Патріархат УГКЦ

Меморандум до Апостольської Столиці про становище Української Католицької Церкви

пересланий через Його Ексцеленцію Джералда В. МекДевіта,
єпископа коадъютора римо-католицької Архидієцезії Філадельфії,
представника Апостольського Делеґата у Вашінґтоні, Д.К.

Резюме авдієнції

Ця авдієнція відбулась в результаті старань Товариства про зустріч із Апостольським Делеґатом до ЗєдиненихСтейтів Америки для цього, щоб він вислухав погляди українців католиків у справах їхньої Церкви. Тому Його Ексцеленція Люїджі Раймонді, Апостольський Делеґат у Вашінґтоні, уповноважнив Його Ексцеленцію Джералда В. МекДевіта, єпископа-коадъютора римо-кат. Архидієцезії Філадельфії, прийняти Делеґацію Товариства.

Авдієнція відбулась, дня 2-го березня 1968 р. в приміщенні уряду Філядельфійської Архидієцезії. Членами Делегації були: ред. Василь Пасічняк, голова Товариства, проф. Мирослав Лабунька, професор коледжу ЛяСаль у Філядельфії, та д-р Зенон Ґіль із Трентону, Н.Дж., члени Товариства.

Його Ексцеленція Джералд В. МекДевіт ввічливо повідомив делеґатів про сучасне відношення Апостольської Столиці до справи Патріярхату Української Католицької Церкви. Його Ексцеленція підкреслив, що Апостольська Столиця уважно розслідила цю справу в 1965 р. і прийшла до висновку, що створення Патріярхату УКЦ під сучасну пору було б невказане, бо воно причинилося б до роз’єднання вірних цієї Церкви і це рішення було закомуніковане Блаженнішому Верховному Архиєпископові Кардиналові Йосифові Сліпому.

З черги Його Ексцеленція Джералд В. МекДевіт вислухав довшу усну інформацію членів Делеґації відносно теперішнього стану Української Католицької Церкви, головно про оці справи:

а) З’ясовано ґенезу, цілі і діяльність Товариства за Патріархальний Устрій Української Католицької Церкви. Делеґати ствердили, що членами Товариства є практикуючі католики, вірні і священики УКЦ у ЗСА. Товариство основано у 1964 р. на загальне бажання мирян, і його завданням є піддержати і піднести повагу церковних властей у патріярхальному устрою Української Католицької Церкви. Особливою турботою Товариства є збереження юрисдикційної і обрядової єдности в Українській Католицькій Церкві. Таку єдність на думку українців католиків, можна забезпечити почерез здійснення Патріярхату Української Католицької Церкви; це знову ж, може здійснитися дорогою об’єднання всіх єпархій і екзархатів під проводом одного Голови Української Церкви – Верховного Архиєпископа або Патріярха.

Передумови для такого об’єднання правно існували віддавна і були поновлені в 1963 p., коли Святіший Отець Павло VI ще раз визнав їх і доручив Конґреґації для Східніх Церков офіційно заявити, що Митрополит Львівський є Верховним Архиєпископом.

б) Українці-католики є переконані в цьому, що здійснення патріярхального устрою стане запорукою тривкої єдности в Українській Католицькій Церкві. Це переконання українських вірних проявилось спонтанно зокрема підчас Першого Світового Конгресу Вільних Українців в Нью Йорку в листопаді 1967 р. в якому взяли участь делеґати із численних країн Північної і Південної Америки, Європи, Австралії та Нової Зеляндії.

Делеґати Товариства запевнили Його Ексцеленцію Дж. В. МекВевіта, що ці переконання відносно патріярхального устрою в Українській Католицькій Церкві, поділяють усі українці в діяспорі та, що до цього немає між вірними різниць думок. Вони виявили свою підтримку для встановлення патріярхального устрою в тисячах листів до Святішого Отця з усіх сторін світа. Якщо і є неприхильна постава, то серед деяких українських єпископів але не серед мирян.

в) Серед вірних Української Католицької Церкви створилося переконання, що виминаюча постава Апостольської Столиці до справи Патріярхату є спричинена не лише браком об’єктивної інформації про дійсну настанову більшости українських католицьких єпископів, священиків і вірних, але також нецерковними міркуваннями, Українці-католики мають причину думати, що так державні мужі деяких країн, як і деякі церковні достойники Католицької Церкви і інших віроісповідань виступають проти встановлення: Українського Католицького Патріярхату із чисто політичних причин. Делеґати підкреслили деморалізуючий вплив такої постави Апостольської Столиці на українців-католиків.

г) В дальшому ході авдієнції поставлено наступні питання:

Чи правдою є, що Апостольська Столиця не є дальше заінтересована в існуванні з’єдинених Церков східніх обрядів.

Чи американська римо-католицька ієрархія дійсно вважає, що такі Церкви не повинні існувати як окремі Церкви в ЗСА, а навпаки – повинні злучитися із Американською Католицькою Церквою.

ґ) Делеґати вияснили теперішнє тяжке положення Української Католицької Церкви. В Україні, уряд СРСР рішучо протиставиться релігійному життю взагалі, а зокрема діяльности Української Католицької Церкви, тому вірні католики є там переслідувані. Після Берестейської Унії 1595-96 pp. Українська Католицька Церква стала оживляючою і провідною силою в житті українського народу і століттями спонукувала культурний і національний розвиток. Тепер, вірні цієї Церкви мають можність жити відкрито релігійним життям лише в рямцях Російської Православної Церкви яка є офіційною Церквою в СРСР, і має особливу підтримку атеїстичного уряду; така ситуація викликає у вірних невдоволення і непошану до православних ієрархів і священиків. Навпаки, Українська Католицька Церква викликає подив і пошану серед численних народів СРСР. Цю пошану і подив Українська Католицька Церква завдячує твердій видержливості українців-католиків, ієрархів і вірних, а зокрема Голови цієї Церкви – Блаженнішого Верховного Архиєпископа Кардинала Йосифа Сліпого. Він залишився вірний своїй Церкві і з’єднанню із Вселенською Католицькою Церквою по-через вісімнадцять літ ув’язнення і переслідування.

д) Його Ексцеленція Дк. В. МекДевіт відповів, що побоювання українців-католиків відносно майбутнього значення їхньої Церкви не є виправдані. Східнім Церквам об’єднаним із Уселенською Церквою тепер надається більшого значення, аніж коли-небудь перед тим. Ці Церкви шанують і зі сторони американської римо-католицької ієрархії немає ніяких спроб обмежити їхню свободу і самобутність. В доказ спеціяльної уваги Апостольської Столиці і американської ієрархії Його Ексцеленція навів такі приклади, як збільшення числа українських католицьких єпархій і екзархатів та створення дієцезії для маронітів.

е) Його Ексцеленція підкреслив, що він знає про те, що Українська Католицька Церква є найбільшою по серед з’єдинених Церков східнього обряду. Він запитав делеґатів Товариства, які права за їхнім відомом, прислуговують Верховному Архиєпископові Української Католицької Церкви. Делеґати відповіли, що Верховному Архиєпископові УКЦ належаться такі самі права як Патріярхові. Тоді Його Ексцеленція відповів, що він не бачить жодних перешкод до об’єднання всіх єпархій і екзархатів Української Католицької Церкви під одним проводом. Рівночасно Його Ексцеленція сказав, що він розуміє погляди поодиноких єпископів, які є склонні уважати, що вони краще розуміють потреби їхніх єпархій, рівночасно забезпечуючи собі більше свободи.

е) Делеґати підкреслили, що Верховний Архиєпископ УКЦ Блаженніший Кардинал Йосиф Сліпий, здобув великий подив багатьох народів світу, включно з народами СРСР і інших комуністичних країн, за його видержливість переслідуванню і теророві в час вісімнадцятлітнього ув’язнення.

Він осягнув гідність Ісповідника Христової Віри та рівночасно став українським національним Героєм. Будь-які вияви легковаження його особи зі сторони чинників відповідальних за теперішній стан Української Католицької Церкви викликують сумніви, чи вірність Церкві, терпіння і християнська витривалість Католицька Церква дальше доцінює як ті вартості, на яких правдива Церква основана. Причиною таких сумнівів є факт, що Апостольська Столиця не прихилилася до бажань українців-католиків створити Патріярхат.

ж) Під кінець авдієнції делеґати так зреасумували порушені справи:

Теперішня постава Секретаря Стану і Конґреґації для Східніх Церков відносно справи Українського Католицького Патріярхату, була доведена до уваги української ієрархії. Ця постава, будучи неприхильною має за ціль нівечити всілякі дії української католицької ієрархії спрямовані до установлення Українського Католицького Патріярхату. Та це не має впливу на Товариство за Патріярхальний Устрій УКЦ тому що його ціллю є також ширити зацікавлення релігійними справами серед української католицької спільноти у ЗСА.

