Патріярх Йосиф

У першу річницю перезахоронення тлінних останків Кардинала Йосифа Сліпого львівські миряни двома помітними подіями засвідчили пам’ять про Ісповідника віри і його наполегливий змаг за канонічне визнання Патріярхату УГКЦ. Так, в салоні Фундації імени митрополита А. Шептицького дебютував графічними та плястичними творами, присвяченими цій події, молодий мистець Андрій Тирпич. За оцінками фахівців авторові вдалося уникнути замкнутости в документальній ілюстративності.

Перебуваючи в пошуку модерних форм самовираження, мистець з християнських позицій по-філософськи підходить до висвітлення образу велетня Української Греко-католицької Церкви і в силу свого хисту та творчого досвіду належно відносить видатну постать Йосифа Сліпого до галереї національних героїв і духовних провідників народу. Треба сказати, що цього нерідко бракує сучасним мистцям усіх поколінь, котрі експлуатують біблійну тематику. Про це, зокрема, говорили присутні на церемонії відкриття виставки робіт Андрія Тирпича народній депутат України Михайло Горинь, голова Клюбу української греко-католицької інтелігенції Іван Гречко, віце-ректор духовної семінарії УГКЦ отець Іван Терлецький.

А в бібліотеці літератури діяспори було розгорнено виставку філателістичних видань і документальних світлин, присвячених Блаженнішому Патріярху Йосифу Сліпому. Свій доробок представила Львівська Крайова Організація Українського Філателістичного Товариства імени академіка А. Кримського.

«Всього за один рік у Львові, Стрию, Тернополі, Іван-Франківську видано 11 оригінальних конвертів, 2 поштівки, проведено 4 спеціяльних гашення та презентовано першу українську поштову марку, присвячену видатному релігійному діячеві», — сказав голова Крайової Організації Роман Бишкевич. — «Водночас пропагуємо філателістичні матеріяли і пропам’ятні видання з цілого світу, які вже понад три десятиліття збирає доктор медицини із США Роман Смик. Його доробок складає стенд під заголовком «За єдність Церкви і народу». З ще однією виставкою, створеною на підставі збірки нашого заокеанського співвітчизника, познайомляться в Бережанах та Коломиї.

Львів
Кость Чавага,

По закінченні 8-річного «сроку» в радянських тюрмах і лягерях, в квітні 1953 року Митрополита Йосифа перевезено на кілька місяців до Москви, а потім, у серпні 1953 року, заслано в Маклаковський дом інвалідів, в Єнісейському районі Красноярського краю. Там він перебув до 19 червня 1958 року.

Тих п’ять років Блаженніший Йосиф посвятив обороні існування Греко-католицької Церкви в Україні і СРСР. Обороняв нашу мученицьку Церкву передусім пером і написав уже в 1954 році працю п.н. «Огляд на догматичні й історичні основи Греко-католицької Церкви в Радянському Союзі» (73 сторінки рукопису) та вислав до Міністерства Внутрішніх Справ у Москві.

Потім почав писати «Історію Вселенської Церкви на Україні» і дійшов до Замойського Синоду (1720 року), написавши п’ять томів і частину (116 сторінок) шостого тому. Цю працю перервав арешт 19 червня 1958 року. Також писав і розсилав «Послання».

«Я аж тепер добре розумію, — писав Митрополит Йосиф у своїй «жалобі»-скарзі з 17 лютого 1961 року з тюрми в Києві до Міністра Українського Уряду в Києві, — чому в Москві (1953 року) провід Міністерства так бажав мати мою «Історію Вселенської Церкви на Україні» і загалом в Радянському Союзі, а яка дала ніби нагоду до мого поновного арешту і засуду на 7 літ в тюрмі і лаґерях. Вони слушно хотіли знати, як ми, греко-католики, обосновуємо існування нашої Греко-католицької Церкви, на чому опираємо її чи боронимо правність її в історії».

В згаданій «Історії Вселенської Церкви на Україні» Блаженніший Йосиф доказує нестійкість давніших і сучасних поглядів, що, 1) мовляв, наша на Русі віра була спочатку православна, тобто відлучена від Римського Апостольського Престолу і, що 2) Греко-католицька Церква (Унія) являється немов пізнім неприроднім новотвором,переходом вірних з «православія» на католицизм. «Навпаки, — писав Блаженніший, — берестейський акт (1596 року) — це зенітна точка у виявах вселенської віри на Україні. Унія не те що не стала помостом для польщення…, але, навпаки, розбудила національну свідомість і врятувала нарід від загибелі».

