Олена Артемчук

«Своїм теплом і розумінням українська діяспора заохочує нас, українців в Україні, до подальшої праці. Ті мости зв’язку, які налагодились впродовж нашого візиту, сьогодні, в такий нелегкий нас динамічних змін і критичного положення, надзвичайно важливі для усіх нас. Ми повинні триматися разом», — так висловився з приводу візиту до Північної Америки віце-ректор Львівської Богословської Академії о. Борис Ґудзяк.

Понад місяць ректор Львівської Богословської Академії о. Михайло Димид та віце-ректор о. Борис Ґудзяк провели у Північній Америці, відвідуючи українські парафії, наукові та освітянські організації, культурні осередки, зустрічаючись з епархіяльними священиками, представниками мирянських організацій, патріярхальним урядом, ієрархами християнських церков та прихожанами. Виступаючи з доповіддю на тему «Українське християнство напередодні третього тисячоліття: традиція, візія, провідництво», вони відвідали чимало міст Сполучених Штатів Америки та Канади, таких як: Вашінґтон, Стемфорд, Нью-Йорк, Бостон, Детройт, Чікаґо, Норт Порт, Сиракузи, Ютика, Гартфорд, Бофало, Оттава, Торонто, Ошава, Сейнт-Кетерінс, Міссісауґа та інші.

Теплі зустрічі відбулись в Науковому Товаристві ім. Шевченка в Нью-Йорку та Чікаґо, в Українському Науковому Інституті Гарвардського Університету та Інституті Східно-християнських студій ім. Митрополита Шептицького Університету Св. Павла в Оттаві, де делегацію щиро вітали о. Андрій Чировський, о. Петро Ґаладза, о. Андрій Онуферко, д-р Андрій Кравчук. Вони розповіли про розвиток цієї інституції та проблеми, що стоять перед Церквою в діяспорі.

Ректорат Академії супроводжували президент Української Католицької Освітньої Фундації проф. Джеффрі Вілс, що вже чотири роки приїздить в Україну викладати в Богословській Академії і віддає їх всі свої сили і час, а також екзекутивний директор Фундації Ілля Лабунька, який займався підготовкою цієї поїздки. В цілому Фундація прагне максимально інформувати ширшу громадськість про Академію і організовувати для неї всебічну допомогу фінансову, забезпечення книжками, стажування студентів та викладачів Академії за кордоном тощо. Минулого року за її сприяння тридцять студентів Академії стажувалося в США Канаді і Англії.

У різних містах відбулась презентація книги о. Бориса Ґудзяка «Криза й реформа: Київська митрополія, Царгородський патріярхат і ґенеза Берестейської унії», виданої у Гарвардському університеті. У ній порушено одне з найбільш дискусійних у наукових та богословських колах питань з східно-слов’янської історії, а саме — проблему інтерпретації Берестейської унії, прийнятої у 1596 році між україно-білоруськими ієрархами та папським престолом. Одна з презентацій відбулась у бібліотеці Конгресу, де українська делегація зустрілась з бібліотекарем Конгресу Джеймсом Біллінгтоном – славістом, який добре знає слов’янську історію, історію України і цікавився Львовом та діяльністю Львівської Богословської Академії. Багато допоміг в організації Юрій Добчанський, який займається україністикою в Конгресовій бібліотеці й надає консультації бібліотеці ЛБА, і сприяє налагодженню обміну інформацією.

Окрім того, отці мали кілька ділових зустрічей, зокрема, в Білому Домі з п. Мелан Вервір — керівником адміністрації Гіларі Клінтон. Рік тому, разом з першою лейді Сполучених Штатів Вервір перебувала з візитом у Львові й дуже добре його пам’ятає, зокрема відвідини собору Святого Юра, виставку про підпілля Греко-Католицької Церкви, зустріч з представниками підпільної церкви, а тому розпитувала про розвиток міста, працю мера Львова, діяльність Академії. «Ми відчули надзвичайно прихильне ставлення, бажання допомогти і співпраці», — зазначає о. Борис Ґудзяк.

