Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Стати автором

Патріарх Йосиф Сліпий

Згадаймо пам’ять Патріярха Йосифа у день його уродин

Відмічуючи день народин Патріярха Йосифа, яким є день 17 лютого, згадуємо його життєвий шлях, водночас підкреслюємо історію страждальної Української Католицької Церкви, бо ж творцем її, у тому періоді часу, був св. п. Патріярх Йосиф. УКЦерква пройшла тяжку, Христову, хресну дорогу, від засуду починаючи, поставивши УКЦеркву поза букву закону, продовжуючи переслідуваннями і муками, арештами її ієрархи, священиків і вірних, розп’яттям і сучасним воскресінням кінчаючи. На жаль, Патріярх Йосиф пройшов всі періоди мученицького, страждального часу, за виїмком останнього, воскреслого періоду.

Знаємо, що біблійний Мойсей, який вивів ізраїльський народ із дому єгипетської неволі, провадив ізраїльський нарід сорок років до обіцяної землі й впав на шляху, на рубіконі річки Йордан і тільки вказав, не дійшовши, до обіцяної землі. Так і Патріярх, який мужньо пройшов свій життєвий шлях, як непереможний глава Української Христової Церкви, але йому вже не судилось пережити воскреслих днів Української Католицької Церкви, відійшовши на провесні її воскресіння.

Так, говорити про Патріярха Йосифа, чи згадувати про нього, це значить говорити про страждальні сторінки УКЦеркви. Патріярх Йосиф був і залишився світочем не тільки української, але всієї Вселенської Христової Церкви. Він своєю витривалістю, своєю подиву гідною постановою, своєю безкомпромісовістю поставив на високий щабель ієрарха Христової Церкви. Патріярх Йосиф залишився неоціненою великою особистістю у релігійно-богословському світі вселенського значення, а також в українському релігійно-національному житті. Щоб дати всесторонню оцінку життя і творчості св. п. Патріярха Йосифа треба відповідної відстані часу. Вже сьогодні, коли ми віддалились від дня його смерти, його незрівняна спадщина набирає дещо інших, більш вагомих й особливих вимірів. Він у наших очах незрівняно росте…

Ось пригадується, цей момент, коли Блаженніший Йосиф митрополит Києво-Галицький УКЦеркви з’явився у центрі вселенського християнства. У Вічному Місті — Римі, це була особлива подія, яка сколихнула опінію світової преси. Тоді йому було 71 років життя. Здавалось, що більшовики випустили змученого, виснаженого старця, щоб тут, на заході, у вільному світі доживав спокійно свого віку. Але Божі пляни були іншими, якими були заскочені не тільки вельможі Кремля, але також Апостольська Столиця, правда, кожний по іншому.

Багато з нас, ще живучих, були безпосередніми свідками, як Блаженніший Йосиф підняв нашу, українську, релігійно-церковну цілину, її управляв та дбайливо культивував. Це було незаперечною ознакою, що Патріярх Йосиф не готовився спочивати на лаврах і чекати того часу, коли його Всевишній Господь покличе до себе, по нагороду у небі. Варто тут сьогодні хоч натякнути про його видимі й незаперечні здобутки. Патріярх Йосиф розбудував тривалий релігійно-церковний осередок у Римі, у якому виріс храм Божий Св. Софія, що стала особливою окрасою Риму. Також поруч катедри Св. Софії виріс Український Католицький Університет ім. св. Клемента Папи. Відзискав історичну посілість УКЦеркви, де в історично минулому розвивалось наше релігійно-церковне життя, це посілість при п’яцца Мадонна деї Монті 3, яка стала патріяршим двором з гостинницею і церковцею свв. Сергія і Вакха з чудотворною іконою Жировицької Божої Матері. Також відновив, покликавши до життя монаший чин Студитів, у Кастель Гандольфо, якого архимандритом був сучасний Владика Любомир Гузар, що зараз сповняє обов’язки глави Помісної УКЦеркви у Львові. І так, завдяки великим трудам Блаженнішого Йосифа, Вічне Місто — Рим стало для нас, українців у розсіяні, ближчим — нашим. Приїжджаючи на різні імпрези до Риму, а все ми приїжджали на день народин Блаженнішого Йосифа, щоб йому скласти наш доземний поклін і вдячність за його надзвичайні надбання для нашої УКЦеркви не тільки у Римі, але в цілій діяспорі, ми все почували себе як вдома — добре.

Так роздумуючи над унікальним життям і творчістю світлої нам’яті Патріярха Йосифа не можна не згадати ідеї патріярхату, яка постала давно, скоро після Берестейської Унії 1596 р. за тодішнього Митрополита Веньямина Рутського, який доклав багато зусиль, щоб утворити патріярхат Київської Церкви. Хоч в той час були всі познаки, що ідея патріярхату стане дійс­ністю, але, на жаль, так не сталось. З того часу ідея патріярхату припадала порохом, щойно після появи у Вічному Місті Блаженнішого Митрополита Києво-Галицького Йосифа, він відпорошив цю ідею на форумі Вселенського Собору Ватиканського II. Блаженніший Йосиф виступаючи на згаданому форумі просив, щоб Помісну Українську Католицьку Церкву було піднесено до гідности патріярхату. Блаженніший Йосиф зробив все можливе, щоб цю ідею прийняла Апостольська Столиця. У той час почали віяти інші вітри і Блаженніший Йосиф бачив, що треба рішитись на власний чин і рішився на прохання мирян, священиків і деяких владик прийняти титул Патріярха, що офіційно сталось у Святому Році 1975, де у базиліці св. Петра у Римі, при головному вівтарі під час торжественної Служби Божої піднесено возглас за Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси-України Йосифа. З того часу наша УКЦерква стала патріяршою Церквою і у своїм Завіщанні Патріярх писав: «І вас, мої возлюблені діти, благаю: ніколи не відкажіться від Патріярхату своєї Страдної Церкви, ви ж живі, існуючі її діти…». Згадуючи світлу пам’ять Патріярха Йосифа пам’ятаймо про його Завіщання… для нас.

М. Г.

Будителеві українського мирянського руху – Патріярхові Йосифові

Здасться, що не так давно, а це вже понад десять років з того часу, коли, перед тим кожного року за життя Його Святости Патріярха Йосифа, вже на волі, миряни УКЦеркви в діяспорі святочно відмічали 17 лютого, день його народження. На перший погляд могло видаватись, що це була гльорифікація особи. Звичайно, так можна було сприймати, і справді були такі, які собі ці святочні відмічення так пояснювали.

На цьому місці слід підкреслити що дотеперішній життєвий шлях Блаженнішого Києво-Галицького Митрополита Йосифа, не було слів, якими можна було його зґльорифікувати. Людина, яка поставила на високий щабель ієрарха Христової Церкви у більшовицькій дійсності, не заломившись у цьому макабричному млині комуністично-атеїстичної дійсности, була неповторною унікальністю. Блаженніший Йосиф, без жодної словесної гльорифікації, був винятковим світочем не тільки української, але вселенської Христової Церкви. Його сучасники не були свідомі його унікальности у вселенській Христовій Церкві.

Організаторам цих святочних відзначень не йшлося про гльорифікацію, бо вони були свідомі, що Блаженнішому Йосифу цього не потрібно, але йшлось про те,щоб з приводу таких і подібних нагод, крім гідної пошани солінізанта якнайбільше розгорнути й розвивати, поширювати й скріплювати серед Божого Люду ідею піднесення нашої Помісної УКЦеркви до гідности патріархату.

