Патріархальний рух

Номінацією і свяченням двох єпископів для нашої Церкви в умовах невизнання Синоду Українських Єпископів та формального і фактичного касування Ватиканом і Москвою Берестейської Унії Апостольська Столиця дала в дарунку Московській Патріярхії таке:

Мовчану згоду на ліквідацію Української Греко-католицької Церкви на Україні;

Недопущення до організаційного функціонування і структурального завершення Української Католицької Церкви поза Україною;

Примушення наших церковних організацій і вірних, асимілюватися в краях нашого поселення і переходити під владу церкви латинського обряду безпосередньо, або посередньо формою т.зв. Візантійського обряду.

Ліквідацію уніятства у формальному, історичному, традиційному і моральному відношеннях.

«Для української Церкви і народу» цю функцію послушно виконав вірний Римові Митрополит Амброз Сенишин, а не зовсім невинними об’єктами були о. І. Стах та о. В. Лостен.

Наше товариство, як не консультований в тих справах, але строго відмежований та іґнорований мирянський чинник, заплянувало і перевело в такій ситуації декілька акцій в обороні існування, єдности і прав Церкви.

• Відбуто зустрічі з номінатами.
• Відбуто зустрічі із проводами багатьох громадських впливових організацій, шукаючи в них попертя своїм акціям.
• Вислано телеграми і протестні письма Святійшому Отцеві та його Делегатові у Вашінґтоні.
• Вислано більшу делегацію до Верховного Архиєпископа у Римі.
• Відбуто декілька демонстрацій в різних місцях.
• Вислано листи й телеграми до наших Владик.

Тими акціями виявлено не тільки достойні прохання до компетентних церковних чинників, але й чисту, тверду, правдиву і не збаламучену волю організованого мирянства, і його постанову. Тим передано своїм і чужим церковним чинникам доволі багато матеріялу й часового простору для якогось розумного, людського, мирного і позитивного полагодження сучасних наших церковних справ, які аж ніяк не можуть відкладатись, або залишитися нерозв’язаними. З цієї політичної можливості ніхто із «властьімущих» не скористався, але навпаки. Вони твердо, беззастережно і безпощадно постановили реалізувати наведені вище пляни,залишаючи нашому у вигнанні народові одну-однісіньку можливість без альтернативи: забути за свою церкву, віру, традицію і національне обличчя і стати гноєм на чужому ґрунті для кращого плекання чужих культур. Є у нас церковні і світські діячі, що з гонором таку функцію виконують…

Ще заки дійшло до драматичного акту свячень відігрався ще один акт, спрепарований для тих українських піґмеїв, що люблять «високу політику». Кардинал Фюрстенберґ сказав Верховному Архиєпископові, що він не має нічого проти переложення свячень двох номінатів. Два номінати також може й переложили б, але їм конечно до того потрібно було дати наступного Синоду. Але тому, що Кардинал Фюрстенберґ заявив, що нам Синод не пасує, а лише мітінґ, то дати Синоду й досі ніхто не може визначити. Зачароване колесо зачинається і кінчиться у Кардинала Фюрстенберґа і це у нас називається висока церковна політика, як протиставлення від винесення справи патріярхату на вулицю…

Під знаком таких крутійств прийшло до драми 25 травня, якої історія нашої Церкви не мала. Наша демонстрація була тверда, зворушлива і вимовна, бо не було на цей час іншої мови до тих чинників, в чиїх руках спочиває можливість привернення правопорядку. Присутність поліції біля вівтаря, /також і в церковній бані, з далековидами в руках/, протести під час церемонії, відповіді мирян «не гідні!», та другі вияви оправданої реакції на грубу несправедливість були доведені лиш до тих меж, щоб не перервати процесу релігійного обряду. Це, що при тому не дійшло до драматичніших актів треба завдячувати передовсім особистій здисциплінованості учасників демонстрації і відчутті міри, бо хоч демонстрація була організована, то сотні учасників її знайшлися в таких умовах, де їхнє поступовання було вислідом лиш їхнього власного рішення і відповідальності.

