Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Стати автором

Патріярхальне Товариство

Патріярхальне Товариство у Нью-Йорку влаштувало спільне свячене

Вже увійшло у традицію, що кожного року, заходами управи відділу Українського Патріярхального Товариства у Нью-Йорку, при допомозі членів, відбувається спільне свячене, яке має не тільки візуально-гостинний характер, але у першу чергу глибоке релігійно-змістове значення. Для того, щоби краще сприймати релігійно-змістове значення Христового Воскресіння, для цього дбайливо приготовляють візуально-гостинну частину, шо створює особливо святочну атмосферу. Все це разом має своєрідне гармонійне пов’язання і так кожний раз творить неповторну цілість. Все це разом створює особливу атмосферу для глибшої призадуми над тим вічним і неповторним Христовим Воскресінням, що все утверджує нашу віру у ці вічні і незмінні вартості Христової Церкви.

Організатори, щоби створити таку радісно-родинну атмосферу і поділитись спільним свяченим, своїми силами приготовляють, як одна велика родина, перекуску. І тим разом трапезу приготовили пані під керівництвом Оксани Луцької при допомозі Лідії Баранської, Христини Навроцької, Надії Попель, Люби Прокоп, Галини Кіляр, Ярослави Рубель, Галини Цігаш. Заготовленням вина, соди і всього потрібного занявся Юрій Навроцький при допомозі Олекси Мотиля. Ярослава Пастушенка, Василя Никифорука, о. диякона Юрія Малаховського, преподобного брата студита Олександра Кіляра, які розклали і застеливши обрусами столи і удекорували цвітами, що їх з свого городу привезли Лідія Маґун і Оксана Луцька. Мистець Тарас Шумилович удекорував фронтальну стіну, на якій висів портрет Патріярха Йосифа, декоративні писанки і напис — Христос Воскрес — Воістину Воскрес та букети розкішних рож. Все було родинно-дбайливо приготоване, щоби у святочній атмосфері поділитись спільним свяченим і разом заспівати Христос Воскрес.

Відкриваючи, програму спільного свяченого, святочно привітав зібраних учасників радісним Христос Воскрес, голова управи УПТ-ва о. диякон Юрій Малаховський і попросив до молитви о. Бернарда Панчука, ЧСВВ, який провів молитву та під звуки Христос Воскрес поблагословив розкладені Божі дари на столах. Дальше керування програмою о. диякон Ю. Малаховський передав Христині Навроцькій.

Ведуча Христина Навроцька запросила до святочного слова о. Бернарда. Промовець о. Бернард говорив на тему «Роля мирян у Церкві». Слово о. Бернарда було дбайливо опрацьоване й в основному було сперте на матеріялах, що були прийняті на Вселенському Соборі Ватиканському II. Слід підкреслити, що рішення і постанови про завдання і обов’язки мирян у Католицькій Церкві, що були прийняті на Вселенському Соборі Ватиканському у загальному, є мало відомі широким колам українських мирян. Отець Бернард звернув на них особливу увагу і поділився з слухачами, підкресливши, що згідно з рішеннями Собору миряни мають не тільки обов’язки, але і права. На жаль, ці питання у нашій Українській Католицькій Церкві не є практиковані. Учасники з особливою увагою прослухали цікаве слово о. Бернарда про ролю мирян у Церкві, защо його нагородили довгими оплесками.

У музичній частині виступила Леся Грабова, кольоратурне сопрано, яка виконала три пісні композитора Ігора Соневицького: «Під Твою милість», «Страдальна Мати» і «Алилуя», і пісню «Соловейко», при прекрасному фортепіяновому супроводі відомого піяніста Володимира Винницького. Виконання Лесі Грабової, яка закінчила львівську консерваторію і є солісткою Львівської Опери, було професійне на високому музичному рівні. Вона своєю приємною краскою голосу полонила слухачів, які її нагороджували щирими і довгими оплесками. Леся своїм виконанням перенесла присутніх у інший світ, у світ безжурно-мельодійного тепла і радості.

