Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Стати автором

Патріарх Йосиф

10 років без Патріярха Йосифа

Ця сумна дата виповнилась 7 вересня ц.р. У нашому недавньому (наскрізь «оптимістичному») минулому не відзначали роковин смерти видатних людей — тільки «круглі» ювілеї від дня народження. Поперше, поминання («не забудьте пом’янути») були пов’язані з релігійними обрядами, а подруге, компартійні диктатори побоювалися, що народ, зосереджений на будівництві «світлого майбутнього», може впасти у песимізм. Нині маємо задуматися бодай частково над становищем, у якому перебуває наша Церква по десяти роках після того, як біля її керми не стало людини, що мала мужність на схилі віку — всупереч протидії і перешкодам — взяти у свої руки патріярший скіпетр і прийняти на себе сан Патріярха.

У страшних вереміях XX століття нам пощастило: наша Церква протягом 84 літ перебувала під духовною опікою та організаційним керівництвом Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького (1900-1944) pp.) і Блаженнішого Патріярха, Ісповідника Віри Йосифа Сліпого (1944-1984 pp.). Окрім свого найвищого адміністративного становища в Церкві, обидва перворієрархи справили на неї, як і на ввесь український нарід, велетенський особистий вплив, оскільки самі, як особистості, були велетнями, титанами духу, віри, витривалости, відданости, самопосвяти, терпіння, праці, були добровільними в’язнями Христа ради і насильно ув’язненими невільниками в російських (царських і комуністичних) в’язницях і каторгах ради вірности своїй Церкві й Апостольському Вселенському Престолові. Завдяки їхнім безпосереднім старанням і впливові наша Церква сягнула найвищого розквіту — розвою науково-освітніх, богословсько-дослідницьких, видавничих, мирянських структур. Це було століття внутрішнього самоудосконалення, вироблення власних релігійно-орбрядових засад, а разом з тим — ворожої заглади і знищення та катакомбної боротьби за виживання. Здавалося: все втрачено, даремно плекати надії на відродження. Так думало багато, дуже багато людей в Україні й поза нею. І не лише наші вороги й недруги, з ситуацією змирилося чимало вірних УГКЦ. Та Йосиф Сліпий, що перебрав митрополичу владу від Андрея Шептицького, ніколи, ні за яких обставин, не піддався зневірі чи бодай сумніву.

11 квітня 1945 р. його було заарештовано. Пішов ради своєї Церкви на каторгу, в якій судилося перебути 18 літ, перетерпів муки, знущання, наругу, але і там в умовах ҐУЛагу, сповнював свої митрополичі обов’язки: таємно висвячував нових єпископів, писав і розсилав пастирські послання до священиків і вірних, відправляв Святі Літургії. А коли його звільнили в 1963 p., то, роздумуючи над нашою духовною руїною, писав: «Вже в дорозі через Відень до Риму душевний біль не давав мені спокою, коли я думав про нашу Церкву і наш нарід. Всі її досягнення і тисячолітня праця поколінь лежали в руїні. Сприймав я це як Божу волю у глибокій вірі, що всі історичні надбання, в тому числі також і терпіння, недаремні: я вірив, що з руїн востане наша Церква і наш нарід! Всіма силами старався я шукати виходу з цього майже безвихідного становища, щоб двигнути Церкву і нарід з руїни, щоб їх відродити. Треба було знову починати працю відродження в самому корені, від самих основ. А основи я бачив у науці, молитві й християнському праведному житті» («Заповіт» Блаженнішого Патріярха Йосифа Сліпого. Філядельфія, 1992 р. ст. 9).

Яка глибока віра! Як точно визначені параметри воскресіння: праця, молитва, християнська праведність! Сьогодні наша Церква і наш нарід встали з руїн. Сприймаймо це, слідом за Патріярхом Йосифом, «Як волю Божу у глибокій вірі, що всі історичні надбання, в тому числі також і терпіння, не даремні».

Віддаймо належне тим, хто утверджував нас у цій вірі. Хто найбільше причетний до чуда воскресіння. Наші Страстотерпці й Мученики Андрей Шептицький і Йосиф Сліпий є для нас Святими. Вони самі себе возвели у цей сан своїм земним життям, над якими також вбачаємо провидіння Господнє: «Що я вийшов на волю, це справді чудо, а так само і друге, що я живу» (3 листа Блаженнішого Йосифа Сліпого до проф. Євстахія Станіславського у Відні, грудень 1963 p.). Визнаймо їх Святими негайно всією Церквою, у нашій пам’яті і нашій свідомості, не чекаючи, поки до цього долучаться інші, коли нам це підтвердять формально і дозволять. Те, що глибокий старець Йосиф, пройшовши 18 літ каторжних тортур, безперервних хвороб і чигання смерти, залишився жити для особистого свідчення перед світом про українську Церкву й український нарід це є свідчення перста Господнього над ним і над нами. Нещодавно про це нагадав нам нинішній наслідник Патріярха Йосифа — Блаженніший Мирослав-Іван Кардинал Любачівський у своєму пастирському Зверненні «Про єдність святих Церков»: «Церква правильно славиться досягненнями своїх блаженних Мучеників й Ісповідників. Ми самі стараємося зібрати якнайбільше даних про Мучеників й Ісповідників недавнього переслідування з надією на їх формальне прославлення як Святих для Церкви. В цьому процесі треба пам’ятати, що мученики й ісповідники є завжди Божими дарами для цілої Церкви і свідками Христа перед усіма людьми» (ст. 32). Так ми не залишаємо надії на формальне прославлення Ватиканом наших мучеників й ісповідників Андрея Шептицького й Йосифа Сліпого як Святих для Церкви, але маємо насамперед самі утвердитися у вірі, що вони для нас давно вже стали Святими Опікунами. Маємо безліч доказів, що и у світі вони також сприймалися ще за життя і сприймаються після своєї фізичної смерти як свідки Христа перед усіма людьми. Шукати ще якихось доказів їх святости в дусі середньовічних забобонів — абсурдно.

Коли вчитуєшся у творчу спадщину Андрея Шептицького і Йосифа Сліпого, в уяві витворюється маєстатичний образ авторів цих писань. А разом з тим переконуєшся, що це щось абсолютно особливе у світовій богословській практиці. Вони були не лише богословами й діячами Церкви найвищого духовного (я сказав би — апостольського) рівня, вони були всім для свого народу, в тому числі й державними мужами, вченими, політиками, соціологами, публіцистами і проповідниками. Такого поєднання релігії і політики, віри в Бога й активної боротьби за державну самостійність України, переплетення долі Церкви і нації либонь не знайдемо більше ніде.

Що ж, це обумовлено історичними обставинами життя нашого народу, і ці обставини глибоко розуміли і сприймали близько до серця наші Пастирі. Слова «Українська Церква», як і «Український нарід» Йосиф Сліпий писав неодмінно з великої літери і ставив майже завжди поруч. «Не посороміть землі української, землі ваших предків! Збережіть у своїх душах чисте-безпорочне ім’я своєї Святої Церкви! Не посороміть також свого власного українського імени…», — закликає він нас у своєму Заповіті (ст. 6).

«Бог сотворив людину і родину. Він є Творець також роду, племени і нації. Патріотизм і дбання про добро своєї нації вважались все за Богом дані обов’язки. Добро нації треба деколи боронити перед ворогами чи внутрішніми чинниками, які в противному разі довели б до занедбання основних потреб народу. Та сама засада відноситься і до Церкви, а саме, що існує Богом даний обов’язок позитивно дбати про добро, обов’язок і право боронити її проти будь-кого, що спричинив би їй шкоду» (Заповіт, ст. 13). Цього релігійного націоналізму ми ще маємо вчитися і вчитися, освоюючи духовні ідеї та ідеали Патріярха Йосифа. «Бог і Україна» — гасло, що має стати програмою нашого щоденного життя. Ці заповіти Йосифа Сліпого варто частіше згадувати і тим, хто твердить, що, мовляв, нині в Україні політики надто активно втручаються у справи Церкви, а Церква у справи політики. У нас ці категорії завжди були нероздільними.

Своє особисте життя Патріярх нерозлучно з’єднав з Україною. Його передсмертним бажанням було: «Поховайте мене в нашому Патріяршому Соборі Святої Софії (йдеться про збудовану Патріярхом українську святиню у Римі — М.К.), а як воплотиться наше видіння і востане на волі наша Свята Церква і наш нарід український, занесіть мою домовину, в якій спочину, на рідну українську землю і покладіть її у храмі Святого Юра у Львові, біля гробниці Слуги Божого Андрея. Вмираю і відходжу з цього світу, як той, кого він, Сл. Б. Митрополит Андрей, Глава нашої Церкви, властю своєю покликав на Екзарха Великої України. Якщо такою буде воля Божа і бажання українського Божого люду, складіть мою домовину в підземегілях оновленого Собору Святої Софії. В підземеллях Київської тюрми мене довгими роками мучили, коли я був живим, в підземельній гробниці оновленого Собору Святої Софії Київської спокійно спочив би я, бувши плоттю вмерлим!» (Заповіт, ст. 19-20).

Воплотилося видіння Пророка нашого, довголітнього Страстотерпця, Мученика, Ісповідника — воскресли на волі і наша Свята Церква і наш нарід український, воздвигнувши незалежну соборну Українську державу. І домовину його занесли ми на рідну українську землю і поклали її у львівському храмі Святого Юра поруч з домовиною Слуги Божого Андрея. Все сповнилося, як і було передбачено в його пророчому видінні. Але звернім увагу на ще один аспект Заповіту: саме Митрополит Андрей властю своєю покликав Йосифа Сліпого на Екзарха Великої України. Про якесь обмеження Української Католицької Церкви до території Галичини не було, немає (і не може бути) й мови. То яким же дисонансом до цього звучать сьогодні твердження офіціозних представників Ватикану, які відмовляють нам у праві мати своїх екзархів на Великій Україні! «Питання, пов’язане з територією — це номінація єпископа для греко-католицьких спільнот, які живуть поза Західньою Україною… Синод з 1992 року вирішив відновити Чернігівсько-Вишгородську єпархію з осідком у місті Києві, але Апостольський Престіл не міг потвердити таке рішення, бо воно підпорядковане питанню території, що досі не розв’язане» (Слово Апостольського Нунція Антоніо Франко, виголошене 27 лютого 1994 року на Синоді Владик Української Греко-католицької Церкви у Львові).

