Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Стати автором

Ольга Борисова

Українська Церква за часів Київської Руси

(Стаття четверта)

Політику незалежносте від Візантії продовжував син Ярослава Мудрого Ізяслав. Саме тому у 1068 р. проти нього було організовано повстання киян і він виїхав на еміграцію. Спроби повернути престол були невдалими і закінчилися його насильницькою смертю. Що за цим стояла Візантія, видно з того, що Київський престол посів Всеволод, одружений з візантійською принцесою, який одразу ж покликав до Києва грецьких митрополитів Іоана III та Іоана IV. Але незабаром грецька царівна померла. Всеволод одружився з слов’янкою Анною і, можливо, під її впливом, після смерті митрополита Іоана III, зробив все, щоб Київським митрополитом став переяславський єпископ, русич Євфрем. Це був другий митрополит, висвячений мощами св. Климента й обраний руським єпископатом самостійно. Його наступником був Николай, також русич, поставлений після смерті Всеволода Святополком Ізяславичем [1, 94]. Та Святополк повдовів і греки одружили його з грецькою княжною Варварою. З нею прийшов у Київ грецький митрополит Никифор [Докладніше: 2, 413-427]. Це доводить, яка затята боротьба йшла між Києвом і Константинополем за Київську митрополію.

З 1113 р. київським королем став Володимир «Мономах» — син грецької царівни. При ньому грецький клір в Руси отримав повну свободу в нищенні слов’яно-руського обряду. Саме Мономах відбирає у Печерського манастиря право літописання і віддає його під нагляд і цензуру греків. Митрополит Никифор обсадив єпархії греками і став втілювати у життя далекосяжний плян візантійських політиків Комненів по створенню засад сепаратизму проти Києва серед руських удільних князівств. «Дівіде ет імпера» стало головним завданням політики Константинополя у Київській державі, провідником якої було духовенство. Через 30 років це дасться взнаки: руські князівства будуть вщент розсварені, молоді священики — виховані в грецькому дусі. Тільки коли київський престол у 1138 р. посів патріот Всеволод з родини Ольговичів із грецького митрополита Михаїла за незгоду висвячувати єпископів-русичів буде вигнано з Руси. Цей король помер у 1146 р. і київський престол посіла одна з найсвітліших постатей серед київських володарів, король-патріот — Ізяслав II Мстиславович. Він одразу ж після своєї коронації у Києві скликав собор руських єпископів, які мощами св. папи Климента висвятили митрополита-русича, відданого патріота і самостійника, вченого-аскета Клима Смолятича.

Візантія зрозуміла, що справи її кепські. Спроба організувати бойкот митрополита грецьким духовенством Руси на чолі з новгородським єпископом Ніфонтом наштовхнулась на непохитну позицію короля і закінчилася арештом Ніфонта. Тоді вступили у дію маріонетки пляну Комненів — проти Ізяслава виступив посвячений з візантійським імператором Емануїлом Комненом князь Юрій Суздальський. Ізяслав відійшов на Волинь. А випущений Юрієм з-під арешту Ніфонт, користуючись нагодою, вкрав дорогоцінності й гроші з катедри Св. Софії у Києві й вислав їх візантійському імператору [Докладніше: 3]. Заключним акордом стало зав’язання у цій справі цілої коаліції держав. На боці Візантії стали Німеччина, Венеція, руські князі Юрій Суздальський і Володимирко Галицький, а по стороні Вельфів – нормани, Франція, Угорщина, Сербія, Римський папа та київський король Ізяслав II. Як бачимо, частина Київської держави стає втягненою у антипапську коаліцію, що пізніше вбивчо відіб’ється на історичній долі Київської Руси.

Переміг Ізяслав II. Але помер насильницькою смертю 14 листопада 1115 р. Так Візантія ламала хребет Києву за спроби досягнення духовної і політичної незалежності. Після смерті короля Ізяслава II Юрій Суздальський вдруге зайняв Київ. Головна мета цієї акції проявилася тут же. Юрій закликав до Києва митрополита Константина, який віднині став відкрито і брутально трощити слов’яно-руський обряд, отримавши, очевидно, на те відповідні інструкції Константинополя. Константин знищив усе, що встановив митрополит Смолятич:

  • вивіз мощі папи Климента, щоб русичі не могли більше висвячувати ними руських митрополитів;
  • не визнав висвячень митрополитом Смолятичем руських священиків і єпископів;
  • не визнав богослужінь, які були уложені митрополитом Смолятичем, бо в них згадувалися руські святі — королева Ольга, король Володимир, Антоній і Теодосій Печерські та великомученики Борис і Гліб;
  • не признав літургії руського обряду, бо в ній згадувався папа, викреслений з грецьких богослужб ще 1054 р. Ті всі служби були написані живою народною мовою, про них єпископ Матвій згадує, що «Русь має окремий християнський обряд, незв’язаний ні з римською, ні з візантійською Церквами»;
  • прокляв померлого короля Ізяслава II [2, 482-483].

Але Київ ще зробить спробу дати відсіч. У 1167 р. королем Руси став син проклятого короля Ізяслава II Мстислав. Він і чути не хотів про грецьких митрополитів і рішуче вимагав митрополита-русича [3, 486-491]. Для Візантії цього було вже занадто. І імператор Емануїл Комнен організовує знищення Києва та «Руської Церкви» — обряду, та ще так ретельно, щоб вже ніколи Візантія не мала з цим клопоту. Була сколочена коаліція руських князів і чорних клобуків, васалів короля Мстислава, а на чолі її встає Андрій Суздальський (чомусь названий «Боголюбським»). Грецька дипломатія два роки готувала напад на Київ, і ці два роки тут не було митрополита. Поставити ж нового самостійно без мощей св. папи Климента вже було неможливо.

У 1169 р. Київ було знищено навалою суздальців у спілці з чорними клобуками. Після цієї події всі західно-европрейські хроніки вже титулують київських володарів титулом «dux de Kyev» [Докладніше: 4, 106]. Таким чином, у 2-й половині XII ст. Европа знала, що Київ перестав бути столицею королівства (він був не тільки зруйнований, але разом з церковними цінностями син Андрія Суздальського Мстислав вивіз із Києва до Суздаля царські інсигнії київських володарів. І куди вони поділися й досі ніхто не знає. Ну, не вважати ж серйозно за такий суто татарський головний убір, на який росіяни начепили дорогоцінні цяцьки й назвали його «шапкою Мономаха»!..). Із зруйнуванням Києва перестало існувати Руське королівство, на чолі якого стояли володарі, що мали повне право претендувати і претендували на провідну ролю у духовному і політичному житті Східної Европи.

Руське королівство перестане існувати, дійсно. Суздаль виказав явний намір жити окремо. У 1198 р. князь Роман Мстиславович об’єднає Галичину (яка ще задовго до Суздаля буде вороже наставленою до Києва (плян Комненів!) й Волинь у Галицько-Волинське князівство, яке теж викаже намір жити своїм життям. Але залишався ще сплюндрований, але живий Київ, який — це всі ще пам’ятали — був столицею, тобто саме в ньому залишався «стіл» — престол, нехай віднині й формальний. Саме за цей «стіл» розпочнуть уперту боротьбу руські князі наприкінці XII – 1-й половині XIII ст.

Візантія не могла не розуміти: поки живе Київ, як столиця, допоки залишається шанс на його відродження не лише як політичного, а й духовного центру держави (митрополит залишався Київським, не забуваймо). І знов перед Константинополем постане конкурент у його духовно-політичній домінації у Східній Европі. В інтересах Візантії було, щоб Києва зовсім не стало на просторі Східної Европи. Тому вона не могла не розпочати підготовку до останнього, смертельного удару.

Годі шукати згадок про це у ретельно процензурованих літописах. Але історія є характерною тим, що все, що в ній відбувається, має залізну логіку і відповідні грошові вливання. І тільки з вищенаведеного абсолютно логічно (просто за Макіавеллі) випливає повне знищення Києва у 1240 р. і поступове піднесення за цим нового геополітичного центру Східної Европи у Північно-східніх землях Руси (претендентів на лідерство там теж буде немало, переможе Москва). Останнє навряд чи було в інтересах Візантії, але це була та частина загального пляну знищення Києва, у якій Візантія явно прорахувалася.