На закінчення голова о. диякон Ю. Малаховський висловив щиру подяку о. Бернарду за вдумливе святочне слово, виконавцям за чудові музичні виконання, усім, що трудились для улаштування і приготування спільної трапези — свяченого, а зокрема щиро подякував м’ясній крамниці Куровицький, які як і попередніх років подарували м’ясиво. Щире їм спаси Біг. Традиційне Спільне Свячене закінчено молитвою.

Українське Патріярхальне Т-во у Гартфорді відбуло Загальні Збори

Українське Патріярхальне Т-во, Відділ у Гартфорді, 27 листопада 1982 року відбуло свої Загальні Збори. На початку нарад вшановано пам’ять щойно померлого, довголітнього голови цього ж Відділу та провідного діяча Патріярхального руху Богдана Стельмаха. Для керування нарадами Загальних Зборів обрано президію в складі Олександера Пришляка — голови і Олександера Рудзінського — секретаря. Володимир Саляк, як заступник голови управи Відділу, склав загальний звіт з діяльности управи, підкреслюючи незрівнянний вклад праці покійного голови Богдана Стельмаха. Ірина Скочдополь склала звіт секретарки управи. Ольга Платош склала докладний звіт з касових операцій Відділу. З переведеної контролі діяльности управи Відділу звіт від імени Контрольної Комісії склав Володимир Стасишин, підкреслюючи, що під час контролі все діловодство знайдено в належному порядку і запропонував уступаючій управі висловити вотум довір’я.

Над заслуханими звітами відбулась дискусія, у якій неоднократно підкреслювано великий вклад праці Т-ва в особі Богдана Стельмаха. Була загальна й однодушна настанова, щоб Відділ Т-ва вдержати на рівні і продовжувати безперебійну працю для добра нашої Помісної УКЦеркви та українського народу. Опісля відбувся обмін думок.

Загальні Збори на пропозицію Вол. Саляка вибрали нову управу у складі: Олександер Пришляк — голова, Володимир Саляк — заступник голови, Ірина Скочдополь — секретар, Ольга Платош-Стеткевич — касир, Олександер Рудзінський, Анна Сокольська і Ярослав Заставський — члени управи. До Контрольної Комісії увійшли: Володимир Леський — голова, Мирон Зелез і Михайло Гарасимів. Товариський суд: Лев Стеткевич — голова, Осип Теслюк і Василь Хімчак — члени. До Ради Мирян увійшли: Михайло Шевчук, Богдан Ціропалович і Роман Сокольський. Новообраний голова Олександер Пришляк в імені управи подякував за вибір та заявив, що буде і далі активно продовжувати працю Українського Патріярхального Т-ва Відділу в Гартфорді.

Під час нарад обговорено лист кард. Владислава Рубіна і відповідь на цього листа Патріярха Йосифа. Вирішено, щоб в цій справі покищо не робити жодних акцій, аж поки крайова управа не подасть свого пляну. Поруч з цим вирішено поширити членство Т-ва, як також поширити кольпортаж журнала «Патріярхат», який є найкращим джерелом інформації про наші церковні проблеми. Також застановлялись над питанням тисячоліття хрещення Руси-України, до якого зближаємось. Вирішено тримати тісний зв’язок з крайовою управою.

І.С.

Загальні Збори Патріярхального Т-ва, відділ в Озон Парку

Звичайні Загальні Збори Патріярхального Т-ва в Озон-Парку, Н.-Й. відбулися 7-го листопада 1982 року в церковній залі о год. 12 дня. Збори започатковано молитвою, що її провів парох о. крил. Любомир Мудрий. Зборами провадила президія в складі: Осип Левицький — предсідник та мґр Василь Захарчук — секретар. Звіт з діяльности Т-ва склали голова Роман Крупка та фінансовий секретар Іван Безуб’як. Зі звіту голови присутні довідались про пророблену працю Відділу у звітовому часі. Відділ згідно зі статутом виконував доручення головної управи в справах Патріярхального руху. З тією метою вислано телеграми і протестаційні листи до папи і кардиналів: Рубіна, Казаролі, Віллебрандса і Сільвестріні з проханням підтримати акцію в справі нашого Патріярхату. Одночасно вислано 15 особистих телеграм. З нагоди номінації кард. Рубіна префектом Східньої Конґреґації вислано йому ґратуляційне письмо, закінчуючи його проханням:

1. Обороняти права нашої Церкви; 2. Поширити юрисдикцію Патріярха на усі континенти, де живуть українці; 3. Формально визнати Патріярхат; 4. Спростувати невластиві та образливі вислови у відношенні до Патріярха, що їх ужито в номінаційній буллі до коадьютора о. М. Любачівського та 5. Полагодити конфлікт, що виник в Англії між єп. Горняком і вірними.

