Олександр ШЕЙКО

У 14-ий день березня 1872 року в подільському селі Слободо-Ободівка (тепер Тростянецький р-н Вінницької обл.) в сім’ї Харлампія та Євдокії прийшов на світ Божий хлопчик, якому дали ім’я Олекса. Мине час, і цей звичайний сільський юнак закінчить одну з кращих мистецьких академій Східної Європи, здобуде славу неординарного українського художника, започаткує окрему мистецьку школу. Торуючи власну життєву дорогу, зустрінеться з великим Митрополитом Андреєм Шептицьким – правдивим духовним батьком для мільйонів вірних та щедрим меценатом української культури. Об’єднавши зусилля, Митрополит і маестро спричиняться до якісних змін в українському мистецтві, завдяки чому воно вийде на нові, небачені перед тим обрії.

Два великі однодумці

На перший погляд Андрей Шептицький та Олекса Новаківський були цілковитими протилежностями. Їхнє походження, суспільне становище і, зрештою, темпераменти різнилися кардинально. Одначе спільного їм також не бракувало. Кожен бачив себе невід’ємною частиною одного з найбільших бездержавних народів Європи попри своє тривале перебування в асимільованому або чужонаціональному, далеко не завше прихильному до українців та всього українського середовищі. Обидва не цуралися своєї національності в час, коли бути українцем і не приховувати цього вважалося серед «освічених» кіл суспільства, як сказали б нині, «немодним», «некрутим».

І Митрополит, і митець добре розуміли, що національне відродження – це не тільки політичні здобутки, а насамперед культурний поступ. Як слушно зауважив сам владика Андрей: «Занепад культури якогось народу та його творчої сили – це більша трагедія, ніж упадок держави, яка є тільки найважливішим засобом для розвитку культури. Державу інколи легше відзискати, ніж відродити силу культури власного народу»¹. Аби українське мистецтво звільнилося від оков провінційності, вийшло на новий рівень, стало, так би мовити, конкурентоздатним, потрібно було створити умови для нового покоління творчих особистостей, спроможного наповнити національне мистецтво новими сенсами, голосно заявити про українців та їхню культуру на цілий світ.

Хто знає, як би склалося життя Новаківського, чи ступив би він на львівський брук, якби 1909 року його не представили Митрополитові в мальовничому куточку Українських Карпат – урочищі Підлютому біля села Осмолода нинішнього Рожнятівського району Івано-Франківської області. Дійсно, по закінченні Краківської академії в 1900 році митець впродовж десятиліття проживав у селі Могила біля Кракова. Пропозиція Митрополита переїхати до Львова, озвучена в одному з листів до Новаківського на початку 1912 року, виявилася напрочуд далекоглядним кроком владики. Озираючись назад, розуміємо: той факт, що саме галицьку столицю талановитий син подільської землі обрав своєю домівкою, мав не лише персональні, а й глобальніші наслідки.

Звісно, Галичина не була для пана Артиста, як його полюбляли називати, землею обітованою. Минув час, перш ніж Новаківський акліматизувався в нових умовах. Призвичаїтися допоміг Митрополит. Приміром, запропонував прибульцеві дах над головою – викуплену кількома роками перед тим віллу польського художника Яна Стики на вул. Земялковського (нині Новаківського, 2), що перебувала у віданні заснованого Його ексцеленцією Національного музею – теперішнього Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького. Глава української Церкви купував твори художника на вигідних для останнього умовах, не раз рекламував творчість митця перед співрозмовниками, зокрема іноземцями. Світова війна, що вибухнула через кілька місяців після прибуття Новаківського до Львова, прихід російсько-імперських «визволителів», арешт і заслання Митрополита, поразка національної революції 1917 – 1921 років виявилися тяжкими випробуваннями для маестро. Та замість того, щоб здеморалізувати, вони радше загартували митця, талант якого зміг повністю розкритися саме на українській землі, в серці древнього Львова.