Під час однорічного слідства, спершу (до 12 вересня 1958 року) в Красноярську, а потім до 24 квітня 1959 року в Києві слідчі капітан Батраков і майор Тарасенко старались встановити, хто є автором «Історії…», який її зміст, кому її переслано, яким шляхом, де зберігалась. З тою метою допитували 83-х свідків. Зробили аж чотири експертизи над «Історією…» й іншими рукописами Митрополита Йосифа. Всі ті матеріяли зібрані в 11 томах.

Вкінці, 17 червня 1959 року Верховний Суд УРСР розглянув у закритому судовому засіданні в м. Києві кримінальну справу по звинуваченню Сліпого Йосифа Івановича… і встановив, що він «після відбуття міри покарання за антирадянську націоналістичну діяльність своєї ворожої діяльности не припинив, а, навпаки, таку продовжував.

Так, проживаючи в Красноярському краю, Сліпий провадив активну роботу, направлену на відродження уніятської Церкви, підпорядкованої Вати кану, та ліквідацію соціялістичного ладу на Україні.

З цією метою Сліпий систематично складав і нелегальним шляхом розповсюджував від імени глави неіснуючої уніятської Церкви різні послання, в яких наводив наклеп на радянську дійсність, закликаючи вірних та бувших уніятських священиків до боротьби проти радянської влади.

В період 1954-1958 pp. Сліпий написав і нелегально розповсюдив так звану «Історію Вселенської Церкви на Україні» антирадянського змісту, в якій висловлював ворожі радянському народу ідеї католицизму і буржуазного націоналізму» і «засудив Сліпого Йосифа Івановича на підставі с. 1 ст. 7 і ст. 9 Закону про кримінальну відповідальність за державні злочини від 25.XII. 1958 року позбавити волі терміном на сім (7) років з відбуттям міри покарання у виправно-трудових таборах»… «Вирок остаточний і оскарженню не підлягає».

Три роки потім Судова Колегія Верховного Суду Української РСР ухвалою з 27 вересня 1962 року в м. Києві «ухвалила: визнати Сліпого Йосифа Івановича особливо небезпечним рецидивістом та визначити йому для відбування покарання виправно-трудову колонію особливого режиму»… «Ухвала остаточна, оскарженню не підлягає».

о. Іван Хома

Здійснилось Завіщаня його
На рідній землі поховати,
Краще з народом бути йому,
Як на чужині спочивати.

Він же зріс серед свого люду,
Провідником Церкви став йому,
За них поніс тяжку наругу
По тюрмах, в далекім Сибіру.

Його не зламали знущання,
Ні той диявол, що спокушав
Відректись народу і Церкви,
Волю і мітру за те обіцяв.

Вірним учнем Слуги Андрея,
(Що долю Церкви передбачав),
Виплекав у собі силу віри,
Понести смерть за Бога готов.

Твердий характер душі його
Навіть вороги подивляли,
(Дочасний світ для нього нічим),
Того ніяк не розуміли.

Не лишив Бог свого сина
На поталу безбожній Москві,
Він чудом урятувався,
Щоб опрокинути всі брехні,

Які, мов світ, зачарували
Про щасливе, розкішне життя,
Москва пропаганду ширила,
Щоб лиш зробити собі ім’я.

Живий, він свідок каторги, він
Свідок тюрем, тайги, Сибіру,
Встає поміж отцями Церкви,
Перечить Країни Рад брехню.

Понісся вихром його голос
По Храмі святім, де всі були,
Із місць ураз всі повставали,
Глибокий уклін йому дали.

Почув наш нарід слово правди,
Гордий із нього, що пережив,
На всю брехню, що то в країні,
Назавжди світу очі відкрив.

Він не марнує ні хвилини,
(Хоч відпочити треба йому), 
Із словом йде він між громади,
За втрачений час він у боргу.

Ні перед ким страху не знає,
Сказати правду в очі не гріх,
За неї він страждав роками,
Зі злом боровся, де лиш міг.

Та люд наш не той, що бувало
Давно у нас, за давніх часів,
Не пішли всі за його словом,
Не осягнув, що в плянах хотів.

Вельми багатий його спадок,
Це прямо чудо, за такий час,
Колись історик скаже слово,
Що він зробив для Церкви і нас.

Життєвий шлях смерть обірвала,
Волі Вкраїни не дочекав,
Лишив у Завіщанні науку,
Як нам робити,щоб нарід знав.

Над усе єдність! Це важніше.
Єдність, любов, краса, життя.
У єдності народу сила.
Єдність. Вкраїна на все вільна.

Вересень 1992 р.
О. М.

Перед п’яти роками, кожного року в день 17 лютого, ми щиро вітали світлої пам’яти Патріярха Йосифа із днем народження. З усіх кінців українських поселень у вільному світі тисячі, тисячі побажань, привітальних листів і телеграм були спрямовані до резиденції Патріярха Йосифа при Арціпрете у Ватикані, а згодом до Св. Софії при вул. Бочеа в Римі. Римські листоноші також вже знали про день народження Патріярха Йосифа, бо в цей час їм доводилось доставляти значно збільшену кількість пошти.