Історична наука сьогодні ще не готова до нових, революційних думок щодо того, що ж насправді відбувалося у середині XIII ст. в Київській Руси. Але вже серед російських дослідників з’явилася єретична думка, що монголо-татари» — це набагато більш пізніший міт, створений десь у XVI (не раніше) столітті. Що ніяких «монголо-татар» не тільки в Руси у 1240 p., але взагалі ніколи в природі не існувало. 1240-1242 pp. — це був період остаточного знищення Києва (вірних йому руських князівств), володарі якого тих часів (з чернігівської династії) сполучилися у союз з державами, що входили в коаліцію на чолі з Римським папою (згадаймо таку ж тенденцію Києва за часів Ізяслава II). Київ нищили суздальці (у спілці з татарами) й галичани, при нейтралітеті Новгорода, сполучені разом з Німеччиною у антипапську коаліцію [Докладніше: 5]. Сюди ж очевидно входила і Візантія, її участь могла бути не прямою, зато суттєвою: грошевою. (Принаймні, за часів Ізяслава розклад сил був приблизно таким же). І тоді цілком логічним виглядає похід у 1042 р. Тевтонського ордену на Русь: папа намагався помститися, як міг. (Не його вина, що тупі тевтони до цього часу у походах по півднях добряче розтовстіли й забули, що таке крига…).

Нам видасться більш логічною й наближеною до реальності версія, що за страшною трагедією Руси 1240 р. стояли не якісь «монголо-татари», які неначе з неба звалилися (ну, не приймати ж дійсно серйозно версію про те, що з кочового народу можна зробити могутню імперію, навіть найгеніяльнішому Чінґіс-хану. Інакше треба переписати Біблію і вигнати у черговий раз жидів з «землі обітованної» за брехню: богообраними були не вони, а монголи. Бо жоден з кочових народів ні до, ні після них не створив більш-менш пристойної держави, не те що імперії», що начебто «завоювала півсвіту». А у Ватикані замість Папи слід посадити Ляму. Тільки тоді все буде логічним), а після цього зникли, немов розтанули у повітрі. Русь нищила реальна Золота Орда — коаліція Суздалля із заволзькими татарами, яка претендувала на роль нової столиці Руси і центр якої — Суздаль був у давніх прекрасних стосунках з Візантією. Тому-то Папа й поставиться прохолодно до пізніших плянів Данила Галицького, бо той буде у 1240 р. у тій же антипапській коаліції, а потім зчепиться з Ордою за домінування на Руси. До розборки серед своїх недавніх ворогів Папа останній буде байдужий, і це логічно теж.

Це була звичайна революція. А революції дуже дорого коштують [Див., наприклад: 6]. Візантія ж мала великі капітали. І зробила, як їй здавалося, непогане їх вкладення: її смертельного ворога — Київ — було зтерто з обличчя планети. Але то Візантії тільки здавалося… Адже Божа розплата була неминучою: турки-османи у середині XV ст. зроблять з Константинополем і Візантією те, що за її кошти у середині XIII ст. зробили з Києвом і Руссю, ми б сказали, татаро-суздальці (без всяких «лапок»).

Свою роботу присвячую світлій пам’яті могутньої імператриці Руси-України Ользі, яка першою осягнула de-facto Київського патріярхату в нашій історії.

 

ЛІТЕРАТУРА

  • Кузич-Березовський І. Жінка і держава. — Львів; Світ, 1994.
  • Чубатий М. Історія християнства на Русі-Україні. — Рим-Н. Йорк, 1956.
  • Новгородская летопись, Полное собрание русских летописей. — М., 1962.
  • Кузич-Березовський І. Жінка і держава, Львів: Світ, 1994.
  • Бушков А. Россия, которой не бьіло. — М, — С.-Пб. — Красноярск, 1997.
  • Бунич И. Золото партии. — С.-Петербург, 1997.

 

Українська Церква за часів Київської Русі

(Стаття третя)

Син короля Володимира Ярослав, посівши київський престол у 1019 p., на підставі того, що у Тмуторокані на той час існувало архиєпископство, почав переговори з Візантією про встановлення у Києві митрополії. Це відбулося у 1037 p., коли до Києва прибув перший митрополит — грек Феопемт. Підпорядкування Руської Церкви Візантією відбулося, очевидно на засаді ідеології про «п’ять патріярхів», як підлеглої Константинопольському. Але, як переконливо довів Є. Голубинський, «п’ять патріярхів мали значення лише для Церкви Греко-Римської імпрерії. Для сусідніх земель поділ на 5 патріярхів мав таке ж значення, як поділ Римської імперії на дієцезії, тобто — не мав жодного. Але греки претендували, щоб ці патріярхати охоплювали Вселенську Церкву… А руська Церква могла сама на своїй території встановлювати п’ять і більше патріярхатів з підлеглими їй митрополитами» [1, 263]. Цей висновок повністю підтвердив митрополит Іларіон (Огієнко), підкреслюючи, що всі православні церкви самостійні і окремі. І найхарактернішою рисою, що відрізняє православну церкву від католицької є її національність. «… кожна православна церква національна, — писав він, — тоді як католицька церква в самій своїй засаді інтернаціональна» [2,91].

Але для Візантії головним у цій справі був аспект політичний. Грецький митрополит, даний якомусь народу, вважався представником Константинопольського патріярха у справах церковних, а візантійського імператора — у справах політичних. Згідно практики, володарів держав, що приймали християнство від Візантії, у константинопольській імператорській канце­лярії було титуловано титулом «архонт», тобто «васал». І таким він вважався віднині: володар іноземної держави, який знаходився у духовній і світській залежності від візантійського імператора.

Слід сказати, що у подальшому київські митрополити, як митрополити колиски християнства на Сході та предстоятелі окремої Церкви, були оточені великою повагою. Офіційний титул їх був — «Митрополит Київський і всієї Руси». Київський митропроит мав патріярші богослужбові права, як митрополит окремої церкви: носив мітру з хрестом на ній, дві панагії, мав білого клобука, право предношення хреста по всій своїй митрополії. Службу Божу правив стоячи на килимі, роздавав миро всім єпархіям на Сході. Мав також великі права й в управлінні митрополії: настановлював своїх єпископів, його суд був остаточним, він не зобов’язаний був їздити до Константинополя на синод; трохи пізніше він став обиратися. Високий сан Київського митрополита і фактичну автокефальність Руської Церкви узаконив і Константинопольський патріярх: грамоти до Київського митрополита він посилав з олов’яною печаткою, як голові автокефальної Церкви, а не з восковою, як посилалося до інших митрополитів [1, 270; 3, 21]. Але практика, що одразу встановилася, була принижуючою для Руської Церкви: Константинопольський патріярх мав лише висвячувати митрополита, обраного на соборі місцевих єпископів, а насправді він став призначати митрополита, обраного грецьким єпископатом.

І все ж король Ярослав пішов на встановлення митрополії (хоча сам, очевидно, зберігаючи титул «гех», вже не міг за статусом бути прирівненим до «царя царів» — імператора, бо був архонатом візантійського). Ідея могла бути такою: виждати і, використовуючи першу

ліпшу нагоду, визволити з-під патронату Константинопольського патріярха Руську Церкву, але вже легітимну, шляхом визнання Візантією незалежного Київського першоієрарха, русича за походженням.

Така нагода представилася десь у 1043 р. По-перше, до цієї пори Київський митрополит Феопемт вже встиг повністю здискредитувати себе в очах духовної і політичної еліти Руси своїм прямолінійним втіленням у життя месіянсько-православної ідеології «другого Риму». Це привело до серьозного конфлікту між ним, грецьким кліром Руси, з одного боку, та князями і патріотично настроєним руським духовенством — з другого. І, по-друге, у 1043 р. між Києвом і Константинополем визрів (очевидно, не випадково) воєнно-політичний конфлікт, і син Ярослава Володимир очолив похід на Візантію, з вини морської бурі невдалий. Шести тисячам руських воїнів греки викололи очі. Це викликало страшне обурення у Києві й настрої реваншу. Митрополит Феопемт ледве врятувався втечею. Ярослав шляхом династичних шлюбів терміново (1043-1046 pp.) зближується з Німеччиною та рядом інших католицьких держав. Крім того, розгнівана Русь могла розраховувати на союз з печенігами й Болгарією, які теж тільки чекали нагоди скинути грецьке ярмо.

Сама Візантія у цей час була не в кращому стані. У 1042 р. сербський князь Зети Стефан Войслав вирізав у горах візантійську армію і проголосив незалежність Сербії. У 1043 р. візантійський полководець Юрій Маніяк підняв антидержавне повстання і, хоч був в одному з боїв вбитий, сильно послабив позиції центральної влади. Слід врахувати й те, що у 1046 р. угорський трон посів принц Андрей — зять короля Ярослава. Угорщина бльокувала Візантію на Балканах. Кращої нагоди для Києва розрахуватися з Візантією годі було чекати.

