Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Стати автором

Олег Сидор

В дорозі до пам’ятника Митрополиту Андреєві Шептицькому

Митрополит Андрей Шептицький — наймасштабніша постать в історії Української Церкви першої половини XX ст. Зрештою, не лише в історії Української Церкви Він мав винятково великий вплив на різні сфери життєдіяльності українського народу. Достатньо згадати його ініціятиви в економічно-господарській ділянці життя галичан (в т. ч. — банківської справи, чи увага до сільського господарства), відкриття народної лічниці, опіку над освітою (також і закордонною) нашої здібної молоді, активну видавничу діяльність, щедре меценатство стосовно української культури.

Але чи постійно пам’ятаємо про всі доброчинства цієї святої людини, цього новітнього Мойсея українського народу? Багато в чому не схвалюючи «пам’ятникоманії», все ж таки вважаємо, що пам’ятник Великому Митрополитові Андрею Шептицькому у Львові мусить стояти. Він потрібен не самому Митрополиту Андреєві, котрий і за життя протестував проти надмірної, як він вважав, — уваги до своєї особи (приміром, не дав згоди, аби заснований ним музей мав назву «Національний музей ім. митр. А. Шептицького»). Він, цей пам’ятник, потрібен передусім нам, а особливо — прийдешнім поколінням: аби й вони постійно відчували присутність у Львові одного з найвеличніших його громадян, котрий, — не сумніваємося в цьому, — буде увінчаний вінцем святості й тут, на землі (бо в небесах він є святим, оскільки там не діють різні суб’єктивізовано-кон’юнктурні чинники).

У перші роки нинішньої незалежної України, на хвилі відродження й Української Греко-Католицької Церкви проблема пам’ятника стала актуальною. Блаженної пам’яті Архієпископ Володимир Стернюк освятив камінь на місці планового спорудження монумента (біля зовнішньої брами Святоюрського ансамблю), і навіть було проведено виставку конкурсних пропозицій на скульптурне вирішення. Подані на цей, скоріше імпровізований конкурс, проекти здебільшого не витримували критики (мимоволі згадуються й інші конкурси останніх років, у тому числі — на пам’ятник Степанові Бандері). Позитивним моментом в умовах цього конкурсу можна вважати хіба те, що учасники були зобов’язані за основу свого пластичного рішення брати довоєнний пам’ятник роботи Андрія Коверка. Він стояв на території греко-католицької Богословської академії у Львові.

Отож пам’ятник Великому Митрополитові у Львові уже стояв, і нинішні пляни треба розглядати швидше як відновлення того, що вже існувало. Справді, 9 жовтня 1932 p., о 12 год. в «городі» Богословської академії в урочистій атмосфері відкрили перший у Львові український пам’ятник. Він являв собою монументальну (370 см) постать А. Шептицького, вирізьблену Андрієм Коверком із суцільного блоку полянського (Миколаївщина) каменю-вапняка. Львівська преса високо оцінила скульптуру (і як твір мистецтва, і як факт суспільно-культурного життя українського народу в Галичині). Митрополит був зображений на повен зріст, з трохи похиленою у задумі головою; лівою рукою опирався на низьку колону, а у правій тримав нагрудний хрест. А. Коверкові вдалося передати у компактній, узагальненій за силуетом постаті сконцентровану духовну силу, особливу зосередженість Митрополита Андрея й разом з тим — внутрішню динаміку мислі, творче, діяльне начало, що незмінно було йому властиве. Тобто у творі А. Коверка були поєднані портретна подібність, глибинно-образна характеристика і. власне, скульптурні, пластичні вартості. Нерозривно сплавлені воєдино перелічені ознаки і робили пам’ятник помітним явищем українського мистецтва.

На жаль, мусимо вживати минулий час. бо ж із приходом «визволителів» монумента не стало (так само, як і пам’ятника Митрополитові роботи Сергія Литвиненка на подвір’ї і Національного музею на вул. Драгоманова. відновлення якого також є актуальним). На щастя, у фондах НМД збереглася модель, виконана самим А. Коверком, яка від 1989 р. неодноразово експонувалася на виставках у Національному музеї, і бронзовий відлив із якої нині стоїть в корпусі музею на просп. Свободи, 20. Отже, маємо реальну можливість побіль­шити цю модель до потрібного розміру — з тим, щоб доволі точно відтворити авторський задум Коверка. Зрозуміло, що це не буде його власноручна робота (у прямому значенні слова), але такий шлях до пам’ятника Митрополитові Андрею вважаємо найдоцільнішим. Адже скульптор особисто знав і портретував Митрополита (і створив переконливий образ), пам’ятник виконувався на замовлення тодішнього ректора Богословської академії о. Йосифа Сліпого.