Відділ брав участь у римських святкуваннях з нагоди 60-ліття священства та 50-ліття хіротонії їх Блаженства Патріярха Йосифа, брав участь в інсталяції митрополитів о. М. Любачівського та о. С. Сулика у Філядельфії, а також брав участь в делегації до єп. Лостена з нагоди його ім’янин в січні 1980 року. У всіх акціях Відділ заступав голова Роман Крупка. Відділ співпрацював з корпорацією «Свята Софія», збираючи датки на Патріярший Фонд. В діловому часі зібрано $1,222.00, розповсюджено 1,143 примірники журнала «Патріярхат» та 24 примірники журнала «Свята Софія».

На місці Відділ співпрацював із всіми місцевими організаціями. В діловому році наші ряди поріділи, бо відійшли від нас у вічність члени нашої організації: Іван Щудло, В. Боянар, М. Головінська, Борис Головінський, проф. Іван Сквіртнянський та останньо Василь Сметанюк. В похоронних обрядах в дорогу до вічности прощав їх голова. Фінансовий звіт подав Іван Безуб’як, він точно пояснив усі приходові та розходові позиції. Прихід 3.595.48 дол. Розхід 3.394.21 дол. В дискусії брали голос: І. Гарматій, І. Пригода, М. Білейчук, В. Босак, В. Квасьній.

Після звіту контрольної комісії признано довір’я з признанням уступаючій управі. На пропозицію номінаційної комісії вибрано нову управу, що її знову очолив Роман Крупка, контрольну комісію очолив Роман Мізур, товариський суд — Осип Левицький. Закінчуючи ці ділові збори, Р. Крупка поінформував присутніх про симпозіюм УПСО, що відбувся у Філядельфії 30 жовтня 1982 р.

На цьому збори закінчено, голова подякував усім присутнім та закрив збори молитвою.

В. З.

 

Додаток

В статті «Численна українська громада відпровадила Юрія Лопатинського-Калину на вічний спочинок», що була надрукована в журналі за грудень 1982 p., серед вичислених осіб, які прощали покійного Юрія Лопатинського, було пропущено, не зі злої волі, ім’я Йоахима Вишневецького, який після Панахиди також прощав Юрія Лопатинського в імені Об’єднання Бувших Вояків-Українців в Америці (ОБВУА). Крім цього, ще раз прощав на могилі Андрій Бук. За цей недогляд прошу вибачення.

М. Г.

Пора запитатися в СКВУ

В рямцях Першого Світового Конгресу Вільних Українців 1967 року в Ню Йорку відбулися світові конференції складових його частин: науки, культури, ветеранів, кооператорів, жіночого та молодіжного рухів. Одною із них була конференція мирян, скликана Патріярхальним товариством та Українським Християнським Рухом. Конференція була успішною, численною, і репрезентативнішою з-поміж інших, коли рахувати участь в ній шіснадцяти священиків, втому й Президента СКВУ о. В, Кушніра, та провідних діячів мирянського руху з багатьох країв. Компетентними людьми теологічних наук та організованого мирянства поставлено на цьому високому форумові життєві справи єдности, помісности й самобутности Української Католицької Церкви у ясній і виразній концепції синодального устрою й завершення її структури патріярхатом. Хоч подія ця мала місце вже після Ватиканського Собору II, який своїми постановами привернув усі традиційні права і привілеї Східнім Церквам, то за конечність і слушність такої програми конференції мирян і на такому форумі промовляла гірка дійсність, що тих привернених прав не введено в практичне життя Східніх Церков тоді, ані сьогодні. За введення тих прав в життя треба було змагатися тоді, й тепер, з багатьох можливих церковних і громадських форумів, що було виразним і ясним імперативом для кожного церковного й політичного діяча. Наше товариство, яке взяло на себе ролю промотора змагань за права Церкви, може й не усвідомлювало собі тоді повної скомплікованости цієї проблеми, кількости своїх та чужих противників, і також далекойдучих пов’язань предмету його діяльности у сфері міжнародніх стосунків.