Але Візантія теж розуміла це. І у Києві з’являється з надзвичайно догідними умовами грецьке посольство. Джерела мовчать (теж не випадково) щодо умов, запропонованих греками. Але І. Кузич-Березовський, проаналі­зувавши пропозиції Константинополя (1045 р.) сербському князю Стефану Войславу, доводить, що й Ярославу греки могли запропонувати подібні умови [4, 75]. Серед них головні: а) царська корона Ярославу (доказом може бути напис на стіні Св. Софії, що Ярослав Мудрий є цар [5, 39-41]; і б) згода візантійського

імператора і Константинопольського патріярха на те, що митрополита Київського буде іменувати київський цар, а патріярх вибір буде тільки підтверджувати. Скоріше за все, так воно й було, і Ярослав такі умови прийняв. Адже саме тоді його покидає дружина Ірина (Інгігерда), яка була однією з провідних фігур «партії реваншу», й капітуляційної політики Ярослава не визнала.

Але тільки за таких умов обережний і мудрий король Ярослав міг піти на проголошення десь у 1046-1049 pp. Київським митрополитом русича Іларіона. Мала бути попередня замовленість про те, що Іларіон буде легітимізований. Але Візантія, як і слід було очікувати, слова не додержала. Не дочекавшись згоди на затвердження кандидатури Іларіона патріярхом, Ярослав скликав собор єпископів у Києві 1051 p., який мощами св. папи Климента висвятив Іларіона на Київського митрополита без згоди візантійського патріярха й імператора. У соборі Св. Софії на стіні є напис: «месяца апреля в 9 день поставлен бьіл владьїка…», решта напису зішкрябана разом з штукатуркою (ясно, що теж не випадково). С. Висоцький доводить, що мова йде про митрополита Іларіона, бо ще один русич-митрополит — Клим Смолятич був поставлений «27 июля» [5,37-38].

Обрання митрополита Іларіона може бути переконливим свідченням того, що Руська Церква у цей час була вже такою сильною і зрілою і такою впевненою у своїй місії на Сході Европи, що не побоялася так продемонструвати свою незалежність від Візантії, а разом з цим своє фактичне положення авангарду вселенської Церкви. Митрополит Іларіон був вискоосвіченою людиною, вихованцем західної культури, ревним прихильником і захисником слов’яно-руського обряду та його самостійносте. Його «Слово о законі і благодаті» — це гімн Київському християнству, побудованому на засадах «християнського універсалізму з чітко означеним змістом, а саме — схрещення здобут­ків східного варіянту із західним на базі перед- християнської слов’янської культури» [6, 16].

Безперечно, Візантія не могла допустити такого посилення слов’янського обряду. Через конфлікт Києва і Константинополя на той час, коли стався розкол Християнської Церкви (1054 p.), стосунки візантійської і української Церков були перервані. Безсумнівним доказом цього є той факт, що на синодальному акті прокляття, кинутого на римську Церкву Константинополь­ським патріярхом Керулярієм, між підписами усіх підлеглих йому митрополитів і архиєписко- пів інших церков, немає підпису Київського митрополита, очевидно, того ж Іларіона [7, 68]. До цього висновку приводить і той факт, що посли папи Льва IX після прокляття патріярха Керулярія у 1054 р. повертаються з Констан­тинополя до Риму окружною дорогою — через Київ [7, 56]. Це також може бути свідченням і того, що Рим у цей час вбачає саме у Києві новий геополітичний і духовний центр Східної Европи вже хоча б з огляду на те, що для Риму Київська держава постає, як найбезпечніша православна країна на Сході, де високим представникам папи нічого не загрожувало.

ЛІТЕРАТУРА:

  • Голубинский Е. Е. История Русской Церкви. — Изд-є 2-е. — М., 1901. — Т. 1. — Кн.2.
  • Огієнко І. І. Українська Церква, — У двох томах. — К., Вид-во «Україна».
  • Полонська-Василенко Н. Історичні підвалини УАПЦ. — Рим, 1964.
  • Кузич-Березовський І. Жінка і держава. — Львів. «Світ», 1994.
  • Высоцкий С. А. Древнерусские надписи Софии Киевской. — К., Наукова думка, 1966.
  • Історія Православної Церкви в Україні (Збірник наукових праць). — К., Четверта хвиля, 1997.
  • Лужницький Г. Українська Церква між Сходом і Заходом. — Філядельфія, 1954.

Українська Церква за часів Київської Русі

(стаття друга)

За часів короля Володимира спочатку, як вважає такий відомий дослідник історії Руської Церкви, як. Є. Голубинський, греки дали Руси автокефального єпископа [1, 270]. А О. Лотоцький стверджував, що оскільки Володимир прагнув незалежносте, то міг прийняти тільки незалежного автокефального митрополита. Візантія ж такого не давала, тому за часів Володимира у Києві такого не було. І з’явився він (у 1037 р. — грек Феопемт) лише за часів Ярослава Мудрого у зв’язку з поширенням християнства [2, 22-24].

Але дійсність виявляється, як завжди, цікавішою за будь-які пізніші припущення. Літописець не засвідчує, щоб під час Володимирового хрещення Руси у цьому брали участь візантійські священики. Володимир залучив корсунських [3, 9]. І літописець пише впевнено, що очолив Церкву Руси після охрещення піп Анастас. Киян, як відомо, хрестили в Дніпрі, що було брутальним порушенням канонів, чого не сталося б, якби це все відбувалося під патронатом першоієрарха якогось зі світових християнських центрів — Риму чи Константинополя [3, 10]. Це говорить тільки про одне. Русь хрестилася самочинно. І цей крок короля Володимира був цілком логічним. По-перше, це може служити тільки ще одним доказом того, що Ольга — таки досягла незалежної Церкви, а Володимир її просто намагався відновити після руйнівних політичних акцій свого батька Святослава. І по-друге, Володимир мав вже на цей час свій слов’янський обряд, своїх слов’янських єпископів в Перемишлі й, очевидно, Турові. Він мав християнську Галичину і Волинь, охрещені за 100 років до цього у тому ж обряді. У тім краї були сотні священиків і монахів з манастирів Старого Самбора, Синевідська, св. Миколая у Чинадієві, Бакотського над Дністром тощо. На цей час слов’янський обряд мав свої богослужбові книжки, які не потрібно було перекладати з грецьких. Цей обряд панував тоді в Чехії, Моравії, Словаччині, Угорщині, Польщі, Галичині, Волині й Правобережжі разом з Києвом. Тому король Володимир грецької опіки й допомоги не потребував [4, 238- 262]. Додамо: і не втрачав жодної нагоди продемонструвати це. Володимир бачив, як Візантія ламала незалежну Болгарську державу та її Церкву, пам’ятав смерть батька і цілої його армії — за грецькі гроші, приклад королеви Ольги був у нього перед очами завжди. І діяв рішуче, сміливо, створюючи незалежну, самоуправну церкву, на яку мусили б зважати інші держави [3,10].

І тут знов постає проблема геополітичної орієнтації. Вже у 988 р. до здобутого Володимиром Корсуня (доказ того, що Володимир розмовляв з Візантією з позиції сили (прибули посли папи Іоана XV, занепокоєного долею Галицько-Волинських єпархій слов’янського обряду. В Корсуні посли обговорили майбутнє цих єпархій, які визнавали примат папи, як, також, без сумніву, заторкнули справу київського митрополита й коронації Володимира [5, 89]. Вони принесли Володимиру мощі святих, необхідні для заснування нових єпархій, єпископських катедр, обговорили справу фаворита Володимира Анастаса щодо його Київського єпископства, а сам Анастас визначив ті проблеми, які папа мав схвалити.

Це посольство настільки занепокоїло греків, що 2 жовтня наступного року (989) з Візантії в Русь прибуло посольство з кількох грецьких митрополитів, єпископів і монахів-ігуменів для передачі Володимиру царських інсигній (корони, скіпетру, червоного плащу тощо). У реєстраційній грамоті грецької імперської канцелярії так і записано: передати, а не коронувати [5, 86]. Це говорить про те, що попередники Володимира були короновані, хоча й не Візантією (відповідний запис обов’язково б зберігся). Це підтверджується також і тим, що західноєвропейські тодішні історики титулують аж до часу знищення Києва Андрієм Суздальським титулом «каган-рекс», а галицьких — від Романа Мстиславовича. Адам Бременський у своїй історії єпископів Гамбурзької церкви (1065-1075 pp.) подає, що з поморських русинів лише плем’я «ранів» має короля — «чех» Інші племена (називає їх біля 30-ти) мають лише князів — «dux», або князьків — «princeps» [6, 516]. А він у тодішній політичній ситуації в північно-східній Европі орієнтувався добре і помилки зробити не міг. Римські папи, що вельми обережно ставилися до титулятури глав держав, також титулують київських володарів титулом «чех». І це при тому, що папи навіть польських королів (наприклад, Болеслава II Сміливого) у цей період титулують «dux» [5, 87]. Вже М. Грушевський звернув на це увагу й припустив, що коронація Володимира є дуже правдоподібною [7, 506-510]. Тієї ж думки був і М. Чубатий [4, 274-278].

