Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Стати автором

Ostpolitik

Незмінна ватиканська остполітік

За останніх сім-вісім років, чи може трохи більше, зайшли на сході Европи, непередбачено ні експертами, ні окремими для цього інститутами, колосальні зміни. Воскресали сателітні держави Радянського Союзу до самостійного й незалежного від Москви життя, упала Берлінська стіна, з’єднались Західна зі Східною Німеччини, впала Залізна Занавіса і, в кінці, воскресли поневолені народи до вільного незалежного суверенного державного життя. Тут можна назвати балтійські народи: Литва, Естонія, Лотва, Білорусь, Україна, Молдавія, Казахстан і інші. Змінився уклад політичних, економічних, мілітарних сил та загально психологічний вплив, але, на жаль, не змінилась і залишилась та сама незмінна ватиканська остполітік. Для Ватикану і її творців остполітік нічого не змінилось, для них Москва й православ’я Московської Патріярхії залишились незмінними. Здається, конечно потрібно замінити ескадрилю ватиканської остполітік, таких її творців, як Дюпре і йому подібних, на інших, молодших! В тому нас переконує надрукований на іншому місці документ, який подало «Ватиканське Радіо».

Ми свято віримо й твердимо, що всі ці повище схематично названі геополітичні зміни, воскресіння вільних і незалежних держав, це сучасне Боже чудо, що Всевишній Господь вислухав довгих і щирих молитов і послав тим народам волю без кровопролиття. Виглядає, що архітекти ватиканської остполітік сприймають ці факти, на жаль, інакше, а в основному незмінно, вважаючи, що й далі Москва, Московська Патріярхія вирішує долю православного світу, як перед тим, а це вже далеко не так.

Розуміємо інтенції Апостольської Столиці, а зокрема Святішого Отця Папи Івана-Павла II, якого бажанням є, щоб наближаюче 2000-річчя з дня народження Ісуса Христа нашого Спасителя відзначити в єдності з всіма Христовими Церквами. Отже, щире бажання є вимогою часу, щоб розпочати третє тисячоріччя, як одна й неподільна Христова Церква. В цьому напрямі, вже від довшого часу приготовляється і активно проводить наполегливу працю Папа Іван-Павло II. Треба сказати, що Папа перший підніс цю цілину й безперебійно над нею працює. Ця благородна ідея, ці щирі заходи, що прямують до того невідкличного, євангельського «щоб усі були одно», заслуговують не тільки на признання, але на повну й всесторонну піддержку. На жаль архітекти ватиканської остполітік стараються здійснювати ці пляни старими шляхами, які в минулому були шкідливими і нічого не дали, а сьогодні перестали бути реальними.

Звичайно кожному вільно, і не можна нікому забороняти, шукати собі друзів, приятелів, союзників чи партнерів. Отже, Апостольська Столиця також має право на це і шукає, для здійснення своїх плянів союзників чи партнерів. Треба підкреслити, що шукачі, яких на нашу думку треба було б замінити, ніколи не поминали у своїх плянах московського православ’я, навіть тоді, коли вони знали або повинні були знати, що Московський Патріярхат нічого сам, без апробати кремлівських вождів не вирішує. Без сумніву, не можна бути проти спроб Ватикану, шукати союзників чи партнерів серед московського православ’я чи, точніше сказавши, з Московським Патріярхатом, якщо вони справді щиро й серйозно будуть трактувати цей союз чи партнерство. Водночас треба ставити питання, хіба ж архітекти остполітік свідомі того й знають, що Московський Патріярхат не є вже монолітом православ’я комуністичного періоду, який втримувався силою? Що сьогодні є національні православні Христові Церкви на терені колишнього Радянського Союзу, яких не треба ігнорувати. За них у жадному випадку не може розписуватись ні Московська Патріярхія, ні ватиканські чинники від остполітік. Що, на жаль, власне так сталось під час зустрічі в Москві у другій половині грудня 1996 р. Хіба ж білоруське, естонське чи українське православ’я не є гіршим від московського? Все ж таки слід мати на увазі, що московське православ’я, в історично минулому, насильно проковтнуло інші православні Церкви, а Київське православ’я зокрема.

Не можна б мати жадних застережень чи претенсій, що представники Апостольської Столиці зустрічались з представниками Московської Патріярхії і обговорювали свої «спільні» пляни та домовлялись, коли остаточно Москва стане третім Римом, а четвертому не бувати, це їх справа. Але коли під час такої зустрічі йде мова про білоруську, українську чи якісь інші православні Церкви, то це вже має не релігійно-християнський, а дуже поганий, політичний посмак. Як можна говорити про нас, для нас і без нас? Зрозуміло для Московського Патріярхату, це нічого нового, це для них все нормально, хоч українське православ’я, ні українські католики цього собі не бажають. На жаль для нас було болюче це прочитати, що на такий шлях пішли представники Апостольської Столиці!

Треба припускати, що ватиканські чинники свідомі того, що це є своєрідне пряме втручання у внутрішні справи української незалежної, соборної і суверенної держави. Слід мати на увазі, що так Українська Православна, як Українська Католицька Церкви є помісними Церквами, за них не може ніхто, крім них самих, розписуватись. Слід не забувати, що Берестейська Унія визнала верховенство Папи Римського, бо ж в основному про те ж ішлося. Українська Католицька Церква залишала за собою незмінною свою помісність, східний обряд і права. Як можна вирішувати справи українських Церков у їх відсутности? Як можна говорити про якесь російське православ’я на західних українських землях чи Закарпатті, коли його там до 1946 і 1947 років не було? Може б «миротворці» з Московського Патріярхату розказали, як там з’явилось російське православ’я? І знову пригадаймо як московський Патріярх Алєксей 1 закликав українців католиків: «… порвіть, розторгніть вузи з Ватіканом, який веде вас у темряву, у духовну загибель, завдяки своїм релігійним помилкам, а тепер хоче вас озброїти проти всієї вільної людськости, хоче поставити вас спиною до всього світу…».

Російська Православна Церква не може заперечити факту, що вона допомагала в 1946 році ліквідувати Українську Католицьку Церкву київського обряду. По сьогодні РПЦерква не вибачилась за цей акт. У християнському світі проситься вибачення. Дивно нам, що ватиканські чинники, які знають історію УКЦеркви, не пригадали своїм союзникам з Московського Патріярхату слів св.п. Патріярха Йосифа, який говорив про гори трупів і море крови, що їх склав український народ за єдність з Апостольською Столицею.

У документі, що був проголошений Ватиканським Радіо, згадувалось про Баламандський Документ, у якому говориться, щоб оминати будь-якого насилля, що є зовсім правильним. Маємо свою думку про Баламандський Документ, але незалежно від усього Божі Заповіді є важливіші за Баламандський Документ. Одна з Божих Заповідей каже «Не кради», а вкрадене чи привласнене треба повернути! Скільки Російська Православна Церква привласнила собі наших, українських католицьких, а також українських православних церков, включно з тим, що привласнила собі назву «Русь» тоді, коли Росія ніколи не була Руссю, а спершу на початках свого ставання була Московією, москалями, а згодом стала Росією і росіянами. Говорити про український націоналізм, а ось існують дві лаври — Київська і Почаївська, які є найбільшими кублами російського шовінізму. Треба тільки подивляти, що український народ їх так довго терпеливо толерує! Чомусь не було кому сказати, що Російська Православна Церква в Україні відкрито виступає проти української держави. Тут можна б назвати львівського єп. Августіна Маркевіча, а він не одинокий. Про це «миротворці» з Московського Патріярхату цього не говорять…

Правда, повертаючись до Баламандського Документу, в якому засудилось унію, як шлях до об’єднання. Не збираємось обстоювати цього шляху, але не треба аж засуджувати, бо ось унія Київської Церкви, яку підписано з Римською Католицькою Церквою у 1595-96 роках вдержалась не на штиках, а радше всі штики і московські багнети були проти неї та успішно вдержалась чотириста років. Подумаймо над тим? Чотириста років знищувано і переслідувано Українську Католицьку Церкву за те, що її бажанням було й дальше таким залишилось, «щоб усі були одно», а вона, УКЦерква, як мітичний Фенікс, воскресала з мертвих. І знову на наших очах вона воскресла й творчо діє та готова ділити долю з братами православними і ділитись спільними церквами, але, на жаль, на те не погоджуються православні й в тому ведуть перед православні Московського Патріярхату. На жаль, така є дійсність.

Якщо цього не є свідомі ватиканські чинники від остполітік, то повинні запросити на такі розмови представників тих Церков, про яких іде мова. До тепер ватиканська остполітік не мала жадних успіхів. Треба б пробувати інших шляхів. Якщо Апостольська Столиця контактується і веде розмови та пробує договорюватись з Московським Патріярхатом, то не повинна б поминати український православний світ. Маємо Українську Православну Церкву, Київський Патріярхат, маємо Українську Автокефальну Православну Церкву, з якими варто говорити, шукати спільної мови. Є ще, крім білорусів, і інші православні Церкви, які чомусь є поминені. Всіх треба вислухати і сьогодні, за них, у жадному випадку не може розписуватись Московський Патріярхат.

Нашим основним бажанням до Апостольської Столиці є, щоб ватиканські чинники від остполітік не вели розмов і договорів у справі, чи це Української Православної, чи Української Католицької Церков без їх безпосередньої участі, як рівних партнерів. Нічого нам не відомо, що в цій справі зробив провід нашої Церкви.

Микола Галів

Кардинал Едвард Кассіді продовжує ганебну «Остполітік»

Останні події, що від деякого часу розвиваються на сході Европи, точніше на терені колишнього Радянського Союзу і в тому на Україні, повністю абсорбували нашу увагу. Таким чином, ми випустили з нашого виду ватиканський олімп, де на протязі довгого часу плекалась «остполітік». Нам здавалось, що на цьому ватиканському горбику, переконались, що Москва не зрезиґнувала з ідеї третього Риму. Здавалось, що в цьому напрямі зайво Ватиканові робити будь-які надії. Нам також здавалось, що у ватиканських колах, вже у принципі, і згідно з рішенням Вселенського Собору Ватиканського II, вирішено питання, яке довгий час оспорювалось, себто визнання патріярхату Помісної УКЦеркви.

Це зрозуміло, бо сьогодні вже немає тих всіх перешкод, які нам висували у минулому, — брак території, своєї адміністрації, владик і т.д. Все це сьогодні відпадає, бо наша Церква все це посідає і дальше розвиває і скріплює свою церковну мережу на батьківщині. Отже, здавалось би, це тільки питання дуже короткого часу — формально визнати, у нашому розумінні і переконанні, існуючий Патріярхат Помісної УКЦеркви. Але тут вже є знову маленькі «але», про яких ще не дуже голосно говориться, що, мовляв, проти патріярхату є нібито православний світ, говориться про греків, але ще не згадується про московського патріярха Алексія II. Отже, ні більше, ні менше, нам здавалось, що на цьому відтинку є вже спокій і мир, але показується, що це не зовсім так, бо знову відновлюється ганебна «остполітік». Вживаю цього гострого вислову, але в цій ситуації цього не можна інакше окреслити.

Як останньо виявилось, що це була наша побожна уява про спокій, мир і добре наставлення. У деяких ватиканських колах наставлення до нашої Церкви залишилось неприхильним і кривдячим, про що говорить інтерв’ю з 3 вересня 1991 р, яке подав Префект Секретаріяту Християнської Єдности кардинал Едвард Касіді для «Католік Ньюс Сервіс», себто Католицької пресової служби, яке викликає розчарування, невдоволення, але прямо обурення.