Плідними були зустрічі з духовенством, зокрема, з нью-йоркським архиєпископом Римо-Католицької Церкви Джаном кардиналом О’Конором, чікаґським архиєпископом Римо-Католицької Церкви кардиналом Френсісом Джорджем, владиками Василем Лостеном, Ізидором Борецьким, Корнелієм Пасічним, а також Миколою Галівим — головним редактором журналу «Патріярхат», професором Василем Маркусем — головним редактором «Енциклопедії Української Діяспори» та представниками Українського Патріярхального Світового Об’єднання Василем Колодчином (Голова), Ромою Гайдою (Бриджпорт), Олександром Пришляком (Гартфорд), о. диякон Ю. Малаховський і Оксаною Бережницькою (Бофало).

«Нас надзвичайно тепло і приязно вітали в кожній парафії, — говорить о. Борис Ґудзяк.

Сьогодні українська діяспора чує мало доброго про реалії України — це і розладнаність політичної системи, і суспільні проблеми, тому будь-яку добру новину з України сприймали з великою радістю. Ми зустрічалися також з багатьма неукраїнцями — церковними лідерами, науковцями — і знайшли серед них велике розуміння».

Справді, велике зацікавлення виявили до української делегації і неукраїнці — представники церковної ієрархії, духовенства та мирянських організацій, просто усі ті, хто так чи інакше зацікавився такою державою як Україна, українською церквою, яка в столітті, що минає, виявила особливу форму свідчення, приклад звитяги, жертвенності й сили духу. Одним з важливих висновків з цього візиту стало розуміння того, що Львівська Богословська Академія цікавить багатьох людей, які не мають українського походження. Україна та її доля в XX столітті, особливе свідчення Греко-Католицької Церкви — це те, що промовляє до сердець неукраїнців різних конфесій. Теплі зустрічі української делегації з Римо-Католицькими кардиналами стали підтвердженням цього. Джан кардинал О’Конор обіцяв сприяти розвитку Академії і виявив бажання її відвідати. Кардинал Френсіс Джордж віддавна цікавиться Україною, він виявив добру обізнаність з міжконфесійним станом на її теренах і написав відкритого листа, інформуючи десятки тисяч католицьких активістів-мирян про Львівську Богословську Академію, УГКЦ і Україну в цілому та закликаючи американське суспільство допомогти їй. Таким чином, поширенню інформації про Україну сприяє один з найбільших авторитетів Римо-Католицької Церкви в Сполучених Штатах. Оскільки Кардинал збирається до поїздки у Царгород, його дуже зацікавила книжка о. Бориса Ґудзяка, з якою він плянує ознайомитись до своєї поїздки.

У своїй доповіді ректор Львівської Богословської Академії о. Михайло Димид розповів про діяльність цієї інституції, історичне тло її створення, сучасний стан богословської освіти в пострадянській Україні, сповістив про міжнародну акредитацію Академії, надану їй Конгрегацією Католицької Освіти в Римі й наголосив на важливості цієї події для усього українства.

«Завдяки Львівській Богословській Академії, за визнанням як своїх, так і чужих, українська наука, і не лише богословська, зробила великий крок вперед, і це історичний момент. Вже п’ять років Академія успішно діє для України завдяки трудам багатьох людей і різної фінансової допомоги добродіїв з діяспори, імена яких будуть назавжди закарбовані в історії українського богослов’я та державотворення», — зазначив у своїй доповіді о. Михайло Димид, висловлюючи щиру подяку жертводавцям Львівської Богословської Академії.

Отець Борис Ґудзяк відвідав своє рідне місто Сиракузи, де відправив Службу Божу в парафії Св. Івана Хрестителя. Тепла зустріч відбулась з українською громадою Детройту та низкою інших місць.

Побачити зблизька життя семінаристів, молодих людей, що присвятили своє життя служінню Богові, розповісти про їхніх українських ровесників — студентів Академії, було завданням відвідин семінарій у Стемфорді та Оттаві.

«Нашою метою було відвідати українців за межами України і розповісти про себе, — зазначив о. Михайло. — Ми наблизились до діяспори. Перебуваючи на українських парафіях, ми відчули, і хотіли б, щоб це відчули і там, що Львівська Богословська Академія — це інституція не лише для України, але і для діяспори. Саме це і повинен виявити подальший зріст Академії. Ми дуже задоволені цим візитом і у вересні плянуємо підготувати поїздку, яка репрезентувала б Львівську Богословську Академію у більш розширеному складі — викладачі, студенти, які відвідають українські громади, несучи їм добрі новини з України».