Не маю сумніву, що колись у Києві постане Пантеон Борців за волю України, і сюди ми звеземо прах наших героїв, що полягли й поховані у різних чужоземних краях. Напевно, місцем Пантеону стане Собор Святої Софії Київської і територія навколо нього. Можливо, що і ця частина Заповіту Патріярха Йосифа сповниться, хоча це справа майбутнього дня.

А справа нинішнього дня — Києво-Галицький Патріярхат, у якому об’єднається і відновиться у своєму Свято-Володимирському хрещенні Українська Церква.

З перших же кроків архипастирського служіння устремління Йосифа Сліпого були спрямовані на Велику Україну. У своєму Заповіті він згадує: «Коли в 1939 році почався новий «хресний ход» нашої Церкви, і Великий Святець та Геній-Мислитель, Сл. Б. Митрополит Андрей покликав мене до архипастирського служіння, іменуючи мене Екзархом Великої України в жовтні 1939 p., а в грудні цього ж самого року, враз із єпископською хіротонією, призначуючи мене своїм наступником, сприймав я ці покликання як поклик таємного Голосу Божого, що словами Христа кликав — «Гряди по мні…» (Йо. 1, 44).

Якщо для нашого Патріярха призначення Екзархом Великої України означало «поклик таємного Голосу Божого», то чи можемо ми сьогодні, в догоду кому б то не було, відмовитися від цього? Не дослухатися Голосу Божого? Знехтувати, зневажити Заповіти наших Пророків? Хто ж ми такі тоді? Ким будемо у свідомості потомних поколінь? Народ, який не почув би голосу своїх Пророків, не вартий був би кращої долі. «Отож, заповітую вам усім: Моліться, працюйте і боріться за збереження християнської душі кожної людини українського роду і за ввесь український нарід і просіть Всемогучого Бога, щоб Він допоміг нам завершити нашу тугу за єдністю і наші змагання за церковне з’єдинення у здвигненні Патріярхату Української Церкви,— говорить нам Патріярх Йосиф і його слова мають стати нашою всенародньою духовною програмою до завершення нинішнього століття. Століття, яке було позначене в нашій історії присутністю Андрея Шептицького і Йосифа Сліпого.

І знову подивіться, який ряд: молитва, праця, боротьба. Але як виконаємо цей заповіт, коли замкнемося (чи нас замкнуть) у межах Галичини? Не можемо ми зійти з дороги на манівці, куди нас підштовхують недоброзичливці. Прощаючись зі світом («сидячи на санях»), Блаженніший Патріярх у видіннях бачить оновлений Київ, столицю українського християнства, називаючи його «нашим Єрусалимом», привертаючи до нього зір кожної української страждущої душі: «І серед тих видінь, що виникають перед моїми очима, бачу престольний град Київ на моїй рідній Землі. На прощання мовлю до нього словами Одкровення: «Знаю діла твої і труд твій і терпеливість твою, і що не можеш переносити злих; і ти випробував тих, що звуть себе апостолами, а не є ними, і знайшов їх ложними: І терпеливість маєш,і страдав ради імени мого, і не знемігся… (Одкр. 2, 2-3). То ж голос Господній звітує тобі:

«Здвигну світильник твій…» (Одкр. 2, 5). А я, Твій Син, прощаю Тебе: «Світися, світися, наш Єрусалиме, і востанеш у древній славі твоїй!» (Заповіт, ст. 19). ідею увінчення Києва гідністю всеукраїнського Патріярхату Блаженніший Йосиф Сліпий обгрунтував на II Ватиканському Соборі, що було із зрозумінням і прихильністю сприйнято Соборовими Отцями: «… У своєму Слові до Отців Собору, дня 11 жовтня 1963 року, заговорив я не про свідчення своє, — воно ж було відоме, — але про Свідчення нашої Української Церкви: про свідчення її віри в Христа і Його Єдину, Святу, Соборну й Апостольську Церкву, свідчення, підтверджене кривавою печаттю безстрашного ісповідництва, терпіння, мучеництва і горами наших жертв. Щоб висловити перед усім світом вдячність, признання й особливо щоб заявити сострадання зі страдаючими і дати їм моральну підтримку, вніс я прохання-пропозицію: Піднести Києво-Галицьку Митрополію і всієї Руси до патріярхальної гідности.

Це перший раз в цілій історії нашої Церкви ідея її Патріярхату була поставлена прилюдно, ясно і на такому всесвітньому форумі, як Вселенський Собор, хоч сама ідея не нова! Київські митрополити, хоч не носили патріяршого титулу, управляли Церквою наче патріярхи, користуючись патріяршими правами по взору інших Східніх Церков. Вони були свідомі, що Патріярхат Церкви — це видимий знак зрілости і самобутності! помісної Церкви та могутній чинник у церковному і народньому житті» (Заповіт, ст. 11).

Ми й справді прагнемо Патріярхату не для вдоволення власних національних амбіцій, а як порятунку, засобу нашого духовного виживання, як тієї спасенної засади, яка може привести нас до єдности. Проти патріяршого устрою Української Церкви в принципі ніхто не заперечує — адже він є властивим для помісних Східніх Церков, але висуваються різні перешкоди для його формального завершення Римською Курією: мовляв, Українська Католицька Церква не має впливу на українській території, існує лише в катакомбах і т.п. Блаженіший Йосиф Сліпий називав ці аргументи офіціозного Риму «історичною короткозорістю», яка тягнеться ще злегковаження задумів київських митрополитів Могили і Рутського. Отже, впродовж майже чотирьох століть. Аргументи правлячих кіл Риму Йосиф Сліпий також кваліфікує як «політичну кон’юнктуру», яка є чужою «давньому поняттю Української Правди, в якому сплітаються Істина і Справедливість». А якщо це так, то чого ми (протягом чотирьох століть!) вичікуємо? На що сподіваємось? Чому не розбудовуємо нашу Церкву, виходячи з того, що «наш патріярхат ми вже маємо»? Адже це також одна із основоположних програмних засад Заповіту Патріярха Йосифа. Він дає нам не лише взірці терпіння і терпеливости, але й наполегливої, впертої боротьби за досягнення належних нашій Церкві пріоритетів.

Встановлення Патріярхату в помісних Східніх Церквах — вчить він нас — не є справою папської адміністрації, а «овочем дозрілої християнської свідомости у Божому люді», що складається з архипастирів, духівництва і мирян, при тому мирянам відводиться «неабияка роля». Українська Церква протягом усієї історії свого існування дала достатньо доказів цієї зрілости, аби тепер, нарешті, признати патріяршу гідність Києву — цю думку Патріярха Йосифа маємо нині сприймати, як нашу власну програму дій.

Доведім, що сьогодні ми, нарешті, дозріли настільки, що в утвердженні патріярших засад у нашій Церкві не потребуємо нічиєї милости. Бо подумаймо над такою дилемою: якщо Ватикан протягом чотирьох століть з мотивів «політичної кон’юнктури» не затверджував патріяршої гідности Української Церкви, то сьогодні, з таких же самих міркувань, він ще далі відійшов від позитивного полагодження цього питання. Отже, не тільки не сьогодні, але й ніколи? І що, ми маємо з цим змиритися? Але ж бо стукає в наші серця надлюдський біль нашого Апостола Віри: «І вас, мої Возлюблені діти, благаю: Ніколи не відкажіться від Патріярхату своєї Страдної Церкви, ви ж живі, існуючі її діти!» (Заповіт, ст. 13). Були б ми проклятими власним сумлінням, якби знехтували цим бажанням.

У світі визнають сильних, визнають того, хто сам себе визнає. Я далекий від того, аби проводити пряму паралель між Церквою і державою, але якби ми 24 серпня 1991 р. не проголосили на Верховній Раді Акт незалежності! України і не підтвердили його на всенародньому референдумі 1 грудня, то могли б ще довго випрошувати належну нам свободу — нам би її ніхто не дав. До політичної активності! у відстоюванні наших прав закликає нас і Патріярх Йосиф. Виступаючи 27 листопада 1977 р. на світових слуханнях «Трибуналу Сахарова», що проходив тоді у Римі, він закінчив свою промову такими словами: «Нарушена Божа правда, Божа справедливість має бути направлена, людям їх права привернені, а ми це нашими молитвами і протестом маємо скріпити» (За кн. Івана Хоми «Йосиф Сліпий, Отець та ісповідник Української мученицької Церкви», Рим, 1992, ст. 160). Знову хочу підкреслити: слова «молитва» і «протест» (здавалося б — такі несумісні між собою) стоять у Патріярха Йосифа поруч. 1 в цьому істинний його духовний образ. Можливо саме ця риса його характеру, ці стимули спричинилися до того, що в 1975 році він вирішив узяти на себе титул Патріярха. Ось розглядаю грамоту, дану в Римі 8 грудня 1974 р. про утворення філії Українського Католицького Університету ім. св. Климента Папи у Вашінгтоні, на якій стоїть титул: «Йосиф Св. Р. Ц. Кардинал (Сліпий — Коберницький — Дичковський) Божою милістю і св. Апостольського Престолу благословенням Верховний Архиєпископ України, Митрополит Галицький і пр.». І тут же — Грамоти з 1975 року: «Йосиф Божою милістю Патріярх Києво-Галицький і всієї Руси», а нижче окремим рядком: «Кардинал Св. Римської Церкви». Внизу підпис: «Патріярх і Кардинал». Який крутий поворот! Неоціненну послугу прийдешнім поколінням вчинили б ті, хто був тоді біля нашого Патріярха, пам’ятає і може зафіксувати в спогадах до найменших дрібниць обставини цього мужнього кроку. Не для себе ж приймав Блаженніший Йосиф Сліпий титул Патріярха, а для Церкви, для нас, тому переймаємо від нього цей титул у спадщину. Інакше — ми просто відступилися б від нього.