Кардинал Касіді сказав, що розвалилася радянська комуністична система, це дає великі надії для католицької і православних Церков на терені Радянського Союзу. «Розпад комунізму і можливість Церков свобідно і нормально працювати, чим ми тільки можемо радіти», — сказав кардинал.

Кардинал продовжує: «Ніхто ще тому короткий час був би не повірив, що такі події могли статись у тому столітті. Тепер є очевидним, що комунізм розвалився і що радянський нарід культивує своє релігійне життя, і це є те, що є поза дискусією». Все вищесказане не має жодних застережень, але дальше кардинал Касіді говорить, що він не бачить екуменічних проблем в Україні між католиками й православними, якщо Україна залишиться у рамках Радянського Союзу. Але в У країні є сильні тенденції, щоб змінити цю ситуацію, себто вийти з Союзу.

І дальше кардинал Касіді говорить: «Труднощі можуть постати, проте, коли Україна буде бажати повної незалежности з Католицькою Церквою, яка веде цим шляхом». Він сказав, що його враження є: «Це дуже важно для Російської Православної Церкви, як дехто може зрозуміти, що це «серце Росії» залишається незломаним. Це були принаймні республіки — Росія, Білорусь і Україна».

«Пізнього серпня Українська Католицька Церква взяла повну відповідальність за українську ініціативу декларації про незалежність від Радянського Союзу. В той час зроблене ствердження Кардиналом Мирославом Любачівським, головою Української Церкви, який закликає вірних до праці для піддержки «нашої повної реалізації незалежної держави».

Кардинал Касіді сказав, що «реалістично, коли Україна стане незалежною, це буде мати піддержку виходити поза конфесійні лінії. Католицька Церква є меншістю, правдоподібно 25% в Україні тоді, коли православні мають більшість».

Як бачимо з повищого, кардинал іде в тому самому напрямі, що його керманичі від «остполітік» у минулому, тільки з малою різницею, що вони краще знали історію Росії й України, як кардинал Касіді. Таким і подібними шляхами, як пропонує кардинал Касіді, ніколи не осягнеться християнської єдности, а ще більше зантагонізує її. Йому варто було б запізнатись, що Україна ніколи не була, не є і не буде Росією. Україна не може забути, як російські православні християни знищували Українську Православну Церкву, як прикладали безпосередньо своїх рук у т. зв. «соборі» 1946 р. і що тоді писав Патріярх Алексій, називаючи Апостольську Столицю різними епітетами. Кардинал Касіді не знає, що українці-католики за свою приналежність до Апостольської Столиці були ув’язнені, сиділи на засланнях і віддавали своє життя. Де ж тоді була російська православна християнська любов? Тоді Російська Православна Церква на чолі зі своїми ієрархами співпрацювала з комуністичним режимом.

На такий виступ повинні зареагувати всі наші владики і вимагати у Ватикані усунення такого префекта Секретаріяту Християнської Єдности, яким під сучасну пору є кардинал Касіді. Треба нарешті в ім’я правди і справедливости покласти край ватиканським рупорам «остполітік». У цій справі не вільно мовчати. До цієї теми ми ще повернемось.

Микола Галів

Все це вже було: Місія Поссевіна

Історія любить повторятися, а зокрема часто повторяються помилки т.зв. «творців історії». Італійський філософ історії, Бенедетто Кроче (1866-1952) записує такі помилки на рахунок «браку історичної пам’яті», або, простіше незнання історії. Кроче думає також, що іншою причиною повторювання помилок можуть бути, за його терміном «псевдоісторії», тобто історії, які можуть бути вірні щодо фактів, але фальшиві щодо їх інтерпретації. Інтерпретація фактів може бути тільки логічна, а всяка інша інтерпретація, що спирається на власні «побожні бажання», на ідеологічні вимоги, на сучасні національні чи класові інтереси і т.п. створює власне оці «псевдоісторії», що можуть бути джерелом історичних помилок.

Не зважаючи на різні теоретичні пояснення причин історичних помилок, що їх дають різні теоретики й філософи історії, немає найменшого сумніву, що сам факт повторювання історії дивує. Дивувався цим повторюванням історії і пов’язаним з ним помилкам здібний і могутній шведський канцлер, граф Аксель Ґустафсон Аксенштієрна (1583-1654), який у листі до свого сина записав пам’ятні слова: «Не сці мі філі, квантілля пруденція мундус реґітур?» (Чи не знаєш мій сину, якою малою розсудливістю світ управляється?). До речі, найновіша історія України (в XX столітті) дає чимало доказів браку цієї «пруденції» у можних світу того, які зі своїх висот рішали про нас без нас. Їх рішення часто були без глузду, якщо йшлось навіть про їхні «інтереси». Ось може хто з читачів розв’яже такий ребус: 1. Антанта вела «хрестоносний» похід проти московського більшовизму. 2. Стотисячна українська армія вела тоді боротьбу проти більшовицької Москви. 3. На територію України зайняту українською армією, Антанта проголосила бльокаду й заборонила довіз на Україну не тільки військового спорядження, але й одягу та ліків. 4. Коли восені 1919 року, в українській армії вибухла жахлива епідемія тифу, вона коштувала життя щонайменше 50,000 українських старшин і вояків. Через такі непомірні втрати, що їх уникнути не можна було через брак ліків у знищеній війною Україні і неможности достави їх із закордону, через бльокаду, українська армія перестала бути силовим фактором у боротьбі проти більшовицької Москви. 5. «Хрестоносний похід Антанти проти більшовицької Москви тривав дальше, але закінчився цілковитим провалом амбіцій Антанти і її провідних діячів, частинно позбавлених «історичної пам’яті», а частинно начитаних у різних «псевдо-історіях», якби це схарактеризував Бенедетто Кроче.

Клясичний приклад повторення історії, в наших часах, маємо у випадку т.зв. ватиканської «Остполітік». Ця «Остполітік» полягає на тому, що ватиканська дипломатія веде інтенсивні розмови так з урядом СССР, як теж з московською патріярхією. Переговори з урядом СССР мали б довести до якогось конкордату між Ватиканом і СССР, в якому права Католицької Церкви в СССР мали б бути, якимсь чином, забезпечені. Переговори з московською патріярхією мали б довести до певних екуменічних зговорень і закінчитись може навіть унією Римської Католицької Церкви з Руською Православною Церквою. Внаслідок цих розмов, гості з Москви вже почуваються у Ватикані, як у себе вдома!

Коли ми при ватиканській «Остполітік», то хочемо сказати, що все це вже було і ватиканські дипломати під сучасну пору можуть багато скористати з досвіду єзуїта Антонія Поссевіна (1533-1611), що на дворі Папи Григорія XIII (1572-1585) відогравав подібну ролю, як архиєп. Аґостіно Касаролі на дворі Папи Павла VI. Поссевіно був освічений, розумний і зручний дипломат і його вибрав Папа Григорій XIII до ведення переговорів з московським царем Іваном IV Грозним (1533-1584) про приступлення Московії до антитурецької коаліції європейських держав та про об’єднання Римської Католицької та Руської Православної Церков. Щоб зрозуміти обставини, серед яких виникнула ідея місії Антонія Поссевіна (латинське звучання прізвища Поссевіно) до Москви, треба дещо нагадати з історії Европи в XV-XVI століттях. Робимо це дуже охоче, бо «старі» вже забули те з історії, що вчились колись в гімназіях, а «молоді» не знають історії зовсім. Навчання історії є, якоюсь мірою, на індексі в ЗСА.

Неповторною подією в історії Европи XV століття був упадок Візантії, центру східньої римської імперії та центру східньої християнської Церкви. В 1453 році, султан Магомет II здобув Візантію і на білому коні в’їхав до храму св. Софії, найвизначнішої святині східнього християнства. До речі, марш турків на Европу з метою привернути її до «правдивої» магометанської віри, почався ще перед здобуттям Візантії. І так варто пригадати, що ще в 1389 році, в нещасному бою проти турецьких завойовників на Косовому полі, Серби втратили свою незалежність на 500 років. В 1385 році впала Софія в Болгарії.

Поява турків в Европі, упадок Візантії, успіхи турків на балканському півострові, викликали паніку в Европі. Папи римські, імператори римські: Фридрих III Габсбурґ, Максиміліян І, Карло V, венецькі дожі почали монтувати антитурецькі коаліції. Ситуація ускладнилася ще більше й викликала просто несамовиту паніку в Европі, коли під проводом найвизначнішого з турецьких султанів, Сулеймана II Величнього (1520-1566) турки почали дальший похід на Европу, змітаючи на шляху свого походу кожний спротив. І так 1521 року впав Белград, в 1524 році, під Могачем, розбито впух і впрах мадярів і скоро потім турецькі війська приступили до першої облоги Відня, столиці римської імперії. Очевидно, монтовані перед цим походом коаліції виявилися блефом; на шляху турецьких підбоїв народи (серби, болгари, хорвати, семигородці, волохи, молдавани) не отримали від нікого жодної допомоги. В Польщі турки захопили Кам’янець, який перемінили в сильну фортецю. Це ж було так, як за нашого короля Данила І (1205-1238), який отримав визнання й королівську корону, але ніякої допомоги проти татарів. Турецька загроза для Европи була цілком реальна. Політика європейських держав на чолі з римським цісарством крутилася коло турецької загрози. Проблема обговорювалася широко також на V Лятеранському й Тридентському Вселенських Соборах.

Очевидно, у розшуках за надійною силою проти турків, організатори антитурецьких коаліцій звернули були свою увагу на московське царство-государство, яке саме тоді консолідувалось довкруги Москви. Вже римський імператор Фридрих ІІІ Габсбурґ (1440-1493) звертався до московського князя Івана III Васильовича (1462-1505), щоб пристав до антитурецької коаліції, обіцюючи йому за те, королівську корону. Іван III відповів гордовито, що владу отримав від Бога і тому не є зацікавлений отримувати її від кого-небудь іншого, а турецька навала — це кара Божа за гріхи, а головно за приступлення Візантії до Фльорентійської унії.

Заходи притягнути Московію до антитурецької коаліції повторилися з ініціятиви Москви за панування внука Івана III Васильовича, першого царя на московському престолі (1547), Івана IV Грозного. Цей перший цар, — це був собі такий Іді Амін Баба на московському престолі, відомий із своїх жорстокостей і масових убивств. Не зважаючи на це, цей цар часто отримує позитивну характеристику і на Заході, і в Совєтах. Західні історики люблять психоаналізувати його особистість згідно з вченням Зиґмунта Фройда й дошукуватись позитивних ціх його характеру, звалюючи все погане на важкі умовини його дитинства. Для совєтських істориків, Іван IV Грозний, зокрема за часів Сталіна рахувався позитивним володарем тому, що значно поширив був межі «русского государства» й вів безперебійну боротьбу проти боярства. А втім, цар Іван IV Грозний був творцем «опричнини», оцього зразку для Чека, ҐПУ, НКВД, КҐБ. Що з цієї опричнини виникла нова кляса експлуататорів і що для неї встановлено інституцію повного закріпачення селянства, це совєтські історики не беруть до уваги. А хіба у сучасних колгоспах є інакше?