Глибоке нерозуміння цілі мирянського руху виявили тоді ці відповідальні за СКВУ політичні сили, які постановили його повністю зіґнорувати, справами Церкви «не займатися», не рахувати відбутої конференції мирян складового частиною СКВУ, не прийняти і не друкувати її матеріялів і не допустити її делеґатів до співвирішного голосу. Преса послушно елімінувала усі вістки про цю конференцію, затаїла її перед своїми й чужими, а мирянство перед римськими чинниками репрезентував тоді наш Митрополит А. Сенишин, опираючися власне на УККА і СКВУ. Тінь Митрополита налягла на СКВУ й з мирянського зібрання не залишилось нічого. Так встилізована політика СКВУ одержала благословення Митрополита, а він в заміну одержав апробату політичних сил СКВУ на церковну політику. Діячів мирянського руху усунено в тінь на їхні скромні позиції у не визнаній, не публікованій і нечисленній одній організації, з форуму якої вони були змушені зачати своїми скромними силами знова акцію за єдність і помісність Церкви.

За рік від створення СКВУ прийшов час на другий «історичний» момент, характеристичний словами – «ми тоже за патріярхат»… Усі сили від високої політики, що від церковних справ на першому СКВУ відхрестились, взялися нагло власне за церковні справи, бо на американську землю своєю ногою вступив Верховний Архиєпископ з Риму. Прийшла нагода на голосні привітання, заяви, авдієнції, знимки, концерти і навіть про большевицький паспорт забули. Відбулося усе те, що далеке від змісту, суті, від конкретної акції, зобов’язань, усе призначене лише на показ, на великий шум, розраховане на заспокоєння нераз невибагливої людської опінії паперовим славословієм. Заіснувала доба найбільшого в нашій еміґраційній дійсності обману з дизорієнтацією громади що до становищ її центральних організацій, політичних груп що ними керують, та Ієрархії, в руках якої практично й лежить ключ до розв’язки загрозливого церковного положення. Переставленням пропаґандивної машини СКВУ на патріярхальний концепт витворювано серед громади переконання, що усі організовані дії мирян у справах церкви повинні зупинитися, та що церковними справами повинні займатися лише церковні комісії при УККА та СКВУ. Підмінення незалежної мирянської організації такими комісіями було розраховане на подвійний успіх альянсу Митрополит Сенишин – СКВУ. СКВУ прагнучи до тотального опанування еміграційного життя елімінував би нашу організацію як цю громадську силу, яка розвинулася без його дозволу й контролі, а Митрополит упростив би собі справу з мирянством даючи ліцензію на це в руки СКВУ і його «координацій».

Це по формі. А по суті Митрополит маючи тих самих своїх людей у СКВУ й УККА мав би великі можливості обмеження такого мирянського руху й пристосування його до цілей його власної церковної політики. Це було проведене до певної міри в Ню Йорку, дня 29 січня цього року під час пленуму СКВУ. Мирянські вимоги, оформлені немічно так, щоб Митрополит апробував їх, пішли від комісії до координації, від координації до СКВУ, від СКВУ до «Свободи» й далі не було вже куди іти. Митрополит Сенишин дивився згори на цю комедію, а багато мирян ще й досі переконані, що це велика й відповідальна громадсько-церковна політика. Не було б у тому нічого поганого й роля СКВУ була б у кращому світлі, як би Митрополит Сенишин не вів своєї відривної «візантійської» церковної політики, а був льояльним членом Синоду Українських Єпископів і практичними акціями обстоював і творив єдність і помісність нашої Церкви. А тому, що практичні потягнення Митрополита Сенишина є проти єдности й помісности Української Католицької Церкви – УККА та СКВУ кооперуючи з Митрополитом виконують у цьому затяжному змагу шкідливу для Церкви й народу функцію. Комісії УККА та СКВУ діючи в порозумінні з Митрополитом у точно визначених ним рямцях не є виразником почувань і думок громади до Ієрархії, але стали виразником бажань Ієрархії до громади. Вони не можуть бути інструментом тиску громади на Владик,бо стали інструментом тиску Владик на громаду.