Що крок Патріярха Йосифа був узгіднений з традиціями нашої Церкви, говорить і сам Папа Іван-Павло ІІ в Апостольському Листі з приводу 1000-ліття Хрещення Руси-України (17 січня 1988 p.): «… Характерна автономія в дисципліні, якою втішаються Східні Церкви, не походить з привілеїв, наданих Римською Церквою, але з самого Закону, яким ці Церкви втішаються з часів Апостолів («Пастирське звернення Блаженнішого Мирослава-Івана Кардинала Любачівського, ст. 22). Отже, маємо утвердити самі свій статус: адже ми Церква Східня, а не Римська. Маємо повернутися до осмислення тих засад, на яких були утверджені статті Берестейського договору про союз нашої Церкви з Римом.

Наведу ще один уривок з Апостольського Листа Папи: «Там, в Україні, є католики не тільки латинського обряду, але і східнього обряду, візантійського. Вони належать передовсім до Українського народу, їм же відповідає Українська Католицька Церква, що має свою ієрархію на Заході. В Римі, в дійсності, є Верховний Архиєпископ, що в церковному праві відповідає Патріярхові» (За кн. Івана Хоми «Йосиф Сліпий…», ст. 165). Останнє речення для нас є особливо важливим. Адже це було сказано в 1988 p., через 4 роки після смерти Патріярха Йосифа. Отже, і для його наступника (наступників) Папа визнав Архиєпископське Верховенство в У країні, серед українського народу, в Українській Католицькій Церкві, Верховенство, що відповідає (дорівнює) Патріярхові. І вистачить. Зупинімся наразі на цьому. І розбудовуймо нашу Церкву, виходячи з того, що «наш патріярхат ми вже маємо».

А в десятиріччя відходу Патріярха Йосифа у засвіт варто було б подумати про видання його творів. Це було б найкращим вшануванням його пам’яти.

Михайло Косів

Спогади Патріярха Йосифа

(Продовження)

ЖАЛОБА (Скарга)
З лютого 1961 p., Київ

Не треба при тому забувати і два дуже важні факти. Вам добре відомо, Гр. Міністер, що слідство проти мене було ведене 1946 року також і в тому напрямі і під тим кутом (аспектом), щоб висвітлити, який вплив мала наша Церква на нарід за польської і австрійської держави. І то не лише мене, але й інших допитувано в тій справі і в такий спосіб. Ви можете легко провірити щодо мене питання (вопросы) слідчого Майрова, і мої відповіді, а вони були ставлені ним певно не від себе, але з вищого поручення. Впрочім, сам він мало визнавався в наших церковних справах. І так мені було навіть сказано при деяких запитах, а пізніше в Москві.

Крім того, вже передше, 1944 p., в листопаді або грудні, вже не пам’ятаю точно, в часі побуту моєї делегації в Москві в справі признання Греко-католицької Церкви, зайшов такий знаменний факт. Делегацію очолював архимандрит д-р Климентій Шептицький, а в її склад входив між іншими і Костельник. Після проголошеного признання Греко-католицької Церкви в Радянськім Союзі предсід. Комітету Полянським Генеральний Штаб у Москві запросив делегацію до себе. В часі розмови, а пізніше і гостини Головуючий Генерал заінавгурував дебату таким вступом: «Ми знаємо, що ваша Церква мала і має великий вплив у народі. Чи не міг би ваш митрополит вплинути на Шухевича, щоб він перестав воювати з нами. Ми можемо його розбити, але нам не випадає воювати за Західню Україну». І пішла довга дебата, як це зробити. І переговори з Шухевичем Генеральний Штаб почав за нашим посередництвом. Годі отже в Радянськім Союзі справа стояла так, а тепер нова теза звучить, що ми «давні і запеклі вороги народу». Вірте мені, Гр. Міністер, що так воно не було ніколи і не є. Я не слухаю агітки, бо агітка агіткою, але беру Ваші слова докори, Гр. Міністер, як члена Правительства Радянської України, і на них відповідаю. Ви не хотіли тоді того впливу Церкви, але він був би Вам також добре придався!

Не дуже то так давно були в мене в лягері люди з високого державного стажу, з деякими справами і предложеннями. Вони знали прецінь добре, хто я, але зовсім не відносилися до мене, як до ворога народу. Навіть тіні того не було, а виділи вони в мені радше жертву політичної констеляції. Вони виложили своє, я дав відповідь. А коли я між іншим завважив, що слідчі є іншого погляду, ніж вони, то почув такі рішучі слова: «Нехай слідчі до того (дипломатії) не мішаються, то не їх справа». Ми говорили довше, і вони прохали о строгий секрет. І хоч моя відповідь була негативна, то, борони Господи, щоб вони мені сказали на те якесь прикре слово негодування, але навіть не ужили якогось нечемного вислову.

Так само, коли я був у Єнисейську, в Домі Інвалідів, хто то приїздив з Міністерства з Москви поза плечима Красноярського начальства і розпитував мене, яке моє життя, умовини і положення на висилці, щоб переконатись самому, як воно в дійсності є. Видно, що і в Москві не всі кинули мене на іграшку судьби. Бо було таке, що коли я жалувався Красноярському Генерал-лейтенантові КГБ на жахливі умовини в Домі Інвалідів і що на мене робили напад з ножами бандити-інваліди, то він того не знав, але що якась старушка прала білля і приносила молоко, то районний начальник КГБ Даниленко повідомив його про це. Та навіть Красноярське КГБ не хотіло посвідчити мені (хоч на Ваше бажання мене арештували), що я був 6 літ на висилці в Красноярському краю. Посвідка була потрібна мені для оскарження (жалоби), бо тайшетські правники радили мені написати її, щоб мені почислили цю висилку за лягер. Вони відповіли, що це не була висилка. А що ж тоді? Літнисько? Коли раз питався конвоя, що проводив мене з автоматом, чи то назад треба вертати до Красноярської тюрми, то він з удаваною серйозністю відповів: «Разве это тюрьма?». А що ж? — продовжую я. «Гостиница», — закінчив він. У конвоя це був жарт для розвеселення, але в КГБ то хіба ні! Бо ходило про те, щоб мені скоротити кару, як і іншим скорочували. Не хотіли назвати це навіть висилкою і карою!

Навпаки, коли 1957 р. приїхав був до мене до Дому Інвалідів у Маклакові-Кузьмінці, біля Єнисейська, начальник Київського Слідчого Відділу полковник Пивоварец, то відразу кричав і то з кулаком: «Ми вас посадим!», так що коли я вийшов з клюбу, де відбувалась ця прикра розмова з погрозами, то мене питали: «Що вони там, хотіли вас убити?». А й самим красноярським начальникам було це дуже неприємно, бо вони все таки заховували якусь приличну поведінку.

Гр. Міністер, я хочу Вам при тій нагоді відкрити одну півтайну, а саме: я нераз чув від дуже розумних людей, комуністів і непартійних, а вони покликувались навіть на Леніна, що найменше щасливу і вдачну політику із усіх радянських республік веде Українська. Вони то може і досадніше висловлювалися, але я не хочу входити в слушність чи неслушність осуду. Одно при тому цікаве, що я ніколи не чув навіть в найближче стоячих до Вас кругів, ні в Москві, ні в Сибірі, ні в лягері, ні на волі якихось не то похвал, але навіть додатних оцінок, а завжди «хохол» супроводжувано махненням рукою.

Борони Боже, щоб я хотів тим когонебудь діткнути, але говорю тому, що таки добре знати, а ледве чи Вам хто це скаже, бо навіть мені, як українцеві, женувались це говорити. Видно, що щось за тим є на речі. А мені приходить тепер на думку, чи це вічне повторювання і відгрівання ворожнечі Греко-католицької Церкви і ми, і я особисто не підтверджують до деякої міри порушених підозрінь і української сатири на тему: товкти воду в ступі? Кому це потрібне? Яка прикра короткозорість і тупість уніята в нерозумну тактику останньої скандалістики Бєляєва і товаришів! Може лучше про те і не згадувати! Яка в тому конструктивна державна думка? Поважні одиниці в лягері називають це несерйозністю, а ще і чим гіршим в більшому маштабі. Одне є певне, що нас, Греко-католицьку Церкву, не дезавує це. За кордоном і не тільки тут це мусить страшенно підкошувати авторитет, гідність і повагу авторів і не тільки самих творців, але і тих приналежних, та понижувати їх в очах усіх об’єктивно думаючих людей. Хтось з комуністів сказав, що якщо би ці твори переклав і післав Голіяттому, то він прислав би співчуття. А Міцкевич сказав би:

Згадую про це з невимовною прикрістю, бо воно поваги української держави не підносить! Це не для докору!

  1. Ви, Радянський Український Уряд, маєте претензії до Папи, що він вам ворог. Добре, то зробіть так, щоб він був вашим другом, таким, яким він є другом Америки, з котрою ви хочете дружитись. Перестаньте переслідувати Греко-католицьку Церкву і нищити загалом релігію, а тоді відносини безумовно зміняться на ліпше. А якщо ви не бажаєте цього, то він хоч-не-хоч мусить бути ворогом безбожництва і тоді, річ ясна, жалі проти нього неоправдані. Це рівнож не для докору, але для поправи самої справи! Прохаю ласкаво зрозуміти, що Католицька, Вселенська Церква існує вже на українських землях буквально тисячу дев’ятсот літ, а ви — 44 роки, несповна півстоліття. Вона перша боронила бідняків і всіх покривджених не фізичною, але моральною зброєю, а ви далеко-далеко пізніше, щойно в найновіших часах.

Мені предкладали не раз і не два в Москві і навіть тут, в Міністерстві, в Києві, і то за великі нагороди, виступити прилюдно проти папи і наклеймити від Радянського Союзу його здогадне ворогування. Але я уважав і тепер не змінив своєї думки, що це попросту одчайдушність. А говорю це не тільки з католицького, але і з чисто комуністичного становища, що обвинувачення про ворогування безосновне. А виходячи з католицького, якже ж я мав би підіймати руку проти того, хто впродовж століть боронив і піддержував нашу Церкву і нашу народність і мене особисто, а ви б’єте, громите і нищите її і мене вже від 1939 р. Прохаю тільки прочитати Буллю Папи Пія XII, звернену до нашої Церкви і до мене особисто, а якої копія знаходиться у моєму «ділі», щоб переконатися про справжній стан! Ми, греко-католики, є такими громадянами Радянської України, як Ви, Гр. Міністр, але папа вам не ворог. Я навіть в душі не думаю виходити з Радянської України, але хочу тільки добитись права для Греко-католицької Церкви, яке вона вже мала в Радянському Союзі до 1946 р. і яке їй право належиться на основі Конституції. А нині воно потоптане!