Мистецька школа Новаківського

Крок за кроком оселя та майстерня Новаківського перетворилися на осередок, довкола якого гуртувалася культурна й освічена публіка, галицька богема. Зростанню кількості поціновувачів та приятелів великою мірою посприяла та обставина, що навесні повоєнного 1923 року розпочалися заняття в мистецькій школі, заснованій художником із благословення владики Андрея. Мистецька школа Новаківського – перша українська художня школа на теренах Галичини, прообраз академії мистецтв, створення якої було конечно потрібне для поступу національного мистецтва. Люди, не байдужі до рідної культури, усвідомлювали усю серйозність проблеми відсутності українського вищого мистецького навчального закладу. Адже заклади на кшталт львівської Художньо-промислової школи чи академій у Кракові та Варшаві виховували молодь у польському дусі, на основі традицій польського мистецтва. Не зарадив справі й масовий виїзд українських хлопців та дівчат на навчання до титулованих західноєвропейських мистецьких вишів. Виховання нової генерації митців на основі національних традицій вимагало власного культурно-мистецького осередку. Тож, згуртувавши довкола себе однодумців, маестро і Митрополит взялися до праці.

Школа Новаківського виявилася промінчиком світла на тлі сірих і безрадісних буднів повоєнної розрухи та чужоземної окупації. На початках, у 1923 – 1925 роках, вона виконувала роль мистецького факультету Українського таємного університету: заняття відбувалися підпільно під постійною загрозою поліційних обшуків і арештів. Утім попри несприятливі політичні й соціально-економічні чинники, попри нестачу найнеобхіднішого перша українська мистецька школа в Галичині проіснувала майже десятиліття, допомігши багатьом здібним молодим людям не тільки зреалізувати себе, а й прислужитися рідній культурі.

Через відсутність окремого приміщення учні збиралися безпосередньо в майстерні Новаківського, розташованій на другому поверсі помешкання художника (від 1972 року тут розміщена експозиція Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського – відділу Національного музею). А оскільки тодішня польська влада в кращому випадку ігнорувала український мистецький навчальний заклад, то головним меценатом школи впродовж перших років її існування залишався Митрополит Андрей Шептицький. Зокрема, вносив оплату за навчання від імені найбідніших учнів: значна частина тих, що зголосилися вчитися у Новаківського, були дітьми незаможних селян. Перед літніми вакаціями в гуцульському Космачі, куди маестро разом із вихованцями виїжджав на пленер (малювання просто неба), більшість студентів діставали від владики грошову допомогу, 10-20 доларів, чого вистачало на дорогу і проживання. Опісля Верховний Архиєрей відвідував звітні виставки учнів школи, що відбувалися в стінах львівського Академічного дому (тепер корпус Української академії друкарства на вул. Коцюбинського, 21). Митрополит купував кращі твори вихованців. Найталановитіші та особливо активні ставали стипендіатами Шептицького, що дозволяло їм продовжувати студії в мистецьких академіях Західної Європи.

Митрополит як викладач мистецтва

Співпраця владики Андрея Шептицького зі школою Олекси Новаківського не обмежувалася винятково фінансовим аспектом. Декому, можливо, буде важко в це повірити, однак упродовж 1925 – 1926 років глава Церкви викладав у мистецькій школі історію світового мистецтва. Із владикою вихованці закладу зустрічалися один раз або двічі на місяць в митрополичих палатах на Святоюрській горі. «Митрополит викладав цікаво і живо, з любов’ю та розумінням мистецтва обговорюваного періоду: архаїчного, грецького, клясичного, гелленістичного і т.д., аж до ренесансу і бароко, – згадував учень школи Антін Малюца. – Виклад впроваджував у мистецтво даної епохи так, що за кожним разом здавалося, що ось саме тут корінь мистецтва та ключ розуміння сучасного і майбутнього. Чергові виклади ставали черговим відкриттям мистецьких можливостей. Часто відбувалося звертання до живої і сучасної проблематики, відвідини музею, виставки школи»². Серед викладачів школи були, зокрема, художник Осип Курилас, архітектор Євген Нагірний, мистецтвознавець Володимир Залозецький, реставратор Володимир Пещанський, антрополог Іван Раковський, психолог Степан Балей, поет Микола Вороний, перший директор Національного музею Іларіон Свєнціцький та інші.