Для нас це важливо з огляду проблеми геополітичної орієнтації Руси в часи Володимира. Ситуація була гіршою, ніж у часи Ольги: Хозарія розгромлена, звідки можна було дістати легітимний титул «кагана», підтримки одного, до того ж не дуже сильного болгарського патріярхату (з 1018 р. перестане існувати) у справі легітимізації Церкви Руси недостатньо. В пляні коронації вибір один: або Рим, або Константинополь. Але Володимир розумів, що коронація від Константинопольського патріярха – це залежність не тільки церковно-духовна, а й політична. Греки чекали, що Володимир прийме пропозицію Патріярха на коронування. Але, очевидно, цього не сталося, хоча інсигнії могли бути прийняті, а що такого: це ж ні до чого не зобов’язувало…

У Володимира ж все було вже узгоджено з Римом. Бо у 991 р. папські посли знову прийшли в Русь «з любов’ю і честю» і Володимир приймав їх також «з любов’ю і честю» [4, 264]. «З любов’ю і честю» присилали папи посольства до глав держав приязних, які визнавали примат папи, а папа у відповідь міг визнати окремий руський слов’янський обряд [5, 89]. Тільки за таких умов можна зрозуміти, чому Володимир також приймав послів «з любов’ю і честю». Ті посли, очевидно, встановили митрополію та надавали повновладдя Володимиру у справах Церкви. Видно, папа задовольнив-таки прохання Володимира у цій справі, бо у 994 р. посли короля повернулися з Риму, куди вони ходили з подякою і дарами [8]. Безсумнівно, такі високі особи у таких питаннях були обережними і робили все це не для забави. Однак це може бути доказом того, що вчені, які стверджують, що за часів короля Володимира Українська Церква була незалежною, тільки в органічному зв’язку з Охридським патріярхом, а через неї — у канонічному зв’язку з Римом [Докладніше: 7, 58-60], мають певну рацію. Й тоді безжальне знищення Візантією цього Патріярхату у 1018 р. дивним не видається.

Між Константинополем і Києвом таких посольств наші літописці, попри все їх грекофільство, не зафіксували. їх просто не було. А у 1000 р. до Києва прибули папські посли — ті ж, що за 3 місяці до цього коронували угорського короля Стефана, причому у супроводі послів чеського і угорського королів. А за традицією папської канцелярії тих часів у такий спосіб приходили папські посли коронувати монарха тієї держави, куди вони прибували. Посли ж королів сусідніх держав мали бути міжнародними свідками коронації [5, 90]. І через рік — у 1001 р. — король Володимир висилає до папи посольство з подякою і дарами [8]. Доказом коронації є також зображення короля Володимира при всіх королівських регаліях на руських золотих і срібних монетах та напис: «Володимир на столі», тобто на троні [10, 94]. З такими речами не жартували. Безсумнівно, можна «затерти» будь-які відомості у літописах, але написи на монетах не зітреш. Та й момент для цього було забагато, всі не вилучили, навіть якщо цього дуже заохотити. Крім того, існує й прямий доказ усього вищенаведеного — грамота Константинопольського патріярха до царя Московського Івана IV Грозного (а він був Рюрикович, не забуваймо) від 1561 p., у якій Патріярх підтверджує титул царя Івана на тій підставі, що царські інсигнії і царський титул мав король Володимир [5, 90]. Таким чином, Володимир Великий вісь геополітичної орієнтації Руси спрямовував на Европу, Церкву ж зберігав під своєю опікою незалежною у слов’янському обряді, що визнавав примат папи.

Навіть сама організаційна побудова Церкви за часів короля Володимира була не візантійською, чого не допустив би митрополит-грек, якби такий був тоді у Києві. Папські легати, що неодноразово приїздили до Києва, добре ознайомили київського короля з організаційною схемою Римської Церкви. За зразком останньої Володимир і будував свою. Доказами цього може бути наступне: а) за західним зразком архиєпископ Києва був у боярській раді, що діяла при королі, заступником короля; б) для будування й устаткування церков Володимир створив десятинний фонд з своїх доходів. Такий фонд, поширений ще з апостольських часів на Заході, був у Візантії не тільки невідомий, але з уваги на державний і церковний устрій цієї держави просто немислимий; в) сама ієрархія Української Церкви у своїх початках не була візантійською. Вона намагалася створити правові основи своєї незалежносте для розвитку духовенства в окремий суспільно-громадський стан [Докладніше: 9,47; 11, 74].

Все вищенаведене, очевидно, й було однією з головних причин того, чому Візантія довго не визнавала святосте ні короля Володимира, ні королеви Ольги.

«Візантійський цезаропапізм, — писав проф. М. Чубатий, — получений пізніше з московським націоналістичним месіянізмом є прямо протилежним до тих церковних ідей, що їх голосили слов’янські апостоли. Коли б той обряд був утримався, то слов’янський світ був би по стороні Риму» [4, 108-109]. Додамо, що не тільки історики XX ст. думають так. Це прекрасно зрозуміла й Візантія XI ст. Недопущення незалежного руського першоієрарха, який став би патріярхом і конкурентом Константинопольського, — це був тільки перший її крах. Візантія зрозуміла: допоки буде жити слов’янський кирило-методіївський обряд, допоки спокій їй може тільки снитися. Цим головна стратегічна мета Візантії була визначена.

Тому не є дивною та обставина, що якщо на політичному відтинку король Володимир досягав своїми рішучими діями успіхів, то не можна сказати того ж про стан його справ на відтинку церковному. Складну й заплутану систему церковних взаємостосунків він перебороти не зміг [3, 10]. Він зіткнувся з проблемою, що виникає раз-по-раз перед Україною, коли вона намагається легалізувати свою незалежну Церкву: жодна з існуючих церков Володимирову Церкву визнати не могла. Без кардинальних кроків, серйозних політичних рішень ця проблема не могла бути вирішеною.

Це зрозумів син короля Володимира Ярослав.

 

ЛІТЕРАТУРА

  1. Голубинский Е. Е. История Русской Церкви. Изд-е 2-е. – М., 1905. – Т. 1. Кн. 2.
  2. Лотоцький О. Автокефалія. — Т. 1. — Варшава, 1935.
  3. Історія Православної Церкви в Україні (Збірка наукових праць). — К., Четверта хвиля, 1997.
  4. Чубатий М. Історія християнства на Русі-Україні. — Рим-Н.Йорк, 1956.
  5. Кузич-Березовський І. Жінка і держава. — Львів, Світ, 1994.
  6. Schmid R. Die Lesetze der Angelsaechen. — Leipzig. — 1858.
  7. Грушевський M. Історія України-Руси. — K., 1990. – T. 1.
  8. Никоновськая летопись // Полное собрание русских летописей. — М., 1962.
  9. Лужницький Г. Українська Церква між Сходом і Заходом. — Філядельфія, 1954.
  10. Аркас М. Історія України-Руси, — К., 1990.
  11. Греков Б. Д. Культура Київської Руси. — М.-Л., 1954.

Українська Церква за часів Київської Руси

Згідно традиції вважається, що Слово Христове на нашу землю приніс св. ап. Андрій Первозванний, хоч ряд дослідників вважають це просто легендою [1, 10-11; 2, 10]. Однак інші дослідники підкреслюють, що цю легенду легковажити не слід, що перебування Андрія Первозванного в наших краях зафіксовано у ряді стародавніх історичних джерел [докладніше: 3, 67; 4, 258-269; 5, 118-119]. І монах Нестор записав у «Повісті временних літ» для нащадків стародавнє предання про благословення Київських гір цим Апостолам, що на них «засяє Благодать Божа!… Постане місто велике, і Бог побудує тут багато церков!» [6, 7-8]. Це предання передавалося нашим народом з покоління в покоління й, як справедливо зазначив митрополит Іларіон (Огієнко), «це була велика патріотична думка, що панувала в Україні з найдавнішого часу, до певної міри панує й тепер» [2, 10]. В розвитку Української Церкви ця ідея мала величезний вплив, бо робила нашу Церкву Апостольською й Первозванною, ставила її в ряд перших великих Церков світу. Нажаль, досьогодні ця проблема науково не досліджена, а церковними ідеологами належним чином не висвітлена, а тому не використана.