Власне цю ідею паріярхату, яку Блаженніший Йосиф відпорошив і поставив на форумі Вселенського Собору Ватиканського II, яка була прийнята оплесками соборовими отцями. На жаль, ми минемось, і прийдуть нові покоління, але залишиться незаперечний факт, що частина тогочасної української католицької ієрархії в діяспорі не була спроможна відчути й зрозуміти вагомости, яку підніс на найвищому форумі вселенської Христової Церкви Блаженніший Йосиф і не підтримала її. Якщо б так було не сталось, сьогодні наша Церква була б в іншій ситуації.

Блаженніший Йосиф бачив усі труднощі цього питання. Він шукав шляхів, яким свята ідея патріярхату і помісности УКЦеркви могла рости, розвиватись і укріплюватись. Він вирішив, що подвижником цієї святої ідеї повинен стати мирянин, мирянська спільнота, яка с одною з основних складових чинників живої Христової Церкви на землі і становить майже 99%. Блаженніший вказав, що навіть з останніми постановами Вселенського Собору Ватиканського II, що миряни в Церкві мають не тільки обов’язки, але й свої права, що не можна мирян обмежувати до молитви, послуху й жертвенности, себто складати свої лепти, що с все потрібне, але вони повинні мати також свої права. На жаль, під цим оглядом для деяких наших владик Вселенський Собор Ватиканський II не відбувся, а до цих норм, невідклично, нам потрібно повертати.

Вирішення Блаженнішого Йосифа покласти ідею патріярхату і помісности на мирян була правильна. Ні більше, ні менше зорганізований український мирянський рух, який оформився в патріархальні товариства, с плодом засіяного зерна св. п. Патріярха Йосифа. Історія ще не зуміла підсумувати цих пам’ятних подій, але напевно це зробить дослідник мирянського руху в діяспорі, і тоді ми побачимо унікальність і непроминальність у своїй творчій візії нашої Української Католицької Церкви св. п. Патріярха Йосифа. Пригадую собі, як наш визначний активний член мирянського руху, корифей українського театру Йосип Гірняк сказав — дякуймо Всевишньому, що нам послав святця Блаженнішого Йосифа, який збудив нас немов з літаргічного сну, бо без нього ми вже дуже скоро були б перестали молитись своєю рідною, українською мовою. (Це з пам’яти переповіджені слова Й. Гірняка — М. Г.).

Так 17 лютого кожного року, відколи з’явився на волі, у центрі вселенської Христової Церкви — Римі Ісповідник Віри Блаженніший Йосиф, мирянський рух відзначав день його народин. З цієї нагоди підготовляв різні акції, у які включались широкі кола українських мирян. Масово висилались карточки з побажаннями для Блаженнішого Йосифа, які тисячами приходили на ватиканську пошту, яка доручала Блаженнішому Йосифові на його адресу у Ватикані при Арціпрете. Це не залишилось без значення. У Ватикані живе чимало церковних достойників, але вони щось подібного не пережили. Це були листи з різних країн і континентів. Це було очевидним, що вірні виявляли свою відданість і любов до свого Патріярха Йосифа, який гідно й достойно обороняв права своєї Церкви далеко на засланні, а тепер в центрі вселенського християнства в Римі. З нагоди народин Блаженнішого Йосифа делегації мирян з різних країн і континентів приїжджали до Вічного Міста, щоб безпосередньо віддати доземний поклін Солінізантові. З приводу цього влаштовували окремі конференції, присвячені проблематиці нашої УКЦеркви, влаштовували величаві концерти та святочні обіди на пошану Блаженнішого Йосифа, в яких брали участь, крім українців, також визначні церковні достойники Римської Курії. Окремо влаштовувались пресові конференції, під час яких подавались інформації про ситуацію УКЦеркви на батьківщині — Україні й в діяспорі. В той же самий час на місцях українських поселень в діяспорі відбувались різних форм святочні зібрання, під час яких поширювалась свята ідея патріярхату і помісности нашої Української Католицької Церкви.

І сьогодні, в день народин св. п. Патріярха Йосифа і в десятьріччя смерти, що сповниться 7 вересня 1994 p., бажаємо сказати і наголосити, що відпорошена свята ідея патріярхату Блаженнішим Йосифом живе, і маємо нашого Патріярха Мирослава-Івана, хоч він так не підписується.

Патріярхат нашої Церкви існує і є наш Патріярх, якого ще не визнав папа, але напевно і невідклично, як не сьогодні, то завтра його визнає. Ми віримо у Христа Господа, який вислухав наших молитов і звільнив нашу Батьківщину-Україну від жорстокого атеїстичного комунізму. Наша віра і наші молитви були вислухані.

М. Г.

Слово Президента України Л. Кравчука на академії у пам’ять Патріярха Йосифа у Львові*

Шановні Панове!

В час відродження України до неї повертаються її діти, її гордість і слава, повертаються в рідний край її мислителі і пастирі. Повертаються, щоб назавжди залишитися у священній Україні. Повертаються, що допомогти нам своїм духом, своїм прикладом будувати нову незалежну державу.

Сьогодні Україна віддає данину пам’яті праху Патріярха Йосифа Сліпого, видатного церковного діяча, одній із чільних політичних постатей в час кривавої відчайдушної боротьби за народ, за волю, за державу. Патріярх Йосиф Сліпий був зразком справжнього українського патріотизму. Він залишив за собою урок любови до України і урок цивілізованости у виборі методів боротьби за неї.

Усією своєю діяльністю він показав нам зразок ілюстрації вищости народнього духу над духом насилля, віри і духовности над дикістю і варварством, цивілізованости, освічености над брутальністю. Патріярх Йосиф Сліпий дав світові і Вселенській Церкві свідчення того, що український народ, українська Церква — повноправні категорії людського суспільства. Сьогодні ми вправі говорити про уроки Сліпого, уроки любови, людські, настановчі, уроки єдности народу і екуменічности Церков, зразки державного мислення і національного патріотизму.

Патріярх Сліпий був сином свого часу, постаттю складною. Він увібрав у себе і відобразив усі його суперечності. Часом непримиренний, він шукав дорогу до добра і правди, справедливости і єднання. Він ніколи не зраджував християнські ідеали, випробувані ідеєю самостійности і державности. Нині, коли з руїн тоталітаризму й історичної несправедливости знову постає велика споруда української держави, в своїй історії ми шукаємо події і постаті, які б стали зразками для будівничих цієї держави, які б допомогли нам зрозуміти і себе, і свій народ, і суть нашої місії в історії.

Патріярх Йосиф Сліпий повертається в нашу історію сьогодення як один із учителів мудрости, людяности і толерантности. І знаменно, що саме гасло цивілізованости та гуманности стали світоглядними факторами української держави. Ідеали, проголошені нашими вчителями, стають найвищими ідеалами держави і українського народу. Але сьогодні ми знову вправі поставити запитання: чи засвоїли ми уроки історії, чи враховано нами той досвід, який залишили нам кращі представники нашого народу? А це досвід реального екуменізму, єднання Церков в ім’я Бога і людини, в центрі уваги якого не тільки інтереси однієї конфесії, але потреби всіх віруючих.

Без цього досвіду, без опори на великі історичні цінності, без орієнтації на людей, які назавжди залишаються в історії, на наші традиційні релігійні та історичні ідеали держава наша буде неповноцінною.

Що найважливіше сьогодні для нас усіх? Як уже не раз говорилося в річницю святкування незалежности нашої української держави — це єдність і спільність усіх наших дій.

Я не знаю жодного політичного чи громадського діяча, який би відверто заперечував необхідність єднання народу, консолідації усіх сил. На словах, дійсно, всі за єдність. Але говорити про єдність сьогодні дуже мало. Дуже часто в реальному житті виходить навпаки: закликають до єднання, а виходить роз’єднання. Сьогодні кожний громадянин України повинен ще раз подивитись на самого себе, послухати себе збоку, поставити себе на місце свого опонента. Ми мусимо побороти все, що нас роз’єднує, і утвердити у своїх відносинах те, що є для всіх нас спільне. Це є інтереси нашого народу, поклик історії.

