, за яким потрібно перебувати тут 5 років, принаймні так мені говорили, щоб отримати громадянство України. Особисто я наполягаю на тому, щоб кожний, хто сюди прибуває з наміром залишитись, брав громадянство. Існують інші священики, що приїхали сюди тимчасово допомагати.

Латинська і Греко-католицька Церкви вийшли з періоду переслідувань, коли вони фактично були здесятковані. Греко-католицька Церква не мала права на якусь семінарію, точніше взагалі не мала права існувати. Латинська Церква від Другої світової війни не мала права на семінарію. У цілому колишньому Радянському Союзі існувало всього лише дві семінарії: одна в Ризі, а друга в Каунасі — в Литві і Латвії. Існувало т.зв. «замкнене число», й потрібно було мати дозвіл чи апробату знаєте кого — апробату світської влади, щоб ввійти, щоб бути вписаним до семінарії. Отже прийшли деякі священики на деякий час, доки не прийдуть інші, місцеві, на їх місце.

Напевно ж це не є причиною невизнання за Українською Греко-католицькою Церквою Патріярхату, з цим воно не має нічого спільного.

Андрій Шкіль. Журнал «Націоналіст»: Як ви не рідко буваєте в Києві, однак ви все ж ознайомлені з київською ситуацією. В Києві практично немає приміщення для УГКЦ, але є прекрасний костел латинників. З чим ви пов’язуєте це, чи з малою кількістю мирян ГКЦ чи…

2. Як ви оцінюєте рішення обласної адміністрації чи представника президента щодо передачі храмів. Чи вважаєте ви, що так можна вирішити…
3. Як ви ставитесь до братства св. Пія X?

Нунцій: Чи ви вже втомились, я втомився.

Ситуація в Києві. Не хочу, щоб хтось тут почувався винним, не хотів би сказати, що одні краще себе ведуть від інших. Так Греко-католицька Церква має відносно мало, має дзвіницю Миколи Доброго, бо дзвіниця була знищена і там була поставлена школа, і є маленька ротонда на Аскольдовій могилі, Латинська Церква мала костел на вулиці колишня св. Олександра, який був колись перероблений на триповерховий, який єпископ і парох, отримавши, стараються привернути до колишньої краси і величі, ще був костел св. Миколи, який вживають також як органний зал на концерти і який був власністю латинської громади, і очевидно єпископ домагається цього храму, бо це було б справедливим віддати його історичним власникам, якими вони є. Ще існувала мала капличка, яка діяла як латинська церква, однак знаходиться вона у передмісті Києва, відкрили її в 60-х роках, і була вона тоді єдиною в тих околицях. Греко-католицька Церква настоює, щоб мати відповідний гарний будинок у Києві. Думаю, що вам відомо, що це було Блаженнішому обіцяно. Дійсність є такою, що не завжди можна отримати це просто, однак не хотів би сказати, що одні були більш справні за других.

Що ж до рішень Львівської влади, я не знаю докладно всіх обставин на 100%. Ми твердимо принципово, що будинки потрібно віддати історичним власникам. Щоб задовільнити потреби різних громад, спільнот. Ми є в таких обставинах, що є труднощі, наприклад в селі є лише одна церква, то думаю, в таких обставинах питання власности не найважніше. Можна затвердити права власности, але треба подбати на місці про вживання цього храму. Бо, повторюю, і на цьому ми завжди будемо настоювати, що ми мусимо дбати про добро громад. Наші вірні: як римо-католики, так і греко-католики, так само і православні — ніхто з них не винний за ту ситуацію, яку ми маємо. Не було б цієї ситуації, якби не було цього періоду, який пов’язаний з ліквідацією Греко-католицької Церкви, з переслідуванням латинської Церкви. Ми могли б мати 100 інших проблем, але напевно ми б не мали тих громад, що між собою може навіть і воюють задля вживання того чи іншого храму. Бо відбулась би якась еволюція, коли кожна б громада збудувала собі церкву. Не знаю, чи ви згідні з тим, але я так бачу.