Іван IV Грозний дійсно поширив був межі свого государства. Під ударами московської постійної армії з численною артилерією, впали були столиці досі незалежних татарських ханатів: Казань (1552) і Астрахань (1556). Дорадники царя, князь Курбський і брати Арташеви радили йому вдарити ще по татарському ханаті в Криму, але цар не послухав їх, і привело до цього, що Курбський мусів утікати до Литви. Нав’язавши торговельні взаємини з Англією, цар задумав пробити собі вікно в західню Европу, займаючи Прибалтику. Так почалася довга й кровопролитна Лівонська війна, що тривала від 1558 до 1583 року. У першій фазі цієї війни, московські війська мали великі успіхи. Москвини зайняли Естонію, Лівонію, розбиваючи цілковито Лівонський орден, а в Білорусі москвини зайняли Полоцьк (1563). Тут за свідченням старих литовських хронік, Іван IV Грозний дав жидам Полоцька вибір: або вихриститись до 24 годин, або бути втопленому в р. Двині. Литовська хроніка стверджує, що в Полоцьку московські «стрільці» потопили в Двині до 20,000 жидів, мужчин, жінок, дітей. Може число подане литовською хронікою є перебільшенням, але про деталі цього погрому не питайтеся нічого наших жидівських сусідів. Зате вони дуже добре знають, що за Хмельниччини згинуло в Україні більше жидів, ніж їх там було.

Ситуація в Лівонській війні цілком змінилася, коли в «Речипосполитій» (так називалася польсько-литовська держава після Люблинської унії 1569 року) до влади прийшов король Стефан Баторій (1533-1586) Сейм Речипосполитої, (після втечі з Варшави першого виборного короля, француза Андрі де Валюа), відкинув кандидатуру на польського короля Івана IV Грозного, й вибрав сина семигородського (трансильванського) воєводи Стефана IV — Стефана Баторія, який теж був семигородським воєводою. Семигород (Транссильванія) була васальною державою турецьких султанів, як Волощина чи Молдавія.

Мадярський шляхтич Стефан Баторій, що володів у Польщі від 1576 до 1586 року, був розумним володарем, зручним політиком і геніяльним полководцем. Він поклав основи організації польської армії, до якої приєднав теж реєстрові козацькі полки перевівши реформу козацького устрою. Баторій був неприєднаним ворогом Москви і мав пляни знищення московської держави. Для цієї мети він перевів був реорганізацію польської армії.

В 1579 році, польська армія виступила була в Лівонській війні проти Москви. Московські війська потерпіли були від поляків поразку: впав Полоцьк (1579), далі Великі Луки й польські війська підійшли під Псков (1581). Московські війська були в розтічі; війна тягнулася довго, нових рекрутів уже годі було постачати, економічна руїна давалася щораз більше взнаки. Кримські татари гуляли по Московії досхочу і нікому не було їх стримати: Кримський хан Менглі Ґірей напав навіть і спалив Москву.

І це був власне цей час, коли цар Іван IV Грозний почав на всі сторони висилати послів, до римського імператора, до Римського Папи, і т.д. Московські посли знаючи як люблять турків, очорнювали Баторія, що він турецький васал і тому воює проти Московії. Папі Григорію XIII московські посли заявили, що цар Іван уже давно хотів приєднатися до антитурецької коаліції, але він цього зробити не може, бо проти нього воюють і Швеція, і Польща. Цар також не має нічого проти поєднання Римської Католицької й Руської Православної Церков і створення одної християнської церкви під проводом Апостольської Столиці. Коли він кандидував на польського короля то робив це виключно тому, щоб створити реальні умови для поєднання обох Церков.

Оці заяви послів Івана IV Грозного стали причиною, що Папа Григорій XIII вислав свого дипломата Антонія Поссевіна до Польщі й Московії з місією окремої ваги. У Польщі, Поссевіно мав наклонити короля Стефана Баторія до перемир’я з Москвою. В Москві, на Поссевіна чекало ширше завдання: створити основи для поєднання Церков.

Прибувши до головної кватири короля Стефана Баторія у м. Вільна, столиці Литви, Антоній Поссевіно почав перед королем змальовувати райдужні перспективи своєї місії. «Москалі є добрі люди і вони щиро хотять приєднатися до нашої Церкви», мовив Поссевіно. «Москалі є обманці й шахраї, відповів король і вони не виконають ні одної зі своїх обіцянок. Все ж таки, місія Поссевіна у Польщі була успішна, після довгих переговорів, за посередництвом А. Поссевіна, король Стефан Баторій уклав перемир’я з московським царем. Укладено це перемир’я в 1582 році, а рік пізніше, московський цар уклав теж перемир’я з Швецією. Всі московські завоювання в Лівонській війні були втрачені: Москвинам залишилося тільки устя р. Неви, як «доступ» до Балтійського моря.

Тоді Поссевіно поїхав до Москви, щоб з царем договоритись про приєднання до антитурецької коаліції і про поєднання обох Церков. Як це передбачав король Стефан Баторій, москвини із своїм царем на чолі солідно обманули Апостольську Столицю і про одне, і друге просто не хотіли чути. Тут повністю виявилися наївність Поссевіна і безоглядність та цинізм московського царя, що вів усі переговори з Поссевіно в оточенні своїх бояр. Коли Поссевіно покликався, що греки склонюються до унії з Римом, то цар йому відповів, що москвини не в греків вірують, але в Ісуса Христа, і що вони одержали віру не від греків, але від св. Андрея, брата Апостола Петра. Коли на цю заяву хотів покликатися Поссевіно, мовляв уже в самому почині християнства була єдність східної і західньої Церков і що цю єдність треба відновити, цар відповів: «Про яке поєднання може бути мова, коли ваші попи голять бороди». Пізніше він ще заявив, що ніде в Святому Письмі він не читав, що треба голити бороди, а навпаки читав, що треба носити бороди. Адже ж Ісус Христос не голив своєї бороди і не голили її Апостоли.

Отак звівши всю проблему поєднання християнських Церков до голення борід, цар виявив безоглядність і перфідію, властиву всім московським володарям аж до наших часів. У дипломатичному дуелі з дипломатом Ватикану, цар Іван IV Грозний осягнув повний тріюмф: розумний Поссевіно гірко відчув цей факт і треба сказати що його ніколи не забув. Йому стало ясно, що цар виявився обманщиком, він навіть дізнався в Москві, чому цар не хоче навіть чути про антитурецьку коаліцію (він тоді платив дань кримському ханові, який був васалем султана, щоб купити собі в нього безпеку від нападів кримських татар на Московію), але він не міг собі простити своєї власної легковірности. Доказом є книжка Поссевіна, під наголовком «Московія», що появилася була у Вильні, 1586 року, в латинській мові. Було декілька видань цієї цінної книги в латинській мові й одне в перекладі на італійську мову. Не було перекладів на інші світові мови і я думаю, що в цьому факті не обійшлося без московської руки. Ця книга — це повна правда про Московію XVI століття, про її устрій, про православну віру московського зразка, врешті про самого царя й національний характер москвинів. Будучи у Венеції тамтого року, я мав цю книгу в своїх руках, і перелисткування доказало, що вона надзвичайна. Нагадує книги комуністичних авторів, які розчарувалися в комунізмі і кажуть чому. Гадаю, що наші науковці повинні зацікавитись цією книгою й, евентуально, перевидати її. Вона теж подібна до книги про Росію француза Астольфа Кюстіна, що залишив 4-томний опис Росії в XIX ст. і яку вже після війни видана у французькій та англійській мовах.

Зворушує думка, чи архиєп. Аґостіно Касаролі читав цю книгу свого попередника? Мало змінилося в Московщині з часів Івана IV Грозного. Книга Поссевіна могла оберегти не від одного розчарування, що є закономірне в таких умовах.

Антоній Поссевіно залишився був у Польщі, повернувшись зі своєї місії в Москві. Був частим гостем кн. Константина Острозького, який схилявся до унії перед Собором у Бересті. Став приятелем Української Католицької Церкви й українського народу і в дусі цієї приязни інформував Апостольську Церкву про наші справи. Здобувши досвід у Москві, здобувши цілком інший досвід в Україні, можливо, що це він, Антоній Поссевіно інспірував слова Папи Климентія VIII до Руської Церкви: Пер вос меї Рутені Орієнтем конвертендум ессе сперо! (Через вас, мої русини сподіюсь, що Схід навернеться).

Сучасна ватиканська «Остполітік» не є ніякою новинкою. Все це вже було. Ватиканська «Остполітік» в XVI столітті закінчилася компромітацією ватиканської дипломатії. Боїмось, що сучасна ватиканська «Остполітік» матиме такі ж наслідки, бо партнер є той сам і він не змінився за 400 років. Ніяких успіхів від пактування з найбільшим ворогом християнства не може бути, а шкоди, зокрема морального характеру, є вже велетенські. Проте дуже важлива проблема моральних шкід через сучасну ватиканську «Остполітік», це вже інша тема, яка не вміщається в рямці цієї статті.

«Звільнено мене, та не привернено волі моїй рідній Церкві»

Звільнення митрополита Йосифа Сліпого в контексті змін у дипломатичних відносинах Ватикану з СРСР та Російською Православною Церквою.

9 лютого 1963 року світова преса повідомила сенсаційну новину про звільнення з радянських таборів та прибуття до Італії багаторічного в’язня Митрополита Української Греко-Католицької Церкви Йосифа Сліпого. Шпальти газет рясніли запитаннями: навіщо радянська влада звільнила його? Навіщо дозволила виїхати до Рима? Які це матиме наслідки? Чи можна вважати це звільнення початком нової ери у ставленні керівництва СРСР до Церкви? Чи вплине ця подія на майбутнє УГКЦ в Радянському Союзі?

Протягом 50 останніх років з’явилася значна кількість публікацій про обставини звільнення Йосифа Сліпого. Ця стаття, написана на основі джерельних матеріалів, споминів очевидців, зокрема митрополита Максима Германюка, та учасників самого процесу визволення, а також найновіших публікацій, що з’явились у журналі «The Catholic Historical Review», є спробою підбити певні підсумки, відтворити той непростий процес, поставити його в конкретні церковні та політичні контексти. А оскільки він супроводжувався «перезавантаженням» стосунків між Ватиканом та соціалістичним блоком, відомим під назвою «Східна політика», то для кращого розуміння варто окреслити це поняття.

«Східна політика» Ватикану

«Східна політика» Ватикану (відома в науковому середовищі як «Ostpolitik») – поняття надзвичайно широке й неоднозначне. До ширшого наукового вжитку цей термін ввійшов у другій половині ХХ ст. і використовувався первинно для означення політики Західної Німеччини щодо СРСР та інших країн Варшавського договору після підписання угод з цими державами в 1970 році. Згодом його почали використовувати для означення дипломатичної діяльності Святого Престолу в центрально-східноєвропейському просторі протягом останнього століття.

Сучасні дослідники по-різному застосовують поняття «Східної політики», вставляючи його в різні хронологічні рамки. Українська дослідниця відносин між Ватиканом та Росією і СРСР Е. Бистрицька окреслює цим поняттям будь-які види діяльності Латинської Церкви на «східному фронті», починаючи з 1054 року: «Східна політика Ватикану своїм корінням сягає розколу 1054 р., коли гострі суперечності політичного і соціокультурного характеру між Римом і Константинополем заклали основи формування двох релігійних систем – православ’я та католицизму». У російськомовному виданні «Католическая энциклопедия» автори виокремлюють два напрямки «Східної політики»: перший – діяльність Папи Лева XIII з метою налагодження контактів, досягнення єдності з Православними Церквами та реформи Східних Католицьких Церков; і другий – діалог Апостольського Престолу з країнами соціалістичного блоку під час понтифікату Папи Павла VI.