Сьогодні вкрай необхідним є створення спеціяльних діяспорних програм – культурних та навчальних, які обіймали б невеликі осередки, адже люди прагнуть живого спілкування, обміну досвідом, враженнями. І свій внесок у розробку і втілення таких програм може внести Львівська Богословська Академія — заклад, що покликаний формувати змістово нове покоління українства, яке нестиме світло Христової науки, гідно презентуючи себе і свою країну в світі.

Олена Артемчук, Львів

Наукова конференція в ЛБА

Хліб наш насущний чи щоденний? Як правильніше висловити це в молитві «Отче наш»? І чому кажемо «Отче наш, ти, що єси на небесі», а не «Батьку наш небесний…»? Які тексти брати за основу для перекладу богослужбових книг? Чи варто при таких перекладах керуватися українськими академічними словниками, виданими за радянських часів? Чи можна творити нові слова — богословізми у тому випадку, коли їх бракує для точного передання смислу слова в літургічному тексті? Зрештою, яким має бути дизайн церковної книжки? Про ці та інші важливі питання перекладу богослужбової літератури на сучасну українську мову три дні дискутували мовознавці й богослови, які приїхали до Львова з Києва. Харкова. Запоріжжя, Маріюполя, Чернівців. Тернополя та Оттави на першу Всеукраїнську конференцію «Сучасна українська богословська термінологія: від історичних традицій до нових концепцій». Її організував Інститут богословської термінології і перекладів при Львівській Богословській Академії.

Як зазначають її учасники, це фактично перша спроба поставити проблеми богословської термінології на наукову основу. Розпочалася систематична праця над створенням словника сучасної богословської термінології. Богослови різних конфесій зійшлися на тому, що потрібно створити єдину комісію для перекладу богослужбових книг, куди б входили представники всіх традиційних церков візантійського обряду. А центром цієї роботи в Україні міг би бути цей інститут, який у тому світовому інформаційному павутинні, яке обплутало нашу плянету, вже незабаром відкриє спеціяльну нішу — web-сторінку, куди й складатимуться всі доробки тої євангельської скарбниці. Зацікавлені особи в будь-який момент можуть звертатися до неї. і це набагато полегшить координацію праці з перекладів.

Учасник конференції, член оргкомітету з її підготовки Архієпископ УАПЦ Харківський і Полтавський Ігор Ісіченко, кандидат філологічних наук, зазначив, що така конференція відбувається з… непростимим запізненням. Отож, йому слово.

* * *

Про проблеми богослужбових перекладів розмову потрібно було розпочати відразу після того, як вони почалися. Але тоді Україна була під владою держави, панування якої унеможливлювало підключення серйозних наукових сил до вироблення методології перекладів. Так само діяспорних наукових закладів було замало, щоб забезпечити надійне методологічне підгрунтя для формування української богословської термінології, повних українських перекладів богослужбових книг. Найголовніше, що ця розмова в Україні нарешті розпочата. І розпочата із належною серйозністю і відповідальністю. У цьому заслуга її організаторів — Богословської Академії, інституту богословської термінології і перекладів, який очолює Михайло Петрович. Я сподіваюся, що й надалі цей інститут перекладів буде найбільш дієвим, реальним центром координації перекладацької праці теологів і мовників України.

Як ви гадаєте: чи варто надто журитися, коли молитви мають різні варіянти перекладів?

Різні версії перекладів молитов ще не є різними мовами. Дуже важливо, щоб ми молилися єдиним серцем і єдиними устами, щоб ми повторювали одні й ті самі слова в церкві. А коли вдома люди читають молитви, які трохи відмінні перекладами, то це не трагедія. З Богом ми говоримо не стільки устами, скільки серцем. І. входячи в те невідоме 21 століття, найголовніше є те, щоб наші серця розмовляли з ним в унісон.

Як ваша Церква реагує на кризу в богословській термінології і перекладах?

УАПЦ була першою Церквою, яка запровадила українську мову в Богослужінні як мову основну, і навіть від самих початків одним із засадничих принципів УАПЦ було переведення Богослуження на мову зрозумілу для кожного. Це почалося ще з 19 року. П’ятого травня 1919 року вперше Богослужіння українською мовою було відправлене в Святомиколаївській Мазепинській церкві. І якщо для Галичини Богослужіння українською мовою приходить лише зараз, наприкінці вісімдесятих, дев’яностих років, то в мене є парафіянки, які навіть зі мною сперечаються як треба співати. Вони пам’ятають ті переклади двадцятих років і дуже бережно ставляться до них. Вважають за єресь будь-які відхилення від перекладів часів митрополита Липківського. Я дуже шаную тих людей із Церкви двадцятих років, розстріляної, репресованої Церкви, але зараз мова про інше.