Делеґати висловили признання і щиру подяку Його Ексцеленції Джералдові В. МекДевітові за його ввічливе ствердження постави Апостольської Столиці і американської ієрархії відносно зєдинених Церков Східнього Обряду взагалі, і відносно Української Католицької Церкви зокрема.

Дальше, делеґати згадали про деякі познаки, які, на думку українців-католиків, також вказують на теперішню поставу Апостольської Столиці до Української Католицької Церкви. Цими познаками є піднесення у гідності і почестях рівно ж і таких єпископів і священиків, які, із різних причин противляться з’єдинанню українських католицьких єпархій і екзархатів під одним проводом, та недоцінюють прив’язання вірних до релігійних і національних традицій; подібно про ту поставу свідчать директиви Ватикану припинити всіляку акцію за Український Католицький Патріярхат. Внаслідок інтерпретації цих познак серед українців-католиків зростає наявне недовір’я, зневіра і почуття обиди.

На закінчення авдієнції, Єпископ МекДевіт просив, щоб делеґація виготовила і йому вручила меморандум на тему продискутованих справ. Делеґати подякували Його Ексцеленції за авдіенцію і прохали, щоб подяку також передати Апостольському Делеґатові Його Ексцеленції Архиєпископові, Люїджі Раймонді.

На пращання Його Ексцеленція Єпископ МекДевіт поблагословив членів Делегації Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви.

ІІ

Додаткові інформації і ствердження

Управа Товариства бажає доповнити Меморандум слідуючими додатковими інформаціями і ствердженнями, для вияснення поглядів українців-католиків на значення дорогої їм Церкви:

1. Українці-католики, в Україні і в багатьох країнах вільного світу, є свідомі тої особливої уваги, що її Апостольська Столиця виявляє до Української Католицької Церкви та до українського народу. Постаті Петрових Намісників останніх десятиліть та їхні діла збережені в пам’яті і викликають серед вірних почуття вдячности і признання. Постаті Пія XII та Івана XXIII назавжди залишаться в пам’яті українців-католиків тому, що вони у важкому часі української історії виказали багато зрозуміння для положення Української Католицької Церкви і української надії.

2. Ця постава прихильности до всіх українців, католиків і православних, виявилась головно під час і після другої світової війни. В час дуже несприятливої для цих людей міжнародної і на рідних землях ситуації, Святіші Отці подбали про духовну опіку і матеріяльну поміч. Апостольська Столиця допомагала й тоді, коли комуністичні режими підкоряли Церкву та посилено переслідували Її священиків і вірних. Доказом особливої уваги Апостольської Столиці до Української Католицької Церкви і української нації остане звільнення Верховного Архиєпископа Блаженнішого Кардинала Йосифа Сліпого із радянського ув’язнення. Українці свідомі і про інші вияви постійного дбання Святішого Отця про долю своїх братів, вірних і священиків, що дальше трудяться у дуже несприятливих обставинах на Славу Божу, голосять благовість потребуючим і часто посвячують свою свободу, а то й життя. Апостольська Столиця виявила безприкладну увагу до українців також тоді, коли вони покинули свою батьківщину і були позбавлені благородного впливу своєї Церкви. Щоб забезпечити духовну опіку, Апостольська Столиця створила нові єпархії і екзархати у різних країнах поселення українських емігрантів. За цю уважливість українці-католики є щиро вдячні.

3. Українці-католики є переконані, що Його Святість Папа Павло VI, і Апостольська Столиця, і на будуче будуть сприяти ростові Української Католицької Церкви. Українці-католики вірять, що світле майбутнє їхньої Церкви залежить від оцих умовин:

а) Признання юрисдикції Верховного Архиєпископа у всіх українських католицьких єпархіях і екзархатах.

б) Невідкладне скликання Верховним Архиєпископом Української Католицької Церкви Синоду всіх владик.

в) Збереження традицій і обрядової спадщини цеї Церкви.

г) Забезпечення однакового виховання кандидатів на священиків цеї Церкви, по можності в одній вищій богословській інституції.

ґ) Визнання Верховного Архиєпископа Патріярхом Української Католицької Церкви.

4. Українці-католики є переконані, що створення Українського Католицького Патріярхату стане запорукою внутрішньої єдности у їхній Церкві. Від самого початку Її існування, а також після Берестейської Унії 1595 p., Українська Католицька Церква втішалась привілеями і правами помісної – автономної Церкви у з’єднанні із Вселенською Церквою. Ті права були наново стверджені в «Акті Унії», а опісля потверджені Святішими Отцями Климентом VII в 1596 p., і Пієм VII , у 1807 р. Сьогодні римо-католики у різних країнах організують свої Церкви на національній основі, із національними Конференціями Католицьких Єпископів у проводі, а інші Церкви Східніх обрядів мають своїх патріярхів. В цей час Українська Католицька Церква, найбільша з усіх Церков Східніх обрядів є позбавлена цих історичних прав і привілеїв, якими Вона користувалась у минулому. Такий стан незвичайно турбує українців-католиків. Вони побоюються, що такий розвиток подій невідклично приведе до ліквідації їхньої Церкви у недалекій майбутності.

5. Вороги Вселенської Церкви стараються доказати, що мотивом Апостольської Столиці в стремлінні до єдности всіх християн, є політичні міркування, жажда володіння і бажання матеріяльних користей. Такі твердження можна часто стрінути у комуністичній пропаґанді і у псевдонаукових виданнях. Вони представляють унійний рух Української і Білоруської Церков XVI. ст. як експанзію римо-католицької Церкви у східній Європі, задля інтересів польської держави і Польської Церкви. Із другого боку, теперішні польські комуністичні історики доказують, що відмова Апостольської Столиці канонізувати польського короля М’єшка і, який охрестив Польщу в 966 p., була спричинена пронімецькою політикою середньовічних папів, які підтримували оттонський імперіялізм супроти Польщі і слов’янських народів. Ці історики тому так насвітліють потягнення Апостольської Столиці, бо вона звичайно надавала гідність святого всім королям і князям, які впроваджували християнство у своїх країнах. Сьогодні підкреслюється, що Апостольська Столиця заперечила святість св. Ольги, княгині Києва, яку почитають усі східно-слов’янські народи. Офіційно, Апостольська Столиця зачисляє княгиню Ольгу лише до «блаженних». Політична, ворожа пропаґанда використовує і цей факт як аргумент проти Апостольської Столиці.

Вороги Вселенської Церкви послуговуються такими прикладами на це, щоб доказати, що Апостольська Столиця дискримінувала слов’янські народи, саме тим, що не звертала належної уваги на їх церковні та національні права. Вагання Апостольської Столиці на ділі визнати патріярхальний устрій Української Католицької Церкви вони також використовують для поширювання нельояльности до Вселенської Церкви, Святішого Отця і Апостольської Столиці, та для поглиблення недовір’я серед не-католиків, головно слов’янських народів, які могли б стати учасниками екуменічного руху, започаткованого Другим Ватиканським Собором. Вони вказують, що помимо безприкладної вірности української католицької ієрархії і мирян Апостольській Столиці – до Української Католицької Церкви ставляться як до церкви другорядної категорії, а її потреби жертвуються для політичних і інших цілей; вказується, що Апостольська Столиця цілево удержує цю Церкву в стані організаційного і юридичного роз’єднання.

Ми переконані, що признання Українського Католицького Патріярхату розвіє ці закиди і створить основу майбутнього росту Української Католицької Церкви.

Ми хочемо замітити, що із Радянського Союзу і з інших т.зв. соціялістичних країн приходять вістки про зростання зацікавлення Святим Письмом, писаннями Отців Церкви, а також містичними, і аскетичними церковними творами. Це зацікавлення є зокрема наявне серед студентів вищих шкіл. Ми розцінюємо це, як вияв Божої Ласки і віримо, що ці шукання правди приведуть цих людей ближче до Бога і Його Святої Церкви. Виглядає, що законна Російська Православна Церква в СРСР цих людей не вдоволяв та що вони, хоча виховані у атеїстичному світогляді, спонтанно виказують заінтересування в шуканні правди і моральних вартостей. Ці люди шукають за чеснотами притаманними вчасному християнству, себто за життєвою святістю, вбогістю і готовістю священнослужителів і вірних дати свідчення своїй вірі. В очах цих людей, Католицька Церква репрезентує ідеали правдивого християнського життя. Тому якраз піддержка Української Католицької Церкви на заході і на Україні і признання Її важности так в минулому як і в майбутньому, причинилися б до ширення Христової Благовісті серед народів, що живуть під комуністичними режимами й є виставлені на впливи воюючого атеїзму. Хочемо вказати, що приклади із минулого потверджують цей наш погляд. Ми маємо на думці вікопомну діяльність нашого львівського митрополита, Слуги Божого Андрея Шептицького, серед росіян, коли був на засланні в Росії під час першої світової війни 1915-1917/, і після його звільнення.