Для цього нарису я взяв за основу визначення «Східної політики» Ватикану, подане в монографії Л. Гентош про діяльність Апостольського Престолу за понтифікату Папи Венедикта XV: Східна політика – це «… сукупність теоретичних засад та практичних кроків [Апостольського Престолу] стосовно контактів з православним світом, з його релігійними та політичними лідерами. Термін «східна політика Ватикану» в ХХ ст. стосується контактів, взаємин з Росією, СРСР, східноєвропейськими країнами, а після Другої світової війни – країнами соціалістичного табору». А що стосується вживання поняття «Східна політика» Ватикану до особи Йосифа Сліпого, то до цієї дефініції варто додати й те, що під час і після ІІ Ватиканського Собору екуменічні ініціативи римських структур відносно Російської Православної Церкви трактувались предстоятелем УГКЦ як невід’ємна складова «Східної політики». Зазначимо й те, що в католицьких довідниках дуже рідко можемо натрапити на поняття «Східна політика», оскільки католицькі «архітектори» «Східної політики» не називали свою діяльність на Сході «політикою». Тож, на мою думку, доречним і коректним буде подати його в лапках.

Перед тим як перейти до розгляду взаємозв’язків між життєвим шляхом Йосифа Сліпого та «Східною політикою» Ватикану, слід зазначити, що остання протягом століть залишалась одним із пріоритетних напрямків папської дипломатії. Її первинна мета полягала в забезпеченні релігійного життя та збереженні єрархічних католицьких структур в центрально-східноєвропейському просторі, а римські архиєреї не раз послуговувались дипломатією як «пастирським інструментом» для забезпечення душпастирського служіння католицьких священиків. «Східна політика» Ватикану ніколи не була однорідним явищем. У різних контекстах, політичних обставинах вона використовувала різноманітні моделі та норми поведінки, які балансували між поступками, відвертою конфронтацією або ж пошуком шляхів співпраці. Як і будь-яка інша політика, вона могла коливатися між абсолютною вірністю принципам та, за потреби, прагматизмом чи опортунізмом. Варто також наголосити, що, незважаючи на зміни парадигм у «Східній політиці» протягом ХХ ст. , вони не означали ідеологічних чи світоглядних компромісів між Римом і державами соціалістичного блоку.

«Нова східна політика» Ватикану і звільнення Митрополита Йосифа Сліпого

Звільнення Митрополита Йосифа Сліпого завдячуємо у ширшому історичному контексті суттєвим змінам, які відбулися у ставленні Ватикану до держав соціалістичного блоку, зокрема СРСР, на початку понтифікату Папи Івана XXIII. Після невдалих спроб налагодити контакти з радянською державою його попередники – Пій ХІ та Пій ХІІ – були відвертими противниками СРСР, що вплинуло на «Східну політику» і на риторику понтифіків, яка часто мала полемічний характер. Німецький дослідник Едуард Вінтер характеризує період 1927 – 1958 рр. у ватикансько-радянських відносинах як час «тридцятилітньої війни». Ватикан засуджував комунізм як антихристиянську ідеологію, зокрема Папа Пій ХІ у своїй енцикліці «Divini Redemptoris» від 19 травня 1937 року. Таке ставлення до СРСР загалом не сприяло налагодженню зв’язків на релігійному рівні з Російською Православною Церквою (РПЦ), яка вважала Ватикан місцем політичних інтриг, спрямованих на руйнування єдності Православної Церкви.

Папа Іван XXIII. Джерело: https://www.chiesadimilano.it/.

Незважаючи на діаметрально протилежні світоглядні позиції між Апостольським Престолом і соціалістичним блоком, у 1958 році відбулися суттєві зміни в «Східній політиці». «Відлига» у взаєминах між Ватиканом і Кремлем стала особливо помітною на тлі протистояння між СРСР і США, що увійшло в історію під навою «Карибська криза», яка була спричинена розміщенням радянських ядерних ракет на Кубі. Вона дала поштовх до складних дипломатичних переговорів, а тогочасний Папа Іван XXIII відіграв посередницьку роль у пошуку політичних компромісів. Від цього періоду Ватикан та Кремль неодноразово обмінювалися офіційними делегаціями. За цим таїлися сподівання Апостольського Престолу на зміну радянської державної політики у ставленні до Церкви. Як приклад, міністр закордонних справ СРСР А. А. Громико чотири рази відвідував Ватикан (1966-го, 1968-го, 1974-го і 1975-го). Окрім того, деяким богословам Римо-Католицької Церкви була дана можливість викладати у православних богословських академіях.

ІІ Ватиканський Собор (1962 – 1965 рр.)

У той час як Ватикан поступово змінює безплідну конфронтацію на невеликі, проте важливі кроки на шляху пошуку порозуміння з СРСР, в Католицькій Церкві у 1962 році розпочинає роботу ІІ Ватиканський Собор, ініційований Папою Іваном XXIII. Він став найбільшим форумом в історії Католицької Церкви, на який запросили усіх католицьких єпископів. Особливістю цього Собору, перша сесія якого відбулася в жовтні 1962 року, було те, що до участі в ньому було залучено в статусі спостерігачів представників інших християнських конфесій, а відповідальність за контакти з їхніми представниками покладено безпосередньо на новостворений Секретаріат у справах сприяння християнській єдності (1960 р.). Секретаріат, якому судилося незабаром відіграти одну з ключових ролей у справі звільнення Митрополита Йосифа Сліпого, повинен був сприяти успішній реалізації екуменічної програми Папи Івана ХХІІІ та запросити на Собор тих, «хто носить ім’я християн, але відокремлені від Апостольського Престолу…», і щоб вони в такий спосіб «могли спостерігати за роботою Собору й легше знайшли шлях, що ним можуть прийти до єдності, про яку просив у Своїй ревній молитві до Отця Ісус Христос». Приїзд спостерігачів різних християнських Церков на Собор, їх участь у соборових засіданнях були одними з перших видимих досягнень дипломатичної роботи Секретаріату.

Протест греко-католицьких єпископів

Завдяки старанням Секретаріату 8 жовтня 1962 року Синод РПЦ ухвалив рішення відрядити на Собор двох спостерігачів. Їх поява 12 жовтня у залі засідань підняла хвилю обурення з боку українських греко-католицьких єпископів діаспори. Час перед звільненням Йосифа Сліпого, перебіг перших соборових засідань та реакцію українського єпископату на присутність спостерігачів від Московського Патріархату описав у своїх споминах митрополит Вінніпега, голова греко-католицької єпископської конференції Максим Германюк, зазначивши, що через відсутність Митрополита Сліпого та присутність православних спостерігачів з Москви українські єпископи 17 жовтня 1963 року вирішили висловити протест у вигляді звернення до усіх соборових отців.

Апостольський Престол в особі Папи Івана XXIII через представників Східної конгрегації дав, однак, зрозуміти, що не бажає, аби українські владики реагували таким чином на присутність представників РПЦ. На зустрічі 25 жовтня з кардиналом Августином Беа, головою Секретаріату, понтифік, дізнавшись про плани українських єпископів, попросив його запобігти такій акції. Відтак через два дні ці застереження Папи були доведені кардиналом Беа до відома українського єпископа Амврозія Сени‑ шина і висловлене запевнення, що запрошення делегатів від РПЦ було ініціативою виключно Секретаріату, а не Святого Престолу.

Незважаючи на застереження, протест єпископів за достеменно не з’ясованих обставин таки потрапив у пресу і був опублікований 22 листопада в „Giornale d`Italia“. У ньому єпископи вимагали негайного звільнення Митрополита Йосифа Сліпого. І хоча Секретаріат у справах єдності християн блискавично відреагував на це звернення, цілковито відсторонившись від його змісту, намагаючись схилити єпископів до того, аби вони подали до преси спростування, дражливе церковно-політичне питання, пов’язане з присутністю представників православ’я з СРСР і неможливістю прибуття на Собор греко-католицького Митрополита Йосифа Сліпого, вимагало негайного вирішення і, без сумніву, прискорило пошук шляхів у справі його звільнення.

Процес звільнення Митрополита Йосифа Сліпого

Секретаріату, який продемонстрував упродовж наступних тижнів ази витонченої дипломатії, вдалось налагодити контакт із дипломатом президента США Джона Фітцджеральда Кеннеді Норманом Казенсом, головним редактором нью-йоркського журналу «Saturday Review», який саме в той час на доручення американського президента готувався до переговорів з Микитою Хрущовим з приводу «Карибської кризи». Перед тим як прибути до Москви, Казенс на прохання римських достойників 10 грудня 1962 року прибув до Рима. Під час зустрічі з кардиналом Августином Беа, головою Секретаріату в справах сприяння християнській єдності, кардиналом Амлето Джованні Чіконьяні, державним секретарем Ватикану, монсеньйором Анджело дель’Аква, офіціалом державного секретаріату, та монсеньйором Ігіно Кардінале, керівником протоколу Ватикану, йому було передане особисте прохання Івана XXIII до радянського керівництва, яке стосувалось звільнення Йосифа Сліпого та можливості його прибуття до Рима задля участі в Соборі. Казенс на прохання Ватикану мав гарантувати Москві, що Апостольська Столиця не використовуватиме це звільнення з метою пропаганди.

Норман Казенс. Джерело: https://www.digitalcommonwealth.org/.

За кілька днів, а саме 14 грудня, американський дипломат мав у Москві п’ятигодинну розмову з Микитою Хрущовим, під час якої озвучив прохання Римського єпископа. Звільнення Митрополита Йосифа Сліпого мало б стати, на думку останнього, жестом доброї волі в інтересах релігійної свободи. Генеральний секретар Компартії, зі слів Казенса, був доволі добре ознайомлений із релігійними справами в Україні, зокрема тими, що стосувалися УГКЦ. Він, хоча й не був проти покращення відносин із Ватиканом, припускав, що звільнення Йосифа Сліпого наробить «великого смороду». Та після запевнення Казенса, що Ватикан не порушуватиме домовленостей і не зловживатиме цим жестом радянського керівництва, Хрущов зрештою задекларував свою готовність перевірити цю справу. Добрим знаком її позитивного вирішення стало те, що Микита Сергійович передав через дипломата власноруч підписану різдвяну листівку для Папи Івана XXIII. Казенс після повернення до Рима на приватній аудієнції в понтифіка 19 грудня розповів про свою зустріч з радянським лідером, а Папа признався, що вже багато років молиться за звільнення митрополита Йосифа Сліпого.

Окрім налагодження дипломатичних контактів за посередництва США, Іван ХХІІІ, як з’ясувалося згодом, просив у листопаді 1962 року свого приятеля кардинала Густаво Тесту, секретаря Східної конгрегації, заторкнути тему звільнення Митрополита під час зустрічей зі спостерігачами від РПЦ на Соборі. До перемовин були залучені кардинали Теста, Беа, монсеньйор Віллебрандс, а з православної сторони – священики Боровой і Котляров. На початку січня 1963 року Боровой у звіті про першу сесію Собору, представленому в Москві, порушив тему звільнення Сліпого, зазначивши, що ця справа є особистим проханням Папи та повторивши запевнення Ватикану щодо невикористання звільнення Митрополита Йосифа з метою пропаганди проти СРСР.