З нагоди дня народин приїжджали до Риму представники мирянських організацій, деякі владики і священики, щоб безпосередньо скласти доземний поклін Патріярхові Йосифові. Фактично, після появи Блаженнішого Йосифа на волі у Римі для нас Рим ставав ближчим, поволі, поволі ставав нашим, українським Римом. У Римі почало формуватись справді українське церковне життя. З одної сторони цей же Рим — Вічне Місто стало для нас близьке й дороге, а з другої — холодне, без любови й відчуття. І так у цьому неподільному Вічному Місті — Римі вирували дві течії, які мали вирішальний вплив на формування українського церковного життя, перша — це визначальні ідеї Патріярха Йосифа, які підкреслювали нашу, українську християнську ідентичність, і друга течія деяких ватиканських чинників «східньої політики». Вже таки перша течія була для нас невід’ємною і домінуючою частиною нашого українського релігійно-церковного «я». І власне ця течія нас полонила і цупко держала біля своїх невідкличних ідей. Здається, що ми вже п’ять років після смерти Патріярха Йосифа не зуміли всеціло збагнути це колосальне вирування ідей, що їх формував, творив і унапрямлював св.п. Патріярх Йосиф. Мабуть, ще не наспіла повня часу, яка б всеціло визначила значення неповторної творчости Патріярха Йосифа.

Для підкреслення унікальности Патріярха Йосифа, який зробив для нас Рим близьким, можна тільки сказати, що і до приїзду Блаженнішого до Риму існували українські осередки, Велика Семінарія ім. св. Йосафата при Джа-Ніколо, тут же також існувала головна капітула Отців-Василіян, у Римі мав свою резиденцію Владика св.п. Іван Бучко, але ні в той час, ні перед тим вони не були такою притягаючою силою — ми існували, ми були… і це все. Не раз ми були в гостях і тільки в гостях. Мабуть, ще для декого діють ресантименти, але за Патріярха Йосифа ми не тільки були гостями, але також і господарями. Згадаймо багатолюдні українські паломництва, конгреси, а навіть багаточисленну участь у Римі під час Тисячоліття. Тут був вияв життєвої вітальности. Але повернімось до нашої основної теми — відзначення дня народження Патріярха.

Фактично, день 17 лютого набрав у нашому мирянському житті певної традиції. З приводу цієї нагоди у Римі відбувались мирянські конференції, конгреси і з’їзди, влаштовувались спільні обіди на пошану Патріярха Йосифа. Варто підкреслити, що це не був шабльон, але кожний раз було якось інакше, відмінніше. Присутність Патріярха Йосифа з нами все мала особливий вплив. Наші громади на поселеннях в цей день або часом пізніше відзначали святочними сходинами, спільними зустрічами, спільними обідами чи навіть бенкетами.

І сьогодні, вже після смерти св.п. Патріярха Йосифа, цей день, 17 лютого, повинен бути особливим днем у нашому церковно-релігійному житті якщо вже не для всіх, то, у першу чергу, для зорганізованого мирянського Патріярхального руху, щоб у цей день відсвіжити у нашій пам’яті доброго Господаря, доброго Сіяча. До речі, слід підкреслити, що ось цей журнал «Патріярхат», який начисляє двадцять перший рік життя, є також плодом зерна доброго Сіяча — св.п. Патріярха Йосифа. Отже, ідеться про те, щоб в цей день, 17 лютого, відпорошити і відсвіжити нашу пам’ять, задуматись над ще неоціненим надбанням Патріярха Йосифа, які нам належить безперебійно нести у наше друге тисячоліття нашого християнства. Треба вже сьогодні усвідомити собі, що цей добрий Сіяч був Богом нам посланий, який не тільки збудив українську громаду немов з летаргічного сну до активно діючого життя, але також сколихнув світовою опінією про нашу катакомбну Помісну УКЦеркву. Пригадаймо, як Патріярх Йосиф говорив на Вселенському Соборі Ватиканському II: «…мене уповноважнюють віки, мене уповноважнюють мої попередники, мене уповноважнюють неприсутні, переслідувані…». Яке особливе схоплення долі Української Церкви, долі українського народу. Чи іншим разом Патріярх сказав: «… за нашою Церквою гори трупів і ріки крови»… У цих кількох словах висловлена з великим болем ціла трагедія нашої Української Церкви й народу. Патріярх Йосиф був особливою людиною, людиною з неповторною візією. Він своїми священими ідеями вказував для нас і визначував наше друге тисячоліття. Пам’ятаймо про життєтворчі ідеї світлої пам’яти Патріярха Йосифа, а пригадаймо тим, що бажають ці священні ідеї забути.

М. Г.