Переконаний, що Церква, релігія мають усі підстави відігравати важливу ролю в утвердженні державности України, формуванні високої громадянської свідомости. Адже нині в країні розгортаєть­ся процес духовного відродження України і народу.

Цього року в Україні зареєстровано близько шестисот релігійних громад різних віросповідань. Відповідно до закону «Про свободу совісти та релігійні організації» Указом Президента громадянам повертаються храми, відкрито 22 вищих і середніх духовних закладів, діють недільні школи духовного навчання для дітей і дорослих. Святе Письмо українською та іншими мовами набуло значного поширення і стає важливим чинником морального оздоровлення суспільства. В народі з’являється розуміння того, що в незалежній державі — Церква має бути незалежною від втручання зовнішніх релігійно-політичних центрів.

Підтримуючи духовний зв’язок із своїми одновірцями за кордоном, уже утворили незалежні центри в Україні євангельські християни-баптисти, як також християни віри євангельської, свідки Єгови, адвентисти сьомого дня. Цей процес історично об’єктивний і незворотній. Об’єднання Української Автокефальної Православної Церкви і Української Православної Церкви в Українську Православну Церкву люди зустріли із розумінням. Право Української Православної Церкви на незалежність вистраждане столітнім тернистим шляхом.

Однак, процес переорієнтації церковних громад є надзвичайно складним. Державні органи стривожені тим, що маємо в багатьох місцях порушення закону. Очевидно, що образою, лайкою, бійкою іти до церковних дверей, храму святого, звичайно, неможливо. Тривожить те, що у багатьох випадках із підбурювальними закликами й, не стримуючи їх, виступає і духовенство, забуваючи про християнський обов’язок нести мир і про громадянський обов’язок дотримуватись закону.

Наша держава не втручається у справи Церкви, вона не впливає на релігійний процес, не втручається у внутрішнє життя релігійних громад. Але це зовсім не означає, що держава, органи державної влади повинні пасивно споглядати, як на релігійному ґрунті порушується діюче законодавство. Це зовсім не означає, що в релігійне життя на Україні можуть втручатися інші сторонні сили, інші держави. Держава не втручається і гарантує повну свободу лише тоді, коли не порушуються закони, за якими живе ця держава.

Свобода совісти, свобода релігійної діяльности — це поняття значно ширші від пасивного невтручання. Держава зобов’язана не тільки сама не втручатись у внутрішнє життя релігійних громад, але гарантувати їм захист від втручання в їхнє життя сторонніх сил, контролювати суворе дотримання законів і діючих зареєстрованих статутів. Тільки такий підхід може створити передумови до такої нам всім необхідної єдности. Як Президент України я буду більш вимогливо ставитись до керівників державних адміністрацій, вимагати від них не залишати без розгляду порушення діючого законодавства.

Подивімось у майбутнє: його надійні підвалини можна знайти лише через порозуміння між громадами. І тут вирішальна роля має належати духовенству. Окремі духовні особи виявляються недостатньо здатними до миротворчої ролі. Заклики великих духовних вождів — Андрея Шептицького, Йосифа Сліпого, Василя Липківського — забуті інколи зневажливо. Прийнявши тлінні останки Йосифа Сліпого, Україна вимагає від нас, щоб ми схаменулися, зупинили ворожнечу, яка часом вміло підсовується українцям закордонними режисерами і підігрівається ними.

Сьогодні важливим є пошук народнього порозуміння. Його ініціятором повинна бути народня інтелігенція, місцева влада, духовенство і миряни. Перші паростки такого порозуміння уже з’являються. Прикладів мирного, розумного розв’язання проблеми із приміщеннями між конфесіями можна навести багато. Є села, де громадяни мудро і спокійно користуються храмами почергово. І вони самі пишаються цим.

Були часи, коли з України відлітали в чужину її діти, розліталися у світ сини і доньки України. А сьогодні у цей пам’ятний день бачимо, що прах кращих синів України, їх пам’ять, їх мудрість назавжди повертаються в Україну і більше ніколи їм не доведеться поневірятись на чужині.

Тож схилімо свої голови перед прахом Патріярха Йосифа Сліпого!

Слава Україні!

На пошану Патріярха Йосифа у 100-річчя з Дня народження

(Виголошена промова на святі у Боффало, Н.-Й.)

У житті людини переплітаються спомини минулого і обставини, в яких якраз живемо, але якщо не цікавилися б ми майбутністю, то наше життя, безперечно, пішло б на марно. Добре є роздумувати над минулим, щоб не повторяти допущені помилки, корисно є обмірковувати теперішню ситуацію, щоб зробити якнайкраще, але далеко важнішим є розглядати майбутність у світлі минувшини, щоб зрозуміти знаки часу і повестися відповідно до даної хвилини.

З Патріярхом Йосифом мав щастя перебувати 5 років. Він улив у мене національну свідомість і оту певну дозу впертости в обороні рідного благочестя. Під його наглядом закінчив я богословію. Він же мене висвятив на священика і я гордий з того, бо це в дійсності честь мати такого святителя, якого ніщо не могло збити з правильного шляху у вірності Христові, нашій Церкві і народові.

Патріярх Йосиф журився майбуттям, він відчував сильну відповідальність за долю Української Церкви, за яку не завагався піти у кайдани і на вигнання через довгих 18 років. Його праця відображувала оту журбу майбутньої нашої долі. Він перед очима бачив віднову, він твердо вірив у воскресіння нашої Церкви, яка була живцем похована 1946 року. Ця надія кріпила його в тюрмах і в нестачі, в небезпеках смерти від голоду і холоду і від кримінальних в’язнів, і від тих, що їх пильнували. При одній нагоді говорив нам Блаженніший про в’язня, якого він на руках приніс до табору майже замерзлого, а який пізніше відплачувався постійними доносами.

У своєму «Заповіті» Блаженніший писав (цитую): «Передо мною, наступником Сл. Божого Андрея і переємцем його духовної спадщини і його заповітів, простелився довгий шлях відречення, несення хреста і свідчення йому перед людьми в роді тім перелюбодійнім і грішнім. На цьому шляху могутня Божа десниця помагала мені, в’язневі Христа ради, давати свідчення Христові, як це Він прорік своїм учням-послідовникам: «І будете мені свідками в Єрусалимі і в усій Юдеї та Самарії, і аж до краю землі…». Але на придорожних стовпах мого шляху видніли інші написи: не Єрусалим, Юдея, Самарія, а Львів, Київ, Сибір, Красноярський край, Єнісейськ, Полярія, Мордовія…, і так дослівно «аж до краю землі»».

«Ув’язнення вночі, тайні судилища, безконечні допити і підглядання, моральні і фізичні знущання і упокорення, катування, морення голодом; нечестиві слідчі і судді, а перед ними я, безборонний в’язень-каторжник, «німий свідок Церкви», що знеможений, фізично і психічно вичерпаний, дає свідчення своїй рідній мовчазній і на смерть приреченій Церкві… І в’язень-каторжник бачив, що його шлях «на краю землі» кінчався приреченням на смерть» (кінець цитати).

І дивно є, що Патріярх лишився при житті, що його не розстріляли, як багатьох інших. Господь, мабуть, зберіг його, щоб відновити Церкву на поселеннях і щоб світові указати на терпіння Церкви на Україні. «Вам не вільно мовчати, — казав він на II Ватіканському Соборі, — на вид ліквідації нашої Церкви в країні, вкритій горами трупів і ріками крови».

Про свої терпіння Блаженніший не радо говорив, бо він їх приймав як Божий допуст для його випробування.