Про важність свячень не нам, мирянам, слід видавати рішення, але з огляду на такий перебіг свячень та на протести під час церемонії в опінії багатьох відповідальних людей і широкого загалу мирянства – вони не були важні.

Після широкої активности в квітні і травні цього року, зв’язаної із номінаціями і свяченями, Крайова Управа скликала Раду Мирян до Ню Йорку 19 червня 1971 року для обдумання, обговорення і опрацьовання напрямних праці мирянських організацій – специфічно Відділів Товариства. Матеріялом обміну думок були змістовні доповіді на Раді, які виголосили др. Р. Осінчук, др. В. Маркусь, др. З. Ґіль, проф. М. Лабунька, пані Е. Піддубчишин, та інж. С. Процик. Із залі, заповненої вщерть біля 850 учасниками, зібрано ряд суґестій і внесків до актуальних справ, на підставі яких має базуватися праця Товариства на найближчий рік. Вони, зредаговані у формі резолюцій З’їзду Мирян, поміщені на наступній сторінці.

Оцінювати питому вагу й доцільність проведених дотепер маніфестацій і демонстрацій українсько-католицької спільноти на терені Злучених Стейтів Америки – річ дуже складна, в першу чергу тому, що немає ще належного часового ретроспекту в цій справі. Коли б навіть хтось піднявся до цього завдання, то автор не мав би сили звільнитися від емоційного підходу до справи, якої саме походження є у великій частині нашого мирянства суто емоційне.

Натомість дуже на місці, а навіть дуже побажаним є насвітлити обставини, на тлі яких ця емоційність проходить, та постаратися вловити в існуючому стані головні причини того, що сталося і діється на наших очах. Для цього не потрібно часового ретроспекту, а навпаки, важливим є – і то навіть дуже – бути наочним свідком причинових явищ. Пересічний маніфестант – це людина глибоких релігійних і національних почувань. Перші й другі так тісно зі собою пов’язані, що творять один нерозривний духовий і світоглядовий комплекс. Це ж є вислідом нашої дуже славної колись, а останньо аж надто трагічної історії й всенародної традиції.

Кожна, навіть найменша позиція його індивідуальної та громадської окремішности – це дорогоцінний для нього симптом його загального життя й він є готовий боротися за неї з найбільшою особистою посвятою.

Шлях специфічно українсько-київського християнства – незалежного ані від Сходу, ані від Заходу – перейшовши еволюцію берестейської унії з Римом і відновлений постановами ІІ-го Ватиканського Собору, творить головну базу його теперішньої ментальности й дії. Український обряд його католицької віри становить для нього дорогоцінність – тим більше, що він переживає якраз найбільш трагічний час свого бездержавного існування. Тому він так гарячо обстоює те, що – на його думку заступає йому також його державу.

Безперечно, що скрайно ліберальні настрої сучасного покоління не є йому чужі, але вони не мають рішаючого впливу на спосіб його думання й зовнішних виявів. Замість іти в русло такого модного тепер атеїзму й анархії, він далі в суті речі є великим консерватистом, тримається кріпко своєї Церкви й обряду, бо тільки там він видить під цю пору можливість знайти тверду остою свого індивідуального «я».

І в такій атмосфері духовости й реального життя падуть у свідомість українського мирянина слова ватиканських представників – мовляв: «Українці, забудьте про те, хто ви були, а включайтеся в денаціоналізаційне русло й вливайтеся масово в ряди латинсько-церковного життя» /Кард. Фюрстенберґ/, або: «Забудьте про своє історично-національне ім’я, навіть і про свою сепаратну церковну Ієрархію, бо те все не має ніякого обосновання у вашій минулій історії!» /Кард. Тіссеран/, або: «Ватикан є побудований на одності, бо одним був Христос і одною є Христова Церква!» /Кард. Кроль/.