7. Вважаємо, що теперішні обставини склались винятково сприятливо для визнання Українського Католицького Патріярхату. Відомим є, що в минулому Апостольська Столиця розглядала цю справу. В дійсності були прямі спроби визнати Український Католицький Патріярхат. Вони були безуспішні тому, що цьому спротивилася світська окупаційна влада у східній Європі, яка поневолювала і дальше поневолює Україну. Можливо, що колись в таких обставинах не було спроможности ту ціль осягнути. Але сьогодні, коли Апостольська Столиця не є зв’язана ніяким зобов’язаннями по відношенні до цих режимів, бо навіть не має з ними дипломатичних зв’язків, ми уважаємо, що це є якраз найбільш пригожий час для реалізації давнього пляну визнати Український Католицький Патріярхат. Ми побоюємось можливости наглих і основних ускладнень у майбутньому, які створять нові, непредбачені труднощі для Апостольської Столиці відносно цього визнання.

8. Ми бажаємо вказати на те, що нові українські еміґранти до ЗСА і других свобідних країн це є головно професійні люди і інтеліґенція, та що вони є зокрема вірні Українській Католицькій Церкві і є прив’язані до своїх релігійних і національних традицій. Вони причинилися до помітного росту своєї Церкви в багатьох країнах Заходу. Ці люди активно займаються церковними справами і уважають своїм обов’язком зберігати, обороняти і скріплювати столітні релігійні традиції і культурні надбання своїх предків. Тепер зокрема вони є стурбовані упадком ієрархічного авторитету у їхній Церкві.

9. Ми віримо, що здійснення єдности і помісности – автономії Української Католицької Церкви, в об’єднанню із Вселенською Церквою, та визнання Її Патріярхального устрою на ділі, спричинять підйом релігійного і духовного життя українців-католиків. Такий розвиток подій був би незаперечним і дальшим доказом особливої уваги Святішого Отця до Української Католицької Церкви. Неохота деяких українських католицьких єпископів визнати потребу юридичної і обрядової єдности Української Католицької Церкви та їхнє вагання щодо участи в Синоді українських єпископів під проводом Верховного Архиєпископа бентежить українських вірних. Це духовне замішання є небезпечне, саме тим, що воно може вкінці привести до байдужости, а то й до покинення Католицької Церкви, так поодинокими особами, як і групами. Невдоволення із теперішнього стану Української Католицької Церкви поширюється серед української молоді, спричинює огірчення, і між іншим, також брак священичих покликань. Ми уважаємо, що це вимагає особливої уваги зі сторони відповідальних чинників Української Католицької Церкви.

Теперішня хвилина конечно вимагає заспокоєння мирян, щоб загоїти поранення останніх літ, щоб запевнити відродження і нормальний розвиток Української Католицької Церкви. Це можна осягнути через юрисдикційну, адміністративну, обрядову і духовну єдність в цій Церкві. Скоре встановлення Українського Католицького Патріярхату буде не лише першим кроком до осягнення єдности в Українській Католицькій Церкві, але воно також причиниться до поглиблення релігійних цінностей серед українців-католиків в Україні і у вільному світі.

Товариство за Патріярхальний Устрій
Української Католицької Церкви – Крайова Управа

Про телеграму до Святішого Отця

Українці Католики Канади, на свойому історичному Конґресі в днях 28, 29, 30 червня і 1 липня 1968 р. який проходив в Едмонтоні, разом зі своїми Владиками вислали телеграму до Святішого Отця такого змісту:

«Висловлюймо щиру подяку за батьківську прихильність, виявлену протягом нашої історії Апостольським Престолом і особою Вашої Святости. Останнім часом Ви, Ваша Святосте, виявили своїм українським синам прихильність ще й тим, що за Вашим бажанням наш улюблений Верховний Архиєпископ і Кардинал Йосиф Сліпий відвідує нашу Церкву й народ в Канаді. Просимо Вашу Святість оживити наші надії, підтвердити і зміцнити наші надії, нашу готовість працювати для консолідації нашої Церкви й українського народу, підвищуючи Київсько-Галицьке архиєпископство до гідности патріяршого престолу».

Підписали: Митрополит Максим Германюк, Єпископи Ніл Саварин, Ізидор Борецький та Андрій Роборецький; а також Б. Долішний голова Централі, І. Малицька – голова ЛУКЖ, М. Поронюк – голова БУК і М. Антонів – голова УКЮ.

Здається, що по закінченню тріюмфального походу та загального ентузіязму в солідарності з нашим Архипастирем в Канаді, наші Владики в ЗСА разом із католицькими організаціями, спроможуться на подібний історичний акт на чолі з Митрополитом Кир Амброзієм…

Та даремно миряни чекали і чекають …

За що ми стоїмо?

Заокеанські українці-католики переживають тепер хвилини радости, душевного піднесення та повних надій з нагоди приїзду до наших сторін його Блаженства Верховного Архиєпископа Кир Йосифа, Голови нашої Церкви, прикрашеного в додатку кардинальською гідністю. Його приїзд на американський континент є в силі збудити присилуваний матеріялістичною Америкою релігійний жар та запал посвячувати свої духові та фізичні сили для реалізації Христового Царства серед українського народу на землі.

Фізичний удар, який слав з боку російського комунізму на нашу Церкву в Україні, в аспекті Божих правд може стати Божою благодаттю для зросту та підйому релігійного життя в Україні й поза Україною. Старохристиянський письменник ІІІ-го сторіччя Тертуліян писав, що переслідування й кров мучеників в його часах були посівом під ще більший зріст християнства. Переслідування ставали ласкою Всевишнього, горнилом гартування характерів. Мученики та Ісповідники Христові ставали великим запасом динамічних моральних сил. Тому й приїзд нашого героїчного мученика та Ісповідника на американську землю повинен стати для наших Церков старого Київсько-Руського Обряду джерелом релігійного підйом, способом помножити покликання до духовного стану для місцевих потреб та для потреб України в майбутності.

Ми багато говорили про Велику Особу Його Блаженства, одначе мало про справу, за яку Він стоїть, за яку терпів і за яку ще недавно вмирали наші мученики. Коли б цей привіт Найбільшому Живучому Українцеві ми приклали тільки до Його Особи, то ми не сповнили б наших завдань не тільки супроти Рідної Церкви чи супроти Батьківщини, але навіть супроти самої Особи Великого Гостя.

В часі мого побуту в Римі у Його Блаженства на самім відході при пращанні Верховний Архиєпископ сказав до мене такі слова: «Перекажіть американським українцям, що ми змагаємося не за особу Йосифа Сліпого, не за Митрополита Західньої України» але за велику справу нашої Церкви». Й тому у цих рядках я хочу сказати, за що змагаються чесно та без облуди прихильники здобуття Патріярхату для Української Католицької Церкви або покищо за здобуття повних патріярхальних прав Помісної Церкви Київсько-Руського обряду, які вона мала вже від часів Св. Володимира продовж соток літ і які їй признав без всяких застережень II Ватиканський Собор ухваленням Декрету про Східні Церкви.

За що ми змагаємося?

1. Ми змагаємося за те, щоб наша Церква мала повну самоуправу, яку від перших сторіч християнства мали Східні Патріярші Церкви. Ця самоуправа полягала в тім, що Помісною Східньою Церквою все керував у всіх справах заряду Церквою зверхник з патріяршими правами при допомозі Синоду Єпископів того самого обряду. В тім часі церковний обряд був рівнозначним з національною культурою.

Коли була ще згода в Христовій Церкві, то окремі східні Церкви, хоч і незалежні, усе ж признавали Римському Архиєреєві, як тому, що занимав престіл Св. Петра, право Першенства у Церкві та право бути вчителем та викладачем Христової віри та християнської моральности.

2. Ми стоїмо за єдність та неподільність нашої Церкви, себто за повну залежність вірних нашого обряду та всього духовенства від влади Патріяршого Архиєрея та Його Синоду, зложеного тільки з Єпископів тої Церкви. Стоїмо ми отже за те щоб Церкви наші, у всіх країнах поза Україною становили одну й неподільну цілість, залишаючись залежним від Українсько-Католицького церковного проводу в Україні без ніякого застереження по всі часи.