«Силу на оцьому моєму хресному шляху в’язня Христа ради, — писав Блаженніший, — давала мені свідомість, що цим шляхом іде також зо мною моє духовне стадо, мій рідний український нарід, всі владики, священики, вірні, батьки і матері, малолітні діти, жертвенна молодь і безпомічні старці».

Вийшовши на волю, життя не було легким, бо свої його не прийняли і, на жаль, нераз старалися йому перешкоджати.

Зі спомину очевидця читаємо (цитую): «Сіріло надворі. Блаженніший якийсь похмурий і задуманий ввійшов до авлі УКУ і знаком руки покликав до розмовниці. Тяжко сів у крісло та зболілими руками сильно стискав поруччя. По хвилині мовчанки, що здавалась вічністю, в тиші кімнати прогомонів голос: «… Я так мучуся…»» (кінець цитати). Це був час першої половини 70-х років, коли проти нього виступали, не зрозумівши його, ті, задля яких перейшов він тернистий шлях каторги й заслання. Він переживав оцю закам’янілість сердець багатьох і оце нерозважливе ставлення до його особи. Нераз називано його сатрапом і самозванцем. Приймав він відважно всі ці удари, і сьогодні бачимо його перемогу. Наставлення поволі міняються, зрозуміння до ідей Блаженнішого більшає.

«Як Глава і Батько нашої Церкви, — писав Блаженніший, — старався я навчати й упоминати. Не раз як батько закликав я до єдности благальними словами і як Глава нашої Церкви напоумлював рішучим твердим словом, коли треба було збудити приспане сумління і вказати на пастирську відповідальність за духовне стадо перед Богом і Церквою. Бо ж єпископат повинен бути зразком однозгідности у правлінні Церкви і прикладом єдности в усіх ділянках церковного і народнього життя! Всі мої переживання з того приводу — зневаги, душевні рани, словом, всі оці «стріли лукавого» вам відомі. Вони не були легші, як у в’язницях і на засланнях. І переживав я їх так само болюче, як переживав передше в’язничні тортури. Та сьогодні я дякую Всевишньому за те, що мене били, а не величали раби».

І на іншій частині цього ж Заповіту Патріярх Йосиф додає: «З глибини душі дякую Господу Богу за те, що з його поміччю я не посоромив землі своєї, ні доброго імени своєї рідної Церкви, ні себе, її смиренного служителя і пастиря».

«Ви знаєте генія українського народу, — казав нераз Блаженніший, — почекайте ще кілька років і побачите величезну зміну». Пригадую 12 років тому, коли то ректор Малої Семінарії з нагоди уродин Блаженнішого побажав йому святкувати наступні уродини на вільній Україні. Для нас це виглядало неможливе, але остаточно тепер це було б здійсниме, та Господь, зарядивши інакше, забрав до себе свого вірного слугу, першого нашого патріярха, дарувавши йому заслужену нагороду. Не дочекався він оцього воскресіння нашої Батьківщини, якого повноту і ми самі ще не дочекалися. Але візія покійного Патріярха поволі здійснюється. Між іншим, він знав про пророцтво Слуги Божого Митрополита Андрея про розквіт нашої Церкви і був переконаний, що інакше й не могло би бути.

Блаженніший старався про єдність наших Церков. «Друг друга обіймім», — говорив він і у Заповіті наказував: «Ставайте всі в обороні прав Української Католицької Церкви, але також бороніть права Української Православної Церкви, так само жорстоко знищеної чужим насиллям. Бороніть також інші християнські і релігійні громади на українській землі…». І додає: «Тож заповітую вам усім: моліться, працюйте і боріться за збереження християнської душі кожної людини українського роду і за ввесь український нарід і просіть всемогучого Бога, щоб він допоміг нам завершити нашу тугу за єдністю і наші змагання за церковне з’єдинення у здвигненні Патріярха ту Української Церкви».

Блаженніший підніс на нові висоти наш обряд і нашу Церкву. Він її скріпив і попровадив дорогою, яку назначили його світлі попередники, починаючи Іляріоном і кінчаючи Слугою Божим Митрополитом Андреєм.

У тій боротьбі за права Церкви не можна добачати непослух Святій Столиці, як це не раз говорилося і писалося. Пам’ятаймо, що за єдність з Римом він став Ісповідником Віри. Він тільки старався виконати постанову II Ватиканського Собору, яка звучить: «Священний Собор постановляє, щоб права Східніх Церков були привернені згідно із старовинними традиціями. А за ці права треба було боротися». Ми маємо артикули з’єдинення і на основах тих артикулів і нашого рідного благочестя Патріярх Йосиф старався провадити нашою Церквою і титул Патріярха прийняв, не зважаючи на відмову Святішого Отця Павла VІ, якому він сказав: «Не визнаєте ви, то ваш наслідник визнає, або його наслідник. Бо це нашій Церкві належиться».

Про особу Патріярха Йосифа може найкраще висловився аргентінський єпископ Бонамін після першого виступу Блаженнішого Йосифа на ІІ Ватиканському Соборі (цитую):

«Митрополит Сліпий був ознакою одної епохи історії Церкви, якою міг бути Св. Атаназій у своїй епосі. Він був свідком християнської вірности правди у столітті страшних зрад, був могутнім голосом мовчазної Церкви в царстві злоби і нищення. Я слухав його більше з побожністю, ніж з увагою. Я хотів бачити його зблизька, бо то не все можна мати перед собою гори Гімалаї. Його постать пряма, як правда; кріпкий, як стовбур посеред бурі; обличчя гостроумне із шляхетним історичним профілем. Одначе, перед усім його погляд: спокійний і глибокий погляд тих очей, що бачили ввесь біль, як очі Данте в новому пеклі, що його створили атеїсти, які переслідують Божих дітей. Біль досвідчив його в огні, витесав його, немов з мармуру. Отці Собору, вислухавши промову українського Первоієрарха, пізнали ясність і глибину його думок, солідність аргументів, тонке відчуття усіх сучасних пекучих проблем без уваги на моральні і фізичні каторги. Всі переконалися, що це світильник, палаючий і блискучий. Він є одним із тих капітанів кораблів, яким Бог, мабуть, призначив переплисти бурхливі моря!».

Блаженніший постійно наголошував, щоб бути собою. Щоб ми знали, хто ми є. Нераз нам, питомцям Св. Софії, він говорив: «Нам треба святих і національно свідомих священиків. Якщо відняти святість від священика, то він стане бізнесменом, розминеться з покликанням і скоріше чи пізніше відійде, а якщо взяти національну свідомість, то такий перестане бути українським священиком і готовий, може і в доброму намірі, піти на службу тим, які хотіли б у нас затерти наше національне і релігійне «я».

У своєму посланні 1975 року Блаженніший наголошував:

«Тому, Український Народе, стань уже раз собою! Позбудься своєї вікової недуги сварів і чварів, вислуговування чужим, підлещування і пониження, бо, на стид і сором, не бракує їх ще й нині в наших національних і церковних провідних кругах. Отрясися зі своїх вікових недостач, стань на ноги в Україні і на поселеннях! Нехай світ здуміється перед Твоєю силою, глибокою побожністю, красою і найвищою культурою! Час стати самим собою — і політично, і науково, і в мистецтві, і загалом культурно! Христова Церква об’єднує Тебе надприродною і природною силою. Народе, піднеси свою голову, випростуй свої руки й ноги (див. Євр. 12, 12). Будь одно, монолітом, і не шукай «чужих богів»!».

Постараймося ці слова зрозуміти і йти за вказівками Патріярха Йосифа, якого 100-ліття народження сьогодні прославляємо.

