Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Стати автором

Олександр Хіра

До тебе йде, народе мій!

(До 75-річчя отця Йосипа Штилихи)

Тринадцятеро дітей було в їхній родині. Йосип – перший, найстарший. Батько був гарним майстром. Як муляр ходив по селах, коли запрошували хати будувати. А Йосип, як підріс, був перший батьків помічник. Це згодилося йому, коли побралися з молодою своєю дружиною. Можна сказати – сам вибудував дім.

Був здібний. Отець Іоанн, який у народній школі села Верхнє Солотвино викладав Закон Божий, порадив батькам віддати свого первістка до Ужгородської гімназії. Що й сталося.

Вікопомні потому дні були — розпалася Чехословаччина й постала Карпатська Україна зі столицею в Хусті. Не терпілося Йосипові поспішити їй на поміч. Та раптом, у одну мить, можна сказати, усе зламалося. Над Карпатами нависла чорна ніч — край окупували угорці. Гімназію, щоправда, не закрили, і Йосип навчання продовжив.

Восени тридцять дев’ятого, як відомо, коли по верхівках гір проліг кордон, почався масовий вихід молоді в Радянський Союз. І сам мало не подався туди. Тим більше, що друг у нього був такий — у гімназії з ним за одною партою, зі Ставного родом, Микола Беца на ймення. Той просто марив Росією, мовляв, ми і там учитимемося, пересуваючи на повному державному утриманні. Отаке було уявлення тоді. Добралися до перевалу, прилаштувалися на ніч у старій лісорубській колибі, щоб на світанку піднятися і — через гори. Та не судилося. Знає тепер отець Йосип, абсолютно переконаний у тому, що було то Боже Провидіння… Повернувшись, пішов у Катедральний собор, що в Ужгороді. Упав навколішки, промовляючи: «Ісусе! Я віддам Тобі усе, що маю, моє тіло і мою душу».

Рішуче сам собі сказав: «Що б далі не сталося, які б страшні перешкоди не трапилися на життєвому шляху — ні до чого іншого не буду прагнути, тільки стати отцем, учителем вірників, яких доручить мені Бог».

Після гімназії студіював в Ужгородській духовній семінарії, де його наставниками були єпископ Теодор Ромжа, о. Олександр Хіра, о. Віктор Хома, вікарій Миколай Мураній.

…Тяжко було на серці й на душі та вірив, знав — Господь не облишить його, бо ж чи раз уже переконався, пересвідчився у тому, що Боже Провидіння з ним. Тоді, наприклад, як до Верхнього Солотвина понаїхали комісари, набираючи «добровольців» до совєтського війська. Крізь вікно побачив як гурт рушив у напрямку до Середнього — під охороною, щоб ніхто, не дай Бог, не кинувся навтіки.

А мати тим часом зі сподіванням: «А може, нас і облишать, і ти, Йосипе, зостанешся?! Чи ж Бог заступиться за нас?».

Тільки не так сталося, як гадалося. Прийшли й за Йосипом — брати у «добровольці». Двоє — один комісар, а інший єфрейтор — уже розбирався у військових званнях. Наказали збиратися. Злякався було. Та страх відступив і він покірно рушив за комісаром, знаючи, що владі противитися не можна. На пагорбі комісар зупинився, наказавши єфрейторові: «Здай його в команду в Середньому, і тоді…». Начебто ще щось сказав комісар, а Йосип того не почув, бо раптом ударив пізній осінній грім. Й уже не за комісаром — за втомленим єфрейтором, що часто почав зупинятися, тяжко віддихаючись. Тепер уже не за себе молився Йосип — за невідомого йому солдата, благаючи Бога, аби зберіг йому життя, аби повернися хлопець до своєї домівки, звідки забрано його на війну, до рідної своєї неньки. Аж поки не опинилися на шляху. Ліворуч — Середнє, праворуч — Ужгород, до якого за дві години пішки можна дістатися. Допитливо, очікувально дивився на солдата, а той несподівано: «Ходи тепер, бо нащо тобі на війну, коли в тебе інша доля! Тільки ще раз попроси Бога за мене — як уже просив — чи ж я не бачив того, не зрозумів?»

Зостався на місці Йосип — у мовчанні, нічого не кажучи, відчуваючи лише, як увесь обливається рясним потом. А єфрейтор — униз по шляху, ні разу не озирнувшись. Виходить, був Божий посланець-рятівник, щоб не згинув Йосип у вогняному кривавому смерчі!

А той липневий день, через тиждень після Петрівки (майже п’ятдесят літ від тоді минуло) — чи ж коли-небудь забудеться? Вирішили з Марією побратися й готувалися до вінчання в Катедральному соборі. Подія радісна була для обох, хоч Йосипові і тривожно було на душі — насувалися великі біди, гоніння нових властей. І коли отець Олександр Хіра спитав, чи витримають оту біду, що може їх спіткати, Йосип, а за ним і Марія відповіли рішуче, впевнено: «Аж до останнього дня!». І ніхто з присутніх у Соборі ані трохи в тому не засумнівався.