18 січня радянський дипломат Анатолій Добринін запросив Нормана Казенса та Фелікса Морліона (монах домініканського ордену, що сприяв налагодженню контактів між Ватиканом та американським дипломатом) на приватний обід, під час якого й повідомив про рішення Хрущова звільнити Митрополита Йосифа. «Помилування» Сліпого датоване 26 січня 1963 року (про реабілітацію не йшлося, оскільки Митрополит залишався для радянського керівництва ідеологічним ворогом). Після цього він прибув до Москви, де розпочався процес приготування до виїзду за кордон. Для супроводження до Рима українського Митрополита було делеговано монсеньйора Віллебрандса, який 1 лютого приїхав до столиці СРСР. Наступного дня він зустрівся з представниками радянських органів влади: А. Куроєдовим, головою Ради у справах РПЦ та П. Макареєвим із Міністерства зовнішніх справ, на яких представник Ватикану повідомив, що Митрополит після виїзду з СРСР спочатку проведе трохи часу в монастирі Гроттаферрата поблизу Рима, і Ватикан матиме час для приготування відповідного повідомлення для преси. Того ж дня відбулась зустріч з Йосифом Сліпим, на якій Йоганнес Віллебрандс передав йому подарунок від Папи – вервицю – та пояснив умови звільнення. Згідно з дипломатичними домовленостями між Ватиканом і Кремлем, Митрополит Йосиф не мав права розповідати про своє «кримінальне минуле» та про досвід радянських таборів. Крім того, йому заборонили відвідати перед виїздом до Італії свій митрополичий осідок у Львові.

Уже перед самою дорогою Митрополит 4 лютого в готельному номері таємно висвятив священика Василя Величковського (1903 – 1973 рр.) на єпископа. У супроводі монсеньйора Віллебрандса Йосиф Сліпий прибув 9 лютого до василіянської обителі св. Ніла в Гроттаферраті, а через два тижні, 23 лютого, переїхав до Ватикану, де зустрівся з Папою Іваном XXIII і розпочав свій римський період діяльності. Звільнення Митрополита хоча й було великою мірою актом доброї волі Москви у відношенні до Апостольської Столиці загалом та до Івана XXIII особисто, стало, проте, в ширшому контексті одним із важливих досягнень ватиканської дипломатії, «Нової східної політики» та засвідчило зміну парадигми у відносинах зі соціалістичними державами.

Окрім добре відомих фактів, які свідчать про пожвавлення православно-католицького діалогу під час та після ІІ Ватиканського Собору, «Нова східна політика» мала суттєвий вплив на взаємини між Ватиканом та РПЦ. Під час офіційної зустрічі делегацій РКЦ та РПЦ в грудні 1967 року у Ленінграді був проголошений початок офіційного діалогу між двома Церквами. А через два роки, 16 вересня 1969-го, Святіший синод РПЦ зробив важливий екуменічній жест, дозволивши католикам у окремих випадках та за взаємної згоди приймати Святі Тайни в РПЦ.

Звільнення Митрополита Йосифа Сліпого українська діаспора прийняла з великим оптимізмом. У її колах ширилися чутки, що невдовзі Хрущов особисто відвідає Рим, аби вирішити питання переслідуваної УГКЦ. Однак скоро стало очевидним те, що прибуття Митрополита Йосифа Сліпого до Рима жодним чином не означало ні його реабілітації, ні реабілітації всієї УГКЦ… Радянський уряд не був готовий іти на поступки греко-католикам і не мав наміру змінювати дотеперішню релігійну політику.

За іронією долі Митрополит Сліпий, який завдячував своє звільнення змінам у «Східній політиці» Ватикану, став незадовго після свого прибуття до Рима її відвертим критиком і противником. Причина такого ставлення до намагань структур Римської курії налагодити контакти з радянським керівництвом та РПЦ полягала передусім у тому, що Сліпий вбачав у них загрозу для подальшого існування переслідуваної Церкви за «залізною завісою».

Окрім Патріарха Йосифа, багато інших представників Католицької Церкви зі сходу – таких як, наприклад, угорський кардинал Йожеф Міндсенті (1892 – 1975 рр.) чи при‑ мас Польщі Стефан Вишинський (1901 – 1980 рр.), переживши наслідки імплементації атеїстичної доктрини та ставлення до Церкви державних структур, з великою часткою скепсису спостерігали за діяльністю ватиканських дипломатів. Бо ж добре усвідомлювали, що активність офіційно дозволених Церков, їх участь в екуменічному діалозі на міжнародному рівні великою мірою залежні та контрольовані державними органами, котрі використовували Церкву як інструмент для досягнення зовнішньополітичних цілей. Однак ці питання й нині через брак доступу до архівних матеріалів не до кінця розкриті. А на підставі доволі фрагментарних свідчень не можна робити загальних висновків.

о. д-р Андрій Михалейко, директор Інституту Історії Церкви, УКУ

A letter to his eminence John cardinal Crol

Prof. Roman Reynarowych, (J.S.D.)
Box 87 Jerome Ave Sta.
Bronx, N.Y. 10468

His Eminence John Cardinal Krol,
Archdiocese of Philadelphia,
277 North 17th Street
Phila., Pa.

 December 30, 1971

Your Eminence:

We received a transcript of an interview which you held on Monday, Nov. 1971, on channel 3. at 7:30 P.M., Mr. Vince Leonard was interviewing.

After careful consideration of its contents, we came to final conclusion that in order to serve the justice we must reply to your allegations.

During the interview Your Eminence stated that. There was a dedication of a church (of Sts. Sergius and Bacchus in Rome) and the Cardinal Slipyj used the occasion. He is seventy or seventy-nine eighter years old, I believe. He invited people to the dedication of this church and in the process he says he was convoking the 5th synod. Actually, the bishops were meeting, and under suggestions of Secretary of State that they form a conference of bishops as we have in the United States, as other groups have. And they — they met at a number of occasions for this purpose. Cardinal Slipyj uses the word SOBOR as a Ukrainian word which means an assembly or meeting. Now, that can be used in a general term. But it was in no sense a canonical synod because he does not have the authority to call it. The bishops who attended were not under any impression that this was a canonical synod. They were simply there to as the bishops of the United States or any other rite, have a conference of their own to discuss common needs and problems.»

To begin our reply we must state with a grief that you ignored completely the canon law Cleri Sanctissimi, promulgated June 2, 1957. The Sacred Congregation for the Eastern Churches issued on December 23, 1963 a declaration, according to which «the Ukrainian Catholic Metropolitan of Lviv is to be regarded as Major-Archbishop in accordance with canons 324 – 339 Cleri Sanctissimi». Thus, declaration recognized only the status quo which existed with the Metropoly of Lviv. Furthermore, can. 327, no. 2, 1° of the above law states that «Archiepiscopus hàbeat Bynodum permanenter constitutam vel Consilium de quibus servari debent praescripta can. 288-297 «At this point we would like to bring your attention to the fact that according to the cited law Archbishop Major and Metropolitan of Lviv, Joseph Cardinal Slipyj «habeat Synodumpermanenter constitutam», but not, as you put it,» it was in no sense a canonical synod because he does not have the authority to call it».

We need clear understanding of laws which are the only answer to the whole problem.

The dogmas accepted at the Vatican II must be respected and followed through. The reason for this is clear: The unity of the Catholic Church cannot be built on betrayal of truth. And the truth of the matter is that the Council «solemnly declares that the churches of East fully enjoy the right and are in duty bound to rule themselves. Each should do so according to its proper and individual procedures (art. 5 Decree on the Eastern Catholic Churches). In reference to the Eastern Rite Patriarchs the art. 7 of the above Decree states that «By the name Eastern Patriarch is meant the bishop who has jurisdiction over all bishops (including metropolitans), clergy, and people of his own territory or rite, in accordance with the norms of law and without prejudice to the primacy of the Roman Pontiff». This canon was also approved in «Cleri Sanctissimi», can. 216, no. 2. Further, the art. 10 of the Decree tells us that «What has been said of Patriarchs applies as well to major archbishops, who preside over the whole of some individual Church or rite.» This law was based on «Romanum Pontificem», Feb. 28, 1596, and «Cleri Sanctissimi», can. 324-327. Finally, the art. 11 of the Decree concludes that «Inasmuch as the patriarchal office is a traditional form of government in the Eastern Church, this Sacred Ecumenical Council earnestly desires that where needed, new patriarchates should be erected». In application of all cited laws, we must conclude that the Ukrainian Catholic Church has all legal rights to establish its own Patriarchate.

By virtue of that, His Beatitude, Major Archbishop, Joseph Cardinal Slipyj, Head of the Ukrainian Catholic Church, was entirely justified to convoke the Fifth Synod, or SOBOR of the Ukrainian Cath. Church in Rome. Furthermore, the work “SOBOR” is termed in history of the Ukrainian Church only to legal Synods of the Church Fathers, but not, as you put it «an assembly or meeting». The bishops who attended the Fifth Synod of the Ukrainian Cath. Church in Rome were fully aware of. the fact that they attend the canonical Synod or «SOBOR». They were in no sense attending «a conference of their own, as the bishops of the United States or any other rite», because they came from diaspora and the Major Archbishop, Metropolitan of Lviv, Josyf Cardinal Slipyj «presided over» that Synod according to art, 10 of the Decree on the Eastern Catholic Churches.

In conclusion we assert that your interpretation of the legal status of the Ukrainian Catholic Church is invalid because it is inconsistent with the Decrees on the Eastern Catholic Churches accepted by Vatican II Synod.

Sincerely,
Roman Reynarowych

Деякі користи

Підчас останньої пресової конференції на летовищі в Н. Йорку один журналіст завважив, що саме в тих днях перебувала в Москві делегація Секретаряту для Єдности Християн, щоб відбути серії розмов з представниками тогож Патріярхату, про «Церкву у змінливім світі» – цей коресподент запитав Кардинала, чи з тих розмов Українці можуть очікувати які небудь користи. Відповідь Кардинала була така: «Ситуація Української Кат. Церкви є жалюгідна через політику зближення до Москви, яку розпочали деякі групи Римської Курії. Ця політика спричинила те, що Ватикан лишився мовчазним тоді коли треба б очікувати сильної оборони Укр. Кат. Церкви на рідній землі. Ці пацифісти старалися заспокоїти свою совість доказуючи, що Христос установив одну Церкву. Але Церква є одна в доґмі, а не у формі. Щоб поставити кожну справу на свойому місці треба сказати, що контроверзія між укр. єпископатами, а Ватиканом цілком не відноситься до догматичних різниць — йде тільки про питання чисто адміністративне. Живемо в періоді дуже тяжким в історії Церкви, може більше тяжким ніж коли-небудь, але наша справа є Божою справою і за Божою допомогою закінчимо те, що ми почали. Ми одержимо признання цілого світу, що наша Укр. Церква є патріярхальна!»

В 1963р.після 18-літнього тяжкого ув’язнення, український Примат прибув до Риму в одязі засланця. Десять літ пізніше повертається тут як Патріярх проголошений народом. Цей факт, між іншим, має велике значення в тім післясоборовім періоді, коли Божий люд консультували та вислухували, як інтегральну частину Церкви. Українські католики показали св. Отцеві, що вони прийняли Його заохоту і зробили скарбом Його слова. І вони тепер очікують з довірям, що Його вивищення буде поблагословлене і затверджене тим, задля кого стільки терпіли і боролися.

Memorandum of father P. Mailleux, S. J., Rector of Russicum and Provincail of eastern rite Jesuits

Some considerations on the Ukrainian question

(Personal notes not for publication)

  1. It is clear that as true Catholic I condemn without reservation the suppression through violence of the Greek-Catholic Church of Ukraine, of Subcarpathia, and of Rumania. Violation of consciences is inadmissible. Respect for the human person requires that those who believe before God that their obligation is to remain in full communion with the successor of Saint Peter should be allowed to do so. I have written several times on this subject (in the journal Etudes as early as 1944). This point ought to be clear.
  2. Question of the Ukrainian Patriarchate (be it at Kiev or elsewhere).

After Chalcedonia patriarchates were created when new political entities were formed (Russia, Serbia, Bulgaria, Rumania).