Про нього Папа Іван-Павло II писав:

«Його смерть огорнула нас усіх великою жалобою. Він був гідним наслідником праведного Митрополита Андрея Шептицького. Однак, прийшли гіркі часи для Української Католицької Церкви. Перейшов він ще раз через хресне пережиття і терпіння подібно, як Христос на Голготі. Не міг Кардинал Сліпий виконувати свого уряду, бо ж він був засуджений на 18 років заслання, терпіння. Він не заламався, але, як герой, достойно витримав. Коли вийшов на волю, то на свободі не спочивав, але посвятно працював для добра Церкви та свого народу. Верховний Архиєпископ відвідував українські католицькі громади по цілому світі, дбав про науку, оснував Університет св. Климента, видавав документи ти інші наукові праці. В наших молитвах просім Господа, щоб Господь гідно його винагородив за його терпіння, вірність Богові й Церкві та за всю його працю. Вічна йому пам’ять!»

Лютий – місяць народин Патріярха Йосифа

За життя св. п. Патріярха Йосифа, коли він повернувся з вісімнадцятьлітнього ув’язнення і опинився на волі у центрі Католицької Церкви, Римі, кожного року у місяці лютім оживав український Рим. 17 лютого, це був день народин Патріярха Йосифа, і навколо цієї дати, звичайно, перед в основному, приїжджали до Риму миряни, щоб скласти доземний поклін тому, що держав високо й непохитно прапор Української Христової Церкви, Патріярхові Йосифові. В тому часі також наспівали десятки тисяч привітань з цілої діяспори, спрямовані на резиденцію Патріярха Йосифа при Арціпрете у Ватикані. У цей час влаштовувались мирянські конференції, присвячені релігійно-церковній проблематиці. Слід відмітити, що це вже були перші плоди засіяного зерна Блаженнішим Йосифом, бо це він покликав до життя мирянський зорганізований рух активно і творчо діяти в нашій Христовій Церкві, як основний складовий чинник Христової Церкви.

З приводу таких з’їздів і конференцій у Римі, під час яких перед мирянами відкривались дотепер закриті широкі горизонти Христової Церкви, а поруч з тим улаштовувались спільні святочні обіди на пошану Патріярха Йосифа. Всі ці імпрези відбувались у святочно-родиній і дружній атмосфері. На жаль, від дванадцяти років, коли Патріярх Йосиф «їдучи на санях», перенісся у Божі засвіти, немов завмер український Рим, але таки в основному миряни не перестали згадувати його світлої пам’яти. З приводу дня народин Патріярха Йосифа влаштовувались святочні сходини, вечори з доповідями, з’являлись статті у пресових органах, присвячені унікальному житті і творчості Патріярха Йосифа.

І ця стаття хай буде тільки виявом нашої великої вдячности і пошани до Патріярха Йосифа, який прожив багатотруднеє творче довге життя і діяв безперебійно для добра страждальної УКЦеркви й українського народу. Може декому здатись, що про Патріярха Йосифа уже так багато сказано, що немає потреби більше про нього писати. На перший погляд можна погодитись з таким твердженням, що про Патріярха Йосифа багато сказано, але коли на хвилину вдумаємось над тим, що сказано, то прийдемо до незаперечного переконання, що з того всього, що багато гарного написано, то в тому всьому є чимало повторень. Називаються і повторяються незаперечні факти з багатогранної діяльности на полі Христової Церкви, там на рідних землях, і засланні та тут, у діяспорі, але мало помітні аналітичні праці, у яких була б показана творча візія Патріярха Йосифа, а без найменшого сумніву треба сказати, що вона була.

Ось цією скромною заввагою не збираємось робити нікому жодного докору, ані приписувати у цьому будь-кому злої волі, бо дотепер було зроблено все, що було можливе, хоч іноді можна було зробити більше. Те, що дотепер було зроблено, зроблено з великим почуттям особливо великої пошани до Патріярха Йосифа. Все це є назване і підтверджене незаперечними фактами. Але, щоб дати всесторонню, широку аналізу його творчої візії, потрібно відповідної відстані часу. Потрібна ця перспектива, у якій зникають мало суттєві факти, які визначують шлях до цього далекого, що трудно всім бачити, ось ця візія майбутного нашої Української Церкви.

(Повертимось нашою думкою до 1975 p., коли то Блаженніший Митрополит Києво-Галицький підчас торжественної св. Літургії прийняв титул Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси-України Помісної Української Католицької Церкви. Блаженніший Йосиф тоді бачив, що відмовна відповідь Апостольської Столиці, подаючи причини, чому не можна піднести нашу страждальну УКЦеркву до гідности патріярхату, не відповідали правді. З того часу проминуло понад двадцять років, і лист Папи Івана-Павла II, що був надрукований у попередньому числі журнала «Патріярхат», є незаперечним фактом, що Патріярх Йосиф діяв правильно. Легко кинути всю вину на Апостольську Столицю, але запитаймо кожний сам себе, а чи ми самі визнали ПАТРІЯРХАТ нашої Помісної УКЦеркви? Ще й сьогодні с деякі владики, які навіть пруться на чолове місце нашої УКЦеркви, кажуть нам — забудьте про патріярхат. Ми дуже добре розуміємо пляни Ватикану, але нам незрозумілими є пляни деяких наших владик, включно з патріяршою курією у Львові.

Бажається підкреслити, що вся діяльність Патріярха Йосифа була розрахована на далеке майбутнє нашої Помісної УКЦеркви. Це було виразно помітно не тільки тут, у діяспорі, де він діяв у дусі Христової Церкви, пляни якого не йшли в парі, але часом були суперечні плянам Ватикану, але також він це робив далеко поза межами своєї батьківщини, на засланні. В цьому аспекті варто б проаналізувати послання і праці Блаженнішого Йосифа, написані на засланні. Творчий доробок Патріярха Йосифа ще чекає свого дослідника, який буде міг подати його візію нашої Помісної УКЦеркви.

М. Г.

Хай світла пам’ять про Патріярха Йосифа іде з роду в рід

Хоч Христос і Христова Церква учить нас, що людське життя на землі є тимчасовою, дочасною мандрівкою, а закінчення її — це смерть, що є ключевою точкою — переходом від дочасного до безконечного життя, Божої вічности, є незаперечною дійсністю, то всеж таки втрата кожної людини викликає у нас безмежний душевний біль, жаль і смуток. Очевидно цей безмежний жаль і смуток є куди більший , коли від нас відходить людина, яка для нас всіх була мила, дорога і незаступима. Людина, що все своє довге життя присвятила Христовій Церкві й українському народові. Такою людиною був Патріярх Києво-Галицький і всієї Руси-України, Помісної Української Католицької Церкви, Блаженніший Отець Йосиф і Кардинал Сліпий.

Вістка про його смерть блискавично рознеслась по усіх закутках світу по той і цей бік Залізної завіси, перетинаючи без перепон і труднощів всі кордони й океани, глибоко сколихнула всією українською громадою без різниць релігійних чи групових переконань. Ця сумна вістка не в одного витиснула сльози в очах, бо відійшов великий Муж, що записав світлі сторінки не тільки в історії Української Церкви, але й в загальній історії боротьби нашого народу.

7 вересня 1984 p., далеко від рідних земель, від княжого города Львова, на 93 році життя, знеможене і утомлене, перестало битися серце Патріярха Йосифа. Погас наш непоборний Патріярх Йосиф у старості віку. Зокрема, боляче прийняли цю сумну дійсність члени Українського Патріярхального Товариства та всі його близькі послідовники. На жаль, не всім, що бажали взяти безпосередню участь у похоронах, щоб скласти свій поклін і сказати востаннє «прощай» главі нашої Церкви, Блаженнішому Патріярхові Йосифові, могли це здійснити. Всеж таки завдяки подорожній компанії «Кобаснюк», зокрема Вірі Шумейко та допомозі Варки Бачинської й Андрія Ластовецького, вдалося одержати догідніші ціни на літак до Риму, що уможливило більшій кількості мирян взяти участь у безпосередніх похоронах Патріярха Йосифа.