А наступні дні — хоч які дні — місяці, роки були ой, які тяжкі. Почався масовий, нищівний похід влади проти Греко-Католицької Церкви. Усіх священиків похапали — і в Сибір, а найперше Олександра Хіру. Отця Олександра вночі забрали й штовхнули у безвість. І Собор зачинили, аби ніхто з вірників не міг переступити його поріг. І весілля, коли вінчалися Йосип Штилиха та Марія Сабов за греко-католицьким обрядом, було останнє. І не вірилося, не думалося Йосипові, що він сам колись вінчатиме у храмі молодих і хреститиме новонароджених, як нині. Не інакше, що Господь Всевишній вчинив таке диво!

А тоді в автоколоні, де влаштувався двірником, ніхто й не відав про релігійні, християнські устремління Йосипа Штилихи. Про те, що закінчив семінарію не можна було й заїкнутися — все доводилося ховати в собі, потаємно посилаючи Богові молитву за молитвою. А ще ж праця і навчання — закінчив заочно Київський автомобільний технікум, вступив на загально-технічний факультет Ужгородського університету, продовжив потім свою освіту у Львівському політехнічному інституті, на автомобільному факультеті. Врешті-решт, став головним інженером у автотранспортному підприємстві. А у вільний від роботи час та ночами — ходив від хати до хати, від села до села, задовольняючи релігійні потреби християн. Греко-Католицька Церква, що була загнана владою в глибоке підпілля, жила, відкривала очі сліпим, повертала чуття глухим, давала слово устам безмовним, як про це говориться в Святому Писанні.

Молилися з Марією за отця Олександра — нічого ж не відали, не знали про нього, зовсім не надіючись, що колись їм доведеться зустрітися.

Лише в післясталінські роки, коли почалася реабілітація, в Ужгород кілька чоловік повернулося. Аж ось, якось перед ранком хтось обережно, дуже тихо застукотів до замкнутої брами. То був єпископ Олександр Хіра, який кілька років був в’язнем у Караганді.

Шестеро колишніх семінаристів туди до нього потай їздили і владика Олександр таємно усіх висвятив у священицький сан. І отець Йосип, тепер уже з повним правом, пішов на проповідь. За короткий час побував і в Рахові, і в Ужку, і в Плоскому, і в Косівській Поляні, і у Ставному… Заупокійний молебень відслужив, помолившись за всіх, кого забрало воєнне лихоліття. І з повним правом уже — адже висвячений священик — збирав вірників. Розпочав греко-католицькі богослужіння на Кальварії в Ужгороді, а далі і на Цегольні. Катедральний собор ще був зайнятий.

Шість священиків, серед яких і отець Йосип Штилиха, тепер правлять службу Божу в греко-католицькому катедральному соборі, кожна з яких неодмінно закінчується Молитвою за Україну. І в пам’яті раз-по-раз постають рядки з вірша Зореслава, що він його присвятив отцю Йосипу Штилисі: «3 кривавим серцем у долоні до тебе йду, народе мій!».

…Останній раз, коли я був у Соборі разом з онукою Яринкою, то ще більше розхвилювався, бо раптом почув молитву за всіх тих, хто вірою і правдою служить Україні. Серед інших — знайомих і незнайомих мені імен — почув несподівано і своє прізвище. Здивувався тому дуже, а пані Марія, дружина отця Йосипа, що була поряд зі мною, на правій галереї, сказала: «3а книжку це вашу вам від Бога благословення…».

Значить, одразу майнуло мені, недаремний був тяжкий мій труд, для якого зберіг мене Господь, як і отця Йосипа? І яка мені більша нагорода потрібна?

І на закінчення вірш самого отця Йосипа, що дуже й дуже полюбляє українське слово:

Народе мій! Вір мойому Слову:
Над попелище і могили
Здійметься ясний, сніжнокрилий
Дух правди і волі. Оживе,
Й зацвіте, й зазелениться.
Що нині кров’ю червониться,
Й широко в світі засливе
Зруйнована наша країна.
Воскресне, встане Україна!

Петро Угляренко

З вірою через гори і доли

До 100-ліття від дня народження греко-католицького єпископа Олександра XIРИ

Вселенський Архиєрей Папа Іван Павло II у своїх посланнях і проповідях, присвячених Східним Церквам, звертає увагу на те, що, як і на початках християнства, під тоталітарними режимами багатьом єпископам, священикам, ченцям судилося перетерпіти муки ув’язнень і каторги. Вони заслуговують бути занесеними до числа священомучеників. Серед таких Ісповідників Віри з когорти Владик Греко-Католицької Церкви значиться ім’я єпископа Олександра Хіри, про котрого, через різні обставини в Галичині та й не тільки, відомо було досі небагато. Бо перший відтинок його життя за південними схилами Карпат обмежився із забороною нашої Церкви на рідних землях, а надалі судилося йому доживати віку на чужині, де за Сибіром сонце сходить.