Цілий трагізм такого наставлення міститься в тому, що в ролі екзекуторів становища Священної Конґреґації Східніх Церков виступали й виступають самі наші Владики – одні свідомо, другі може несвідомо – не звертаючи найменшої уваги на цілком виразну волю чи дорадчий голос величезної більшости нашої мирянської спільноти, не шукаючи навіть нагод чи плятформи для найдення спільної мови пастирів із паствою. Коли цього немає, то чи дивно, що єдиним місцем для посередних діялогів Владик з мирянами залишилася чужа вулиця?

Коли українська релігійна спільнота зрушилася з обуренням проти такого нехтування наших давно вже набутих національно-релігійних прав, то одинокою відповіддю тих же Владик було освідчення, що ця справа належить виключно до компетенції вищої церковної Ієрархії, а не мирян, яких завданням – на їх думку – є бути безоглядно послушним і аплявзуючим чинником їхніх дій…

Появляються навіть такі дивоглядні заяви, як твердження, що: «Ви вже перестали бути українцями, а стали візантійськими слов’янами» /о. монс. Лостен/, або: «Це вже не є ваша катедра, але папська» /о. монс. Федорович/ і т. д.

Під адресою маніфестантів упали образливі закиди: «вулиця… комуністи… ґрупка дисидентів…» і інші.

Ставлю питання: Хто довів до того, що справа Помісности Української Католицької Церкви опинилася на вулиці? Чи ті, що відмовляються спокійно обмірковувати цю справу з мирянами, чи ті, що є змушені виявляти свої почування в мирних маніфестаціях і демонстраційних виступах чи голодівках? Хто довів і далі продовжує доводити до повної відчужености між Ієрархією й мирянами?..

Термін «ґрупка дисидентів» стоїть у разючій суперечності з реальними фактами: тисячі маніфестуючих мирян. Самі церковні круги розуміють це дуже добре, коли якраз тепер починають творити ідентично тої самої назви мирянський рух з маленьким додатком «в єдности з Папою…».

Чи ми, українські миряни, а зокрема ті, що зорганізовані в патріярхальних комітетах, є проти єдности з Папою й Апостольською Столицею? Чи кожна маніфестація чи демонстрація на терені Америки не кінчиться многолітствієм і молитвою за єдність з Апостольською Столицею? Чи будь яке потягнення Централі патріярхальних комітетів іде в розбіжності з повищим принципом?

Чи майже вся наша церковна Ієрархія не була замучена за залізною заслоною якраз за ту єдність? Чи не повмирали й не вмирають ще й тепер мученичою смертю сотки наших священиків і тисячі мирян-вірних якраз за цю ідею, за єдність з Апостольською Столицею? – Маймо ж відкриті очі й дивімося на реальне життя так, як воно пливе!

А може повищий додаток до новотвореного «мирянського» тіла в «єдності з Папою» має на цілі сказати, що миряни-патріярхальники наставлені на зірвання з Папою – з Апостольською Столицею? Якщо так, то це якась просто диявольська суґестія, накидувана нам силою нашою власною Ієрархією!.»

Так, ми не любимо такої політики Ватикану, яка хотіла б торгувати живим організмом, що ним є ще Українська Католицька Церква – для якихось політичних, і то дуже проблематичних цілей! Таку політику будемо поборювати силою всього нашого переконання про її шкідливість для нашої й для цілої Вселенської Церкви!

Якже могутньою й величавою на фірманенті повищих подій являється постать їх Блаженства Верховного Архиєпископа й Кардинала Йосифа Сліпого, аскета-святця, що має за собою 18-літню совєтського типу каторгу. Як захоплюючою є його велика Ідея Помісности Української Католицької Церкви з Патріярхатом на чолі, – вслід за приверненням нам усіх прав, гарантованих Берестейською Унією з 1596 р. і чотирма дотеперішними Синодами.

Це не тільки ідея, відважно боронена на II Ватиканському Соборі, але й ухвалена тим же Собором – це теж дія, зреалізована на IV Синоді Української Католицької Церкви в Римі в 1969 р. у формі конституції, підписаної всіми нашими Владиками – з тим, що один Митрополит твердить, що він прилучився до цього історичного значення документу трохи пізніше.

Отже?!..