Ранній період становлення Української Церкви розглянено на тлі тодішньої політичної ситуації з урахуванням того факту, що на наших землях ішов процес державотворення у центрі геополітичного трикутника Рим — Константинополь— Ітіль. Це були, на той час, найважливіші світові центри, адже тільки ці 3 столиці тодішнього світу могли надавати королівські титули володарям держав. Посли київського володаря називали себе в Інгельгеймі на аудієнції у імператора франків (839 р.) послами руського кагана (хозарська титулятура), що при дворі імператора вважалося рівнозначним латинському титулу «Rex». Тому в протоколі імператорської канцелярії титул київського володаря записаний так: «Rex Chacanus vocabulo» [7. 434], тобто «король каганом називаємий». В листі до візантійського імператора Василя Македонського (871 р.) імператор франків Людвіг називає 4 народи, що їх королі-регес мають титул «каган». Це — авари, хозари, бомари і руси (там само). Таким чином, прийняття християнської віри певного обряду було не просто питанням духовним та політичним, а означало кардинальний поворот у геополітичній орієнтації Києва. А це була столиця держави, володар якої трактувався на рівні візантійського імператора. Про це недвозначно писали арабські історики ІХ-Х ст. Так, Ібн Русте, повідомляючи про правителя слов’ян пише, що він коронується і має титул «раїс арруаса» [8, 136] — «глава глав» або точніше «дар царів»; в редакції Ібн-Русте-Гардізі і у самого Гардізі називається титул руських правителів — це також «хакан рус» [9, 136-137; 10, 138]. Худуд також титулує руського кагана титулом «пади­шах», тобто «цар царів», або імператор [11, 10]. Це, безперечно, не було випадковим і тягнеться до якихось стародавніх традицій нашої історії, які дозволяли представнику ще юної династії — голові держави, що тільки-но уфундовується, вже офіційно титулуватися за рангом «царя царів». Питання чиєїсь економічної чи політичної вигоди у таких речах мають вельми другорядне значення, а в ті часи — тим більше. Все це дозволяє нам глибше зрозуміти засоби майбутніх політичних і духовних претенсій Київських правителів.

Це традиція тягнеться й у наступні часи. П’ять німецьких істориків (Ламберґ Черсфельденський, Регінон Прюмський та ін.) титулують київську володарку Ольгу титулом «regina». Навряд чи одразу п’ять німецьких істориків, дуже акуратних, разом помилилися у такій тонкій політичній справі, як титулування голів держав, і замість «княгиня» («duca») записали «Regina russia gentis», тобто «імператриця» [11, 10]. Титулом називає Ольгу й Магдебурзький єпископ Адальберґ [16, 154], який перебував при київському дворі кілька місяців, зустрічався з Ольгою щодня, тому тут неточності в титулі бути не може. Грецьким цензорам наших літописів вигідно було показувати Русь варварською, дикою провінцією, яку Візантія «окультурювала», тому вони вжили (а М. Грушевський поширив, і ми — за ним бездумно) щодо її володарів титул «князь» (в римській титулятурі «dux»). Так можна називати Вишневецьких, Голіциних, Меншикових, навіть війтів сіл т.зв. «волоського права». Але ж між королем Руси і князем Вишневецьким, тим більше «бублейником» Меншиковим чи сільським війтом є, все-ж-таки, велика різниця. Київська держава була найбільшою в Европі, володарі її були імператорами, від геополітичної орієнтації цієї могутньої країни залежала історична доля всього євразійського континенту. Тому претенсії її імператорів на духовну незалежність з перспективою стати одним з провідних духовних центрів світу були вповні об’єктивними і закономірними. Хоч досягти цього було непросто.

Духовним центром Східної Европи була Візантія. Ніяка інша країна не мала тоді такої централізованої політики й дипломатії. І вельми важливу ролю у поширенні сфери впливу цієї держави грала грецька Церква і її місії. Це був головний чинник в процесі підкорення того чи іншого народу Візантії. Саме тому болгарські, сербські й руські володарі завзято боролися за самостійність своїх церков. Адже саме у цей період у константинопольських патріярхів з’явилися претенсії рівнятися з римськими папами. Без духовної гегемонії у Східній Европі Константинополь ніколи на таке не відважився б. Але ключовою церквою у цьому регіоні була Церква Руси. Тому домінація над нею була питанням життя чи смерти Візантії: на кордонах її явно поставав силует «третього Риму», до того ж молодого, перспективного, з Римом не розсвареного. Тому Візантія дуже рано розпочала спроби його невтралізації через прийняття Києвом віри грецького обряду. Всі методи, що їх до цього вона випробувала на Болгарії [докладніше: 17], потім були застосовані до Руси. Так, за болгарським сценарієм, за вигідний торговельний договір київський князь Аскольд з військом охрестився від Візантії. На Русь було відправлено грецького єпископа. Патріярх Фотій про ця написав, що Русь стала «підвладною приятелькою імперії» [цит. за: 11, 21]. У нашу історію це подія ввійшла під назвою «аскольдового хрещення». Глибокого сліду в нашій історії воно не залишило, хоч, можливо, стало однією з причин усунення Аскольда від влади та його смерти: Рюриковичі утверджувалися на київському престолі для себе, а не для Візантії.

Цар Симеон Болгарський у боротьбі за незалежність своєї держави і церкви від Візантії укладає союз з руським каганом Олегом (десь 903 p.), який скріплюється подружнім зв’язком [докладніше: 18]. Саме тоді наш літопис пові­домляє, що в «літо в 411 князь Олег привіз молодому Ігореві за жінку Ольгу» [цит. за: ] 22]. Болгарське походження королеви Оль докладно висвітлено вченими [наприклад, 19, 1 34]. Симеон і Олег мали далекосяжні пляни перш за все, досягнення духовно-політичної незалежності [11, 25]. Але Олег скоро повертається до старої руської віри. Симеон був послідовнішим і мріяв при підтримці Руси побудувати універсальне царство-федерацію балканські слов’ян, Руси та Греції [докладніше: 20]. Це бу. блискуча політична ідея Симеона, який нам гався втілити її в життя, посівши Константинопольський престол. І досяг престолу, як і визнання незалежного болгарського патріярхату слов’янським кирило-методіївським обрядом, що визнавав примат папи. В’їзд Симеона ) Константинополя й урочисту коронацію йо: супроводжував король Олег з своїми князям Саме після цього останній загинув в бою з печенігами. І це, гадаємо, було зовсім не випадковим.

А до Києва, як ми зазначали, ще у 903 прибула 14-річна сестра царя Симеона Оль: (Олена), а разом з нею, як нотує Якимівський літопис: «Тогда прийшли в Київ перш учені многия книги» [цит. за: 11, 26]. Це могли бути тільки священики кирило-методіївського обряду. Що так воно і було, свідчать арабські історики, які подають, що в 913 р. Русь прийняла християнство (тобто, похрестилася вдруге, вже від Болгарії) [11, 27]. І можна погодитися з Кузичем-Березовським, що був охрещений цей час болгарським патріярхом Ігор, а Ольга, ясно, християнкою вже була. Цар Симеон був 914 р. на вершині своєї слави, тому «коронація київської королівської пари майже певна» [та само]. А те, що християнізація Руси саме кирило-методіївському обряді зайшла вже дуже далеко, маємо доказ, бо папа Іван XIII у 972 говорив, що Русь є християнською і має свій окремий обряд [21, 22]. Безсумнівно, папи мали завжди найкращі відомості щодо розвита християнства в Европі. До того ж, папи слов’янський обряд недолюблювали, тому не мала інтересу перебільшувати його впливи й значення. Цей обряд визнавав головою Церкви папу, не Константинопольського патріярха. Але тримав дистанцію, що обидва світові християнські центри задовольнити не могло.

Ясно, чому в наших і грецьких літописах згадки про початкове управління Київської Церквою, як зазначав О. Лотицький, «цілковито затерті», бо вони не відповідали інтереса грецьких кіл, що стали пізніше миродатними нашій Церкві [22, 257]. Грецькі цензори мали серйозні причини «цілковито затирати» відомості про ранній період Київського християнства. І тепер важко визначити щось абсолютно точно. Але збереглися дати, які говорять нам про цікаві речі. Народилася Ольга десь у 888 р. (якщо у 903 р. їй було 14 років). Очевидно, у 903-му році Ігор і Ольга одружилися. їх єдиний, згідно офіційних даних [16, 148], син Святослав народився у 942 p., тобто, коли Ользі було 54 роки. Немислимо, щоб королівський двір чекав наслідника 30 років. Часи були тоді такі, що дружина короля мала через рік або народити нащадка, або шлюб був би анульований. І ще деталь: літопис розповідає, що коли Ольга приїхала в гості до візантійського імператора Константина у 957 p., останній був так вражений її красою, що запропонував їй з ним одружитися, і Ользі прийшлося вдатися до хитрощів, щоб, не образивши імператора, гідно пресікти його залицяння. Але ж на той час Ользі було 69 років, і вона вже ніяк не могла нікого зачарувати красою, бо таких надприродних речей просто не буває. Не слід не зважати також і на ту обставину, що Ольга з’являється у джерелах ще й як Олена (хоч практика подвійних імен на той час була звичайним явищем).