Він народився 17 січня 1897 р. в багатодітній сім’ї сільського священика в селі Вільхівці Тячівського району на Закарпатті. Богословські студії закінчив у Будапештському університеті, отримавши ступінь магістра. 19 грудня 1920 року в Ужгороді возведений в духовний сан. Два роки був капеланом Мукачівської єпископської резиденції. Далі парохом у рідному селі. Невдовзі очолює Ужгородську богословську семінарію. Створив місіонерську общину св. Йосафата та розгорнув широку місіонерську ді­яльність. Серед молоді організував апостольство мирян. Для хворих — общину страдаючих. У в’язниці сприяв відкриттю каплиці. Під час так званих східних канікул подавав духовну опіку емігрантам-робітникам із Закарпаття у Франції та Бельгії. Брав активну участь в екуменічному русі, присвяченому св. Кирилові та Методію, який був започаткований у Велеграді. У 1934 році отримав титул каноніка.

1939 року, після окупації Закарпаття угорськими гортистськими військами, звільнений з посади ректора, під домашнім арештом. Звільнений на вимогу Апостольського Престолу. За опір окупантам в 1943 році удостоєний звання папського Домашнього Прелата. У 1944 році стає головним вікарієм Мукачівської греко-католицької епархії. У 1945 році владика Теодор Ромжа, діставши дозвіл з Апостольської Столиці, таємно висвятив отця О. Хіру в єпископа-помічника.

Тут варті уваги окремі спогади, залишені Владикою О. Хірою. Так, 27 серпня, напередодні празника Успення Пресвятої Богородиці, зазначав автор, до нього «на квартиру в Ужгороді увечері з’явився священик-відступник з Галичини доктор Г. Костельник. Останній прибув з місією переконати мене в необхідності переходу греко-католиків у православіє. Розмова, яка відбулася між нами, проходила у драматичному діялозі. Розмову почав гість:

  • Надіюся, пан канонік уже чув про мене?
  • Так. Мені відомо, але я не можу зрозуміти дещо. В який спосіб бувший професор теології міг стати проповідником православія?
  • А я завжди був православним.
  • Тоді скажіть, шановний докторе, як узгоджується у вас сяка хитрість з правдомовністю, з характером? І чому тільки зараз Ви показали своє справжнє обличчя?
  • Так склалися обставини.
  • Ви, як доктор теології, не відчуваєте, не бачите, що наскільки принизливо для греко-католицького священика опуститися до такого нищого рівня, на якому є православні священики?
  • Ми піднімемо їх до нашого рівня.
  • А я вважаю, що вони перетягнуть Вас до свого рівня.
  • Хіба Ви, пане каноніку, не бачите, якій силі протиставляєте себе? Чи знаєте Ви, що Вас позбавлять квартири, візьмуть і єпископську резиденцію. До єпископа і не заходжу. Обдумайте справу і спасайте ваших священиків та їх сім’ї.
  • Нас позбавлять квартир і в тому випадку, якщо відречемося своєї віри.
  • Пане каноніку. Ви шукаєте мучеництва. То є середньовіччя, а не сьогодення, не модерно.
  • А вічне життя, пане докторе?
  • Так, так… вічне життя…, — махнув рукою Г. Костельник під кінець цієї розмови і зробив зневажливу міну».

Як пише далі у своїх спогадах єпископ Олександер Хіра, наступного дня о. Г. Костельник, одягнений не по-православному, а як католицький каноник, «з фіолетовим беретом на голові й опоясаний широким фіолетовим поясом, стояв біля Мукачівського монастиря, проводячи агітацію проти папи Римського. Та наскільки була його агітація «успішною» свідчить вже той факт, що в одному з сіл на Мукачівщині автомобіль з ним разом був закиданий зрілими парадичками» (помідори — К. Ч.).

Коли енкаведисти почали непокоїти його й родичі пропонували виїхати за кордон, то почули відповідь: «Я — священик і моє місце тут, вдома, з моїми людьми. Нехай буде воля Божа». Після влаштованої органами НКВД насильницької смерті владики Ромжі комуністичні власті намагалися схилити його до зради, однак категорично відповів. Я народився греко-католиком і я хочу померти греко-католиком. Йому присудили 25 років тюрми. Заслали до трудового табору поблизу озера Байкал. Згодом переводять в Кузнецький рудник поблизу Кемерова Новосибірської області. Далі на вугільні шахти Омської області. Після амнестії 1956 року повертається на Закарпаття, де продовжує душпастирську працю, проте був знову заарештований. Потрапляє до Караганди, де, незважаючи на заборону, розгортає нелегальну священичу працю, задовольняючи духовні потреби численних вірників — католиків обидвох обрядів, каторжан з українців, німців, поляків, литвинів… Один з його колишніх парафіян — німець, який виїхав до Німеччини, написав: «Отець Олександр жив у занадто несприятливих умовах у зв’язку з тим, що був під суворим наглядом охранки, і йому було заборонено займатися душпастирською діяльністю серед людей. Часто пізно уночі агенти викликали його на допити, котрі тривали годинами. Але він не скорився. Знову і знову під покровом ночі продовжував відправляти св. Літургію. Він сповідав людей, хрестив дітей, вінчав молоді пари, турбувався про хворих і немічних, відправляв службу за померлими. Люди приходили з далеких місць, долаючи сотні кілометрів, аби тільки з його рук дістати св. Причастя, благословення».