Дорогі Владики, не відхиляйтеся вже із раз обраного шляху, вибраного Вами самими, а йдіть простолінійно до історично виправданої мети: повної помісности Української Католицької Церкви під проводом Вашого й нашого мирянського Патріярха в особі їх Блаженства Верховного Архиєпископа й Кардинала Йосифа Сліпого. Нехай хоч Він буде тією постаттю, зісланою нам Провидінням Божим у добу нашого історичного лихоліття, біля якої зможе об’єднатись наша церковна Ієрархія і наш мирянський світ!

Тоді не треба біде мотивувати заголовного запитання цеї статті «Чому», бо всі миряни згуртуються під Вашим проводом в єдності між собою, в єдності з Вами й в єдності з Апостольською Столицею для хвали Господа й добра нашого обездоленого Українського Народу.

Сучасна управа нашого товариства має скомпліковану ситуацію, в якій приходиться плянувати і проводити акції на користь помісности нашої Церкви. Акції мирян, які вже може й надоїли декому, будуть і на дальше однобічним «голосом вопіющого во пустини», доки лише вони самі, миряни, діятимуть в цьому напрямі. Координація громадських і мирянських організацій могла б дати лише ширше форум і більшу спаяність таким акціям, але все ж таки це ще буде лише один голос, голос цивільних людей до справ церковних, якими своїм законом приписаним порядком рішає Ієрархія.

Одначе й голос мирян, коли він пролунає компетентно, в належний час і в належному місці, може мати поважніший результат. Про це тепер час і подумати. Громадські збори й петиції – це вже найширше у нас практикована метода і до неї адресати уже призвичаїлися. Вже більше шести літ підписуємо резолюції, кожного разу схвалені з льояльністю Святійшому Отцеві і нашій Ієрархії та з проханнями здійснити на ділі нашу церковну єдність, але вислід з того мабуть дуже малий, якщо не противний. Деякі наші Впр. Владики, спеціяльно з європейського терену, не погоджуються з нашими мирянськими акціями, і нераз дають вислів свому незадоволенні. Другі Впр. Владики, хоч не виступають проти, то навіть добрим словом мирянам не поможуть. До речі – якщо петиційна акція мала б якось продовжуватись, то радше до наших Владик.

Святкування днів помісности, що було схвалене на останньому засіданні управи товариства, і що вже реалізується різними нашими відділами, принайменше по більших скупченнях вірних, може бути трохи оригінальніше, тому що воно відбувається вже в порозумінні з прихильним цій ідеї священством, що ці свята мають уже подвійний характер – церковну частину, /торжественну літургію із проповіддю до цієї теми/, і мирянську, /збори мирян із по можності мистецького програмою/, і тому що цього рода імпрезне заключається вже у прошенні чогось, а у льояльному акті ствердження певного церковного законного положення.

Друга акція – масове висилання заготовлених др. Богданом Смиком листівок до двох найвищих Ієрархів Римської Курії, Кардинала Вільйо і Кардинала де Фюрстенберґа, /шкода що від цієї акції відмовився Координаційний Комітет Громадських Акцій за Патріярхат у Канаді/, означають поновний вияв льояльности українських мирян Синодові Українських Єпископів і піддержку усіх попередніх акцій мирян в тому напрямі. Одначе й це промине, як проминули й попередні акції. Як відомо, помочі від наших американських Владик не було тут жадної. Не вдалось також досі одержати їхньої згоди на зустріч із делегаціями мирян для обговорення цих справ, і це велика шкода. Відомості про те, що наші священики Філядельфійської Архиєпархїї мали б бути під натиском не брати участи в жадних святкуваннях днів помісности, які б громадські комітети їх не ініціювали, як також і не дати церковних приміщень на прилюдні виступи Мати Марії ЧСВВ і пані Е. Піддубчишин не створюють надії на покращання відносин між Владиками і мирянськими організаціями.