Церковна залежність українсько-католицьких Церков по всьому світі від церковного проводу в Україні є справою не тільки церковного, але також справою великого національного значення. Наші нащадки, віримо, збережуть ще знання української мови продовж одного чи двох поколінь; одначе якщо наші Церкви поза Україною – Дочки Української Католицької Церкви не відпадуть від Матірної Церкви в Україні, то й по десятках а може й сотках літ вірні тої Церкви збережуть свідомість свого українського роду, бо їх Церкви будуть залежні від України. Хто вже нині працює в противнім напрямі, той може і несвідомо, але виразно працює проти інтересів української нації.

3. Існування одноцільної організації та однопільної адміністрації Українсько-Католицької Церкви є одиноким певним засобом усунути з нашої Церкви всякі конфлікти й непорядки, звідки вони не походили б, від церковних низів чи верхів. Всякі льокальні конфлікти будуть тоді скоро та конструктивно розв’язувані своєю рідною, найвищою церковною владою. Тим я не хочу сказати, що все мусить бути збережене незмінно. На це буде своя рідна церковна влада, ознайомлена з минулим українського християнства , щоб авторитетно вирішувати не тільки конфлікти, але також в окремих обставинах запроваджувати потрібні зміни. Немає сумніву, що тут то там такі зміни є потрібні, що поступ і змінені обставини вимагають розумних та доцільних пристосувань до навколишнього життя. Такі поправки зроблені в дусі українських традицій компетентною владою, все найдуть розв’язку для скріплення а не ослаблювання нашого церковного та національного колективу в Україні та поза Україною·

Оце є ця програма, за яку ми змагаємося в глибокому переконанні, що найкращим її реалізатором може бути тільки Той Великий Українець, що є гостем української еміґрації за океаном. Ми молимо Господа, щоб додав Йому сил перевести в життя постанови церковно-правних засад, які нам слушно належаться. В додатку вони доволі чітко покриваються з тими ідеями церковного порядку, за які сотками літ боролися наші предки, а які так ядерно з’ясував та оголосив Великий Митрополит Слуга Божий Андрей, духовний вчитель Його Блаженства Кир Йосифа.

Важке положення Української Католицької Церкві у вільному Світі (Закінчення)

Початок статті “Важке положення Української Католицької Церкві у вільному світі” читайте в Патріярхат 1 (2) 1967

Покійний Папа Іван XXIII скликав в 1962 р. до Риму Другий Ватіканський Собор і надав йому такі завдання: І. Достосувати працю Церкви до сучасних потреб вірних. 2. Зблизитися до всіх христіян, що не належать до католицької Церкви. 3. Увійти в діялог навіть із безбожниками. 4. Вказати на гідність людини та признати всім народам право на свобідне життя та на справедливу заплату за працю. 5. Провадити та управляти Церквою так, щоб єпископи та священики були слугами вірних, а не їх володарями.

Покійний Папа Іван XXІII бажав, щоб Отці Собору продискутували ці завдання та поробили відповідні постанови і в той спосіб щоб опрокинули пропаґанду комуністів, що це тільки комуністи боряться за справедливість та гідність для всіх людей світу. II Ватиканський Собор закінчився дня 8 грудня 1965 р. і ухвалив багато постанов в напрямі усучаснення католицької Церкви.

Конституція про Церкву II Ватиканського Собору перечеркнула та признала недопускаємою до недавна практиковану деякими церковними провідниками автократію в управлінні Церквою. Собор постановив, що «Єпископ післаний від Отця для заряду своєю сім’єю нехай має перед очима приклад Доброго Пастиря, що прийшов не щоб йому услугували, але щоб послужити та покласти своя життя за свої вівці». /Мат. 20.28, Мар. Ів. І4.5/. «Підчинених своїх /мирян/, що їх як справжніх синів своїх спомагає і до співпраці із собою заохочує, нехай не відказуються вислухати». «Єпископ нехай уважає священиків, своїх співробітників за своїх синів духовних і приятелів, так як Христос учнів своїх вже не зве слугами, але друзями». «Єпископи в загальній спілці любови нехай радо дають братню допомогу іншим Церквам, передовсім сусідним та біднішим, за похвальним прикладом старовини» /Конституція про Церкву 111-27,28/.

Про права та працю мирян, як рівновартісного члена Церкви – Божого Народу, II Ватиканський Собор постановив так: «Миряни, як і всі вірні, мають право обильно одержувати від священних пастирів підмогу духовних благ Церкви, передовсім же із слова Божого та святих Тайн, і їм нехай відкривають свої потреби та побажання з тією свободою та довір’ям, яке личить дітям Божим та в Христі браттям. Відповідно до свого знання, компетенції та значення мають право, а деколи й обов’язок виявити свою думку про те, що відноситься до добра Церкви. А священні пастирі нехай признають і плекають гідність та відповідальність мирян у церкві, нехай радо каристуються їх радою, з довір’ям нехай доручать їм обов’язки на службу Церкві та залишають їм свободу й поле дії; що більше, нехай заохочують їх, щоб із власного почину піднімались праць. З батьківською любов’ю нехай розглядають уважно ініціятиву, побажання та пляни мирян. А слушну свободу, що належить усім в громаді людській, нехай пастирі уважливо признають» /Конституція про Церкву ІV-37/.

Дуже важною постановою II Ватиканського Собору є вибір єпархіяльної душпастирської ради, в якій головує сам єпископ і в якій беруть участь священики, ченці і миряни, окремо вибрані. До цієї Ради належить дослідження того, що відноситься до душпастирської праці, студіювання потреб Дієцезії і парохій та роблення практичних висновків /Конституція про Церкву 11-27/. Як повідомляє преса, такі Епархіяльні Душпастирські Ради покликано до життя в чисельних римо-католицьких єпархіях, а в ЗДА вже в 50 єпархіях. В деяких єпархіях священики вибирають деканів, а єпископи їх затверджують. В інших єпархіях зорганізовано священичі організації для кращої співпраці з єпископами. Вони стараються про відповідні платні для священиків, про їх обезпечення на старість і на випадок хороби.

В єпархіях Української Католицької Церкви у вільному світі на жаль до тепер не впроваджено постанов II Ватиканського Собору. Українські Католицькі єпархії дальше управляється старою авторитативною системою, при більшій чи меншій, а то й ніякій співпраці із духовенством та вірними. В деяких єпархіях чи архиєпархіях дальше протягнена немов залізна занавіса між владиками та вірними. Церкву, той Божий Народ, деякі наші владики трактують як своїх підданих, про Церкву рішають як власники і це дуже підриває їх авторитет і шкодить Церкві.

Навіть після II Ватиканського Собору деяким владикам Української Католицької Церкви є важко зрозуміти, що вони є наслідниками Апостолів, є слугами Божими і вірних, за взором Великого Душпастиря Ісуса Христа, який прийшов на те, щоб Йому служити, але послужити і дати життя своє на викуп многих /Мат. 12-28/. Дуже прикро, що деякі наші Владики та душпастирі трактують вірних, які своєю тяжкою працею удержують Церкву, як безправних христіян, яким кажеться платити, молитися і слухати, але не признається їх гідними спільно співпрацювати для добра Церкви. Така система шкодить Церкві, бо потверджує гордість церковних провідників, а там де є гордість, там бракує правдивої віри.

В останній війні ворог знищив нашу Церкву, її ієрархію, духовенство і тисячі вірних. На чужині, в країнах нашого поселення ми застали українські народні організації і рідні Церкви, побудовані жертвенною працею наших перших емігрантів. Досвід з життя нашої першої еміграції переконливо вчить нас, що українську народну окремішність, культуру і рідну традицію ми можемо зберегти тільки при живій співпраці із рідною Церквою. Цей факт повинен вплинути вирішно на українську еміграцію і зрушити її до активної участи в церковному житті, якщо хочемо, щоби Українська Церква зберегла себе організаційно та опікувалася своїми вірними як рідна інституція, щоби берегла своїх вірних від латинізації і асиміляції, виховувала їх в рідному обряді, в рідній мові.

Українська Католицька Церква збереже своє українське обличчя та сповнить свою місійну працю лише тоді, коли буде мати свій рідний Верховний Провід. Без цього, без Українського Католицького Патріярхату наша Церква буде слабнути, заникати. Занепад Української Католицької Церкви на чужині вже почався. Кожна Епархія йде своїми власними шляхами і на свій власний спосіб розв’язує проблеми, які є проблемами цілої Церкви. Кожна в іншій мірі зберігає свій обряд. Про здорове майбутнє не думають зовсім. Найбільшою загрозою є брак українців-священиків і дяків. Молоді священики, виховані на чужині, без любови до прадідівської культури, не зможуть дати того, чого самі не мають; про це не подбали ці, які не виховали їх в дусі українського христіянства.