Понад 20 років добивався офіційного визнання католицької парафії в Караганді. Зареєстрували їх 1977 року, коли владиці Олександрові Хірі вже було за вісім десятків літ. Через рік збудували храм, який освятили на Різдво Христове. З цієї нагоди своє Апостольське благословення надіслав Папа Іоан Павло II. Сталося так, що аж через 20 років у карагандинському храмі знову пролунав голос українського греко-католицького єпископа, цього разу Апостольського Візитатора Владики Василя Медвіта.

Згадаючи про величезну душпастирську діяльність Владики Хіри в далекому Казахстані, застановімося над тим, що протягом тривалого часу він керував ще й Мукачівською греко-католицькою єпархією. Долаючи понад 5 тисяч кілометрів, літній підпільний єпископ досить часто навідувався до рідного Закарпаття. Висвячував у підпіллі священиків, давав духовні поради душпастирям і вірникам. В останньому листі до рідного краю від 3 травня 1983 року писав: «… Я найбільше вдячний моєму улюбленому Спасителю за всі Його благодіяння, якими так щедро описав мене протягом усього життя, яке закінчується у Караганді. Особливо, вдячний я Богу за витривалість у вірі, говорячи словами великого ірляндського духовника О. КОННЕЛА: «Я дарую своє тіло землі, мою душу — Богу, але серце моє я залишаю Риму». Так, з останнім подихом у своєму житті я хочу висловити вірність вікарію християнства на землі папі Івану-Павлу II».

МОЛИТВА ЗА ЄПИСКОПА ОЛЕКСАНДРА ХІРУ:

«О, милостивий Боже, в Твоїй безкраїй мудрості Ти закликав нашу католицьку Церкву дати героїчних свідків єдності Твоєї Церкви, заснованої на скалі св. Петра. Серед багатьох свідків Ти також назвав нашого безстрашного духовника-єпископа Олександра Хіру, котрий у важких умовах примусової праці пожиттєвого заслання вів добру боротьбу, закінчив життєвий шлях та ісповів свою віру. Ми покірно просимо Тебе прославити Твого вірного слугу єпископа Олександра в небесах і через нього даруй нам… Ти милосердний і милостивий Боже, і ми прославляємо Тебе, Отця, і Сина, і Святого Духа, нині й навіки. Амінь».

На засланні разом з єпископом Олександром Хірою томилося дуже багато греко-католиків з Галичини, латинників, зокрема поляків. Треба сподіватися, що знайдуться особи, котрі могли б подати свідчення, необхідні для беатифікаційного процесу Слуги Божого Владики Олександра Хіри.

Кость Чавага, Львів

Помер на засланні тайно висвячений владика Олександер Хіра

Коли наш передрук спогаду і додаток про о. Олександра Хіру був готовий до друку в Українському Католицькому Щоденнику «Америка», за 9 червня 1983р. появилась стаття про смерть тайно висвяченого владики Олександра Хіри, автором якої є о. А. Пекар, ЧСВВ. Щоб наші читачі мали повну сильветку про Владику О. Хіру, передруковуємо частину цієї статті, а зокрема його біографічні данні.

Владика О. Хіра своїм багатотрудивим і відданим життям для нашої Помісної Української Католицької Церкви і народу у Божому Винограднику заслужив собі у нас на велику пошану й молитви. Зрештою, як випливає з надрукованого спогаду, Владика О. Хіра у всіх, з ким він зустрічався на свойому страдному житті в тюрмі чи на засланні, своїм взірцевим життям, як справжній Божий робітник-душпастир викликав респект і пошану до себе. Владика Олександер Хіра є гордістю нашої Церкви-Страдниці й українського народу. Ми не мали можливости провожати нашого Владику Олександра після його прикладного життя на вічний спочинок, тому хоч піднесім наші щирі молитви за душу Владики Олександра. Хай йому далека й чужа земля буде легкою, а світла пам’ять про нього хай іде з роду в рід.

Редакція

У четвер, 26 травня ц.р., далеко, аж поза Уралом, на узгір’ях Казахських сопковиків, на засланні в Караганді успокоївся в Бозі ще однин наш ісповідник віри і вірний син католицької Церкви, закарпатський Владика Олександер Хіра, помічник колишнього Мукачівського єпископа-мученика Теодора Ю. Ромжі. Помер на 87-му році свого страждального життя та на 35-му році свого вигнання.