Певний досвід в перекладі богослужбової літератури вже накопичений. Я б не сказав, що зараз є криза. Навпаки, зараз ми маємо надію на те, що перекладацькій праці, яка вже налічує близько вісімдесяти років, буде надано систематичний і скоординований характер. Врешті-решт, нема ніякої трагедії в тому, що за ці вісімдесят років було створено різні версії перекладів українською мовою. Це — нормальний шлях становлення національної богослужбової термінології. Я вважаю, що українська богослужбова мова сформувалася і так набагато швидше за будь-яку іншу. Тут не про кризу треба говорити, а про перші успіхи.

Сьогодні нам конче потрібно створити міжконфесійну Літургійну комісію, яка, звичайно. не може поза єпископатом своїх Церков займатися літургійними реформами, але цілком компетентною є для спільної апробати нових і затвердження старих перекладів богослужбових текстів. Ця комісія вправі подавати єдиний варіянт узгодженого тексту на затвердження церковній владі всіх наших конфесій. Це було б ідеально. Всі українські Церкви, які благословляють або хоч би терплять українську мову в Богослужіннях, зацікавлені в тому. Сьогодні у Києві ми навряд чи могли б створити такий єдиний потужний центр, і тому ми можемо зосереджуватися довкола тих наукових осередків, які працюють над цим, які можуть виділити своїх представників до спільної Літургійної комісії.

Надія Пастернак
Олена Артемчук

Недалеко від Львова, в мальовничому галицькому Уневі, піднімаються в небо хрести Святоуспенської Унівської Лаври — манастиря отців-студитів. Сам манастир було засновано в тринадцятому столітті, й на початках він був дерев’яним, згодом постали кам’яні мури, правда, не раз по тому руйновані. В середині минулого століття студитський манастир став резиденцією Митрополита Левицького.

Після псевдособору 1946 року Унівський манастир «тримався» до останнього — до нього звозили монахів з усього регіону, він став притулком, часто останнім, усіх тих, хто за віру Христову віддав усе, що мав у цьому житті.

Доба вандалізму двадцятого століття спотворила цей духовний осередок, монахів було вигнано, вони розпорошились по найрізноманітнішим місцям, з трапезної зробили стайню, старовинні розписи було знищено, фрески залито товстим шаром фарби, а саму Лавру, після невдалих спроб зробити з неї клюб, по-блюзнірськи перетворили на психіятричну лікарню.

Після виходу УГКЦ з підпілля, Унівський манастир вдалось відновити, у келії повернулись брати-студити, а з храму полинули відправи, на які відразу ж потягнулись люди з села.

Цього року гостинні обителі Унівського манастиря вже втретє приймають в себе Літню Богословську Школу, організовану Львівською Богословською Академією та Інститутом Східно-християнських наук ім. Митрополита Шептицького при Університеті Св. Павла в Канаді. Саму програму було засновано Католицькою Богословською Академією в Чікаго в 1986 році й вона проводилась в Преображенському манастирі в Каліфорнії. Ця програма розрахована на священиків, членів чернечих згромаджень, семінаристів, мирян, що мають закінчену вищу освіту, студентів гуманітарних факультетів тощо. Вона унікальна в своєму роді, бо дозволяє набути знань із східно-християнського богослов’я , поєднуючи академічні зайняття і літургію з досвідом перебування в манастирі.

Учасники цьогорічної Школи — люди найрізноманітнішого віку і освіти, це працівники Інституту Історії Церкви ЛБА, викладачі, студенти-історики Київського університету, медпрацівники, журналісти, катехити, сестри-монахині різних згромаджень УГКЦ, віруючі інших церков, в тому числі протестантських. Окрім львів’ян, Школа зібрала людей з Івано-Франківська, Ужгорода, Луцька, Києва, Молдови і навіть Чікаго. Усі вони дуже різні, але тим, що гуртувало усіх довкола цієї програми, було спільне бажання поринути у глибини Божого Слова, відкрити для себе нові, досі непізнані його сторінки. «Приїхали, бо не могли інакше», — багато хто говорив при знайомстві.