There has never been a Ukrainian Patriarchate but a Ukrainian political, separatist movement does exist in the. USSR and abroad. The establishment of a Ukrainian Patriarchate by Rome could not fail to be considered by the Soviets (and by others) as the assumption of a stand by the Holy See in Ukrainian affairs, as moral support for the separatist politicians and therefore as hostile interference in the internal affairs of the USSR.

The enemies of the Church would rejoice at such an establishment, the Holy See would really give them a pretext to reject any modification of their attitude towards the Greek-Catholics in strictly religious matter.

The only realistic means one can envisage at this point for the improvement of the situation of millions of Catholics in the USSR are persuasion, negotiation, and pressure from abroad (articles in the press, etc.). There is no doubt that the establishment of a Ukrainian Patriarchate would be considered as a provocation by the Soviets and would make any negotiation with them even much more difficult. In present circumstances it can be asked whether there are not provocatore among the promoters of a Ukrainian Patriarchate.

3. Question of total autonomy of the Ukrainian Church in Europe, America, Australia under the Major-Archbishop.

The Second Vatican Council foresees autonomy for patriarchates on their own territory. Here it is a question of healthy ecclesiology which the Holy See seeks to reestablish in practice. Rome suppressed the Latin patriarchates of Constantinople, Antioch, and Alexandria. There are no more nominations of bishops “in partibus”. Briefly, the local and particular Churches are respected: a bishop for a (given) territory; this is the present tendency and it is very well justified. A multiplicity of bishops and rites on the same territory is a cause of weakness of the Church in the Near-East. It is necessary to be prudent and not create the same situation in the rest of the world. In other words it is not desirable to create Eastern Patriarchates (or their equivalent) which extend over parts of the Latin Patriarchate. It seems to me that this is a question of principle.

In practice, by the same token, a good number of Ukrainians of the New World, especially the young ones, do not desire to be placed under jurisdiction of bishops who know the situation in America, Australia…only from a distance. It is necessary to express just desires (desiderata), but then one must leave the final judgment and decision to those who have the responsibility for the entire Church. It is absolutely unjust to cast doubt on their good will. In principle, it can be presumed that generally they view the needs of the Church in a more balanced manner than those who are strongly attached to one particular Church. As to the use of harmful words in addressing the authorities, whoever they may be, even on the practical level they are “counter-productive”; they make people think that the person using them is impassioned, that he does not judge with objectivity, and therefore such people will not be heard.

In haste, P. Mailleux, S.J.

Червоний Папа

В англійській частині цього журналу, в перекладі з французького, опубліковано довірочне становище ректора «Колеґіюм Руссікум» і провінційного голови східніх єзуїтів, священика французького походження отця Павла Майє, в справі Української Католицької Церкви й руху за її патріярхат. У цьому становищі о. Майє стверджує насамперед, що він, як дійсний католик, засуджує знищення большевицькою силою католицької церкви України і Закарпаття а потім приходить до опрокинення усіх прав на український патріярхат, вживаючи відомі нам концепти територіяльности, екуменізму, одної юрисдикції в державі, міжґенераційного відчуження (між нашими вірними) і компетенції Апостольського Престолу керувати церквою згідно з добром лиш всієї церкви.

На цій підставі о. Майє стверджує, що створення українського патріярхату (Римом) було б провокацією супроти большевиків, бо одинокою успішною методою політики з ними є лиш переговори, діялог і натиск зі зовні. Можна застановитися, твердить він, чи немає власне таких провокаторів серед промоторів українського патріярхату.

Як видно — становище о. Майє інтересне, і його повинен простудіювати кожний український мирянин, щоб знати силу, з якою слід нам звести найтяжчий бій. Але заки це зроблять українські миряни, то це вже частинно зробили італійські. Журнал «Іль Борґезе» в статті під наголовком «Брама з Бронзу, совєтський енкляв», зареаґував на виступ о. Майє короткою аналізою стосовних подій.

«Понтифікальна Колегія «Руссікум» — пише автор статті — змінила свою назву без дозволу папи і тепер називається «Русский Дом» (Ля Каза Русса). Її ректора, французького єзуїта, о. Павла Майє, називають тепер «Червоним Папою» задля його великих впливів на Східню Конгрегацію.

В «Русскім Домі» живуть три московські духовні, що нібито студіюють латинський обряд, а радше втягають ватиканські кола в большевицьку орбіту. Один, добре обізнаний і шанований ватиканськими колами казав мені нещодавно — каже автор статті — що Східня Конгрегація видає тепер величезні суми грошей єзуїтам, які занимаються Московською Церквою, так що Ап. Столиця ніколи досі не давала стільки грошей католицьким краям, що їх видає тепер православним москалям.

Сірі еміненції з Ватикану від сторіч ще не можуть пізнатися на русских; тимто «Червоний папа» всюди посилає своїх людей на ключеві місця, напр. у Сх. Конгрегації, в Університеті Пропаганди, до Атенеуму в Лятерані тощо. І так приятелі большевиків опанували ситуацію в Сх. Конгрегації, як також ватиканську дипломатію; а на Григоріянському Університеті викладають Маркса і Леніна; в Біблійному Інституті говорять про поблудження папів, а в Інституті Орієнтальних Студій величають московський імперіялізм і націоналізм.

Недавно під впливом «Червоного папи» відбулося зібрання єзуїтів в Pio де Жанейро при співучасті їх генерала о. Аруппе, і там було вирішено помагати соціялізації продукції і культури, при знесенні приватної власности і нести поміч революціонерам Півд. Америки. І так єзуїти в тих краях не говоритимуть про богослов’я, але про матеріялістичну антропологію й соціологію.

Єзуїти стали знаряддям у большевицьких намаганнях пенетрувати навіть протикомуністичні ради скитальців. У їх т. зв. «Місіях» працюють 345 священиків, але це є окрема цікава справа, що заслуговує на окрему увагу, бо довкруги ректора «Руссікуму» живуть большевицькі шпигуни. Кажуть, що тим ділом занимається велике число жінок, черниць і світських, і все це вони роблять за ватиканські гроші; італійська поліція перехопила чимало листів отих «папіс» до ректора «Русского Дому», чи Черв. папи, що йшли туди з Бельгії, Бразилії, Німеччини, Арґентіни, Франції й Італії. Покищо не називаємо їх на ім’я, але згадаємо про Церковний Інститут у Брукселі при вул. де ля Курон; в Парижі при руе де Рулль при вія Пізана в Римі і при вія Ляттуада в Міляно; в баварському Мюнхені при Рентґенштрассе Кірхенфервальтунґ; в Буенос Айрес при Гвенес 2964; в Сан Павльо в Бразилії при Руа Бон Пастор і т. д.

Всі оті жінки мають таємні контакти з большевицькими агентами згаданих країв, а свої вістки пересилають просто до «Червоного папи в Русскому Домі» в Римі.

Для злегшення тієї акції «Червоний папа» казав змінити назву «Місії» на назву «Екуменічні центри». Отак змінено фронтову фасаду, але «мафія з Русского Дому» діє в усьому світі.

Отож є конечним виявити роботу большевицьких агентів в Італії, хоч би вони вбирали священичі ряси. Публічна опінія домагається виведення на денне світло речі, які діються «поза бронзовими дверима» ТОБТО ВИКРИТИ МАНЕВР ВТРИМУВАТИ БОЛЬШЕВИЦЬКИЙ ЕНКЛЯВ (ячейку) у Ватикані.

Letter to Pope Paul VI

April 18, 1973

His Holiness Pope Paul VI Vatican City

Your Holiness:

At Vatican Council II, called by your predecessor Pope John XXIII, the Holy Spirit, like a tender loving mother hovering over her infant child, breather a warm breath of new life throughout the entire Catholic Church. We know, however, from the Pentecostal account in the Acts of Apostles and have witnessed this throughout the history of the Catholic Church down to our day, that the Holy Spirit comes only to. men of good will descending upon them as a mighty wind and in fiery tongues or as a gentle breeze to stir Christians to greater life.

Inspired by that same Holy Spirit, we Ukrainian Catholic layment and women, request Your Holiness to accept this letter of ours as an attempt to stir our Particular Church to new and greater life. We planned to write to Your Holiness protesting against Jean Cardinal Villot’s communication of September 1972, supposedly sent upon “mandate” of the Holy Father, and transmitted to all Ukrainian Catholic bishops. Indignation among Ukrainian Catholics at this humiliating action was so widespread and so intense that we even considered publishing our letter to Your Holiness in the Il Tempo as an open appeal to the conscience of the entire Christian world. We were deterred from this action by news of the blessing Your Holiness bestowed upon our Major-Archbishop Joseph Cardinal Slipyj for his journey to Melbourne to attend the Eucharistic Congress. We took this as a turning point in Vatican’s policy toward the Ukrainian Catholic Church. Our joy and hope were rudely and painfully wrenched from our hears by the Cardinal Secretary of State’s letter of January 22 to the head of our Church and its transmission in xerox copy to every Ukrainian Catholic bishop through the office of the apostolic delegate or nuncio in the country of the particular bishop’s residence. This procedure is indicative of of flagrant disrespect toward our Confessor of Faith His Beatitude Joseph Cardinal Slipyj. It is a new low in the protocol of Vatican bureaucracy. It makes it necessary for us to take our sorrows to Your Holiness.

Your Holiness, we protest against the interference of Vatican’s bureaucracy in the internal affairs of our Church, against Cardinal Villot’s efforts to intimidate our bishops. We solemnly declare that we are determined to continue our struggle for the restoration of the rights of our Church, that we will always defend the dignity of our beloved primate and our bishops. We appeal to Your Holiness to permit Christian justice to prevail over politics and bureaucracy.

In his letter of September 197 2, Cardinal Villot informs our bishops that the Archiepiscopal Constitution which Major-Archbishop Joseph Slipyj sent to them for comment and eventual ratification is unacceptable to the Holy See. He presumes to censure the head of the Ukrainian Catholic Church for drafting and forwarding it to the bishops “without the knowledge of the Holy See” and for failure to inform it subsequently that he had done so. Cardinal Villot rejects out of hand administrative self-rule for the Ukrainian Church within the Universal Church. He would permit our bishops to meet in “consultation” to “update the legislation of their Church, particularly for improving the structure of their present episcopal conference” but warns them that, “in such a consultation the problem of erecting a patriarchate of Ukrainian Rite cannot be brought into discussion because of the already known pronouncement of the Holy See upon this matter.” He instructs our bishops that the suggested consultation be held “with due respect to the dogmatic postulates of the Catholic Church and without prejudice to the competence of the Holy See, and, naturally, in harmony with the work entrusted to the new Commission for Drafting the Code of Eastern Canon Law.”

At stake in the situation created by Cardinal Villot’s letter is the very existence of our Ukrainian Church. We must, therefore, reply to the points raised in his letter.