У вівторок, 11 вересня 1984 року, у вечірніх годинах українська група прочан у числі 41 особи відлетіла до Риму. Велика літакова споруда піднеслась у небесні простори. Турбомотори, безперервно працюючи, гуділи. І в задумі надходили думки, спогади з різних святочних зустрічей з Патріярхом Йосифом. Напрошувалося питання: а що буде далі, як нам перейти ці кризові дні у відсутності Блаженнішого Патріярха Йосифа? Чи це вже остання проща до Вічного Міста — Риму? Так, у роздумах про нашого Патріярха Йосифа скоро пройшов час, і наш літак приземлився на римському летовищі Да Вінчі.

На летунському майдані у Римі ми зустріли українських прочан з Мюнхену, які також прилетіли на похорони Патріярха Йосифа. Серед них побачив давніх знайомих — проф. Володимира Янева з дружиною, владику Володимира Дідовича з о. Дубицьким, д-ра Григорія Васьковича й інших. Щирі потиски рук-привіту, короткі запитання і в поспіху всі прощались, бо всі прямували до своїх замовлених місць побуту в Римі. Наша група з Нью-Йорку розділилась на дві: одна поїхала до готелю, а друга — до Патріяршого дому при Мадонні деї Монті.

У Патріяршому дворі нас привітали наші преподобні сестри та призначили наперед замовлені кімнати. Це був ще передобідній час. Можна було помитись, поголитись, переодягнутись й взагалі трохи відсвіжитись. Тут ми вже застали деяких прочан, що прибули скоріше — Дарію Кузик, панство Миндюків, Рому Навроцьку. Вже прибув дехто з Торонто. Привітався з владикою Іваном Прашком з Мельборну — Австралія, о. Євгеном Горбачем з дружиною.

Похоронні відправи в середу, 12 вересня 1984 р.

У середу, 12 вересня, о год. 4:30 розпочались офіційні похоронні обряди. Ще перед початком похоронних відправ о. Павло Когут з Франції відправив заупокійну Службу Божу у сослуженні багатьох отців. Слід підкреслити, що на протязі цілого тижня, себто від дня смерти до дня похоронів постійно відправлялись похоронні обряди за упокій душі Патріярха Йосифа. У міжчасі, себто після закінчення заупокійної Служби Божої і початком похоронів, голова проводу ОУН Ярослав Стецько, виголосив у церкві прощальну промову. Вірні співали «Святий Боже, святий кріпкий…». Двома рядами підходили прочани до домовини Патріярха Йосифа, складаючи йому глибокий поклін і цілуючи його руки та чоло. Виразно було видно, як майже у кожного спливали сльози з очей.

У перших днях після смерти Патріярха Йосифа перед виїздом до Канади прибув гелікоптером Папа Іван Павло II і віддав останню прислугу померлому Патріярхові, поцілував його в чоло і праву руку та помолився за його душу.

Ще перед початком Парастасу, в середу, 12 вересня, члени крайової управи з США — Леонід Рудницький, Василь Колодчин, Василь Пасічняк і Микола Галів мали коротку авдієнцію у Патріярха Мирослава Івана Любачівського, під час якої заявили йому повну піддержку.

Ще перед запечатанням домовини Патріярха Йосифа Ева Піддубишин поклала грудку землі, привезену з України. Точно в означений час розпочались похоронні обряди, які довершив наслідник Патріярха Йосифа, Блаженніший Патріярх Мирослав Іван Любачівський у сослуженні секретаря Священної Конгрегації для Східніх Церков, Владики Мирослава Марусина та митрополитів: Максима Германюка з Канади і Стефана Сулика з США; преосвященних єпископів: Владики Івана Прашка — з Австралії, Владики Ізидора Борецького — з Торонто, Канада, Владики Сфрема Кривого — з Бразілії, Владики Андрія Сапеляка — з Арґентіни, Владики Іннокентія Лотоцького — з Чікаґо, США, Владики Августина Горняка — з Лондону, Англія, Владики Михайла Гринчишина — з Франції, Владики Славомира Мікловша — з Югославії, Владики Роберта Москаля — з Парми, США, протоархимандрита чину Отців-Василіян Ізидора Патрила — з Риму, архимсандрита Отців-студитів о. Любомира Гузара, архимандрита Івана Гриньоха, мітратів: о. Володимира Андрушкова, о. М. Бутринського і при співучасті багатьох, багатьох наших священиків.

Окремо слід підкреслити, що у похоронних відправах брав участь від Української Православної Церкви в імені Блаженнішого Миторополита Мстислава Скрипника Владика Володимир Дідович з о. Дубицьким з Мюнхену. Також слід підкреслити, що під час похоронних відправ був заступлений увесь Божий Люд, був заступлений увесь політичний, громадський, науковий, мирянський, молодечий світ і всі монаші чини. Під час похоронних відправ співом керував працьовитий о. ректор Іван Музичка.

З собору Святої Софії неслись хоральні симфонії молитов, рясно зрошувані щирими сльозами до Всевишнього Господа Бога за Батька, Главу нашої Помісної УКЦеркви Патріярха Йосифа, який величаво лежав у домовині, а душа його у засвітах прислухалась до наших розпачливих надгробних ридань та радувалась, що його паства так об’єднано відпроваджує — прощає його у Божу вічність. Під час відправ офіційний представник Ватикану прочитав італійською мовою слово про покійного Патріярха Йосифа.

Перед закінченням Парастасу покладено на Патріярха Йосифа «воздух», яким закрито його обличчя. І пронеслись драматичні слова похоронної пісні, які збудили до болю жаль і смуток у всіх учасників: «Вічная пам’ять, вічная пам’ять, вічная пам’ять…». Могутньо-жалібні звуки цих слів виривались з собору Св. Софії і неслись у синь вечірнього осіннього римського неба, розлягаючись і несучись широко на всі сторони світу. Вони також понеслись туди, у далеку холодну підбігунову північ до Патріярха Йосифа співв’язнів. До тих, що були його вірними, а він був їх Владикою, як відповів Патріярх Йосиф на запитання великого Папи Івана XXIII, у яких таборах він перебував.

З закінченням Парастасу процесія з владиками, священиками і мирянами вийшла з Св. Софії під спів «Святий Боже, святий кріпкий, святий безсмертний». Погасав незабутній римський день, 12 вересня.

Четвер, 13 вересня 1984 р. — день похоронів

Це був гарний, погідний, сонячний, осінній день у Римі.