Під проводом Новаківського й опікою Митрополита школа зробила чималий внесок у пожвавлення культурного життя Західної України. Звітні виставки в стінах Академічного дому та пересувні виставки містами і містечками Галичини, організовані її вихованцями наприкінці 1920 – початку 1930-их років, збирали чимало поціновувачів мистецтва. Про першу українську мистецьку школу писали в пресі, а молоді люди, які пройшли вишкіл у її стінах, брали активну участь в діяльності мистецьких угруповань на кшталт Асоціації незалежних українських мистців (АНУМ) та молодіжної творчої групи «Руб». Назагал через мистецьку школу Новаківського пройшли майже 90 осіб. Серед її випускників – відомі українські митці Михайло Мороз, Григорій Смольський, Святослав Гординський, Іван Кейван, Мирон Левицький, Іванна Нижник-Винників, Леонід Перфецький, Володимир Ласовський, Стефанія Ґебус-Баранецька, Едвард Козак, Володимир Гаврилюк, Ольга Плешкан, Антін Малюца, Ольга Козакевич-Дядинюк, Степан Луцик та інші.

Взаємини єрарха та митця

Зауважмо, що взаємини Митрополита і маестро ніколи не були ідилічні: ті, що думали, буцімто через близькість до особи владики Новаківському жилося наче в Бога за пазухою, помилялися. Близький друг художника адвокат Іван Голубовський писав у своїх споминах так: «Як приплив та відплив вод, так на протязі років підносилося або зменшувалося зацікавлення Князя [митрополита Андрея Шептицького – О. Ш.] творами Олекси, дарма що ширші кола громадянства наївно вважали забезпеченими умови його праці»³. Коли наприкінці 1920-их років інтерес владики до мистецької школи почав поволі згасати, фінансова допомога майже повністю припинилася. Не маючи більше змоги підтримувати школу самотужки, Андрей Шептицький запропонував залучити до справи ширший загал. Як наслідок у 1930 році стараннями небайдужої громадськості постало Українське товариство прихильників мистецтва (УТПМ). Свій обов’язок воно вбачало у зборі коштів на потреби школи та в організації виставок її учнів, пропаганді самого закладу і новочасного українського мистецтва загалом.

Що стосується Новаківського, та й узагалі будь-якої іншої творчої особистості, владика керувався найперше благом української культури, а не особистими вподобаннями. Проте це не перешкоджало йому виявляти правдиве християнське милосердя до митця щоразу, коли той потребував помочі. Так невдовзі після знайомства Митрополит на численні прохання друзів і доброзичливців художника взявся виплачувати Новаківському пенсію, що допомагала покривати видатки на лікування. Коли панові Артисту, який проживав у будинку, що належав Національному музею, забракло грошей на орендну плату, Його ексцеленція згодився протягом певного часу взяти цей тягар на себе. Не залишив митця у біді й після того, як у квітні 1925 року хвороба обірвала життя його улюбленої дружини Анни-Марії Новаківської. Шептицький, зокрема, знайшов виховательку для двох малолітніх синів подружжя: Ярослава і Ждана-Олекси. Коли ж у серпні 1935-го цей світ завчасно покинув сам маестро, владика Андрей заопікувався обома осиротілими хлопцями.

Віддаючи належне Митрополитові як щедрому меценатові, однодумцеві та цікавому співрозмовникові Олекси Новаківського, не забуваймо також про інший вимір їхніх взаємин. Про Шептицького і Новаківського як духівника та вірянина знаємо дуже мало, однак, поза всяким сумнівом, митець отримував від Його ексцеленції не лише матеріальну, а й духовну поміч. Зрештою, головною місією цілого подвижницького життя Слуги Божого Андрея Шептицького були духовний провід та порятунок душ. Тож, будучи людиною віруючою, чув художник із вуст владики не тільки міркування про стан і перспективи новочасного українського мистецтва.