Ми стверджуємо, що у русько-візантійських літописах навмисне стерті відомості ще про одну королівську пару Рюриковичів (згадаймо, що інколи Ігоря звуть Ігорем Старим. Де ж подівся Молодий?) і, що королеві Ользі було приписано факти з біографії її попередниці, можливо, дійсно варяжки на ім’я Хельга (а, можливо, теж Ольга). Якщо так, то тоді пари мають виглядати так: Ігор Старий — Хельга (Ольга), син їх Ігор (Молодий) — Ольга (Олена).

На цю думку наводять нас не тільки хронологічні сторони цієї проблеми (скажемо своє слово на захист літописця: він зробив те, що йому наказали, але схитрував — залишив дати. Сподівався, очевидно, що нащадки звернуть увагу на такі безпосередні, залишені ним самим докази фальсифікації, і відновлять історичну справедливість), але й той факт, що у торговельному (944 р.) договорі Ігоря з Візантією у нашому літописі фігурують 3 племінники Ігоря – Ігор, Предслав і Якун [11, 44] (Правда, «Велика історія України» І. Крип’якевича подає двох — Ігоря та Якуна [23, 80], але все одно ще один Ігор фігурує). А чи не сини це часом? У будь-якому разі, молодий Ігор присутній у літописі, причому у якості кровної рідні, і вповні міг посісти престол, якби щось сталося з нащадком Ігоря та Хельги (Ольги), ім’я якого залишається невідомим, оскільки Святослав явно є нащадком наступної пори.

Таким чином, якщо вже перша пара за всіма ознаками була охрещена, коронована й впроваджувала в Руси слов’янський кирило-методіївський обряд, тим самим повертаючи вісь геополітичної орієнтації Руси в бік Риму, зберігаючи при цьому максимальну дистанцію (опору якій міг надавати незалежний Охридський патріярхат) й слов’янську національно-культурну самобутність, то тим більше можна сказати теж і про молоду пару (інакше навіщо було б Візантії «забирати» щось у літопису?). Візантії це було вкрай невигідним і тому утаємничення обставин смерти як першої Ольги, так і одного з Ігорів, нам дивним не видається. У цій справі покладаються безоглядно на «Повість временних літ» не можна вже хоча б тому, що ще у свій час видатний російський історик В. Титищев (який знайшов і досліджував більше 10 варіянтів списку Нестора і результати цих дослідів після його смерти зникли) писав про її автора так: «О князях русских старобытных Нестор монах не добре сведом бе» [24, 48].

Як добрий політик, молода королева Ольга не пориває зв’язків ні з Константинополем (куди вона, безперечно, їздила у 957, маючи у той час приблизно 30 років і дійсно була здатна тоді вразити імператора своєю вродою), ні з Римом. У 959 р. її посли прибули до германського імператора Оттона І у справі організації церковного життя в Руси, оскільки просили направити в Русь єпископа і священиків. Прохання було прийнято і у 960 р. монах Сент-Альбанського манастиря Лібутій був рукоположений у єпископи Руси, але невдовзі помер (знаючи спритність греків у виготовленні різноманітних отрут, можна цьому не дивуватися). У тому ж році у єпископи Руси був рукоположений монах манастиря св. Максиміна у Трирі Адальберт і прибув до Києва. Через рік він з Руси виїхав. Нестор пояснює це «неприйняттям руськими папежського гостя» [Цит. за: 25, 50]. Але, на нашу думку, причина була зовсім не в тому, що Адальберт був посланий папою. Церква в ті часи була єдина і її предстоятелі сприймалися тоді інакше, ніж пізніше. А саме такі нападки Нестора на адресу Риму можуть послужити непрямим доказом того, що офіційно визнаний текст «Повісті» написаний набагато пізніше XII ст. Адже, наприклад, у храмі Св. Софії, побудованому в Києві якраз у XII ст., мозаїчне зображення папи Климента спокійно сусідствувало з образами Григорія Богослова та Іоана Златоуста. А пізніші висвячування митрополитів-русичів мощами того ж св. папи Климента…

Адальберт виїхав з Києва з іншої причини. Історик М. Приселков вважав, що Адальберт був посланий до Києва з обмеженими повноваженнями — Київська Церква мала бути організована як проста єпархія, тобто підкорена безпосередньо германському духовенству. Ольга ж вповні могла вимагати для своєї Церкви статусу діоцезу — автономної одиниці під керівництвом автономного єпископа чи митрополита [26, 50]. Принаймні, саме ці вимоги у свій час висували володарі Польщі й Чехії, які прийняли християнство від Риму, — і після складної боротьби досягли свого. Київські імператори вповні могли мати за приклад досвід своїх сусідів. Адальберт від’їжджав спішно. Та чи тікав? А, можливо якісь проблеми слід було вирішувати негайно?

А проблеми якраз і були. Союзницькі відносини з Болгарією, започатковані ще Ігорем Старим, допомагали Ользі проводити свою незалежну політику, у якій їй конче потрібно була міцна духовна підтримка. Вона входить у союз з Хозарією (тим зберігаючи здобутки попередньої геополітичної орієнтації), потім з Угорщиною (скріплюючи це шлюбом Святослава з мадярською королівною). Хазари очолювали тоді союз волзьких болгар і буртасів і у спілці з Россю тримали печенігів немов у кліщах, про що згадують Ібн-Русте і Гардизі [27, 160], тому Візантія не могла їх використати проти Руси. За час правління Ольги згадки про напади печенігів на Русь у літописах відсутні. Хозарсько-руський союз був сіллю в оці Візантії. Але головною була справа церковна. Тому каплею, що переповнила чашу терпіння Константинополя, була звістка про те. що Русь увійшла не тільки у дипломатичні, а й у духовні стосунки з Німеччиною Оттона І. а тим самим з Римом. Це загрожувало втратою для візантійського капіталу руського торговельного ринку, спрямованого на Захід, та оточенням Візантії колом ворожих держав та ворожої церковної ідеології. До того ж, це скріплювало силу і престиж Руси на майбутнє. Королева Ольга «шахувала холоднокровно, удатно й дошкульно — боляче грецьку політику. Це грозило Візантії політичною смертю у майбутньому» [11, 42]. Адальберт тому й поспішав, що саме він міг бути назначений папою першо-ієрархом незалежної Ольжиної Церкви. Русь у такому розкладі постає перед нами, як перспективна, молода світова потуга, що незабаром могла стати замість Візантії тим центром, що буде і коронувати, і наставляти єпископів.

Хто і скільки кентаврів золота дістав у той час за усунення королеви Ольги від влади, тепер вже можемо тільки припускати. Але у 962 р. на київському престолі вже Святослав, який так відправляє назад прибувшого до Києва того ж-таки єпископа Адальберта з місіонерами, що по дорозі кілька з останніх було вбито. Тому німецький хроніст і дорікав на Ольгу, що вона мала фальшивий намір, запрошуючи єпископа [16, 154]. Але це робив вже Святослав, вся діяльність якого — це нищення здобутків в попередніх Рюриковичів. А коли цей «мавр» свою справу зробив, настала й його черга. А сину його Володимиру прийшлося втретє перехрещувати Русь, але тепер вже в умовах спрямованої на Візантію вісі орієнтації.

Тому-то, що королева Ольга, наслідуючи Симеона Болгарського, прагнула самостійної національної Церкви в злуці з Римом, хоча, очевидно, призначення першоієрарха не одержало належного у таких випадках оформлення [28, 9], грецькі митрополити в Києві, а константинопольські й по сей день, не визначили її за святу. Вона була канонізована, на прохання короля Володимира, єпископом Настасом — керсунянином 12 липня 996 р. і тоді були перенесені її мощі до Десятинної церкви [11, 57]. Можна стверджувати, що вся політика королеви Ольги послідовно вела до того, що ось-ось Русь мала б незалежну Церкву з незалежним предстоятелем, очевидно, патріярхом. Доказом може бути наказ Московського патріярха (XVIII ст.) забрати з Десятинної церкви мощі св. королеви Ольги [29, 104]. Навіщо? Московський патріярхат намагався посилити свою духовну і політичну міць. Але мощі вивезли, а куди поділи їх, — ніхто не знає. Бо не підійшла Московському патріярхату королева Ольга саме з політичних причин: зовсім про інший патріярхат вона мріяла і досягла його практично. Використати її Москві не вдалося ніяк. Тому мощі заховали, а літописи, ймовірно, у черговий раз почистили. «Затерли». Справились.