Отець Олександер Хіра народився 17 січня 1897 р. в селі Вульхівцях в Карпатській Україні. Покінчив вищі богословські студії в Будапештськім університеті та був висвячений на священика в день св. о. Миколая 1920 р. То були бурхливі роки для Церкви на Закарпатті, бо нова чехо-словацька влада використала протимадярські настрої народніх мас і звернула їх проти греко-католицького духовенства, чим спровокувала т. зв. «православний рух». Тому відважного о. Хіру Мукачівський Владика вислав у самий вогонь релігійної боротьби, в його рідну Мараморощину, де він ревно трудився в обороні своєї Церкви. Тоді о. Хірі й на думку не приходило, що згодом йому прийдеться звести далеко важчу, нерівну боротьбу із радянським наїзником в обороні греко-католицької Церкви на Закарпатті.

Коли ж призначенням нового Мукачівського єпископа-народовця Владики Петра Ґебея (1924-1931) прийшло на Срібній Землі відродження релігійного життя, то о. Хіра опинився в єпархіяльній духовній семінарії в Ужгороді як духовник і професор церковної історії й канонічного права. Ставши відтак Папським шамбеляном і крилошанином, з 1934 р. він перебрав провід семінарії як ректор і професор морального й пасторального богословія. Під його проводом з Ужгородської семінарії виходили ревні й національно свідомі священики, тому мадяри, зайнявши в 1939 р. Закарпаття, відразу усунули його з посади ректора семінарії й поставили під домашній арешт. Зате єп. О. Стойко (1932-1943) не допустив усунути його з посту професора семінарії, в якій монс. Хіра навчав аж до самої ліквідації семінарії більшовиками в 1947 р. Ще перед своєю смертю єп. Стойко виклопотав для нього в Апостольській Столиці відзначення папського прелата (1943 p.).

Як ревний священик і добрий проповідник, монс. Хіра не занедбував також душпастирської праці серед молоді й інтелігенції. Як добровільний опікун хворих, він постарався при ужгородській лікарні про устаткування каплиці та започаткував т.зв. Апостолят терплячих. Через Марійські дружини ширив культ Богородиці між молоддю і поширював т. зв. реколекційний рух. На Великодні свята він щороку виїжджав у місійну подорож до закарпатських вуглекопів у Франції й Бельгії. Він теж трудився при єпархіяльнім трибуналі як суддя і займав становище консисторіяльного радника. Тому не дивно, що Владика Теодор Ромжа восени 1944 p., перебравши з приходом більшовиків управу Мукачівської єпархії, призначив о. прелата Хіру своїм Генеральним вікарієм.

Коли ж потім, у 1945 р. Закарпаття було прилучене до України як Закарпатська область, то Владика Ромжа, з дозволу і з благословенням Апостольської Столиці таємно висвятив свого Генерального вікарія на єпископа. І саме тоді, під час переслідування греко-католицької Церкви на Закарпатті більшовиками, Владика Хіра виявив геройську відвагу й силу своєї віри. Своїми відважними відступами й палкими проповідями він рішуче засуджував насильство й безправство і не перестав заохочувати вірних до витривалости у вірі своїх батьків. Тож не дивно, що НКВД постійно чигало на нього й частими нічними допитами та застрашуваннями намагались перетягнути його на свою сторону, А рідним, які радили йому втечею рятувати своє життя, він відповідав: «Я священик,і тому моє місце тут, коло моїх вірних. А зі мною хай діється те, що Бог дасть!». Він і їм не признався, що його висвятили на єпископа.

По мученицькій смерті Преосв. Владики Т. Ромжі, яка наступила 1 листопада 1947 p., Владика Хіра відчував, що недовго і йому втішатися свободою. І вже вночі 10 лютого 1949 p., ще перед остаточною ліквідацією Мукачівської єпархії, агенти тайної поліції наскочили на нього і забрали його до тюрми — спочатку в Ужгороді, а відтак до Львова.

На «суді нечестивих» наш ісповідник віри не крився ані з своєю вірою, ані діяльністю, тому його засудили «за саботаж і наклеп на радянську владу» до 25 років заслання і тяжкої праці в поправних таборах.

В Москві, однак, дізналися про його тайне висвячення на єпископа й наказали, щоб замість «саботажу» (тобто – поборювання переходу вірних на православ’я) нашому ісповідникові пришили злочин «зради держави». Тому Преосв. Хіру зі Львова перевезли до слідчої в’язниці в Києві (при Володимирській вул. ч. 33), щоб там домогтися вія нього зізнання щодо «таємних зв’язків з Ватиканом», що його більшовики уважають «ворожою державою». І так, на підставі «свідчень» знайомих йому людей Пресов. Хірі доказали, що він «приймав таємних посланців від Папи» й тим самим, він «зрадник держави» і втратив усі свої громадські права й більше не міг вертатися на свої рідні землі…

Зустрічі з отцем Олександром Хірою

(Передруковано з журнала «Сучасність», липень-серпень 1982)

  1. У камері 18

1 березня 1949 року мене заарештували за участь в єврейській молодіжній організації «Ейнікайт» («Єдність»), Кілька днів я відсидів у крихітній одиночній камері — так званому «боксі» — слідчої в’язниці Міністерства Державної Безпеки УРСР (горезвісна адреса, широко відома не лише в Києві: Київ, вулиця Короленка 33, а пізніше, коли відновили стару назву цієї вулиці — Володимирська 33). Потім мене кинули до камери число 18.