Це був звичайний робочий день, і артерії Риму пульсували, як звичайно — гамірно й жваво, але нам, прочанам, здавалось, що все було відмінне, не таке, як раніше, ми цього не спостерігали, не чули, не бачили. Ми думали тільки про наш біль, про наш жаль і смуток, про нашу незрівняну втрату, втрату людини, що приходить на світ раз на сотні й більше років. Ця безмежна й болюча втрата заслоняла нам усе, що біля нас діялось і відбувалось. Нам здавалось, що все перестало на якийсь час жити й рухатись. Ми ховались від сторонніх із своїми сльозами в очах, щоб і нас не бачили розжаленими, немов малих дітей, що згубили своїх батьків. Але чи є хтось у силі, щоб міг устояти проти маєстату смерти? Ось такі й подібні думки роїлись в голові, а непрошені, невинні сльози самі скочувались по обличчі на стоптану землю. Бажалось десь заховатись, бо біль стискав горло і паралізував голосові струни…

Площа Св. Софії безперестанно заповнювалась священиками, монахами і монахинями українських й неукраїнських чинів, мирянами з різних місцевостей і континентів. Зокрема виділялась численна група мирян з Англії, США, Канади, Австрії, Німеччини, Франції, Бельгії, Польщі, Югославії, Пряшівщини, Італії, серед яких було чимало видатних громадських і політичних провідних патріярхальних діячів. Перші дна ряди крісел на площі Св. Софії зайняли гості-чужинці, серед яких, як завжди, вирізнявся голляндський монах у білому, великий приятель покійного Патріярха Йосифа — о. Веренфрід ван Страатен, американський амбасадор в Апостольскій Столиці Пітер Мирфі, представники, священики і єпископи латинської і східніх Церков. Прибули офіційні чинники Ватикану, архиєпископ Аккіле Сільвестріні, що є міністром зовнішніх справ Ватикану, декан кардиналів кардинал Карло Конфальонієрі, апостольський нунцій монсіньйор Люїджі Поджі, представники ватиканського дипломатичного корпусу при Апостольській Столиці, 14 кардиналів та інші церковні достойники. Площа Св. Софії заповнилась прочанами. Перед собором Св. Софії покладено домовину св. п. Патріярха Йосифа, обкладену багатьма вінками і квітами від різних організацій та установ.

Із сторони Українського Католицького Університету надійшла процесія і зупинилась на площі біля домовини. Священики і владики стали великим колом біля домовини св. п. Патріярха Йосифа. На підвищенні, біля собору Св. Софії сиділи кардинали й офіційні чинники Ватикану. Серед українських владик також був присутній уже згаданий представник Української Православної Церкви, Владика Володимир Дідович. Перед самим престолом Блаженніший Патріярх Мирослав Іван Любачівський, поруч з ним — два митрополити Максим і Стефан та Владика Мирослав Марусин. Тут слід згадати додатково, що прибув на похорони Владика Платон Корнеляк з Мюнхену, Німеччина. В цілому це творило незабутню історичну картину з похоронів св. п. Патріярха Йосифа у Римі.

Поволі втихають голоси пісні «Святий Боже, святий кріпкий, святий безсмертний…». Почалася заупокійна архиєрейська Служба Божа, яку відправив у сослуженні вищеназваних наших владик і священиків Блаженніший Патріярх Мирослав Любачівський. Під час служби Божої дияконував о. Небесняк, порядком богослуження керував о. Петро Стецюк, а хором з посвятою керував працьовитий і відданий о. д-р Іван Музичка. На жаль, мабуть з перепрацювання, о. Іван Музичка з п’ятниці на суботу, тобто з 14 на 15 вересня вночі захворів на серце і зараз перебуває у шпиталі. Коли наша група покидала 19 вересня Рим, то були вістки, що о. Ів. Музичці дещо покращало. Молімось за здоров’я о. Ів. Музички.

Пронеслись знову і знову хоральні молитви до Всевишнього Господа Бога за упокій св. п. душі незрівняного Христового Ісповідника Патріярха Йосифа. Увесь зібраний Божий Люд брав безпосередню участь у безкровній жертві, заупокійній Службі Божій за Патріярха Йосифа. Блаженніший Патріярх Мирослав Іван Любачівський виголосив проповідь, присвячену великому Мужеві, Ісповідникові Христової Віри, Патріярхові Йосифові. Проповідник говорив із зворушенням, в його голосі відчувалось тремтіння. Він сказав: «Минуть віки, а він світитиме, як приклад поєднання Божого з людським, релігійного з національним, минаючого з вічним…» (Проповідь друкуємо повністю на іншому місці).

Дальше продовжувалася св. Літургія. Багато прочан приступило до св. Причастя. Після закінчення св. Літургії виступив декан кардиналів, кардинал К. Конфальонієрі, який провів разом з римо-католицькими єпископами, священиками, монахами й монахинями спільну похоронну молитву за душу покійного і виголосив коротку й змістову промову, присвячену Патріярхові Йосифові. Дбайливо опрацював слово про Патріярха Йосифа і майстерно виголосив його по-італійському Владика Мирослав Марусин (його слово друкуємо на іншому місці в українському перекладі).

Найбільше зворушливим моментом під час похоронів була хвилина, коли архимандрит, голова Львівського Крилосу, о. Іван Хома читав уривки «Завіщання Блаженнішого Патріярха Йосифа», яке також повністю друкуємо на іншому місці. Біля тисячі учасників на похоронах мовчки й непорушно з великою увагою прослухали вагомі слова заповіту Патріярха Йосифа, який він писав на протязі одинадцяти років, від 1970 року починаючи і 1981 роком закінчуючи. Отець Іван Хома читав спокійно й виразно. Під час читання заповіту тільки чутно було схлипування. Не відомо, чи були такі сильні, що могли стриматись від переживань і сліз. Це був винятковий і неповторний момент, що його не можна ні описати, ні змалювати, його можна собі тільки уявити і відчути.

І знову пронеслись слова молитов Панахиди, і знову пролунали жалібні голоси «Вічная пам’ять…». Під спів «Святий Боже, святий кріпкий…» формувався і проходив похід-процесія з домовиною св. п. Патріярха Йосифа на чолі. У поході йшло багато священиків, владики, монахи, монахині й миряни. Домовину несли владики й священики. За домовиною несли вінки й квіти. Похід пройшов навколо собору Св. Софії до крипту Св. Софії. Під час цього співали «Святий Боже, святий кріпкий…». У крипті Блаженніший Патріярх Мирослав довершив запечатання гробу і знову пронеслось жалібне «Вічная пам’ять…».

Обід в Українському Католицькому Університеті

У четвер після похоронів владики й запрошені гості мали спільний обіду їдальні УКУ. Під час обіду голова Львівського Крилосу, архимандрит Іван Хома, в імені всіх членів Крилосу прочитав «Становище Крилосу» до ситуації після смерти Блаженнішого Патріярха Йосифа. Крилос вирішив, що наслідником померлого Патріярха Йосифа є обраний коадьютор Мирослав Іван Любачівський — верховний архиєпископ Львова, тим самим він є спадкоємцем Києво-Галицької Митрополії, себто главою Помісної УКЦеркви і тим самим має титул Патріярха, і що Крилос заявляє йому повну і всесторонню допомогу. Становище Львівського Крилосу друкуємо повністю на іншому місці.

Поминки по св. п. Патріярхові Йосифові

Поминки по св. п. Патріярхові Йосифові відбулись увечері, о 6 годині в цей же четвер, 13 вересня 1984 р. в залі Домус Марія. У поминках взяло участь понад 500 осіб. Тризну відкрив і одночасно був її господарем член Львівського Крилосу архимандрит Любомир Гузар. При відкритті він виголосив глибоко продумане вступне слово, підкреслюючи велич св. п. Патріярха Йосифа, який залишив для нас неоціненну багату спадщину. «Ні більше, ні менше, — сказав архимандрит, — ми повинні дальше йти його слідом і з його духа печаттю». Поруч з тим о. Любомир Гузар передав учасникам становище Львівського Крилосу, який вирішив, що коадьютор Мирослав Любачівський є прямим сподкоємцем померлого Патріярха Йосифа і тому ми вшановуємо Блаженнішого Мирослава Любачівського титулом «патріярха». Цю заяву Львівського крилосу присутні прийняли постанням з місць і бурхливими спонтанними оплесками, до яких долучились і наші владики, що сиділи за почесними столами. Оплески були довгі, довгі, мабуть для декого несподівані. Блаженніший Патріярх Мирослав Іван Любачівський був дуже зворушений. Слово о. Любомира було змістово добре опрацьоване, проглядно і зрозуміло виголошене. (Слово о. Гузара також повністю друкуємо на іншому місці).