Навчальна програма Школи складалась з «Вступу до Старого Завіту» магістра Папського Біблійного Інституту о. Тараса Барщевського та «Літератури мудрості й поетичних книг Старого Завіту» докторанта Папського Університету Урбаніяна о. Гліба Лончини.

Манастирський розпорядок передбачає підйом о пів на шосту та п’ять годин відправ щоденно, окрім того — насичена лекційна програма з науковими рефератами та іспитами, а тому, окрім базових знань та зацікавленості в богословських предметах, студенти потребували фізичного та психологічного налаштування для місячного перебування у стінах манастиря.

На ватрі, організованій останнього вечора. усі учасники Школи щиро ділились враженнями. обмінювались думками і набутим духовним досвідом. Майже усі відзначили те, що завдяки своїм відмінним лекторам, пізнали багато корисного й нового як про Старий Завіт, так і про Біблію в цілому, здобули нових друзів, заглибились у літургійне життя, пізнали красу старовинного студитського обряду і в майбутньому хотіли б повернутись сюди ще раз, бо, як висловилась одна студентка, «Унів завжди важко залишати. Після такого молитовного досвіду спілкування з Богом стає життєвою необхідністю».

І хоч у буденному вирі часто забуватимеш багато з того, що відчував і переживав тут, і не зможеш більше «занурити» себе у манастирську тишу, почути чаруючий спів монахів-студитів на літургії чи просто ще раз задивитися у небо над Унівською Лаврою, як сказала Ярослава Ватащук, директор Івано-Франківського Катехитичного Інституту: «Ми усі мусимо усвідомити, що Бог, котрий рятував раніше, рятує і тепер, реально діяв колись — робить це і сьогодні. Тому ми, наша екуменічна група, що зібралась тут, повинні нести набуті знання у світ, ділитись ними з оточуючими. Це — наше покликання, як християн».

У неділю,11 січня 1998 року в каплиці Митрополичих Палат катедрального собору св. Юра у Львові відбулось урочисте вручення нагород греко-католицьким священикам, час священства яких сягає більше п’ятдесяти років. Організатором цієї акції став Інститут Історії Церкви Львівської Богословської Академії за підтримкою владики Любомира Гузара. Інформацію про священиків Львівської єпархії, висвячених до псевдособору 1946 року, активістів підпілля УІКЦ. було зібрано та відіслано до Риму. Святіший Отець надіслав спеціяльні нагороди — грамоти за заслуги перед Церквою та медалі, які вручив владика Гузар. Він же відправив молебень до Пресвятої Богородиці та зачитав привітання Блаженнішого Кардинала Патріярха Мирослава Івана Любачівського, який поблагословив священиків з почуттям глибокої шани і подяки за усе їх життя. Хор студентів семінарії Св. Духа проспівав отцям «Многая літа», а спалахи фотоапаратів увічнили ці урочисті хвилини зустрічі — символу єднання двох поколінь: героїв-сподвижників УГКЦ та молодих семінаристів майбутніх душпастирів. Протягом подання біографічних матеріялів троє з двадцяти чотирьох священиків відійшло, так і не дочекавшись відзнаки. Це блаженної пам’яті отці Ярослав Милевич, Маркіян Когут та Михайло Залізняк, нагороди яких було передано їх родинам.

Протягом усього буремного століття, шо минає, напевне, жоден народ світу не мав стільки мучеників, як український. І посеред усіх інших мучеників за віру. Тих, що терпіли наругу і переслідування, святкували Різдво та Великдень по тюрмах і засланнях. але залишились вірні своєму покликанню. Вони терпіли за відданість Церкві, Апостольському Престолові та Божим обітницям. Все їхнє життя не можна назвати інакше, як подвиг. І тому, коли того дня у митрополичих палатах ні вже старенькі немічні отці, дні народження яких сягають початку століття, зібрались разом, їх єднали спогади. Спогади про той страшний і іде мало досліджений час, який тепер вже є перегорнутою сторінкою нашої історії.

Бо ж хіба можна забути роки того неспокійного життя, коли щодня чекав виклику в КДБ, обшуку чи арешту, жив під постійним наглядом і страхом доносу, а причащаючи, міг благословляти Юду, який завтра видасть тебе… Коли був вимушений працювати на цивільній роботі, носячи в серці Божі обітниці й підпільно виконуючи душпастирські обов’язки відправляти Службу Божу, хрестити дітей, давати шлюби та ховати померлих. Коли за категоричну відмову підписати православ’я грозило ув’язнення, а обшуки з конфіскацією свяшеничих речей, релігійної літератури та облави під час підпільних відправ стали звичними.