Український Католицький Патріярхат потрібний на чужині з таких причин:

Молоді священики повинні бути виховувані в одному осередку, за одним пляном,
Потрібна є одна управа для всіх чоловічих і жіночих чинів,
Потрібний є центральний нагляд над усіми парохіяльними школами, з одною програмою навчання релігії і предметів українознавства,
Потрібна є спільна господарка, щоби багатші єпархії допомагали біднішим,
Потрібний є один центр для справ мови і обряду,
Потрібний є один контрольний уряд урядово-церковної процедури і апеляції. Чужинці з різних причин не полагоджують справ, коли наші до них звертаються.

Коли в 1963 році прибув до Риму після 18-ти літньої неволі Львівський Митрополит, сьогодні Верховний Архиєпископ Кардинал Йосиф Сліпий. Він скоро зорієнтувався в положенні і потребах нашої Церкви на чужині.

На одному із засідань Собору в 1963 р. Верховний Архиєпископ, в порозумінні із усіми нашими Єпископами, просив Отців Собору привернути патріярший устрій Східнім Церквам, а втому і Українській. Дня 21 листопада 1964 році голосами 1921 проти 135 Отці Собору привернули Східнім Церквам патріярший устрій та уповноважнили Папу установити патріярхати для Помісних Церков Східного обряду, де зайде потреба.

Згідно із цим рішенням, наша Церква повинна підлягати Патріярхатові, своєму або чужому. Але IІ Ватиканський Собор признав патріярші права також Верховним Архиєпископам, а ним сьогодні є лише наш Верховний Архиєпископ – Кардинал Кир Йосиф Сліпий. Отже потрібно тільки, щоб всі наші єпископи цей факт признали і поступали згідно із ним.

Український Католицький Патріярхат це не лише найвищий уряд нашої Церкви, це свого рода символ нашої незалежности взагалі. Здавалося, що всі єпископи, духовенство і вірні Української католицької Церкви, маючи таку людину, як Кир Йосиф Cліпий, людину, що своєю поставою здивувала цілий світ, доложать всіх зусиль, щоби добути для нашої Церкви Патріярхат, користаючи з незвичайно рідкої історичної нагоди. Поінформовані українські круги в Римі твердять, що якби на кардинальські торжества в дні 25 лютого І965 року були прибули до Риму всі Владики Української Католицької Церкви і просили Папу іменувати Кардинала Йосифа Сліпого Патріярхом Української Католицької Церкви, то Папа був би це прохання сповнив. На жаль, із 17 Владик, прибуло лише 5. Папа Римський не міг того не побачити.

Все таки, можна було тоді сподіватися великих подій у нашій Церкві, тій одинокій недобитій війною нашій найціннішій скарбниці. Але швидко наступила реакція якої ніхто не сподівався. В деяких душах віджив несподівано дух «Проклятого Марка». В 1964 р. почалася протипатіярхальна акція в ЗДА. Фальшивими заявами, нібито в імені тисяч вірних Української Католицької Церкви переконувалось Ватикан, що якщо б Верховний Архиєпископ Кир Йосиф Сліпий обняв юрисдикцію над Українською Католицькою Церквою в ЗДА, тоді наступить поділ Церкви на Церкви старої та нової еміґраціі.

З 1965 р. на основі таких фальшивих заяв, появився секретний документ папського Делеґата до Владик і духовенства нашої Церкви в ЗДА і Канаді, взиваючий здержати всілякі старання про створення Українського Католицького Патріярхату. І сьогодня виглядає так, наче б ця справа була відложена на неозначений час. Ті, що до цього причинилися, заподіяли нашій Церкві та її вірним страшну шкоду. Вони створили передумови до повного оволодіння нашою церквою неприхильними нашим аспіраціям чужинцям, до деукраїнізації і латинізації, до викреслення позитивної ролі Церкви із розвитку майбутнього розкиненого по світу нашого знедоленого народу. Цей непростимий гріх спричинив вже компрометацію і руїну в деяких єпархіях, про яку вже широко відомо.

Цілик західній христіянський світ висловив своє признання і пошану героєві і мученикові Верховному Архиєпископові Кир Йосифові Сліпому. А деякі сини того самого народу обезцінили його заслуги і відмовляються прийняти його авторитет; вони фактично співдіють із тими, що заплянували повалити його авторитет. Ми перед цілим світом показали, що є серед нас досить багато людей, готових за миску сочевиці продати найцінніші скарби свого народу і бути яничарами в чужих панів, а не панами рідної хати.

А решта із нас охочі лише видавати різного рода заяви, ґратуляційні письма, резолюції – самі безвартісні слова, які лише баламутять нашу публичну опінію і противникам дозволяють тихцем осягати їхні руїнничі цілі.

Реасумуючи попереднє – без Патріярхату, без найвищого рідного проводу, наша Українська Католицька Церква на чужині з літами буде поволі слабнути, марніти, і вкінці перетвориться в Церкву Візантійського обряду, під командою чужих сил. Із затратою рідної мови в богослужбах та рідних українських почувань в серцях тих, які будуть їх провідниками. На рідній землі, навіть при певних полекшах в релігійному житті, то до привернення повної ролі Української Католицької Церкви ще досить далеко.

Не нарікаймо, не очікуймо ліпшої дарованої долі. Її здобуваймо кожний з нас, у своїй парохії, у своїй організації де тільки є можливість змагатися за неї, за краще завтра Церкви і Народу. Не розгублюймось у малих справах! «Великого бажайте!»

Українська Католицька Церква на роздоріжжі /Стаття перша/

Не віднині наша суспільність затривожена сучасним і майбутнім Української Католицької Церкви, зокрема тієї її частини, яка сьогодні оформлена поза Україною та тільки єдина діє вільно зі своєю повною ієрархією. Внутрішні процеси у нашій Церкві на протязі останніх трьох-чотирьох років, як і її сьогоднішня позиція в лоні Вселенської Католицької Церкви матимуть далекосягле історичне значення. Вони на десятки, якщо не на сотки років можуть перерішити долю нашої Церкви, а особливо її частини в діяспорі. Здається, не всі усвідомлюють собі переломовости цих подій. В них, якоюсь мірою рішається і наша національна проблема, принаймні тієї частини українства, яка знайшлася поза материком.

Проблема ієрархічної єдности і автономности УКЦеркви

Другий Ватиканський Собор розв’язав або намітив розв’язку низки наболілих справ у Вселенській Церкві, які вже давно чекали свого розв’язання. Однією з них є децентралізація центрального церковного управління та визнання національного характеру за церквами окремих народів-держав. У висліді, зросла роля національних єпископських конференцій, Літургія і мова були відлатинщені, а центральне керівництво Церкви почало поволі інтернаціоналізуватися.

Із цього розвитку і наша Церква могла скористати – максимально або хоч частково. Але може й програти. Ключі до такої чи іншої розв’язки наших проблем знаходяться насамперед в руках нашої ієрархії, священства, а то й світських. Із трьох згаданих можливостей, усі знаки кажуть, що на теперішній стадії розвитку наших справ ми програємо, і то фатально. Але про це згодом.

Загальний напрям до централізації давав нам змогу реставрувати свою колишню церковну самоуправу, втрачену так з вини нашої ієрархії, яка не боронила як слід своєї автономії, як також через запопадливість Ватиканської адміністрації прибирати все під свою контролю. Ми мали змогу звільнитися від всесильної опіки й контролі до деталів у всіх справах з боку людей в Східній Конґреґації, які не грішили знанням наших справ, і незавжди мали наші потреби на оці. На протязі півстоліття установа, яка керувала долею нашої п’ятимільйонної Церкви, не мала у своєму складі замітних українських працівників.

Ми мали шансу осягнути для нашої конференції єпископів статусу Синоду Владик за східнім правом. Ми мали добру нагоду закріпити за досі ще лише загально окреслюваною формою Української Католицької Церкви – канонічно оформлене становище Помісної /національної/ Української Католицької Церкви. І, врешті, не було виключено, що ця будівля могла бути завершена патріяршою структурою в дусі східніх традицій та задушевних прагнень великих синів нашого народу і Церкви.