Про братство св. Пія X. Це було одною з пухлин, які заіснували після II Ватиканського Собору в латинській Церкві. Через певну впертість чи реакційність тої групи, яка відкидала постанови II Ватиканського Собору. Ви, можливо, й не знаєте, бо тут не було тоді вільної преси, але існують докази старань Святої Столиці, щоб вгамувати їх якось, ввести знову в зв’язок з Церквою, бо цей рух був дуже консервативний, традиціоналістичний. Це дуже широка тема. Коротко можу вам сказати, папа і Апостольський Престіл не піднялись до будь-якого канонічного кроку супроти покійного архиєпископа Лефевра, аж поки він не висвятив єпископів. В день, коли він номінував єпископів, його просили і напоминали, щоб він цього не робив, однак папа мусів заявити йому, що він себе тим відділив від Католицької Церкви, бо це є передбачено в кодексі Церковного канонічного права, і від цього моменту вони є поза Католицькою Церквою, вони екскомуніковані, аж доки не дійде до якогось порозуміння, маємо сказати, що це є певною схизмою в Католицькій Церкві. Вони не є у єдності з папою — така дійсність.

Оксана Гайова: В.е., Ви сказали, що наша Церква заплатила кров’ю за вірність Апостольській Столиці. Але від ХVІ ст. Апостольська Столиця офіційно визнала тільки одного святого — Йосафата Кунцевича. Ми зараз знаходимося в палатах, котрі будували Києво-Галицькі митрополити Шептицькі і в котрих впродовж півстоліття жив і служив для своєї Церкви і свого народу Слуга Божий митр. А. Шептицький. Він є святий, і наш народ вважає його святим. Від 1958 р. триває беатифіційний процес, і, як видно, не скоро він завершиться. Чи можете ви особисто допомогти прискорити цей процес і щоб Слуга Божий митр. А. Шептицький був зачислений до лику святих УГКЦ?

Нунцій: Я дуже радо дізнаюсь про стан процесу, ви знаєте, що як і усюди, існують певні норми, також і тут є певні норми, тут є ціла процедура. Я поінформуюсь докладніше і тоді…

Кожному з вас треба присвятити півдня. Хочу бути з вами чесним, не виносити вирока поза моєю компетенцією.

Вам напевно зрозуміло, що впродовж 2-х років не вирішиться усіх проблем, а навіть як їх вирішується, то людина зауважить колись помилку і відступає. Ми є доброї віри, доброго наміру і волі. Бажаємо дати добрі відповіді, коли існують проблеми, якщо на це по виходить, то стараємось іншим способом розв’язати проблеми. Повільно-повільно…

 

(Радіо «Воскресіння» — Олег Дудич). Після закінчення Молитовного з’їзду католицького єпископату, 19 травня 1993 p., у митрополичих палатах на Святоюрській горі, у Львові відбулась пресконференція папського нунція в Україні архиєп. Антонія Франко. Папський нунцій намагався уточнити та подати інформацію про завдання Апостольського Нунція в Україні. Архиєп. А. Франко говорив по-італійському, а о. д-р Іван Дацько перекладав на українську мову.

«УГКЦ змагає за її визнання в якості Патріярхату. Рішення це має прийняти Римський Папа».

Що потрібно для досягнення цього?» — запитав кореспондент газети «Культура і життя».