«Мойсей», «Князь Церкви», чернець…

Вислідом багатолітніх контактів між двома неординарними особистостями були не лише обопільна естетична насолода чи втілення потрібних українській культурі проєктів на кшталт мистецької школи. Впродовж двох десятиліть митець також малював натхненно і багато, творив портрети свого однодумця-єрарха. Ба більше, Новаківського вважали одним із кращих портретистів Його ексцеленції. На превеликий жаль, з усього доробку, присвяченого Митрополитові, вціліли поодинокі твори. Про більшість із них, як-от портрет «Князь Церкви» (1915 р.), нагадують хіба графічні ескізи або чорно-білі репродукції. Подібна сумна картина має цілком логічне пояснення: вдруге зайнявши Галичину та оголосивши поза законом Греко-Католицьку Церкву, радянська влада взялася із запалом нищити все, що бодай трохи нагадувало про особу великого Митрополита. Не оминули увагою компартійні вандали і творчого спадку Олекси Новаківського.

Серед найвідоміших зображень владики пензля одного з найславніших українських митців минулого століття можна назвати «Мойсей» (1915 – 1919 рр.), «Тяжкий сон (Переживання світової війни)» (1920 р.), «Митрополит у чернечій ризі (Владика ІІ)» (1930 – 1931 рр.). На першій із перелічених картин Митрополит постає перед глядачем новітнім втіленням старозавітного пророка, духовним провідником, здатним вселяти надію та настановляти на шлях істинний. На створеному під впливом потрясінь Першої світової війни «Тяжкому сні» владика Андрей – не лише турботливий пастир і моральний авторитет, але й лідер, здатний об’єднати під своїм скіпетром різні частини розділеної імперіями Батьківщини, принести мир і добробут на понівечену війною українську землю. Велелюдні натовпи людей, які з двох боків наближаються до престолу Митрополита, на думку дослідників, символізують Наддніпрянську та Західну Україну. В атмосфері національної революції і спроб возз’єднати різні частини українського народу в єдиний державний організм митець, вочевидь, саме у постаті владики Андрея вбачав провідника, здатного очолити цей процес. І, нарешті, композиція твору «Митрополит у чернечій ризі» (один із останніх в митрополичій серії) демонструє ще один бік багатогранної особистості владики – скромного ченця-аскета, котрий добровільно зрікся спокус мирського життя задля духовного вдосконалення, святості, перебування поруч із Творцем.

Про Митрополита Андрея в сприйнятті Новаківського-художника досить промовисто висловився Іван Голубовський:

«З різних часів походять його портрети і портретові композиції Князя. Вони є високої мистецької вартости. Вони мальовані по прийдешні покоління. Є в них безсумнівні тривалі мистецькі вальори. Вони вимагали б окремо обдуманої праці, якщо б хотіли пройти шлях мисли та ідей, в яких були випрацьовані. Одно може бути в кожному разі відмічене. Навіть якщо б Князь не стояв уже так високо в шані і в серцях цілого народу силою свойого особистого, вийняткового авторитету та своїх важливих для народу заслуг, то самі вже ті портрети отвирали би Князеві шлях до несмертельної слави самим уже героїчним підходом їх творця до художнього пред’явлення імпозантної особи Князя. Сильно відзначено в них історичну велич, яку мистець випровадив по-малярськи у тих портретових працях»⁴.

Сам Митрополит, або «Князь», як охрестив його Іван Голубовський (спогади були написані на еміграції в повоєнній Чехословаччині за вкрай непевних обставин, тому автор волів не називати імен), із притаманною богопосвяченій особі скромністю «не хотів доцінювати як слід високого льоту творця. Деколи жартома докоряв йому задля ґльорифікаційної стилізації тих портретів. Нарочно не хотів бачити, що його прегарна голова та його суто княжа постава мусіли самі собою викликати таку власне інтерпретацію в портретах Олекси, не кажучи вже про високі душевні цінності Князя. Олекса з природи вже був наділений нахилом бачити в шляхетному велике та дійсно вважав Князя таким, яким в своїх портретах Князя представив»⁵.