  1. Як продовження цих страхіть, Ви, Гр. Міністр, пропонували мені останнього разу навіть у вашому товаристві їхати на агітку в Західню Україну. Але я скажу одверто, що не збираюся зовсім, хіба під конвоєм, як німий свідок Церкви, що мовчить. Поперше, справи Церкви не рішаються на політичних мітингах, але в церквах. Подруге, я не агітатор і агітацією не займаюсь. Я проповідував у церквах і там можу дальше проповідувати. Хто хоче, може слухати, а хто ні — вийти. Потрете, такий виступ дискредитував би більше Вас, ніж мене, та не тільки Вас, Гр. Міністр, але Радянську Україну тут і за кордоном. Було би нове жировище! «Квіота нон мовера». Пощо робити собі самому прикрості? Прохаю пригадати собі неприємну дискусію Вишинського і Ачесона на тему Балтики в Нью-Йорку. Ви знаєте добре, що мене арештували вночі, вночі перевезли до Києва, ніхто не знав, де я дівся. Вірні хотіли зложити мільйон рублів заставу, щоб мене випустили на свобідну стопу. Мене судили тайно вночі, при замкнених дверях, ось тут, недалеко Вашого теперішнього кабінету, без прокурора і оборонця, і зовсім не везли мене тоді на «Суд народу», хоч голосили передше, що мені лагодять шибеницю. А тепер, після 17 літ[1] тюрми і безбожницької та т.зв. православної агітації, маючи адміністраційний і політичний апарат в руках, Ви можете легко допровадити до того, що на мітінгах будуть кричати не тільки — він «ворог народу», але і «розпни — убий його». На мітинги приходять не тільки віруючі, але і невіруючі, а крім того Ви можете легко зібрати елемент, якого Вам тоді потрібно. Нині підняли справедливий голос, що убили Люмумбу, а чи буде Вам мило, як будуть кричати на ввесь світ, що Ви убили греко-католицького митрополита, що стільки літ карався у тюрмах невинно. Мені там небагато лишається до життя, але прийміть до ласкавого відома, що я безборонний каторжник-в’язень і терплю знущання і то невинно вже понад 20 літ! Хіба це досить! Є добра і гуманна російська приповідка, що «пленного не обижают», а українці кажуть, що «лежачого (недужого) не б’ють!». А Ви самі сказали, що не хочете штиками тримати державу і горожан, але прихильністю і задоволенням. Ще не так то дуже давно мені говорили видні комуністи: «Учтите, митрополит, что не сидите за то, за что вас судили, но по другим соображениям». Проте це і на самому початку арешту мені заявили ось тут таки в Міністерстві: «Если бы вы не митрополит, вы бы здесь не сидели». Значиться, я сиджу за справу Церкви, за яку Ви, Гр. Міністр, хочете мене знову наново обвинувачувати.
  2. Замість агітки, я предкладаю таке, на що вже проте була згода Міністерства Внутрішніх Справ у Москві 1953 р. Усуньте неправну заборону Греко-католицької Церкви на Україні і в Радянському Союзі, бо вона була вже правно признана 1944 р. Перестаньте переслідувати Греко-католицьку Церкву, а лишіть вірним свободу бути греко-католиком або нез’єдиненим православним, якщо їм так подобається. А тоді, полишивши таку повну свободу, яку гарантує Радянська Конституція, побачите вислід, чи нарід хоче Греко-католицької Церкви, чи ні, і справа скінчена.

Ще деякі з вас чекають, аж ми всі, греко-католики, повмираємо. Але даремні сподівання. Греко-католицька Церква за кордоном скріпилася і зросла так незвичайно, як ніколи передше, отже наразі нема вигляду на її загибіль! А тут будемо вмирати ми, будете вмирати і Ви, а Греко-католицька Церква перетриває в катакомбах безбожницьке і православне лихоліття, бо комуністи завтра не будуть такі, як нині, бо ті, що нині, далеко вже не ті, як були вчора! Підкреслюю, що це не моя особиста думка, але загалу вірних. А тим часом, знаєте, що хто би то не був, якщо на його смерть чекають збоку, то неприємна річ. Тому жийте на здоров’я, але дайте і нам бодай животіти.

  1. Зокрема, щодо Вас, Гр. Міністр, то Ви безбожник, і яка Вам рація поборювати католицизм, а боронити православіє, Ви ж в ніщо не вірите, і Вам якось не випадає виступати в ролі апологета і оборонця Московської патріярхії і московського православія. Цього не робив навіть провід Міністерства Внутрішніх Справ 1953 p., хоч то все таки їх патріярхія! Нема нині розумного комуніста не тільки на Україні, але і в Радянському Союзі, що хотів би повторити акти 1945 і 1946 pp. Вони задорого коштували Радянський Союз, зокрема Радянську Україну. Скільки трупів і скільки це нашкодило державі і тут, і за кордоном. Не диво, що багато провідних комуністів признає одверто і то не тільки в Москві, але і в Києві: ми поповнили похибку — нас обманули. Очевидно, треба це для добра держави направити, а направити похибку приносить кожному тільки честь і славу! І направити її легко! Радянська Україна признає ще Католицьку Церкву, отже признає і Українську Католицьку Церкву. Конституція дає свободу совісти і релігії, отже, вірні самі чинять, як самі вважають за добре і відповідно до того займають свої церкви. Так було вже постановлено 1953 р. в Москві. Впрочім подрібно можна це ще обговорити. В таких справах не може рішати, а навіть підтвердити яка-небудь агітка, але основні студії і розумна, оглядна, спокійна державна політика.
  2. Я аж тепер добре розумію, чому в Москві провід Міністерства так бажав мати мою «Історію Вселенської Церкви на Україні і загалом в Радянському Союзі», а яка дала ніби нагоду до мого поновного арешту і засуду на 7 літ в тюрмі і лягерах. Вони слушно хотіли знати, як ми, греко-католики, обосновуємо існування нашої Греко-католицької Церкви, на чому опираємо її і чим боронимо правність її в історії.
  3. На кінець прохаю дуже звільнити мене ласкаво від ведення дальшої дискусії тим способом. Це понад мої фізичні сили. Ви знаєте, що я так мучусь і караюсь вже 25 літ, почавши від 1937 p., коли то після пацифікації почалась манія атентатів, а опісля війна з своїми страхіттями, арешти, ставлення під «стєнку», важкі тюрми, каторги (я стояв не тільки під більшовицькою, але і під польською), грозило мені і Гестапо. А при тому, коли була тільки сяка-така можливість, я мусів виповнювати свої обов’язки, так самі про себе дуже важкі. Я можу вислухати спокійно Ваші закиди, заміти і запити і дещо пізніше, на бажання, відповісти на них усно чи письмово, але в розважний спосіб. А так це сизифова праця — черпати ситом воду. Мій вік не є вже такий видержливий, а такі процедури я переходив на слідствах. Я розумію, для Вас це може бути і розривка в теперішніх літах і вигідних умовинах. Ви можете не відчувати жодного тягару, а мене все те болить і кожне шорстке слово. Я вже представив, що ми не в Академії Наук на рівних правах, що ми неспівмірні величини під кожним оглядом. Ви міністр, а я каторжник без жодних прав. Я науковець, не політик, а митрополит, а Ви не науковець, а політичний керівник з фізичною силою в руках. З позиції сили, як кажуть, не вмію говорити. А крім того я приходжу з тюрми і вертаюсь у тюрму, виїхав з тюрми і заїхав до тюрми. І так вже, слава Богу, 17 літ і завжди під автоматами. Один із Ваших начальників сказав: «Якщо би так попало на інших, то з його костей не було би вже сліду». А такі умовини не дуже то сприяють якій-небудь науковій праці. Слушно відповів предс. Хрущов американцям: «Якщо би вас обставив не десятками, а сотнями баз, як ви нас, як би ви себе тоді почували?». «Сі парва магніс сомпараре», то можна це і в нашому випадку примінити у великій мірі. Ваші начальники і ті, що мене везли, і ті, що мене приймали, однозгідно запевнювали мене, що не хочуть мене убивати, але якось рішити справу. І усе оточення і умовини так діють пригноблююче і депримуюче, що я впрост вгинаюся. Я їхав до лікаря недужий, не спавши ніч, на лікування. А ви, Гр. Міністер, перейняли мене на своє «исправленіе». Кілька годин зариваючої, прикрої не так дискусії, як оборони від смерти — це навіть для кожного здорового науковця виснажуюча праця, не то для мене, хирляка, чи по-ляґерному — доходяги.

Я переконався, що Ви і Московське і Київське КГБ не здаєте собі справи, що то таке тюрма і лягер, бо в них Ви не сиділи, а якщо хто і попав, то не вертав уже на своє давнє місце. Мені нераз говорили ув’язнені, слідчі, прокурори і військові офіцери: «Ми не припускали, що тюрма і лягер такі страшні!». Їм не одному розчерепили голову. В 1953 р. приїхали були по мене на Потьму полковники МВД в Москві. Вони принесли, як звичайно, чоколяду і харчі і давай зі мною заводити дискусію про тодішню енунціяцію Радянського Правительства до всіх держав світу. «Що ви про те думаєте і про інше?» На це я відповів: «ВП. Гр. полковники, зрозумійте, що я ледве дихаю, навіть покріпившись. Я ж не маю тих сил, що Ви. Ви приїхали в силі віку і з найкращих умовин волі. Крім того, я не виходжу з відпочинкового дому, але з тюрми. До того я не мав тут свого кабінету з телефонами і секретарями для інформації. Хіба час від часу, з трудом, зарву якусь газету». Та мимо того я порівняв їм обидві відозви, і Сталіна, і нового Уряду, і доказав, що їх остання стоїть далеко вище, далеко ліпше зредагована і приємливіша для всіх контрагентів. І вони були дуже вдоволені. Крім того, я з місця написав їм і відповідь, з якої в Москві були дуже вдоволені. Але то мало товариську, невимушену, лагідну форму і характер і мене так дуже не вичерпувало. Отже щонайменше то не була розмова з ворогом народу.