Нунцій. Я сподівався, що це питання хтось поставить, бо протягом року мого перебування на Україні це питання мені ставлять дуже часто. Хочу відповісти просто. Кореспондент правильно відмітив, що це є рішення, яке має прийняти сам Святіший Отець. Питання ж полягало в тому, що вимагається зі сторони Греко-католицької Церкви. Фактично я міг би просто відповісти — нічого не вимагається і нічого не потрібно. Однак, потрібно зауважити, що виконується певна робота, яка й буде продовжуватись. Полягає вона в тому, що потрібно заліковувати рани, які завдані довгими роками поневолення та придушення. Ці роки зоставили свої сліди на цій Церкві. Проблема Патріярхату є еклезіологічною. Це церковне питання, що має велике значення для вас, синів і дочок Української Греко-католицької Церкви. Однак папа розглядає це питання вище і ширше, ніж воно виглядає з боку Української Греко-католицької Церкви. Папа його бачить в загальному пляні, у пляні Вселенської Церкви та в пляні реорганізації цієї Церкви. На зустрічі з греко-католицькими єпископами в кінці червня 1990 року папа сказав єпископам: «Ми прямуємо в сторону Патріярхату».

Напевно почуттям Святішого Отця є велика любов до цієї Церкви. Якщо ж він не бачить відповідности моменту чи не прийняв ще цього рішення, то це не означає того, що він не любить цієї Церкви. А це є так тому, що, можливо, він не бачить ще всіх необхідних елементів.

Я не можу знати, які є основні пункти, над якими застановляється та які вивчає Святіший Отець, але, напевно, є основні проблеми, які папа попросив вивчати чи у Львові, чи в Римі. Їх вирішення потрібно робити спокійно з усіх оглядів. Увінчання цієї помісної Церкви короною Патріярхату вимагає певного часу, і ми повинні мати достатньо терпеливости. Що ж до добра, духовного добра цієї Церкви, мусимо пам’ятати, що Верховний Архиєпископ має всі права та прерогативи Патріярха. Щоб прийшов день того коронування, ми всі повинні молитись, а ті, кому дане завдання над цим працювати, хай добре виконують свою працю, щоб їхня робота відповідала Божим плянам добру цілої Церкви, в пляні загального добра Вселенської Церкви.

Кореспондет газети «Голос нації». Чи відомі вам, ваша ексцеленціє, те незадоволення, яке побутує головним чином серед мирян Української Греко-католицької Церкви, викликані неприйняттям Патріярхату та небажанням поширити юрисдикцію Блаженнішого на цілу територію колишнього Радянського Союзу, на якій проживають українці, а також втручання у справи західніх областей України, зокрема Закарпатської, де відбулось перепідпорядкування єпископату безпосередньо Римові. Тож чи відомі вам ці незадоволення і як ви їх особисто можете прокоментувати.

Нунцій. Треба набратись терпеливости вислухати мої відповіді, оскільки це є три глави, які вимагають доволі поглибленого вивчення. Однак, радо відповідаю вам, щоб подати причини та поглибити правду. Мені дуже добре відоме це незадоволення мирян, і я, як можу, намагаюсь разом з ними над цим застановлятись. Я їх розумію, однак розумію, що в проблемах Церкви не можна бути поверховим, потрібно йти глибше.

Перше ваше питання є фактично продовженням питання Патріярхату, я хочу вам лише повторити, що ми не ігноруємо питання Патріярхату, Апостольський Престіл не протистоїть йому, як і не є проти Греко-католицької Церкви, це було б протиріччям. Я вчора згадував під час Літургії, скільки разів папа казав: «Я не можу не бути вірним цій Церкві, яка заплатила своєю кров’ю свою вірність Петрові». Це не є тільки загальне твердження. Папа, а саме теперішній папа, був найбільше неустрашимим оборонцем Української Греко-католицької Церкви, міг би навести багато деталей цього. Що певні речі могли еволюціонувати та дозріти, треба терпеливости. Повторю, що це є питання церковне, не потрібно надто змішувати понять Церкви і нації. Не треба бажати творити національну Церкву. Католицька Церква ніколи не ідентифікується з національною Церквою. Однак, дійсно, це питання можна було б поглибити, і це вимагало б дещо часу.

Друге питання юрисдикції над усією територією колишнього Радянського Союзу. Надіюсь, що ви всі знаєте, що Церква регулюється Кодексом права, а рівно ж і Східні Церкви мають Кодекс права для Східніх Церков. Цей кодекс ставить певні норми у відношенні юрисдикції.