Але Свята Правда про наших королів-хрестителів все-одно дійде до нас — їх нащадків.

ЛІТЕРАТУРА

  1. Лужницький Г. Українська Церква між Сходом і Заходом. — Філядельфія, 1954.
  2. Огієнко І. І. Українська Церква. — У двох томах. — К.: Видав-во. «Україна», 1993.
  3. Нагаєвський І. Патріярхати: їх початок і значення в Церкві та Український Патріярхат. — Центр. Патріярх. Комітет Полісної Церкви у Великий Британії, 1976.
  4. Хождение апостола Андрея в стране мирмидонян // Васильевский В. Г. Труды. — Спб., 1909, Т. 11. Вып. 1.
  5. Християнство на Русі-Україні від празника Зіслання Святого Духа до Володимира Великого (33-988). II о. Іван Шевців. Збірник. — Сідней, 1996.
  6. Летопись по Лаврентьевському списку. 3-є изд — Спб., 1897. — Т. 1.
  7. Monumenta Germanie Historica «Scriptozes».
  8. 1. — Hannoverae, 1883.
  9. Ибн Русте. «ал-А’лак ан-нафіса» //Гудзь- Марков А. В. История славян. — М., 1997.
  10. Ибн Русте-Гардизи. «Худуд ал-Алам» //Гудзь- Марков А. В. История славян. — М., 1997.
  11. Гардизи. «Зайн ал-ахбар» //Гудзь-Марков А. В. История славян. — М., 1997.
  12. Кузич-Березовський І. Жінка і держава. — Львів: Світ, 1994.
  13. Гудзь-Марков. Исторія славян. — М., 1997.
  14. Златарски В. История на Българската Держава през средните векове. — Т. І-ІІ. — Софія: БАН, 1918-1954.
  15. Чилингиров С. Каквото е дал бьлгарин на другие народи. — Софія, 1941.
  16. Нестор арх. Имал ли е в жилите си бьлгарска крьв київскияі княз Светослав Игоревич //Духовна культура. — Софія, 1964. — Кн. XII.
  17. Острогорски Г. Аутократор и самодржац. — Београд: Српска Академия, 1935.
  18. Cosmas Chronicon (Monumenta Germaniae Historica — Berlin, 1922. — BIB. I.
  19. Лотоцький О. Автокефалія. — T. II. — Варшава, 193S.
  20. Велика історія України. — Львів-Вінніпег, 1948.
  21. Татищев В. М. История Российская. — М – Л . 1962. – Т. 1.
  22. Бушков А. Россия, котрой не было. — М,- Спб.-Красноярск, 1997.
  23. Приселков М. Д. Нестор летописец. — П-гр, 1923.
  24. Хвольсон Д. Л. Известия Ибн-Даста. — М., 1869.
  25. Історія Православної Церкви в Україні. //Збірка наукових праць. — К.: Четверта хвиля, 1997.
  26. Карташев А. В. История Русской Церкви. — Париж, 1959. — Т. 1.

 

Лист до редакції

Звертається до Вас доцент Ольга Борисова з м. Луганська. Хочу повідомити Вас, що я регулярно отримую Ваш часопис «Патріярхат», за що я Вам всім вельми вдячна. Я викладаю новітню історію України на історичному факультеті Луганського державного педагогічного інституту ім. Т. Г. Шевченка, а також спецкурс «Історія релігії і Церкви України». При відсутності будь-якої літератури, яка б висвітлювала духовне життя України (а саме така ситуація тут — на Сході), Ваш часопис — чи не єдине джерело інформації з церковного життя для нас. До речі, було б ідеально, якби Ваш часопис надходив не в одному, а хоча б у 3-х примірниках. Тоді б я один залишала собі (а так я його віддаю у бібліотеку інституту, щоб читали студенти), один ішов би у бібліотеку, а один — до нашого українсько-канадського центру «Відродження», що є вже 2 роки у нашому місті, при якому створилася греко-католицька громада і навіть вже є прекрасний священик.

Але це я, мабуть, вже «занадто»? І все ж таки, дуже прошу, якщо буде у Вас ще якась література, особливо навчально-методична, будь ласка, не забувайте, що у Луганську — до речі, тільки тут на всьому Сході України, є молода, талановита, національно свідома катедра історії України у педінституті і формується невеличкий, але серйозний центр духовного відродження і наукового релігієзнавства.

Ми є, ми йдемо!
Знайте про нас!

Дякую Господу нашому за те, що Ви є…
До побачення

Ольга Борисова,
(росіянка, православна, українська націоналістка)

 

Церкви вмирали на світанку*

Луганськ — місто цікавої і складної історії. Піднімався він на місці українських козацьких поселень (Кам’яний Брід, Велика Вергунка), але містом став лише тоді, коли затвердився як один з імперських промислових центрів — складових частин військово-промислового комплексу, який народжувався вже в Російській імперії. Це було імперське провінційне місто, в якому «українськість» простежувалася лише у якості впливів. Тенденція ця закріплювалася ще й тією обставиною, що в Російській імперії українська мова і культура були заборонені Валуєвським і Ємським указами. Тому і в національному, і в релігійному відношенні Луганськ не являв собою ніякого виключення з серії типових імперських провінційних міст, які розвивалися на українських теренах. Згідно з даними Першого всеросійського перепису населення (1897 р.) кількість жителів Луганська становила: чоловіків — 18,483, жінок — 15,739. З них 70 відсотків були росіяни (скільки серед них було українців, які подали себе як «руськіє», щоб уникнути непорозумінь з владою, встановити практично неможливо), 20 відсотків — євреї, 4 відсотки — поляки, 4 відсотки — німці, 2 відсотки — вірмени. За віроісповіданням луганчани розподілялися наступ­ним числом: 70 відсотків — православні, 20 відсотків — юдеї, 4 відсотки — католики, 4 відсотки — лютерани, 2 відсотки — вірмени-григоріяни. Оскільки в Російській імперії будь-які прояви українського національно-релігійного самовизначення переслідувалися, тому офіційна статистика з цього приводу ніякими даними не оперує.

Православні церкви Луганська були російські. їх було (до 1917 р.) — 6: Соборно-Миколаївська, Преображенська, Казанська, Петро-Павлівська, Успенська, Воскресенська та одна православна часовня. Крім цього Луганськ мав дві старообрядні церкви (Оріхівську та Городищенську), одну єврейську синагогу, Вірмено-григоріянський молитовний дім, Римо-католицький костьол, Лютеранську кірху та Олексієвську мечеть.

Таким чином, напередодні встановлення на теренах колишньої Російської імперії влади Совєтів у Луганську склалася нормальна для імперського провінційного міста культурна і релігійна обстановка, яка не виходила за рамки дозволеного офіційною владою і характеризувалася певною міжцерковною злагодою (якщо виключити два ганебних випадки єврейських погромів 1907 і 1912 pp., які, між тим, були керовані більше політичними, ніж релігійними мотивами).

З приходом до влади в Росії (1919 р.) і Україні (остаточно у 1921 р.) більшовиків і створення новітньої імперії — комуністичного СРСР (1922 р.) почалася послідовна боротьба нової влади з одним із її найстрашніших опонентів – християнською вірою. У 20-х роках Радянській владі найбільше дошкуляла Російська Православна Церква, оскільки саме вона, природньо, була найбільш могутньою з усіх церковних інституцій старої імперії. Тому, поки комуністична влада не зламала кістяк РПЦ, вона не придушувала зростання національно-релігійних почуттів українства і появу Української Автокефальної Православної Церкви. До того ж це було й небезпечно: після подій 1917-1921 pp., пов’язаних з національно-визвольною боротьбою українського народу, виникненням та зигибеллю самостійної української державности, з національно-релігійними почуттями українства не можна було не рахуватися. Та й сама ВКП(б) у цей час проводила політику «українізації» в Україні з усіма випливаючими з цього наслідками. Тому деякий час УАПЦ доводилося терпіти… Луганськ теж не стояв осторонь процесів національно-релігійного відродження, які відбувалися у короткий період «українського ренесансу» 20-х років. Тут виникли дві українські автокефальні церкви (одна з них знаходилася у селищі Мала Вергунка, де й сьогодні переважна більшість населення українське, а покоління старших людей — 60-х-70-х років — розмовляє «суржиком», тобто хоч і викривлено, але вживає українську мову. Місце розташування другої автокефальної церкви у Луганську поки що точно не встановлено: колишнє КДБ, нині СБУ з великою неохотою розкриває свої секрети…). З ліквідацією УАПЦ зникли автокефальні общини. Церкви знов перейшли до РПЦ.