З погляду сучасності чимало в історії Митрополита і маестро може видатися дивним, незрозумілим. Врешті-решт, ціла біографія предстоятеля Греко-Католицької Церкви чи інших церковних достойників минулого руйнує стереотипи, насаджені в добу совєцького атеїзму і західного секуляризму. Людям, звиклим бачити в Церкві винятково бюро з надання ритуальних послуг, можливо, важко зрозуміти, чому особа рівня владики Андрея узагалі переймалася станом української культури чи мистецькими навчальними закладами. Однак в очах галицьких українців, позбавлених власної держави, підданих Австро-Угорської монархії Митрополит був не тільки духовним, а й політичним провідником, найвищим репрезентантом української громади перед віденським двором. А обов’язок справжнього церковного та політичного лідера – дбати і про культурні потреби ввірених його батьківській опіці.

Хоча історія не любить слів на кшталт «що було б, якби», інколи важко опиратися спокусі і не спробувати уявити собі, як склалося б подальше життя художника Олекси Новаківського чи як розвивалася б історія новітнього українського мистецтва, якби не подиву гідна інтуїція Слуги Божого Андрея. Досліджувати ймовірності – цікаве заняття, але в цьому конкретному випадку картина вимальовується безрадісна…

Тому цінуймо те, що маємо, бережімо нашу мистецьку спадщину, пропагуймо її, пам’ятаймо і шануймо тих, що в поті чола працювали для національної культури, робили все можливе, аби вирвати її з лабетів провінційності та вдихнути нове життя, тих, що дбали про тяглість національної традиції та намагалися мовою мистецтва розповісти про українців решті світу!

Олександр Шейко, молодший науковий працівник Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського

Важкі часи породжують особливих людей. Українці не раз, особливо впродовж останніх років, могли пересвідчитися в правдивості цієї сентенції. Коли світ летить шкереберть, потрібен хтось, здатний вселяти надію, бути добрим прикладом для інших. І однією з таких неординарних особистостей був Володимир Стернюк (12 лютого 1907 р. – 29 вересня 1997 р.) – чернець Згромадження Найсвятішого Ізбавителя, місіонер, катакомбний єпископ, місцеблюститель патріаршого престолу, людина, яка стала свідком як брутального нищення, так і тріумфального відродження Української Греко-Католицької Церкви.

За свій довгий вік Володимир Стернюк пережив чимало: дві великі війни, окупаційні режими, концтабори, десятиліття жорстоких гонінь і цинічного оббріхування. Проте як людина непересічна далі йшов уперед навіть тоді, коли чимало інших спотикалися. Свобода Церкви та можливість вільно сповідувати свою віру, якими ми тішимося зараз і які багатьом із нас видаються чимось звичним, стали можливими великою мірою завдяки жертовній та геройській праці подвижників на кшталт митрополита Стернюка.

І хоча сам владика ніколи не погодився б назватися героєм, незламність, виявлена ним у тривалій та виснажливій боротьбі, демонструє героїзм духовного батька українських греко-католиків. Час і обставини були проти загнаної в підпілля Церкви, однак, дякуючи Богові та вірності таких, як блаженніший Володимир, вона встояла й перемогла своїх переслідувачів. Митрополит Стернюк не мав ані озброєної до зубів армії, ані величезного пропагандистського апарату, ані таємних агентів чи впливових лобістів – всього того, без чого зараз важко уявити сильних світу сього. Він робив лиш те, що міг, і більше на ніщо не дивився.

Прийшовши на світ Божий у священничій родині (батько, двоє дядьків, дід по материнській лінії та молодший брат майбутнього архиєрея носили сутани), Володимир Стернюк теж обрав духовну стежину, але зовсім не тому, що хотів бути продовжувачем сімейної традиції.