Коли не без натиску організованого мирянства дійшло до скликання Синоду Українських Єпископів в Римі 1969 року, Митрополит Сенишин виїхав скоро з Риму щоб не бути в ньому учасником. В слід за ним виїхали з Риму особи з проводу УККА та СКВУ не зареаґувавши ні одним словом на поведінку свого Митрополита. Під час візитації Кардинала Фюрстенберґа у Філядельфії в грудні 1969 року, яка була рівнозначною з уневажненням Синоду Українських Єпископів 1969 року як канонічної інституції, УККА та СКВУ не стали по стороні народу й не запротестували перед Митрополитом і Римом проти таких зневажливих актів, а стали проти народу, по стороні Митрополита Сенишина й на його аранжовку пішли з поклоном до Кардинала Фюрстенберґа. Під час авдієнції вони й поставили Кардиналові декілька провокативних питань з ціллю одержати на них шкідливі для наших церковних змагань відповіді й пустити їх у пресу.

Зростаюче занепокоєння й обурення суспільства на поведінку Митрополита Сенишина призвело до створення на СКВУ історії з долученням підпису Митрополита до постанов Синоду про патріярхат і стосовними комуністами піднесено цю подію до історичного значення. Задекляруванням з трибуни СКВУ «однодушної єдности» наших Владик, тобто явної неправди, придушено весь організований громадський натиск на Владик у справі правопорядку, бо, мовляв, усе вже є у правопорядку, та відтягнено справу на довше, тобто прогаяно ще один рік часу. Митрополит Сенишин виграв цей рік часу на СКВУ. Патріярхальне товариство програло його ганебно, бо час працює не для нього.

Заспокоївши людську опінію підписом Митрополит Сенишин використав цей виграний рік на послідовне заперечування прав помісности нашої Церкви й законности Синоду Українських Єпископів, конферуючи з ієрархами візантійського обряду на власну руку, вводячи зміни в літургії на власну руку і вкінці приготовляючи номінацію свого єпископа-помічника в порозумінні з протиукраїнськими чинниками Східньої Конґреґацігї, демонстративно без порозуміння із Верховним Архиєпископом.

Коли народній гнів знова дав про себе знати, СКВУ поспішив на поміч Митрополитові ще раз. Після невдалої поїздки делегації СКВУ до Риму, де в цей сам час перебував і Митрополит Сенишин, вжито ще раз випробувану минулого року методу з долученням підпису Митрополита. Скликано засідання Президії СКВУ, запрошено Митрополита Германюка, якого високий авторитет використано вже для цієї цілі вдруге, і проголошено комунікатом, що він «мав змогу познайомитися зі змістом письма» з минулого року. Верховний Архиєпископ Кир Йосиф Сліпий такої «змоги» й досі не мав.

Постає питання – як довго думає СКВУ чарувати українську громаду підписами Сенишина й не бачити що за тим криється добре зааранжована в Римі затія роздрібнити до решти нашу церковну організацію і позбавити її можливости мати свій зложений з українських єпископів провід, та що Митрополит Сенишин відіграє в тому першорядну ролю? Чи треба сумніватися в тому, що в Римі простудіювали формати наших громадських діячів до ниточки й переконалися, що вони готові творити запліччя для шкідливих акцій Митрополита Сенишина, присипляючи увагу народу комунікатами про «однодушну поставу наших Владик»?

Митрополит Сенишин має кращі від СКВУ дороги до полагодження: справ «патріярхату». Верховний Архиєпископ, Синод, міжєпископські зв’язки, або врешті сам його Митрополичий уряд міг би бути відповідним форумом проголошення зміни політики священству й вірним. Жадної із тих форм Митрополит не вибрав тому, що це був би легальний крок і зобов’язання до практичної церковної єдности. А заява СКВУ такої легальної сили не має, але зате добре відвертає увагу громади від діл Митрополита.

Запитатись треба у СКВХ – на кого розрахований черговий обман із долученням підпису Митрополита Сенишина до постанов Синоду, коли він сам не збирається його гонорувати?