  1. Я визнався і у Вашому доказовому арсеналі, і у Вашім методі і меті. Вам не ходить про те, щоб зорієнтуватися в справжніх умовинах і дійсному стані Греко-католицької Церкви, провірити свою дотеперішню акцію і тактику супроти неї, підійти критично до наслідків, чи, як деякі хочуть, осягів, але як то вульгарно висловлюються, приперти мене, зловити на якомусь експромті, спровадити до абсурду, показати, на якому то я лихому путі і який то я «враг народу», словом пробувати останню ставку, а часом і побавитись, як кіт з мишею, перед смертю.

Ви маєте моїх десятки томів слідства, вони, видно, нікого не переконують, але йти в тому напрямі дальше і тим самим методом немає найменшої мети.

Мені товкли вже ці аргументи буквально десятками літ на слідствах і інших розмовах, що єдино правильною є Православна нез’єдинена Церква на Україні. Але то в найкращому випадкові наївність перевертати історію догори ногами. Казав Сталін, що закони природи незмінні і їх тільки можна повертати на свою користь. Так само незмінне є минуле і з нього можна тільки вчитись, а не перероблювати його — «Гісторія магістра віте!». Мій науковий стаж провірювали основно вже вчені світової слави, так що під тим оглядом нема вже що більше додавати. Я був членом філії Академії Наук у Львові. Українське Радянське Міністерство Державної Безпеки не є науковою установою, не має наукової ерудиції, і вона йому непотрібна. А коли Вам ходить про дальшу долю Греко-католицької Церкви, то добре, прохаю думати! Більшим «ворогом народа» вже мене не зробите, і Америки тут ніхто не відкриє.

Я вже був, як Вам відомо, в тій справі в Кремлі в Міністерстві Внутрішніх Справ. Але там умовини були в сто разів кращі і легші. І наставлення до мене було сто разів прихильніше і людяніше, хоч вони не менші і не гірші комуністи від Вас, і я не був там іншим митрополитом, ніж тепер тут. Я міг там не одно помогти виложити, чуючи про державні труднощі, і кожний раз, одверто кажу, я вертався з великим вдоволенням і сатисфакцією. І як мені переказували, вони рівно ж були дуже вдоволені. А що політична констеляція змінилася, це буває у всіх державах і у всіх віках.

А тут, на Україні, в її серці Києві, я, здавалося би, знайшовся у своєму національному середовищі — бо що хочете собі кажіть, то таки Ви українці і я українець — мучуся і страждаю. 7 літ сиджу вже в Києві в найтяжчій радянській тюрмі і не можу добитись не то рішення справи, але діждатись і почути ні одного прихильного слова, але навпаки.

Я ще раз і ще раз пригадую, що я не хочу вносити найменшого дисонансу в усю теперішню працю, бо то було би абсолютно без мети, але бажаю виключно і тільки звернути справу на її властиві тори словами не критики і докору, але чистої любови.

(Підпис)

Київ, Ізолятор, Короленка 33 17.11.1961

КІНЕЦЬ

Typesetting and Printing by:
META PUBLISHING CO.
P.O.Box 54101, Linden Hill Sta.
New York 11354, U.S.A.
Tel. : (718) 445-2836

[1] Свій вирок я міг прочитати щойно аж після 15-ти літ.

Блаженніший Патріярх Йосиф – прапор мужности Церкви і народу

Виголошена промова на святочній академії 16 лютого 1991 р.
в Нью-Йорку у сторіччя з дня народження Патріярха Йосифа

Отець Веренфрід ван Страатен із приводу смерти Блаженнішого Патріярха Йосифа порівняв його душпастирську відданість до мужности Мойсея, називаючи його другим Мойсеєм, який постійно і відважно проповідував своєму народові про обіцяну землю, аж доки ті правди не були невідклично втиснені в серця усіх українців.

Інші проповідники порівнюють посвяту Патріярха Йосифа до великих біблійних Йосифів — праведників: до Йосифа, сина старозавітнього Патріярха Якова; до Йосифа, мужа Пресвятої Богоматері та до Йосифа з Ариматеї. Святий Дух називає їх праведниками — людьми, які віддані Богові, віддані ідеї. Це — мужі, що непохитно були вірні своїм обов’язкам.

Про Блаженнішого Йосифа, про його геній, його феноменальні заслуги та небуденні осяги можна писати томи. Ми подивляємо його широке знання, його письменницько-науковий талант, його організаторські здібності, його геройську посвяту для Церкви і народу.

Сьогодні бажаю підкреслити геройську відвагу і християнську мужність Патріярха Йосифа, бо ж нею він високо підносив шляхетні ідеї і заміри, там, де інші не мали б відваги. Його мужність ще із молодечих літ була ознакою, що він буде для нашого народу другим Мойсеєм, який провадитиме наш народ і Церкву аж до обіцяної землі. Хоч старозавітній Мойсей сам не бачив обіцяної землі, він все ж таки скріплював надію свого народу через сорок років мандрівки в пустелі. Народ тратив надію, піддавався, а Мойсей заохочував його, тримав перед його очима шляхетну ідею своєї власної землі. Рівно ж Блаженніший Йосиф впродовж свого життя мав шляхетну ідею-місію: Українську Церкву, яка б стояла на високому рівні, самоуправну, яка второпно користувалася б із найкращих осягів християнського Сходу і Заходу. Це — Церква, яка єднала б усіх українців і видавала б найкращих духовних і громадських провідників.

Така ідея не нова. Її плекав Слуга Божий великий Митрополит Андрей. Ще за Австрії, 1916 року Митрополит Андрей подався до Апостольської Столиці і австрійського уряду із своїми далекосяглими постановами для скріплення нашої Церкви, а головно про самоуправність.

Йосиф Сліпий був вихований на цьому ідеалі і був сам глибоко переконаний про його конечність і шляхетність. Митрополит Андрей спостеріг у молодого Йосифа великий ум і відданість ідеї — словом: мужність і тому вислав його до Іннсбруку, а пізніше до Риму, на вищі студії. Святий Митрополит відчув, що Йосиф Сліпий мусить бути його наслідником, що він хоробро буде провадити Церкву і що не заломиться. Митрополит Андрей бачив у ньому сильну людину Божого Провидіння, яка стане прапором, заохоченням для вірних незламно працювати для добра Церкви і народу. Історія підтвердила далекозорість Великого Митрополита.

Сьогодні коротко звернемо свою увагу на кілька прикладів із широко-активного життя Патріярха Йосифа, на ті приклади, що насвітлюють його геройську мужність-відвагу. Це робимо, щоб ми далі кормилися його світлим прикладом. Він буде для нас заохотою ще більше працювати, щоб завершити розпочате діло-післанництво Блаженнішого Йосифа.

Одне з дуже важливих питань, що золотою ниткою проходить крізь писання Блаженнішого Йосифа,— це церковне з’єдинення. Про Велеградський Конгрес 1922 року, в якому брав участь, молодий отець Йосиф Сліпий пише: «Панувала дружня атмосфера,… проповідувано рівність обрядів у Вселенській Церкві… докладано всіх зусиль, щоб поставити екуменічний рух на твердих богословсько-догматичних основах… і в дусі братньої любови, досліджувано все, що стоїть на перешкоді до з’єдинення».

На Унійному З’їзді 1936 року вже тоді отцеві Сліпому йшлося про те, щоб Українська Церква перестала бути експериментальним полем різних мінливих унійних концепцій, але щоб вона виробила для себе повну підметність в обряді, дисципліні та в дальших екуменічних змаганнях, і що ця Церква повинна домагатися тих автономних прав, якими легітимно втішаються інші Церкви християнського Сходу.

Львівська Богословська Академія, ректором якої став Йосиф Сліпий, була осередком нашого наукового і культурного життя, що поєднувала у собі світлі традиції Могилянської Академії з новими течіями Заходу, бувши синтезою найкращих прикмет Сходу і Заходу. Так міг провадити високу богословську школу той, що сам знав і дорожив українською традицією, пов’язаною історично із Сходом, а рівночасно сприймаючи добрі прикмети Заходу, які теж о. Йосиф досконало знав, як із основних студій, так і з частих наукових подорожей.

Зараз по смерті Слуги Божого Андрея Шептицького його відважний наслідник Владика Йосиф у грудні 1944 року вислав делегацію до Москви, щоб шукати визнання для Української Католицької Церкви. Совєти визнали нашу Церкву разом із Митрополитом Сліпим як її головою, але вимагали, щоб делегати старалися впливати на українських повстанців, їх переконати залишити свої змагання за незалежність українського народу. Митрополит Йосиф одразу бачив совєтську хитрість. Він не згодився на їхні вимоги, а за таку рішучу відмову зараз потім наступило жорстоке переслідування. Поставили Митрополита на негайний розстріл, але чудесним способом його врятовано. Відвага-мужність Митрополита Йосифа в обороні Української Католицької Церкви і народу залишилась незламною.

Особисте свідчення Владики Йосифа говорить нам про його мужність: «Я мусів перенести тюрми, секретні суди, слідства-перепити без кінця, слідкування, моральне і фізичне знущання і упокорення, муки, насильне голодування. Перед лукавими суддями і слідчими я стояв, в’язень, без помочі, мовчазний свідок Церкви». Митрополит був фізично і психічно вичерпаний, даючи свідчення перед Церквою, яка сама була мовчазною і засудженою на смерть-знищення.

Звідки дістав Митрополит Сліпий силу встоятися в таких жорстоких обставинах? Він сам пише: «Як в’язень Христа ради, я знайшов силу на моїй хресній дорозі, бо я був свідомий, що моє духовне стадо, мій український нарід — всі єпископи, священики і вірні — батьки і матері, діти, віддана молодь, як і знесилені старушки — всі вони ходили разом зі мною по тій же самій стежці. Я не був осамітненим!».