Там я застав двох людей з пожовклими обличчями — бородача і безбородого. Вони про щось стиха балакали, і мені здалося, що вони вживають мову їдиш. Я звернувся до них цією мовою, але виявилося, що вони говорили по-німецьки. Безбородий був фон Клок, що походив з Прибалтики, а під час війни служив полковим перекладачем у німецькій армії. Його заарештували в таборі для німецьких військовополонених за те, що він нібито завербував російських військовополонених до служби на німців. Бородач був Олександер Хіра, український греко-католицький священик з Ужгороду. Він погано знав російську мову, тому в розмовах з ним я послуговувався українською. У розмовах з фон Клоком я вживав російської мови, а Хіра говорив з ним по-німецьки. У спільних розмовах ми всі троє вживали німецької мови.

Хіра розповів, що після того, як не стало єпископа (не пам’ятаю точно, 1947 або 1948 року), він почав виконувати обов’язки єпископа в Закарпатській єпархії. За деякий час його викликали до МДБ і запропонували навернути всю єпархію на православ’я. Хіра беззастережно відмовився. «Я народився греко-католиком, все життя проповідував греко-католицтво, греко-католиком і помру»,— твердив Хіра на всі умовляння. Аргументація офіцера МДБ була парадоксальна, якщо врахувати, що виходила з вуст атеїста: «Поляки накинули українцям церковну унію, щоб занапастити православну Церкву і спольонізувати український народ. Відтоді, як український народ возз’єднано, уніятській Церкві не залишилося місця під сонцем, і хоч би що казав священик Хіра, історична справедливість переможе, і весь український народ буде православний».

Хіра вів своє: «Нема жодної статистики в справі переходу православних українців у греко-католицтво 350 років тому. Ніхто не знає, скільки вірних перейшло з власної волі, а скільки з примусу. Були також численні випадки переходу греко-католиків у православ’я під страхом смерти. У цьому відзначилися, зокрема, козаки. А ось тепер і ви намагаєтеся робити те саме. Але в цій брудній справі я вам не помічник і піду у відставку».

«Не підеш, а будеш діяти так, як ми скажемо, тобто, в інтересах українського народу! Завтра виголосиш проповідь на користь переходу єпархії в православ’я. Якщо ні, то судитимемо тебе за саботаж і наклеп на політику радянської влади: народ всією душею бажає повернутися до віри батьків, а ти цьому заважаєш та ще брешеш, що повернення до православ’я нібито не відбувається добровільно».

Хіра пішов додому. Наступного дня він попрощався зі своїми парафіянами. Проповіді, якої від нього вимагали, він не виголосив. За кілька днів його та всіх керівників єпархії заарештували і звинуватили в саботажі. Майже всіх засудили на 25 років ув’язнення. Слідство і суд відбувалися у Львові, а тепер їх усіх чомусь привезли до Києва, до міністерства.

* * *

За деякий час фон Клока забрали, а замість нього привели Ентріха, заарештованого в таборі німецьких полонених за те, що шість років тому він брав участь у діях проти югославських партизанів. Слідчим у справі Ентріха, як і фон Клока, був старший ляйтенант Тюлькін. Йому, виглядало, були віддані справи всіх німецьких полонених.

Якось Ентріха привели з допиту дуже схвильованого. Він кинувся до мене: «Пан Тюлькін назвав мене «турак». Що це означає?» — «Дурень», — відповів я. Ентріх підскочив від люті: «Яким правом цей нікчемний ляйтенантик ображає мене, капітана!». Він щосили закалатав кулаками в двері. Причвалав наглядач. З моєю допомогою Ентріх попросив його переказати Тюлькіну, що він хоче щось терміново йому повідомити. Тюлькін негайно його викликав.

За п’ять днів Ентріх повернувся з карцеру. Він розповів, що в карцері заґратовані вікна не засклені, цементові стіни й підлога вкриті тонким шаром льоду. Цілий день стоїш голий по пояс і тремтиш від холоду. О десятій годині вечора приносять «домовину» — голий топчан, а о п’ятій годині ранку «домовину» забирають. О десятій годині ранку дають шмат хліба і кварту води. Це й все. Попри це все, карцер не позначився на стані здоров’я фізично міцного і звиклого до голоду й холоду Ентріха.