Власну дорогу до Бога владика Володимир, чиї дитячі та юнацькі літа минули у вихорі Великої війни та Української революції 1917–1921 років, пов’язав із новим для галицьких теренів монашим згромадженням отців-редемптористів. Чин Найсвятішого Ізбавителя, заснований святим Альфонсом де Ліґуорі восени 1732 року на півдні Італії, впродовж двох століть поширився країнами та континентами. На українську землю згромадження, представлене бельгійськими підданими, вперше ступило у серпні 1913-го, прибувши до цього куточка Східної Європи на запрошення митрополита Галицького Андрея графа Шептицького. Протягом міжвоєнного двадцятиліття осідки Чину постали в ряді міст Галичини та Волині.

Зацікавлений альфонсіянською духовністю і натхнений подвижництвом перших редемптористів у Галичині юнак вирушив на навчання до Бельгії. Провчившись у тамтешньому ювенаті (малій семінарії), 18-річним хлопцем прийняв облечини. Подальший шлях був звичним для майбутньої богопосвяченої особи: річний новіціят, перші обіти, семінарійні студії у Боплято і Лювені, вічні обіти. І нарешті 19 червня 1931 року 24-річний монах Володимир Стернюк отримав священничі свячення з рук канадійського єпископа-василіянина Василя Ладики.

Далі – повернення до України і тривала праця за «сокальським кордоном», на Волині, де російський імперський режим свого часу знищив Греко-Католицьку Церкву, та все ж не зміг цілковито викорінити прагнення до єднання з Церквою Вселенською, котре де-не-де жевріло серед тамошнього люду. Провідником місіонерів і, відповідно, учителем молодого єромонаха Володимира був Миколай Чарнецький – один із перших українців у Чині Найсвятішого Ізбавителя, перший український єпископ-редемпторист, пізніше зачислений до лику блаженних. Разом зі співбратами отець Стернюк трудився на волинських теренах упродовж семи років. Робив це попри спротив польської окупаційної адміністрації та російського православного духівництва, попри насаджені московською пропагандою антикатолицькі стереотипи. Праця редемптористів поволі приносила добрі плоди і могла би принести ще кращі, якби не «золотий вересень» 1939-го… Хай там як, а місіонерська діяльність отця Стернюка впродовж першого десятиліття душпастирства (1933 – 1942 рр.) охопила близько півсотні населених пунктів Галичини та Волині¹.

Хоч і не все сталося, як гадалося, молодий та сповнений енергії отець продовжував служіння на малій батьківщині: Тернопіль, Станиславів і нарешті Львів. Тут він отримав призначення на дорадника та секретаря віцепротоігумена Згромадження отця Йосифа де Вохта. Мабуть, не всім парафіянам храму Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці при монастирі Святого Климентія на вул. І. Франка, 56 відомий той факт, що впродовж 1942 –1946 років тут відправляв, проповідував, хрестив, сповідав і вінчав майбутній глава катакомбної Церкви.

Після організованого сталінськими чекістами ганебного псевдособору 1946 року було зрозуміло, що перебування на волі людей на кшталт отця Стернюка і його співбратів – явище тимчасове. І мовилося тут не лише про відмову підписувати православ’я. Як слушно зазначив біограф владики отець Севастьян Дмитрух, «людина, яка здобула освіту в західному світі і саме там сформувалася як особистість», була «першочерговим кандидатом для ізоляції від суспільства»². Тож арешт і засуд отця Володимира виявилися питанням часу.

По 40-літнього священника, який понад рік працював у читальному залі Наукової бібліотеки Львівського держуніверситету, чекісти прийшли 18 червня 1947-го. Із обвинуваченням «світила» радянської правоохоронної системи особливо, як сказали б нині, не заморочувалися: зв’язки з націоналістичним підпіллям та всюдисущими «українськими буржуазними націоналістами». Іншими словами, була б людина, а стаття знайдеться… Утім жахливі умови слідчого ізолятора на вул. Сталіна – сумнозвісної тюрми на Лонцького, брутальність слідчих та несправедливий вирок (п’ять років каторжних робіт) не зламали і не озлобили ув’язненого душпастиря. Навіть далеко від домівки, на лісоповалі в Архангельській області, отець Володимир ніс світло Христової віри.