Так бачили і визначили наші завдання також відповідальні і чільні ієрархи нашої Церкви поза Україною, а насамперед Верховний Архиєпископ Кир Йосиф Сліпий, який водночас є найвищим авторитетом УКЦерки в Україні. Піднесена ним ідея патріярхату та поступова реалізація потрійного пляну: Синод – Помісна Церква – Патріярхат, викликали велике піднесення й загріли усіх українців надією в ріст і майбутнє нашої Церкви.

Проте, тимчасові підсумки цих зусиль і прагнень є неґативні.

Саме існування Конференції Українських Католицьких Єпископів, яка оформилася ще кінцем 1950-тих років, а пізніше назвала себе Синодом Єпископів, сьогодні стоїть під знаком запитання. Очікувана сесія Синоду цієї осени не відбулася. Верховний Архиєпископ як голова Синоду бажав скликати таку сесію ще напередодні Синоду Єпископів Вселенської Церкви, про що свідчить ряд повідомлень і коментарів Українського Пресового Бюра в Римі. Ось що пишуть «Вісті з Риму» /число 2, рік 5-тий/:

«Тому належна підготовка до Синоду в цій першій половині 1967 р. є життєвою проблемою Української Церкви в цілості та кожної її єпархії чи екзархату зокрема. Синод бажає почути збірні думки широких єпископських угрупувань, а не так поодиноких владик, хай і найвизначніших. То ж завданням Синоду українського єпископату є виготовити спільно цю збірну думку, що справді відображувала б життя і потреби всієї української церковної спільноти. Коли б не вдалося з якихсь дрібних причин витворити цієї збірної думки, то поодинокі голоси будуть за слабі на цім великім зборі, їх заглушать проблеми інших спільнот і ми проґавимо останню нагоду виступати цілістю, одною спільною церковною громадою».

Однак частина наших єпископів не бажає собі дії такого Синоду, речника нашої єдности. Вперто кружляють вістки, які вже частково дісталися і на сторінки преси, що кількох василіянських владик внесли петицію до Східньої Конґреґації проти скликання сесії нашого Синоду. Поки ці вістки не будуть авторитетно спростовані, ми не маємо права їм не довіряти.

Ідея Помісної Української Католицької Церкви, яка була зафіксована у двох пастирських посланнях всього єпископату, зазнає поважного удару. Її підривають ще доки ця ідея встигла набути права громадянства між своїми і чужими таки ті, які підписували спільні пастирські листи. В Америці Митрополит А. Сенишин, при мовчанці або й згоді двох інших владик та при повній пасивності священства й індиферентності громадського проводу, лянсує ідею Американської Католицької Церкви візантійського обряду. З такого титулу офіційна преса наших єпархій реклямує участь Митр. Сенишина в загальному Синоді Єпископів /дивись «Шлях», «Нова зоря», «Америка»/.

Філядельфійський митрополит довго не давав свого підпису під спільні послання всього єпископату. Щойно коли виявилося, що ці послання і так появляться, архиєпископська канцелярія дзвонила до редакцій, щоби додати підпис Митр. Сенишина. Є ще ряд інших доказів, як наші деякі єпископи ідуть на відірвання окремих українських католицьких єпархій від матірнього пня. В той же час вони запопадливо зв’язують себе з римо-католицькою ієрархією в Америці. Треба припускати, що чинять вони це у повній свідомості наявних шовіністичних тенденцій своїх «старших братів» супроти етнічних самобутностей та обрядових різниць інших католицьких народів Америки .

Ідею Помісної Української Католицької Церкви послабив і Ватикан, який призначенням трьох учасників Синоду всієї Церкви від відірваних українських митрополій поставив під знак питання помісний характер нашої Церкви і її Синоду. Це тільки заохочує до дальших дій наших власних удільних князів. Дехто починає захоплюватися цим «досягненням» /три українці на Синоді!/. На ділі, це наша поразка. Українські Митрополити не становили єдиного голосу єдиної Української Католицької Церкви, так як німецькі, французькі чи американські. Вони тільки були речниками своїх митрополій /титулярні учасники/.

Якщо мова про патріярхат, то його на довго погребано в Куріяльних архівах, насамперед, таки нашими власними руками. З людського погляду зрозуміло, що римська адміністрація, головно із Східньої Конґреґації – як кожен бюрократичний апарат – бажає зберегти владу над найбільшою церквою східнього обряду. Незрозумілим є тільки те, що їм допомагають і наші ревнителі, яким завжди було краще під чужою, аніж під рідною владою.

Ще можна б зрозуміти мотиви вищої церковної політики /наприклад, опір православних патріярхів до креування нового українського католицького патріярхату/, якщо ті чинники, які підносять ці арґументи, виявили би до нас більше прихильности інакше. Чому Східня Конґреґація, а останньо і Секретаріят христіянської єдности противляться дійсній, а не титулярній Верховній архиєпископії?! Визнання повних прав і влади за Верховним Архиєпископом над усіми українцями католиками може статись кожночасно і без великих церковно-дипломатичних комплікацій із східними патріярхами. Видно, що Ватиканська адміністрація не бажає собі цього, а може й жаліє за вчиненим кроком /підтвердження становища Верховного Архиєпископа за Львівським архиєпископом/. Не бажають собі цього і щедрі централізатори з-за океану, впливи яких сьогодні сягають до кожної ватиканської канцелярії.

Замість єдиної Української Католицької Церкви – екзотичні додатки з «амброзійським обрядом» до місцевих церков

Американський римо-католицький єпископат виразно став на шлях власної автономізації у стосунку до Ватикану, а одночасно централізації в стосунку до тих відмінностей, які збереглися на території Америки. Одним з тих «анахронізмів» в очах ідеологів і реалізаторів єдиної потужньої Американської Католицької Церкви є східні обряди, зокрема Українська Католицька митрополія. А другим – етнічні римо-католицькі парафії, які нині смертельно загрожені з боку шовіністичної ієрархії і клиру. Українську Католицьку Церкву в Америці буде важче ліквідувати, як польські чи словацькі парафії, але й це можна буде зручно зробити, головно, якщо українська ієрархія буде податлива.

Останню можна приманити різними принадами, на які така чутлива людська честилюбивість. Мовляв, це вузькість виступати лише від українців; ви можете бути речниками усіх східніх обрядів, якщо приймете плятформу візантизму; ви повинні перейнятися місійними ідеями супроти інших східніх обрядів; намагайтеся це робити чимскорше, бо вам конкурують закарпатські русини… І уявіть собі, є багато таких, які йдуть на ці принади й будують вже собі ідеології довкола цих плянів.

Ясно, що в такому разі треба резиґнувати з українства, менше підкреслювати національний характер нашої Церкви /порівняй «Чікаґська пресова аґенція східніх обрядів»/, прийняти спільну англійську мову, а там і розводнити свої обрядові властивості.

Щo з того всього вийде за одну-дві ґенерації, не важко догадатися. Наше національне ім’я зникне на користь неіснуючого «візантизму» («cui bono»); наша ієрархія поволі перетвориться на суфраґанів місцевих латинських .єпископів, а за деякий час цілком стане зайвою. З нашого самобутнього обряду, розводненого в латинському з англійською мовою, не багато чого лишиться: може буде трохи більше кадила /якщо до того часу латинники самі не підсиплють і собі більше того кадила/, може дещо відмінне церковне облачення, може тут-там ще будуть вживатися здеформовані комерційністю ікони, якщо їх взагалі не усунуть серійно продуковані статуетки. Одним словом буде «амброзійський обряд» в Американській Католицькій Церкві.

/Щоби усунути всяке непорозуміння щодо інтерпретації тут вживаного терміну «амброзійський обряд», годиться нагадати тим, які припадково з цим неознайомлені, що такий обряд існує в римо-католицькій Церкві. Він доволі давній і його пов’язують з ім’ям св. Амброзія, західнього отця Церкви, що жив у 4 столітті і діяв як архиєпископ Міляну. Цей обряд, в оригіналі дуже гарний і своєрідний,а згодом поважно зримщений, вживається ще й нині при спеціяльних нагодах в деяких церквах Міляна. Його також називають «мілянським обрядом»/.

Така перспектива очікує й нас, таке майбутнє готують і нам та нашим дітям і внукам дехто з тих, що їх доля поставила керувати нашою Церквою в Америці. А якщо так станеться в ЗДА, то чи втримається від цієї спокуси і наша канадійська митрополія, екзархати Бразилії, Арґентіни тощо?

У висліді, те, за що боролися наші предки, перші поселенці, священики і вірні, що важкими зусиллями здобув для них Слуга Божий Митрополит Андрей – оформлення власної ієрархії, що сталося за високу ціну (кількракратні переходи наших предків на православ’я в Америці й Канаді), те, що нині є нашою гордістю і надією самозбереження, буде розтринькано і знівечено. В ім’я чого? Приманливого титула первоієрарха Американсько-візантійської католицької Церкви, який то титул може хиба стати вимінною монетою для того, щоб його вжити вперше і мабуть востаннє.