Через такі невідрадні умови внутрі і через натиск від Східньої Конґреґації ззовні, який має свою давню легальну дорогу через Апостольського Делегата у Вашінґтоні, Архиєпископа Люїджі Раймонді, серед провідних мирян виринула думка, /яка знаходить щораз ширше одобрення серед членів управи/, щоби пізною осінню цього року з’їхатись декільком сотням вірних до Вашінґтону, зібратись перед палатою Апостольського Делегата і там ще раз вручити заздалегідь приготовані меморіяли, /ще раз меморіяли!/, із підкресленням великої серіозности ситуації. Є надія, що знайдуться з десяток наших священиків, щоби очолити цю місію.

Якщо б і ця, як дехто схильний називати її, остання петиційна акція пройшла безслідно, тоді в жовтні наступного року, під час Синоду Католицьких Єпископів, повторити її в Римі перед палатою Святійшого Отця. На це ще знайшлися б у нас засоби й охочі світські та духовні особи.

Одначе центральною силою нашої Церкви на внутрішньому і на зовнішньому форумах є таки наші Владики, і при їхній добрій волі усі акції мирян мали б краще значення. /А може їх зовсім не потрібно було б!/.

Другий з’їзд Краєвого Комітету за Створення Київо-Галицького Патріярхату, що відбувся в квітні минулого року повинен стати міжетапним порогом широкого цілеспрямованого, хоч подекуди недостаточно оформленого руху мирян Української Католицької Церкви за організаційне й разом з тим за духове відродження Церкви. Говоримо міжетапним, бо коли говорити лише про актуальність чи важність окремих програмових точок Комітету, то головна ціль його не перестала бути актуальною і мобілізуючою, і знайшла повне й майже тотожне відображення в статуті, принятому на згаданому з’їзді Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви.

При цій організаційній трансформації насамперед стверджено болючу реальність – факт невдачі поставлених нашим найвищим церковним авторитетом плянів леґального завершення розкинутої по усіх територіях земного обшару Української Католицької Церкви у патріярхальному устрої. Невдачі тим болючішої, бо спричиненої наполовину чужими і нашими власними українськими чинниками, що діяли й нині діють солідарно проти самоуправи і єдности Української Католицької Церкви.

Силою цієї обставини справа українського Патріярхату перейшла до компетенції інших інстанцій церковної влади, з яких найвищою є Святіший Отець, Синод Єпископів, Східня Конґреґація, і посередньо церковна адміністрація кожної державної території, на котрій існує частина нашої Церкви у формі митрополії, єпархії, екзархату чи вікарату. Формально лише Святіший Отець, який як голова Вселенської Церкви має прероґативу вирішення, чи введення в силу постанову про патріяршу гідність, одначе фактично тепер, коли Український Патріярхат мав би бути покликаний до життя, на вирішення цієї справи почали впливати крім церковних дуже часто елементи національної, міжнародної, ідеологічної і культурної політики. При зростаючій міжнародньо-політичній ролі Ватикану, і при існуванні встановленої нової інстанції церковної влади – Синоду Єпископів – усі політичні елементи матимуть в майбутньому домінуюче значення в справах і нашої Церкви. Характер і ефективність влади національних єпископських конференцій тяжко в теперішній експериментальній стадії уточнити одначе немає сумніву, що на місце римсько-централістичної тенденції в Католицькій Церкві приходить новий національно-політичний елемент, програмово базований на структурі помісних церков.

Сучасний стан змагання за єдність і структуральне й канонічне завершення нашої Церкви заставляє нас рахуватись з такою політичною дійсністю як з фактичною перешкодою, яка не сприяє нашим ідеалам. Саме структуральне представлення формально ставить Українську Католицьку Церкву на рівні з іншими помісними церквами, одначе на практиці ледве чи можна буде легко побороти опір територіяльних церков на адміністративне і обрядове відокремлення існуючої на даній території частини Української Католицької Церкви в цілі з’єднання її в одному українському патріярхаті. На ділі ориґінальні Берестейські постанови, як також і до деякої міри пізніші, Замойські чи Львівські, формально давали Українській Церкві більше прав самостійности ніж вона в дійсности користалась. Політика в Церкві ці права з’їла.