П’ятнадцятиліття між поверненням із заслання та виходом на пенсію (1952 –1967 рр.) отець провів, поєднуючи підпільне пастирське служіння з цілком мирськими заняттями. Спершу працював сторожем парку, потім помічником бухгалтера, санітаром служби швидкої допомоги. Відтак після закінчення заочного відділення медучилища працевлаштувався фельдшером. «Коли вечорами лікарі йшли на відпочинок, я тоді закрадався до хворих, щоб їм уділяти духовну поміч, – ділився згодом спогадами владика. – Ходив ночами по селах, щоб ніхто не видів, хто мене попросив чи то хрестити, чи шлюб давати, чи Службу Божу відправити, а чи іншу духовну поміч уділити»³.

Тим часом малесеньке львівське помешкання скромного священника на вул. Чкалова (зараз Туган-Барановського), 30 перетворилося на один із осередків загнаної в катакомби, але живої та нескореної Церкви. Із настанням так званої «відлиги» із місць позбавлення волі стали повертатися священники і монахи, які відбували довші терміни ув’язнення. У другій половині 1950-их років повернулися співбрати-редемптористи – отець Василій-Всеволод Величковський, який служив разом із отцем Володимиром на Волині, та старенький єпископ-святець Миколай Чарнецький. У лютому 1963-го – чергова добра новина: після майже 20 років із таборів звільнили главу Церкви Митрополита Йосифа Сліпого. Радість затьмарювала та обставина, що він не міг повернутися до своєї гнаної пастви в Україні. Проте перед самим від’їздом до Рима прямісінько в номері московського готелю Йосиф Сліпий висвятив отця Величковського на єпископа і місцеблюстителя митрополичого престолу.

А вже 2 липня 1964-го хрест єпископського служіння завдав собі на плечі і чернець-редемпторист Володимир Стернюк. У часи переслідувань, коли за священниками та єпископами постійно стежили «компетентні органи», було вкрай важливо не допустити обезголовлення Церкви через арешт або смерть місцеблюстителя. Тому завше мав бути напоготові хтось, готовий перейняти провід. Вийшовши на пенсію, владика Володимир із головою поринув в архиєрейське служіння: їздив селами та районами, уділяв таїнства, спілкувався з кандидатами на священство, допомагав Василію Величковському опікуватися монашими спільнотами, готував підручники для підпільної семінарії, перекладав богословську літературу.

Початок єпископства Володимира Стернюка припав на посилення репресій проти українських греко-католиків неосталіністським керівництвом СРСР. Після повторного арешту та ув’язнення владики Величковського в січні 1969 року обов’язки глави підпільної Церкви лягли на блаженнішого Володимира Стернюка. Коли на початку 1972-го влада вислала смертельно хворого єпископа Величковського за межі Радянського Союзу, владика Стернюк став місцеблюстителем митрополичого престолу офіційно. Тоді йому було вже 65-ть.

Новий глава підпільної Церкви взяв на себе надважкий тягар у віці, коли більшість його ровесників зазвичай відходять від справ. Попереду на нього чекали 18 років тяжкої праці, надлюдських зусиль, постійної небезпеки арешту або раптової смерті унаслідок «нещасного випадку» чи якоїсь «невиліковної хвороби», обшуків, викликів на допити, кадебістських спецоперацій, брудних наклепів на сторінках підконтрольної комуністичної преси (або інформаційної війни, як сказали б сьогодні), але Володимир Стернюк із ласки Святого Духа все те витримав.