До справи помісности Української Католицької Церкви

Між багатьма постановами 2-го Ватиканського Вселенського Собору постанова Отців Церкви про організацію помісних церков є одною із найважливіших. В практиці вона означає, що в майбутньому Католицька Церква організаційно складатиметься з багатьох національних церков, кожна під проводом власного синоду владик. Це ні трохи не порушує єдности віри й доктрини церкви, ні примату папи римського; дає натомість можливість кожній національній церкві управляти своїми ділами відповідно до льокальних відносин і національних потреб. Така зміна напевно зміцнить вплив церкви в цілому світі й причиниться до її авторитету в поодиноких країнах.

Новість цеї постанови в тому, що Католицька Церква віками строго зберігала принцип адміністративного централізму, а римська курія активно поборювала всякі, хоч би найменші, відосередні рухи. Такі рухи існували від перших віків христіянства, але ідеї організаційного універзалізму були сильніші і часто – не без участи світських імперських властей – перемагали так на заході, як і на сході. Наслідком боротьби цих ідей і принципів постав ряд схизм і єресей, що назверх виявлялись запереченням чи неґуванням деяких правд віри, а в дійсності дуже часто виникали з національних аспірацій поодиноких народів, що не хотіли годитись на надто велике по стороннє вмішування в їхнє церковне і релігійне життя, що довгі віки було ідентичне також із культурним життям багатьох народів. Згадаймо для прикладу вірменську церкву, сирійську, французьку /ґалліканізм/, англійську – далеко перед реформацією, чеську /гусситизм зродився на національному тлі й змагав до усамостійнення чеської церкви із-під опіки німецької імперської церкви/, вкінці німецьку /часи реформації/ і австрійську /часи Марії Тереси і Йосифа II/. Багато крови пролито, багато терпінь прийшлось перенести сторонникам обох напрямів в минулому. Але прийшов час і Церква в час Її найбільшого розквіту, сили й територіяльного поширення розв’язала раз і назавжди це питання в гідний спосіб рішеннями свого останнього Вселенського Собору. Така, видно, була воля Її основника і невидимого голови – Ісуса Христа.

Для вірних українського народу, без огляду на те до якої церковної організації вони тепер не належали б і без огляду де вони не жили б, повищі рішення повинні бути особливо потішаючими та наповняти нас усіх великою радістю і сатисфакцією. Бо українська церква від її основання втішалась правами помісної, національної церкви й довгі віки їх гідно продовжувала й боронила. Наша історія знає багато прикладів, коли наша ієрархія з великою відвагою відстоювала ці права. Не рідко цілий народ ставив чоло чужим і ворожим зазіханням відчуваючи, що без власної національної церковної організації, цієї душі народу, його єство, його фізичне існування загрожене.

Боротьба була довга, тривала віки й виснажила народ і його добрих пастирів. Українська Православна Церква втратила права помісности в користь Російської Православної Церкви, що й нині втішається монополією на церковно-релігійне життя нашого народу на батьківщині. Українська Католицька Церква могла зберегти ці права тільки частинно.

З рішенням Собору про організацію помісних церков, здавалось, прийшла довгожданна хвилина для Української Католицької Церкви коли Вона по страшних пробах, особливо кількох останніх десятиліть, знову зможе втішатись всіми своїми історичними правами й привілеями. Із номінацією Верховного Архиєпископа здавалось залишився вже тільки один крок до того, щоб наша Церква стала рівною із багатьома старинними Церквами сходу, щоб стала Церквою Патріяршою. Кращої нагоди для цього наша Церква не мала ніколи в минулому й ледви чи матиме в найближчих десятиліттях, а то й століттях. Нажаль, ця нагода втрачена, так, як це вже нераз бувало в нашій історії.

Трагічність цеї поразки в тому, що сталось це в першу чергу з вини таки частини ієрархії тої самої Церкви. Сам брак ініціятиви, ентузіязму в такій ситуації вже є великим злом, а вина тут більша – був і є активний спротив проти уактивовання української помісної церкви і піднесення її первоієрарха до гідности патріярха. Такого ніколи ще в Українській Католицькій Церкві не бувало. Навіть ієрархи чужого походження, чи національно і культурно відчужені нераз боронили Її прав і Її єдности в минулому, бо відчували певну відповідальність за своє стадо перед людьми й Богом. Для пересічного громадянина вірного остається одно пояснення – діявол мусів відкрити долину багатства, слави й спокусливих обітниць очам, що відвернулись від небес. За щоденними турботами й серед гамору світу ми затратили нашу чуйність і не добачили небезпек, що загрожують нашій Церкві і нашій спільноті. Життя тимчасом поставило нас перед прикрі доконані факти.

Часто чуємо, що ситуація, що витворилась і заскочила нас усіх не є аж такою трагічною; що не можна приписувати нікому за це вини; що не вина в тому українських чинників, а чужих; що Рим ніколи не бажав добра нашому народові; що сучасна міжнародня політична ситуація не дозволяє Римові щонебудь корисного для нас зробити; що нами торгують на міжнародній політичній біржі і т. п. Навіть коли припустити, що все це правда, то ми, українці, не без великої вини. Багато із перешкод, що наші противники й вороги часто кидають нам під ноги, можна побороти; побороти можна було також труднощі, що виникли у зв’язку з організацією Української Католицької Помісної Церкви з патріяршим устроєм сильною, однозгідною поставою українських провідних чинників так церковних як і світських та загалу українського громадянства.

Такої постави не було. Вправді загал громадянства поставився позитивно до справи патріярхату й активно піддержав відповідні акції в тій справі, чим дав ще раз доказ національної свідомости й громадської виробленості та прив’язання до своєї Церкви і віри. Цього на жаль не можна сказати про провідний актив політичного й громадського життя української діяспори.

Ще гірше мається справа, коли йдеться про частину української католицької ієрархії й чи не загал священства. Неоправдані амбіції й гордість деяких наших Владик причинились найбільше до цієї чергової національної поразки й цього не можна закривати. Обоятність до основних справ нашої Церкви зі сторони священства й сервілізм, що покутує серед священиків уможливили шкідливі акції Владик. Тут не йдеться про тих поодиноких священиків, що здають собі справу з кризи, в якій находиться наша Церква й співчувають із загалом вірних.

Але дивно стає, що загал священства взагалі на ці речі не реагує.

Коли 19 священиків в Канаді разом виступили з домаганням, щоб в нашій Церкві ввести англійську мову, то чому не знайдеться досить священиків, котрі домагалися б переведення в життя в нашій Церкві постанов II Ватиканського Собору стосовно помісности нашої Церкви, збереження Її традицій, обряду, мови, єдности?

Часто чуємо, що того рода домагання підважували б авторитет нашої ієрархії й це було б шкідливе для нашої спільноти. Вважаємо, що цей аргумент не витримує критики. По-перше, що дійсному авторитетові не лише домагання, а навіть найсуворіша критика ніколи ще не пошкодила; по-друге, домагання в рямках права і в певних формах завжди дозволені й не можуть підважити дійсного авторитету.

Помісність нашої Церкви – це в першу чергу єдність організаційної структури й одної верховної влади. Такою верховною владою в Східніх Церквах вважається патріярх або верховний архиєпископ. Декрет ІІ-го Ватиканського Вселенського Собору про Католицькі Церкви Східнього Обряду має таке рішення в тій справі: «З огляду на те, що патріярхат є традиційною формою влади в Східній Церкві, Св. Вселенський Собор висловлює гаряче бажання, щоб нові патріярхати були креовані там, де є потреба за рішенням Вселенського Собору або Папи Римського».

Можна ставити питання, чи така потреба заходить у випадку Української Католицької Церкви. Думаємо, що так. Не будемо тут проходити всіх аргументів, що за тим промовляють, а зупинимось лише на аргументі національної української рації. На це маємо право, бо так підходять до справ часто інші національні спільноти й такий підхід був аж надто очевидним на останньому Вселенському Соборі /нпр. постава американської ієрархії в питанні вживання чи заборонення атомової зброї; постава польської ієрархії в справі т.зв. відзисканих земель/. Треба ствердити з усім натиском, що справа помісности Української Католицької Церкви й справа Українського Католицького Патріярхату є справами першорядного значення для українського народу так на батьківщині, як і в діяспорі. Без завершеної організаційної структури Української Католицької Церкви, як окремої помісної церкви в лоні Вселенської Католицької Церкви, наша Церква в діяспорі перестане бути взагалі українською. Без одного верховного проводу в нашій Церкві українська спільнота втратить будь-який вплив на Її дії й дальший розвиток.