Пам’ятник стояв у «городі» Богословської академії (бо на якесь представницьке місце у центральній частині Львова для українського монумента у ті часи годі було сподіватися). Нинішній пам’ятний камінь, освячений владикою Стернюком, поставлено біля Святоюрського ансамблю. Але чи є це місце найвідповіднішим? Гадаємо, що ні. На маленькому клаптику землі, при збігу двох рухливих вулиць, в сусідстві з комплексом Святоюрських будівель (з їхньою активною естетичною дією) та на тлі доволі шаблонного вирішення одного з корпусів Львівської політехніки пам’ятник не матиме шансів стати ядром, що організував би навколо себе і реальний, міський простір, і естетичну атмосферу. Неможливо відтворити нині й територію Богословської академії до вигляду передвоєнного.

Але на відстані кільканадцяти метрів від колишніх її корпусів є місце, яке відповідало б такому призначенню. Маємо на увазі площу між Головпоштамтом та Науковою бібліотекою ім. В. Стефаника (навпроти Картинної галереї). Саме у цій частині міста був довоєнний пам’ятник; саме вона тісно пов’язана з історією УГКЦ, бо ж там була спочатку семінарія, а згодом — і Богословська академія. Після плямованої відбудови семінарської церкви Св. Духа (від якої залишилися лише фундаменти і дзвіниця) це місце сприймалось би своєрідним меморіялом. Адже тут уже стоїть пам’ятник Маркіянові Шашкевичу — одному з багатьох славних вихованців семінарії; на стіні її будівлі нещодавно встановили пам’ятний знак Патріярхові Йосифу Сліпому; тут же неодноразово бував і Митрополит Андрей Шептицький — засновник і незмінний патрон Богословської Академії. Й усі ці пам’ятники (два — уже існуючі, і третій — плянований) були б нерозривно поєднані незримими асоціятивними, та й реально-історичними взаємозв’язками, знаменуючи такі важливі етапи, події, особистості, визначальні не лише для УГКЦ, але й для історії України взагалі…

Надходить Великий Ювілей 2000 року. Якщо не будемо занадто довго радитися, вага­тися, сперечатися, поборювати думки один одного, то побачимо до цієї дати пам’ятник Андреєві Шептицькому у Львові (зрозуміло, що при переведенні в потрібний розмір окремі деталі Коверкової моделі вимагатимуть незначної коректи; та й щодо матеріялу можна буде думати, чи не краще сприйматиметься монумент у бронзі — ?) і відбудовану церкву св. Духа. Бо ж чому Московський патріярхат може відбудувати Успенський собор Києво-Печерської лаври у Києві, а ми не спроможемося зробити подібне у Львові? Тим паче, що коштів на це потрібно менше, аніж митрополитові В. Сабодану на Успенський чи патріярхові Філарету на Михайлівській Золотоверхий собори. Не сумніваємося, що владики УГКЦ — духовні спадкоємці Митрополита Андрея Шептицького та Патріярха Йосифа Сліпого, вважатимуть за честь для себе взяти участь у практичному втіленні цієї ідеї — аби тим самим вшанувати і цих великих мужів, і Маркіяна Шашкевича, та й багатьох своїх попередників на Христовій ниві, що вийшли зі стін греко-католицької семінарії та Богословської Академії у Львові.

Що стосується конкретно пам’ятника Митрополитові Андрею, то відомий зі своєї жертовності на такі справи о. мітрат Іван Шевців з далекої Австралії уже заявив про свою готовність посильно спричинитися до відновлення цього монумента. Нема сумніву в тому, що цей його шляхетний почни матиме достатньо послідовників і, — з Божою поміччю, — пам’ятник Великому Митрополитові у Львові знову стоятиме.

Іван Гречко,
голова Клюбу української греко-католицької інтелігенції.

Олег Сидор,
завідувач відділу Національного музею у Львові.

Архітектурний вінець Львова – в очікуванні…

Давно очікуване має стати дійсністю до моменту завершального етапу офіційного святкування у нашому місті 400-ліття Берестейської Унії: у соборі св. Юра буде проведено грунтовні реставраційно-ремонтні роботи, які, властиво, вже й проводяться (ініціятором цього важливого для Львова починання став Преосвященний владика-протосинкел Юліян Гбур). Після того, як на замовлення Львівської Архиепархії УГКЦ інститут Укрзахідпроєктреставрація (директор п. І. Могитич) на підставі грунтовного вивчення пам’ятки виготовив відповідну документацію, практичне виконання робіт здійснить Львівське міжобласне спеціяльне науково-реставраційне проєктно-виробниче управління (директор п. Б. Галабала).