Владика Іннокентій Лотоцький, пишучи про мужа непохитної віри Блаженнішого Патріярха Йосифа, ось так говорить про його мужність: «Говорити про віру — це легка річ, але терпіти за віру, втратити все на землі задля віри в Бога, жертвувати життя за святу віру — це річ, гідна подиву, це вершок чесноти мужества, це святе геройство». «Наш первоієрарх Йосиф не тільки проповідував віру в Христа, не лиш піддержував ту віру в серцях нашого народу своїми посланнями, але також терпів за віру, а терпів з готовністю відати своє життя за правду святої віри».

Професор Станиславівський, співв’язень Митрополита, згадує, що Блаженніший одного разу заявив йому, що ніколи не піде на компроміс з більшовиками: «Або я вільний із Церквою Галицької землі, або нехай Господь прийме жертву мою…».

Митрополит-каторжник і на каторзі знайшов спосіб, ризикуючи збільшенням кари, піддержувати на дусі своє стадо, своїх вірних, зокрема посланнями із заслання, які розходилися в численних переписах. В посланні про Піст і Паску він пише: «Перестаньте плакати, сумувати, всі пригноблені і прибиті, випряміть свої згорблені плечі, роз’ясніть свої зморщені лиця, возрадуйтеся і возвеселіться, бо то іде Свято, в якому Христос обтер сльозу з кожного лиця».

Хоч він твердо стояв проти нападів на нашу Церкву, Митрополит Йосиф був второпним пастирем, який не бажав викликувати вовка з лісу чи когось наразити на непотрібні знущання. Пишучи свої послання, він удавав, що це звичайний лист. Він пише: «Вітай, Брате!», ніби до одного пише звичайний лист, а далі в листі пише «Ви», щоб зрозуміти, що послання-лист призначений для залишеної пастви і її духовної користи. Було більше таких листів, але вони потрапили в руки КҐБ і за це мусів Блаженніший заплатити додатковими роками каторги. Отець Іван Мащак писав до своїх синів про відвагу Митрополита Йосифа у писанні таких відважних послань. «На терені Галичини доходять до вірних переписувані і передавані з рук до рук послання Митрополита Йосифа… з далекого Сибіру і відомості про третій засуд (Митрополита) після острої заборони щонебудь писати».

Тоді досвідчені каторжники, як А. Шифрін й інші, були переконані, що совєтська влада не звільнить Блаженнішого і не випустить на волю, бо він «був для українців духовним прапором». Навіть особи іншого віровизнання, як єврей, Леонід Тарасюк описує характер Доброго Пастиря із свідчення його співв’язнів: «Розказували мені про стійкість і патріотизм Митрополита і про його невідступність, коли перед ним совєти поставили вибір: відректися своїх поглядів або тюрма».

1968 року, вже на волі, Блаженніший пише про свою мужність-вірність: «Я не відрікся свого народу, свого обряду, своєї Церкви, своєї віри. Я йшов дорогою Христа й Євангелії до благородности і щастя». Він міг разом сказати з великим апостолом народів: «Коли я прийшов до вас, брати, — не прийшов звіщати вам свідоцтво Боже високомовними словами чи мудрістю. Ні! Я вирішив не знати нічого іншого між вами, як тільки Ісуса Христа і то розп’ятого» (1 Кор. 2:1-2).

Святе Письмо говорить нам, що Божі слуги будуть випробувані жахливими переслідуваннями. Блаженніший мусів перейти той шлях Божих слуг, щоб його післанництво було затверджене і щоб, згодом, воно завершилося бажаними успіхами. Він терпів від безбожних противників і від тих, що не зрозуміли його далекосяжних замірів; він терпів задля несприятливих політичних обставин. До нього відносяться слова книги Мудрости, де говориться про безбожницькі наступи проти слуг Божих: «Ось засядьмо на праведника, бо він нам невигідний і противиться нашим учинкам… Випробуємо його зневагою і мукою… і випробуймо його терпеливість» (Муд. 2:12-19) і далі можна пристосувати слова Св. Письма до замірів проти Блаженнішого та про його мужність: «Отак собі гадали, та помилились, бо їхня злоба засліпила їх» (Муд. 2:21).

Ісповідник Йосиф міг сміливо заговорити словами Павла про свою власну непохитну, чинну віру: «Я в працях… тюрмах… під ударами… у смертельних небезпеках… у праці та втомі, в недосипаннях часто,… а моя щоденна настирлива думка-журба про всі Церкви» (2 Кор. 11:23). Проф. Станиславівський, що бачив обставини, в яких мусів жити Митрополит, з подивом каже: «Кир Йосиф встояв, не заломився, навіть не вгнувся, він говорив на зізнаваннях не як в’язень Сліпий, але як Митрополит Львова, Кир Йосиф, (говорив) за свою віру, за Церкву і народ».

Мадярський примас шукав азилю в американському посольстві; Голова Польської Церкви виїхав був за кордон із вибухом війни. Наш Первоієрарх залишився на своєму місці, кажучи: «Це моя дієцезія, моя Церква, з нею залишуся до смерти». Станиславівський ще більше підкреслює мужність великого Архипастиря: «Кир Йосиф, що свободу своєї Церкви поставив вище особистої волі, взяв радше Сибір і моральні терпіння, чим проблематичну вигоду на оскверненій землі».

Що силувало нашого Патріярха, іще з молодечих літ, до такої геройської мужности в справах Української Церкви і народу? Він сам дає нам відповідь у статті:«Церква — творча сила народу». Каже він: «Людина зобов’язана вибирати собі і використовувати свій досвід, свою пильність, свою енергію та всі свої тілесні і духовні спосібності, щоб розвинути духовні і телесні сили свого народу і тим способом сповнити тут, на землі, своє покликання. Бути християнином-католиком — не значить підноситися кудись в етеричні простори, заложити руки і здати все на Бога, але кинутися у вир життя, напружувати і найменшу клітину свого мозку і своїх м’язів».

1962 року радянська таємна міліція ще раз пробувала намовити Блаженнішого до відступу від Католицької Церкви, обіцяючи йому становище Патріярха Всієї Росії. Він рішуче відмовився.

Навіть коли випускали його на волю, ніколи не було Блаженнішому на думці покидати своє стадо, свій народ. Питався 1963 року: «Чи моє освободження означає признання свободи Греко-католицької Церкви?». Він дуже бажав вернутися до Львова, кажучи: «Я не можу опустити моїх людей. Але, щоб шанувати волю Святішого Отця і якщо воно послужить моєму народові на добро, хоч мені не буде вільно вернутися на Україну, (хай буде), побачимо, що буде з моїм життям».

Так Боже Провидіння вело його своїми дивними дорогами, щоб він звершив свою місію. У своєму Завіщанні він пише: «Голос святої пам’яти Папи Івана XXIII кликав мене на Ватиканський Собор. Я вважав, що такий поклик є святим обов’язком, бо ж в ньому я спостеріг незглибимі заміри Божі. Чи ж це не заклик ясно свідчити про нашу Церкву? Чи ж це не заклик осягнути те, що я не зміг виконати в стані в’язня?».

Інтервенція Блаженнішого на Вселенському Соборі дня 11 жовтня 1963 року в справі Українського Патріярхату та заснування Українського Католицького Університету два місяці пізніше — дня 8 грудня 1963 року — це два акти, тісно пов’язані з собою, якими Блаженніший поставив перед християнським світом програму розвитку українського християнства. Вони мають на меті усамостійнення Української Католицької Церкви в систему патріяршого устрою, ухваленого Вселенським Собором, та заснування наукової установи, веденої східніми християнами в традиції Київського християнства.

З Українським Університетом зв’язана справа патріярхату. Блаженніший знав, що треба сильного-гранітного оформлення-вишколу молоді і питомців, щоб втриматися. Його власний досвід є доказом того переконання. Тільки місяць на волі, він говорив питомцям Папської Грецької Колегії в Римі: «І ви сьогодні могли б знайтися в зовсім безбожницькому оточенні, в якому значна більшість бореться проти існування Бога та заперечує кожну релігію, та ображає вас тим, що вас вважає за обманених обманців, дармоїдів і ворогів народу. Хто не здобув собі гранітного богословського вироблення, міг би легко стратити рівновагу і підупасти під вплив безбожницького руху». Тому то зараз, ще у першому році на волі, Блаженніший відважно береться до великого завдання, до заснування Українського Католицького Університету в Римі. Спочатку, цей невеликий центр оновлення для Української Церкви мав бути в Римі, але коли настане час волі в Україні, він перенесеться туди, до правдивого свого осідку. «Український Католицький Університет у Римі, — каже Блаженніший, — є дальшим етапом (Львівської) Богословської Академії».

Головне лихо в нашій Церкві, на думку Патріярха, це брак єдности. Тому в першій хвилині його побуту в Римі основною метою його зусиль було впорядкувати внутрішнє життя Української Церкви, завести одностайний порядок, унезалежнити її назавжди від зовнішніх чинників і добитись до усамостійнення. З тою метою Блаженніший скликував часто Архиєпископські Синоди, кажучи: «За всяку ціну переводити і скріплювати цю єдність, бо інакше нам грозить розвал. Наша Церква мусить бути одна, наша молитва мусить бути одна, наша богослужба одна, наша свідомість одна, наше почуття цілости народу одне».

Від хвилини внеску створення патріярхату на Вселенському Соборі ідея Патріярхату почала поступово переходити в життя. В 1965 році у своєму посланні Блаженніший нагадує: «Владики різних східніх обрядів мають сповнити ті самі пастирські колеґіяльні завдання через свої Патріярхальні Синоди… Однією з таких помісних Церков є саме наша Українська Церква, що є живою і органічною частиною усієї Вселенської Церкви із своїм власним візантійсько-українським обрядом, собі питомим правопорядком та своєю рідною духовною і богословською спадщиною. Силою тієї врочистої постанови Собору, а ми, українці, що народилися і росли в цій формі християнства, повинні якнайстаранніше його зберігати і розвивати. Тому форма колегіяльного правління, приписана цим Собором, що її мають придержуватися наші українські владики, є форма Патріярхального устрою під проводом Верховного Архиєпископа Української Католицької Церкви, потвердженого Апостольським Престолом».