Винищення ж офіційного православ’я проходило поступово. Спочатку церкви не закривали, а намагалися розправитися — з духівництвом, також конфіскувалося церковне начиння, націоналізувалися культові споруди. Богослуження в церквах дозволялося лише у тому випадку, якщо церковна община складала договір з місцевою владою про використання культового приміщення. Юридично культові споруди були комунальною власністю міста.

Знищення культових приміщень проходило у три стани:

Перший — початок 20-х років — видобування у фонд держави золотих і срібних предметів культу. Другий — середина 20-х років — відправка дзвонів на переплавлення. Третій — кінець 20-х — початок 30-х — закриття церков і їх повна руйнація.

Але закривати церкви шляхом урядових рішень влада не наважувалася. Спочатку були створені так звані «спілки безвірників», які наприкінці 20-х — на початку 30-х років розгорнули агітацію за закриття церков. Так, 9 грудня 1929 р. на засіданні президії міськради Луганська слухалася доповідь представника такої «спілки» і було прийнято рішення:

  1. Роботу, що провела спілка безвірників, ухвалити і вимоги населення відносно закриття Миколаївського собору, Петро-Павлівської та Преображенської церков задовольнити.
  2. В майбутньому ще більше розгорнути антирелігійну пропаганду в масах, аби в найближчий час зачинити всі церкви, молитовні будинки, синагоги тощо, а також поглибити масово-виховну роботу серед населення». 13 грудня 1929 року питання про закриття церков у Луганську розглядалося на засіданні Секретаріяту ВУЦВК, де було прийнято рішення про дозвіл на зачинення названих церков у Луганську і використання їх для «культурно-просвітницьких потреб». Церкви зачинили. Потім почався наступ на Троїцьку церкву. Він проходив вже дещо в іншому вигляді. На початку 30-х років по місту пройшла велика кампанія збору підписів «трудівників» про необхідність закриття церков. Були випущені так звані «підписні листи» для населення міста, в яких вказувалося прізвище, вік, соціальний стан.

У 1931 році прихідська рада Троїцької церкви направила заяву у відділ культів ВУЦВК. У ній прихожани скаржилися на незаконність збору підписів про закриття Троїцької церкви. Захищаючись, рада вказує у заяві, що община виконувала всі вимоги Радянської влади: храм утримується у найкращому вигляді, проведений внутрішній ремонт, пофарбовано дах, всі податки сплачуються своєчасно. Община не припускає ніяких протизаконних дій і використовує храм виключно для того, щоб задовольнити свої релігійні потреби. Агітацію ж серед населення міста відносно зачинення церков рада розцінила, як акт повного беззаконня, бо порушується загальне положення декрету про відокремлення Церкви від держави — що сповідання будь-якої віри є виключно приватною справою совісти кожного громадянина. Після цього прийшла відповідь ВУЦВК від 6 червня 1931 року до Луганської міськради з проханням «прийняти до уваги» заяву віруючих при вирішенні питання про незачинення церкви. На деякий час від цієї церкви відчепилися. А з грудня 1933 року починається біда, яка довела до трагедії. В Троїцькій церкві була, зафіксована крадіжка церковного майна. Документи свідчать, що це був не поодинокий факт: розкрадання церковного майна йшло всюди. При міськраді ж створювалися спеціяльні комісії з метою знайти такі факти будь-яким засобом, щоб використати це для розриву договору з общиною і зачинення церкви. Троїцьку ж церкву вирішено було відвести під склад «зерна-муки». Зачинення цієї церкви супроводжувалося драматичними подіями, в ході яких інспектор культів міськради двічі отримував грізні службові записки через свою «волокиту і вялость», а також через те, що «не завалил открытую церковь хотя бы углем». І в той час, коли інспектор з директором 16-ї школи зранку поспіхом забивали нарешті приміщення церкви мішками з борошном, віруючі зі сльозами на очах заходили в храм, щоб помолитися востаннє… Велику ревність у цій акції виявив не тільки директор, але й учні означеної школи. Поки інспектор і директор ламали церковні запори і набивали церкву борошном, учні били шибки в церкві і бешкетували, не зважаючи на всі прохання віруючих схаменутися… Це — один з аспектів «нової моралі»…

Відносно інших церков Луганська дії влади були аналогічними. У травні 1935 року газета «Луганская правда» випустила листівку-звернення до луганчан: «… трудящиеся Луганска горячо любят свой орденоносний город… Однако в городе єсть еще много грязи, невежества, темноты. Есть еще такие рассадники, откуда наши враги питаються… помешать нам строить социализм. Ми говорим, товарищи, о церквях и синагогах. Разве не позор для нас с вами, что в орденоносном Луганске, в крепости пролетарской революции, существуют еще церкви и синагоги. Давайте, товарищи, обратимся с просьбой закрить Казанскую, Кладбищенскую церкви и синагогу, передать их помещения в распоряжение трудящихся города на культурные нужди». І таке рішення уряду було отримане, чи ж не були при цьому пред’явлені тисячні списки луганців з «проханням» закрити церкви, як же не відреагувати на «прохання трудівників» рідній Совєтській владі? Ось як обгрунтовувався розрив договору міської влади з общиною Казанської церкви і її закриття: «… религиозная община Казанской церкви нарушила указания сантехкомиссии, не побелено сооружение собора, не покрашена церковная ограда, кроме того, нарушила инструкцию о порядке пользования религиозньїми сооружениями, в частности церковной сторожкой, в которой проживает бьівший богач Васнев». У зв’язку з цим Казанський собор був закритий, як і інші церкви. Наприкінці 1935 року вийшла нова постанова міськвиконкому: «… Снять крести с куполов закритих церквей Казанской и Кладбищенской (кресты пустить на плавку в помощь индустриализации страны) и поставить знамена на куполах (а їх було 5 — О.Б.) бывшей Казанской церкви».

Не минула жорстока доля і Преображенську церкву. Заважала вона новій трамвайній гілці, яка повинна була з’єднати прохідну паровозобудівного заводу імени Жовтневої революції з житловим масивом «3-ій кілометр». Та чи може якась там церква заважати «легендарному луганському гегемонові», коли він «міцним поступом» йде на роботу? Влітку 1924 року церкву знесли, а у вересні того ж року по цьому самому місцю пройшов перший трамвай.

Частково збереглася лише одна культова кам’яна споруда — Петро-Павлівський собор. На початку 30-х років були знесені купол і дзвінниця, але служба ще йшла. А потім храм був зачинений, знищені внутрішні фрески, і в ньому був відкритий кінотеатр «Безбожник». Тільки в роки Вітчизняної війни, коли від горя люди, не знаходячи допомоги в людей, звернулися до Бога, Петро-Павлівську церкву знову було відкрито.

Церкви вмирали на світанку… Так, о четвертій годині ранку був зірваний Свято-Миколаївський собор, який стояв на Соборній (нині Красній) площі. Це був останній собор, споруджений у старому Луганську і єдиний, зображення якого збереглося на фотографії. Зараз на цьому місці розташована помпезна споруда Будинку техніка. Але нічого путнього у цій споруді (як і у всіх інших, які виникли на місці зірваних храмів) за 60 років так і не зродилося.

Ольга Борисова,
кандидат історичних наук,
заступник голови Луганського відділу
Міжнародньої організації «Жіноча громада»

 

Використані джерела та примітки

  • Справка Дніпропетровського державного архіву по замовленню музею історії та культури м. Луганська. 1993, с. 1-2.
  • Архів музею історії та культури м. Луганська ф. 126, on. 1

Примітка 1:

С. П. Васньов — житель міста Луганська, купець 11 гільдії, тримав склади, крамниці, конюшні. Простого походження. Капітал нажив своїм трудом. Васньов намагався стати почесним громадянином міста. Не скупився на благодійність, як людина глибоко віруюча, давав великі кошти на утримання Миколаївського собору. За часів совєтської влади втратив усе, що мав, йому навіть ніде було жити. Прихилив голову у тій самій церковній сторожці. Більше ніхто не наважився допомогти цій літній, нещасній, безпритульній людині…

Typesetting and Printing by. META PUBLISHING CO.
P.O.Box 54101, Linden Hill Sta.
New York 11354, U.S.A.
Tel: (718) 445-2836

* Передруковано з газети «Кам’яний Брід», Луганськ, за червень 1994 р.