Що ж до території України… Не буду входити в деталі, оскільки опрацьовується також історична аналіза та досвід, беруться до уваги всі реальності і всі аспекти даної проблеми. Хочу сказати вам, що це питання докладно вивчається тут, у Львові, а також Римським Апостольським Престолом. Напевно дійде до вияснення цього пункту.

Це ж відноситься й до питання Мукачева. Питанням Закарпаття я особисто займаюсь від минулого року. Були періоди, коли я там бував чи не щотижня для організації засідань у тій справі. Відбулась апостольська візитація, і було прийняте рішення з боку Римського Апостольського Престолу, тимчасове і на разі нічого не міняється. З точки зору історичних обставин, які там склались, то Мукачівська єпархія ніколи не була суфраганною, тобто залежною щодо Львова.

Така є дійсність навіть з історичної точки зору. Була така єпархія, і ніхто її не відлучав від влади Львова, вона ніколи не була з ним злученою. Коли прийшла знову релігійна свобода, навіть не було часу як слід займатись цим питанням, бо там на місці почались різні напруження. Існує частина Мукачівської єпархії, яка не хоче спілкуватись зі Львовом, і є друга частина, яка хоче того. Апостольський Престіл після апостольської візитації заявив: «На разі нічого не рішаємо. Насамперед примиріться самі між собою». І українці мають право виявляти своє богопочитання так, як вони цього бажають. І був назначений синкел, тобто генеральний вікарій для українців, неукраїнці можуть так само служити Літургію, як дотепер служили, і так само отримали свого синкела, тобто генерального вікарія. Зусилля ж архиепархіяльного єпископа мають направлятись на духовне добро одних і других, без того, щоб викликати якусь війну. Що ж до того, який буде майбутній розвиток чи еволюція цього, то я не є пророком. Тому не хочу викладати тут якісь пророцтва, одначе кажу вам тут, що ми мусимо творити все сильніші вузли єдности і спільности. У Греко-католицькій Церкві, на жаль, з різних історичних причин, існує багато напружень, ми працюємо над тим, і говорю це з великою радістю, що й я працюю разом з єпископами і священиками, які мають відповідальні позиції в епархіях, щоб побороти ці напруження і ці поділи і творити більшу єдність і більшу спільність. І це ж значення мали два дні, які ми щойно пережили. Католицька Церква в Україні: Греко-католицька чи то Галичини, чи то Закарпаття, латинська Церква — ми, однак, творимо всі одну Церкву, всі ми є на служінні цього народу, цих народностей, які живуть на території України.

Газета «Мета»: Днями виповнюється річниця проведення першого, після часу заборон і переслідувань, Синоду греко-католицьких єпископів в Україні. Яка реакція Апостольської Столиці на рішення Синоду?

Нунцій: Як і раніше, я вам всього сказати не можу. Не тому, що я не хочу конфронтуватись з цим аргументом. Ви самі побачите, як певні справі? поступово будуть здійснюватись. Побачите факти, а не слова. Можу вам сказати,, відколи його високопресвященство, Блаженніший, представив у Римі акти цього Синоду, то їх вивчали, переглядали дуже докладно. Це була праця надзвичайно інтенсивна, і багато було контактів представників Святішого Отця з їх Блаженством, а також з архиепархіяльним управлінням тут, Святоюрським. Можу лише сказати, що ми підходимо до завершення багатьох з цих справ.

Розумію вашу нетерпеливість, бажання, щоб це вирішилось з місця. Але, як говориться, «Рим є вічним», бо коли треба зробити рішення, особливо дуже важні, то треба застановитись над тим усім. Не так, щоб усім позасинати над тим, а оскільки це є вагомі питання, то треба докладно їх вивчити, вглибитись у них.

Газета «Мета»: Ваше високопреосвященство, вам очевидно відомо у Львівщині, в Україні і зокрема тут, в Галичині, продовжує існувати певне міжконфесійне напруження. Чи в вашу програму перебування входять якісь дії щодо їх пом’якшення або ліквідації. Якщо так, то які конкретно?