У нашій програмі Українська Католицька Церква це повна вартість окрема, незалежна, це устроєва, обрядова, духова, мовна, традиційна і культурна індивідуальність, а не причинок до міжнародньої політики. Добро Цієї Церкви – це об’єкт для себе, і його не можна вимірювати стандартами мінливих політичних концепцій, ані етнічних пов’язань.

Церква – це душа народу. Вона існує з народом і залишається з народом, незалежно від того хто виконує адміністративну владу. Церква не іде на еміґрацію але служить народові там, де він цього потребує. Церква в модерному світі відділена від політичної влади, але не відділена від духових і культурних потреб народу і в тому вона й політична, наскільки політика відображена в духовості, культурі і традиції народу. Але надмірне ополітичнення шкодить церкві. Політика – це конфлікти, часто ненависть і підступ. Церква – це гармонія, любов, щирість.

Згідно з обов’язуючим статутом Т-ва за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви справи єдности і організаційного завершення слід трактувати як речі самопідметні, верховні, а не як додаток до мертвих політичних чи ідеологічних програм. Тому ЄДНІСТЬ Української Католицької Церкви без огляду на її територіяльне розположення і державну приналежність вірних з одного боку, і єдність у віроісповіданні, обряді, духовості і традиції з фактичного боку – це фундаментальне положення нашої організації. Це відзеркалення нашого найвищого закону, обрядової та адміністраційної самоуправи Української Католицької Помісної Церкви, признаної нам Другим Ватиканським Собором.

Суть цієї основної точки нашої програми це єдність усіх розкинених по світі вірних із живою субстанцією Української Католицької Церкви – українським народом, через збереження, закріплення і продовжування усіх елементів віри і реліґійної практики, щоби вони були одні, й однакові для всіх. Отже збереження, а не відхилення від прийнятих і встановлених реліґійних практик, як літургічна мова, церковний календар, приписи що до церковного храму, риз, титуляризації, тощо. Тільки Синод нашої Церкви під проводом свого Архипастиря, Патріярха чи Верховного Архиєпископа, синів українського народу, може вводити потрібні тепер в модерному світі корективи. Самоуправа Української Помісної Церкви буде ґарантією доцільности таких змін. Орієнтація на духовість українського народу а не достосування до національної, або скажемо, політичної церкви на Заході – це командне положення нашої програми.

Вартість кожної програми рахується її практичністю. Теоретичні міркування завжди уступають місце практичним, але повна утилітарність це дуже не увзаємнена з проблемами віри й церкви катеґорія, що дорогою пристосуванности до політичних чи побутових умов підважуй структуру вищого порядку. В церковно-реліґійному житті, яке за винятком віросповідних справ підлягає соціальним законам розвитку суспільства, нема передбаченого господарського пляну, бюджету, ані розрахунку страт і зисків, а є змагання до кращого, ідеального. Індивідуальна чи групова праця вложена для цієї цілі буде лиш тоді корисною, коли вона буде підпорядкована основній цілі єдности і непорушности нашої Церкви.

Піднесення під сучасну пору оцих не нових, зрештою, програмових принципів під розгляд думаючих вірних-католиків, і ініціятива дальших конкретних акцій в тому напрямі, є дуже на часі.

Повага й сила кожного архипастиря залежить від духовенства й вірних, яких він репрезентує. Пастир без вірних не має майбутности. Таким пастирем без вірних бажають зробити нашого Верховного Архиєпископа наші й чужі противники. Католицька преса виразно просуває ідею відірвання США від юрисдикції Верховного Архиєпископа, і через це не проголошено тут ні одного слова зі Спільного Послання Українського Єпископату. Миряни не сказали ще до цієї проблеми свого слова. Можливо за них говорять в Римі, але не те що вони думають. Лише ясний, непофальшований плебісцит, дійсна воля українських віруючих і демонстрація за єдністю Церкви і владою наших українських Владик може дати Верховному Архиєпископові те запілля, яке кожному архипастиреві в сьогоднішній церковній структурі потрібне. І від того як наше суспільство виконає цю важку програмову постанову залежатиме у великій мірі і майбутнє нашої Церкви.