Чи забуде це отець Микола Парик, на життя якого кілька разів чинили замах? Отець Іван Федишин. який від нервового перенапруження втратив зір, але, знаючи напам’ять всі молитви, продовжував виконувати свяшеничі обов’язки. А отець Іван Кубай. котрого примусово тримали в психлікарні. з якої він вийшов інвалідом. Отець Василь Коник, який важко захворів, виснажений постійними переслідуваннями. Ярослав Милевич, який допомагав переслідуваним, коли німці зробили в селі гетто. Ієромонах Степан Захарків (ЧНІ), якого часто викликали до КДБ. відверто пропонуючи співпрацю… Хто ці отці, ці герої, невже вони виросли серед звичайних галицьких людей? Звідки в них ця сила духу, ця звитяга, ця надзвичайна мужність у відстоюванні своїх переконань? Більшість з них перейшла через морози сибірських таборів. Отця Василя Оберишина, до речі, найстаршого з нагороджених було засуджено на 25 років позбавлення волі. Свій вирок він відбував у Долині Смерті за Воркутою. Після жорстоких допитів засуджують на 8 років ув’язнення в Красноярському краю ієромонаха Григорія Богуна (ЧСВВ. За відмову підписати православ’я на довгих двадцять п’ять років ув’язнюють отця Мирослава Сенету. разом з родиною вивізши його на Далекий Схід. Там же десять років відбув о. Володимир Сеньківський: Межиріччя Кемеровської області, Ольжерас, Омськ…

Отець Ізидор Бутковський — чверть століття позбавлення волі, робота на цегельних заводах Караганди. Десятирічне ув’язнення разом з родиною в Хабаровському краю спіткало отця Романа Логінського. Разом з іншими в’язнями, зокрема, політичними, священики підривали своє здоров’я на важких лісозаготівельних роботах, приклади тому отець Микола Пристай, ієромонах Іван Новак, ЧСВВ. що став інвалідом другої групи. Десять років важких табірних робіт в Караганді вирок для ієромонаха Маркіяна Когута, ЧСВВ. На 25 років позбавлення волі й 5 років позбавлення прав засуджено ієромонаха Михайла Греня, ЧСВВ. Отець Богдан Сенета, отець Василь Коник… Скільки їх. живих легенд УГКН, лицарів мужности і покори перейшло через лещата диявольської репресивної машини.

«3 життєвого прикладу таких людей треба вчитися, сказав владика Гузар, — вчитися тої мужности і стійкости, з якою вони винесли свого хреста…».

Не зважаючи на свій вік, майже всі священики продовжують відправляти Службу Божу у домашніх каплицях, сповідати і причащати, тобто йти за своїм покликом до останку: о. Григорій Богун — позаштатний працівник журналу «Місіонер», отці Микола Пристай та Василь Михайлюк викладають у Львівській духовній семінарії УГКЦ (смт. Рудно), отці Микола Пристай та Василь Дида продовжують досліджувати сучасні мовні проблеми. У с. Добряни Городоцького району отець Богдан Сенета щодня відправляє Літургію. Отці Павло Брицький та Володимир Сеньківський співпрацюють з Інститутом Історії Церкви Львівської Богословської Академії, пасторальний відділ якого активно підтримує зв’язки з учасниками греко-католицького підпілля і громадськістю в рамках інформаційного проекту «Жива історія».

Низький уклін вам, тим, що дожили до дня сьогоднішнього й прикладом свого невтомного життя надихаєте на працю молодих! Ось, що побажав студентам Львівської духовної семінарії отець Іван Кубай: «Слід постійно вправлятись в чеснотах, необхідних священику, а саме: виховувати в собі побожність, ревність, точність, правдомовність та здоровий глузд. Ніколи не забувати про той добрий приклад, який надає священик та наслідувати вірність Греко-Католицькій Церкві навіть за умов найбільших терпінь та переслідувань. Християнська покора ось основа всього, джерело всіх інших чеснот».

Нехай же ці слова стануть супровідною зіркою не лише для семінаристів, молодих людей, що присвятили своє життя служінню Богові, але й для всіх нас на нелегкому шляху, званому людським життям.