Чому «давно очікуване»? Річ у тім, що Святоюрський ансамбль у Львові належить до історико-мистецьких пам’яток найвищого рангу і може вважатися одною з візитних карток українського народу перед світом. Але, як не прикро, на нинішній день він перебуває у занедбаному стані, який скоріше дискредитує нас і наше відношення до подібних клейнодів культури, замість того, аби «заробляти» для України (зокрема — і для Львова) міжнародній авторитет.

Дійсно, слова «Собор св. Юра» викликають у пам’яті немало: найдавніший в Україні підписний і датований дзвін, відлитий ще в 1341 році майстром Яковом Скорою; чудотворна ікона Теребовельської Богородиці, довершеність архітектурних форм будівель великого зодчого Бернарда Меретина і його послідовників; одухотвореність і динаміка скульптур геніяльного мистця Погана Пінзеля; самобутнє малярство Луки Долинського… Цей храм пробуджує шанобливе ставлення віруючих до себе, як до Архикатедри Української Греко-католицької Церкви; він викликає у всіх нас асоціяції з багатьма, нерідко епохальними подіями й особистостями з історії України взагалі, й Української Церкви — зокрема.

Зрештою, ансамбль на Святоюрській горі — одна з найзначніших домінант у панорамі Львова, без якої його образ нині — немислимий. Недарма вже у перший період історії княжого Львова наші пращури вподобали собі цю (тоді ще — віддалену од міста) гору в кінці ХІІІ ст., звівши тут із дерева першу невелику Святоюрську церкву та манастир при ній. При захопленні Львова польським королем Казимиром НІ вони були спалені, щоб уже наступного року відбудуватися (відтоді походить згаданий дзвін). VII пол. ХIV ст. церква була вимурована з каменю, і її будівничим вважається Доре (чи Дорінг), автор і Вірменського собору у Львові. Церква з бігом літ дещо видозмінювалася, залишаючись невеликим, скромного вигляду храмом, що набув, однак, рангу катедри (бачимо її на давньому портреті Митрополита Атаназія Шептицького). Саме тут 1. VІІ. 1700 р. було проголошено з’єднання Львівської єпархії з Римським Вселенським престолом. Непоказний вигляд тодішньої Святоюрської катедри вже не відповідав представницькому значенню осідка єпископа, й Атаназій Шептицький задумав спорудити величаво-монументальний храм. 1744 року давню церкву розібрали й за проектом Бернарда Меретина розпочалося зведення собору, на будівництво якого Атаназій Шептицький заповів величезну на той час суму — 116,820 зл. Наступник Атаназія на архиєрейському престолі Лев Шептицький завершив будівництво як самого собору (1761), так і комплексу довколишніх споруд, передусім — Митрополичої палати. Така дуже побіжна історія нинішнього Святоюрського ансамблю (зацікавлених відсилаємо до недавно виданого, з благословення Владики Юліяна Ґбура, буклету «Архикатедра святого Юра у Львові», авторства В. Вуйцика).

Внаслідок пізніших ремонтів і різних нововведень (насамперед — повоєнного часу) Святоюрський ансамбль і набув нинішнього, далеко невтішного вигляду. Після брутальної ліквідації УГКЦ будівлі навколо собору були зайняті під звичайні помешкання, а сама Архикатедра зазнала різних змін. В ході ремонту 1950 pp. стіни собору (в інтер’єрі) помалювали бруднозеленим, глухого тону кольором, а купол — низьковартісним розписом. У лівій наві влаштували Покровський приділ з окремим престолом та іконостасом. Над царськими вратами тоді ж з’явилася наскрізна різьба з вкомпонованими у неї іконками, а на самих вратах — чотири псевдобарокових клейма. Дерев’яний, майстерно різьблений Андрієм Коверком престіл у святилищі переробили. При чотирьох могутніх пілонах встановили еклектичні за характером кіоти із вправними, але, по суті, ремісничими іконами. У подальшому кожне покоління духовенства й парафіян прагнуло залишити тут після себе пам’ять у вигляді тих чи інших ікон. Ніхто не сумнівається у щирості почуттів цих людей і в їхніх щонайкращих намірах, але ці добрі поривання призводили, м’ягко кажучи, до далеко не найкращих наслідків. Мало того, що ікони висять у кілька ярусів, нерідко вони, всупереч логіці, переривають строгу лінію пілястр, порушуючи тим самим архітектонічно вмотивовану функцію останніх, як одного з конструктивних елементів будівлі. Обійшовши храм, можна нарахувати кілька зображень його патрона — св. Юрія Змієборця, при чому мистецька вартість їх зовсім не перебуває у прямій залежності від їх кількости. Немало білокам’яних різьблених деталей (і в інтер’єрі, й назовні) вульгарно замазані ординарною олійною фарбою. Подібний перелік можна продовжувати, але й цього достатньо, аби прийти до однозначного висновку про конечну необхідність грунтовного реставраційного ремонту собору святого Юра.