Українки й Українці!

1967 рік залишиться незабутнім роком подвійного Ювілею 75-ліття народин і 50-ліття священства Блаженнішого Верховного Архиєпископа Кардинала Кир Йосифа Сліпого,

Звертаємося до всіх українських церковних і світських організацій, товариств й установ зі закликом, гідно відзначити цей подвійний ювілей концертами, бенкетами, сходинами.

Дякуймо в цьому році Всевишньому, в особливий спосіб, за визволення Ісповідника Кир Йосифа з російського ув’язнення та просім Бога, щоби Він дальше обдаровував нашого Доброго Пастиря-Ювілята всіми ласками та благим многоліттям.

Нехай відзначення цих роковин буде виявом нашої глибокої вдячности Достойному Ювілятові. Нехай героїчне життя і тернистий шлях Українського Батька-Священника, позначений тюрмами й концентраційними таборами, стане для нас невичерпним джерелом сили до змагу за Божі й людські права та ідеали українського народу. Поновім, зокрема в цьому ювілейному році, нашу відданість Великому Ісповідникові й Мученикові за віру й народ, який дальше благорозумно й по-христіянськи спрямовує Українську Церкву на шлях віднови. Об’єднаймося коло Ісповідника-Провідника Кир Йосифа духово й дієво, та вірно співпрацюймо з Ним для збереження обряду, мови й традиції Рідної Церкви, яка дальше буде стояти на сторожі христіянської духовости Української Нації. Це нині «єдине на потребу», що повинно порушити наше почуття співвідповідальности за дальшу долю українства в країнах нашого поселення. Нехай численні привіти Блаженнішому Кир Йосифові з усіх сторін світу будуть виявом нашої солідарности з Достойним Ювілятом, Символом і Борцем за самобутність і підметність Української Церкви в зв’язку віри з Вселенською Католицькою Церквою.

Нехай ці роковини скріплять нашу оборону проти наступу російського уряду на Українські Православну й Католицьку Церкви, які є перепоною в його постанові зліквідувати Українську Націю. Пригадаймо західному христіянському світові, з нагоди ювілею, як перед 25-ти роками російський уряд, за помічю свого ставленника московського патріярха, нищив нашу єрархію, священників, монаші чини й вірних та, в той час засудив нашого Ювілята на 18 літ каторги, терпінь і пониження. Пригадаймо всім в часі ювілейних святкувань, що й сьогодні гонитель християн, російський імперіялістичний уряд, уживає всіх посередних заходів, щоби не допустити до обнови й до юрисдикційної єдности Українських Церков закордоном, та до їх єрархічно-правного зв’язку з Матірною Церквою в Україні, використовуючи в своїй дипльоматичній стратеґії екуменічну прихильну настанову провідників західних христіян до місійних можливостей на совєтській адміністративній території, обильно скропленій кровлю Христіян-Українців.

Нехай ці ювілейні святкування не кінчаться лише оправданою і потрібною піснею про великі минулі заслуги Батька Народу, Наслідуймо Ювілята, Слугу Божого, в його ділах, силі волі, незахитній вірі, терпеливості й витривалості, в боротьбі за Бога і Націю, в часі цеї смути нашої Рідної Церкви. Поширюймо й поглиблюймо постійно нашу свідомість про те, що збереження соборности і утвердження одного Проводу Українськими Церквами в Її Патріярхальному Устрою це вимога, потреба й конечність для того, щоби нам Богом дані й Ватиканом признані права для Української Церкви ніхто не топтав, та не легковажив її вірних. Підтримуймо неустанно, морально і матеріяльно далекосяжні задуми Великого Сина України й Подвижника Української Церкви, Голову Синоду Її Єпископів, Блаженнішого Верховного Архиєпископа Кардинала Кир Йосифа, та разом з Достойним Ювілятом «Великого бажаймо».

Товариство за патріярхальний устрій
Української Католицької Церкви Краєва Управа в ЗДА

В лютому 1967 року