Мойсеєм українського народу часто називають великого Митрополита Андрея Шептицького. Утім порівняння зі старозавітним пророком цілком виправдане і  стосовно наступника Митрополита владики Стернюка. Як і Мойсеєві, катакомбному митрополитові доводилося час до часу стикатися з великими труднощами, нерозумінням, навіть з боку найближчих. Були моменти, коли Володимир Стернюк, як і будь-яка людина, відчував страх, утому, навіть нехіть, коли мимоволі опускалися руки, а боротьба видавалася приреченою на поразку. Але глибока віра та почуття обов’язку не дозволяли скласти духовну зброю. Тож хай як пнувся зі шкіри компартійний актив, хай як старалися пропагандисти Кремля продукувати щораз нові фейки, хай до яких брудних провокацій вдавалися кадебісти, УГКЦ й далі існувала та служила мільйонам вірних. Попри десятиліття атеїстичної пропаганди не бракувало нових покликань до священничого та чернечого стану, діяла підпільна семінарія, вділялися єрейські та єпископські свячення. Сам владика Стернюк упродовж 1983 – 1986 років хіротонізував чотирьох нових єпископів: трьох співбратів-редемптористів – Петра Козака, Филимона Курчабу, Михайла Сабригу і студита Юліяна Вороновського. Учнями Володимира Стернюка є донині правлячі архиєреї УГКЦ, зокрема митрополит Львівський Ігор Возьняк та митрополит Тернопільсько-Зборівський Василь Семенюк.

Люди, які знали митрополита Стернюка особисто, пригадують, як той не раз наголошував, що не потребує священників у звичному розумінні цього слова. В умовах радянської дійсності, за відсутності легальних парафій традиційне єрейське служіння було доволі проблематичним. Натомість Володимир Стернюк прагнув згуртувати довкола себе мучеників, готових без вагань вмерти за Христа і Церкву.

Нарешті настало 17 вересня 1989 року. Велелюдний, майже 300-тисячний похід греко-католиків вулицями Львова не лише наполохав комуністичне керівництво різних рівнів, але й показав як вірним, так і недоброзичливцям, що Церква жива навіть по 43 роках заборон і переслідувань. «Неможливо забути цього тихого, спокійного, але водночас поважного і урочистого багатолюддя, яке повторилося хіба що під час візиту Івана Павла ІІ, – писав львівський історик Ігор Мельник – Після того вже ніщо – ні компартійна влада, ні КДБ, ні створення альтернативних конфесій – не могло перешкодити масовому поверненню церковних громад Галичини до УГКЦ»⁴. А це означало, що старання митрополита Стернюка, який нещодавно перед тим відсвяткував 82 роки життя, 58 років священничого і 25 років єпископського служіння, виявилися немарними.

І коли 7 січня 1990-го під час різдвяного богослужіння у львівській церкві Преображення блаженніший уперше постав привселюдно як єпископ і місцеблюститель патріаршого престолу, сумніви у тому, хто є переможцем у багатолітній боротьбі між кремлівським режимом та Греко-Католицькою Церквою, зникли остаточно.

«Наша Греко-Католицька Церква дійсно існує і сьогодні дає то свідоцтво перед Вами всіма, – сказав Володимир Стернюк на зустрічі українського католицького єпископату з главою Церкви Патріархом Мирославом-Іваном кардиналом Любачівським у соборі Святої Софії в Римі 24 червня 1990 року. – Ще тому півтора року, а може, й того нема, говорячи про нас, казали, що нас нема на світі. Пізніше – кажуть, що ми стоїмо на перешкоді до з’єднання Христової Церкви з тими всіми іншими конфесіями, які існують на світі, а головно з Російською Православною Церквою. Ні, мої дорогі, ми не стоїмо на перешкоді нікому єднатися з Церквою Христовою, а йдемо тими дорогами, якими йшов Слуга Божий Андрей Шептицький і якими його наслідник нас провадив – наш патріарх кардинал Сліпий. […] Колись свідчили про нас недруги, що нас немає, то в скорому часі почали перечити самі собі. Бо чи може стати на перешкоді до екуменізму та Церква, за словами котрих вона неіснуюча?»⁵.

30 березня 1991 року до України повернувся глава УГКЦ Патріарх Мирослав-Іван, якому 84-літній владика Стернюк передав провід над Церквою. Але й після цього він не полишив своєї пастви, до останнього подиху залишаючись добрим батьком, невтомним трудівником та правдивим воїном Христа. Тож нехай добрий приклад цього мужнього пастиря надихає та провадить і нас в ці непрості часи!

Олександр Шейко