Будучи на волі, хоч уже був у поважному віці, Патріярх Йосиф старався використати кожну добру нагоду виступати за переслідувану Церкву. Він написав до тодішнього голови Об’єднаних Націй Курта Вальдгайма і до президента Картера та безперестанку звертався до синодів і зібрань єпископів у справі українського народу. В 1977 році він драматично-зворушливо звернувся до Трибуналу в справі Сахарова в Римі, кажучи: «Я тут присутній, бо сьогодні подається свідчення про релігійне переслідування в Совєтському Союзі та в моїй батьківщині-Україні. Церква, якої я є головою і батьком, стала також жертвою того переслідування, а там, де говориться про мою Церкву, то там мені треба бути, щоб виступати в її обороні… Я ношу рани того терору по моїм тілі».

Чому 85-90-літній патріярх, старик в очах світу постійно і відважно далі виступав, де тільки була нагода, щоб пригадувати світові про долю Української Церкви і народу? На мою думку, Блаженніший був глибоко переконаний, що Бог визначив його бути батьком, прапором для народу, — зо своїми виразними вказівками і виступами приєднувати прихильників серед інших народів для української справи та заохотити наших відважних вірних у підпіллі та концтаборах не піддатися.

Блаженніший не одного достойника приєднав і для української справи. Навіть такі, що не завжди годилися з методами Блаженнішого в справі визнання-проголошення патріярхату, все ж таки

щиро подивляли і шанували його рішучість. В 1973 році секретар Східньої Конгрегації Архиєпископ Маріо Бріні мені звірився, кажучи: «Отче дорогий, якщо я був би українцем, я також постійно, при кожній нагоді, підносив би справу, заслуженість українського патріярхату. Не переставайте, але постійно вимагайте його, аж доки патріярхату не буде. Ваша Церква заслужена»!

Наш другий Мойсей не дожив побачити вільної України, вільної Церкви та її заслуженої патріярхальної гідности. Все ж таки він безперебійно провадив нас, його спадкоємців, до цієї мети. Маємо тепер вільну Церкву, маємо собор св. Юра, маємо самоуправу. Ще багато праці, але я глибоко вірю, що в короткому часі буде проголошений наш Патріярхат, бо ж Блаженніший Йосиф з другого світу, зі свого небесного престолу, біля Вічного Архиєрея, Христа Царя, буде світлом для нас, яскравим прапором мужности. Він нам не дасть спочити, аж доки не осягнемо те все, що наше!

Святіший Отець Папа Павло VІ, коли підносив Митрополита Йосифа до кардинальської гідности, напевно мав на увазі важне післанництво Владики Йосифа — з’єднати наших людей і приготовити їх гідно перебрати своє заслужене місце у Вселенській Церкві, як у світі. Ось пророчі слова Папи Павла VІ до нашого народу: «От ми, що хочемо дати Вам орієнтаційну точку: родинну в’язь: вказати Вашій спільноті на об’єднуючу ідею, ставлячи перед Вами осередок, до якого Ви всі могли б прибігати з синівським довір’ям і братньою любов’ю. Будьте об’єднані, любіться, віддайте вашому Кардиналові-Митрополитові щиру пошану синівської і люб’язної відданости, а побачите, скільки проблем упроститься і стануть плідними на надзвичайно святі діла!». Справді пророчі слова!

о. Бернард Панчук, ЧСВВ, Нью-Йорк, 16 лютого 1991 р.

Бібліографія:

Видання «Богословія» № 57Н — Шляхами каторги Блаженнішого Йосифа Сліпого — о. Іван Хома, Рим, 1985.

THE MIRROR — JOSYF CARDINAL SLIPYJ AN IMITATION OF CHRIST —

Науковий Збірник — Том 62 -NR. 2, MARCH 1985 – oo. Ів. Хома й Іван Музичка — Рим, 1984.

Блаженніший Кир Йосиф — Аскет — Кир Іннокентій Лотоцький, ЧСВВ, (Рукопис)

До сторіччя з дня народження Патріярха Йосифа

17 лютого 1992 р. сповниться рівно сто років св.п. Патріярхові Йосифові з дня народження, це особлива нагода згадати його світлу пам’ять, який все своє багатотрудиве життя віддав служінню у Божому Винограднику на славу Божу, добро і розвиток Української Церкви та українського народу. Сучасникам Блаженнішого Патріярха Йосифа було і с важко дати справжню оцінку його великої творчої спадщини. І чим більше ми відчалюємось від дня переходу Патріярха Йосифа з дочасности у Божу вічність, тим більше стає перед нами виразнішою його неповторна й унікальна постать у житті й розвитку нашої Української Католицької Церкви, а водночас історії українського народу.

Це він, Патріярх Йосиф, своєю невгнутою поставою під час більшовицько-комуністичної дійсности поставив ім’я Христового наслідника — ієрарха на високий щабель, що викликало велику подивугідність і безсумнівний респект. Таким чином Ісповідник Віри, Києво-Галицький Митрополит, Блаженніший Йосиф став гордістю не тільки Української Католицької Церкви, але Вселенської Христової Церкви. Він своєю поставою заперечував всемогутність більшовицько-комуністичної системи, яка у наш час і на наших очах розпалась.

Згадаймо, якою зворушливою була і його поява на другій сесії Вселенського Собору Ватиканського II перед двома з половиною тисячами соборових отців, на форумі якого був прийнятий узуз, щоб нікого і жодні виступи не оплескувати, але не було сили, яка могла була здержати спонтанний вияв привіту оплесками на появу і промову Блаженнішого Йосифа, Христового страдника, що мужньо видержав і пройшов хресний шлях, не піддавшись жодній спокусі. Не багато було таких, які могли видержати і в найбільші хвилини терпінь мати силу волі сказати своїм мучителям-переслідувачам тверде «ні!». Це його, Києво-Галицького Митрополита, Блаженнішого Йосифа, привозили з каторги до Києва і показували йому «царство», яке його чекає, а, може, і патріярша мітра, якщо він тільки відмовиться від приналежности до Вселенської Христової Церкви, себто від Апостольської Столиці у Римі, наслідника св. апостола Петра. Тверде і непохитне «ні» знову його, Блаженнішого Йосифа, повертало на каторгу у підбігунову північ, де Блаженніший прожив у нелюдських умовинах 18 років життя. Чудесна поява Митрополита Києво-Галицького Блаженнішого Йосифа на волі у центрі вселенського християнства — у Вічному Місті сколихнула увесь світ. Це була прямо неймовірна подія. 71-літньому Блаженнішому Йосифові з підірваним здоров’ям із підкошеними ногами готовили затишний куток спокійно доживати віку. Але не такі були пляни Ісповідника Віри, довголітнього каторжника Блаженнішого Йосифа, який у жодному випадку не збирався відпочивати. Блаженніший Йосиф відкрив нову, світлу сторінку історії нашої Помісної УКЦеркви. Ми були безпосередніми свідками, як Блаженніший Йосиф своєю появою, своєю поставою і працею сколихнув світовою опінією, чого нам, які вже довго жили у діяспорі, не вдалося зробити. Блаженніший Йосиф під час своїх душпастирських візитацій при зустрічі з церковними достойниками, ієрархами і державними мужами викликав подив і захоплення, про що писала світова преса на шпальтах передових газет. Його багатолюдні —масові зустрічі з вірними УКЦеркви і не тільки католиками, але й православними були все унікальними і неповторними. Його відчували і розуміли широкі кола українських мирян по той і по цей бік колишньої залізної завіси, його розумів чужий світ, але, на жаль, його не могли зрозуміти деякі владики у діяспорі.

Блаженніший Патріярх Йосиф був людиною непересічного таланту з Божою харизмою і особливою візією, що проявилось особливо у динамічній творчості. Це він поставив вічно живу, актуальну синтезу — за єдність Церкви і народу. Яке ж це просте, а водночас дуже глибоке і суттєве схоплення. Ця синтеза була прямим шляхом до динамічної візії розвитку УКЦеркви, що виявилась у піднесенні і відпорошенні ідеї Патріярхату УКЦеркви, яку Блаженніший Йосиф виніс на форумі Вселенського Собору Ватиканського II, а соборові отці оплесками її привітали.

Блаженніший Йосиф своєю творчо діючою синтезою і динамічною візією патріярхату Помісної УКЦеркви немов збудив українську діаспору, а зокрема широке українське мирянство, з летаргічного сну до активно творчого життя за розвиток і ріст нашої Української Церкви. На цьому місці слід підкреслити і наголосити, що УКЦерква без незрівняно великого вкладу Патріярха Йосифа напевно була б існувала, але вона була б іншою.

Вже сьогодні, навіть з не так далекої перспективи, можемо сказати, що плоди його зерна є обильні. І ось цей журнал, якому ім’я «Патріярхат», — це також незаперечний плід його зерна, тут можна б назвати синоди нашої Помісної УКЦеркви, зорганізований мирянський паріярхальний рух, український центр у Римі з Св. Софією і Українським Католицьким Університетом, Патріяршим двором, який чекає формального визнання, — все це його плоди праці. Ми минемось, і пройдуть віки, а ідеї Блаженнішого Патріярха Йосифа будуть визначати українські християнські шляхи у другому тисячолітті.

«Промінь надії на римському обрії»

Місяць лютий б цьому році був винятково помітним у житті нашої Церкви. Як звичайно, сподівалися усі відзначити, хоч і скромно, уродини Блаженнішого Патріярха. Але тепер вони були надзвичайні, бо припали на 20-ту річницю його звільнення з радянських концтаборів і прибуття до Риму. Саме на цей час запляновано так само відбуття чергового звичайного синоду ієрархії нашої Церкви. Тому лютневі дні заповідалися в Римі цікавими. Хоч професійні заняття й попередня недуга не дуже сприяли мені виїхати до Риму, все таки вирішив я вирватися туди на тиждень і бути знову свідком важливих подій у нашій Церкві. Не помилився у своїх сподіваннях і був радий, що поїхав до Риму і провів там кілька цікавих днів та мав деякі корисні зустрічі.