* * *

Одного дня я повернувся з допиту в дуже доброму настрої: мене повідомили, що мою справу передають від слідчого Берези до слідчого Горюна. Білявий Береза виявив себе людиною грубою і безграмотною, а його начальник, чорнявий капітан Горюн, здавався чемним, розумним і освіченим. Він провадив справи релігійних сект і єврейського підпілля. Хіра, що його справу також провадив Горюн, миттю розвіяв мої рожеві уявлення тихими словами: «Побережися, сину: Горюн м’яко стелить, але жорстко спати». Незабаром я переконався в правоті його слів…

Якось Хіра зник на п’ять днів. Звечора його викликали на допит, і він не повернувся ні тієї ночі, ні наступного дня. Коли він нарешті з’явився, він був без бороди, змарнілий, постарілий з вигляду на 20 років, з лицем, перекривленим від болю. Ні, його не били. Біль був від шлункової хвороби, бо в карцері йому не давали ліків, яких він звичайно вживав. Але найбільше його турбувало, що постригли бороду, яку раніше йому дозволяли мати, як священикові. Хіра розповів, як потрапив до карцеру.

Весь час він не міг зрозуміти, нащо їх після засуду привезли до київської в’язниці МДБ. Горюн провадив переслідство дипломатично, було неможливо зрозуміти, до чого він веде. Допити були не тривалі й виснажливі, як у мене, а, навпаки, короткі й загадкові — одне недоречне, з погляду допитуваного, питання, і все — повертають назад до камери. Ця загадковість подій дуже мучила Хіру. Нарешті він зрозумів — Москва незадоволена з формулювання вироку і вимагає замість саботажу «пришити» зраду батьківщини. Для цього треба домогтися від звинувачених визнання щодо таємних зв’язків з Ватиканом. Хірі щораз показували свідчення знайомих йому людей, які присягали, що він, Хіра, приймав таємних посланців від папи. «Як уміло МДБ підробляє почерки і стиль мови цих людей!»— думав Хіра. Тоді він ще не розумів, що більшість свідчень — справжні, бо ці люди або завербовані до праці в МДБ, або свідчать під тиском, під тортурами. Уголос Хіра казав лише одне слово: «Неправда». Врешті Горюн склав протокол допиту на підставі свідчень інших людей і запропонував Хірі його підписати. «Не підпишу, — мовив Хіра, — це брехня». — «Ах, значить я брехун!» — проказав Горюн, натискаючи на ґудзик дзвоника. Прийшов наглядач і потягнув Хіру до карцеру…

  1. У камері 57

Незабаром мешканців 18 камери розігнали по інших кутах Тюрми, а я потрапив спочатку до камери 53. За деякий час туди привели Олександра Хіру та Яшу Левкіпера — 19-річного єврейського парубка, який намагався перейти кордон до Румунії, щоб потім дістатися до Ізраїлю. Разом нас усіх невідомо для чого перевели до 57 камери, і туди ж кинули українського хлопця з Полтавщини Володю Кемедата та німця Пельмана.

Володю п’ятнадцятирічним хлопцем німці погнали на працю до Німеччини. Його визволили англійці, а тепер його Звинувачували в шпигунстві.

Пельман був високий і худий, із злісним і голодним поглядом. Перед полоном він важив понад 90 кілограмів, а тепер від цього залишилося трохи більше половини. У взаєминах з іншими в’язнями Пельман був нестерпний. Я припинив розмови з ним після того, як він став глузувати з моєї німецької мови. Відмовилися від спілкування з ним також Яша та Володя. Лише Хіра мав терпіння розмовляти з Пельманом, хоча той, бувши протестантом, ганив католицтво, намагаючись розлютити отця Хіру. Лише тоді я зрозумів, що таке справжня доброта і пастирське терпіння.

Пельман часто і якось особливо наполегливо і гучно розповідав, що перед війною він брукував шляхи, а під час війни відповідав за опалення та каналізацію в одному з німецьких штабів, і за це, мовляв, його заарештували радянщики, коли він потрапив до табору військовополонених. Я був майже впевнений, що він завідував не опаленням, а душогубками або крематорієм… Досі здригаюся, як пригадую вираз його обличчя і голос тієї миті, коли з його серця вирвалось низьке і тужливо-злісне скиглення: «Була би земна куля сіркою, а я сірником — підпалив би я її і радів би, радів би!..».

… Щоранку обраний нами черговий підходив до «кормушки» (так в’язничною мовою зветься спеціяльна кватирка в дверях) і одержував «пайку» для всіх мешканців камери. Цього разу черговим був Пельман. Не знаю, як це йому вдалося, але він примудрився одержати «пайку» для всієї камери двічі. Негайно і блискавично, не відходячи він дверей, він проковтнув шість порцій. Якась інша камера залишилася без «пайки». Роздавальники поскаржилися черговому в’язничного корпусу ляйтенантові Хмарі. Вони були певні, що дві «пайки» одержала саме наша 57 камера, але вони не запам’ятали, хто був черговим: для них ми всі на одне обличчя, як худоба. Нас усіх погнали на дізнання до «приймального покою» Хмари. Ляйтенант кричав, погрожував, вимагав, щоб ми виказали чергового. Відповідно до непорушної в’язничної етики, ми мовчали: виказувати не можна, бо перетворишся на «суку», яку кожний в’язень має право вбити. Якби Пельман був порядною людиною, він мусив би сам себе виказати, щоб позбавити покарання всіх інших. Але й він мовчав. Вправний офіцерський крик Хмари і наше безпорадне і розпачливе мовчання створили таку атмосферу, яку важко було витримати, і мені вже здавалося, що я не витримаю і знепритомнію.