1. On July 7, 1971, in a letter to our Major-Archbishop Joseph Slipyj, Your Holiness denied our Church the formality of recognizing “at least at this time” a patriarchal administration. How, then, are we to understand that:

a) The provisions of the Union of Brest of 1596 signed by the hierarchy of the Ukrainian Church and Pope Clement VIII guarantee this Church administrative self-government. The present efforts of the Ukrainian Catholic hierarchy to establish a synodal administration for our Particular Church are not requests of the Holy See for something new for this Church. The authority to rule their Church autonomously has been a right enjoyed by Ukrainian major-archbishops and their bishops in synod from the earliest days of the Metropolia of Kiev, then of Halych, and finally, of Lviv (with recognition in 1807 of this Metropolia as the successor of the ancient See of Kiev-Halych).

b) In 1625, Pope Urban VIII (the pope who thought of the Ukrainian Catholic Church as the bridge to the Orthodox Churches) requested the Metropolitan-Archbishop of Kiev to call a sobor within one year and urged that “thereafter throughout all times” such sobors be held at least every four years. The Pope authorized the Metropolitan-Archbishop of Kiev to punish any bishop who “without legitimate reason” failed to attend the sobor or departed from it before its adjournment. (Missive from March 12, 1625. Sacro-sanctum Apostolatus Officium.)

c) Pope Pius X recognized that for the purpose of administering the needs of the faithful of the Ukrainian (Byzantine-Ruthenian) Church Metropolitan Andrij Sheptytsky had worldwide patriarchal authority. He had the right to appoint bishops, create new exarchates, and call synods. He also exercised jurisdiction over the Eastern Catholic Church in Russia and Bilorus’. Metropolitan Sheptytsky exercised this jurisdiction until his death. Pope Pius XII recognized all episcopal appointments made by Metropolitan Sheptytsky including the naming of Father Joseph Slipyj as Auxiliary Bishop and his successor.

d) Cleri Sanctitati, the existing Eastern Canon Law promulgated in 1957, recognizes a major-archiepiscopate as equivalent to a patriarchate.

e) You, Your Holiness, reaffirmed that the Metropolitan of Lviv for Ukrainians should be recognized as a major-archbishop according to the provisions of Cleri Sanctitati (canons 324-339) and directed that this be publicly pronounced. On December 23, the Sacred Congregation for Eastern Churches issued a declaration to this effect. In substance this is a reaffirmation of the fact that the status of the Metropolitan-Archbishop of Lviv for Ukrainians is equivalent to that of a patriarch.

f) On January 31, 1964, S.I.C.O., the official bulletin of the Sacred Congregation for the Eastern Churches, published an article by Monsignor Mario Rizzi emphasizing the fact that traditionally the primate of the Church in Ukraine has a status equal to that of a patriarch and explaining that the rights of a major-archbishop and a patriarch are equivalent. This article was subsequently reprinted in L’Osservatore Romano, on February 6,

g) On November 21, 1964, Your Holiness promulgated the Decree of the Eastern Catholic Churches wherein 2,600 bishops solemnly reaffirmed this equivalence (#10).

It is, therefore, clearly evident that there exists a solid canonical basis for administrative autonomy for the Ukrainian Catholic Church, including the right to convoke a sobor or synod — the traditional forms of administering a patriarchate or a major-archiepiscopate. We insist, with our Major-Archbishop Joseph Slipyj and his entire episcopate, upon the canonical validity of all five Synods held between 1963 and 1971. On the basis of the provision in the Decree on the Eastern Catholic Churches which states, “wherever a hierarch of any rite is appointed outside the boundaries of the patriarchal (or archiepiscopal) territory, he remains attached to the hierarchy of the patriarchate (or archiepiscopate) of that rite in accordance with canon law” (#7), we defend the right of Ukrainian Catholic bishops throughout the world to participate in sobors or synods of our Particular Church.

A “Declaration” issued on March 25, 1970 (AAS,62,172), imposes a territorial limitation on the rights of a patriarch (or major-archbishop). May we remind Your Holiness that territorial boundaries are the results of political accidents. Patriarchates and major-archiepiscopates exist for the purpose of the salvation of souls and not for political expediency. Section two of canon 326 clearly states that the principle of territoriality is applicable “unless some other reason demands otherwise…” For centuries the good of souls was the primary consideration in establishing administrative units. How many times has the Latin Church set up jurisdictions in Eastern lands because her faithful had either migrated there or because Latin missionaries had made converts to the Latin Rite among the native Eastern Rite Christians or non-Christiansi This happened in Palestine and the Near last during and after the Crusades, in India side by side with the native Malabar Rite Christians, in Egypt, and in Ethiopia. In Lviv, itself, there existed for centuries three jurisdictions within the very same territory — a Ukrainian Catholic Metropolitan-Archbishop, an Armenian Rite Archbishop, and a Latin Rite Archbishop. At times even the Pope of Rome has resided beyond the territorial limits of Rome, yet his jurisdiction as bishop of Rome and patriarch of the West was in noway curtailed, much less did it cease. Why does the Holy See now call upon the out-dated principle of territoriality to restrict the head of the Ukrainian Catholic Church in his efforts to exercise jurisdiction over Ukrainian Catholics wherever they may reside? Is it in order to find a loophole to justify the policy of rapprochement with the Soviet Union conducted by Archbishop Agostino Casaroli and Jan Cardinal Willebrands? Should the Russian and Greek Orthodox Churches enter into communion with Rome would their patriarchs have to ask the Vatican for permission to exercise jurisdiction over their faithful beyond their territorial limits? Does the out-of-date territorial limitation on the jurisdiction of patriarchs (and major-archbishops) provide Vatican with justification for the betrayal of the Ukrainian Church? We have no objections to a Vatican-Moscow dialogue but we vehemently protest the policy of making the Ukrainian Catholic Church the pawn in the pursuit of this policy.

2. The Decree on the Eastern Catholic Churches stipulates that:

a) The churches of the East are “in duty bound to rule themselves, each in accordance with its own established disciplines” (#5).

b) If “they have fallen short owing to contingencies of times and persons, they should take steps to return to their ancestral traditions” (#6).

c) “The rights and privileges in question are those obtained in the time of union between East and West; though they should be adapted somewhat to modern conditions” (#9).

We, therefore, affirm that a sobor or a synod of our bishops has the right to draw up a constitution for our Church. Each patriarch or major-archbishop rules his Church according to a constitution regulating his particular traditional form of synodal administration. Major-Archbishop Joseph Slipyj and his bishops not only have the right to meet in sobor or synod and adopt a constitution for the Ukrainian Church but they are in duty bound to do so. They have equal responsibility to revise an ancient constitution.

3. We reject the Romanizing notion of an episcopal “consultation” for “improving the structure of their present episcopal conference.” Not only is this suggestion made on a false premise but it is a violation of the principle of catholicity within the Church. From the June 20, 1972 issue of Visty z Rymu (p. 8), we know that Major Archbishop Joseph Slipyj informed Vatican officials that such a conference does not exist in our Church, that in the Ukrainian Catholic Church there exists only a sobor or synod under the chairmanship of the major-archbishop.

National conferences of bishops were designed as a part of the western patriarchate. To impose such a conference on Ukrainian bishops would be to introduce a gross and inappropriate Latinism into our Church. It would be a violation of Article 6 of the Decree on the Eastern Catholic Churches. It would be contrary to the wishes of Your Holiness and of 2,600 bishops who accepted this decree at Vatican Council II.

4. We vigorously protest against Cardinal Villot’s warning to our bishops to meet “with due respect to the dogmatic postulates of the Catholic Church.” On what basis was such a precautionary directive given? When have Ukrainian Catholic bishops voiced opposition to the Holy See in any dogmatic matters? What people at any time in the history of the Universal Church have suffered more martyrdom for the principles of catholicity and loyalty to the First See of Christendom than have the Ukrainians? What church prelate of the contemporary era has suffered as much as has Major-Archbishop Joseph Slipyj for loyalty to the Holy See? How can anyone entertain the notion of a possibility of a challenge to dogmatic postulates from this fortress of loyalty?

5. We protest against the Cardinal Secretary of State’s directive to our bishops to deliberate “in harmony with the work entrusted to the new Commission for Drafting the Code of Eastern Law.” Have the members of this Commission been appointed with consideration for the interests of each Particular Church? If so, why has Major-Archbishop Joseph Slipyj, the head of the Ukrainian Church, not been named a member of this Commission? Does such procedure by the Vatican breed confidence in the effective operation of this Commission? What is the task of this small Commission? Certainly it cannot be to reinterpret the Decree on the Eastern Catholic Churches. Why, then, is it necessary for Cardinal Villot to direct our bishops, as he did, when these bishops are acting in accordance with decrees passed at Vatican Council II?

6. We vigorously protest against the manner in which Cardinal Villot transmitted his letter to the Ukrainian bishops. By sending it through the apostolic delegate or nuncio of the country in which the individual bishops reside, he completely ignored our Major-Archbishop as the channel of communication between the Holy See and our hierarchy. We possess our own canonical intermediary between the Holy See and our episcopate. We do not recognize the apostolic delegate or nuncio as superseding the head of our Particular Church, whose rights have been acquired through tradition and canon law and confirmed by numerous ecumenical councils. The manner in which Cardinal Villot’s letter was transmitted is indicative of Vatican efforts to divide the unity which exists among the Ukrainian bishops throughout the world, place them directly under the jurisdiction of the apostolic delegates of the various countries in which the bishops reside, and thus fragment the Ukrainian Catholic Church. This policy is clearly revealed in Bulletin No. 281 issued on November 4, 1972, by the Vatican Press Bureau which states that:

Even though in the Ukrainian Catholic Church there are groups of dioceses united under a supra-episcopal jurisdiction in the form of a Metropolia, an ecclesiastical authority does not exist to which jurisdiction the bishops as a total entity are subjected in union with the Roman Pontiff.

This conclusion, based on statements made by Vatican officials, is substantiated by Vatican procedure:

a)  In the United States the Vatican crowned its policy of dismemberment of our Particular Church on February 21, 1969, with the creation of the Byzantine Rite Archeparchy of Munhall for the faithful described as “Byzantine Ruthenian Rite Catholics.” The ancestors of the faithful for whom this archdiocese was created constituted an integral part of the Particular Church formerly headed by Metropolitan Andrij Sheptytsky and now by Major-Archbishop Slipyj. (It was, after all. Metropolitan Sheptytsky who sent — on his own patriarchal authority — priests and administrators of his rite to administer to these Christians!) They migrated to the United States from parts of Ukraine under various political occupations bringing with them different terminology to describe the same national origin. This at times resulted in confusion as to national origin but there was never any doubt that whether they called themselves “Ruthenians” or “Ukrainians” they constituted the same Particular Church. (This was recognized by the Holy See, Bulla seu Litterae Apostolicae: “Ea semper fuit Apostolicae Sedisi” June 14,1907.) By dividing this faithful of this Church on the same territory into two administrative supra-episcopal units, the Vatican created an anomaly contrary to all canon law — both Eastern and Western.

b)   The eparchy of Krizevci is not listed in the Annuario Pontificio as a part of the Ukrainian Catholic Church. Archbishop Gabriel Bukatko is not listed as archbishop of the Ukrainian Catholic Church in Yugoslavia but as the Apostolic Administrator of all Catholics in the Yugoslavian Banat.

c)   The city of Peremyshl is an ancient eparchial seat of Ukrainian Catholic bishops. Bishop Josaphat Kocylovsky, the last bishop to occupy this seat, was arrested after the second Soviet invasion of this territory and tortured to death in prison. His Auxiliary,

Bishop Hryhorij Lakota, was also arested. He died in Soviet exile. Today, no Ukrainian Catholic bishop occupies this seat. The Ukrainian Catholics residing in present-day Poland do not even have an Apostolic Administrator of their own — they are under Latin Rite jurisdiction.

d)   In Czechoslovakia Bishop Vasyl Норко has been denied jurisdiction over the eparchy of Pryashiv (Presov) of which he had been Auxiliary Bishop before his imprisonment by Communist regime. Upon Bishop Норkо’s release, jurisdiction over this diocese was given to Msgr. John Hirka.

e)   In the spring of 1972, the Ukrainian Catholic Exarchate in Brazil was raised to an Eparchy but was made a suffragan see of the Latin Rite Archdiocese of Curitiba. Thus, another attempt was made to amputate an integral part of the Ukrainian Catholic Church from the body of this Particular Church.

f)   In Ukraine, where, in the words of Major-Archbishop Joseph Slipyj, Ukrainian Catholics have already “sacrificed rivers of blood and mountains of bodies because of their loyalty to the Holy See” and continue to suffer to this day these faithful worshipping in modern catacombs are demoralized by the failure of the Holy See to defend their rights. When Metropolitan Pimen of Krutitsy and Kolomna was installed as Patriarch of Moscow, he publicly rejoiced that It was the 25th anniversary of the liquidation of the Union of Brest. Jan Cardinal Willebrands and Father John Long, S.J., who understands Russian very well, were in the Soviet Union at that time. During their sojourn not only did they make no protest against Metropolitan Pimen’s statement but they also failed to do so upon their return to the Vatican. Similarly, not a single word of protest appeared in the Vatican press against the heinous crime perpetrated in March of 1946 at which the Ukrainian Catholic Church was declared nonexistent in Ukraine — the act which 25 years later caused so much joy to the newly installed Patriarch of Moscow.