Пасторальний відділ продовжує роботу над біографіями священиків Івано-Франківської та Закарпатської єпархій. До другого Собору, який відбудеться в серпні цього року. Ці матеріяли також запляновано відіслати до Риму. Отож, якщо ви володієте будь-якою інформацією про перебіг подій українського греко-католицького підпілля, маєте фотографічні та інші матеріяли, знаєте імена та біографічні дані священиків, просимо надсилати їх на адресу Інституту Історії Церкви ЛБА: 290011, Україна, м. Львів, вул. Свєнціцького, 17, Інститут Історії Церкви Львівської Богословської Академії, тел.: (0322) 762777. факс (0322) 768227.

У ході свого нещодавного візиту до Львова дружина Президента Сполучених Штатів п. Гілларі Клінтон відвідала катедральний греко-католицький Собор св. Юра. До супроводу було запрошено д-ра Бориса Ґудзяка — директора Інституту Історії Церкви Львівської Богословської Академії.

Метою візиту було ознайомити Г. Клінтон з основними аспектами змін в житті українського суспільства, зокрема, в житті релігійному, — говорить Борис. — Г. Клінтон сама висловила бажання відвідати храм св. Юра, ознайомитись з його символікою, тим, чим він є в українській історії та сучасності, а також те, яку роль відіграє Греко-католицька Церква в духовному житті України.

Ми докладали усіх зусиль, аби цей візит був змістовним та насиченим інформацією про історію та місію Церкви, від часів її зародження до 20-го століття, про смутний час репресій та катакомб. Серед заплянованого було сходження до крипти та знайомство з виставкою Інституту Історії Церкви, що складалась з життєписів і художніх портретів учасників греко-католицького підпілля. Було обговорено також сучасну місію та стан Церкви в Україні.

Яке враження справила ця зустріч на високу гостю?

Хочу зазначити, що Г. Клінтон була щиро зацікавлена, уважно слухала, ставила різні питання, а до того ж зуміла налагодити вільний і дружній контакт та створити ауру доброзичливості в ході самої зустрічі, яка вочевидь її зворушила. Було видно, що вона щось пережила під час цього.

На вашу думку, чи матиме цей візит якийсь вплив на настрої в американському суспільстві й якими можуть бути реальні перспективи?

Думаю, що поміж чималих труднощів, які огорнули сьогодні українське суспільство, американська сторона зауважила і певний поступ, зміни на краще. Адже тут вже знають, чого хочуть і працюють над досягненням цього. В тому контексті йдеться про широкомасштабну допомогу нашій державі. Львів, зокрема, однозначно заслуговує на те, аби йому допомагали в пляні розвитку, налагодження інфраструктури, системи водопостачання тощо.

Окрім того, такий візит сприятиме налагодженню ряду нових контактів у різних сферах, зокрема, збагачення та обміну духовним досвідом.

Окресліть, будь-ласка, діяльність самого Інституту Історії Церкви Львівської Богословської Академії.

Інститут постав задля студій богословських та історичних наук, адже галузь церковної історії є дещо специфічна й вимагає окремого, може навіть ширшого підходу, аніж інші галузі. Дуже важливо, аби вся багатовікова історія нашої Церкви, все те, що довелося їй пережити, було зафіксоване і збережене заради майбутнього, заради певних історич­них висновків. Маємо вже певні напрацювання — документів, фотографій та портретів.

Щодо актуальних проблем, то вони залишаються такими ж, як і в багатьох наукових інституціях України: питання кадрів, спеціялістів із широким світоглядом, які змогли б відповідати на ряд історичних питань, виходячи із потреб сучасності та проблеми матеріяльного забезпечення. Ми сподіваємось, що українське суспільство, зокрема, підприємці — люди, що провадять успішну бізнесову діяльність і можуть бути спонсорами та меценатами, зрозуміють, наскільки важливим є те, аби в державі існували такі інституції. До того ж, нам багато допомагає українська діяспора, що для нас дуже і дуже важливо.

Сьогодні в Інституті Історії Церкви Львівської Богословської Академії працює більше тридцяти осіб. Більшість з них — молоді, активні люди, які прагнуть до пошуку нових ідей та вирішень духовних проблем сучасності. Це ентузіясти, які вірять в те, що роблять. І хотілось би побажати їм постійного зростання та успіхів.

Приєднуючись до цих побажань, я дякую Вам за інтерв’ю, п. Борисе.

Олена Артемчук