Ще у 1930 pp. проводилися в Архикатедрі широкомаштабні реставраційні роботи — паралельно із серйозними науковими дослідженнями. Зокрема 1937 року працівники Національного музею у Львові виконали консерваційно-реставраційні заходи з іконами ХVІІІ ст., археолог Я.Пастернак здійснив результативні археологічні пошуки. Можна з певністю сказати, що саме тоді, передусім завдяки світлій особистості Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького, вперше було дано приклад дійсно цивілізованого, науково аргументованого і виваженого підходу до проблеми собору св. Юра.

І сьогодні мусимо орієнтуватися якраз на подібний підхід. Усунути всі вищеперераховані нововведення рекомендувала Консультативна група з питань підготовки до реставраційних робіт в Архикатедрі св. Юра (у складі професора Львівської Академії Мистецтва К. Звіринського, доцентів ЛАМ В. Патика і В. Василика, гол. спеціяліста інституту «Укрзахідпроєктреставрація» В. Вуйцика, зав. відділом Національного музею у Львові, кандидата мистецтвознавства О. Сидора. Реставрацію ікон (серед них — твори пензля. Луки Долинського) доручено групі досвідчених фахівців Національного музею у Львові (реставратор вищої кваліфікації — П. Петрушак, спеціялісти другої категорії — Н. Урбанська й А. Чабан, третьої категорії — Я. Лібер). З огляду на це створена й компетентна Реставраційна рада, котра при потребі буде збиратися для розгляду тих чи інших питань.

Отож, завдання розпочатих у Святоюрському соборі робіт — максимально наблизитися до первісного, ще авторського задуму. Для цього необхідно дати проявитися архітектонічному вирішенню будівлі, складній і багатій мелодії архітектурних деталей, нерозривному поєднанню чітких геометричних — і ввігнутих, і опуклих площин та форм, які в сукупності творять неповторної краси храм, справжню величальну пісню Небесному Творцеві, а водночас — і земному мистецтву зодчества. Так станеться, якщо стіни й архітектурні деталі Архикатедри будуть витримані у трьох-чотирьох відтінках холоднуватої за звучанням гами, яка виразно відтінить чистоту архітектурних площин і вишуканість окремих деталей, зокрема — золоченої орнаментальної ліпнини та білокам’яних різьблених елементів будівлі.

Хочеться вірити, що в жовтні, коли до Львова на відкриття засідань Патріяршого Собору УГКЦ прибудуть усі архиєреї Церкви з України та діяспори, як і чимало вірних із різних країн поселення українців, інтер’єр Архикатедри св. Юра зустріне їх оновленим (фасади піддадуться ремонту пізніше). А наразі, оскільки сьогодні не маємо жертводавців маштабу Варлаама Шептицького, Львівська Архиепархія закликає усіх, хто боліє за долю унікальної пам’ятки української культури, вносити посильні внески у її відновлення.

Розрахунковий рахунок — 000701331 АК УСБ м. Львова, МФО 325019.

Валютний рахунок — Собор св. Юра, 001178413 Львів, Україна.

На потреби ремонтних робіт ідуть і кошти від реалізації видрукованих за благословенням Преосвященного Юліяна Гбура згаданого буклета, листівок — «цеглинок» на збір пожертв, як також — буклету про крипту, де покояться останки наших первоієрархів Сильвестра Сембратовича, Андрея Шептицького та Йосифа Сліпого. Придбавши вказані видання, причинимося до епохальної події в історії Святоюрського ансамблю. Говоримо «ансамблю», бо Архикатедра має бути лише першим кроком у подальшому охопленні реставраційними роботами спочатку Митрополичої палати, а згодом — й цілого комплексу (після відселення звідтам мешканців, яким найчастіше абсолютно байдужі проблеми, про які тут ішла мова).

Можна не сумніватися, що хтось буде плакати ревними сльозами за котроюсь з ікон, які не повернуться на стіни собору, хтось буде пускатися в голослівні теоретизування — з метою надовго і безнадійно «заговорити» і цю проблему, хтось спекулятивно використає цей момент для чергового підігрівання міжконфесійних непорозумінь, але будемо вірити, що цей перший крок буде успішний, і Боже Провидіння покерує так, аби унікальний Святоюрський ансамбль в усій своїй довершеності якнайскорше увінчав собою панораму нашого древнього і повного життєвих сил Львова, міста, яке так багато промовляє до серця кожного українця.