За виробленою в «органах» схемою колективного допиту, Хмара обрав того, який здавався йому найслабшим. Ним виявився Хіра. Не бувши нашим слідчим і не знаючи нас особисто, Хмара дуже помилився, бо Хіра був духовно найсильніший серед нас. Намагаючись виказати перебільшено страшні ознаки безмежного гніву, ляйтенант кілька хвилин люто гримав на отця (це звичайний психологічний шок, якого вони вживали перед тим, як удавано пом’якшитися і перейти до умовляння). Далі розпочалося апелювання до сумління в’язня: «Ти священик — поборник правди і справедливости, як ти кажеш. Чи справедливо це, що ваша камера одержала дві «пайки», а інша — жодної?» — «Несправедливо», — ваідповів Хіра. — «Тоді скажи, хто одержував сьогодні хліб?» — «Не знаю. Я в той час молився». — «Ось як! Така є ваша єзуїтська етика: відвернутися до стіни, коли людей вбивають!» — і Хмара наказав запроторити Хіру до карцеру, а нас — назад до камери. «Сидітимеш в карцері, доки не скажеш, хто був сьогодні черговий камери!» — кинув ляйтенант навздогін Хірі. Хмара повеселішав, усміхнувся нам і із задоволенням запалив цигарку. Він був дуже гордий, що довів перевагу своєї ґебівської етики перед етикою священика.

У камері я підійшов до Пельмана впритул і сказав: «Задушимо тебе, якщо ти сам не зізнаєшся, що був черговим. Ми не дозволимо, щоб через тебе загинув у карцері безвинний Хіра!». Володя та Яша схвально закивали головами.

Дві години Пельман похмуро сидів у кутку під нашими загрозливими поглядами. За дві години він постукав у двері і попросив, щоб його і мене (мене — в ролі перекладача) відвели до Хмари. Після цього Хіру випустили, а Пельмана на три дні посадили до карцеру. Хмара був так задоволений зі своєї перемоги, що призначив Пельманові порівняно м’яке покарання.

  1. Поселення Ольжеряс, Кемерівськя область, Комишляґ

… Минуло чотири роки. Я відбував термін ув’язнення в таборі Комишлаґ, у поселенні Ольжерас, Кемерівської области. Одним з моїх друзів був кандидат медичних наук Левітан, що відбував свій десятий рік ув’язнення, бувши завідуючим рентгенологічного кабінету таборового медичного пункту. Якось він сказав мені нишком, що сьогодні наприкінці дня до кабінету приведуть з іншого табору групу хворих політв’язнів для медичного огляду. Якщо це мене цікавить, додав Левітан, то я зможу підійти знадвору до вікна рентгенологічного кабінету, — може, побачу знайомих.

Після праці я вартував біля вікна, доки привели в’язнів. Я відразу побачив серед них Хіру. Він змарнів, посивів, трохи згорбився. Я постукав у вікно, він побачив мене, зрадів, підбіг до шиби. Ми привіталися, і він розповів, що хворіє на легені. Тут нас помітив наглядач і відігнав мене від вікна.

Це було влітку 1953 року. Далі я не зустрічався з отцем Хірою і не чув про нього. Але в моїй пам’яті він залишився одним з праведників, які тихо, скромно і не бажаючи розголосу несуть добро в цей страшний світ. Не знаю, що з ним сталося. Можливо, він дожив до масового звільнення в’язнів, яке почалося після смерти Сталіна. А можливо також, що його, як багатьох інших західніх українців, залишили в таборі до кінця величезного терміну ув’язнення, а фактично — до смерти… У кожному разі, я хотів би, щоб пам’ять про цю людину не зникла. Може, хтось на Україні прочитає і згадає добрим словом одного із скромних і невідомих героїв, що для розповіді про нього треба більшого літературного таланту і багатших мовних фарб, ніж моя непишна мова шкільного вчителя.

* Юхим Вольф народився 1932 року на Україні. Підчас війни перебував у ґетто на окупованій румунами території. 1949 року був засуджений до 5 років ув’язнення за сіоністську діяльність. У в’язницях та по таборах зустрічався з багатьма українськими в’язнями. В ув’язненні від важкої праці і поганого харчування майже втратив зір. Кілька років тому виїхав до Ізраїлю. Видав збірку віршів трьома мовами: українською, російською та їдиш. Нині живе в Єрусалимі, працює в школі.