За почесними столами сиділи: по середині Блаженніший Патріярх Мирослав Іван Любачівський , митрополити Максим і Стефан, єп. Андрій Сапеляк, єп. Іван Прашко. єп. Платон Корнеляк, єп. Ізидор Борецький, єп. Є.Кривий, єп. Михайло Гричишин, єп. Славомир Мікловш, єп. Роберт Москаль і протоархимандрит Ізидор Патрило. Під час тризни промовляли: в імени владик промовляв Владика Стефан Сулик, від Української Православної Церкви в імені Блаженнішого Митрополита Мстислава — Владика Володимир Дідович, в імені священиків — о. мітрат Маріян Бутринський, від Українського Світового Патріярхального Об’єднання (УПСО) — д-р Богдан І. Лончина, в імені українського уряду в екзилі — президент Микола Лівицький, від імені ОУН — голова проводу Ярослав Стецько, від Закордонного Представництва УГВР — його голова д-р Мирослав Прокоп, від ОУН (М) під керівництвом Миколи Плав’юка — Леонід Філь, від СКВУ — д-р Петро Саварин, від українських науковців — проф. Володимир Янів, від  українських науковців Гарвардського осередку — проф. Омелян Пріцак, від Світової Федерації Українських Жінок (СФУЖ) — Богданна Крушельницька, від українських комбатанських організацій — д-р Мирослав Малецький, від Пласту — д-р Юрій Старосольський, від СУМ-у — мґр Євген Гановський, від Союзу Українців у Великій Брітанії — ред. Ілля Дмитрів і останній промовець, офіційний представник канадського уряду сенатор Павло Юзик, який також говорив в імені Українського Народнього Союзу. Звичайно, було багато більше представників різних організацій, які були готові висловити кілька слів, як голова Наукового Товариства ім. Шевченка д-р Ярослав Падох, мирянські представники й інші. Після промов учасники прослухали уривок із «Завіщання» Патріярха Йосифа, записаного на магнетофонну плівку.

Закінчуючи поминки, о. Любомир Гузар сказав, що наші поминки були б неповними, якщо б ми не відмітили одного дуже важливого факту, а саме якби ми не згадали і не подякували тим, що були біля Патріярха Йосифа на протязі довгого часу, у найтяжчі хвилини в ніч і день, а ними є архимандрит Іван Хома, о. Петро Стецюк, сестра Михаїла і сестра Текля. Присутні вставанням з місць і довгими, довгими спонтанними оплесками всім названим висловили щиру подяку.

На закінчення о. Любомир Гузар висловив змістовне заключне слово і всім подякував за щирі слова співчуття та участь у поминках, які закінчено співом «Вічная пам’ять». Підсумовуючи, слід підкреслити, Що поминки були переведені добре, за що належить признання і подяка господареві о. Любомирові Гузарові. Так закінчено один період і відкрито другий у історії Помісної Української Католицької Церкви.

На похоронах Крайову управу США репрезентували: Леонід Рудницький, Василь Колодчин, Василь Пасічняк, Єва Піддубчишин, Ярослав Постушенко, Роман Данилевич і Юліян Головчак.

Після похоронів

Після похоронів, що відбулись 13 вересня 1984 p., багато учасників зразу покинули Рим, зокрема прочани з США, щоб взяти участь у демонстрації у Вашінґтоні, але також велика частина ще залишилась у Римі. Блаженніший Патріярх Мирослав Іван Любачівський для прочан і українських представників різних організацій уділяв авдієнції. Під час цих авдієнцій крім того, що всі заявили свою допомогу і повну піддержку для Блаженнішого Патріярха Мирослава, але також порушувано цілу низку різних питань. При цій нагоді Блаженніший Патріярх Мирослав запізнався з багатьма питаннями і проблемами нашого церковно-релігійного і громадсько-політичного життя. Блаженніший нікому не відмовив авдієнції і до всіх з увагою і зрозумінням прислухався. Також багато українських прочан і громадські та мирянські представники були тепло прийняті на авдієнції Владикою Мирославом Марусиним у Східній Конгрегації.

Прочани, що жили при Мадонні Деї Монті, мали нагоду 17 вересня ц.р. привітати президента СКВУ д-ра Петра Саварина з його уродинами. Д-р Василь Маркусь привітав у імені всіх солінізанта, д-ра Петра Саварина, вручаючи китицю квітів, склав йому найкращі побажання і многих та благих літ, що присутні піддержали і заспівали «Многая літа». З цією метою був замовлений торт, який всі спожили разом з солінізантом. Це була несподіванка для д-ра Петра Саварина, який в своєму імені та від своєї дружини зворушливо подякував преподобним сестрам за щедру гостину у патріяршій гостинниці та всім учасникам за несподіванку й побажання.

18 вересня був присвячений скромний вечір Блаженнішому Патріярхові Мирославові, який заініційовано, в порозумінні з головою УПСО д-ром Б. Лончиною й іншими членами організованого мирянського руху. В цьому вечорі взяли участь всі учасники — жителі Патріяршого двору, преподобні сестри з преподобною матір’ю на чолі. Вечір відкрила коротким змістовним словом Ева Піддубчишин, вітаючи Блаженнішого Патріярха Мирослава Івана Любачівського та побажала йому багато кріпкого здоров’я, щоб прожити довгі роки на славу Божу, добро нашої Церкви й українського народу. Всі учасники заспівали Блаженнішому Патріярхові Мирославові «Многая літа». Коротке вдумливе слово виголосив о. Маріян Бутринський, який сказав, що ми повинні пам’ятати стару англійську традицію, що говорить: «помер король — живе король». Ми також повинні говорити — «помер Патріярх, живе Патріярх». Після цього талановитий скрипаль Сохар Френк з Віскансину, США, на скрипці чудово виконав пісні «Аве Марія», «Рушничок» і «Віють вітри». Всі учасники заспівали пісню «Реве та стогне Дніпр широкий». До загального співу також долучився своїм гарним баритоном Блаженніший Патріярх Мирослав. Справді, це була гарна святочна атмосфера. На закінчення ред. Василь Пасічняк подякував Блаженнішому Патріярхові Мирославові, що він не відмовив прибути на нашу спільну вечерю та разом перебути цей гарний час, а поруч з тим заявив нашу відданість і допомогу у його важкій праці на українському церковному полі. Блаженніший Мирослав щиро подякував за такий гарний вечір та уділив усім своє благословення. Молитвою закінчено спільну зустріч з Патріярхом Мирославом.

На другий день вранці 19 вересня наша група: мґр Ева Підцубишин, ред. Василь Пасічняк, о. Ярослав Шуст, Михайло Куриляк, о. Лев Любинський, Ірина Мокрівська, панство Зеня і Василь Никифоруки, Зеня Бундзяк, Роман Соболь і автор цих рядків сідали в літак. Разом в тому самому літаку був парох св. Юра П. Пащак і преподобна Мати Теодозія, що також покидали Вічне Місто Рим, повні різних болючих, сумних вражінь і переживань та повертались до США. І знову велика літаконосна споруда щасливо перенесла нас на вільну й гостинну землю Вашінґтона.

Микола Галів

 * * *

 То Venerable Brother Myroslav Ivan Lubachivsky:

For a long time we have admired the resolute firmness
of faith and fidelity to the See of Peter
of our Venerable Brother Josyf Cardinal Slipyj,
Major Archbishop of Lwow of the Ukrainians,
even amidst difficulties, persecutions and sufferings,
and we hasten to testify publicly to the Ukrainian community
all our keenly felt sorrow and participation in the mourning for his death.
For him we fervently pray the Merciful Redeemer
for the abundant rewards promised to good and worthy pastors,
and repose from his labours, and eternal ‘glory in the Kingdom of Heaven.

IOANNES PAULUS PP. II