Where is the defense of the faithful of the Ukrainian Catholic Church whom Pope Pius XII so often exhorted to heroic martyrdom behind the Iron Curtain? These same People of God now see that their very survival is causing embarrassment to high curial officials engaged in Vatican-Moscow politics. Justice has been sacrificed for political expediency. Where, today, is the pastor of the Universal Church who, as we are taught by the Holy Gospel, should be ready to lay down his life for his flock?

The present Vatican policy toward the Ukrainian Catholic Church is tantamount to religious genocide. It may well accomplish what religious persecution in Soviet Ukraine and in the other Communist countries now occupying Ukrainian territory has failed to achieve — the destruction of this Church. The Ukrainian Catholic Church stands before the world as a test case to Orthodox, Anglicans, and all other Christians as to whether the Roman Church truly believes in collegial, self-governing forms for Particular Churches united in faith with the supreme Pontiff in Rome.

To date the prospects for a good example are not promising. Before the Communist revolution Ukrainians of the Orthodox faith constituted a majority of the population of Ukrainian territory. After the revolution they witnessed the destruction of the Ukrainian Orthodox Church, numbering forty million faithful, saw it forcibly incorporated into the Russian Orthodox Patriarchate. With the Communist occupation of western Ukrainian territories after the Second World War, the Ukrainian Orthodox saw the same faith befall the Ukrainian Catholic Church. In the post-Vatican II age of ecumenism, the Ukrainian Orthodox residing beyond the territorial limits of Ukraine watch for Vatican defense of the rights of the Ukrainian Church on its native territory. Not only do they see no such effort there but rather they see the negotiations of certain high Vatican officials abrogating the rights of the Ukrainian Catholic Church which exists in the free world because of political expediency. They see this occurring concurrently with Vatican advances to Christians not in union with Rome in order to establish affiliation with the Supreme Pontiff with guarantees of administrative autonomy. It is not logical for them to wonder what the fate of their Church would be should it be politically inopportune at some future time for the Vatican to respect their rights?

That this is not a theoretical supposition is evident from one of the resolutions adopted at the Sobor of the Ukrainian Autocephalous Orthodox Church held from October 13 through 17, 1972, in London. This Sobor, under the Chairmanship of Metropolitan Mstyslav Skrypnyk, in its resolutions expressed condolences to Ukrainian Catholics. Resolution No. 8 reads:

The Ukrainian Catholics who at present are painfully enduring the contemptuous attitude of Vatican policy makers toward their efforts to preserve the traditional forms of their Particular Church, our Sobor expresses deep sympathy. We sincerely hope that you will survive the troublesome era brought about by the close cooperation of the Vatican and the atheistic Kremlin — both indifferent to the needs of Ukrainian Catholics. (Ukrainian Orthodox Word, South Bound Brook, NJ., Vol. XXIII, No. 12, December 1972, p. 4.)

Suffering has sharpened the vision of Ukrainian Catholics. It has given our People of God the clarity of vision to discern what is self-seeking from what builds up the Body of Christ. We, Ukrainian Catholic layment and women, write this letter in the hope that Your Holiness will effect what the Holy Spirit so clearly formulated during the Second Vatican Ecumenical Council in regard to the administrative self-government of all Eastern Catholic Churches — the Ukrainian Catholic Church among them. If the Holy See continues to negate the rights of all Eastern Catholic Churches whenever ecclesiastical or political expediency requires, the Ukrainian Church, together with all Eastern Catholic Churches, will become a classic example of the credibility gap between Vatican promises and curial procedures. In that case Vatican policy makers could well become the laughing stock of the modern ecumenical era. The good of the Universal Church would hardly be served by such a development.

Your Holiness, at a special audience granted the Ukrainian delegation on Thursday, February 25, 1965, at which Major-Archbishop Joseph Slipyj was installed as Cardinal, you said:

By elevating a Ukrainian Metropolitan to the dignity of cardinal, We wished to attest to the Church and to the whole world that his sufferings, his steadfastness in the profession of Christ’s faith, and his heroism are priceless treasures of the entire Universal Church, and belong to the history of ages.

You, my Ukrainian sons, are scattered throughout the world, but We are well aware how staunchly you preserve your traditions, and the special care with which you endeavor to keep your beautiful rite, your language, your culture. By this elevation of your Metropolitan in the eyes of the Church and the world We wished to give you an authoritative leader on whom you can rely, and whom you can trust implicitly…We wish to say that by elevating your great Metropolitan to the dignity of cardinal, We hope to give you, Ukrainians, a high spokesman for your unity, to establish a strong center for your religious and national life… And We would like to share with you one more consideration. By placing a heroic Ukrainian Metropolitan and the Ukrainian people before the attention of the Catholic Church and the whole world. We wish to revive great hopes among the Ukrainian people. Continue your struggle! Lift up your hearts, my dear Ukrainian sons. Work, pray, rely on God. May the Lord bless your efforts, fulfill your hopes and your dreams.

Your Holiness, we have taken these words to heart. We have rallied around the efforts of our hierarchy, under the leadership of our Major-Archbishop, to obtain recognition of patriarchal status for the Ukrainian Church. We are rebuffed at every turn. Will the words of Your Holiness — giving us encouragement and hope for the future of our Church — become high-sounding rhetoric to lull us into an acquiescence of the abrogation of the rights guaranteed to our Particular Church? If so, what will become of the dignity and credibility of the Holy See?

May God grant Your Holiness the strength to withstand the influence of those advisers who, in considering the problems of the Ukrainian Catholic Church, have fallen under impact of the spokesmen for the Communist line. They categorize the Ukrainian efforts to establish a synodal administration for the Ukrainian Church as a spearhead of a “nationalistic separatist movement.” This tendency is clearly reflected in the memorandum by rector of the Russicum, Father Paul Mailleus, S.J., entitled, “Quelques considerations sur la question ucrainienne,” a copy of which is enclosed. It portrays the attitude governing the action of a number of the highest ranking curial officials. Such an interpretation is devoid of considerations of justice, ecumenism, and humanism. The motivation behind our efforts to establish a synodal form of administration for our Church is strictly religious. These efforts are a defense of the rights of all Eastern Catholic Churches.

Since 1965, we have sent Your Holiness countless letters, cables, and memoranda signed by thousands of faithful of the Ukrainian Catholic Church. They have not only remained unanswered but they have not been granted the courtesy of acknowledgment by the Holy See. We cannot believe that Your holiness chose to ignore our letters. We are convinced that they have been withheld from Your Holiness by the curial bureaucracy. We hope that this letter will reach Your Holiness and that we shall receive a response.

May Your Holiness be blessed with the inspiration for the solution of the pressing problems which are so painful to Ukrainians Catholics. May we soon learn that Your Holiness has given His blessing to the erection of a patriarchal status for the Ukrainian Church. Such a just solution is a fundamental factor in the future development of the entire Universal Church.

We pray for the health of Your Holiness and the success of Your Pontificate.

In deep concern we remain in Christ.

Myroslas Nawrockyj, President
Leonid Biidnytsky, Secretary
Eva Piddubcheshen Chairman, Public Affairs

cc: Major-Archbishop Joseph Slipyj Enc.

The quest fo our rights

Ever since His Beatitude Major Archbishop Cardinal Joseph Slipyj revitalized the historic quest for a patriarchate in the Ukrainian Catholic Church, Ukrainian Catholic faithful, both individuals and organizations, have sent countless petitions to the Holy Father with the request to grant their Church a patriarchal structure. Over the past eight years thousands of such petitions (letters, cards, and telegrams) have been poured into the Vatican in the attempt to stir the conscience of the Roman Pontiff and the Vatican policy makers. If one were to collect a representative sample of the messages sent (to collect them all would be quite impossible at this stage), and arrange them in a chronological order, one would probably be able to trace a certain development in them in regard to both style and content. Whereas the early messages were petitions in the true sense of the word, i.e. expressions of sincere filial devotions to the Holy Father intermingled with pleas to grant their Church a patriarchal structure as an act of special papal grace, the recent letters display a more mature and compelling (not to say militant) tone by demanding something that the faithful consider rightfully theirs. This development shows a growing awareness among Ukrainians everywhere of their rights as members of a particular church in Union with the Holy See as well as their increasing distrust to Vatican bureaucracy. Many of them feel that the Vatican is only too willing to sacrifice them and their Church for the sake of political expedience.

One might argue of course, that the thousands of letters sent to the Vatican have achieved nothing, and that the Curia is as adamant as ever when it comes to granting the Ukrainians their historic rights. Upon closer scrutiny, however, such an argument appears to be quite fallacious. To be sure, one cannot point to any specific change in the present Vatican policy toward the Ukrainian Catholic Church and assert that it has been brought about by the petitions. On the other hand, one cannot deny the moral impact of the messages, especially of those that have been released to the press. This is patriculalry true of the letter signed by several thousand Ukrainian Catholics in Australia (See Za Patriarchat….) and sent to Pope Paul VI at the occasion of the Fortieth Eucharistic Congress held in Melbourne during February of 1973. The Australian press commented widely on the letter and as a result pilgrims from all over the world once more became aware of the plight of the Ukrainian Catholic Church.

The most recent letter to the Pontiff, which is reprinted below, is an eloquent testimony of the fact that the Ukrainian laymen (particularly the Society for the Patriarchal System) have matured and learned much during their years of struggle. As indicated in the second paragraph of the letter, the Ukrainians have become aware of the power of the press. This letter to the Holy Father was originally intended for publication in II Tempo, Italy’s most widely read newspaper. Only their sense of tact and the hope that a turning point in Vatican policies may be immanent, deterred them from going through with their plans. In reading the letter it becomes clear, that it is neither a petition nor a statement of protest. This letter is a carefully worded, scholarly document on the status of the Ukrainian Catholic Church. It is written with a great sense of tact and restraint, but it does not mince words. It is well documented, lucid in both style and content and it reveals, without undue emotion, the whole tragedy of the Ukrainian Catholic Church. The document contrasts favorably with the various directives issued by the Vatican. Recent Vatican documents display a frightening deterioration of protocol and diplomatic tact. Their language is rude and unpolished, and it does not reflect the elegance and style of what was formerly known as the best diplomatic corps in the world.

The present letter to Pope Paul VI is a comprehensive document on the Ukrainian Catholic Church today, and as such it is an indictment of the Roman Catholic Church.

The future historian will find this document a highly revealing source in his studies of the Catholic Church in the twentieth century.