Нунцій: Це є одним з болючих питань, бо вони торкаються живого організму громад, і ті напруження є між громадами. Цілком відверто мушу вам сказати, що тут, у львівській архиепархії, я ще не почав праці у тому напрямку. Це не є легкою справою. Існує дійсно тут багато труднощів. В єпархії Івано-Франківській ми мали багато зустрічей, відбулось кілька зустрічей з епархом греко-католицьким і автокефальним, як рівно ж і з представником Української Православної Церкви, якої представителем є митрополит Володимир. Я пропоную як загальну лінію йти до спільноти і практично шукати здоровий компроміс, щоб зникли ці напруження. Щоб кожна з громад, греко-католицька чи православна, мала можливість служити Літургію в церкві. Це наставлення Греко-католицької Церкви всюди, ми повинні найбільше турбуватись громадами, народом. Вважаю, що ми повинні позбутись всяких інших турбот, які деколи виникають з таких різних приводів. Щоб ввести мир у спільноту, я готовий робити будь-що, навіть зустрітись з самим дияволом.

ІТАР-ТАРС: Яка мета цього з’їзду?

Нунцій: Ціллю цього молитовного з’їзду було те, щоб з’їхались всі католицькі владики в Україні, щоб подякувати Господеві за річницю перебування в Україні представника Святішого Отця. Ініціятива вийшла звідси, з управління Його Блаженства. Мета її — відсвяткувати цю подію, оскільки вона є дуже вагомою. Присутність офіційного представника папи означає, що визнається незалежність даної країни, бо Апостольський Нунцій є акредитований при уряді послом. Святий Престіл має таке визнання і фактично є Апостольський Нунцій майже в усіх країнах світу. Тож це означає і визнання Греко-католицької Церкви і те, що вона є вільною. Означає це, що визнається становлення нової ієрархії: чи то греко-католицької, чи то латинської. А також це означає, що всі ми сповідуємо і є членами однієї Католицької Церкви. Це, що для нас усіх спільне є те, що ми є католиками. Це не означає якоїсь конфузії, мішанини. Греко-католицька Церква має своє партикулярне право, має своє багатство, свою богословську, літургічну і культурну спадщину, але це визнається в рамцях Католицької Церкви. І більше. Другий Ватиканський Собор настоює, щоб лишались недоторканими ці вартості, ці прикмети. Латинська Церква має свою традицію. Очевидно, кожна з них має свої проблеми, свої труднощі, але існують і спільні проблеми, як рівно ж і спільні завдання чи зобов’язання. Респектуючи власну ідентичність, греко-католики і латинники мало працюють для громад, в яких живуть на цій території. І тому що обидві ці гілки є католицькими, ясно, що в таких нагодах, як тепер, це і виявляється. Це була перша нагода. Але вона не буде єдиною, бо відчувається потреба співпраці, саме тому, щоб кожна зберігала свою власну ідентичність. Але рівночасно хай кожна застановиться над тим, як працювати для добра цих спільнот, в яких перебуває. Римський Апостольський Престіл, як і Католицька Церква взагалі, співстраждає, коли існує криза в якоїсь Церкви-сестри, в нашому випадку Православної. Але це є проблема, яка відноситься до одної Церкви — до Православної. І, очевидно, Апостольський Престіл не буде перебирати якоїсь ініціятиви втручання у ці процеси. Існують Православні Церкви, існує Царгородський Патріярхат, існують інші Православні Патріярхати, то буде їхньою справою вирішення чи встановлення певної спільности і єдности: чи визнати Автокефальну Церкву, чи визнати це утворення, яке очолює митрополит Філарет? Тут Католицька Церква не буде втручатись чи робити перші кроки у визнанні одного чи другого. Це було б втручанням у внутрішні проблеми іншої Церкви.

(Далі буде)