Цитований вже Декрет останнього Вселенського Собору про Східні Церкви постановляє, що: «Патріярхи з їхніми синодами є найвищою владою в усіх справах патріярхату, включно з правом креовання нових єпархії і номіновання єпископів їхнього обряду…» Ця постанова забезпечує помісним церквам широкі автономні права й національний характер, якраз через цей верховний контрольний і регуляційний чинник. Очевидно, що при тому також національні державні чинники будуть дбати, щоб помісні церкви дбали про розвиток національних релігійно-церковних традицій й працювали на благо своїх народів в інших ділянках, як харитативна, виховна, соціяльна й економічна. З огляду на тимчасову бездержавність нашого народу, того рода додатковий регуляційний чинник відпадає, а на наш церковний провід часто спадають обов’язки по відношенні до нашого народу, котрі в державних народів є в віданні державних чинників.

В такій ситуації єдність Церкви й Її національний характер набирають подвійної важливости. Така єдність української помісної Церкви має під сучасну пору вийняткове значення для нашого народу на сучасному етапі його національного і державнотворчого розвитку. Сама єдність народу, його престиж, однообразність релігійно-церковного життя, а тим самим духового й культурного розвитку сильно загрожені, коли постанови Вселенського Собору не будуть здійснені в випадку Української Католицької Церкви в дусі Її окремішности як повної помісної церкви.·До речі, коли ці постанови не будуть здійснені по цьому задумі, що вони його виразно стверджують і що є без сумніву в інтересі поодиноких національних спільнот, а української в тим більшій мірі, то, коли йдеться про Українську Католицьку Церкву в діяспорі, сама рація Її існування підпадає під сумнів. Бо коли підійти до всього комплексу справи з чисто релігійного боку, то є ясним, що для поодиноких членів української спільноти в діяспорі справа їхнього індивідуального релігійного життя може бути розв’язана й поза нашою Церквою; кожний індивідуально може вибрати собі відповідну Церкву й обряд, бо основним елементом релігійного життя одиниці є віра, а обряд є річчю другорядною. Такий вибір кожного не принесе шкоди для віри, ані для його індивідуального спасіння, але які прикрі наслідки це мало б для цілої спільноти в діяспорі, для українського народу!

Покищо трапляються лише індивідуальні випадки відходу від нашої Церкви, але є всі дані сподіватись, що коли відносини в Українській Католицькій Церкві не будуть упорядковані, й то в найближчому часі, в дусі постанов II Ватиканського Собору, то відхід набере масового характеру, бо така вже логіка роздріблености. Можна побоюватись, що сектярство, а навіть поганство матимуть обильне жниво серед нашої спільноти. Чи можна до цього допустити? Чи не бачить цього наша ієрархія в ЗДА й інших країнах поселення українців? Чи не бачать цього наші священики й загал суспільства, або бодай його провідні одиниці? За такий стан відповідають в першу чергу наші Владики й священики і вони будуть гостро осуджені майбутніми поколіннями, якщо до такого стану допустять. Обов’язком всієї української діяспори є їм на це звернути увагу.

Відповідальність рівно ж спаде на відповідальні чинники Риму, бо дотепер вони були й є контрольним і регуляційним чинником в організаційній структурі нашої Церкви – вони назначували наших владик, креували нові єпархії й тому відповідають за поведінку цих владик і їхні дотеперішні акції, що, стверджуємо це з повного свідомістю, не йшли по лінії постанов II Ватиканського Собору, особливо коли йдеться про Декрет про Східні Церкви, й тим самим не відповідали інтересам української спільноти в діяспорі й були проти інтересів українського народу в цілому.

Очевидно, що установлення одного проводу помісної церкви ще не вичерпує всіх характеристик такої церкви й не створює її відразу повноцілою і повновартісною окремою церковною одиницею. Мусить ще бути почуття духової єдности з матірною церквою, що виявлялася б в щоденному житті всієї помісної церкви. Маємо при цьому на думці в першу чергу однообразність обряду й його практик. Цитований декрет каже, що: «Східні священики й монахи повинні служити Богослужби згідно з приписами й традиціями, згідно з своїми установленими звичаями…». І дальше, що: «До патріярха з його синодом, чи до верховної влади кожної церкви з синодом єпископів, належить рішення відносно мови, що вживається в св. Богослужбах… Знаємо, що в нашій Церкві в деяких дієцезіях це рішення було порушене самовільними зарядженнями наших Владик без узгіднення з Верховним Архиєпископом і синодом єпископів.

Коли йдеться про обряд, то над ним взагалі доконано й доконується цілий ряд насильств, чи то з незнання, чи з недбалости. Очевидно, що однообразность неможлива, коли священики не мають можливости його навчитись і практикувати під час своїх студій. Цьому хіба не важко було б зарадити, якщо б було бажання у відповідальних за це владик.

В Декреті II Ватиканського Вселенського Собору про Виховання Священиків читаємо постанову, що: «В випадку коли поодинокі дієцезії не є в стані мати свої окремі семінарії, семінарії повинні бути організовані для цілої провінції чи країни так, щоб виховання священиків, що в даному випадку повинно бути верховним законом, могло відбуватись на більш ефектовних засадах…» Постанова ця виразно вказує, що в випадку потреби можна й треба організувати національні семінарії для виховання священичого доросту й вказує на небезпеку роздроблення зусиль, що приводить до менш ефектовного виховання. В Римі від давна існує українська семінарія, а останньо основано також католицький університет. Чи можливо собі уявити більш ефектовну підготовку українського священичого доросту, як це можуть забезпечити ці дві інституції? Перебування разом на протязі кількох років питомців Української Католицької Церкви з усіх країн поселення нашої діяспори дало б їм можливість себе пізнати, збагатитися досвідом, зродило б почуття єдности й дало б можливість плекати церковну єдність і обрядову однообразность. А яка велика користь була б з цього для української культури, духового життя народу!

Чи можливо це здійснити без більших трудностей? Очевидно! І то навіть без більших економічних жертв для більшости українських єпархій в діяспорі. Думаємо, що будемо близькі правди, коли скажемо, що вдержання одного студента богословії на студіях в Римі виносить менше, як в Північній Америці. Треба лише доброї волі і розуміння потреб власної Церкви й народу під сучасну пору.

В Декреті про Світський Апостолят є постанова про Ради Мирян, що повинні бути організовані в поодиноких дієцезіях Вселенської Церкви.

В цій постанові говориться, що такі ради повинні бути організовані також при парохіях, але рівночасно, якщо можливо, такі ради повинні ставати міжпарохіяльними, міжєпархіяльними, а також національними й міжнародніми. З постанови ясно виходить, що Отці Церкви бажають, щоб миряни активізувались більш, як дотепер в організаційному й духовому житті церкви. Декрет виразно надає більше прав мирянам, як вони мали дотепер й тим самим, хоч дуже обережно, всетаки вводить певну демократизацію (в додатку до націоналізації – помісности) в Церкві.

Для нас особливо важливою є ця частина постанови Декрету, що говорить про потребу й можливість організування національних рад мирян. Для спільноти, що живе в розсіянні в багатьох країнах і на кількох континентах така Національна Рада Мирян могла б мати прямо непередбачене в своїх наслідках значення; вона могла б стати Гарантією єдности багатьох майбутніх поколінь не лише в церковному житті, а також в національному й культурному, з громадсько-політичним включно.

На жаль, дотепер у цій дуже важливій справі не зроблено дослівно нічого. Не вводиться в життя цього надзвичайно важливого чинника помісности й національної єдности діяспори, хоч всім очевидними стають явища відчуження і духового віддалення та національного роздріблення, ну й денаціоналізації нашої спільноти, головно доростаючого нового покоління.

Слово й дія в цій справі знову таки в першу чергу за нашими владиками й священством. Миряни з певністю піддержать кожну акцію, що йтиме по лінії церковної й національної єдности, по лінії помісности нашої Церкви й збереженні духовости нашої спільноти. Ще не пізно, можна надолужити й це, що в міжчасі прогавлено, але треба зачати . працювати вже, не відкладаючи й не зводити боїв за несуттєві дрібниці чи особисті амбіції. На це ніхто не має тепер права, будь це Владика, священик, монах, чи звичайний мирянин.

« Previous Page

Рубрики

Свіжий номер

Як вишивка на підризниках стала «вишивкою козацької старшини»

Час ставати сильнішими

Патріархат УГКЦ

Рубрики

Підпишись на нашу розсилку