До патріяршого дому на площі Мадонни приїжджаю, як до свого дому. Так нераз каже й Блаженніший Патріярх: «Приїжджайте туди, як до себе! Це наша українська власність, це шматок України в римському морі!». Сестри св. Анни, добрі господині обителі, сподівалися, що приїде разом і моя дружина. Але попередній плян їхати автом ми змінили, тим більше, що був великий наплив праці в редакції Енциклопедії в Сарселі, і не можна було взяти собі справжніх вакацій.

В Римі зустрів знайомих і співробітників з патріяршого руху, зокрема вже кілька днів раніше прибув д-р Б. Лончина, голова УПСО. На площі Мадонни також замешкали шість Владик, учасників синоду, його діловий секретар та кільканадцять прочан. Незабаром прибула ще група з Америки.

Провели кілька розмов з патріярхальними діячами (долучилися ще інж. В. Колодчин, секретар президії УПСО, ред. М. Хом’як, голова ради патріярхальних організацій Канади, М. Галів, редактор «Патріярхату», інж. Т. Кудлик, голова центрального Патріярхального комітету в Англії та інші).

Стояло перше питання, як замаркувати участь мирян з приводу Синоду. Було бажання, як у попередні рази, щоб представник мирян висловив погляди і пропозиції Отцям Синоду, щоб була прийнята якась делегація або хоч відбулася зустріч мирян з Владиками. Ніхто не бажав нічого «форсувати». Бажалося співпрацювати з владиками і керівниками синоду, не перешкоджати їм, а навпаки,— допомогти. Переважно розмовляючи з владиками по двоє (д-р Лончина і я), ми підносили думку про прийняття делегації, виголошення слова на Синоді чи при іншій нагоді — до синодальних отців. Владики (а таких індивідуальних розмов ми провели шість чи сім) прохали залишити їм вільну руку, не уживати «пресії» (хоч ми такі алюзії заперечували), відкладали можливу участь чи авдієнцію мирян у владик, членів синоду, на майбутнє. Дехто боявся, навіть з людей, прихильних до мирян і причасних до синоду, що це, мовляв, «лобіїнґ». Інші запевняли, що все йде добре на синоді, і що такий демарш мирян може скоріше пошкодити, ніж допомогти справі.

Залишаючи собі власну думку щодо цього, ми вирішили справді таки не настоювати, хоч, правду кажучи, деякі аргументи, якими б вони не були доброзичливими, не були переконливими. Ми вирішили подати на папері наші позиції і прохання та передати їх у формі меморіялу кожному єпископові ще під час синоду. Співпромовці були цим задоволені, хоч кілька владик таки дійсно не бачили причини, чому делегати УПСО не могли бути прийняті отцями синоду, як це було в 1969 р. на Четвертому Архиєпископському Синоді. Тому, хоч карикатура в «Лисі Микиті» про «участь мирян в синоді», може, задрастична, але якось подібне враження все це навівало.

Незалежно від цього, розмови з єпископами були ділові, вияснюючі і корисні для обидвох сторін. Порушено не одну справу: в одних речах владики вияснили свою позицію і вимоги, в інших — прийняли і краще зрозуміли наставлення організованого мирянства. Цілком певно, що устійнено чи, вірніше, продовжено діялог, розпочатий на різних етапах, а формально зафіксований участю частини ієрархії в ІV-ому Конгресі Мирян у 1982 р. Були й розмови та візити у найвищих чинників теперішньої Східньої Конгрегації. Годі було їх ігнорувати, мовляв, це не «наша влада», як це досі говорилося. Зрештою, й люди, близькі до оточення Блаженнішого, такі візити суґерували. І кардинал В. Рубін, префект Конґреґації, і архиєп. М. Марусин, діловий керівник справ, тобто особа, без якої ніщо тепер не діється в Українській Католицькій Церкві, виявили зрозуміння до наших суттєвих зауважень, думок і пропозицій. Від останнього ми довідалися, між іншим, про призначення на Крижевецького єпископа українця-русина о. Славомира Мікловша. Це, на мою думку, важливе призначення, бо досі говорилося у Ватикані (дехто переконував, що це була правильна розв’язка) про призначення хорватського кандидата, мовляв, повинна бути ротація між цими двома етнічними спільнотами. Були розмови і про потребу розв’язання конфлікту в англійському екзархаті по лінії душпастирських потреб вірних. У цьому відношенні зауважилося певну еволюцію в думанні наших ієрархів, як також офіційних осіб. Між іншим, не знайшла підтримки ініціятива єп. А. Горняка опублікувати листування між кард. Рубіном і Блаженнішим Йосифом.

Саме у зв’язку з цим листуванням існувало дещо делікатне відношення між нашим Патріярхом і головою Східньої Конгрегації. Відчувалося, що це небажана і неприємна справа, але з обидвох сторін також було наставлення ситуацію поліпшити. Символічно це сталося, коли кард. Рубін прибув на відзначення ювілею Блаженнішого, й вони на зустрічі обнялися. В Римі думають, що цю справу можна було внутрішньо полагодити, а непотрібного розголосу їй надали ті, що опублікували листування.

З архиєп. Мирославом Марусином ми ще порушували причини його неучасти в Синоді. Він пояснив, що його адміністративна позиція в Курії та брак душпастирської юрисдикції над українськими вірними (він же зрезиґнував з візитатури західньоевропейських громад поза екзархатами) не дає йому титулу брати участь у канонічному синоді. До того ж, його присутність мала б інтерпретуватися як втручання Конгрегації у справи Синоду. Таке вияснення можна прийняти об’єктивно.

Обидва митрополити мають вирозуміння до участи мирянського сектора у наших церковних справах, тільки уважають, що мирянські організації мають бути вбудовані в структуру Церкви, наприклад, як деякі крайові католицькі організації в Канаді, Австралії й Арґентіні, висловлюючи при цьому деякі застереження до характеру і побудови УПСО. Це було темою дискусій: представники УПСО намагалися переконати ієрархію, що це одинока організація, що має завершену понадкраєву структуру, що інших немає і, мабуть, скоро не буде, що треба хоч би на тимчасовій основі нав’язати співпрацю між ієрархією і патріярхальним рухом. Ці аргументи знаходили зрозуміння, але ще потрібно зусиль самих складових організацій Патріярхального руху, зокрема поширення діяльности і нав’язання практичної співпраці з ієрархією і духовенством, щоб саме УПСО виповнило існуючу прогалину.

Щодо перебігу самого синоду, то хоч він відбувався за зачиненими дверима, і учасники були зв’язані таємницею, зокрема не бажали говорити про постанови до часу їх затвердження Святішим Отцем, що стало легальною основою діяння синоду, то нас запевняли з усіх сторін, що синод проходив гармонійно, ділово і навіть у піднесеному настрої. Владики виявили респект і повна відданість голові Синоду, Блаженнішому Отцеві Йосифові, підкреслювали, що це завдяки його зусиллям нарешті відбувається визнаний Папою синод, що особа Блаженнішого є ключевою у єдності наших діяспоральних церковних одиниць та в її органічному і організаційному зв’язку з Церквою в Україні. Це підтвердили й жести новойменованих владик-кандидатів синоду, які склали заяву відданости Блаженнішому, і більшість з них прийняли з його рук хіротонію.

Синодальні отці одноголосно говорили, що існувала в час синоду гармонія, колеґіяльний дух і бажання співпраці між єпископами. Не було колишніх «таборів» і «фракцій», радше єпископи дискутували вільно чи голосували за внутрішніми переконаннями, а не по якісь устійненій «лінії» чи зразку. Обрано кандидатів на вакантні єпископські катедри. Обговорювано дальшу діяльність комітету підготови ювілею тисячоліття. Як виглядало з розмов, далі головою центрального комітету УКЦеркви мав би лишитися тепер наймолодший хіротонією єпископ Михаїл Гринчишин.

Саме його хіротонія Блаженнішим та уведення в уряд у Парижі 15 лютого були видатними подіями для нашої Церкви в Західній Европі. Ці події також відбулися в дусі порозуміння і співпраці різних чинників нашої Церкви. Номінат-єпископ, а згодом висвячений екзарх зробив жести в сторону Блаженнішого і реалістично дивиться на свою ролю і співпрацю з осередком в Римі та з мирянським рухом.

Діялог і обопільне зрозуміння є надто засадничими у таких ситуаціях. Багато справ можна полагодити у злагоді та компромісово, якщо є добра воля і людяно-християнське, а не леґалістично-адміністративне наставлення, а — ще, не дай, Боже,— коли беруть верх якісь амбіції. Екзарх Парижу має всі шанси добре вив’язатися з своїх нелегких обов’язків не лише церковного ієрарха, але й головного речника української спільноти у цьому важливому осередку. З його перших виступів та заходів, візитацій і зустрічей, які він досі мав, можна сподіватися, що це він виконає з користю для нашої Церкви і спільноти.

По тій лінії бажано нав’язати переважну співпрацю з нашими вірними і земляками в Югославії. Знов треба сподіватися, що певні позитивні кроки зроблено. Сам єпископ-номінат відвідав Блаженнішого Патріярха, а на його хіротонію до Югославії поїхали і деякі наші діяспоральні єпископи. Учасники синоду привітали владику Славомира разом від синоду, де він — треба сподіватися — займе належне йому місце.

Існує час на все — і на боротьбу, і на критику, і на виразні принципові позиції. Але життя й ситуації вимагають також злагоди, порозуміння, обопільних концесій і якихось компромісів. Здається, ми сьогодні в наших церковних справах перебуваємо на тому етапі, де після мобілізації енергій і декляративних заяв про наші права і претензії, треба виявити добру волю співпраці і злагоди. Роля і доля нашої Церкви насьогоді вимагають творчої праці, дрібних і щоденних зусиль усіх її складових частин, щоб її положення і дальший розвиток поліпшити на різних відтинках, маючи на думці добро душ її вірних та її нелегку ситуацію на українських землях.

Благословенний ювілей нашого Патріярха в Римі, атмосфера і наслідки синоду, дух співпраці, жести Апостольської Столиці, авдієнція синодальних отців у Папи і його батьківське слово (опубліковане згодом українською мовою на першій сторінці «Осерваторе Романо»), реалістична еволюція наших поглядів в сторону помісности і патріярхальної ідеї дають підставу нам твердити, що з’явився для нас промінь надії на римському обрії.

Василь Маркусь